Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти економічних відносин.

1.1. Суб’єкти економічних відносин.

1.2. Сутність і основні структурні елементи економічних відносин.

1.3. Класифікація економічних систем та її критерії.

2. Економічні відносини як форма та спосіб економічної системи.

2.1. Зміст і форма економічної системи та економічних відносин.

2.2. Взаємодія економічної форми зі змістом.

3. Типи економічних відносин та критерії їх класифікації.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Класифікація економічних систем в економічній літературі здійснюється по-різному, вона залежить від різних критеріїв.

Економічні відносини — відносини і зв’язки між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання вироблених благ. Продуктивні сили, виражаючи відношення суспільства до природи, не вичерпують зміст економічної системи. Вона завжди включає в себе і певну суспільну форму продуктивних сил, і спосіб організації економічної системи, які створює сукупність економічних відносин між людьми.

Створення продукту за всіх умов є суспільним процесом. Факти свідчать, що люди виробляють життєві блага не ізольовано один від одного, не поодинці, а об’єднуючись певним чином, спілкуючись один з одним і взаємодіючи.

Суспільне виробництво в широкому розумінні складається з власне виробництва, розподілу, обміну і споживання. Це чотири фази чи сфери суспільного виробництва. В узагальненому вигляді критерії економічних систем можна поділити на структуроутворюючі, соціально-економічні (змістовні), об’ємні і динамічні. За структуроутворюючими критеріями економічні системи класифікуються на основі структурних елементів, що становлять предмет політекономії. За соціально-економічними — на основі виділення ключових змістовних сторін економічної системи (наприклад, за способом поєднання виробництва та споживання, що визначає спосіб координації економічної діяльності; за способом поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва, що обумовлений типом власності; за роллю соціокультурного фактора; за ступенем індустріального та економічного розвитку). Класифікація за об’єктами і динамічними критеріями здійснюється за ступенем складності систем та їх мінливості (наприклад, однорідні чи різнорідні системи, динамічні системи).

Таким чином, економічна система і економічні відносини — це сукупність видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, розподіл, обмін та споживання товарів і послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства, їх розгляд є актуальним на сучасному етапі розвитку економіки України, а вивчення

Мета роботи– дослідити класифікацію економічних відносин та її структуру.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд завдань:

· визначити поняття економічних відносин;

· охарактеризувати сутність і основні структурні елементи економічних відносин;

· дослідити класифікацію економічних систем та її критерії;

· проаналізувати взаємодію економічної форми зі змістом;

· охарактеризувати типи економічних відносин та критерії їх класифікації;

· здійснити розгляд суб’єктів економічних відносин.

Об’єктом роботивиступають економічні відносини в умовах ринкової економіки.

Предметом дослідженняє різновиди та класифікація економічних відносин.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти економічних відносин

1.1. Суб’єкти економічних відносин

Поняття "суб'єкт" в економічній теорії — це носій предметно-практичної, тобто виробничої, діяльності, економічних відносин, що при цьому виникають та основна рушійна сила цілеспрямованої діяльності.

Загальноприйнятою класифікацією суб'єктів економічних відносин (які водночас є суб'єктами економічної системи) є виділення домогосподарств, підприємств і держави. Проте така характеристика є надмірно абстрактною і тому вимагає конкретизації. Так, домогосподарства не є суб'єктом ні техніко-економічних (тобто не вступають у відносини спеціалізації, кооперування тощо), ні організаційно-економічних відносин (тобто не проводять маркетингові дослідження, у них немає відносин менеджменту). Стає зрозумілим, що така загальноприйнята класифікація стосується лише виробничих відносин (відносин економічної власності).

Крім того, її слід доповнити іще одним суб'єктом, який виникає у процесі інтернаціоналізації економічної системи, передусім відносин економічної власності й господарського механізму — це наднаціональний уряд, що діє в межах Європейського Союзу.

Найчисленнішим суб'єктом відносин економічної власності є домашні господарства; до них належать господарства, що складаються з однієї або кількох осіб, які з метою відтворення робочої сили та розвитку особистості на основі кінцевого споживання продуктів сфери матеріального та нематеріального виробництва. До домашніх господарств може належати домашня прислуга. Домогосподарству як одному з суб'єктів мікроекономіки належить надзвичайно важлива роль у системі економічних відносин. В Україні з розвитком ринкових відносин домогосподарство опинилося в нових умовах функціонування.

По-перше, задоволення потреб домогосподарства у матеріальних та нематеріальних благах виступає природною метою виробництва. Попит домогосподарств є одним з найвагоміших компонентів сукупного попиту на кінцеві блага. По-друге, домогосподарства як власники виробничих факторів передають їх діловим одиницям (підприємствам), які мають здійснювати їхнє ефективне поєднання. По-третє, частина доходу, що не використовується домогосподарством впродовж поточного періоду, перетворюється на заощадження і може за певних обставин стати потужним джерелом економічного зростання країни. Відповідно до системи національних рахунків ООН, до домашніх господарств відносять населення, яке перебуває в різних колективах: вихованці будинків дитини та інтернатів, військовослужбовці строкової служби, інваліди в будинках інвалідів, ув'язнені та ін. В Україні налічується 13,2 млн домашніх господарств.

Частка сімейного бюджету, що витрачалася на харчування у США, становила на початку 90-х років 17 %, у Німеччині та Японії — 25 %. На транспорт (особисті автомобілі, бензин та громадський транспорт) у США витрачається 21 % сімейного бюджету, в Японії — 10, у Німеччині — 15 %. Витрати на типове американське житло з 5 кімнат для середньостатистичної сім'ї — 3,8 людини — складають до 30 % сімейного бюджету. У побут американських сімей широко входять телефонні автовідповідачі (їх мали 24 % сімей), персональні комп'ютери (20 % сімей). В Україні за 1991—1999 pp. внаслідок зниження життєвого рівня майже У 6 разів зросли витрати на харчування. На початку 2000 р. вони становили понад 85 % сімейного бюджету в переважній кількості домашніх господарств. Згідно з класифікацією ООН, 60 % витрат сімейного бюджету на харчування свідчить про рівень злиденності[12, c. 42-43].

Роль домашніх господарств як суб'єкта відносин економічної власності поширюється частково на такі сфери суспільного відтворення, як обмін (у процесі купівлі товарів та послуг, акцій), розподіл (при виплаті податків, отриманні соціальних виплат із державного бюджету) та, найбільшою мірою, на сферу споживання. Частина домашніх господарств Шляхом заощаджень частки доходів опосередковано бере участь у інвестуванні економіки, а, отже, у розвитку сфери безпосереднього виробництва.

Багато домашніх господарств України змушені займатися сімейним бізнесом: виготовляти сувеніри, купувати товари в країнах далекого зарубіжжя і навіть в окремих регіонах своєї країни за дешевшими цінами і перепродавати їх за вищими цінами. У пошуках роботи понад 500 тис. жінок виїхали з України до країн далекого зарубіжжя, де частина з них добровільно або вимушено займається найдревнішою професією, що загрожує генетичному фонду України.

Другим за чисельністю суб'єктом усіх форм економічних відносин є підприємства. Відповідно до типів власності розрізняють приватні (інди-відуальні), колективні, державні та недержавні типи підприємств, а також спільні, які утворюються внаслідок злиття окремих типів підприємств. Серед названих підприємств розрізняють окремі форми. Так, серед приватних виділяють приватні трудові (які не наймають робочої сили) та приватні (належать окремій особі або сім'ї) капіталістичні, що наймають робочу силу. Підприємства є також суб'єктами власності у всіх сферах суспільного відтворення, причому найважливішу роль вони відіграють у сфері безпосереднього виробництва. Про сутність підприємств та особливості їхнього розвитку за сучасних умов йтиметься в темі "Підприємство і підприємництво".

Третім важливим суб'єктом економічних відносин у межах окремих національних країн є держава. Сучасна держава виступає в ролі підприємця (на підприємствах державного сектору), фінансиста (перерозподіляє до 55 % національного доходу через державний бюджет), кредитора (надає кредити підприємствам, іншим державам), інвестора (здійснює значні капіталовкладення у розвиток народного господарства), споживача (закуповує значну частину товарів і послуг) тощо, про що буде сказано в темі "Держава та її економічні функції"[1, c. 21-22].

1.2.Сутність і основні структурні елементи економічних відносин

Господарська діяльність в економічній системі завжди виявляється організованою, скоординованою тим чи іншим чином, тому економічна система має складну структуру, яка утворюється в процесі взаємодії окремих елементів.

Соціально-економічні відносини — це ті відносини, які виникають між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних і духовних благ, їхню основу, ядро становлять відносини власності на засоби виробництва і виготовлений продукт.

Загальні організаційно-економічні відносини являють собою певну систему господарського механізму, а саме: систему форм і методів суспільної організації і регулювання народного господарства.

Названі групи економічних відносин тісно між собою пов'язані. Завдання економічної теорії полягає в тому, щоб з'ясувати існуючі тут причинно-наслідкові зв'язки, закони й закономірності, які характеризують функціонування цих відносин як цілісної, логічно зумовленої економічної системи [6, c. 29-30].

Економічна система включає такі елементи: 1) провідний тип власності на ресурси; 2) основні групи суб'єктів суспільного виробництва і відносини між ними; 3) економічну форму результатів виробництва; 4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання; 5) загальні економічні закони. У літературі така структура економічної системи розглядається, як правило, через призму взаємозв'язку продуктивних сил, виробничих відносин (соціально-економічних, організаційно-економічних) та надбудовних відносин у тій їх частині, яка «обслуговує» економіку через формування «стереотипів» господарської поведінки людей. У даному разі класифікація економічних систем базується на такому критерії, як домінуючий тип (форма) власності.

Слід зауважити, що підхід до системного аналізу економічних процесів, побудований на характері власності, не дозволяє, на думку багатьох учених, пояснити істотні відмінності в організації господарства в країнах однієї суспільно-економічної формації, оскільки він абстрагується від реальних товарно-грошових відносин. [5, c. 18-20]

1.3. Класифікація економічних систем та її критерії.

Класифікація економічних систем в економічній літературі здійснюється по-різному, вона залежить від різних критеріїв.

Так, типологія економічних систем може ґрунтуватися на загальній теорії систем і застосуванні відповідних принципів господарських процесів (наприклад, за Я. Корнаї). З позиції цього підходу економічна система розглядається як загальна система функцій, тобто як сукупність функціональних зв'язків у економіці, що відображують у межах певного «організаційного механізму» діяльність з використання обмежених ресурсів з метою максимального задоволення матеріальних потреб людей. При цьому існування економічної системи можливе лише за наявності зв'язку між її базисними елементами, потоками і формами продуктообміну. [2, c. 34]

Можливий ще один підхід до системно-теоретичних уявлень, згідно з яким виокремлюється поняття господарської організації або господарського порядку відповідної економічної системи (наприклад за В. Ойкеном). Критеріями класифікації різних типів такого порядку є форми планування та управління, власності, ринку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового обігу і фінансів тощо. Кожна із цих організаційних форм, що становлять у сукупності господарський порядок, може існувати в різних варіантах. Так, управління економічними процесами може бути централізованим і децентралізованим, ресурси можуть перебувати в будь-якій формі власності, а обмін товарів може здійснюватися на ринку вільної конкуренції чи на монополізованому ринку тощо. Конкретна в даній економічній системі сукупність організаційних форм закріплюється в законах і нормативних актах, державних адміністративних настановах. До них належать також норми, яким підпорядковується підприємницька діяльність. Загалом усе це в зарубіжній літературі дістало назву господарської конституції. Що ж до економічної системи, то вона тлумачиться як сукупність трьох складових: 1) відносин між господарюючими суб'єктами, котрі забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (послуг); 2) системи координації їх взаємодії; 3) системи мотивації і контролю.

На підставі господарського порядку можна доповнювати і конкретизувати уявлення про елементи, що характерні для даної економічної системи[7, c. 35].

Таким чином, об'єктивна різноманітність якостей економічних систем та їх властивостей обумовлює наявність багатокритеріального поділу в типології систем. В узагальненому вигляді критерії економічних систем можна поділити на структуроутворюючі, соціально-економічні (змістовні), об'ємні і динамічні. За структуроутворюючими критеріями економічні системи класифікуються на основі структурних елементів, що становлять предмет політекономії. За соціально-економічними — на основі виділення ключових змістовних сторін економічної системи (наприклад, за способом поєднання виробництва та споживання, що визначає спосіб координації економічної діяльності; за способом поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва, що обумовлений типом власності; за роллю соціокультурного фактора; за ступенем індустріального та економічного розвитку). Класифікація за об'єктами і динамічними критеріями здійснюється за ступенем складності систем та їх мінливості (наприклад, однорідні чи різнорідні системи, динамічні системи) [7, c. 36].

Відповідно, економічні системи розподіляються за цими групами критеріїв на: 1) системи виробничих відносин, системи функціональних зв'язків, інституціональні системи; 2) економічні системи за формами господарювання, за формаційними ознаками, за цивілізаційними ознаками і за типом технологічного розвитку; 3) економічні системи «чисті» та «змішані», статичні та такі, що історично розвиваються. Слід звернути увагу на те, що в реальності всі вказані критерії та класифікації накладаються одне на одне, взаємопереплітаються, хоча і відображають різні сторони економічних систем. І тільки розгляд усієї сукупності критеріїв та класифікацій може дозволити скласти цілісне, всеосяжне уявлення про економіку як систему.

Необхідні зміни в економічних відносинах створюють проблему їх удосконалення. Розв’язати її можна, спираючись на юридичну форму виявлення виробничих, розподільних та інших економічних відносин, а саме: сформувати новий господарський механізм, в якому досконаліші економічне право та системи управління наблизять конкретні економічні форми господарювання до їх об’єктивних принципів, як того потребують сучасні продуктивні сили. Саме завдяки конструюванню нового чи вдосконаленню існуючого господарського механізму досягається відповідність економічних відносин потребам розвитку продуктивних сил. На цій основі формується досить рівноважна (економічні відносини відповідають вимогам продуктивних сил) і динамічна система. За такої рівноваги швидко розв’язуються економічні суперечності, що сприяє динамічному та ефективному розвитку суспільного виробництва, саме за такої рівноваги виробництво продукту забезпечується на межі виробничих можливостей. [6, c. 42-44]

2. Економічні відносини як форма та спосіб економічної системи

2.1. Зміст і форма економічної системита економічних відносин

Змістом економічної системи є, по-перше, комплекс усіх її метасистем, підсистем та елементів; по-друге, сукупність процесів, а, отже, відносин і зв'язків між ними (тобто, всі види внутрішніх взаємодій); по-третє, сталі зв'язки, з яких виникають закономірності, закони і тенденції розвитку системи; по-четверте, комплекс зовнішніх взаємодій і впливу економічної системи на соціальні, правові, політичні, моральні та інші відносини. У такому узагальненому розумінні зміст економічної системи включає в себе форму, співвідноситься з нею. Форма економічної системи є також багатоаспектною категорією. Вона є, по-перше, внутрішньою організацією економічної системи, тобто трактується як її внутрішня упорядкованість (порядок), узгодженість взаємодії між підсистемами, насамперед, між продуктивними силами і відносинами економічної власності відповідно зі структурою всієї системи (передусім її законами), а також діяльність щодо налагодження таких зв'язків, їх координації з боку відповідних органів, інститутів (корпорацій, держави та ін.); по-друге, це структура економічної системи, яка в даному випадку виступає як її (форми) конкретизація; по-третє, це зовнішня організація економічної системи, зовнішній вияв її змісту. Як внутрішня організація форма переходить у зміст, водночас зміст може переходити у форму. Сказане підтверджує думку Гегеля про те, що форма одночасно міститься в самому змісті і є зовнішньою йому.

Найпростішими формами організації підсистеми та елементів економічної системи є підприємства. Адже в межах окремих сучасних підприємств функціонує більшість елементів продуктивних сил, встановлюються певні організаційно-економічні відносини та відносини економічної власності, одиничний поділ праці, відносини спеціалізації, кооперації з іншими підприємствами.

У зв'язку з цим постає питання: яким чином, наприклад, відбувається узгодження дій між 23 мільйонами підприємств у США, або майже 800 тис. господарюючих суб'єктів в Україні, що прагнуть отримати максимальний прибуток? Досвід розвитку економічної системи капіталізму засвідчує, що на нижчій стадії її еволюції (XVI—XIX ст., коли кількість підприємств була в декілька разів меншою), таке узгодження відбувалось через механізм вільної конкуренції (суспільною формою якої є жорстока конкурентна боротьба між товаровиробниками), а, отже, стихійного коливання попиту і пропозиції, а з початку XVIII ст. — через економічні кризи, стихійну дію законів конкуренції, вартості тощо. Суспільною формою підприємств у цей період була індивідуальна (приватна) капіталістична власність. Держава в цей період лише незначною мірою виконувала роль регулятивного центру (слідкувала за дотриманням правил вільної конкуренції та ін.)[2, c. 27-28]

Оскільки криза 1929—1933 pp. остаточно показала неспроможність ринкового механізму регулювання, значно посилюється роль держави в координації такої діяльності (шляхом складання п'ятирічних планів у багатьох розвинених країнах світу, укладення державних контрактів з великими компаніями на виготовлення частини товарів і послуг, державного програмування і прогнозування економіки, проведення податкової, грошово-кредитної, фінансової та інших форм економічної політики тощо). Тому в цей період посилюється пропорційність економічного розвитку, починають діяти закони планомірного розвитку, одержавлення економіки та ін. Суспільною формою державних підприємств стає державна власність, що поєднується із монополістичною, і виникає Державно-монополістична форма власності. Саме ця форма, що водночас є матеріальною основою планомірного і пропорційного розвитку найрозвиненіших країн світу, є способом організації економічної системи в межах окремих національних держав.

Крім того, між підприємствами посилюються відносини спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва та ін., тобто техніко-економічні зв'язки і відносини, що змушує їх координувати свої дії, отже, цьому сприяє техніко-економічна форма. Водночас відбувся перехід від індивідуальної форми капіталістичної власності до колективної (монополістичної, в т. ч. олігополістичної у вигляді акціонерних компаній). Зі зростанням розмірів підприємств вони також все більше планують свою діяльність на короткотерміновий та довготерміновий період, проводять комплексне вивчення ринку тощо. Це свідчить про зростаючу роль маркетингових досліджень, а отже, організаційно-економічні форми власності.

Загалом за цей період сам метод ринкового регулювання зазнав значних змін у бік посилення організованості (у т. ч. під впливом дій держави), а його поєднання з цілеспрямованими діями держави за допомогою економічних, правових та адміністративних важелів формує регульовану ринкову економіку.

Зі сказаного стає зрозумілим, що різні підсистеми економічних відносин є трьома неоднаковими формами продуктивних сил: відносини економічної власності — суспільною формою, техніко-економічні — техніко-економічною формою (або речовою), організаційно-економічні — організаційною. Тому економічні відносини як цілісну систему недоцільно називати суспільною формою продуктивних сил; їх найлогічніше вважати економічною формою.

На ранніх етапах розвитку капіталізму, коли були відсутні або слабо розвинені техніко-економічні та організаційно-економічні відносини, економічна форма, здебільшого, збігалася з суспільною. Саме цим значною мірою можна пояснити уживання К. Марксом понять "економічні відносини" та "виробничі відносини" як синонімів.

Економічні відносини і, передусім, відносини економічної власності в їхній взаємодії з соціальними, політичними (владою) формують соціально-економічну форму розвитку продуктивних сил[6, c. 34-35].

2.2. Взаємодія економічної форми зі змістом

Зміст і форма економічної системи перебувають між собою в органічному зв'язку і взаємозалежності. Це означає змістовність форми та оформленість змісту, неможливість існування однієї сторони без іншої.

Проте у цій взаємозалежності та співвідношенні визначальним є зміст. Це передбачає, що форма виникає під впливом змісту, що останній розвивається більш динамічно й активно, а, отже, в ньому переважає тенденція до змін. На противагу змісту, у формі (внутрішній структурі системи) домінуючою є тенденція до стійкості. Так, майже впродовж трьох століть (з початку XVI до останньої третини XIX ст.) суспільною формою розвитку продуктивних сил була індивідуальна (приватна) капіталістична власність, попри те, що за цей період продуктивні сили зазнали значних змін; зокрема, відбувся перехід від технологічного способу виробництва, що базувався на ручній праці, до технологічного способу виробництва, основаного на машинній праці.

Проте суспільна форма (в даному випадку — приватна капіталістична власність) не була пасивною, а здійснювала певний вплив на розвиток продуктивних сил. На початкових етапах розвитку капіталізму, зокрема на етапі кооперації та мануфактурного періоду розвитку капіталізму в промисловості, що базувалися на ручній праці, форма і зміст, незважаючи на їхню суперечливість, здебільшого, відповідали одне одному, переважаючою у їхній взаємодії була єдність, а тому вони сприяли взаємному зміцненню, зокрема індивідуальна капіталістична власність стимулювала розвиток продуктивних сил. Суб'єктом цієї форми власності були власники, здебільшого, малих капіталістичних підприємств. Так, у Парижі в середині 50-х років XVIII ст. переважали малі підприємства, засновані на ручній праці, в кожному з яких трудилися лише 2—4 робітники, а також сам власник. Водночас на заводах Шнейдера-Крьозо працювало до 10 тис. робітників, однак такі заводи були поодиноким явищем. На великих заводах до управління виробництвом капіталіст-власник залучав управлінців (менеджерів), що означало розвиток на них організаційно-економічної форми (менеджменту).

Проте, після промислової революції кінця XVIII — початку XIX ст. на зміну технологічному способу виробництва, що ґрунтувався на ручній праці, приходить машинна індустрія, на підприємствах запроваджується система машин, а, отже, посилюється концентрація виробництва (одна із форм техніко-економічних відносин), що вимагає значно більших обсягів капіталу (капіталістичної власності). За цих умов індивідуальна капіталістична власність починає гальмувати розвиток продуктивних сил. Це означає, що дана система зв'язків між найманими працівникам і капіталістами, за якої капіталісти самовільно подовжували тривалість робочого дня до 14—16 годин, скорочували заробітну плату до фізичного мінімуму виживання і намагались у конкурентній боротьбі виготовити максимальну кількість продукції для невідомого ринку тощо, ставала все тіснішою для прогресу продуктивних сил, передусім, основної продуктивної сили — людини (в даному випадку — найманого працівника).

Тому виникає невідповідність між змістом і формою, яка переростає в конфлікт. Виявом останнього була перша криза надвиробництва в межах капіталістичного способу виробництва у 1825 році. Ця криза була, водночас, одним із засобів подолання такого конфлікту і внаслідок цього зумовила появу перших акціонерних компаній у промисловості. Суспільною формою розвитку останніх стає колективна капіталістична власність, тобто акціонерна власність, в якій об'єднуються капітали багатьох окремих капіталістів. Саме такі об'єднання створили значно ширші можливості для розвитку продуктивних сил, зокрема для побудови крупних підприємств[15, c. 64-66].

Внаслідок цих процесів відбувається злам попередньої відносно стійкої структури, її підпорядкування досконалішій системі зв'язків. На практиці це означає, передусім, підпорядкування малих капіталістичних підприємств крупним акціонерним компаніям, витіснення Дрібних підприємств у ті сфери і галузі, у розвитку яких не зацікавлений акціонерний капітал, а також об'єднання капіталів малих і середніх підприємств у акціонерні товариства (найвиразніша форма зламу попередньої структури власності) та ін.

Такий процес зламу індивідуальної капіталістичної власності та появи колективної (акціонерної) форми, а також поступовий розвиток окремих видів організаційно-економічних відносин (менеджменту) і техніко-економічних відносин (посилення концентрації виробництва, спеціалізації тощо), супроводжується якісними і навіть революційними змінами продуктивних сил. Так, у межах крупних акціонерних компаній з'являються наукові лабораторії (що свідчить про появу в системі продуктивних сил нового елементу), впроваджуються нові форми організації виробництва (а, отже, ще одного елементу продуктивних сил), підвищується загальноосвітній і кваліфікаційний рівень найманих працівників, їхня заробітна плата та ін. Такі зміни супроводжуються модифікацією структури продуктивних сил, техніко-економічних відносин, а, отже, й технологічного способу виробництва. Крім того, виникають профспілки (один із нових інститутів), зростає організованість робітників (тому дещо послаблюється виробництво додаткової вартості шляхом скорочення тривалості робочого дня) та інші якісні зміни, які видозмінюють відносини між працею і капіталом. Якісних змін зазнає і сама власність у сфері розподілу, зокрема розподіл прибутку здійснюється залежно від частки окремого капіталіста в акціонерному капіталі, відбувається також поглинання одних компаній іншими тощо.

У процесі взаємодії економічної форми і змісту відбувається їх своєрідний взаємоперехід. Так, посилення рівня концентрації виробництва призводить до економії за рахунок масштабів виробництва, а, отже, до появи специфічної продуктивної сили. Аналогічні процеси відбуваються із впровадженням новітніх форм організації виробництва і праці (наприклад, системи Тейлора), менеджменту. Сама заміна індивідуальної (приватної) капіталістичної власності на колективну прискорила розвиток продуктивних сил, технологічного способу виробництва[11, c. 12-14].

Серед елементів економічних відносин найдинамічніше розвивається техніко-економічна (або речова) форма. Це зумовлене самою природою техніко-економічних відносин, які, як зазначалося, розвиваються паралельно з прогресом техніки. Дещо менший динамізм притаманний організаційно-економічним відносинам і найменший — відносинам економічної власності. Найбільша пасивність останніх значною мірою зумовлена зацікавленістю в цьому самих капіталістів, їх окремих груп.

3. Типи економічних відносин та критерії їх класифікації

У вітчизняній політичній економіці тривалий період панував формаційний підхід до класифікації економічних систем, який розроблено і обґрунтовано у працях К. Маркса. Поняття економічної формації є наріжним каменем його методу. Саме економічна формація є основою суспільно-економічної формації, яка являє собою спосіб виробництва, що розглядається в єдності з ідеологічною і політичною надбудовою, з усіма характерними для нього формами діяльності людей.

Спосіб виробництва як єдність і взаємодія продуктивних сил і даного типу суспільно-виробничих відносин становить економічну формацію суспільства.

Категорія «економічна формація» характеризує суспільне виробництво на певній стадії його розвитку, тобто це — специфічне формоутворення, яке характеризується певною цілісністю і системністю. Кожній економічній формації властива певна структура, тобто єдність розгалуженої системи елементів, що перебувають у глибокому взаємозв'язку і взаємодії.

К. Маркс обґрунтував роль і значення кожної економічної формації (способу виробництва) в суспільно-економічному прогресі, розкрив їх природу і структуру. Визнаючи велику роль у формуванні певного типу економічної системи, К. Маркс і його послідовники визначальним елементом економічної формації вважали соціально-виробничі (соціально-економічні) відносини. «Система виробничих відносин створює економічний устрій суспільства на даному етапі його існування». [17, c. 42]За типом економічного устрою визначався і тип економічної формації та економічної системи.

Формаційний підхід дав можливість марксистам обґрунтувати формаційні етапи розвитку економіки, послідовність переходу суспільного виробництва від економічної формації нижчого типу до економічної формації вищого типу.

К. Маркс досить детально розкрив сутність таких економічних формацій (способів виробництва), як первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична. Це сукупності специфічних соціально-економічних відносин у взаємодії з рівнем і характером розвитку продуктивних сил.

Розробка формаційного підходу, як зазначав академік НАН України А. А. Чухно, дала можливість застосувати науковий принцип єдності історичного і юридичного до розвитку суспільства, за безліччю різноманітних подій в історії людського суспільства побачити закономірні ступені руху суспільства до вершини цивілізації. У цьому полягає велике наукове значення формаційного підходу [7, c. 40].

З точки зору формаційного підходу доцільно в курсі політичної економії розглядати дві протилежні, можна сказати антагоністичні економічні системи або формації — капіталістичну у вигляді моделі чистого капіталізму і комуністичну (соціалістичну).

Чистий капіталізм характеризується приватною власністю на ресурси і використанням системи ринків для координації економічної діяльності та управління нею. У такій системі поводження кожного її учасника мотивується його особистими, егоїстичними інтересами. Кожна економічна одиниця намагається максимізувати свій дохід на основі індивідуального прийняття рішень.

Ринкова система за чистого капіталізму функціонує як механізм, за допомогою якого індивідуальні рішення та уподобання є гласними і координуються. Той факт, що товари і послуги виробляються, а ресурси пропонуються в умовах конкуренції, означає, що існує багато самостійно діючих покупців і продавців кожного продукту і ресурсу. У результаті економічна влада широко розосереджена. За такої моделі капіталізму роль держави в економічному регулюванні зведена до мінімуму.

Комуністична економіка характеризується суспільною власністю практично на всі матеріальні ресурси, централізованим прийняттям рішень та їх реалізацією через директивне планування, інструкції і команди. Підприємства є державною власністю і здійснюють виробництво на основі централізованих планових показників. Ринок робочої сили відсутній. Виробничі і фінансові ресурси розподіляються централізовано між галузями і підприємствами. Роль товарно-грошових відносин в економічних відносинах мінімізована.

Змішані системи. У реальній дійсності сучасні економічні системи розміщуються десь між цими крайнощами. Зараз немає ні чистого капіталізму, ні чистого комунізму (соціалізму). Правда, економіка одних країн більше відноситься до моделі чистого капіталізму, а інших — більше до чистого комунізму на його соціалістичній стадії. Так, економіка США ближча ніж економіка Франції до чистого капіталізму. Навпаки, економіка Швеції та Австрії ближча до економіки соціалізму. Соціалістичною країною вважається Китайська Народна Республіка[13, c. 56-57].

Цивілізаційний підхід до класифікації економічних систем. В останні роки у вітчизняній економічній науці дедалі важливіше місце посідає цивілізаційний підхід, який по-іншому визначає закономірні ступені розвитку економічної системи.

Відмінна риса людської цивілізації — її гуманістична спрямованість. Задоволення потреб людини є кінцевою метою виробництва. Задоволення потреб у свою чергу народжує нові потреби, для задоволення яких потрібен подальший розвиток виробництва. Отже, суперечність між потребами та інтересами людини, з одного боку, і рівнем розвитку виробництва — з другого, взаємодія між ними є, рушійною силою економічного прогресу, тобто розвитку суспільного виробництва і людини. Людина — не лише головна продуктивна сила виробництва, але і його безпосередня мета.

Систематизуючим елементом цивілізаційного методу є розвиток продуктивних сил і такої їх складової, як технологічний спосіб виробництва. Він являє собою знаряддя праці в поєднанні з матеріалами, технологіями, енергією, інформатикою та організацією виробництва.

У доіндустріальну епоху панувало натуральне сільськогосподарське виробництво та домашня промисловість. Для цього періоду характерним був нерозривний зв'язок людини з природними умовами.

У процесі промислової революції було здійснено технічний переворот, який полягав у виробництві машин за допомогою машин та в організації великого машинного виробництва. З'явилися фабрики, заводи, шахти, залізниці, автомобілі, електрична енергія, хімічна продукція. Тим самим було створено технологічний спосіб виробництва, який визначав настання і розвиток індустріальної епохи, індустріального суспільного виробництва.

Глибокі зміни в продуктивних силах зумовили істотні зміни в економічних відносинах. Система рабства і кріпосництва замінюється особистою юридичною свободою людини.

У другій половині XX ст. розгорнулася науково-технічна революція, яка зумовила глибокі якісні зрушення в засобах виробництва. Вона визначила перехід продуктивних сил до нового технологічного способу виробництва, коли знання, наука, інформація стають основними джерелами економічного піднесення і відкривають нові можливості зростання ефективності економіки. Економіка вступає в постіндустріальну епоху.

Таким чином, за цивілізаційним підходом ми можемо виділити три типи економічних систем:

• аграрну, або традиційну;

• індустріальну;

• постіндустріальну.

У традиційній економіці панівним було сільське господарство та натуральний характер виробництва. За індустріальної економіки панівною є промисловість, а загальною формою організації виробництва є товарне виробництво. За постіндустріальної економічної системи основою є нематеріальне виробництво, інформація і знання. Очевидно, за цього типу економіки починається поступове відмирання товарно-грошових і ринкових відносин[7, c. 25-26].

Загальний економічний закон розвитку економіки. Розвиток і вдосконалення засобів виробництва породжують нові технології та нову організацію виробництва, нові системи управління. Це неминуче зумовлює виникнення нових виробничих відносин, оскільки так чи інакше змінюються їх складові; соціально-, техніко-, і організаційно-економічні відносини. Проте виробничі відносини мають специфічну властивість з часом відставати від рівня розвитку продуктивних сил, здійснюючи таким чином гальмівний вплив на останні. У такій ситуації виробничі відносини підлягають реформуванню з метою створення умов для подальшого прогресивного розвитку продуктивних сил. Реформуються відносини власності, розподілу, ринкові відносини тощо.

Діалектика взаємозв'язку продуктивних сил і виробничих відносин підпорядковується загальному економічному закону розвитку як економічної, так і суспільно-економічної формації чи системи. Цей закон називають загальним економічним законом відповідності. За ним усі структурні елементи економічних відносин за якісними параметрами і співвідношеннями між собою мають відповідати досить адекватно рівню розвитку і характеру продуктивних сил.

Даний закон має враховуватися як при формаційному, так і при цивілізаційному підході до вивчення типів економічних систем, закономірностей їх розвитку. Він регулює розвиток економічних систем і економічних формацій, усуваючи суперечності між продуктивними силами і виробничими та іншими економічними відносинами, приводячи останні у відповідність до характеру і рівня розвитку продуктивних сил.

Кожному новому щаблю технологічного розвитку даного типу продуктивних сил відповідає свій щабель модифікації виробничих та інших економічних відносин. Кожному якісно новому типу продуктивних сил відповідає якісно новий тип виробничих відносин, нова економічна формація і нова економічна система[14, c.45-46].

Необхідні зміни в економічних відносинах створюють проблему їх удосконалення. Розв'язати її можна, спираючись на юридичну форму виявлення виробничих, розподільних та інших економічних відносин, а саме: сформувати новий господарський механізм, в якому досконаліші економічне право та системи управління наблизять конкретні економічні форми господарювання до їх об'єктивних принципів, як того потребують сучасні продуктивні сили. Саме завдяки конструюванню нового чи вдосконаленню існуючого господарського механізму досягається відповідність економічних відносин потребам розвитку продуктивних сил. На цій основі формується досить рівноважна (економічні відносини відповідають вимогам продуктивних сил) і динамічна система. За такої рівноваги швидко розв'язуються економічні суперечності, що сприяє динамічному та ефективному розвитку суспільного виробництва, саме за такої рівноваги виробництво продукту забезпечується на межі виробничих можливостей. [1, c. 62-64]

Висновки

Отже, економічні відносини — відносини і зв'язки між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання.

Економічні відносини розглядаються наукою у двох аспектах — як результат і як форма виробничої діяльності людей, пов'язаних з виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ.

Економічні відносини як результат діяльності людей, спрямованої на забезпечення їх існування, як певна соціальна єдність формуються незалежно від їх волі і свідомості. Такі економічні відносини є виробничими, не мають вольового характеру і тому не можуть бути предметом правового регулювання, їх розвиток визначається об'єктивними економічними законами.

На відміну від виробничих відносин економічні відносини як форма виробничої діяльності людей є одиничними, конкретними відносинами вольового характеру, тобто вони виникають між конкретними особами з приводу конкретних матеріальних благ і у зв'язку з економічними актами учасників цих відносин. Наприклад, конкретні відносини власності з приводу належності певного матеріального блага конкретній особі. Саме ці відносини є предметом правового регулювання. Наведені міркування дають можливість, на наш погляд, зробити такі висновки:

— економічні відносини як форма діяльності людей і економічні відносини як певний соціальний результат цієї діяльності — не тотожні категорії;

— майнові відносини — це різновид конкретних економічних відносин вольового характеру;

— суть майнових відносин полягає в тому, що вони є відносинами з приводу належності, використання і переходу матеріальних благ.

Список використаної літератури

1. Архієреєв С. Політична економія: Навч. посібник для студ. екон. спец. / Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т"; Харківський економіко-правовий ун-т / Сергій Ігоревич… Архієреєв (ред.). — Х. : ТОВ "ПРОМЕТЕЙ", 2006. — 364с.

2. Башнянин Г.І. Політична економія: Підручник для вузів. Ч.1: Загальна економічна теорія. Ч.2: Спеціальна економічна теорія/ Г.Башнянин, П.Лазур, В.Медведєв. — К.: Ніка-Центр: Ельга, 2003. — 526 с.

3. Біленко Т. І., Бодров Володимир Григорович, Волинцев В. В., Глаголєва О. Б., Гримайло В. М. Політична економія: Навч. посібник / Володимир Олександрович Рибалкін (ред.), Володимир Григорович Бодров (ред.). — К. : Академвидав, 2004. — 672с.

4. Вороніна М. Теорія правового регулювання економічних відносин у системі наукового знання //Вісник Академії правових наук України. — 2000. — № 3. — C. 3-16

5. Гош О. Гроші в системі економічних відносин //Економіка України. — 2002. — № 4. — C. 51-58

6. Дмитриченко Л. Політична економія: навч.-метод. посібник за кредитно-модульною системою (для студ. спец. "Економічна теорія") / Донецький національний ун-т. Обліково- фінансовий факультет. Кафедра економічної теорії. — Донецьк : Норд-Прес, 2008. — 141с.

7. Євтух О. Т.

8. Заглинський А. Політична економія: Навчальний посібник/ Анатолій Заглинський, Микола Матусевич. — Рівне: ППФ "Волинські обереги", 2005. — 408 с.

9. Зазимко А. Політична економія: Структурно-логічний навчальний посібник/ Анатолій Зазимко; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. — 2-е вид., без змін. — К.: КНЕУ, 2006. — 358 с.

10. Зінченко О. Про соціально-економічні та психологічні аспекти реформування відносин власності в Україні //Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. — 2000. — № 2. — C. 76-78.

11. Кукурудза І. Політична економія: матеріали до лекцій та семінарів / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Вид. 2-ге, доп. — Черкаси : Вид. від. ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, 2007. — 368c.

12. Мельник Л. Політична економія: Навч. посіб. для підгот. бакалаврів з напряму 0501 "Економіка і підприємництво" в агр. вищ. навч. закл. III-IV рівнів акредитації — Д. : Пороги, 2005. — 430с.

13. Мочерний С. В. Сутність фінансів у контексті економічних відносин/ С. В. Мочерний, Я. С. Ларіна, О. Я. Плахотнюк //Фінанси України. — 2005. — № 3. — С.16 — 22.

14. Мочерний С.Політична економія: Навч. посіб./ Степан Мочерний,. — К.: Знання-Прес, 2007. — 687 с.

15. Нормування економічних відносин: новий аспект/ Євтух О. Т. //Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 8. — C. 3 — 10. — Бібліогр.: 18 назв.

16. Оганян Г. Політична економія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП) / Георгій Артемович Оганян (ред.). — К. : МАУП, 2003. — 520с.

17. Палехова В. Політична економія: підручник / Миколаївський держ. гуманітарний ун-т ім. Петра Могили комплексу "Києво-Могилянська академія". — Миколаїв, 2007. — 332с.

18. Політекономія: Підручник/ Ред. Ю.В. Ніколенко. — К.: ЦУЛ, 2003. — 411 с.

19. Політична економія : Навч. посібники для екон. спец./ Ред. С. В. Мочерний. — Львів: Світ. –2006 — Ч. 1/ Л. Г. Андрєєв, З. Г. Ватаманюк, Т. В. Гайдай. — 2006. — 678 с.

20. Політична економія: Навчальний посібник/ Костянтин Кривенко, Володимир Савчук, Олександр Бєляєв та ін.; За ред. Костянтина Кривенка,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2005. — 508 с.

21. Політична економія: Навчальний посібник/ О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. — К.: Кондор, 2006. — 405 с.

22. Політична економія: Навчальний посібник/ Т. І. Біленко, В. Г. Бодров, В. В. Волинцев та ін., За ред. Володимира Рибалкіна, Володимира Бодрова. — К.: Академвидав, 2004. — 671 с.

23. Розкрито сутність нормування економічних відносин з позицій сучасного стану економіки, запропоновано новий погляд на поняття економічних норм і нормативів, висвітлено їхній взаємозв"язок.

24. Сатановська О. Роль держави в регулюванні економічних відносин //Економіка України. — 1999. — № 11. — C. 36-44

25. Степанкова Т. Держава й державне управління в системі соціально-економічних відносин //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 4. — C. 40-46.

26. Титич В. Державно-правові форми впливу на економічні відносини //Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 3. — С. 104-106

27. Титич В.Державне регулювання економічних відносин //Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 2. — C. 113-115.

28. Федоренко В. Політична економія: підручник / Валентин Григорович Федоренко (наук.ред.). — К. : Алерта, 2008. — 486с.