Процес приєднання до Світової організації торгівлі вимагає гармонізації чинного законодавства України відповідно до вимог ЄС. Це необхідно зробити для того, щоб позбутися різних підходів у відповідному національному законодавстві та запобігти негативному впливу на функціонування спільного ринку. Стосується це передусім системи технічного регулювання. Адже жодна цивілізована країна світу не може існувати без розвинутої системи технічного регулювання, яка б забезпечувала конкурентоспроможність продукції в умовах глобалізації економіки, жорсткої міжнародної конкуренції та поділу праці. Зміни у цій сфері, проведені без урахування інтересів і, що дуже важливо, готовності усіх заінтересованих у ній сторін (промисловості, органів влади, населення, контролюючих і наглядових органів, стратегічних партнерів нашої країни тощо) можуть призвести до незворотної руйнації системи технічного регулювання в Україні, а також до порушення конституційних прав громадян на споживання безпечної продукції.

Система технічного регулювання продукції АПК в Україні, так само, як і системи інших країн СНД, побудована на попередній радянській системі й суттєво відрізняється від того, що розуміють під стандартизацією, сертифікацією або оцінкою відповідності в Європі та у країнах із розвинутою економікою, таких як країни—члени Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР).

Українській системі технічного регулювання бракує ризик-орієнтованого підходу. Вона створює для підприємництва тягар, непорівнянний із його можливими вигодами для суспільства. Головним недоліком існуючої системи стандартизації та сертифікації є те, що їй властиві риси пострадянської спадщини, притаманні, крім України, й кільком іншим країнам світу.

Зокрема, нині в Україні на значну кількість сільськогосподарської продукції чинними є ГОСТи, стандарти, значна частина яких була розроблена в Радянському Союзі у 60—80-х роках минулого століття. Впродовж багатьох років вони практично не оновлювались і не змінювались, а лише продовжувався термін їхньої дії. Тому вимоги до показників якості визначені у цих стандартах, застаріли і не відповідають сучасним досягненням науково-технічного прогресу в галузі сільського господарства. У більшості ГОСТів відсутні вимоги до безпеки продукції та охорони довкілля в процесі її виробництва. Існує також значна кількість проблем у стандартизації методів контролю якості продукції, а саме: при визначенні одного й того ж показника діють декілька стандартів, які суттєво між собою не різняться; методи контролю якості, зазначені в цих ГОСТах, базуються на застарілому обладнанні й донині не стандартизовані сучасні експрес-методи. Все це призводить до того, що процес визначення якості продукції є довготривалим і трудомістким.

Щодо процесу організації стандартизації та сертифікації продукції АПК в Україні, то він також має багато недоліків. Розглянемо їх детальніше.

Стандартизація продукції АПК в Україні не є добровільною процедурою, за допомогою якої виробники можуть забезпечити конкретні властивості процесу або продукції. Вона також не є системою, що базується переважно на потребах та ініціативах виробників і споживачів. На відміну від загальноприйнятої міжнародної практики, в Україні стандартизація продукції АПК є регуляторною процедурою й частиною системи державного регулювання.

Відповідність стандартам є обов´язковою вимогою практично для всіх видів продукції, коли у світовій практиці стандарти використовуються в основному добровільно.

Стандарти затверджуються централізованим державним органом — Державним комітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики (далі Держспоживстандарт, або ДССУ). Останніми роками приватному сектору була дозволена певна участь у розробці й перегляді стандартів, проте вона не дала істотних результатів, на відміну від інших країн, де представники приватного сектора відіграють провідну роль у створенні й удосконаленні стандартів. Як наслідок, один і той самий орган відповідає за встановлення стандартів та перевірку дотримання стандартів (оскільки фактично стандарти є обов´язковими) і видачу сертифікатів на основі цих стандартів. На відміну від світової практики, в Україні розробка стандартів є прерогативою не індустрії, задля підвищення її конкурентоспроможності, а держави — для цілей контролю.

Сертифікація (оцінка відповідності третьою стороною), так само як і стандартизація продукції АПК, в Україні не є добровільною процедурою, завдяки якій виробники демонструють споживачам безпечність, якість і надійність своєї продукції, послуг, процесів.

В Україні, навпаки, сертифікація є обов´язковою вимогою для широкого кола товарів. Це суперечить загальноприйнятій практиці в країнах ЄС і країнах — членах ОЕСР, де обов´язкова сертифікація застосовується лише до об´єктів із найвищим ступенем ризику.

Підприємства повинні продемонструвати державним органам із сертифікації, що їхня продукція відповідає обов´язковим національним стандартам, які, у свою чергу, можуть відповідати чи не відповідати загальноприйнятим міжнародним стандартам або сучасним технічним регламентам. Однак фактично переважна більшість українських стандартів не відповідає міжнародним стандартам (ISO) або стандартам ЄС (EN/CENELEC).

За даними Держспоживстандарту рівень гармонізації національних стандартів за міжнародними та європейськими стандартами (ISO, EN, IEC) у сільському господарстві й харчових галузях становить 32,7 % та 36,3 % відповідно. Починаючи з 2006 року, за програмою «Наукові розробки у сфері стандартизації сільськогосподарської продукції» розробляється 1350 нормативних документів із стандартизації, у тому числі 950 національних стандартів і 38 технічних регламентів, з яких 280 — ДСТУ, гармонізовані до вимог СОТ та ЄС методом ідентичного перекладу. Також розпочато роботу з адаптації 70 директив ЄС до регламентів України у галузі агропромислового комплексу.

Сертифікація в Україні, у більшості випадків, однаково обов´язкова для вітчизняних виробників та імпортерів, здебільшого без урахування одержаних ними раніше іноземних сертифікатів відповідності.

В Україні сертифікація застосовується переважно до кінцевого продукту, а не до процесу виробництва. Це змушує виробників щоразу знову проходити сертифікацію (навіть на виробництві, сертифікованому за ISO-9001), або підтверджувати відповідність кожної партії того самого товару.

Всупереч поширеній у всьому світі практиці, українські виробники товарів низького й середнього ступеня ризику все ще не мають можливості на базі самооцінки розміщувати на своїх товарах національний знак відповідності (подібний до знака СЄ, що використовується в ЄС).

Товари лише можуть одержати замінний знак відповідності (так званий трилисник, схожий за формою з національним знаком відповідності), який надається не за результатами самооцінки та/або самосертифікації (декларації), а лише після проходження процедури офіційної сертифікації у державній системі УкрСЕПРО.

Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики одночасно відповідає за розробку і за затвердження стандартів, за видачу сертифікатів, за проведення перевірок виробників, а також за контроль ринку та захист прав споживачів. Більше того, багато з цих функцій щодо певних видів продукції дублюються іншими державними органами (СЕС, Державний комітет ветеринарної медицини та ін.). Це знижує ефективність нагляду шляхом створення незрозумілих та суперечливих вимог, є неефективним з погляду витрат обмежених бюджетних ресурсів держави й створює додатковий тягар для підприємців.

Як приклад подібної плутанини функцій і конфлікту інтересів, можна навести такий факт: лише органам сертифікації, що функціонують у межах системи УкрСЕПРО, дозволяється здійснювати оцінку відповідності (тобто сертифікацію) товарів, що підлягають обов´язковій сертифікації. Відтак, увесь процес (створення переліку товарів, розробка обов´язкових правил їх сертифікації, а також уповноваження — або не уповноваження — конкурентів до виходу на ринок сертифікації) повністю контролюється Держспоживстандартом.

Однак, ці структурні проблеми не повинні викривляти того факту, що Держспоживстандарт має добре розвинену мережу установ по всій Україні, які добре обладнані порівняно з багатьма іншими країнами, і часто мають кваліфікований персонал. Наявність великої чисельності висококваліфікованих фахівців у Держ-споживстандарті є надзвичайно важливим активом для України і ключовим аргументом того, що реформи можуть бути успішно впроваджені.

Наразі цей актив не використовується в ефективний спосіб, щоб підтримати економічний розвиток країни, а існуюча структура повинна бути трансформована таким чином, щоб забезпечити Україні розвиток сучасної системи оцінки відповідності й управління якістю.

Отже, існує ряд причин, які вимагають реформування системи технічного регулювання в Україні, а саме:

1. Існуючий режим завдає шкоди економічному потенціалу країни. Україна посідає 78-ме місце у глобальному рейтингу конкурентоспроможності та 139-те — у рейтингу умов ведення бізнесу («Döing Business», 2008). Такі низькі рейтинги, не в останню чергу, спричинені високою вартістю і складністю вимог системи технічного регулювання, які стримують розвиток бізнесу та економіки в цілому.

Надмірне регулювання підриває потенційні конкурентні переваги України, пов´язані з вигідним географічним розташуванням, людськими й природними ресурсами, ринковою інфраструктурою тощо.

1. Перешкоди на шляху впровадження інновацій. Нові технології залишаються незаконними доти, доки не затверджені державними регуляторними органами. Нове обладнання не можна імпортувати, нову продукцію не можна виводити на ринок, якщо вони не відповідають існуючим стандартам, або якщо технічні умови на них не зареєстровані в органах Держспоживстандарту, що потребує багато часу і коштів. Як наслідок, модернізація українських аграрних підприємств гальмується, нові технології не впроваджуються, нова продукція з´являється повільно, а замість виробництва інноваційної продукції Україна й досі залишається постачальником сировини та виробником традиційних напівфабрикатів.
2. Система технічного регулювання в Україні занадто жорстка і складна. Необхідного й достатнього рівня безпеки продукції можна досягти без застосування всіх тих обмежень і адміністративних процедур, якими держава наразі регулює сферу АПК, та з більшим рівнем гнучкості. Більше того, занадто директивні, обов´язкові технічні стандарти насправді завдають шкоди безпеці, стаючи на заваді впровадженню нових і безпечніших продуктів та технологій. Існуюча система сертифікації акцентує увагу на санкціонуванні конкретних зразків продукції замість того, щоб зосереджувати головну увагу, власне, на виробничому процесі. Як наслідок, гарантія постійної безпеки товарів є дуже слабкою.
3. Гарантується відповідність конкретного зразка продукції. Крім того, оскільки занадто директивні й застарілі вимоги часто призводять до несумісності з сучасними технологічними процесами, багато підприємств (якщо вони хочуть залишатися конкурентоспроможними і пропонувати продукцію, яка користується попитом у споживачів) не мають іншого шляху, як вдаватися до «неофіційних засобів», оскільки вони не можуть дотримувати українських стандартів.
4. Чинна система державного контролю неефективна і не гарантує якості продукції. Переважна частина порушень, виявлених органами Держспоживстандарту, стосується формальних вимог до документації, а не насправді важливих проблем — адже регуляторні норми надмірно сконцентровані на дотриманні формальної та процедурної складової.
5. Невідповідність вітчизняних норм технічного регулювання міжнародним правилам і принципам (у тому числі прийнятим в ЄС та СОТ). Після приєднання до СОТ українські виробники не тільки не зможуть повністю використовувати переваги міжнародної економічної інтеграції, але й наражатимуться на ризик, оскільки деякі положення системи технічного регулювання суперечать зобов´язанням, взятим на себе Україною. Успішного завершення і впровадження Угоди стосовно вільної торгівлі (УВТ) з ЄС також неможливо буде досягти без реформи системи технічного регулювання в Україні.
6. Неузгодженість законодавчої бази. Низка законів, прийнятих у період з 2001 по 2005 роки, якими встановлюється добровільність застосування стандартів, суперечить деяким законам і нормам, наприклад, декрету Кабінету Міністрів України від 1993 року «Про стандартизацію та сертифікацію» і Закону України «Про захист прав споживачів», які фактично декларують обов´язковість відповідності національним стандартам будь-якого товару.
7. Чинна база стандартів в Україні неефективна і застаріла. Наділивши стандарти де-факто статусом обов´язкового документа, держава примушує виробників застосовувати багато застарілих норм: у країні діють 16 765 міждержавних стандартів (ГОСТів), розроблених до 1992 року, 46% з яких були прийняті ще до 1980 року.

Таким чином, система технічного регулювання в Україні створює низку перешкод:

• заважає інноваціям і знижує конкурентоспроможність країни через свій надто директивний та бюрократичний характер і використання багатьох застарілих вимог;
• нормативно-правова база характеризується суперечностями й неузгодженістю; багато товарів і послуг одночасно регулюються різними державними органами, що призводить до неефективного використання ресурсів;
• повноцінна участь України у міжнародних торгових договорах вимагає термінового реформування системи.

Існуюча в Україні система технічного регулювання може й повинна бути швидко та ефективно поліпшеною відповідно до міжнародного досвіду, що базується на ризик-орієнтованому підході. Цей підхід дає можливість збалансувати витрати та вигоди управління і є базовим принципом для технічного регулювання у розвинутих країнах.