Вступ

Уже в давніх упанішадах («Чхандогья», «Мунда-ка») «…йдеться про існування кількох самостійних видів звання…, в переліку яких крім Вед і різних магічних мистецтв згадуються хронологія, логіка (риторика), етимологія, граматика, наука чисел, астрономія, військова наука» [1].

Виникненню логіки в Індії сприяли філософські диспути, на яких представники різних течій відстоювали свої погляди і спростовували думки опонентів. Тому логіка тривалий час була тісно пов'язана з риторикою, теорією ораторського мистецтва.

В історії індійської логіки виділяють три основних періоди, по-різному окреслюючи хронологічні межі.

За В. Донченком:

— перший період: VI ст. до н.е. — II—III ст. н.е.;

— другий період: II—III ст. — X ст.;

— третій період: XII—XVII ст. За М. Кондаковим:

— перший період (рання буддистська логіка) — VI—V ст. до н.е. — II ст. н.е.;

— другий період (діяльність шкіл вайшешика і ньяя) — III—V ст.;

— третій період (розквіт буддистської логіки) — VI—VIII ст.

1. Історичні етапи розвитку логічного знання

Перший період

Уже в ранній буддистський період (буддистська логіка до Дигнаги) були написані трактати про те, як ефективно вести диспути. При цьому в центрі уваги стояло питання про сутність, види та місце виголошення промов. Важливого значення надавали психології мислення (не радили виступати з промовами у стані перевтоми, суму, гніву чи якогось іншого сильного збудження) і власне ораторському аспекту промови (якими засобами слід впливати на аудиторію). Звертали увагу й на логічну переконливість промов та необхідність дотримання правил логіки.

Тогочасні мислителі розрізняли шість видів промови:

— промова про себе;

— красива промова, що дає насолоду (художнє слово);

— промови диспутів, у яких співбесідники, втягнуті в дискусію, висловлюють протилежні думки з приводу певної тези;

— «нерозумна промова», в якій викладається хибне вчення;

— правильна промова, яка узгоджується з істинним ученням і ставить за мету донести до слухачів істинне знання;

— промова, в якій викладається істинне вчення.

Вважали, що перший і другий види промов можуть бути як «розумними», так і «нерозумними»; і це треба брати до уваги. Третій і четвертий — завжди «нерозумні», тому їх необхідно уникати. А п'ятий і шостий — завжди «розумні», їх треба завжди застосовувати. Розрізняли промови і за місцем виголошення:

— перед царем;

— перед правлячими;

— на великому зібранні;

— перед тими, хто добре знає вчення;

— перед брахманами;

— перед тими, хто любить слухати істинне вчення.

Детально було розроблено тему «прикрашення промов». Вважалося, що промову прикрашають, по-перше, досконале знання як своєї системи, так і тих учень, проти яких доводиться виступати, а по-друге — досконалість зовнішньої форми. Досконалою визнавалася, промова, вільна від грубих, неоковирних, неграмотних висловів; легка, природна, проста; ясна; складна, послідовна; цікава за змістом.

Прикрашенням промови вважали і такі моменти: високий авторитет її автора, довір'я і прихильність до нього; готовність вислухати виступ з боку аудиторії; відсутність боязні в оратора; знання помилок супротивників і переконання в перевагах власної тези; вміння швидко сприймати висловлене супротивниками; здатність швидко вникати в їхні думки і знаходити на них відповіді; вміння захоплювати аудиторію «чарами» промови; здатність якнайкраще передати смисл аргументів; не виявляти депресії під час дискусії; не бентежитися; не затинатися; не втрачати самовладання; не виявляти втоми.

Існували такі вимоги до промов: виразність (зокрема чіткість дикції), уникнення ущипливих зауважень, роздратованості, гніву, грубощів. Під час дискусії мають добре працювати пам'ять і розум, виявлятися кмітливість.

Детально було розроблено і вчення про недоліки промов. Виділялося кілька груп недоліків, до першої входили:

— визнання власної помилки й істинності тези супротивника;

— різні форми ухилення від продовження дискусії;

— синтетичний недолік, який містив такі дев'ять різновидів промов: промова навмання, шалена, темна, непомірна (надто коротка чи надмірно тривала), бездумна (що містила десять різновидів, зокрема доповідь, доведення, яке саме потребує доведення, доповідь, що ґрунтується на алогічних чи хибних доктринах), суперечна, неясна, нескладна.

Перед тим, як розпочинати дискусію, рекомендувалося попередньо визначити такі обставини:

— чи буде дискусія мати якусь користь;

— чи чесний, неупереджений учасник дискусії;

— чи має він знання і чи здатний належно вести дискусію.

При негативній відповіді на ці питання радили уникати дискусії.

Щодо власне логічного змісту промови («базису», або «опори» учасників дискусії), в останній розрізняли два елементи: те, що необхідно довести, і саме доведення.

Доказуване може бути або суб'єктом1, сутністю, або атрибутом, якістю. В першому випадку стверджується чи заперечується існування чогось (йдеться про судження, які зараз називають екзистенційними), а в другому — стверджується чи заперечується, що певна властивість або якість належить чи не належить суб'єкту (сучасні атрибутивні судження).

Доведення складається з восьми складових (їх перелік і визначення в різних джерелах різні): речення, основа (підстава), приклад, однорідність, різнорідність, пряма (безпосередня) перцепція, висновок, авторитет.

Речення — теза, в якій висловлюється певна точка зору на те, що має бути доведене.

Воно або ґрунтується на науковому знанні, або є результатом незалежної інтуїції, або почутим від когось. Речення — це положення, яке учасник дискусії приймає добровільно і яке потребує доведення. Висловлюючись, потрібно дбати, щоб воно було зрозуміле іншим людям.

Основа — логічна підстава, яка випливає з прикладу, однорідності, різнорідності, прямої перцепції, висновку і авторитету.

Коли об'єкт, який має бути доведеним, не є очевидним, то основа полягає у знаходженні таких моментів, які зроблять його пізнаним.

Приклад — наведення загальновизначених або прийнятих наукою положень.

Однорідність — складова доведення, що виявляється в подібності сутності, атрибутів, причини і наслідку.

Однорідністю вважали і «застосування» — логічне правило, що полягало в наведенні інших фактів, які належать до того самого класу чи роду, для доведення атрибута логічного суб'єкта.

Різнорідність — складова доведення, що полягає у взаємному розрізненні сутності, атрибутів, причини і наслідку.

Мається на увазі логічний суб'єкт, поняття про предмет думки, той предмет, що є носієм властивостей і якостей.

Терміни подаються згідно з тлумаченням їх тогочасною наукою.

Пряма перцепція — безпосереднє сприйняття відповідного предмета.

її відмітними рисами є очевидність, незалежність від уяви і помилок. До таких помилок відносили:

— ототожнення одного предмета з іншим (наприклад, міраж — з дійсністю);

— схильність вбачати в елементарному якийсь комплекс (так, уві сні людина може бачити два місяці замість одного);

— надання в уявленні предметові певної форми, тоді як насправді він її не має (наприклад, бачити вогняне колесо при швидкому обертанні предмета, що горить);

— помилка сприймання (при розладі органів чуття);

— приписування невластивої дії чому-небудь (наприклад, уявний рух дерев, коли швидко повз них проїжджаєш).

Висновок — розпізнавання об'єкта за умови, що він безпосередньо не сприймається.

При цьому називали такі види висновку:

— висновок про наявність об'єкта на підставі наявності його ознаки (наприклад, про наявність вогню на підставі наявності диму);

— висновок про існування несприйнятого з існування сприйнятого або із частини якоїсь сутності про несприйняту частину (скажімо, виводити минуле з теперішнього або існування воза з існування його частини, наприклад, колеса тощо);

— висновок через виведення із дії її причини (наприклад, якщо предмет, який ми бачимо здалеку, нерухомий, то робимо висновок, що це — дерево, а якщо він рухається, то це — людина);

— висновок про існування одних речей з наявності інших, коли ми знаємо про їх взаємозв'язок (наприклад, з факту народження робимо висновок про смерть);

— висновок-виведення понять, які співвідносяться як причина і наслідок.

Висновок виражає наше переконання у чомусь понад те, що випливає з безпосередньої перцепції. Авторитет — вчення мудреців, положення, викладені у священних книгах.

З усього сказаного випливає, що ранньобуддистська логіка була вплетена в загальнофілософські концепції, залежала від їх засад. До того ж, навіть у системі теорії ораторського мистецтва, риторики елементи логіки були незначними епізодичними вкрапленнями.

Щоб збагнути специфіку індійського вчення про умовивід, треба зважати на те, що його автори ще не могли чітко розрізняти світ речей і світ понять. Сучасні філософи теж нерідко не розрізняють поняття і предмет, який у ньому мислиться. Це стосується, зокрема, і цитованого автора: «ознака… загальніше поняття, ніж її носій». Поняття «ознака» слід зіставляти з поняттям «носій».

Висновок

Розвиток логіки впродовж багатьох століть відбувався у двох світових центрах зародження цієї науки — в Давній Індії та Давній Греції. Причому логічні традиції склалися в цих країнах незалежно одна від одної. На основі досягнень логіки в Індії розвивалася логіка в Китаї, Тибеті, Монголії, Кореї, Японії, Індонезії. Грецька логіка впливала на розвиток цієї науки в Давньому Римі, Візантії, Вірменії, Грузії, в арабомовних країнах Близького Сходу, Західній Європі, Україні та Росії.

Історія знає багатьох видатних індійських теоретиків у сфері буддистської логіки середини першого тисячоліття нової ери. Проте справжнім творцем буддистської логіки вважається Дигнага, який відокремив її від філософії й розробив струнку систему логіки як самостійної науки. Головним твором цього мислителя є праця «Про джерела пізнання».

Сутність умовиводу, на думку Дигнаги, ґрунтується на нерозривному зв'язку понять, які створюються нашим мисленням.

Одним з найвидатніших буддистських теоретиків логіки був Дхармакірті, якого називають Аристотелем Давньої Індії. Про його внесок у розвиток індійської логіки свідчить хоча б перелік його логічних трактатів: «Про достовірність пізнання», «Крапля логіки» (короткий підручник логіки), «Короткий підручник про логічну підставу», «Дослідження про логічний зв'язок», «Повчання про наукові диспути», «Пояснення відмінності в синтезі уявлень». Головний його трактат має форму коментаря до твору Дигнаги «Про джерела пізнання». Цей трактат написано у віршованій формі.

Список використаної літератури

1. Арутюнов В. Логіка: Навчальний посібник. — К.: КНЕУ, 1997. — 186 с.

2. Дуцяк І. Логіка: Навч. посібник для студ. вуз./ Ігор Зенонович Дуцяк,. — Львів: Просвіта, 1996. — 127 с.

3. Жеребкін В. Логіка: Підручник/ Василь Жеребкін,. — 7-е вид., стереотипне. — К.: Знання, 2004. — 255 с.

4. Івін О. Логіка: Експериментальний навч. посібник для факультат. курсів за вибором учнів ст. кл. загальноосвітних шкіл, ліцеїв, гімназій. — К.: АртЕк, 1996. — 231 с.

5. Конверський А. Логіка: Підручник для студ. вуз. — К.: Укр. Центр духовної культури, 1999. — 394 с.