Вступ.

1. Поняття політичної діяльності.

2. Типи і форми політичної діяльності суб'єктів політики.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Політична діяльність – сукупність дій індивідів та соціальних груп (партій, суспільних організацій), спрямована на реалізацію їх політичних інтересів, насамперед – завоювання, утримання та використання влади. Включає вироблення, формулювання й обґрунтування цілей політики, вибір засобів досягнення цілей, процес використання обраних засобів і результати діяльності. Теоретична політична діяльність формує політичну свідомість, мислення, менталітет суб’єктів політики, практична – включає організаційну та контрольну діяльність, конкретне управління, керування, підготовка, добір та ставлення кадрів, вироблення й прийняття рішень, акумулювання й обмін інформацією тощо. Рівень політичної участі – це вибори, мітинги, збори, маніфестації, голодування, альтернативні рухи, страйки тощо; рівень політичного функціонування – професійна політична діяльність – робота членів уряду, депутатів парламенту, керівництва партій, рухів, політичних інституцій, політологів, апаратників тощо.

Будь-яка діяльність може набувати політичного значення. Разом з тим існують специфічні види діяльності, яка є власне політичною.

У наш час до конкретних її видів, окрім раніше зазначених, можна віднести наступні:

— участь у політичних заходах — виборчих кампаніях, різного роду громадських акціях і заходах, масових виступах і рухах (підтримки, протесту тощо);

— політичне функціонування — громадське лідерство, керівництво партійною роботою, визначення і певного політичного курсу, діяльність державних службовців;

— окремим видом політичної діяльності слід назвати дипломатичну практику.

1. Поняття політичної діяльності

Суспільство як цілісна система є соціальним організмом, який виконує різноманітні функції. Ці функції реалізуються через багатоманітну суспільну життєдіяльність соціумів, тобто через систему відносин між суспільством, націями, народами, соціальними групами та індивідами. Однією з таких суспільних форм життєдіяльності людей і є їхня політична діяльність. У найбільш загальному визначенні політична діяльність — це сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію власних політичних інтересів, насамперед боротьби, завоювання, використання та утримання влади.

Соціально обумовлюють політичні дії людей їхні економічні інтереси, рівень розвитку соціальної структури, культурний розвиток та ін. З іншого боку, політична діяльність впливає на економічну та інші форми діяльності, прискорюючи або сповільнюючи їх розвиток. Як свідчить суспільна практика, інколи, особливо в критичних, доленосних моментах суспільного життя, зворотний вплив політичної діяльності та політики взагалі може стати визначальним для економічного, соціального і культурного розвитку.

Політичне життя виявляється як велика багатоманітність типів і форм політичної діяльності. Приблизно кваліфікувати її можна в такий спосіб. Політична діяльність може бути стихійною та організованою; політично усвідомленою та спонтанною; цілеспрямованою та хаотичною; простою та складною; тривалою та одномоментною; традиційною й такою, де втілюються нові форми; законною та незаконною; активною та пасивною тощо.

Політична діяльність — це або безпосередня участь громадян у влаштуванні власного життя, або функціонування представників громад. В усій множині проявів політичної діяльності варто розрізняти громадянську участь та політичне функціонування. Останнє, у свою чергу, має бути поділене на політичне представництво та публічне адміністрування. Політичний процес можна визначити як сукупність подій та акцій, з яких складається взаємодія індивідів, суспільних груп, політичних інституцій та органів державної влади і які здійснюються для розв'язання існуючих суспільних проблем та конфліктів, для здобуття й застосування влади. Виходячи з цього, зміст політичного процесу становлять боротьба за владу, за вплив на владу, здійснення влади, розв'язання суспільних конфліктів, прийняття суспільно значущих рішень, політичне представництво, лідерство, функціонування, опір владі, політична залученість громадян. Політичний процес — вираження суспільних інтересів та домагання їх здійснення, вплив на владу з цією метою, формування центрів ухвалення суспільних рішень, прагнення завоювати владу, її здійснення [5, c. 101-102].

До конкретних проявів політичної діяльності в площині боротьби за владу належать вибори, міжпартійні змагання, різні форми захоплення влади, її узурпація, державний переворот, громадянська війна, путч. Вплив на владу здійснюють через діяльність опозиції, взаємодію «гілок» влади між собою, лобіювання, криптократію, громадянську непокору, терор. Застосування влади відбувається шляхом ухвалення рішень, публічне адміністрування (управління, керівництво), розв'язання конфліктів.

Що ж до суспільно-політичної взаємодії суб'єктів політичного процесу — соціальних груп, класів, верств, націй тощо, то вона може мати вигляд співіснування або ж боротьби, а найважливішим тут є розв'язання конфліктів, що виникають внаслідок розбіжностей інтересів соціальних груп і верств. Безпосередні акти політичної діяльності у цій площині, залежно від наявних обставин та властивостей тих, хто їх здійснює, можуть належати до екстремістського стилю або ж до стилю узгодження інтересів.

У реальному житті види політичної діяльності можуть здійснюватися одночасно в різних формах. Можна виділити такі, наприклад, форми політичної діяльності:

— за напрямами здійснення — державна, партійна, громадсько-політична, комунікаційно-інформаційна;

— за суб’єктами політики — класова, соціально-групова, національна, міжнародна, індивідуальна;

— за специфікою предмета впливу — теоретична, практична;

— за політичним простором — зовнішньополітична (міжнародна), внутрішньополітична (самоврядувальна);

— за специфікою сфер — військова, діяльність органів безпеки та ін.

У суспільному житті політична діяльність виявляється у двох аспектах — теоретичному та практичному.

Теоретичну політичну діяльність пов’язано з формуванням політичної свідомості, політичних знань тощо. Вона базується на таких теоретичних засадах, як творчість, політичне проектування, планування і т. д.

Практична політична діяльність — це конкретне управління та керівництво, добір і розстановка кадрів, розробка і прийняття рішень, організація діяльності органів державної влади, їх взаємодія з політичними партіями, суспільними організаціями, громадянами і т. ін.

Політична діяльність здійснюється на двох рівнях: перший (нижчий) — політична участь. Основними формами цього рівня є: вибори, мітинги, маніфестації, збори, страйки тощо. Другий (вищий) рівень — це професійна політична діяльність законодавчих, виконавчих та судових функціонерів, керівників політичних партій, рухів та громадських об’єднань тощо. У суспільному житті поширено такі основні форми політичної взаємодії суб’єктів, як гегемонія, плюралізм, компроміс, консенсус, союз, блок, конфронтація, політичний екстремізм, конфлікт, війна [8, c. 89-90].

Важливим є питання про те, чи можна ототожнювати поняття «політична діяльність» з поняттям «політична участь». Політична участь — це залучення членів певної соціально-політичної спільноти до процесу політико-владних відносин; вплив громадян на перебіг чинних у суспільстві соціально-політичних процесів та на формування владних політичних структур. Деякі сучасні політологи за допомогою поняття «політична участь» намагаються довести можливість реального здійснення права всіх груп безпосередньо брати участь у прийнятті рішень, безпосередньо впливати на владу. На нашу думку, політична участь є або етапом, що передує політичній діяльності, або допоміжною сферою, яка може впливати на політику у двох напрямах: засвідчувати сприйняття чи несприйняття суспільством цієї діяльності.

У сучасній політології склалась класифікація політичної участі за видами: активна й пасивна, індивідуальна й колективна, добровільна й примусова, традиційна й новаторська, легітимна й нелегітимна. Залежно від цього розрізняють політичну участь: у виборах; у прийнятті рішень; в управлінні та самоврядуванні; у виборі політичних лідерів і контролі за їхньою діяльністю; в ухваленні, реалізації й охороні законів; у виборчих політичних кампаніях, мітингах, зібраннях; у засвоєнні й передаванні політичної інформації; у страйках; у масових кампаніях громадянської непокори, визвольних війнах і революціях; у діяльності політичних партій і громадсько-політичних об’єднань і т. ін.

За масштабами політична участь поділяється на місцеву, субрегіональну, регіональну та загальнодержавну. На ступінь політичної участі впливають: політичний режим; соціокультурне та географічне середовище; рівень освіти і міра доступності інформації; рівень інституціоналізації суспільства; матеріальні можливості суб’єктів політичної участі та ін.

Політичну участь за сучасних глобальних процесів суверенізації, інтеграції, формування нового світового порядку можна розглядати як одну з основних характеристик демократії, як засіб політичної соціалізації та політичного виховання, розв’язання конфліктів, боротьби з бюрократією і політичним відчуженням мас [9, c. 106-107].

2. Типи і форми політичної діяльності суб'єктів політики

Типи і форми політичної діяльності суб'єктів політики пов'язані з перетвореннями у суспільстві і державі. Політична діяльність охоплює всі сфери політики і має свою внутрішню структуру.

Структура політичної діяльності:

1) політичне керівництво державою і суспільством;

2) політичне функціонування;

3) участь громадян у політичному житті суспільства;

4) політичний маркетинг.

Кожен з напрямів політичної діяльності має свої особливості.

Політичне керівництво — це діяльність, спрямована на визначення системи цілей і завдань, формування політичної стратегії і політичної тактики на основі аналізу реальних політичних процесів і прогнозування політичного розвитку.

Політичне керівництво включає такі компоненти:

1) вироблення і обґрунтування стратегічних цілей і завдань (як перспективних, так і поточних), які ставлять перед собою суб'єкти політики;

2) визначення основних тактичних методів, форм і засобів політичної діяльності, за допомогою яких можна більш ефективно досягти поставлених цілей і завдань;

3) визначення кадрової політики.

Політичне керівництво здійснюється в основному через такі його основні форми, як державна і партійна діяльність. Важливу роль у цьому відіграють представницькі органи. Державні представницькі органи і представницькі органи партій (різною мірою, залежно від політичного охоплення мас і впливу на них, рівня розвитку та ін.) формують політичну платформу.

Політична платформа — це основні принципові теоретичні та ідейні положення, практична програма, вимоги, лозунги, які висувають і якими керуються у своїй діяльності держава, політична партія, політичні рухи і громадські об'єднання.

У політичній платформі визначаються політична стратегія і політична тактика, а також політичний курс.

Політична стратегія — це визначення довгочасових цілей, черговості завдань, загальної довгострокової лінії політичної поведінки, основних напрямів діяльності на основі наукового аналізу реального політичного процесу і законів політичного розвитку.

До стратегічних напрямів належать: економічна стратегія, військово-політична стратегія, зовнішньополітична стратегія, стратегія у галузі науки, освіти, культури та ін. Кожен з них може конкретизуватися у головних завданнях, актуальних на поточний політичний момент. Наприклад, економічна стратегія держави охоплює цінову, податкову, бюджетну, банківську політику, соціальний захист, зовнішньоекономічну політику тощо [6, c. 3-4].

Політична стратегія може бути здійснена, якщо зрозуміло, за допомогою чого можна її досягти. Отже, відповідно до політичної стратегії визначається і політична тактика.

Політична тактика — це сукупність методів, форм, способів поведінки і дій у процесі політичної діяльності для досягнення стратегічних цілей і завдань.

Політична тактика випливає з політичної стратегії і підпорядковується їй. Політична тактика і політична стратегія як складові політичного керівництва тісно пов'язані. Політична стратегія і тактика дедалі більше відмовляються від старих стереотипів і наповнюються низкою нових якостей світового розвитку. До них належать: свобода вибору народами соціально-політичного ладу; деідеологізація міжнародних відносин; пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими; відмова від війни як засобу вирішення політичних проблем; людський вимір політики та ін.

Конструктивна політична стратегія, спрямована на прогресивний політичний розвиток, потребує конструктивного вибору засобів її здійснення. Це насамперед мистецтво компромісів, договірні стосунки, попередження екстремальних ситуацій, піднесення ролі права, здійснення превентивної дипломатичної діяльності, уникнення воєнних дій, людський вимір політичних дій, звернення до громадської думки, ізоляція і нейтралізація противника та ін. Тактичними діями є також вибір лозунгів, політичні маневри, використання політичного моменту, політичний наступ або відступ, засоби переконання, звернення до воєнних методів, способи ізоляції, партнерства, нейтралізації, перегрупування політичних сил, здійснення контролю, використання засобів масової інформації та ін.

Реалізація політичної стратегії і тактики залежить від уміння здійснювати політичний маневр, розраховувати політичний час, політичне поле дії та відступу тощо. Критерієм успіху в цьому є передусім оптимізація політичної діяльності, яка пов'язана з раціоналізацією, цільовою функціональністю, корисністю, ефективністю. Політична оптимальність — це насамперед ознака якості політичної діяльності. Оптимальність як характеристика стану діяльності — це процес розвитку політики, зумовлений внутрішніми спонуканнями і можливостями саморозвитку її, а також зв'язком політики з іншими соціальними структурами.

Політична платформа, викладений у ній політичний курс історично описуються в термінах "лівизна", "правизна", "центризм" [10, c. 36-37].

Висновки

Політичне керівництво і політичне функціонування визначаються політичною участю (участю у політичному житті) широких мас і водночас спираються на неї. З пізнанням політичних закономірностей розвитку політика як сфера життєдіяльності дедалі більше відкривається для свідомої творчості широкого кола населення, що має на меті конструювання нових, прогресивних форм суспільного життя. Ефективність свідомого впливу на політичні процеси зростає з розширенням участі мас в управлінні державними і громадськими справами, розвитком системи самоврядування і самоуправління.

Політична участь — це включення індивідів та соціальних спільнот у процес політичної життєдіяльності за допомогою вироблених у політичній практиці форм політичного впливу на політичні структури з метою втілення своїх політичних потреб, інтересів, постановки вимог, вираження настроїв і пропозицій.

Існують різні види політичної участі в політиці: індивідуальна і колективна; активна і пасивна; інтенсивна і зведена до мінімуму; традиційна і новаторська; законна і нелегальна; організована й неорганізована; систематична і періодична та ін.

Отже, політична діяльність є основою перетворення суспільства. Найвищою формою прояву політичної діяльності, спрямованої на досягнення соціально-економічних і політичних цілей, є політична активність. Водночас стимулює її демократизація суспільно-політичного життя. Політична діяльність в її активних формах забезпечує поступовість історичного розвитку.

Список використаної літератури

1. Акімов Д. До питання технологізації політичної діяльності в сучасній Україні //Політичний менеджмент. — 2007. — № 6. — C. 37-46.

2. Аніщук В. Форми правового забезпечення діяльності політичних партій в Україні //Право України. — 2000. — № 2 . — C. 95-96

3. Гангжуров Ю. Законотворча діяльність як комунікативний процес //Політичний менеджмент. — 2005. — № 2. — C. 89-102.

4. Дніпров О. Правові основи діяльності політичної опозиції в Україні //Політичний календар. — 2003. — № 5. — C. 7-21

5. Замогильний А.Г. Зв’язок та взаємодія державного управління й політичної діяльності (історико-теоретичний аспект) //Статистика України. — 2008. — № 1. — C. 100-103.

6. Кафарський В. Правова регламентація парламентської діяльності політичної партії // Право України. — 2006. — № 2. — С.3-7.

7. Примуш В. Правова регламентація ідеологічних та організаційних засад політичних партій // Право України. — 2000. — № 11. — C. 25-29

8. Радченко Л. Політичні інтереси як основа політичної діяльності/ Леся Радченко // Політичний менеджмент. — 2008. — № 1. — C. 87-93

9. Чупрій Л. Аксіологічні основи політичної діяльності //Людина і політика. — 2002. — № 4. — C. 99-107.

10. Шайгородський Ю. Політика як міф і наукова діяльність //Політичний менеджмент. — 2008. — № 6. — C. 30-40