Захисник у провадженні у справах про адміністративні правопорушення

ВСТУП

Розділ І. Основні теоретичні засади участі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення

1.1 Правова природа діяльності захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення

1.2 Ґенеза дослідження адміністративно-правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення

Висновки до розділу

Розділ ІІ. Особливості правового статусу захисника в адміністративно-деліктному процесі

2.1. Характеристика основних елементів правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення

2.2. Місце захисника в системі суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення

2.3. Особливості участі захисника на окремих стадіях провадження у справах про адміністративні правопорушення

Висновки до розділу

Розділ ІІІ. Шляхи вдосконалення законодавчого регулювання участі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення

3.1.Зарубіжний досвід нормативного визначення правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення та основні пріоритети його запозичення в Україні

3.2. Основні перспективи розвитку законодавства в сфері діяльності захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення

Висновки до розділу

ВИСНОВКИ

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Орієнтація України на побудову правової держави та впровадження загальноєвропейських цінностей актуалізують дослідження, присвячені забезпеченню прав та свобод людини у різних сферах діяльності держави. Адміністративне право, яке об’єктивно відображає тенденції розвитку суспільного життя, перебуває у стані оновлення його фундаментальних засад, реалізації розуміння цієї значної галузі передусім як «людиноцентриської», покликаної забезпечувати права та свободи людини у сфері публічно-правових відносин. Все це повною мірою стосується і адміністративно-деліктної процесуальної його складової, зокрема, провадження у справах про адміністративні правопорушення. Серед питань, що повинні привернути увагу законодавця, актуальними залишаються проблеми ефективного законодавчого регулювання забезпечення права на правову допомогу у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, особливості участі захисника в зазначеній сфері. Можливість отримання особою, що притягається до адміністративної відповідальності, професійної правової допомоги у провадженні в справах про адміністративні правопорушення є важливою складовою реалізації принципу пріоритетності забезпечення прав та свобод людини в адміністративному процесі, засобом обмеження можливих порушень з боку органів адміністративної юрисдикції під час провадження в справах про адміністративні правопорушення, гарантією законності притягнення до адміністративної відповідальності, що є досить актуальним в умовах поширення адміністративних правопорушень, значній кількості нормативно-правових актів, що регулюють адміністративну відповідальність, різноманітності заходів адміністративної відповідальності, чисельності органів, що уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення.

Взагалі питання захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення певною мірою привертали увагу багатьох вітчизняних вчених-адміністративістів, що працюють за напрямком адміністративного процесу взагалі та його складової — провадження в справах про адміністративні правопорушення (роботи О. Бандурки, І. Бородіна, А. Васильєва, С. Ващенка, І. Голосніченка, Є. Додіна, Л. Коваля , В. Колпакова, Т. Коломоєць, А. Комзюка, І. Коліушка, О. Кузьменко, Д, Лук'янця, Н. Мироненко, В. Перепелюка, В. Поліщука, М. Стахурського, М. Тищенка, С. Тараненка, тощо), однак дані дослідження обмежувалися або констатацією чинних законодавчих положень, або формуванням окремих пропозицій щодо вдосконалення статусу захисника в адміністративно-деліктному процесі в контексті розгляду іншої, як правило більш широкої теми. Серед зарубіжних вчених-правників слід відзначити праці Д. Астахова, А. Андрєєва, Д. Бахраха, А. Агапова, Н. Салищевої, В. Сорокіна, П. Сергуна, М. Студенікіної, Ю. Козлова, А. Коренева, В. Мельникова, І. Кілясханова, та, особливо, комплексне монографічне дослідження Я. Серебрякова, присвячене проблематиці участі захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення.

Важливе місце в дисертаційному дослідженні посідають праці вітчизняних і зарубіжних учених-юристів: В. Авер’янова, О. Андрійко, О.Банчука, Ю. Битяка, А. Васильєва, І. Голосніченка, С.Гончарука, Я. Зейкана, С. Ківалова, Л. Коваля, Т. Коломоєць, В. Колпакова, А. Комзюка, О. Кузьменко, В.Поліщука, Д. Фіолевського, П. Хотенця, В. Шкарупи і ряду інших, які стали фундаментальною базою для подальшого дослідження питань, що розглядаються.

Найчастіше захисником в провадженні про адміністративні правопорушення виступає адвокат, разом з тим слід зазначити, що найбільш ґрунтовно досліджуються питання участі захисника в інших видах юридичного процесу, особливо цивільного та кримінального. Отже, можна констатувати відсутність у вітчизняній правовій науці комплексних наукових досліджень щодо участі захисника в провадженні в справах про адміністративні правопорушення, які були б присвячені безпосередньо зазначеному питанню, що, безумовно, теж зумовлює актуальність обраної теми.

У процесі виконання дисертаційного дослідження було використано чинне та раніше діюче законодавство України, а також законодавство зарубіжних країн (зокрема Російської Федерації, Республіки Білорусь, Азербайджанської Республіки, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Республіки Молдова, Німеччини тощо), перспективне законодавство, наукові праці з філософії права, теорії держави та права, конституційного права, адміністративного права та процесу, кримінального процесу, цивільного та господарського процесів, адвокатури, юридична публіцистика.

Емпіричну базу дослідження становлять статистичні дані, акумульовані на республіканському рівні Державним комітетом статистики України, Верховним Судом України, Верховним уповноваженим з прав людини Верховної Ради України, низкою громадських правозахисних організацій. Формулюванню висновків сприяли також проведені опитування практичних діячів, що є фахівцями у досліджуваній сфері суспільних відносин. Використано також особистий професійний досвід із виконання функцій захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення та кримінальному процесі.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано у рамках планів наукових досліджень Запорізького національного університету на 2003-2008 роки та комплексного наукового проекту “Основні напрямки реформування законодавства України у контексті європейської інтеграції” (номер державної реєстрації 0104U004048). Крім того, тема дисертації пов’язана з підготовкою змін до адміністративно-деліктного законодавства.

Мета дослідження: на підставі аналізу наявних літературних та нормативних джерел, визначити сутність діяльності захисника в провадженні у справах про адміністративні правопорушення та особливості його адміністративно-правового статусу у зазначеному провадженні, а також сформулювати пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства в досліджуваній сфері і практики його застосування.

Згідно з поставленою метою, основними завданнями дослідження є:

аналіз правової природи діяльності захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення;
аналіз генезису наукових досліджень та стану сучасної правової доктрини щодо вивчення адміністративно-правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення;
характеристика основних елементів правового статусу захисника в провадженні в справах про адміністративні правопорушення (прав, обов’язків та гарантій);
визначення місця та ролі захисника в системі суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення;
виділення особливостей участі захисника на окремих стадіях провадження у справах про адміністративні правопорушення;
узагальнення зарубіжного досвіду нормативного регулювання адміністративно — правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення та основних пріоритетів його запозичення у вітчизняному законодавстві по досліджуваних питаннях;
виділення основних напрямів розвитку законодавства в сфері діяльності захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення,
формулювання ключових проблем та розроблення пропозицій щодо вдосконалення законодавства з питань надання правової допомоги в провадженні у справах про адміністративні правопорушення в Україні.

Об’єкт дослідження– суспільні відносини у сфері діяльності захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

Предмет дослідження– адміністративно-правовий статус та особливості участі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

Методологічну основу дослідженнястановить сукупність методів і прийомів наукового пізнання як загальнонаукових (діалектичний, історичний, логічний, системний аналіз тощо), так і спеціальних (документального аналізу, порівняльно-правового тощо). Так, діалектичний метод пізнання процесів, що відбуваються під час участі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення дозволяє розглянути їх у розвитку та взаємозв’язку, виявити усталені напрями і закономірності в цілому. Історично-правовий метод передбачає вивчення генезису наукових досліджень адміністративно-правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення та законодавства про правову допомогу в адміністративно-деліктному процесі у їх розвитку, виявлення зв’язку минулого і сьогодення (підрозділ 1.2, підрозділ 3.1, підрозділ 3.2.), системно-структурний підхід застосовувався при визначенні системи суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення та зв’язків між ними (підрозділ 2.2.), виділенні стадій провадження у справах про адміністративні правопорушення (підрозділ 2.3.) логіко-семантичний підхід було використано для формулювання відповідних дефініцій та понятійного апарату (підрозділи 1.1., 1.2., 2.1., 2.2., 2.3., 3.2). Важливого значення набуває також порівняльно-правовий метод, який дозволяє виявити переваги та недоліки зарубіжного досвіду (підрозділ 3.1.), та соціологічний метод щодо з’ясування думки фахівців-практиків відносно проблеми, яка досліджується (підрозділи 1.1., 2.1, 2.3. 3.2, ). Метод моделювання, аналізу та синтезу був використаний при розробці пропозицій з удосконалення законодавства. Специфіка досліджуваного об’єкта, його певною мірою міжгалузевий характер під час вивчення застосування цілого ряду наукових підходів: фундаментального, органічної єдності теорії і практики (підрозділи 1.1., 2.1., 2.3, 3.2), поєднання критичного і раціонального (підрозділи 1.1., 1.2., 3.1., 3.2), порівняльно-ретроспективного (підрозділи 1.2, 3.1), єдності логічного та системного підходу.

Використання синергетичного наукового напрямку та комплексне застосування методів наукового пізнання сприяло дослідженню участі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення в сукупності всіх елементів, єдності соціального змісту та юридичної форми, що сприяло підвищенню наукового й практичного значення отриманих результатів.

Наукова новизнаодержаних результатівполягає в тому, що дисертація є першим у вітчизняній адміністративно-правовій науці комплексним монографічним дослідженням, присвяченим діяльності захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення. Її сутність полягає у таких результатах:

уперше:

— в результаті аналізу генезису дослідження адміністративно –процесуального статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення у вітчизняній правовій науці, запропоновано та обґрунтовано власний варіант періодизації, та подано розгорнуту характеристику кожного періоду із виділенням відповідних особливостей;

— проведено комплексний аналіз адміністративно-процесуального статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення шляхом характеристики окремих його елементів (прав, обов’язків та гарантій), визначення місця захисника серед інших суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення із виділенням відповідних зв’язків між ними та змісту діяльності захисника на стадіях провадження у справах про адміністративні правопорушення;

удосконалено:

— визначення правової природи діяльності захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, мету та завдання відповідної діяльності;

— теоретичні положення щодо правової допомоги, зокрема в провадженні у справах про адміністративні правопорушення, співвідношення із суміжними правовими категоріями ( юридична допомога, правові послуги , право на правову допомогу тощо)

— розуміннямети та змісту захисту, права на захист, співвідношення категорії захисту та правової допомоги, представництва, охорони в провадженні у справах про адміністративні положення та інших видах юридичного процесу;

— узагальнюючий аналіз зарубіжного досвіду (зокрема Російської Федерації, Республіки Білорусь, Азербайджанської Республіки, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Республіки Молдова, Німеччини тощо) законодавчого регулювання діяльності захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення, та визначення конкретних напрямів його запозичення;

отримали подальший розвиток:

визначення захисника у провадженніу справах про адміністративні правопорушення;
висвітлення змісту прав, обов’язків та гарантій як елементів адміністративно-правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення;
положення щодо класифікації суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення;
практичні пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення законодавства у сфері діяльності захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення;

Практичне значення одержаних результатів дослідження може вимірюватися за кількома параметрами: у науково-дослідній діяльності – для подальшої розробки теоретичних і прикладних проблем діяльності захисника у провадженні по справам про адміністративні правопорушення; у правотворчій та правозастозовній діяльності – для удосконалення чинного законодавства, а також для підвищення ефективності практичної діяльності у сфері адміністративно-деліктного процесу; у навчальному процесі – результати дослідження можуть бути використані при викладанні дисципліни “Адміністративне право України”, “Адміністративна відповідальність”, “Адміністративний процес ”, “ Адвокатура України ”.

Особистий внесок здобувачав одержання наукових результатів, викладених у дисертації. Дисертаційне дослідження виконано самостійно, всі сформульовані положення та висновки обґрунтовані на підставі самостійних досліджень.

Апробаціярезультатів дисертації. Матеріали дослідження обговорювалися на кафедрі адміністративного та господарського права Запорізького національного університету, використовуються у навчальному процесі Запорізького національного університету (акт впровадження від 12 січня 2007 року) та Запорізького юридичного інституту ДДУВС (акт впровадження від 15 січня 2007 року). Основні положення та висновки дисертаційного дослідження були оприлюднені на десяти науково-практичних та наукових конференціях: Щорічній міжнародній науково-практичній конференції „Запорізькі правові читання” (ЗНУ, м. Запоріжжя, 18−19 травня 2006 року), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Реформування законодавства з питань протидії злочинності в контексті євроінтеграційних прагнень України» (м. Запоріжжя, 25-26 травня 2006 року), XVМіжнародній історико-правовій конференції «Ґенеза держави і права: історико-теоретичні аспекти» (м.Запоріжжя, 2-4 червня 2006 року), Міжнародній науково-практичній конференції ОНЮА «Право, держава, духовність: шляхи розвитку та взаємодії» (м.Одеса, 3 вересня 2006 року), Форумі вчених-адміністративістів південно-східних регіонів України (ЗНУ, м. Запоріжжя, 19−20 жовтня 2006 року), Міжнародній науково-практичній конференції «Міжнародне співробітництво у сфері протидії незаконному обігу наркотичних засобів» (м. Дніпропетровськ, 3-4 листопада 2006 року), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Адміністративне право та процес: шляхи вдосконалення законодавства і практики» (м.Київ, 22 грудня 2006 року), Всеукраїнській студентській науково-практичній конференції «Проблеми та перспективи реформування України очима молодих вчених» (м.Запоріжжя, 23 березня 2007 року), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні» (м. Острог, 26-27 квітня 2007 року), Щорічній міжнародній науково-практичній конференції „Запорізькі правові читання” (ЗНУ, м. Запоріжжя, 18−19 травня 2007 року).

Публікації.Основні висновки авторських досліджень відображено у 11 опублікованих наукових статтях і тезах доповідей на науково-практичних конференціях, 4 з яких надруковані у фахових юридичних виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг роботи.Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які об’єднують сім підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації – 205 сторінок, з них список використаних джерел – 21 сторінка (237 найменувань). Список використаних джерел складається із найменувань. Назви і розташування розділів та підрозділів зумовлені логікою викладення і результатами виконаного дослідження.

РОЗДІЛ І ОСНОВНІ ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ УЧАСТІ ЗАХИСНИКА У ПРОВАДЖЕННІ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

1.1. Правова природа діяльності захисника у провадженні по справах про адміністративні правопорушення.

Орієнтація нашої країни на побудову правової держави та визнання загальноєвропейських цінностей зумовлюють необхідність вдосконалення її правової системи. Провідною ідеєю реформування всіх правових інститутів, як публічного, так і приватного права, постає фундаментальна переоцінка співвідношення ролі та значення людини, суспільства та держави, відповідно головними повинні бути не інтереси держави, коли людина є лише засобом досягнення мети, а забезпечення прав та свобод особи.

Як вірно зазначає І. Бородін, процеси, що відбуваються в Україні, складні і неоднозначні, вони потребують реформування всіх галузей і інститутів у системі права для досягнення основної мети – захисту прав та свобод людини і громадянина. Безсумнівне значення та актуальність указаних проблем обумовили їх дослідження кращими представниками світової науки з різних країн. Свого часу Ш.Монтеск’є говорив: “Несправедливість, яка допущена щодо однієї особи, загрожує всім” [60, C.3].

Неможливо також не погодитись із тезою, що «функціонування правової держави передбачає забезпечення можливості здійснення захисту прав людини не тільки шляхом встановлення санкцій за вчинення дій, що порушують їх права, свободи та інтереси, але і шляхом забезпечення належного захисту прав, свобод та інтересів осіб, по відношенню до яких застосовуються заходи державного примусу»[143, C.2].Все це є особливо актуальним для такої провідної галузі публічного права, як адміністративне право, про що свідчать і нові завдання, що постають перед адміністративною наукою, в основі вирішення яких – ідеологія переходу від "державоцентриської" до "людиноцентриської" моделі адміністративного права [ 24, C.11].

Зазначені процеси повною мірою повинні знаходити своє відображення і під час реформування інституту адміністративної відповідальності – як матеріальної, так і процесуальної його частини. Декриміналізація кримінального законодавства, отже, і тенденція на збільшення кількості складів адміністративних правопорушень, прийняття нормативно-правових актів, що регулюють притягнення до адміністративної відповідальності за рамками Кодексу України про адміністративні правопорушення (надалі – КУпАП), істотна застарілість та невідповідність сучасним вимогам самого КУпАП, зумовлюють необхідність вдосконалення адміністративно-деліктного законодавства, яке залишається досить суперечливим, колізійним, з наявними прогалинами, що в свою чергу, у кінцевому випадку відображається на особах, що притягуються до адміністративної відповідальності, оскільки вказані недоліки законодавчого регулювання відкривають шлях до можливості необґрунтованого застосування заходів примусу та правового свавілля органів адміністративної юрисдикції.

За даними Державного комітету статистики України, розміщеними на його офіційному сайті, на протязі 2003 року до адміністративної відповідальності було притягнуто 7 097, 3 тис. осіб, 2004 року — 7 013 , 7 тис. осіб, 2005 рік — 6 370, 3 тис. осіб, за 2006 рік — 7767, 9. Загальна кількість розглянутих справ про адміністративні правопорушення за 2003-2005 р.р. становить: за даними Державного комітету статистики України — 20481300 справ усього розглянуто всіма органами, уповноваженими розглядати справи про адміністративні правопорушення, із них, за даними Верховного Суду України, 10844530 справ розглянуто судами. Взагалі у 2005 р. на розгляді в судах першої інстанції перебувало 3 млн. 777 тис. справ про адміністративні правопорушення [42], а у 2006 р. — 4 млн. 971 тис. справ про адміністративні правопорушення, що на 31,6 % більше від показника попереднього року [187].

У 2005 році суди застосували адміністративні стягнення до 3 млн. 389 тис. осіб. За вчинення всіх видів адміністративних правопорушень суди застосували штраф до 2 млн. 175,4 тис. осіб, попередження застосовано до 1 млн. 34 тис. осіб, адміністративний арешт — до 99 тис. осіб, виправні роботи — до 881 особи. Конфісковано предмети, які були знаряддями вчинення або безпосередніми об’єктами адміністративного правопорушення у 42,9 тис. осіб, оплатне вилучення предмета, що був знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, суди застосували до 239 осіб [ 42].

За вчинення усіх видів адміністративних правопорушень у 2006 році суди застосували штраф до 2 млн. 714,9 тис. осіб, що на 24,8 % більше, або 60,9 % (64,2 %) від усіх притягнутих до адміністративної відповідальності. Попередження застосовано до 1 млн. 573 тис. осіб, що на 52,2 % більше, або 35,3 % (30,5 %) від усіх притягнутих до адміністративної відповідальності; виправні роботи — до 1,3 тис. осіб, що на 48,4 % більше, або 0,03 % (0,03 %). Водночас кількість осіб, до яких суди застосували адміністративний арешт, зменшилася на 8,3 %. Цей вид стягнення призначено 90,8 тис. осіб, або 2 % (2,9 %). Конфісковано предмети, що були знаряддями вчинення або безпосередніми об’єктами адміністративного правопорушення, у 42,5 тис. осіб, що менше на 0,8 %. Оплатне вилучення предмета, що був знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, суди застосували до 162 осіб, зокрема за керування транспортними засобами або суднами в стані сп’яніння (ч. 2 ст. 130 КУпАП) — до 134 осіб, що на 26,8 % менше. Вилучено 287 одиниць вогнепальної зброї. Оплатно вилучено цінності на 34 тис. грн, конфісковано товари та цінності на суму 15 млн. 732 тис. грн., валюту — на суму 12 млн .238 тис. грн. [187].

Разом з тим, як свідчить практика, непоодинокими залишаються випадки порушень прав та свобод особи під час провадження у справах про адміністративні правопорушення, недотримання законності у діяльності адміністративно-юридикційних органів, про що свідчать і публікації у періодичній літературі, і дані, акумулюванні правозахисними організаціями.

Так, ряд прикладів із практики Фонду професійної допомоги жертвам катувань, опублікованих у звіті Гельсінської правозахисної групи, підтверджує практику тримання під вартою міліції без оформлення протоколу про затримання [208]:

Іван Н. (м. Хмельницький) був затриманий 20 травня 2004 року працівниками міліції біля свого будинку і до 21 травня утримувався в одному з районних відділів міліції без оформлення затримання. Тільки 21травня 2004 року був складений протокол про його затримання за підозрою у вчиненні адміністративного правопорушення.

Євгеній Б.(м. Харків) був затриманий працівниками карного розшуку вранці 11 квітня 2002 року. Лише ввечері в одному з районних відділів був складений протокол про його затримання за підозрою у вчиненні адміністративного правопорушення. Протягом цілого дня Б. знаходився під контролем працівників карного розшуку.

Олексій З. (м.Калуш, Івано-Франківська область) був затриманий близько 16-ї години 17-го травня 2003 року і доставлений до одного з районних відділів міліції. Лише близько 22-ї години був складений протокол про адміністративне затримання[208].

Суди також часто зустрічаються в своїй практиці із ситуацією, коли під час судового засідання з’ясовується, що особа була затримана набагато раніше, ніж це зазначено в протоколі про її затримання. Часто для продовження тримання під вартою міліції використовується сполучення затримання за підозрою у вчиненні адміністративного правопорушення і затримання за підозрою у кримінальному злочині. У таких випадках підозрюваний затримується на термін до 3-х діб у порядку статті 263 КУпАП, а по закінченні цього терміну затримується в порядку статті 115 Кримінально-процесуального кодексу України. Для ілюстрації можна привести кілька прикладів із практики:

Іван Н. (м. Хмельницький) був затриманий працівниками міліції 20 травня 2004 року, а доставлений до судді лише 26 травня 2004 року. З моменту затримання до 21 травня він утримувався під вартою без будь-якого протоколу, з 21 по 23 травня – на підставі протоколу про адміністративне затримання. Затримання за підозрою у вчиненні злочину було оформлене лише 23-го травня 2004 року.

Олексій З. (м.Калуш, Івано-Франківська область) тримався під вартою без доставлення до судді шість з половиною діб. 17 травня 2003 року він був затриманий в адміністративному порядку і доставлений в один з районних відділів міліції, а 20 травня був складений протокол про затримання за підозрою у вчиненні злочину. Загалом він перебував під вартою міліції без судового контролю до ранку 24 травня [208].

Про це свідчать і численні звернення громадян до Уповноваженого з прав людини. Так, гр. В.Стешенко вказував на незаконне притягнення його до адміністративної відповідальності рішеннями від 3 та 4 вересня 2000р. судів Московського та Ленінградського районів м. Києва за опір працівникам міліції, якого він не чинив; при цьому на нього накладено штраф. Звернення заявника було направлене за належністю для розгляду та вжиття передбачених законом заходів голові Київського міського суду. Як повідомив заступник голови міського суду Л.Глос, перевіркою адміністративних справ установлено, що до адміністративної відповідальності заявник притягнутий необґрунтовано, у зв’язку з чим постановою голови Київського міського суду від 15 вересня та 26 жовтня 2000р. постанови судів стосовно гр. В.Стешенка скасовані, а справи закриті..

Гр. П.Кухарськийзвернувся до Уповноваженого з прав людини зі зверненням, в якому зазначив, що його, інваліда I групи, безпідставно притягли до адміністративної відповідальності за вчинений опір працівникам міліції, якого він не вчиняв, а навпаки його було побито, внаслідок чого заявник тривалий час лікувався в лікарні. Тим часом суддя Макарівського районного суду Київської області 2 серпня 2000р. безпідставно заарештувала його на три доби, не взявши до уваги, що відповідно до ст.32 КпАП України інваліди I та II груп арешту не підлягають. Через добу, 3 серпня 2000р., суддя особисто переглянула постанову і змінила арешт на штраф на суму 136 грн. На жаль, звернення Уповноваженого з прав людини до голови Київського обласного суду про скасування постанови районного судді стосовно П.Кухарського як незаконної не було підтримано і не звернуто уваги на грубе порушення закону суддею. Уповноваженому з прав людини повідомлено, що заявник обґрунтовано притягнутий до адміністративної відповідальності.

Постановою Жмеринського міського суду Вінницької області від 24 грудня 2001р. до адміністративної відповідальності притягнуто жительку м. Жмеринки гр. Г. Бензер. У листі до Уповноваженого вона зазначила, що є пенсіонеркою 65-річного віку, внаслідок кількох тяжких операцій їй було призначено ІІ групу інвалідності, проте через хронічний брак коштів для фізичного виживання змушена інколи займатися дрібною торгівлею. 4 грудня 2001р. на території залізничного вокзалу її було затримано при спробі реалізації 10 цукерок вартістю 17 копійок кожна, буханця житнього хліба, нарізного батона з пшеничного борошна та трьох склянок насіння. Жмеринським міським судом Вінницької області її дії було кваліфіковано за частиною другою ст.160 КУпАП та притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в розмірі 102 грн. з конфіскацією вилучених предметів незаконної торгівлі. У поданні Уповноваженого з прав людини на ім’я голови Апеляційного суду Вінницької області Г.Залімськогозазначалося, що при розгляді справи судом не повною мірою враховано суттєві обставини, зокрема, те, що заявниця правопорушення вчинила вперше, раніше до адміністративної відповідальності не притягувалась. Крім того, оскільки вартість вилучених у неї предметів не перевищувала 5 грн., суд не розглядав питання про можливість застосування ст.22 КУпАП, відповідно до якої за малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням. За наслідками розгляду подання Уповноваженого зазначена постанова скасована, а справа провадженням закрита [224].

За даними правозахисних організацій, дотепер не вжито ефективних заходів тортурам у міліції, а прокуратура розглядає скарги на дії правоохоронних органів поверхово й упереджено [145, C. 9 ].

Наведені вище статистичні цифри, показники та приклади демонструють значну кількість випадків притягнення до адміністративної відповідальності та свідчать про те, що особи, які притягаються до адміністративної відповідальності, потребують кваліфікованої правової допомоги, оскільки у сфері адміністративно-деліктного процесу суттєво зачіпаються права, свободи та інтереси осіб, що є його учасниками, а від своєчасного та правильного застосування правових знань досить часто залежить результат справи, виникнення сприятливих або негативних наслідків для учасників процесу.

Поширення адміністративних правопорушень, численність правових актів, що регулює адміністративну відповідальність, зумовлює актуальність проблеми захисту прав особи у цій сфері. Як зазначає О. Агєєв, сьогодні порушення прав і свобод громадян у сфері адміністративного процесу є явищем досить розповсюдженим [27, C. 3]. Цілком слушно звучить теза про те, що реалізація прав та свобод людини і громадянина можлива в повній мірі, якщо вони відстоюються зі знанням справи, кваліфіковано. Таку діяльність може здійснити зовсім не кожний. Для цього потрібно вміти не тільки читати закони та інші нормативні акти, а й розуміти і тлумачити їх, володіти навичками по швидкому знаходженню того нормативного акта, який потрібен для вирішення справи, мати досвід ведення справ у судах та інших державних органах, здібність передба чувати можливі юридичні наслідки тих чи інших вчинків або дій [217, С.11]. На думку К. Янош та Т.Варфоломеєвої, різноманітність заходів адміністративної відповідальності, необхідність розгляду багатьох питань, урахування різних факторів при накладанні адміністративних стягнень вимагають широкої участі адвокатів у розгляді справ про адміністративні правопорушення [234, С.40].

Традиційно у теорії права розрізняють доктринальне, професійне та буденне тлумачення норм права [ 128, С.186; 150, С.217; 200, С.383]. Доктринальне тлумачення (opinium doctorum – думка вчених) здійснюється вченими-юристами, спеціалістами в галузі права у монографіях, наукових коментарях, посібниках, статтях, наукових виступах, академічних лекціях тощо. Професійне тлумачення правових норм надається спеціалістами-юристами. Критерієм виділення цього різновиду тлумачення виступає не рівень знання права, а професійна діяльність. Нарешті, буденне тлумачення може здійснювати будь-який суб’єкт права. Його точність залежить від рівня правосвідомості суб’єкта. Причому від характеру такого «життєвого» тлумачення, багато у чому, залежить стан законності, оскільки воно є підставою юридичної діяльності громадян, їх правомірної поведінки [200, С. 384]. Разом з тим, слід погодитись із Я. Серебряковим, що особа, яка не володіє юридичною освітою, використовує лише буденне тлумачення відомих їй норм, внаслідок чого відбувається невірне трактування їх змісту, що не сприяє повній реалізації прав та свобод індивіда. У низці ж випадків учасники правовідносин просто не знають своїх прав та обов’язків, оскільки вони не знайомились самостійно із змістом нормативних правових актів, а допомога зі сторони ними отримана не була. Все це дозволяє вести мову про необхідність надання населенню спеціалізованої допомоги у сфері застосування норм права, реалізації прав та свобод, а також відстоювання інтересів учасників правовідносин [178, С.18].

Звичайно, що професійна правова допомога не буде зайвою для учасників будь-яких правовідносин (як публічно-правових, так і приватноправових), більш того, її отримання у будь-якій сфері суспільних відносин, пов’язаних із юридичною реальністю, тільки підвищить рівень забезпечення реалізації, захисту та відновлення прав, свобод та законних інтересів осіб. Однак особливо потребують такої професійній правової допомоги учасники правовідносин, що виникають у рамках кримінального та адміністративно-деліктного процесу, оскільки саме у цій сфері зачіпаються не лише майнові (як, наприклад, у цивільному, господарському процесі) права та інтереси, а й так звані природні права людини, зокрема правона свободу та особисту недоторканність.

Адміністративне право в цілому та адміністративно-процесуальне право зокрема (в тому числі адміністративно-деліктна складова) об’єктивно відображає тенденції розвитку суспільного життя, про що свідчить і формування оновленого погляду на предмет адміністративного права[24, 36,С.5-6], і, зокрема, вироблені правовою наукою принципи адміністративно-правового регулювання, адміністративного процесу та провадження в справах про адміністративні правопорушення, що співвідносяться як ціле та частина.

Аналіз відповідної літератури свідчить про стійку тенденцію виділення принципу забезпечення захисту прав та свобод людини, складовою якого завжди є реалізація права на захист та правову допомогу, і стосовно адміністративного права взагалі, і його адміністративно-процесуальної складової , зокрема, адміністративно-деліктної.

Наприклад, І. Бородін, вважає, що адміністративно-правовий статус громадян базується на основі властивих йому принципів, тобто основополагаючих ідей, керуючих начал, покладених в основу адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, до яких належить:всеоб’ємність і повнота прав і свобод громадян; пріоритетність прав і свобод громадян; поєднання інтересів особи з державними і суспільними; гласність та інформованість; динамізм прав та свобод громадян; рівність громадян перед законом; право на захист і правову допомогу; неможливість скасування та звуження прав та свобод громадян [60, С.14]. К. Рудой, досліджуючи особливості адміністративно-правової охорони особистих прав громадян в Україні та використання правових джерел ЄС під час адаптації законодавства у відповідній сфері, вказує на необхідність впровадження і загальних першочергових принципів права ЄС щодо дотримання прав людини, серед яких і надання права на юридичну допомогу, який включає і право на професійний адвокатський захист інтересів і законних прав особи за умов необмеженого доступу адвоката до документів справи та конфіденційності спілкування адвоката та клієнта та ін. [ 168, С.10].

Розглядаючи проблематику захисту прав і свобод громадян у провадженні в справах про адмiнiстративнi правопорушення та їх забезпечення в дiяльностi міліції, С. Тараненко, серед процесуальних принципів діяльності суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення, які, відповідно повинні знайти своє відображення серед принципів законодавства про провадження в справах про адміністративні правопорушення, виділяє, зокрема, принцип забезпечення громадянам права на правовий захист [192], суть якого, полягає в тому, що це право забезпечується реальною можливістю осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності, потерпілих та їх законних представників звернутися в установленому порядку за захистом їх порушених прав і свобод та використати численні процесуальні засоби для активної процесуальної діяльності на будь-якій стадії провадження у справах про адміністративні проступки [195, С.12]. У цьому контексті автором висловлені пропозиції щодо вдосконалення діяльності адвоката в провадженні в справах про адміністративні правопорушення [192].

Участь захисника в провадженні в справах про адміністративні правопорушення досить часто визначається і як одна із гарантій адміністративної відповідальності. Так, досліджуючи матеріально-правові і процесуальні гарантії законності притягнення до адміністративної відповідальності, В. Іванов, серед останніх називає також участь адвоката в провадженні по справам про адміністративне порушення [98]; О. Нагорний, аналізуючи складові елементи механізму реалізації гарантій громадян і інших осіб у сфері адміністративної діяльності міліції, пропонує вдосконалити законодавче регулювання участі адвоката та випадків його обов’язкової участі у провадженні по справах про адміністративні правопорушення [146, С.11].

Отже, інститут захисника у провадженні по справам про адміністративні правопорушення тісно пов’язаний із реалізацію фундаментальних принципів адміністративного права взагалі та адміністративного процесу зокрема, а також виступає однією із гарантій законності провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Звернення до відповідних нормативно-правових актів, перспективного законодавства та теоретичних напрацювань свідчить також про генетичний зв'язок сутності діяльності захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення із такими категоріями як "правова допомога", "юридична допомога", "захист", "представництво", "реалізація права на правову допомогу", "забезпечення права на правову допомогу" тощо, тому слід розглянути зазначені поняття у контексті участі захисника в адміністративно-деліктному процесі.

Поняття "правова допомога" та "юридична допомога" найчастіше ототожнюються, хоча іноді їх розрізняють. Так, в радянській юридичній енциклопедичній літературі поняття "правова допомога" визначається в контексті договорів про правову допомогу (договорів, що укладаються між державами з питань співробітництва установ юстиції ( судів, органів нотаріату, прокуратури) з надання правової допомоги з цивільних, сімейних, кримінальних справ [227, С.277]. В свою чергу, "юридична допомога" – сукупність заходів щодо подання юридичної допомоги громадянам, службовим особам, організаціям, підприємствам, установам тощо для правильної орієнтації в чинному законодавстві, виховання звички свідомого виконання правових норм, зміцнення законності [227, С.865]. Зазначений принцип розмежування термінів "правової" та "юридичної допомоги" характерний і для російських вчених-правознавців, наприклад Я. Серебряков у своїх роботах наполягає саме на помилковості ототожнення цих понять і пропонує розуміти під "отриманням кваліфікованої юридичної допомоги" придбання учасниками правовідносин немайнового блага, що знаходить свій прояв в спеціалізованих послугах у правовій сфері, що надаються з метою реалізації, забезпечення, захисту та відновлення своїх прав та інтересів [178, С.19, 36].

Чинний Закон України "Про адвокатуру", закріплюючи у ст. 5 види адвокатської діяльності, теж оперує терміном "юридична допомога". Термін "юридична допомога" використовується і в наукових працях вітчизняних правників. Досліджуючи механізм організаційно-правового забезпечення прав і свобод людини, О. Негодченко розглядає останній як динамічну систему правових та організаційних елементів, дія і взаємодія яких спрямовані на запобігання порушенням прав і свобод людини чи на їх відновлення в разі порушення, він містить у собі:

1)охорону прав;

2) захист прав;

3) юридичну допомогу людині [147, С.13].

Конституція України, закріплюючи право кожного на правову допомогу (ст.59), не розкриває змісту такої допомоги, однак закріплює сам термін "правова допомога", який знаходить у подальшому відображення в інших джерелах. Конституційний Суд України у рішенні від 26 листопада 2000р. № 13-рп/2000 (справа про право вільного вибору захисника ) зазначив, що "право на правову допомогу — це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги" [165]. Аналізуючи дане рішення, В. Андрусів зауважує, що з такого визначення безпосередньо випливає, що тільки фізична особа наділена правом на правову допомогу, що, як правомірно, зазначає В. Андрусів, не є коректним, оскільки правовою допомогою можуть користуватися не тільки фізичні особи, а, наприклад і юридичні, і визначає правову допомогу як діяльність уповноважених на те осіб чи органів, пов'язану із застосуванням норм права. На думку зазначеного автора, види правової допомоги умовно можна поділити на такі групи: 1) консультативні та пов'язані з ними види правової допомоги (надання усних та письмових консультацій, довідок чи роз'яснень з правових питань; проведення юридичних експертиз та складання висновків за їх результатами; складання заяв, скарг, договорів та інших документів правового характеру тощо); 2) представницько-захисні види правової допомоги (пов'язані з представництвом чи захистом інтересів зацікавлених у такій допомозі суб'єктів, наприклад здійснення представництва інтересів у державних та недержавних організаціях, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; здійснення представництва інтересів у судових органах, забезпечення захисту у кримінальному процесі) [44,С.127-130].

Аналіз чинних нормативно-правових джерел свідчить про поширення застосування саме терміну "правова допомога", разом з тим визначення такої допомоги на законодавчому рівні відсутнє.

У цьому контексті доцільним є звернення до проекту Закону України "Про правову допомогу", який у ст.4 встановлює, що правова допомога – це послуги правового характеру, метою яких є реалізація та захист прав, свобод та законних інтересів фізичної особи, прав та законних інтересів юридичної особи. Висловлюючи зауваження до цієї норми, С. Фурса вважає, що така формула є занадто загальною, окрім того, враховуючи, що в законопроекті надалі йдеться про можливість уповноважених осіб діяти в інтересах громадян та юридичних осіб на підставі ліцензії, яка пов'язана з господарською діяльністю, отже, з цього випливає, що правова допомога – це вид господарської діяльності [214, с.41].

Проект Закону України «Про безоплатну правову допомогу», представлений нещодавно Міністерством юстиції України на обговорення, визначає правову допомогу як вид державної гарантії, що спрямована на забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, які встановлені Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, захисту цих прав та свобод, їх відновлювання у разі порушення, та виконання обов’язків, встановлених Конституцією та законами України [20].

В той же час, право на правову допомогу законопроект розглядає як гарантовану Конституцією України можливість громадянина України, іноземця, особи без громадянства, в тому числі біженця, отримати правові послуги, спрямовані на забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, що встановлені Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, захисту цих прав і свобод, їх відновлення у разі порушення, та виконання обов’язків, встановлених Конституцією та законами України [20].

На думку авторів праці «Правова допомога: Зарубіжний досвід та пропозиції для України» під загальною редакцією О.Банчука та М.Демкової, в Україні існує кілька підходів до вирішення цього питання:

— правова допомога – це допомога, яка надається лише у випадку захисту від обвинувачення в кримінальних справах тільки адвокатами;

— правова допомога – це будь-який вид допомоги, за винятками захисту особи від обвинувачення в кримінальних справах, який є однопорядковим з правовою допомогою поняттям і не включається до останнього;

— правова допомога – це будь-яка допомога правового характеру, яка надається безоплатно на підставах, визначених законом, та суб’єктам, передбаченим у законі. За критерієм платності (безоплатності) відрізняється від правових послуг, які завжди надаються на платній основі згідно з положеннями Цивільного кодексу України;

— правова допомога – це будь-який вид допомоги, який надається адвокатами, на відміну від приватно-практикуючих юристів, які не є адвокатами (фахівці у галузі права), та юридичних осіб приватного права (юридичних фірм, юридичних компаній), що надають правові послуги. Це пояснюється тим, що діяльність адвокатів не є підприємницькою, в той час як фахівці у галузі права та юридичні фірми діють з метою отримання прибутку і їхня діяльність є підприємницькою. Відповідно до двох останніх підходів, фахівці у галузі права та юридичні фірми не можуть надавати правову допомогу, а займаються наданням лише правових послуг [ 163, С. 8-9].

Наразі автори праці пропонують власний підхід до правової допомоги, визначаючи її як будь-які дії, які мають правовий зміст, вчинюються визначеними у законі суб’єктами, що мають визначений рівень освіти, спрямовані на реалізацію і захист прав, свобод та законних інтересів особи, яка звертається за допомогою, та мають відповідати визнаними принципам їх надання [163, С.15] та пропонують у проекті Закону України «Про правову допомогу», закріпити наступне: «кожен має право на правову допомогу, що включає в себе послуги правового характеру, метою яких є реалізація і захист прав, свобод та законних інтересів особи, її представництво у судах, інших органах державної влади, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами та забезпечення права на захист від обвинувачення »[163, С.63]. Зазначене свідчить про «широкий підхід» авторів до визначення правової допомоги.

Отже, існують різні підходи до визначення сутності правової допомоги, яка найчастіше визначається через категорію правових послуг, які надаються з метою реалізації і захисту прав, свобод та законних інтересів особи, що їх потребує. В рамках даного підходу теж можна виділити різні позиції, в залежності від кількості та характеру видів діяльності, що відносять до правової допомоги (широке та вузьке розуміння). Інший підхід, навпаки, розмежовує категорії правової допомоги та правових послуг на підставі критерію безоплатності (платності) діяльності по захисту прав, свобод та законних інтересів осіб (якщо діяльність безоплатна – то це правова допомога, якщо на засадах платності – завжди послуга).

Для вирішення даного питання слід звернутись до етимології та філологічного тлумачення даних категорій. Так, Великий тлумачний словник сучасної української мови трактує поняття допомоги у наступних значеннях : 1) сприяння, підтримка в чому-небудь. // матеріальна підтримка.// захист, порятунок в біді // сприяння в лікуванні, полегшення страждань [71, С. 240]. В свою чергу послуга розглядається як 1)дія, вчинок, що дає користь, допомогу іншому; 2) діяльність підприємств, організацій та окремих осіб, виконувана для задоволення чиїх-небудь потреб; 3) обслуговування [71, С. 894]. В російській мові поняття «послуга» означає « …саму справу, допомогу..» [83, С. 680; 152, С. 616]. Отже, слова «допомога» та «послуга» дуже близькі за значенням і більш логічним є визначення однієї категорії через іншу, ніж їх розмежування, тому обґрунтованим і доцільним є трактування правової допомоги як правової послуги, а саме поняття слід пов’язувати все ж таки не з формальними ознаками, якими є платність або безоплатність діяльності, а виходячи із сутності, мети такої діяльності, що завжди спрямована на досягнення правового результату – захисту, реалізації прав, свобод та законних інтересів особи, що звертається за правовою допомогою.

Наступним етапом у дослідженні правової природи діяльності захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення є з’ясування поняття "захист", «захисник» та його співвідношення із поняттям "правової допомоги".

На рівні чинних положень адміністративно-деліктного процесуального законодавства відсутнє визначення захисту, захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. Ст. 271 КУпАП, що має назву «Захисник», лише встановлює, що «у розгляді справи про адміністративне правопорушення можуть брати участь адвокат, інший фахівець у галузіправа,який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи» та окреслює його права як учасника провадження. Навіть поверховий аналіз зазначеної норми свідчить про законодавчо закріплений зв’язок категорій «захисту» та «правової допомоги». Слід зазначити, що до прийняття у 2000 році відомого рішення Конституційного Суду України по так званій справі про право вільного вибору захисника, дана стаття КУпАП мала інший зміст, закріплюючи статус адвоката як особи, що надає правову допомогу при провадженні у справах про адміністративні правопорушення. На практиці захист у адміністративно-деліктному та кримінальному процесі і дотепер здійснюють переважно саме адвокати.

Довгий час тривають суперечки між юристами відносно визначення сутності адвокатури, її основних завдань. Один із найвідоміших процесуалістів дореволюційного часу Є. Васьковський писав, що адвокат – це уповноважений суспільства, який зобов’язаний пильнувати суспільний інтерес. Професор М. Полянський в сталінські часи піддав цю позицію критиці. Сутність роботи адвоката він висловив коротко і ясно: “Метою захисту і є захист”. Аналогічні дискусії відбувались і на Заході. Переважна більшість фахівців підтримує позицію, яку найкоротше і найбільш образно висловив Е.Пікар: “Як магнітна стрілка компаса вказує на північ, так і адвокат повинен перш за все захищати”. Тож захисник повинен керуватися насамперед інтересами клієнта. Однак при цьому існує багато обмежень, які зобов’язують його дотримуватись певної поведінки. М.Барщевський при цьому виділяє основні її складові: чесність, компетентність і добросовісність [203].

Виходячи із вищенаведеного, А. Титов, досліджуючи основні принципи та особливості участі захисника на досудовому слідстві, поняття і сутність захисника визначає так: захисник – це незалежний, самостійний учасник кримінального процесу, який, маючи необхідну професійну підготовку, у передбаченому законом порядку виконує важливу суспільну функцію – захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, виправданого, а також надає їм необхідну правову допомогу [203].

Ю. Стецовський визначає функцію захисту як діяльність, спрямовану на виявлення обставин, що виправдовують обвинуваченого, виключають чи пом’якшують відповідальність останнього, а також на охорону його особистих та майнових прав. Ю.Стецовський, а з ним солідаризується В.Сміх, стверджує, що функція захисту не може існувати незалежно від обвинувачення [183, С.61]

Великий тлумачний словник сучасної української мови визначає наступні значення слова «захищати» – обороняти, захищати будь-кого, що – небудь від нападу, замаху, удару, ворожих, небезпечних та інших дій; 2) пильно стежити за недоторканістю чого-небудь і багато робити для цього.// боронити, обстоювати погляди, права, інтереси, честь кого-небудь.// прилюдно обстоювати якісь твердження.// брати участь у судовому процесі, обстоюючи інтереси обвинуваченого [71, с.339].

За твердженням В.Темченко, термін «захист» використовується у Конституції України у юридичних конструкціях, що зокрема, позначають: 1) юридичний обов’язок держави чи інших зобов’язаних суб’єктів правовідносин із захисту прав і свобод людини; 2) можливість особи реалізувати власне суб’єктивне процесуальне право на захист у разі порушення її права [ 197, С. 33].

Стаття 21 Кримінально-процесуального кодексу України встановлює, що підозрюваному, обвинуваченому і підсудному забезпечується право на захист. Згідно ст.44 КПК, захисником є особа, яка в порядку, встановленому законом, уповноважена здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надання їм необхідної юридичної допомоги при провадженні у кримінальній справі.

Виходячи саме із змісту законодавчих положень, визначає А. Бірюкова, право на захист у кримінальному процесі, як суб’єктивне юридичне право підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи засудженого, що включає можливість звернення до держави для отримання на договірних чи позадоговірних умовах оплатної чи безоплатної правової допомоги захисника та передбачає: 1) право на побачення з адвокатом-захисником до першого допиту; 2) право на вільний вибір захисника та відмову від захисника або його заміну; 3) право запросити собі кількох захисників; 4) право на правову допомогу адвоката-захисника за рахунок коштів держави; 5) право на професійну (кваліфіковану) правову допомогу адвоката-захисника [58, С. 16-17].

Проект Кодексу України про адміністративні проступки від 26.05.2004 року за № 5558,закріплює у ст.611 право на захист у наступному формулюванні:особі, яка притягується до адміністративної відповідальності, забезпечується право на захист, який в порядку і на умовах, визначених законом, надає адвокат, або особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на подання правової допомоги у порядку, встановленому відповідними статтями цього проекту [22].

В свою чергу, проект Закону України "Про правову допомогу", серед видів правової допомоги називає забезпечення захисту особи, затриманої за вчинення адміністративного правопорушення; інші види. Цікавими є положення ст.15, що визначає забезпечення захисту особи, затриманої за вчинення адміністративного правопорушення, як виконання обов'язків захисника при провадженні у справах про адміністративні правопорушення [214, С. 36] (аналогічне формулювання міститься і іншому проекті Закону України «Про правову допомогу» (ст.10), який розроблено Центром політико-правових реформ [163, С.66 ]).Останнє формулювання не є вдалим, оскільки ні в чинному, ні в перспективному кодифікованому адміністративно-процесуальному законодавстві не закріплені обов'язки захисника, а мова про надання захисту, надання правової допомоги розглядається у контексті права на її отримання. Більш логічним виглядає ст. 14 законопроекту, яка встановлює, що забезпечення захисту прав та інтересів учасників кримінального процесу – це здійснення регламентованої процесуальним законодавством діяльності із захисту прав та інтересів затриманого, підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальних справах. Такий підхід доцільно застосовувати і до визначення забезпечення захисту у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

У проекті Закону України «Про адвокатську діяльність» за№ 2677 від 06 грудня 2006 року зазначається, що адвокатська діяльність – це професійна діяльність адвоката зі здійснення захисту від обвинувачення, представництва фізичних і юридичних осіб та надання їм правової допомоги, а визначаючи види адвокатської діяльності окремо закріплюється надання правової допомоги затриманій особі і особі, яка притягується до адміністративної відповідальності, та захист її прав, свобод і інтересів [21]. Буквальне тлумачення зазначених норм дозволяє зробити висновок про розмежування правової допомоги та захисту як окремих понять.

Але переважно перспективне законодавство розглядає забезпечення права на захист як різновид правової допомоги. Тієї ж точки зору дотримується і В. Андрусів [44,С.131]. Протилежні погляди висловлює Я. Серебряков, який вважає, що поняття "юридична допомога" та "захист від притягнення до юридичної відповідальності" співвідносяться як частина та ціле, а право на отримання юридичної допомоги є однією із складових (не завжди обов'язкова, але досить значна) права на захист [ 178, с.47]. Виходячи з цих положень, Я.Серебряков у рамках дослідження захисту у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, розглядає наступні елементи захисту у відповідному провадженні: презумпція невинуватості; заборона умалення честі, доброго імені та ділової репутації; право оскарження будь-яких дій та рішень органів державної влади та місцевого самоврядування до суду; право на відшкодування державою шкоди, що спричинена незаконними діями (або бездіяльністю) органів державної влади та їх посадових осіб; право користуватися рідною мовою; заборона використання тортур, приниження людської гідності; право не давати показань свідка проти себе та своїх близьких родичів; право захищати свої права всіма засобами, які не заборонені законом; обов’язок суб’єктів юрисдикції роз’яснювати особам, що притягаються до адміністративної відповідальності їх права, а також підстави притягнення до відповідальності. На думку Я. Серебрякова, право на отримання кваліфікованої юридичної допомоги забезпечує реалізацію права на захист [178, С. 41-49].

Іноді в літературі поняття захисту та правової допомоги вживаються як різні категорії, наприклад, І. Бородін серед принципів адміністративно-правового статусугромадянназиває право на захист і правову допомогу [60]. Вважаємо більш обґрунтованою все ж таки позицію, що розглядає захист як складову правової допомоги, її різновид.

Російський вчений В. Мельников, вважає, що захист здійснюється для забезпечення законних інтересів осіб, що притягується до адміністративної відповідальності і відносить до них: недопущення адміністративної відповідальності за правопорушення, яке не було вчинене, непритягнення до відповідальності за більш тяжке правопорушення, ніж те, що було скоєне, забезпечення охорони особистих та майнових прав та незастосування заходів примусу, які не зумовлені інтересами встановлення істини та досягнення інших завдань адміністративного провадження [143, С.36]. Аналізуючи мету захисту в провадженні по справам про адміністративні правопорушення, Я. Серебряков, з деякими модифікаціями, визначає ті ж самі цілі захисту [178, С.7] та вважає, що захисник у провадженні у справах про адміністративні правопорушення – це учасник провадження по справі про адміністративне правопорушення, що відстоює права та інтереси осіб, по відношенню до яких здійснюється провадження у справі про адміністративне правопорушення, шляхом надання кваліфікованої юридичної допомоги у встановленому законом порядку [178, С.150].

Запропоновані концепції базуються на розробках кримінально-процесуальної науки і можуть бути сприйняті як базові для дослідження правової природи діяльності захисника в адміністративно-деліктному процесі.

Проаналізувавши наявні нормативні (у тому числі і перспективного спрямування) та наукові джерела, можливо прийти до висновку про неоднозначність та певну дискусійність у поглядах та позиціях щодо визначення функції захисту та її співвідношення із правовою допомогою. Вважаємо, що слід виходити із того, що, з одного боку, захист є складовою мети правової допомоги, а, з іншого, одним із різновидів, напрямків останньої. В рамках правової допомоги у юридичному процесі, здійснення захисту завжди пов’язане із правовідносинам у сфері реалізації ретроспективної (негативної) юридичної відповідальності, і покликане забезпечити особі, щодо якої держава висуває претензії у скоєнні кримінального або адміністративного правопорушення, її права та законні інтереси під час процедури вирішення справи, що пов’язана із притягненням до відповідної відповідальності, сприяти забезпеченню законності цієї процедури. У цьому сенсі можна погодитись із наведеною вище позицією, що захист виникає, коли є потреба захищатися від висунутого обвинувачення.

Цікаво, що в літературі постає також питання співвідношення понять «захист» та «охорона»: С. Тараненко, наприклад, поділяє думку, що поняття "захист" і "охорона" прав і свобод громадян спiввiдносяться як загальне і часткове, оскiльки вони лежать в однiй площинi і мають один предмет. I лише в основу розмежування елементiв цих понять покладено критерiї наявностi або вiдсутностi порушеного права та його відновлення [192]. Е.Олефіренко теж вказує, що охорона охоплює заходи, що застосовуються до порушення прав і свобод, а захист – після порушення, для відновлення порушеного права [153, С.41]. Досить ґрунтовне вивчення даних понять провів В.Темченко, який на підставі масиву міжнародного та національного законодавства, та спираючись на досягнення лінгвістики, доводить, що терміни «захист» та «охорона» доцільно вживати як ідентичні [196, С. 82-85;197, С. 33-35].

Слід зупинитись також на співвідношенні "представництва", "правової допомоги" та "захисту". У російській юридичній науці виділяють три види представництва — законне (необхідне), добровільне та таке, що призначається судом [178, С.37]. Для вітчизняної науки більш характерним є розмежування на законне (обов’язкове) та договірне (факультативне) представництво [215, С. 10].

Інститут законного представництва набув поширення в різних видах юридичного процесу. КУпАП в ст. 270 визначає статус законних представників, однак в адміністративній науці відчувається брак досліджень з даної тематики. Питання законного представництва більш розроблені у кримінально-процесуальній науці. Враховуючи тісний зв’язок двох видів процесу, слід стисло зупинитись на деяких аспектах законного представництва у кримінальному процесі. Так, В. Самолюк, зазначає, що законне представництво, попри низку особливостей, має ту ж юридичну природу, яку має будь-яке правове представництво. У той же час законне представництво у кримінальному процесі має ряд ознак, характерних як процесуальному представництву загалом, так і властивих лише даному виду представництва. Серед загальних ознак законного представництва виділяється: 1) його направленість на надання допомоги у реалізації процесуальної функції та суб’єктивних прав відповідного учасника процесу; 2) допустимість сумісної (паралельної) участі процесуального представника з особою, яку він представляє; 3) обмежений обсяг прав, які представник може реалізувати від імені представлюваного; 4) можливість одночасного допуску до участі у справі кількох представників; 5) визначений законом загальний обсяг повноважень представника та його самостійність у їх реалізації. Серед ознак, властивих виключно законному представництву, виділені такі: 1) законні представники покликані законодавцем охороняти права і законні інтереси недієздатного чи частково дієздатного суб’єкта; 2) вони отримують повноваження на представництво інтересів особи, яку вони представляють, не від неї самої (оскільки вона не володіє повною дієздатністю), а на підставі закону; 3) їх обсяг прав не залежить від волі представлюваного, оскільки така воля не може бути визнана правом; 4) здійснюючи представництво, вони виражають свою власну волю; 5) представництво інтересів визначених законом осіб є обов’язком законного представника[170, С. 6-7]. Визначені особливості законного представництва у кримінальному процесі на теоретичному рівні цілком відповідають ознакам аналогічного інституту у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

Цивільно-процесуальний кодекс України у ст. 12 закріплює право особи, яка бере участь у справі, на правову допомогу, яка надається адвокатами або іншими фахівцями у галузі права в порядку встановленому законом [7]. Кодекс адміністративного судочинства України теж закріплює у ст. 16 положення про те, що кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні справ в адміністративному суді, яка надається у порядку, встановленому законом [3, С. 69]. Слід зазначити, що у цивільному, господарському та судово-адміністративному процесі (що регламентується Кодексом адміністративного судочинства) надання правової допомоги реалізується саме через інститут процесуального представництва.

Аналіз рішення Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року по справі про право вільного вибору захисника свідчить про широке трактування правової допомоги, захисту та представництва як категорій одного термінологічного ряду : «закріпивши право будь-якої фізичної особи на правову допомогу, конституційний припис "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав" (частина перша статті 59 Конституції України) за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин, а не тільки з кримінальних. Право на захист, зокрема, може бути реалізоване фізичною особою у цивільному, арбітражному, адміністративному і кримінальному судочинстві» — зазначається у Рішенні КСУ [165].

Традиційним для науки процесуального права є визначення, що за правовою природою представництво у суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов’язки. Процесуальне представництво визначається також як виконання процесуальних дій однією особою від імені та в інтересах іншої особи або юридична діяльність представника для особи, яку він представляє [57,С. 188]. Метою судового представництва є необхідність забезпечення реалізації процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі [57,С. 187].

Досить ґрунтовне визначення представництва адвокатом у цивільній справі пропонують С.Фурса та Є.Фурса, розглядаючи його як договірні правовідносини, за якими адвокат, в силу його компетентності, бере на себе обов’язок щодо здійснення процесуальної діяльності, спрямованої на захист порушених, оспорюваних, невизнаних прав та законних інтересів особи в суді в межах наданих йому повноважень та в інтересах цієї особи [215,С. 19].

В широкому сенсі цілі представництва, правової допомоги та захисту співпадають — це завжди забезпечення прав, свобод та інтересів учасників юридичного процесу. Особливістю представництва є виконання представником юридично значущих дій від імені особи, яку він представляє, в той час, як особа, що надає правову допомогу діє не замість, не від імені, а разом з особою, що отримує таку допомогу. Отже, представництво є одним із засобів надання правової допомоги [178, С. 38].

Традиційно у кримінальному процесі та провадженні у справах про адміністративні правопорушення розмежовується представництво та захист як окремі різновиди правової допомоги.

Вважаючи, що змістом правової допомоги у кримінальному судочинстві є гарантована Конституцією і іншими нормативними актами України можливість особи одержати кваліфіковану допомогу, пов'язану із практичним застосуванням законодавства для відстоювання її суб'єктивних прав та інтересів, Т. Омельченко, до основних видів правової допомоги у кримінальному процесі відносить: 1) захист від обвинувачення; 2) професійне представництво [154, С.9]. В. Сміх зазначає, що у кримінальному судочинстві адвокат виступає, з одного боку, як захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та засудженого, а з іншого, як представник потерпілого, цивільного позивача т цивільного відповідача [183 С.61]

Відповідаючи на питання, ким виступає адвокат у провадженні по справам про адміністративні правопорушення – захисником чи простим представником особи, Т. Коломоєць зазначає, що процесуальний статус адвоката має подвійний характер: по-перше, він є уповноваженою особою, по-друге, є самостійною процесуальною фігурою [114, С.164]. Аналіз Проекту Кодексу України про адміністративні проступки від 26.05.2004р. за №5558 свідчить про сприйняття такого подвійного статусу захисника – і як представника, і як самостійної процесуальної фігури.

Таким чином, проаналізувавши наявні нормативно-правові джерела чинного та перспективного характеру та систематизувавши сформовані наукові погляди, концепції та позиції, можна прийти до певних узагальнюючих висновків щодо правової природи діяльності захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення.

По-перше, інститут захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення тісно пов’язаний із реалізацію фундаментальних принципів адміністративного права взагалі та адміністративного процесу зокрема, а також виступає однією із гарантій законності провадження у справах про адміністративні правопорушення.

По-друге, участь захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення випливає із конституційного права особи на правову допомогу. Особливо потребують такої професійної правової допомоги учасники правовідносин, що складаються у рамках кримінального та адміністративно-деліктного процесу, оскільки саме у цій сфері зачіпляються не лише майнові (як, наприклад, у цивільному, господарському процесі) права та інтереси, а й так звані природні права людини, зокрема правона свободу та особисту недоторканність.

Існують різні підходи до визначення сутності правової допомоги, яка найчастіше визначається через категорію правових послуг, які надаються з метою реалізації і захисту прав, свобод та законних інтересів особи, що їх потребує. В рамках даного підходу теж можна виділити різні позиції, в залежності від кількості та характеру видів діяльності, що відносять до правової допомоги (широке та вузьке розуміння). Інший підхід, навпаки, розмежовує категорії правової допомоги та правових послуг на підставі критерію безоплатності (платності) діяльності по захисту прав, свобод та законних інтересів осіб (якщо діяльність безоплатна – то це правова допомога, якщо на засадах оплатності – завжди послуга).

Обґрунтованим і доцільним є трактування правової допомоги як правової послуги, а саме поняття слід пов’язувати все ж таки не з формальними ознаками, якими є платність або безоплатність діяльності, а виходячи із сутності, мети такої діяльності, що завжди спрямована на досягнення правового результату – захисту, реалізації прав, свобод та законних інтересів особи, що звертається за правовою допомогою.

Здійснено розгляд співвідношення понять правової допомоги, захисту та представництва у контексті обраної теми. Спостерігається неоднозначність та певна дискусійність у поглядах та позиціях щодо визначення функції захисту та її співвідношення із правовою допомогою. Вважаємо, що слід виходити із того, що, з одного боку, захист є складовою мети правової допомоги, а, з іншого, одним із різновидів, напрямків останньої. В рамках правової допомоги у юридичному процесі, здійснення захисту завжди пов’язане із правовідносинами у сфері реалізації ретроспективної (негативної) юридичної відповідальності, і покликане забезпечити особі, щодо якої держава висуває претензії у скоєнні кримінального або адміністративного правопорушення, її права та законні інтереси під час процедури вирішення справи, що пов’язана із притягненням до відповідної відповідальності, сприяти законності цієї процедури.

Участь захисника в адміністративно-деліктному процесі зумовлена необхідністю забезпечення прав, свобод та законних інтересів учасників провадження по справам про адміністративні правопорушення, особливо, особи, що притягується до адміністративної відповідальності. Відповідно діяльність захисника в адміністративно-деліктному процесі слід визнати засобом реалізації конституційного права кожної особи на правову допомогу (доцільним є вживання терміну правова допомога лише з огляду на його певну усталеність, оскільки терміни "юридична допомога" та "правова допомога", на нашу думку, є цілком синонімічними). Отже, визначальним елементом правової природи діяльності захисника в адміністративно-деліктному процесі слід визнати надання правової допомоги учасникам такого процесу. Виходячи з того, що захист та представництво є певного роду різновидами правової допомоги, та враховуючи особливості провадження по справам про адміністративні правопорушення, з певною долею умовності, можливо розглядати надання правової допомоги особі, що притягується до адміністративної відповідальності, як захист, щодо інших учасників – як представництво їх інтересів. Таким чином, визначення процесуальної фігури, яка надає правову допомогу в провадженні по справам про адміністративні правопорушення саме в якості захисника, є логічним та обґрунтованим.

Отже, сутністюдіяльності захисника у провадженні у справах про адміністративне правопорушення є здійснення конституційного права особи на правову допомогу у провадженні у справах про адміністративні правопорушення з метою забезпечення захисту та реалізації прав, свобод та законних інтересів осіб, щодо яких здійснюється провадження у справі про адміністративні правопорушення, забезпечення законності у відповідному провадженні.

Відповідно завданнями діяльності захисника у провадженні у справах про адміністративне правопорушення є недопущення адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення, яке не було вчинене, непритягнення до відповідальності за більш тяжке правопорушення, ніж те, що було скоєне, забезпечення охорони особистих та майнових прав та забезпечення законності застосування заходів примусу під час відповідного провадження.

Захисник– це самостійний, незалежний учасник провадження по справі про адміністративне правопорушення, який надає професійну правову допомогу у встановленому законом порядку особі, по відношенню до якої здійснюється провадження у справі про адміністративне правопорушення, шляхом захисту її прав, свобод та законних інтересів.

1.2 Генеза дослідження адміністративно-правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення у вітчизняній адміністративно-правовій доктрині

Аналіз різноманітних джерел свідчить, що в адміністративно-правовій науці, на відміну від кримінально-правової (наприклад, роботи Ю.Гармаєва, Я. Зейкана та ін.) [94; 95], цивільно-правової (наприклад, роботи С.Фурси та ін.) [215], наукових робіт, безпосередньо присвячених характеристиці правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, немає. В основному, увага вчених-адміністративістів зосереджується або ж на фрагментарному аналізі правового статусу цього суб’єкта адміністративного провадження під кутом зору характеристики всіх суб’єктів адміністративного провадження, і це у переважній більшості випадків, або ж на окремих, як правило, процесуально-правових властивостях відповідного статусу. При цьому необхідно звернути увагу, що в той же час вітчизняними вченими-адміністративістами достатня увага приділялася характеристиці правового статусу інших суб’єктів у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, зокрема таких як: прокурора, потерпілого, особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, суб’єкта, що розглядає справу, тощо (наприклад, роботи О.Агєєва та ін.)[ 27]. У російській адміністративно-правовій науці правовий статус захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення підданий ґрунтовному науковому аналізу, результати якого і слугували надійним науковим фундаментом під час розробки та прийняття нового Кодексу про адміністративні правопорушення Російської Федерації (наприклад, роботи Я. Серебрякова) [178]. Відповідні здобутки російської адміністративно-правової науки слід схвально оцінити і намагатися досягти аналогічних результатів вітчизняними вченими-адміністративістами.

Умовно генезу дослідження статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення у вітчизняній адміністративно-правовій науці можна поділити на декілька етапів.

Так, перший етап генези дослідження правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення (50-60 р.р. ХХ століття) характеризується певним запереченням необхідності процесуальної участі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. Зокрема, О.Якуба висловила точку зору, відповідно до якої захисник не є суб’єктом адміністративно-процесуальних відносин [231, С.178]. Її підтримує і Л.Коваль [107, С. 120-123]. Аналогічну позицію демонструють І.Бартиков, П.Дагель, П.Єлісейкін, В.Куклін, А.Нестеров, зазначаючи, що прокурор і захисник у провадженні у справах про адміністративні правопорушення не приймають участі, оскільки в цьому немає необхідності [53, С.147].

С.Кечекьян серед кола суб’єктів адміністративного провадження виділяв громадян, осіб без громадянства та іноземців; державні юридичні особи; інші органи держави; структурні підрозділи державних організацій; державу; націю, народ; громадські організації та їх структурні підрозділи [105, С.92], Ц.Ямпольска виокремлювала органи держави та їх агентів; громадські організації та їх органи; радянських громадян [232, С.10].

В той же час Г.Петров виділяв: 1) громадян СРСР, осіб без громадянства та іноземців; 2) органи державного управління та внутрішні частини їх апарату; 3) державні і громадські підприємства, установи, внутрішні частини їх апарату; 4) органи громадських організацій, діяльність яких регулюється правом, і їх внутрішні частини; 5) організації громадського сприяння радянському державному управлінню; 6) службовців, які є носіями адміністративних обов’язків і прав [160, С. 197]. Н.Саліщева, детально розкриваючи процесуальний зміст статусу суб’єктів адміністративно-процесуальних відносин, здійснюючи їх класифікацію, також, жодним чином не згадує про захисника. Зокрема, вона зазначає, що суб’єктами адміністративно-процесуальних відносин є ті особи (громадяни, громадські організації і державні органи, а також їх посадові особи), які при здійсненні органами держави адміністративної юрисдикції, здійснюють встановлені законом процесуальні дії [169, С.56-57].

Отже, можна з упевненістю стверджувати, що захисник як окремий суб’єкт провадження у справах про адміністративні правопорушення у наукових джерелах відповідного історичного періоду не виділявся і взагалі ґрунтовно його правовий та процесуальний статус не досліджувався. Подібний підхід був зумовлений, перш за все, відповідним своєрідним нормативним підґрунтям того періоду, а саме тим, що в адміністративно-деліктному законодавстві і адміністративно-процесуальному законодавстві того періоду серед осіб, які були учасниками провадження у справах про адміністративні правопорушення, захисник взагалі не виділявся. Безумовно, таке нормативне врегулювання відповідного питання значно зменшувало потенціал захисної функції прав, свобод та законних інтересів громадянина в адміністративно-правових, зокрема адміністративно-процесуальних, відносинах.

Таким чином, для першого етапу було характерним неприйняття захисника як окремого суб’єкта адміністративного провадження і адміністративно-процесуальних відносин, що можна пояснити особливістю вітчизняної нормотворчої політики того періоду. Головною тезою наукових робіт 50-60-х років ХХ століття є те, що серед суб’єктів адміністративного провадження, зокрема провадження у справах про адміністративні правопорушення, захисник не виділявся. Основним аргументом на користь цієї тези було посилання на те, що у цій категорії справ його участь не є необхідною.

Другий етап (70-80 р.р. ХХ століття) ознаменувався першими згадуваннями в адміністративно-правовій доктрині про захисника як самостійного суб’єкта адміністративного провадження, що певним чином можна пояснити прийняттям Кодексу про адміністративні правопорушення 1984 року, який і закріпив правовий статус захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. Так, наприклад, П.Василенков, даючи характеристику суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення, фрагментарно та лише у загальних рисах характеризує правовий статус захисника, щоправда, без аналізу будь-яких конкретних особливостей відповідного статусу у порівнянні з іншими суб’єктами [184, С. 118].

Аналогічним за змістом є підхід до висвітлення правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення О.Застрожної. Вона поділяє суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення на три групи: 1) тих, які притягують до адміністративної відповідальності; 2) тих, які притягуються до адміністративної відповідальності; 3) інших учасників провадження [92, С.75]. Серед останніх вчений-адміністративіст виділяє: а) осіб, які є очевидцями правопорушення, – свідків, потерпілих; б) осіб, які залучаються для більш повного і кваліфікованого дослідження обставин справи, – експертів; в) осіб, які надають процесуальну допомогу порушнику і органу, що розглядає справу, – адвоката, захисника, перекладача (при цьому, О.Застрожна підкреслює, що ця група, поміж інших суб’єктів провадження, є найбільш складною за своїм складом) [92, С.80]; г) прокурора, який здійснює нагляд за законністю провадження і є присутнім на засіданні. Характеризуючи суб’єктів провадження, які надають процесуальну допомогу правопорушнику і органу, що розглядає справу, вона робить посилання на КпАП, який визначив функції захисника під час розгляду справи. Зокрема, він може знайомитися з усіма матеріалами справи, заявляти клопотання на вимогу особи, яка запросила його, приносити від її імені скарги на постанову по справі [92, С.81]. Д.Бахрах і Е.Ренов обмежуються лише виділенням захисника серед інших суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення, не розкриваючи змісту його правового статусу. При цьому, на відміну від О.Застрожної, Д.Бахрах та Е.Ренов відносять захисника не до групи осіб, які сприяють здійсненню провадження, а до суб’єктів, які мають особистий інтерес у справі [55, С.15].

Варто зробити наголос на тому, що на другому етапі генези доктринального дослідження правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення зберігається підхід, відповідно до якого вчені дотримуються думки про те, що немає нагальної необхідності в участі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. Зокрема, О.Якуба підкреслювала, що правовий захист не надається, на відміну від кримінального процесу, оскільки справи про адміністративні правопорушення є «неважкими», хоча, в той же час, і відзначила, що принципово не заперечується сама можливість участі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення [231, С. 134].

Здійснюючи класифікацію суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення, В.Сорокін також не виділяє захисника, зазначаючи, що систему суб’єктів відповідного адміністративного провадження формують: громадяни, особи без громадянства та іноземці; органи державного управління і внутрішні частини їх апарату; державні підприємства, установи, організації, внутрішні частини їх апарату; громадські організації та їх органи, що мають адміністративно-процесуальну правосуб’єктність; службовці [186, С.198].

Таким чином, на другому етапі ґенези доктринального дослідження правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення намітилася тенденція щодо певного зростання інтересу з боку науковців до цього питання. У роботах окремих вчених-адміністративістів з’являються перші згадки про захисника як суб’єкта адміністративного провадження. Це, у свою чергу, можна пояснити цілком логічно появою нормативного підґрунтя для відповідного вирішення питання, а саме прийняттям нового Кодексу про адміністративні правопорушення, який в окремих статтях закріпив коло прав та обов’язків захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. Однак, в той же час, слід відмітити, що незважаючи на певні позитивні зрушення у доктринальному дослідженні правового статусу захисника, не втрачає своєї актуальності і діаметрально протилежна за змістом точка зору, характерна для першого етапу генези, відповідно до якої участь захисника у цій категорії справ не є обов’язковою.

Третій етап генези доктринального дослідження правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення (90-ті рр. ХХ ст.) можна назвати перехідним, оскільки саме у цей період вперше з’являються поодинокі наукові дискусії щодо місця та ролі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, більш предметно здійснюється доктринальне дослідження його правового статусу. Однак в цілому все ще зберігається дещо фрагментарний погляд на зазначену проблему, спостерігається відсутність комплексних, фундаментальних досліджень. Так, зокрема Ю.Тихомиров вказує на роль захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення для надання допомоги особі, щодо якої розглядається справа, і вказує на його права та їх процесуальне оформлення [206, С.275]. А.Комзюк визнає захисника безпосереднім учасником провадження у справах про адміністративні правопорушення, але при цьому не деталізує зміст його правового статусу [35, С. 59-60]. Д.Бахрах визнає захисника «іншим учасником», «суб’єктом, що має особистий інтерес у справі», який не має владних повноважень, на відміну від суб’єкта адміністративної юрисдикції [82, С. 59]. Такої ж думки дотримується і С.Гончарук [82, С. 60].

На відміну від інших, М.Тищенко досить детально зупиняється на аналізі правового статусу захисника як суб’єкта юрисдикційного провадження. При цьому вчений-адміністративіст звертає увагу на велику значимість діяльності захисника в адміністративному провадження, що, у свою чергу, обумовило позицію законодавця, який закріпив у ст. 6 Закону України „Про адвокатуру” право адвоката (захисника) представляти і захищати інтереси громадян і юридичних осіб за їх дорученням у всіх органах, підприємствах, установах, організаціях, в компетенцію яких входить вирішення відповідних питань, що включає в себе і представництво у справах про адміністративні правопорушення. Також слід акцентувати увагу на тому, що М.Тищенко, наполягаючи на великій значущості адвокатської (правозахисної) діяльності в адміністративному провадженні, підкреслював той факт, що у широкому аспекті ця проблема свого висвітлення в юридичній літературі не отримала [204, С. 135]. Вчений здійснює аналіз положень чинного законодавства, яке закріплює правовий статус захисника, визначає роль та мету його участі у провадженні у справі про адміністративні правопорушення.

Зокрема М.Тищенко зазначає, що узагальнення практики свідчить, що громадяни не часто звертаються до юридичних консультацій, юридичних фірм і об’єднань для оформлення представництва захисників у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. На думку М.Тищенка, це можна пояснити рядом причин. Перш за все, слід відмітити, що низький рівень звернень за допомогою до захисників у справах про адміністративні правопорушення зумовлений слабкою юридичною грамотністю населення, недостатньої обізнаністю громадян відносно права користуватися юридичною допомогою захисника у справах даної категорії. З іншого боку, істотну роль при вирішенні громадянином питання про звернення до послуг захисника може зіграти матеріальний фактор, оскільки оплата цих послуг, як правило, є дорожчою, ніж, наприклад, сплата штрафу. І, врешті решт, як підкреслює вчений, не меншого значення має недостатня регламентація процесуального статусу захисника в Кодексі про адміністративні правопорушення України [47,С. 110].

Так, у ст. 271 КпАП України передбачена участь захисника у провадженні у справі про адміністративне правопорушення зі стадії її розгляду, однак не виключена можливість залучення захисника до справи і зі стадії її порушення. Це, зокрема, може знайти своє зовнішнє вираження у формі консультацій. Практика свідчить, що саме така форма участі є найбільш поширеною на даний час [204, С. 110].

О.Бандурка та М.Тищенко, визначаючи комплекс прав захисника на стадії розгляду справи, відмічають, що його процесуальний статус ідентичний статусу законних представників особи, яка притягується до відповідальності, і потерпілого. У зв’язку з чим, вчені порушують питання щодо мети захисника в адміністративному провадженні, ким він є у процесі – захисником або ж просто представником осіб, які притягаються до відповідальності [47, С. 110-111]. Посилаючись на Закон України „Про адвокатуру” вчені роблять висновок, що метою участі захисника у провадженні у справі про адміністративне правопорушення є представництво і захист всіма доступними, передбаченими законом засобами і способами прав та законних інтересів особи, яка запросила його для участі у справі [47, С.111]. Щодо, так би мовити, процесуального місця захисника у провадженні, О.Бандурка і М.Тищенко зазначають, що у відносинах з лідируючими суб’єктами провадження, а також іншими суб’єктами, в тій чи іншій мірі залученими до провадження у справі, захисник виступає, по-перше, як уповноважена громадянином особа, в якості його представника, по-друге, як самостійна процесуальна фігура, наділена відповідними процесуальними повноваженнями [47, С.111].

Отже, підбиваючи підсумок аналізу третього етапу ґенези доктринального дослідження правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, можна відзначити, що у цей період вперше виникають наукові дискусії щодо місця та ролі захисника у провадженні у справах цієї категорії, однак все ще зберігається відсутність комплексних монографічних досліджень у цій сфері.

Для четвертого, так би мовити, новітнього, етапу ґенези доктринального дослідження правового статусу у провадженні у справах про адміністративні правопорушення є характерною активна наукова дискусія щодо співвідношення двох понять „суб’єкт” і „учасник” адміністративного провадження, намагання вчених порушити актуальні проблемні питання щодо процесуального статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення й запропонувати власні варіанти їх вирішення, в тому числі й на нормативному рівні.

Так, зокрема О.Миколенко, аналізуючи доктринальні положення стосовно цього питання, висловлює свою точку зору і пропонує своє уточнення. Він, зокрема, робить вказівку на те, що законодавче формулювання, яке міститься у Главі 21 Кодексу України про адміністративні правопорушення, дало привід деяким вченим розрізняти в рамках провадження у справах про адміністративні правопорушення два поняття „суб’єкт провадження” і „учасник провадження”, до яких відносять особу, яка притягується до адміністративної відповідальності, потерпілого, законних представників, захисника, свідка, експерта, перекладача. При цьому О.Миколенко цілком логічно робить кілька уточнень. По-перше, якщо розглядати провадження у справах про адміністративні правопорушення як один із видів правозастосовчої діяльності, поняття „суб’єкт провадження” і „учасник провадження” виключають одне одного. По-друге, якщо розглядати провадження у справах про адміністративні правопорушення як специфічну сукупність правовідносин, тоді „суб’єкт провадження” є потенційним учасником правовідносин, а учасником провадження може бути тільки суб’єкт права [144, С. 146-147]. На думку О.Миколенка, суб’єкти провадження у справах про адміністративні правопорушення – це особи, наділені державою здатністю бути учасниками адміністративно-процесуальних відносин за певними категоріями справ про адміністративні правопорушення, в ході здійснення процесуально-забезпечувальних заходів або на певній стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення. Учасники ж провадження – це особи, які приймають безпосередню участь в певних адміністративно-процесуальних правовідносинах в залежності від категорії справи про адміністративне правопорушення, що знаходиться у провадженні, і стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення [144, С. 148]. Стосовно питання про правовий статус захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, О.Миколенко робить посилання на ст. 271 КпАП України, яка визначає адміністративно-процесуальний статус захисника і на відповідні положення Закону України „Про адвокатуру”.

Не погоджується із твердженнями О.Миколенко О.Кузьменко і пропонує досліджувати співвідношення понять „суб’єкт провадження” і „учасник провадження” за допомогою онтолого-гносеологічних підходів. Так, О.Кузьменко визначає суб’єкта адміністративного провадження як носія прав і обов’язків з реалізації процесуальної діяльності у сфері публічного управління, який здатний надані права щодо процесуальної діяльності реалізовувати, а покладені обов’язки щодо процесуальної діяльності виконувати, а учасника адміністративного провадження – як реально існуючого індивіда адміністративного провадження [132, С.176]. При цьому, О.Кузьменко пропонує власний варіант класифікації суб’єктів адміністративного провадження. Так, залежно від своїх процесуальних функцій суб’єкти адміністративного провадження поділяються на: тих, які наділені владними повноваженнями, безпосередньо мають право здійснювати провадження, тобто „лідируючі суб’єкти”, їм держава надала широкі права та обов’язки; тих, які мають „зацікавлену” позицію щодо ходу та наслідків в індивідуальній справі; та тих, які займають „пасивну” позицію щодо ходу та наслідків в індивідуальній справі, вони залучаються до участі у ній у зв’язку з тим, що це необхідно для з’ясування істини, найбільш повного і всебічного встановлення всіх обставин у справі [132, С. 174]. У свою чергу зазначені суб’єкти за функціональним призначенням можна поділити на сім груп, а саме: 1) суб’єкти, що наділені правом вести справу, перевіряти на відповідність представлені документи та складати правові документи; 2) суб’єкти, що наділені правом приймати владні акти; 3) суб’єкти, що мають особистий інтерес у справі; 4) суб’єкти, що сприяють встановленню об’єктивної істини шляхом надання компетентним органом (посадовим особам) відомої їм інформації щодо обставин правопорушення; 5) суб’єкти, що мають спеціальні знання та навички і залучаються для дослідження з їх використанням фактичних даних, що фігурують у справі; 6) суб’єкти, що засвідчують важливі для встановлення об’єктивної істини факти, дії, обставини; 7) суб’єкти, що сприяють виконанню постанови по справі [132, С. 180-181]. На жаль, у згаданій класифікації не розкривається змісту жодної із груп, але можна зробити припущення, що О.Кузьменко відносить захисника до третьої групи суб’єктів – тих, що мають особистий інтерес у справі.

Не погоджується з думкою О.Миколенко і В.Колпаков, який піддає жорсткій критиці погляди О.Миколенка, наводячи на противагу наступні аргументи. Так, В.Колпаков, зазначає, що аналізуючи категорію „провадження у справах про адміністративні правопорушення”, О.Миколенко використовує для цього інструментарій (знання як метод), сформований різними (хоча близькими і суміжними) науками: соціальним управлінням і правом. Це призвело до того, як зазначає В.Колпаков, що в одному випадку О.Миколенко розуміє поняття „суб’єкт” з управлінських позицій, тобто як владну у взаємовідносинах субстанцію, що є носієм управлінського впливу на об’єкт і змінює його відповідно до своїх уявлень. В іншому – з суто правових, а як відомо, суб’єкт права – це особа (фізична або юридична), яка володіє, згідно із законом, здатністю мати і здійснювати права та юридичні обов’язки, що робить усіх учасників взаємовідносин рівними між собою [117, С. 407].

Критикуючи точку зору, висловлену О.Миколенком, В.Колпаков зазначає, що висновки до яких дійшов вчений, не є коректними у тому ступені, що дає право на їх використання у практичній діяльності, але вони утворюють дискусійний простір для подальших теоретичних досліджень [117, С. 408]. Натомість В.Колпаков, також як і О.Кузьменко, спирається на необхідність онтолого-гносеологічного дослідження зазначених категорій. На його думку, учасники провадження у справах про адміністративні правопорушення – це онтологічна категорія і кожен з них (що описаний у відповідній статті КУпАП України) є правовим феноменом, тобто абстрактним і об’єктивним відбитком реально існуючих фактів участі тих чи інших осіб в адміністративно-деліктних провадженнях. Суб’єкти провадження у справах про адміністративні правопорушення – це категорія гносеологічна, вона сформована на базі відповідних правових феноменів в результаті дослідницьких зусиль і містить суб’єктивні погляди на властивості, що характеризують учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення [117, С. 408].

При цьому В.Колпаков пропонує власну класифікацію суб’єктів адміністративно-деліктного процесу, яка дещо схожа на класифікацію, запропоновану О.Кузьменко. Так, В.Колпаков поділяє суб’єктів адміністративного процесу, а відповідно і провадження у справах про адміністративні правопорушення, на шість груп і відносить захисника до другої групи, тобто суб’єктів, що мають особистий інтерес у справі [117, С. 409].

Дещо узагальнюючою за змістом виглядає позиція С.Ківалова та Л.Біли, які вважають, що поняття „суб’єкти провадження” трактується більш широко і включає учасників провадження (особу, яка притягується до адміністративної відповідальності, потерпілого, законних представників, захисника, свідка, експерта, перекладача), також органи і особи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення [106, С. 54]. Всіх суб’єктів провадження пропонується розподіляти на декілька груп, а саме: 1) компетентних державних органів та посадових осіб, які розглядають справи про адміністративні правопорушення, приймають акти владного характеру, складають правові документи; 2) суб’єктів, які мають особисту зацікавленість у справі; 3) осіб та органів, які сприяють здійсненню провадження, виявленню об’єктивної істини; 4) інших осіб та органів, що сприяють виконанню постанов. Захисника С.Ківалов та Л.Біла не відносять до жодної групи і вважають, що він може займати проміжну позицію між особами, які мають особисту зацікавленість у справі, враховуючи похідний характер, а також особами, які сприяють провадженню, надаючи іншим учасникам провадження правову допомогу [106, С. 54].

С.Ващенко та М.Долгополова звертають увагу на те, хто може бути захисником і якими правами він наділений у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, а саме: 1) знайомитися з матеріалами справи; 2) заявляти клопотання; 3) за дорученням особи, яка його запросила, від її імені виносити скарги на рішення органу (посадової особи), який розглядає справу [67, С. 65]. І.Бородін додатково зосереджує увагу на тому, яких прав захисник позбавлений у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, а також на специфіці документального оформлення участі захисника у відповідному провадженні [61, С. 140-141].

С.Ващенко та В.Поліщук, розкриваючи зміст процесуального статусу захисника, звертають увагу на його подвійний характер, бо, з одного боку, він виступає уповноваженою особою, з іншого, є самостійною процесуальною фігурою й пропонують на законодавчому рівні закріпити, що він може брати участь у провадженні у справах про адміністративні правопорушення на запрошення будь-якої особи [68, С. 89-90].

Т.Коломоєць продовжує активну дискусію, підтримуючи точку зору М.Тищенка та О.Бандурки, з приводу співвідношення понять «суб’єкт провадження» та «учасник провадження», пропонуючи свою класифікацію і досить детально зупиняється на характеристиці процесуального статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення із детальним посиланням на положення чинного законодавства [114, С. 157-163], а разом із Г.Гулєвською у подальших своїх наукових працях остаточно визначається із термінологією, визнає відповідну особу провадження «захисником» і окреслює коло осіб, які можуть брати участь у відповідному провадженні в ролі захисника, а також права останнього [36, С. 100].

Похідний характер процесуального статусу захисника продовжує розкривати у своїх працях В.Перепелюк у контексті розгляду його участі в адміністративному провадженні. При цьому вчений зазначає, що статус захисника є похідним, а саме від процесуального статусу зацікавленої особи (лідируючого суб’єкта) та розмежовує поняття «захисник» і «представник» [159, С. 178].

Відповідний стан справ щодо аналізу процесуального статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення є характерним і для російської адміністративно-правової науки. Так, наприклад, Ю.Дмитрієв, А.Євтєєв, С.Петров зосереджують увагу на тому, що у провадженні може брати участь для надання юридичної допомоги захисник. При цьому для надання такої допомоги особі, щодо якої ведеться провадження, — це буде захисник, а щодо особи, яка надає таку допомогу потерпілому, — це представник [86, С.351]. Такої ж думки дотримуються М. Костенніков, С.Бочаров, М.Сальніков, В.Тюрін [62, С. 89], а також В.Круглов, Л.Попов [131, С. 142-143], С.Бородін, І.Бородушко, П.Глущенко, І.Іванов [33, С. 214], І.Тимошенко [201, С. 123-124]. Відповідні особи можуть допускатися до участі у справі з моменту складання протоколу й наділяються досить широкими правами [86, 352]. Для російської адміністративно-правової науки характерним є певний сплеск уваги до процесуально-правового статусу осіб, що беруть участь у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, після прийняття нового КпАП із детальним аналізом положень цього кодифікованого адміністративно-деліктного акту. При цьому підхід російських вчених-адміністративістів відрізняється більш поглибленим характером та спеціалізацією. Як наслідок, наявність дисертаційних досліджень (наприклад, роботи Я. Серебрякова) [178].

Таким чином, четвертий етап ґенези доктринального дослідження правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення ознаменувався поглибленою спеціалізацією, появою наукової дискусії щодо співвідношення понять „суб’єкт провадження” і „учасник провадження”. Можна навіть констатувати появу певної тенденції щодо зростання інтересу науковців до дослідження питань правового статусу захисника, поштовхом до якого можна розглядати прийняття рішення Конституційного Суду України від 21 листопада 2000 року щодо офіційного тлумачення деяких положень Конституції України, КУпАП, які стосуються права вільного вибору захисника. Однак, як і для попередніх етапів ґенези, і для цього етапу залишається характерною відсутність комплексних наукових досліджень правового статусу захисника у провадженні в справах про адміністративні правопорушення, що і зумовлює відсутність до цього часу надійного наукового фундаменту для нормотворчої діяльності, новий етап якої вже розпочався і спрямований на врегулювання суспільних відносин у відповідній сфері.

Можна з упевненістю вести мову про певну періодичність ґенези наукового дослідження правового статусу захисника у провадженні в справах про адміністративні правопорушення, наступність результатів, хоча й із переважно фрагментарним поглядом вчених-адміністративістів на зазначену проблему за будь-яких часів, зосередження уваги лише на дослідженні деяких проблемних аспектів, при відсутності комплексного підходу. На сьогоднішній день у світлі активної законопроектної роботи в адміністративно-деліктній сфері (підготовки та активного обговорення кількох варіантів проекту Кодексу України про адміністративні проступки, проекту Концепції реформування інституту адміністративної відповідальності в Україні тощо), проведення численних науково-практичних заходів (наприклад, науково-практичних конференцій «Українське адміністративне право: сучасний стан і перспективи реформування», травень 2005 року, «Актуальні проблеми розвитку адміністративного законодавства в Україні» листопада-грудень 2006 року, «Проблеми систематизації законодавства України про адміністративні правопорушення», грудень 2006 року, «Адміністративне право і процес: шляхи вдосконалення законодавства і практики» грудень 2006 року, «Актуальні проблеми адміністративного права» листопад-грудень 2007 року тощо), спрямованих на пошук новітніх орієнтирів законодавчого визначення засад провадження у справах про адміністративні правопорушення, питання участі у відповідному провадженні захисника задля забезпечення надійного захисту прав, свобод та законних інтересів учасників провадження набувають неабиякого значення, потребують детального нормативного врегулювання, а для цього потрібна надійна наукова база, певним елементом якої може стати відповідна дисертаційна робота.

Отже, ґенезу дослідження статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення у вітчизняній адміністративно-правовій науці умовно можна поділити на декілька етапів.

Перший етап ґенези дослідження правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення (50-60 р.р. ХХ століття) характеризується певним запереченням (наприклад, у роботах О.Якуби, Л.Коваля, Ц.Ямпольскої, Г.Петрова, Н.Саліщевої та ін.) необхідності процесуальної участі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, що було зумовлено, перш за все, відповідним своєрідним нормативним підґрунтям того періоду, а саме тим, що в адміністративно-деліктному законодавстві і адміністративно-процесуальному законодавстві серед осіб, які були учасниками провадження у справах про адміністративні правопорушення, захисник взагалі не виділявся. Безумовно, таке нормативне врегулювання відповідного питання значно зменшувало потенціал захисної функції прав, свобод та законних інтересів громадянина в адміністративно-правових, зокрема адміністративно-процесуальних, відносинах. Отже, для першого етапу було характерним неприйняття захисника як окремого суб’єкта адміністративного провадження і адміністративно-процесуальних відносин, що можна пояснити особливістю вітчизняної нормотворчої політики того періоду. Головною тезою наукових робіт 50-60-х років ХХ століття є те, що серед суб’єктів адміністративного провадження, зокрема провадження у справах про адміністративні правопорушення, захисник не виділявся. Основним аргументом на користь цієї тези було посилання на те, що у цій категорії справ його участь не є необхідною.

Другий етап (70-80 р.р. ХХ століття) ознаменувався першими згадуваннями в адміністративно-правовій доктрині (наприклад, роботи П.Василенкова, О.Застрожної, Д.Бахраха, Е.Ренова та ін.) про захисника як самостійного суб’єкта адміністративного провадження, що певним чином можна пояснити прийняттям Кодексу про адміністративні правопорушення 1984 року, який і закріпив правовий статус захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. Однак, в той же час, не зважаючи на певні позитивні зрушення у доктринальному дослідженні правового статусу захисника, не втрачає своєї актуальності і діаметрально протилежна за змістом точка зору, характерна для першого етапу генези, відповідно до якої участь захисника у цій категорії справ не є обов’язковою.

Третій етап ґенези доктринального дослідження (наприклад, роботи Ю.Тихомирова, А.Комзюка, С.Гончарука, М.Тищенка, О.Бандурки), правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення (90-ті рр. ХХ ст.) так званий «перехідний», оскільки саме у цей період вперше з’являються поодинокі наукові дискусії щодо місця та ролі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, більш предметно здійснюється доктринальне дослідження його правового статусу. Однак в цілому все ще зберігається дещо фрагментарний погляд на зазначену проблему, спостерігається відсутність комплексних, фундаментальних досліджень.

Четвертий етап ґенези доктринального дослідження правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення ознаменувався поглибленою спеціалізацією, появою наукової дискусії щодо співвідношення понять „суб’єкт провадження” і „учасник провадження”. Можна навіть констатувати появу певної тенденції щодо зростання інтересу науковців до дослідження питань правового статусу захисника, поштовхом до якого можна розглядати прийняття рішення Конституційного Суду України від 21 листопада 2000 року щодо офіційного тлумачення деяких положень Конституції України, КУпАП, які стосуються права вільного вибору захисника. Однак, як і для попередніх етапів, для цього залишається характерною відсутність комплексних наукових досліджень правового статусу захисника у провадженні в справах про адміністративні правопорушення, що і зумовлює відсутність до цього часу надійного наукового фундаменту для нормотворчої діяльності, новий етап якої вже розпочався і спрямований на врегулювання суспільних відносин у відповідній сфері.

Висновки до розділу

Таким чином, узагальнивши наявні на теоретичному рівні погляди, думки, позиції щодо сутності діяльності захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, а також проаналізувавши чинне та перспективне законодавство стосовно досліджуваної тематики можливо прийти до висновку про складність та багатоплановість правової природи діяльності захисника у відповідному провадженні.

По-друге, участь захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення впливає із конституційного права особи на правову допомогу. Особливо потребують такої професійній правової допомоги учасники правовідносин, що складаються у рамках кримінального та адміністративно-деліктного процесу, оскільки саме у цій сфері зачіпляються не лише майнові (як, наприклад, у цивільному, господарському процесі) права та інтереси, а й так звані природні права людини, зокрема правона свободу та особисту недоторканність.

Здійснено розгляд співвідношення понять правової допомоги, захисту та представництва у контексті обраної теми. Спостерігається неоднозначність та певна дискусійність у поглядах та позиціях щодо визначення функції захисту та її співвідношення із правовою допомогою. Вважаємо, що слід виходити із того, що, з одного боку, захист є складовою мети правової допомоги, а з іншого, одним із різновидів, напрямків останньої. В рамках правової допомоги у юридичному процесі, здійснення захисту завжди пов’язане із правовідносинами у сфері реалізації ретроспективної (негативної) юридичної відповідальності, і покликане забезпечити особі, щодо якої держава висуває претензії у скоєнні кримінального або адміністративного правопорушення, її права та законні інтереси під час процедури вирішення справи, що пов’язана із притягненням до відповідної відповідальності, сприяти законності цієї процедури.

Участь захисника в адміністративно-деліктному процесі зумовлена необхідністю забезпечення прав, свобод та законних інтересів учасників провадження по справам про адміністративні правопорушення, особливо, особи, що притягається до адміністративної відповідальності. Відповідно діяльність захисника в адміністративно-деліктному процесі слід визнати засобом реалізації конституційного права кожної особи на правову допомогу (доцільним є вживання терміну правова допомога лише з огляду на його певну усталеність, оскільки терміни "юридична допомога" та "правова допомога" на нашу думку є цілком синонімічними). Отже, визначальним елементом правової природи діяльності захисника в адміністративно-деліктному процесі слід визнати надання правової допомоги учасникам такого процесу. Виходячи з того, що захист та представництво є певного роду різновидами правової допомоги, та враховуючи особливості провадження по справам про адміністративні правопорушення, з певною долею умовності, можливо розглядати надання правової допомоги особі, що притягається до адміністративної відповідальності, як захист, щодо інших учасників – як представництво їх інтересів. Отже, визначення процесуальної фігури, яка надає правову допомогу в провадженні по справам про адміністративні правопорушення саме в якості захисника є логічним та обґрунтованим.

Сутністюдіяльності захисника у провадженні у справах про адміністративне правопорушення є здійснення конституційного права особи на правову допомогу у провадженні у справах про адміністративні правопорушення з метою забезпечення захисту та реалізації прав, свобод та законних інтересів осіб, щодо яких здійснюється провадження у справі про адміністративні правопорушення, забезпечення законності у відповідному провадженні.

Відповідно завданнями діяльності захисника у провадженні у справах про адміністративне правопорушення є: недопущення адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення, яке не було вчинене; не притягнення до відповідальності за більш тяжке правопорушення, ніж те, що було скоєне; забезпечення охорони особистих та майнових прав та забезпечення законності застосування заходів примусу під час відповідного провадження.

Захиснику провадженні у справах про адміністративні правопорушення– це самостійний, незалежний учасник провадження по справі про адміністративне правопорушення, який надає професійну правову допомогу у встановленому законом порядку особі, по відношенню до якої здійснюється провадження у справі про адміністративне правопорушення шляхом захисту її прав, свобод та законних інтересів.

Перший етап ґенези дослідження правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення (50-60 р.р. ХХ століття) характеризується певним запереченням (наприклад, у роботах О.Якуби, Л.Коваля, Ц.Ямпольської, Г.Петрова, Н.Саліщевої та ін.) необхідності процесуальної участі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, що було зумовлено, перш за все, відповідним своєрідним нормативним підґрунтям того періоду, а саме тим, що в адміністративно-деліктному законодавстві і адміністративно-процесуальному законодавстві серед осіб, які були учасниками провадження у справах про адміністративні правопорушення, захисник взагалі не виділявся. Безумовно, таке нормативне врегулювання відповідного питання значно зменшувало потенціал захисної функції прав, свобод та законних інтересів громадянина в адміністративно-правових, зокрема адміністративно-процесуальних, відносинах. Отже, для першого етапу було характерним неприйняття захисника як окремого суб’єкта адміністративного провадження і адміністративно-процесуальних відносин, що можна пояснити особливістю вітчизняної нормотворчої політики того періоду. Головною тезою наукових робіт 50-60-х років ХХ століття є те, що серед суб’єктів адміністративного провадження, зокрема провадження у справах про адміністративні правопорушення, захисник не виділявся. Основним аргументом на користь цієї тези було посилання на те, що у цій категорії справ його участь не є необхідною.

Другий етап (70-80 р.р. ХХ століття) ознаменувався першими згадуваннями в адміністративно-правовій доктрині (наприклад, роботи П.Василенкова, О.Застрожної, Д.Бахраха, Е.Ренова та ін.) про захисника як самостійного суб’єкта адміністративного провадження, що певним чином можна пояснити прийняттям Кодексу про адміністративні правопорушення 1984 року, який і закріпив правовий статус захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. Однак, в той же час, не зважаючи на певні позитивні зрушення у доктринальному дослідженні правового статусу захисника, не втрачає своєї актуальності і діаметрально протилежна за змістом точка зору, характерна для першого етапу ґенези, відповідно до якої участь захисника у цій категорії справ не є обов’язковою.

Третій етап ґенези доктринального дослідження (наприклад, роботи Ю.Тихомирова, А.Комзюка, С.Гончарука, М.Тищенка, О.Бандурки, правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення (90-ті рр. ХХ ст.) так званий «перехідний», оскільки саме у цей період вперше з’являються поодинокі наукові дискусії щодо місця та ролі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, більш предметно здійснюється доктринальне дослідження його правового статусу. Однак в цілому все ще зберігається дещо фрагментарний погляд на зазначену проблему, спостерігається відсутність комплексних, фундаментальних досліджень.

РОЗДІЛ ІІОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЗАХИСНИКА В АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНОМУ ПРОЦЕСІ

2.1. Характеристика основних елементів правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

Досліджуючи теоретичні та практичні аспекти діяльності захисника в адміністративно-деліктному процесі необхідно звернутися до розгляду питань, пов’язаних із особливістю його правового статусу у зазначеному різновиді юридичного процесу, зокрема, потребують розкриття основних елементів такого статусу, причому актуальність звернення до проблематики правового статусу захисника в провадженні в справах про адміністративні правопорушення, зокрема таких важливих його елементів, як права, обов'язки та гарантії, зумовлена як потребами теоретичного плану (науки адміністративного права), так і суто практичною необхідністю вдосконалення чинного законодавства у зазначеній сфері суспільних відносин.

Питання щодо правового статусу захисника в провадженні у справах про адміністративні правопорушення, зокрема його прав та обов'язків, на теоретичному рівні пов'язане із існуючими в правовій науці дослідженнями щодо правового статусу особи взагалі, адміністративно-процесуального статусу особи, правового положення учасників (суб'єктів) адміністративно-деліктного процесу, а також загального правового статусу захисника, фахівця в галузі права, адвоката. Юридичною доктриною вироблено значну кількість різних підходів до визначення елементів правового статусу. Як зазначає П. Хотенець, який досліджує правовий статус адвоката, як у теорії, так і в законодавчій діяльності не існує однаковості в поглядах на елементний склад статусу, отже, проаналізувавши різноманітні точки зору з цього питання (С.С.Алексєєва, Н. В.Вітрука, В.М.Горшеньова, В.М.Корнукова, В.А.Кучинського, В.Г.Мальцева та ін.), вчений доходить висновку, що найприйнятнішим для цілей його дослідження є підхід, згідно з яким поняття “статус адвоката” охоплює: а)права й обов’язки адвоката; б)відповідальність адвоката; в)гарантії діяльності адвоката. Поряд із загальним статусом адвоката вирізняється і його статус в окремих правозастосовчих процедурах [217].

Визначаючи елементи адміністративно-процесуального статусу громадянина, М.Тищенко включає до їх складу: 1) адміністративні процесуальні права, які належать до виду суб'єктивних прав громадян; 2) адміністративно-процесуальні обов'язки; 3) адміністративно-процесуальні законні інтереси [29, С. С.496-499]. Як вже було зазначено, існує і багато інших позицій щодо елементів правового статусу, однак всі представники правової науки відносять права та обов'язки до обов'язкових елементів змісту правового статусу.

Повноваження захисника, цілком слушно зауважує Я. Серебряков, виступають процесуальною формою, яку набуває його діяльність з надання юридичної допомоги особи, щодо якої здійснюється провадження по справі про адміністративні правопорушення. Від характеру повноважень та їх обсягу значною мірою залежить ефективність захисної діяльності [178, С.77]. Відповідно стан нормативно-правового регулювання повноважень захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення не в останню чергу зумовлює ступінь забезпечення прав та свобод особи, захист її від можливих помилок та порушень законності з боку органів адміністративної юрисдикції під час їх правозастосовчої діяльності.

Кодекс України про адміністративні правопорушення, а саме ст.271 закріплює наступні права захисника (адвоката або іншого фахівця в галузі права): знайомитися з матеріалами справи, заявляти клопотання, за дорученням особи, що його запросила, від його імені подавати скарги на рішення органа (посадової особи), що розглядає справу, а також інші права, передбачені законодавством України.

На жаль, чинне адміністративно-процесуальне законодавство лише в загальних рисах окреслює права захисника в провадженні по справах про адміністративні правопорушення, не конкретизуючи їх. Не сприяє ефективності захисту прав та свобод особи в адміністративно-деліктному процесі наявність відсилок до інших законодавчих актів. Слід враховувати чисельність органів адміністративної юрисдикції та відсутність в більшості випадків фахової юридичної освіти осіб, що мають право вирішувати справи про адміністративні правопорушення. Доцільним є уніфікувати та максимально повно закріпити права захисника саме на рівні адміністративно-процесуального законодавства.

Можливою є класифікація повноважень захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення. Так, певне науково-практичне значення може мати класифікація, запропонована Я. Серебряковим, який розподіляє права захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення на підставі критерію спрямованості на вирішення конкретних задач захисної діяльності: 1) вияснення обставин справи, вирішення питання про можливість здійснювати захист по даній справі, відпрацювання захисної позиції та узгодження її із підзахисним (право знайомитися із всіма матеріалами справи); 2) встановлення обставин, що виключають притягнення підзахисного до адміністративної відповідальності, пом'якшують можливе покарання, виправдовують підзахисного або спростовують докази його винуватості (право захисника надавати докази та заявляти клопотання); 3) відстоювання обраної захисної позиції при розгляді справи про адміністративне правопорушення (право на участь у розгляді справи, право надавати докази та заявляти клопотання); 4) забезпечення прав та свобод особи, щодо якої здійснюється провадження по справі про адміністративне правопорушення, а також під час застосування заходів адміністративного примусу забезпечувального характеру (право заявляти відводи, право на оскарження застосування заходів забезпечення провадження по справі та постанови по справі) [178, С. 78-83].

Виходячи з положень чинного законодавства, права захисника в провадженні в справах про адміністративні правопорушення можливо класифікувати і за ознакою суб'єктного складу надання правової допомоги (адвокати та інші фахівці в галузі права). Виходячи з такого критерію коло прав, що надаються адвокатам є більш широким. Так, ст. 6 Закону України "Про адвокатуру" встановлює, що при здійсненні професійної діяльності адвокат має право: представляти і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їх дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить вирішення відповідних питань; збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в справах про адміністративні правопорушення, зокрема: запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян — за їх згодою; ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань, опитувати громадян; застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства; доповідати клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги; бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо суті клопотань і скарг; виконувати інші дії, передбачені законодавством.

Слід зазначити, що наданий на законодавчому рівні адвокатам доволі широкий обсяг прав на практиці досить складно реалізувати.Наприклад, звернення адвокатів до суб’єктів, названих у ст.6 Закону України “Про адвокатуру”, стосовно видачі документів або їх копій досить часто зустрічає відмову. Так само передбачене право адвоката відбирати пояснення фактично є декларативним, оскільки дана норма не знайшла відображення в адміністративно-процесуальному законодавстві. Доцільним було б внести доповнення до КУпАП України й надати захиснику право відбирати пояснення від осіб – учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення з метою залучення їх в якості доказів по справі. Окрім того, підкреслимо необхідність погодження та приведення у відповідність положень законодавства про адвокатуру із чинним КУпАП України щодо обсягу прав захисника-адвоката та захисника-фахівця в галузі права з метою надання рівних умов захисту особам, що потребують правової допомоги в адміністративно-деліктному процесі.

Слід погодитись також із висловленими в літературі пропозиціями щодо вдосконалення законодавчого регулювання процесуального статусу захисника в справах про адміністративне правопорушення: розширення його шляхом надання додаткових прав [68, С. 90], [114, С.164], [117, С.398], [178, С.83], та закріплення переліку справ, де участь захисника має бути обов’язковою[178, С.5]. За аналогією із кримінально-процесуальним законодавством доцільним було б доповнити і конкретизувати права захисника в провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

Так, згідно ст. 48 Кримінально-процесуального кодексу України, з моменту допуску до участі у справі захисник має право: 1) до першого допиту підозрюваного чи обвинуваченого мати з ним конфіденційне побачення, а після першого допиту — такі ж побачення без обмеження їх кількості та тривалості; 2) мати побачення з засудженим чи з особою, до якої застосовано примусові заходи медичного чи виховного характеру; 3) ознайомлюватися з матеріалами, якими обґрунтовується затримання підозрюваного чи обрання запобіжного заходу або
пред'явлення обвинувачення, а після закінчення досудового слідства — з усіма матеріалами справи; 4) бути присутнім на допитах підозрюваного, обвинуваченого та при виконанні інших слідчих дій, виконуваних з їх участю або за їх клопотанням чи клопотанням самого захисника, а при виконанні інших слідчих дій — з дозволу дізнавача, слідчого; 5) застосовувати науково-технічні засоби при провадженні тих слідчих дій, в яких бере участь захисник, а також при ознайомленні з матеріалами справи — з дозволу особи, яка провадить дізнання, чи слідчого, а у суді, якщо справа розглядається у відкритому судовому засіданні, — з дозволу судді чи суду; 6) брати участь в судових засіданнях; 7) ставити в судовому засіданні питання підсудним, потерпілому, свідкам, експерту, спеціалісту, позивачу і відповідачу, брати участь у дослідженні інших доказів; 8) подавати докази, заявляти клопотання і відводи, висловлювати в судовому засіданні свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду, оскаржувати дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду; 9) виступати в судових дебатах; 10) знайомитися з протоколом судового засідання та подавати на нього зауваження; 11) знати про принесені в справі подання прокурора, апеляції, подавати на них заперечення; 12) брати участь в засіданнях суду при апеляційному розгляді справи; 13) збирати відомості про факти, що можуть використовуватися як докази в справі, в тому числі запитувати і одержувати документи
чи їх копії від громадян та юридичних осіб, знайомитися на підприємствах, в установах, організаціях, об'єднаннях громадян з необхідними документами, крім тих, таємниця яких охороняється законом, одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян [ 6].

Отже, кримінально-процесуальне законодавство, хоча і залишається недосконалим та потребує реформування, в тому числі і стосовно питань захисту, на що неодноразово вказувалося у спеціальній літературі [39;59; 74; 95; 100;138], однак може слугувати базою для деталізації та конкретизації адміністративно-деліктного процесуального законодавства, з яким перебуває у тісному «горизонтальному» зв’язку.

Дослідження правового регулювання статусу захисника в провадженні про адміністративні правопорушення в частині визначення його прав було б неповним без аналізу відповідних законопроектів у зазначеній сфері. Так, проект Кодексу України про адміністративні проступки від 26.05.2004 р. за №5558,закріплюючи, що інтереси суб’єкта адміністративного проступку і потерпілого в провадженні у справі про адміністративний проступок може представляти захисник (ст.699 проекту), надають рівні за обсягом права суб’єкту адміністративного проступку та його представнику, а саме: право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржувати рішення суду у справі. Безпосередньо процесуальному статусу захисника присвячена ст.700 згаданого Проекту, яка встановлює право захисника брати участь в провадженні у справі про адміністративний проступок з моменту складення протоколу про адміністративний проступок або адміністративного затримання особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, знайомитися з матеріалами справи, заявляти клопотання, виступати по суті справи, оскаржувати рішення суду [22].

Найбільш позитивним здобутком Проекту є встановлення моменту допуску захисника до справи – складання протоколу або адміністративного затримання, на відміну від чинного законодавства, яке практично допускає захисника лише на стадії розгляду справи. Разом з тим вказаний законопроект загалом зберігає вказані недоліки правового регулювання на сучасному етапі, знову ж таки не закріплюючи чіткого та повного переліку прав захисника в провадженні в справах про адміністративні правопорушення.

Враховуючи той факт, що на практиці у переважній кількості випадків суб’єктами надання правової допомоги в провадженні по справам про адміністративні правопорушення виступають адвокати, пізнавальне значення для вдосконалення правового статусу захисника у цій сфері має перспективне законодавство про адвокатуру, яке в більшості випадків розширює перелік прав адвоката. Так, проект Закону України «Про адвокатську діяльність» за № 2677 від 06.12.2006 р. пропонує закріпити наступні професійні права адвоката (ст. 30 Проекту):

1) представляти і захищати права, свободи та інтереси фізичних і юридичних осіб у всіх судах судової системи України, всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, об’єднаннях громадян тощо, до компетенції яких належать вирішення відповідних питань як в Україні, так і за кордоном, перед громадянами і юридичними особами;

2) приймати заяви, збирати предмети, документи, відомості про факти, які можуть мати доказове значення і бути використані як докази у порядку, встановленому законодавством України;

3) запитувати і одержувати відомості, характеристики, довідки та інші документи або їх копії від будь-яких фізичних чи юридичних осіб (незалежно від форм власності, методів господарювання тощо); при цьому ці особи зобов’язані надавати такі відомості, документи або їх копії безоплатно;

4) безперешкодно ознайомлюватися у будь-яких юридичних осіб з необхідними для виконання доручення документами, матеріалами, іншими джерелами інформації (в тому числі з тими, що становлять державну чи комерційну таємницю, відповідно до процедури, встановленої для ознайомлення з цією категорією документів);

5) одержувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань;

6) складати заяви, скарги, клопотання і інші правові документи та подавати їх в установленому законом порядку;

7) надавати консультації і довідки з правових питань як в усній, так і в письмовій формі;

8) посвідчувати копії документів у справах, які вони ведуть;

9) застосовувати технічні засоби в порядку, встановленому законами України, в тому числі для копіювання матеріалів справи, у якій адвокат здійснює захист чи представництво, або надає правову допомогу, фіксувати аудіо — та відеозасобами процесуальні дії, у яких він бере участь, хід судового засідання тощо;

10) доповідати клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб та одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги, а також бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг, давати пояснення щодо суті клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів;

11) зустрічатися наодинці без обмежень і в умовах, що забезпечують дотримання конфіденційності, зі своїм підзахисним, у тому числі при його затриманні, арешті і перебуванні під вартою без обмеження кількості побачень і тривалості кожного з них;

12) за згодою осіб проводити їх опитування, якщо вони володіють інформацією у справі, в якій адвокат бере участь, складати протоколи опитування, огляду;

13) бути присутнім при проведенні будь-яких процесуальних дій з особою, інтереси якої адвокат захищає або представляє, з правом ставити запитання всім учасникам процесуальних дій та занесенням цих запитань і відповідей на них до протоколу в порядку, передбаченому відповідним процесуальним законом;

14) безперешкодного допуску у приміщення органів державної влади, судів, прокуратури, органів дізнання і досудового слідства та інші службові приміщення у зв’язку зі здійсненням ним адвокатської діяльності на підставі посвідчення адвоката крім випадків встановленої законодавством спеціальної процедури;

15) виконувати інші дії, що не суперечать чинному законодавству[21].

Наступним важливим елементом правового статусу захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення є його обов'язки, які взаємопов'язані із здійсненням відповідних прав. Недоліком законодавчого регулювання зазначеного питання є відсутність в чинному адміністративно-процесуальному законодавстві переліку обов'язків захисника, що підтверджує нерівність статусу суб'єктів надання правової допомоги в адміністративно-деліктному процесі. Так, ст.7 Закону України "Про адвокатуру" встановлює, що при здійсненні своїх професійних обов'язків адвокат зобов'язаний неухильно додержувати вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, та відмовитись від прийнятого на себе захисту. Окрім того, адвокат не має права прийняти доручення про подання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі подає або раніше подавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слідчий, особа, що вадила дізнання, прокурор, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий, у випадках, коли він є родичем особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, будь-кого із складу суду, потерпілого, цивільного позивача, а також в інших випадках, передбачених законодавством.

Передбачені законодавством про адвокатуру професійні обов'язки адвоката цілком можуть бути основою переліку обов'язків захисника в провадженні в справах про адміністративні правопорушення, які необхідно закріпити в адміністративно-процесуальному законодавстві. Також слушною є пропозиція Я. Серебрякова закріпити наступні обов'язки захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення: використовувати всі можливі законні засоби та методи для виявлення обставин, що виправдовують підзахисного, пом'якшують його відповідальність, з метою відстоювання його прав та законних інтересів; не допускати навмисного затягування вирішення справи про адміністративне правопорушення; не відмовлятися від прийнятого на себе захисту; не розповсюджувати відомостей, що стали відомі захиснику в зв'язку з наданням юридичної допомоги. До речі, за даними Я. Серебрякова, ідею закріплення запропонованих обов'язків захисника підтримали 87 % опитаних ним адвокатів [178, с.91].

Таким чином, аналіз основних теоретичних та практичних аспектів прав та обов'язків захисника в адміністративно-деліктному процесі, як складових його правового статусу дозволяють зробити висновок про необхідність вдосконалення чинного адміністративно-процесуального законодавства у відповідності із окресленими вище напрямками, головними з яких є уніфікація прав та обов'язків суб'єктів, що можуть виступати захисниками в провадженні по справам про адміністративні правопорушення, розширення кола повноважень захисника та встановлення його обов'язків в адміністративно-деліктному процесі шляхом внесення відповідних змін до чинного КУпАП України та відображення позитивної практики у майбутньому адміністративно-деліктному кодифікованому акті. Подальше наукове дослідження теоретичних та практичних аспектів як прав і обов'язків захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення, так і інших елементів його правового статусу, вироблення конкретних пропозиції щодо вдосконалення законодавства будуть сприяти підвищенню ефективності здійснення захисту прав та свобод особи в адміністративно-деліктному процесі зокрема, так і в сфері адміністративно-правових відносин взагалі.

Поряд із правами та обов’язками захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення як обов’язковими елементами його статусу у відповідному провадженні, ще одним важливим елементом, який потребує дослідження, є гарантії. Гарантіїдіяльності захисника в адміністративно-деліктному процесі, є, водночас, і елементом його правового статусу, і засобом ефективної реалізації повноважень захисника.

Найчастіше захисником в провадженні про адміністративні правопорушення виступає адвокат, разом з тим слід зазначити, що найбільш ґрунтовно питання гарантій діяльності адвоката аналізується в загальному плані або стосовно інших видів юридичного процесу, особливо кримінального. Можна констатувати відсутність у вітчизняній правовій науці наукових досліджень щодо гарантій діяльності захисника в провадженні в справах про адміністративні правопорушення, які були б присвячені безпосередньо зазначеному питанню.

Отже, доцільним є висвітлення та аналіз найбільш актуальних теоретичних та практичних питань гарантій діяльності захисника в провадженні в справах про адміністративні правопорушення.

Гарантії діяльності захисника в адміністративно-деліктному процесі складають свого роду опору його діяльності та покликані створити умови надійності його правового положення, сприяти досягненню поставленої мети, забезпеченню, захисту та відновленню прав особи, що звертається за наданням правової допомоги в провадженні по справам про адміністративні правопорушення. До речі, етимологія слова гарантія походить від французького "garantie" – запорука, умова, що забезпечує що-небудь [181, С. 113].

Розглядаючи гарантії діяльності захисника в адміністративно-деліктному процесі, неможливо не враховувати вироблені правовою наукою теоретичні положення щодо поняття та класифікації гарантій. Як юридична категорія, гарантії мають застосування практично у всіх галузях права (гарантії прав та свобод людини та громадянина, гарантії законності, гарантії застосування норма права, гарантії права власності, гарантії підприємницької діяльності тощо). Розуміння гарантій діяльності захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення генетично пов'язано із поняттям гарантій прав та свобод людини, зокрема юридичними гарантіями.

Гарантії прав та свобод людини в юридичній енциклопедичній літературі розглядаються як умови, засоби, способи, які забезпечують здійснення у повному обсязі і всебічну охорону прав та свобод особи. Поняття "гарантії" охоплює всю сукупність об'єктивних і суб'єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав та свобод, усунення можливих перешкод їх повного або належного здійснення. Традиційно розрізняють економічні, політичні, ідеологічні і юридичні гарантії. В свою чергу юридичні або правові гарантії – це встановлені законом засоби забезпечення використання, дотримання, виконання і застосування норм права. Є два види правових гарантій – нормативно-правові та організаційно-правові. Нормативно-правові гарантії поділяються на матеріальні та процесуальні [228, С.555]. Звичайно, це лише один із загальнотеоретичних підходів до визначення та класифікації гарантій, хоча і найбільш традиційний.

Комплексний аналіз відповідних напрацювань із досліджуваної тематики свідчить про широку підтримку позицій Н. Вітрука. Запропонована ним класифікація гарантій має важливе значення, оскільки переважна більшість вчених-правознавців покладають саме цю концепцію в основу своїх досліджень. Н. Вітрук розподіляє систему юридичних гарантій на дві основні групи: гарантії реалізації прав, обов'язків, і законних інтересів та гарантії їх охорони. До першої групи автор відносить "конкретизацію меж прав, обов'язків та законних інтересів; юридичні факти, з якими пов'язується їх реалізація; процесуальні форми реалізації прав, обов'язків і законних інтересів; заходи заохочення та пільги для стимулювання правомірної ініціативної їх реалізації. Іншу підгрупу складають, як вже було зазначено, юридичні гарантії охорони прав, обов'язків та законних інтересів особи, зокрема: заходи нагляду та контролю за правомірністю поведінки суб'єкта права з метою виявлення випадків правопорушення, заходи правового захисту; заходи юридичної відповідальності, заходи припинення та інші правоохоронні заходи; процесуальні форми охорони прав та обов'язків, заходи профілактики та попередження правопорушень [73,С.203-226].

Досліджуючи правове положення учасників провадження по справам про адміністративні правопорушення, російський адміністративіст Д. Астахов спирається на вироблені теорією права класифікації гарантій, та аналізує серед загальних гарантій правового положення учасників провадження по справам про адміністративні правопорушення економічні, політичні, соціальні гарантії. Щодо спеціальних (юридичних) гарантій, Д. Астахов підтримує точку зору про віднесення до них певних норм права, правозастосовчої діяльності по забезпеченню прав та свобод особи, яка базується на цих нормах, а також індивідуальні юридичні акти, у яких ця діяльність фіксується. Аналізуючи юридичні гарантії правового положення учасників провадження по справам про адміністративні правопорушення, автор спирається на розглянуту вище класифікацію Н. Вітрука [46, С.142-148].

Вважаючи на специфіку дослідження слід більш детально зупинитись на положеннях, сформованих російським вченим Я. Серебряковим, автором комплексного монографічного дослідження щодо участі захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення. Вчений-адміністративіст у своїй роботі розглядає лише процесуальні гарантії повноваження захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення, під якими пропонує розуміти встановлені законом засоби, що забезпечують та охороняють реалізацію захисником своїх прав та обов'язків [178, С.92]. Знову ж таки, покладаючи в основу концепцію класифікації юридичних гарантій, запропоновану Н. Вітруком, автор аналізує процесуальні гарантії повноважень захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення, вважаючи найбільш актуальними наступні: конкретизація меж повноважень захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення; чітке нормативне закріплення юридичних фактів, з якими пов'язується набуття захисником своїх повноважень; процесуальні форми реалізації захисником його прав та обов'язків; заходи правового захисту повноважень захисника в провадженні про адміністративні правопорушення (можливість оскарження та скасування незаконних правозастосовчих актів та дій, що порушують права захисника в рамках провадження по справі); заходи нагляду та контролю за правомірністю поведінки суб'єктів провадження по справам про адміністративні правопорушення; заходи юридичної відповідальності; процесуальні форми охорони повноважень захисника (правосуддя) [178, С.93-105].

До беззаперечних переваг праці Я. Серебрякова належить ґрунтовний аналіз запропонованих ним гарантій на підставі чинного російського законодавства та практики його застосування, формування пропозиції щодо їх вдосконалення. Враховуючи відмінність російського та вітчизняного законодавства щодо участі захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення, найбільший інтерес становлять його теоретичні напрацювання. Разом з тим, серед недоліків підходу Я. Серебрякова слід визначити звуження розгляду гарантій повноважень захисника в провадженні про адміністративні правопорушення лише до процесуальних.

На думку автора, доцільним є розуміння гарантій в більш широкому сенсі – як гарантій діяльності захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення взагалі, під якими слід розуміти всю сукупність засобів та чинників об'єктивного та суб'єктивного характеру, що у повному обсязі забезпечують здійснення найбільш ефективного захисту та відновлення прав та свобод особи, що звертається за правовою допомогою в адміністративно-деліктному процесі. Виходячи з цього, можливо вести мову і про систему загальних гарантій діяльності захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення – економічних, політичних, ідеологічних та соціальних. До спеціальних гарантій слід віднести юридичні – матеріально-правові та процесуально-правові. Стосовно останніх в основу може бути покладено концепцію Я. Серебрякова, звичайно із урахуванням вітчизняних законодавчих реалій.

Слід підкреслити, що як і обсяг прав та обов'язків, так і обсяг гарантій захисника в провадженні по справами про адміністративні правопорушення відрізняється в залежності від суб'єкта надання правової допомоги – адвоката або іншого фахівця в галузі права. Ст.10 Закону України "Про адвокатуру" визначає наступні гарантії діяльності адвокатів:професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом; забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю, з цих питань вони не можуть бути допитані як свідки; документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди; забороняється прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв'язку з оперативно-розшуковою діяльністю без санкції Генерального прокурора України, його заступників, прокурорів Республіки Крим, області, міста Києва; не може бути внесено подання органом дізнання, слідчим, прокурором, а також винесено окрему ухвалу суду щодо правової позиції адвоката у справі; адвокату гарантується рівність прав з іншими учасниками процесу; кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Республіки Крим, області, міста Києва; адвоката не можна притягнути до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погрожувати її застосуванням у зв'язку з поданням юридичної допомоги громадянам та організаціям згідно з законом [9].

На думку А. Бірюкової, під гарантіями адвокатської діяльності під час здійснення захисту слід розуміти сукупність правових засобів, які є невід’ємним елементом системи правового регулювання, котрі спрямовано на захист професійних прав адвоката у кримінальному процесі, забезпечення вільної реалізації його прав та обов’язків здійснювати захист підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи засудженого. Розмежування правових гарантій адвокатської діяльності при здійсненні захисту в кримінальному процесі за критерієм суб’єкта дає підстави зробити висновок, що практичне значення має поділ (класифікація) гарантій адвокатської діяльності при здійсненні захисту на дві групи: 1) гарантії, що забезпечують професійні права адвоката; 2) гарантії, що забезпечують функціонування адвокатури як соціально-правового інституту, як певної структури, організації [58, С.15].

Аналізуючи правові гарантії діяльності адвоката в правозастосовчих процедурах, здебільшого кримінально-процесуальні, П. Хотенець, виділяє гарантії, передбачені ст. 10 Закону України "Про адвокатуру"; можливість забезпечення безпеки адвоката у передбачених законодавством випадках; матеріально-правові заборони, передбачені Кримінальним кодексом, а саме ст. 374 "Порушення права на захист", ст. 397 "Втручання в діяльність захисника чи представника особи", ст.398 "Погроза або насильство щодо захисника чи представника особи", ст.399 "Умисне знищення чи пошкодження майна захисника чи представника особи", ст. 400 "Посягання на життя захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги" [217].

Отже, обсяг гарантій діяльності адвоката-захисника (як і обсяг прав та обов'язків) в адміністративно-деліктному процесі є більш широким, ніж у інших суб'єктів, які можуть надавати правову допомогу, що, звичайно потребує уніфікації в законодавстві.

Продовжуючи розгляд практичних аспектів гарантій діяльності захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення слід вказати на недосконалість їх правового регулювання, про що свідчить аналіз і чинного, і перспективного адміністративно-деліктного законодавства. Отже, одним із напрямків вдосконалення повинно стати закріплення саме на рівні адміністративно-процесуального законодавства гарантій діяльності захисника в провадженні по справі про адміністративні правопорушення за аналогією із кримінально-процесуальним законодавством.

Діяльність захисника в провадженні про адміністративні правопорушення є однією із важливих передумов забезпечення прав та свобод людини в адміністративному процесі, засобом обмеження можливих порушень з боку органів адміністративної юрисдикції. Поширення діяльності захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення свідчить про демократизацію адміністративно-деліктного процесу, підвищення рівня загальної правової культури. Категорія гарантій діяльності захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення має важливе значення для забезпечення її ефективності та реалізації новітньої ідеології адміністративного права, ідеології служіння людині, пріоритетності захисту її прав та свобод, отже потребує подальших наукових досліджень та відповідної уваги законодавця.

2.2. Місце захисника в системі суб’єктів провадження в справах про адміністративні правопорушення.

Для найбільш повного та всебічного дослідження особливостей правового статусу захисника у провадженні в справах про адміністративні правопорушення доцільним є розгляд його місця в системі суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення шляхом по-перше, визначення місця захисника як суб’єкта провадження у справах про адміністративні правопорушення серед класифікаційного розподілу відповідних суб’єктів, по-друге, дослідження зв’язків та відносин, що існують між захисником та іншими суб’єктами у провадженні в справах про адміністративні правопорушення.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення складається з дій низки органів, які беруть участь у справі. Важливу роль у цій діяльності відіграють державні та громадські органи, їх посадові особи, які уповноважені вживати передбачених законом заходів з виявлення та запобігання адміністративним порушенням, застосування виконання стягнень. У провадженні діють і інші учасники: одні захищають свої інтереси, інші притягуються лише у разі провадження окремих процесуальних дій, сприяють провадженню [121, С.300].

Виходячи із традиційного визначення системи, що склалося у філософській науці, як «цілісного об’єкту, що складається з елементів, які знаходяться у взаємних відносинах» [185, С.460], сукупність суб’єктів (учасників) провадження у справах про адміністративні правопорушення становить певну систему, до якої вони об’єднані спільною ознакою – участю у провадженні в справах про адміністративні правопорушення з метою вирішення основних завдань цього провадження – своєчасного, всебічного, повного та об’єктивного з’ясування обставин кожної справи; вирішення її відповідно до чинного законодавства; забезпечення виконання винесеної постанови; виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, виховання громадян в дусі додержання законів (ст. 245 КУпАП). Разом з тим елементи цієї системи диференціюються за їх місцем в системі суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення, в залежності від функціонального призначення їх участі, та відповідно обсягу прав та обов’язків.

Кодекс України про адміністративні правопорушення у главі 21 визначає наступних осіб, які беруть участь у провадженні у справах про адміністративні правопорушення:

1)особа, яка притягується до адміністративної відповідальності;

2) потерпілий

3) законні представники

4) захисник

5) свідки

6) експерт

7)перекладач.

Регламентації їх процесуального статусу присвячені, зокрема ст. 268-274 КУпАП.

Аналізуючи перелік осіб, що беруть участь у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, В.Колпаков зауважує, що у цьому переліку привертає увагу дві обставини: по-перше, відсутність представників органів адміністративно-деліктної юрисдикції (їх перелік і компетенція зафіксовані в інших главах КУпАП); по-друге, відсутність інших осіб, яким законодавство дозволяє брати участь у процесі (наприклад, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини) [117, С.406]. В літературі також відносять до осіб, які беруть участь у справах про адміністративні правопорушення прокурора [27; 68, С.91; 36, С. 101 ] та понятих [68, С.91].

Окрім того, як слушно зазначає В.Колпаков, застосовані законодавцем конструкції надали привід для постановки питання про співвідношення понять «суб’єкти провадження у справах про адміністративні правопорушення» і «учасники провадження у справах про адміністративні правопорушення» [117, С. 407].

Аналізуючи генезис дослідження адміністративно-правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення у вітчизняній правовій доктрині у попередньому розділі роботи, було приділено певну увагу дискусії навколо зазначеного вище питання, зокрема, висвітлено позиції провідних адміністративістів з цього приводу. Найбільш усталеною видається точка зору, що за своїм правовим статусом, місцем та структурою адміністративно-процесуальної діяльності, функціями, зацікавленості в справі та іншим параметрам, поняття «учасник провадження» та «суб’єкт провадження» неоднозначні, й перше поняття слід розглядати як частину другого, тобто співвідношення має вигляд «учасник – це частина, а суб’єкт –ціле» [114, С.157], а потреба розмежування цих понять пояснюються тим, що при з’ясуванні загального та специфічного, яке притаманне кожній особі в провадженні, виникає можливість конкретного визначення досить важливих не тільки в теоретичному, а й в практичному плані питань щодо характеристики повноважень органів адміністративної юрисдикції, з одного боку, й прав та обов’язків інших осіб – з другого [114, С. 158].

Слід зазначити, що законодавець у главі 21 КУпАП використовує більш загальну формулу, застосовуючи категорію «особи, що беруть участь у провадженні у справі про адміністративні правопорушення». Такий підхід зберігається і на рівні перспективного законодавства. У проекті Кодексу Україні про адміністративні проступки № 5558 (ст. 696) використовується категорія «Особи, які беруть участь у провадженні у справі про адміністративний проступок» до яких належать суб’єкти адміністративного проступку; їх законні представники; захисник; потерпілий. Тією ж статтею встановлено, що до розгляду справи про адміністративний проступок можуть залучатися свідок, експерт, перекладач [22]. В свою чергу, Д.Лук’янець, пропонуючи концепцію Кодексу України про адміністративну відповідальність, теж використовує узагальнюючу назву – «особи, що беруть участь у провадженні у справах про адміністративні правопорушення» (серед яких і захисник) [140, С.365].

Один із варіантів проекту Кодексу України про адміністративні проступки всіх учасників відповідного провадження пропонує поділити на адміністративний орган, особу, яка притягується до відповідальності за вчинення адміністративного проступку і на права та обов’язки якої спрямовано адміністративний акт (адресат), особу, законні інтереси якої може зачіпати адміністративний акт, так звану заінтересовану особу, в тому числі і потерпілого, а також особи, які сприяють розгляду адміністративної справи [116, С.365].

Як вже було зазначено, для визначення особливостей адміністративно-правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення слід визначити його місце у класифікаційному розподілі суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення, отже, необхідним є звернення до існуючих в адміністративній науці підходів до розподілу зазначених суб’єктів. Як вірно зазначає Д.Астахов, класифікація учасників провадження по справам про адміністративні правопорушення має на меті виявити та глибше вивчити специфіку правового положення кожного учасника даного провадження, сприяти визначенню оптимального обсягу прав та обов’язків кожного з них [46, С.48].

Досліджуючи адміністративно-деліктні відносини, Л. Коваль, за ознакою відношення суб’єктів до адміністративного правопорушення свого часу виділяв суб’єктів — носіїв відповідальності (громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства, службовців, посадових осіб) та суб’єктів правозастосування (покарання) [108, С.114].

Надалі, визначивши особисту та службову зацікавленість у результаті справи та здатність своєю поведінкою впливати на різні правовідносини в якості ознак, поняття суб’єкта деліктних відносин та визначаючи місце у цих відносинах суб’єктів, їх правовий статус, Л.Коваль виділяє два види осіб, що беруть участь у відносинах адміністративної відповідальності. До першого виду належать обов’язкові суб’єкти, яким властиві вищевказані ознаки, до іншого виду – факультативні, які не відповідають ознакам першої групи, тобто чиї процесуальні дії слугують лише засобом доказування (свідки, експерти). До цієї ж групи належать і особи, що мають юридичний інтерес у справі, до яких автор відносить суб’єктів обвинувачення та захисту [108,С.114-115]. Запропонований вченим-юристом підхід до класифікації суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення мав у подальшому значний вплив на розвиток останньої у адміністративній науці.

Д.Бахрах та Е.Ренов, в залежності від ролі та призначення , змісту та обсягу повноважень, форм та методів участі органів (посадових осіб) у справі класифікують учасників провадження по справам про адміністративні правопорушення на декілька груп : 1)компетентні органи та посадові особи, які наділені правом видавати владні акти, складати правові документи , що визначають рух та долю справи; 2)суб’єкти, які мають особистий інтерес у справі; 3)особи та органи, що сприяють здійсненню провадження у справах про адміністративні правопорушення [55, С.14-15]

Запропонована Д.Бахрахом та Е.Реновим класифікація поступово стала однією із базових для подальших наукових досліджень у даному напрямку. Так, наприклад, Г.Забарний, В.Калюжний та В.Шкарупа у навчальному посібнику із адміністративного права пропонують аналогічний розподіл суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення, при цьому відносять адвоката до суб’єктів, що мають особистий інтерес у справі [91, С. 113-114].

А.Іванюженко класифікує учасників провадження по справам про адміністративні правопорушення на основних, до яких належать: посадові особи, уповноважені розслідувати справу про адміністративні правопорушення, органи, які виконують постанову про накладання адміністративного стягнення; особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, потерпілий. До факультативних учасників провадженням по справам про адміністративні правопорушення відносяться: законний представник, адвокат, перекладач, прокурор, свідок, експерт, спеціаліст, понятий [101, С.21]

Досліджуючи правове положення учасників провадження по справам про адміністративні правопорушення, Д.Астахов, пропонує досить розгорнуту класифікацію останніх, виходячи із наступних позицій. За ознакою владних повноважень учасників провадження в справах про адміністративні правопорушення розділяються на тих, що мають державно-владні повноваження, та тих, що не мають державно-владних повноважень [46, С.53]. В свою чергу, за ступенем зацікавленості у справі, учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення, які не наділені державно-владними повноваженнями, автор розподіляє на тих, що мають особисту зацікавленість у результаті справи про адміністративне правопорушення та тих, що не мають особистої зацікавленості у справі. До першої групи належить особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, потерпілий, законні представники правопорушника та потерпілого [46, С.55-56]. Цікавим є те, що автор, використовуючи критерій персоналізації захисту прав та інтересів особи, що притягується до адміністративної відповідальності, та потерпілого, вказаних учасників провадження класифікує на тих, хто: 1) захищає свої права безпосередньо (особисто); 2) захищає свої права за допомогою свого законного представника; 3) захищає свої права, використовуючи юридичну допомогу захисника (адвоката або іншої особи) [46, С.57].

До тих осіб, які не мають особистої (самостійної) зацікавленості у результаті справи про адміністративне правопорушення, на думку, Д.Астахова, належать свідки, експерти, спеціалісти, поняті, перекладачі, тобто особи, які своїми знаннями та діями допомагають основним учасникам провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснювати покладені на них функції, а також реалізовувати свої права. Ці особи притягуються для участі з метою отримання від них доказів, посвідчення та підтвердження факту здійснення процесуальних дій [46, С.57]. На жаль, проводячи класифікацію, автор, хоча і згадує захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення, однак конкретно його місця серед інших учасників не визначає.

Значний вплив на розвиток адміністративно-наукової думки щодо класифікаційного розподілу учасників адміністративного процесу взагалі та адміністративно-деліктного процесу зокрема, справили напрацювання в галузі теорії юридичного процесу, особливо цивільного процесу. Основним критерієм поділу учасників процесу на групи є спеціальна мета їхнього вступу в процес – для захисту своїх прав чи прав інших осіб. За одностайною позицією теоретиків юридичного процесу організатори (лідируючи суб’єкти) процесу завжди забезпечують реалізацію «чужого інтересу», тобто інтересу суб’єктів основного реалізованого відношення. Через це первісно суб’єктів процесу варто поділити на організаторів (лідируючих суб’єктів) та учасників процесу (В. Горшенєв). Відмінності правового статусу цих груп суб’єктів полягають у відповідності до наявності чи відсутності владних повноважень [159, С. 158].

Дані висновки були застосовані та розвинуті у рамках дослідження проблематики адміністративного процесу М.Тищенком, а згодом набули свого поширення в наступних працях, присвячених класифікації учасників адміністративного процесу. М.Тищенко визначає учасників процесу як громадян, інших осіб, колективи громадян та організацій в особі їх представників, які наділені правами та несуть певні обов’язки, що дозволяють їм брати участь у розгляді адміністративних справ з метою захисту своїх прав та законних інтересів або прав і законних інтересів осіб, що представляються ними, колективів громадян та організацій, а також сприяти здійсненню адміністративного процесу.

Організаторів (лідируючих суб’єктів), М. Тищенко визначає як суб’єктів адміністративного процесу, що діють з метою ведення процесу, здатні самі на державно-владній основі приймати рішення у справі. В свою чергу, група організаторів неоднорідна, і, в залежності від відношення до правозастосування, розподіляються на провідних та інших лідируючих суб’єктів. Нарешті, всіх суб’єктів провадження, вчений пропонує розподілити на провідних та учасників, а останніх – на лідируючих суб’єктів, зацікавлених осіб та осіб , що сприяють розгляду справи [205, С.28-31].

В. Перепелюк теж пропонує суб’єктів провадження розподілити на провідних та учасників, а останніх на лідируючих суб’єктів, зацікавлених осіб та осіб, що сприяють розгляду справи [159, С.160], та надалі зазначає, що, з однієї сторони, процесуальні дії вчинюються державними, громадськими органами та органами місцевого самоврядування, які уповноважені вживати заходів по виявленню, попередженню адміністративних проступків, застосуванню і виконанню стягнень (лідируючі суб'єкти та провідні). З іншої сторони, діють суб'єкти, які або захищають свої інтереси (зацікавлені особи), або залучаються до проведення окремих процесуальних дій (залучені особи).

До лідируючих суб'єктів, провідних відносять органи і посадові особи, що наділені правом приймати владні акти, визначати рух і долю справи. Тобто вони вправі здійснювати в процесуальній формі дії, що тягнуть виникнення, зміну чи припинення адміністративно-правових матеріальних чи процесуальних відносин. До зацікавлених осіб належить відносити правопорушника, потерпілого, їх законних представників, захисника. До осіб, що сприяють провадженню відносять: свідків, перекладачів, експертів, спеціалістів, понятих [159, С. 302].

Досліджуючи статус прокурора у системі суб’єктів адміністративного процесу, О.Агєєв, доводить, що вихідною, базовою підставою для формування системи суб’єктів адміністративного процесу є їх поділ на індивідуальні та колективні з огляду на те, що деякі з них (наприклад, посадові особи, представники підприємств, об’єднань громадян) виступають у відповідних правовідносинах персоніфіковано. Поряд з цим, зазначає надалі О.Агєєв, в адміністративному процесі виділяють лідируючих суб’єктів процесу, що безпосередньо його реалізують упродовж всього процесу або на окремих його стадіях, суб’єктів, які зацікавлені в результатах розгляду справи, а також тих, що беруть участь у справі з метою реалізації своїх інтересів, інтересів осіб, яких вони представляють, і суб’єктів, що сприяють процесуальній діяльності і не мають в справі власного інтересу. Безперечно, категорія інтересу є однією з найважливіших для характеристики суб’єктів процесу, приходить до висновку автор [27].

Спираючись на проаналізовані наявні погляди, думки та концепції, вироблені адміністративно-правовою наукою щодо критеріїв класифікації суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення та розподіл їх на відповідні групи, пропонуємо щодо визначення місця захисника в системі суб’єктів провадження в справах про адміністративні правопорушення виходити із наступних положень.

Розподіляючи суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення на індивідуальних та колективних, враховуючи правовий статус захисника, його слід віднести до індивідуальних суб’єктів.

Важливе значення має класифікаційний розподіл за обсягом виконуваних процесуальних функцій у провадженні у справі про адміністративні правопорушення на обов’язкових та факультативних суб’єктів. Незважаючи на важливу роль захисника по забезпеченню законності адміністративно-деліктного процесу, участь його у провадженні по справам про адміністративні правопорушення є факультативною, про що свідчать законодавчі положення, які визначають можливість отримання правової допомоги потребуючою її особою як право (ст.59 Конституції України, ст.268 КУпАП ) та встановлюючи диспозитивність участі захисника у розгляді справи про адміністративне правопорушення статею 271 КУпАП. На відміну від кримінально-процесуального законодавства, яке встановлює випадки обов’язкової участі захисника у процесі, адміністративно-деліктне законодавство таких випадків не встановлює, що звичайно, є одним із недоліків законодавчого регулювання участі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, про що більш докладно буде йти мова у наступному розділі дисертаційного дослідження. Слід зазначити, що за умови закріплення у майбутньому оновленому кодифікованому адміністративно-деліктному законодавчому акті обов’язкової участі захисника у відповідному провадженні (а це доцільно здійснити), місце його серед лише факультативних суб’єктів провадження у справах про адміністративне провадження може змінитися на таке, що є в більшості випадків факультативним та обов’язковим у передбачених законодавством випадках.

Досить поширеним критерієм розмежування суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення є наявність чи відсутність владних повноважень у відповідних суб’єктів, а відповідно і можливості здійснювати правозастосовчу діяльність, пов’язану із притягненням винних осіб до адміністративної відповідальності, визначати рух та долю справи. Очевидно, що до групи суб’єктів, наділених такими повноваженнями, належать лише органи адміністративної юрисдикції, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення та накладати адміністративні стягнення, а також прокурор. Захисник (особливо адвокат), хоча і наділений досить широким спектром повноважень (щоправда не всі їх можливо повною мірою реалізувати на практиці), однак до цієї групи не належить. Він може сприяти вказаним суб’єктам у реалізації ними владних повноважень та виконанні покладених на них завдань. Отже, захисник належить до групи суб’єктів, які не наділені владними повноваженнями у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

Як випливає із висвітлених у науковій літературі класифікацій, у більшості випадків захисника відносять до осіб, що мають особисту зацікавленість у справі про адміністративне правопорушення, але іноді його не відносять до жодної із груп. Так, С.Ківалов та Л.Біла вважають, що захисник може займати проміжну позицію між особами, які мають особисту зацікавленість у справі, враховуючи похідний характер, а також особами, які сприяють провадженню, надаючи іншим учасникам провадження правову допомогу [106, С. 54].

Насправді, місце захисника у класифікаційному розподілі за критерієм зацікавленості у справі неможна визначити однозначно лише як учасника, що має особистий інтерес, або навпаки, стверджувати що такий інтерес відсутній, і відносити його до осіб, які не мають жодної особистої зацікавленості у справі, а лише притягуються до участі у провадженні для вчинення окремих процесуальних дій, допомагаючи та сприяючи провадженню. Разом з тим, теза про те, що захисник не належить до жодної із зазначених груп та займає проміжну позицію, слід піддати певній корекції. На власне переконання автора, особливість позиції захисника в даному класифікаційному розподілі полягає якраз в тому, що його логічно та обґрунтовано можна відносити і до групи суб’єктів, що мають особисту зацікавленість (юридичний інтерес) у справі, і до групи осіб, які сприяють здійсненню провадження своїми знанням та діями. Належність до однієї групи не буде виключати належності до іншої, якщо дещо по-іншому побудувати усталену систему класифікації, змінюючи та доповнюючи її. Отже, суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення за критерієм наявності особистої зацікавленості у справі можливо розподілити на тих, що її мають та на таких, які не мають власного інтересу. Захисника слід розглядати як зацікавлену особу. Причому такий критерій є самостійним і не співпадає ні з наявністю владних повноважень, ні з обсягом виконуваних процесуальних функцій. Окрім того, можливим є введення ще одного критерію — мети участі, обсягу повноважень та відношення до справи суб’єктів провадження, відповідно суб’єкти, які розподіляються на суб’єктів адміністративної юрисдикції, основних суб’єктів (як правило, беруть участь у справі за власною ініціативою та діють майже на всіх стадіях провадження, переважають диспозитивні права) та неосновних, або залучених (залучаються до участі у справі на окремих стадіях, як правило, переважає закріплення обов’язків). Дана класифікація подібна до розподілу на обов’язкових та факультативних суб’єктів, однак відрізняється від останньої. Так, захисник, хоча і належить до основних суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення, разом з тим є необов’язковим, факультативним учасником відповідного провадження. Або наприклад, потерпілий, він є теж факультативним суб’єктом провадження, хоча і основним. В той час, як особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, завжди є обов’язковим суб’єктом провадження та основним. В той же час, залучені, неосновні учасники завжди є і факультативними.

До речі, запропонована класифікація збігається із підходом до розмежування суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення, закріпленим у проекті Кодексу України про адміністративні проступки № 5558, який, нагадаємо окремою главою регулює статус суб’єктів, уповноважених розглядати справи про адміністративні проступки, та осіб, які беруть участь у провадженні у справі про адміністративний проступок, розподіляючи останніх на осіб, які беруть участь у провадженні у справі про адміністративний проступок (суб’єкти адміністративного проступку; їх законні представники; захисник; потерпілий), та встановлює, що дорозгляду справи про адміністративний проступок можуть залучатися свідок, експерт, перекладач[22].

Продовжуючи дані висновки та враховуючи, що для елементів будь-якої системи притаманна наявність певних зв’язків та відносин, для найбільш повного з’ясування місця та ролі захисника в системі суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення необхідно зупинитись на характеристиці зв’язків захисника з іншими учасниками провадження у справах про адміністративні правопорушення, перш за все з тими, які беруть участь у провадженні в якості основних.

Найбільш тісний зв’язок захисника як учасника провадження у справах про адміністративні правопорушення простежується, і це зумовлено правовою природою та сутністю самого захисту, із особою, що притягується до адміністративної відповідальності. Однак приймаючи участь у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, захисник представляє особу, що його запросила, однак не замінює його, а діє поряд із ним [5, С.803]

На думку Т. Коломоєць, В.Поліщука та С. Ващенка, центральною постаттю у провадженні в справах про адміністративні правопорушенняє особа, яку притягують до відповідальності.Навколо неї, власне, і концентрується процесуальна діяльність всіх інших суб’єктів провадження [114, С. 157; 68, С. 88].Разом з тим, як вірно зауважує Т.Коломоєць,на відміну від правового та процесуального статусу звинуваченого та підсудного, достатньо врегульованого у кримінально-процесуальному законодавстві та висвітленого у кримінально-процесуальній літературі, правовий та процесуальний статус особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, досліджено в меншій мірі [114, С.158].

Слід погодитись із висловленою у науковій юридичній літературі думкою, що теоретичне дослідження адміністративно – процесуального статусу особи, що притягується до адміністративної відповідальності, має велике практичне значення для реалізації права особи, що притягується до адміністративної відповідальності, на захист [143, С. 19]. Звичайно, що вироблення пропозицій щодо вдосконалення законодавства стосовно правового статусу особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, повинно бути предметом самостійних наукових праць, однак, враховуючи спрямованість та тематику дисертаційного дослідження, слід стисло зупинитись на деяких аспектах зазначеного питання.

Чинний Кодекс України про адміністративні правопорушення не відображає, як це здійснюється у кримінально-процесуальному законодавстві, диференціації категорій, аналогічних статусу підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та засудженого, кожний з яких включає різний набір прав та обов’язків. У провадженні по справам про адміністративні правопорушення виділено лише права особи, яка притягується до адміністративної відповідальності. Так, ст. 268 КУпАП встановлює, що особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржити постанову по справі.

Також ст. 268 КУпАП закріплює, що справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. При розгляді справ про адміністративні правопорушення, передбачених частиною першою статті 44, статтями 51, 146, 160, 160-2, 173, частиною третьою статті 178, статтями 185, 185-1, частиною першою статті 185-3, статтями 185-7 і 187 КУпАП, присутність особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, є обов'язковою. У разі ухилення її від явки на виклик органу внутрішніх справ або судді районного, районного у місті, міського чи міського районного суду цю особу може бути органом внутрішніх справ (міліцією) піддано приводу. Законами України може бути передбачено й інші випадки, коли явка особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, в орган (до посадової особи), який вирішує справу, є обов'язковою.

Отже, на всіх стадіях провадження в справах про адміністративні правопорушення діє єдиний комплекс прав та обов’язків особи, що притягується до адміністративної відповідальності. Щоправда, з певною долею умовності можна констатувати, що законодавець виділяє певну специфіку положення особи, щодо якої винесено постанову по справі про адміністративне правопорушення (ст. 283-285 КУпАП), зокрема це стосується регламентації права оскарження постанови по справі про адміністративне правопорушення особою, щодо якої воно винесено (ст. 287-289 КУпАП). На стадії ж виконання постанови по справі про адміністративне правопорушення, зокрема у ст.306 КУпАП, з’являється поняття «порушник».

Відсутність диференційованого підходу до встановлення адміністративно-процесуального статусу особи, що притягується до адміністративної відповідальності, в залежності від стадій провадження у справі про адміністративне правопорушення та відповідних підстав його набуття, не відображає особливостей кожної стадії та значно знижує рівень захищеності їх прав та свобод в адміністративно-деліктному процесі. Наприклад, відсутність статусу підозрюваного у вчиненні адміністративного правопорушення та чітких підстав, що дозволяють підозрювати особу у вчиненні адміністративного правопорушення, напряму пов’язана із обґрунтованістю обмеження деяких його прав та свобод.

Слід погодитись із В. Мельниковим, що виділення із поняття «особа, що притягується до адміністративної відповідальності» ряду термінів, які б більш точно відображали його правове положення на різних стадіях провадження по справам про адміністративні правопорушення , в залежності від їх мети та завдань, а також визначення адміністративно-правового статусу кожної виділеної категорії, слугувало б додатковою гарантією дотримання прав та свобод особи, що притягується до адміністративної відповідальності зважаючи на більш детальну регламентацію їх правового положення, сприяло б попередженню порушень законності та більш повній реалізації особою, що притягується до адміністративної відповідальності, свого права на захист [143 ,С. 21-24].

Звертаючись до адміністративно-правового статусу особи, що притягується до адміністративної відповідальності, у контексті участі захисника в провадженні у справах про адміністративні правопорушення слід зупинитись ще на одному аспекті. Текстуальний аналіз змісту положень КУпАП, які визначають адміністративно-процесуальний статус особи, що притягується до адміністративної відповідальності, дозволяють прийти до однозначного висновку про те, що відповідні норми поширюються лише на фізичних осіб. Разом з тим все більш актуальним постає питання можливості притягнення до адміністративної відповідальності і юридичних осіб. Аналіз наукової та публіцистичної літератури свідчить про широку підтримку ідеї визнання юридичних осіб суб’єктами адміністративної відповідальності [140, С. 205; 219, С. 117; 90]

Концепція реформування інституту адміністративної відповідальності, яка наразі обговорюється юридичною спільнотою, досить чітко вказує на необхідність визнання суб’єктами вчинення адміністративних проступків і фізичних, і юридичних осіб [50]. Майже всі проекти нового Кодексу про адміністративні проступки, що були внесені на розгляд Верховної Ради України (зокрема і за № 5558 ) у різний час передбачали встановлення адміністративної відповідальності юридичних осіб. Враховуючи дискусійність позиції про визнання юридичних осіб суб’єктами адміністративної відповідальності в рамках чинного законодавства (за межами КУпАП) та стійкість тенденції до законодавчого закріплення в майбутньому можливості притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб, актуальним постає питання забезпечення юридичних осіб правовою допомогою в адміністративно-деліктному процесі, зокрема і здійснення захисту.

Досліджуючи адміністративно-процесуальні аспекти адміністративної відповідальності юридичних осіб, О.Жильцов, до кола учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення юридичних осіб, пропонує віднести, зокрема представника юридичної особи та захисника [90, С.12].

Недостатньо конкретно вирішене питання суб’єкта надання правової допомоги юридичним особам в адміністративно-деліктному процесі на рівні перспективного законодавства. Так, із змісту статей проекту Кодексу про адміністративні проступки № 5558 зрозуміло, що питання представництва та захисту стосовно юридичних осіб нечітко та недостатньо врегульовані. Так, лише п. 2. ст. 699 Проекту зазначає, що «інтереси юридичної особи, щодо якої відкрито провадження у справі про адміністративний проступок, представляють її законні представники (керівник або інша особа, уповноважена законом, положенням, статутом). Повноваження законних представників юридичної особи підтверджуються документами, що посвідчують службове становище керівника юридичної особи, або довіреністю, яка видається за підписом керівника (іншої уповноваженої на те законом, положенням, статутом особи)», а в п. 3 цієї ж статті зазначається, що «інтереси суб’єкта адміністративного проступку і потерпілого в провадженні у справі про адміністративний проступок може представляти захисник» [22]. Вважаємо, що за умови чіткого визнання адміністративно-деліктним законодавством можливості притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності потребує свого висвітлення і специфіка надання правової допомоги, зокрема захисту, юридичним особам. Складність цього питання не в останню чергу зумовлена відсутністю як законодавчого досвіду, так і практичного у цій сфері. Інститут захисту найбільш розвинутий у кримінальному процесі, а як відомо, до кримінальної відповідальності може бути притягнуто лише фізичну особу. Отже, питання захисту юридичної особи в провадженні у справах про адміністративні правопорушення ще потребує спеціальних наукових досліджень.

Тісний зв’язок захисника із особою, що притягується до адміністративної відповідальності, зумовлює також актуальність питання етичних засад діяльності захисника в провадженні в справах про адміністративні правопорушення у взаємовідносинах із особою, щодо якої він здійснює захист. Дане питання тісно пов’язано із ефективністю, якістю надання правової допомоги у адміністративному деліктному процесі, отже, із забезпеченням належного рівня захисту прав особи, що потребує такої допомоги у відповідному процесі. Слід констатувати відсутність будь-яких напрацювань у вітчизняній адміністративно-правовій доктрині у зазначеному напрямку. Натомість дане питання привертало увагу науковців, що здійснюють свої дослідження у галузі адвокатури, особливо стосовно діяльності захисника у кримінальному процесі. Зокрема, слід відзначити дисертаційне дослідження Н. Таварткіладзе, присвяченеетичним основам діяльності адвоката-захисника. Окрім того, етичні аспекти професійного правозаступництва в Україні висвітлювалися у працях Т.Варфоломеєвої, Ю. Грошевого, О.Жуковської, Я. Зейкана, В. Леоненка, С. Логінової, І.Марочкіна, В.Медведчука, М.Михеєнка, О.Ніколаєва, В.Нора, О.Святоцького, С.Сливки, П.Хотенця, Н. Чвьорткіна, О. Яновської та інших вчених [191].

На думку Н. Таварткіладзе, виходячи із джерел походження, етичні вимоги, які ставляться до адвоката, можуть бути поділені на: а) сприйняті нормами міжнародного права; б) такі, що закріплені в національному законодавстві; в) такі, що визначені в документах, які не мають нормативно-правового характеру; г) незакріплені в офіційних документах. До першої групи належать такі норми міжнародного права, як ст. 11 Загальної декларації прав людини, ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, які проголошуючи принципи презумпції невинуватості особи, обвинуваченої у вчиненні злочину, гарантують їй використання всіх можливостей для захисту. Другу групу складають норми адвокатської етики, закріплені в Законі України “Про адвокатуру” (ст. 7, 9, 15), Кримінально-процесуальному кодексі України (ст. 46, 48, 61). До третьої групи належать такі нормативні документи та зводи корпоративних норм, як Основні принципи, що стосуються ролі юристів прийняті у 1990 p. Восьмим Конгресом ООН по запобіганню злочинності та поводження із правопорушниками (п. п. 12, 14, 15), Основні положення про роль адвокатів, прийняті Восьмим Конгресом ООН по запобіганню злочинам (1990 p.). Загальний Кодекс для адвокатів країн Європейського співтовариства, прийнятий делегацією країн-учасниць на пленарному засіданні у Страсбурзі в жовтні 1988 р. (п. п. 1.1, 1.2, розділ II). До найважливіших положень, які стосуються діяльності адвоката, автори Кодексу відносять: незалежність; довіру та особливу порядність; конфіденційність; додержання правил інших об'єднань адвокатів; обмеження особистої реклами; домінантність інтересів клієнта; вимога про несумісність певних видів діяльності із статусом адвоката. Правила адвокатської етики, схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України, у розділі II закріплюють як основні принципи адвокатської етики: незалежність; додержання законності; домінантність інтересів клієнта; неприпустимість представництва клієнтів із суперечливими інтересами; конфіденційність; компетентність та сумлінність; чесність та порядність; повагу до адвокатської професії; культуру поведінки; обмеження рекламування діяльності адвокатів [191].

Отже, встановлені етичні вимоги поширюються на представників адвокатської спільноти, в тому числі і при здійсненні функцій захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, що ж до інших осіб, яким надано право бути захисником, зазначені обмеження та правила на них не поширюються.

Зазначимо, що законопроектне законодавство про правову допомогу, дію якого передбачається поширити також на випадки надання захисту у провадженні у справах про адміністративні правопорушення містять окремі положення щодо зазначеного питання. Так, один із проектів Закону України «Про правову допомогу» серед обов’язків суб’єктів надання правової допомоги містить багато запозичених положень із Закону України «Про адвокатуру» та правил адвокатської етики [214, С.44-45]. Проект Закону України «Про правову допомогу» розроблений Центром політико-правових реформ встановлює низку принципів надання правової допомоги, які мають етичне спрямування [163, С.63-66].

Вважаємо, що приймаючи остаточний варіант закону про правову допомогу, законодавець повинен приділити увагу і етичним аспектам діяльності осіб, яким буде надано право надавати правовому допомогу, зокрема і здійснювати захист у провадженні і у справах про адміністративні правопорушення.

Наступним суб’єктом провадження у справах про адміністративні правопорушення, з яким захисник перебуває у певних зв’язках, є потерпілий. Стаття 269 КУпАП визначає, щопотерпілим є особа, якій адміністративним правопорушенням заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Потерпілий має право знайомитися з матеріалами справи, заявляти клопотання, оскаржувати постанову по справі про адміністративне правопорушення. Потерпілого може бути опитано як свідка відповідно до статті 272 КУпАП.

Ст. 698 проекту Кодексу України про адміністративні проступки № 5558 у загальних рисах зберігає закріплений чинним законодавством статус потерпілого, закріплюючи, що потерпілим є фізична особа, якій адміністративним проступком заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Потерпілий має право отримувати копію протоколу про адміністративний проступок, знайомитися з матеріалами справи, заявляти клопотання, оскаржувати рішення у справі про адміністративний проступок. Потерпілого може бути опитано як свідка. Потерпілий може брати участь у розгляді справи про адміністративний проступок особисто або через свого представника [22].

Із цього приводу у Висновку Головного аналітично-експертного управління Верховної Ради міститься зауваження про те, що, по-перше,потерпілий не повинен мати менше коло прав, ніж суб’єкт адміністративного проступку. Адже завданням КУпАП є саме забезпечення прав і свобод людини і громадянина, у першу чергу потерпілого, та, по-друге, викликають заперечення положення щодо можливості допиту потерпілого як свідка. За своєю суттю це різні процесуальні фігури, їхні пояснення мають різне процесуальне значення.

На думку Т. Коломоєць, варто розширити адміністративно-процесуальний статус потерпілого, надавши йому право надавати пояснення, докази, користуватися юридичною допомогою адвоката, що сприяло б надійнішому захисту його прав [114, С.161]. Досліджуючи статус потерпілого у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, російський вчений – адміністративіст А. Зубач, пропонує окремо закріпити як складову частину права потерпілого на представництво своїх інтересів взагалі, право на отримання потерпілим кваліфікованої юридичної допомоги [97, С.125].

Отже, зв’язок захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення відображається передусім у можливості потерпілого користуватися правовою допомогою, хоча, на жаль, окремо це право потерпілого не закріплено на рівні саме адміністративно-деліктного законодавства. Доцільно усунути дану прогалину. Як вже було доведено у попередньому розділі роботи, надання правової допомоги потерпілому у провадженні у справах про адміністративні правопорушення логічно розглядати не як захист, а як представництво його прав та інтересів у відповідному провадженні.

У рамках категорії представництва інтересів особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, і потерпілого, у передбачених законом випадках, діяльність захисника має спільні точки дотику (зокрема мету представництва) із діяльністю законних представників. Згідно ст. 270 КУпАП, інтереси особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, і потерпілого, які є неповнолітніми, або особами, що через свої фізичні або психічні вади не можуть самі здійснювати свої права у справах про адміністративні правопорушення, мають право представляти їх законні представники (батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники). Законні представники мають право знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання; від імені особи, інтереси якої вони представляють, приносити скарги на рішення органу (посадової особи), який розглядає справу.

Діяльність захисника та законних представників у провадженні у справах про адміністративні правопорушення є виразом двох різних видів представництва – законного та договірного, співвідношення яких із захистом вже розглядалися при визначенні правової природи захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення (за певних умов, захист можливо визначати як договірне представництва).

З метою підвищення рівня захищеності осіб, на яких поширюються законодавчі положення щодо можливості їх законного представництва у провадженні у справах про адміністративні правопорушення (неповнолітні або особи, що через свої фізичні або психічні вади не можуть самі здійснювати свої права), пропонуємо, поряд із закріпленим правом законних представників представляти інтереси зазначеної категорії, законодавчо закріпити також необхідність обов’язкової участі у провадженні захисника.

Окрім того, слід підтримати висловлену у літературі пропозицію про законодавче закріплення права законних представників користуватися при розгляді справи послугами адвоката [114, С.163],

Наступна група учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення, з якими захисник перебуває у певних відносинах, не є основною, однак суб’єкти (свідок, експерт та перекладач), які до неї входять, як і захисник, сприяють досягненню основних завдань провадження у справах про адміністративні правопорушення. Окрім того, безпосередньо процесуальна діяльність захисника у відповідному провадження, його висновки, визначення тактичних напрямків його діяльності тощо тісно пов’язана із виконуваними ними процесуальними функціями у провадженні.

Свідок як учасник адміністративно-деліктного процесу грає важливу роль у встановленні обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Як свідок у справі про адміністративне правопорушення може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі які-небудь обставини, що підлягають встановленню по даній справі. На виклик органу (посадової особи), у провадженні якого перебуває справа, свідок зобов'язаний з'явитися в зазначений час, дати правдиві пояснення, повідомити все відоме йому по справі і відповісти на поставлені запитання (ст.272 КУпАП). Інформація, що надходить від свідків, є досить важливою для діяльності захисника під час процесу доказування у провадженні по справі.

Наступним різновидом даних, що мають значну роль для вирішення справи по суті, є висновки експертів. Експерт призначається органом (посадовою особою), в провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення, у разі, коли виникає потреба в спеціальних знаннях. Експерт зобов'язаний з'явитися на виклик органу (посадової особи) і дати об'єктивний висновок у поставлених перед ним питаннях. Експерт має право знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета експертизи, заявляти клопотання про надання йому додаткових матеріалів, необхідних для дачі висновку; з дозволу органу (посадової особи), в провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення, ставити особі, яка притягується до відповідальності, потерпілому, свідкам запитання, що стосуються предмета експертизи; бути присутнім при розгляді справи.

Рішення про призначення експертизи приймається суб’єктом, що вирішує адміністративну справу. Проте питання призначення і проведення експертизи законом не регламентуються. Висновки експертів, свідоцтва спеціалістів широко використовуються, наприклад, для визначення стану сп’яніння, належності речовин до наркотичних, розміру шкоди, встановлення вартості товарів та їх якості, характеру забруднення довкілля [121, С. 298-299].

Участь перекладача у випадках, коли особа, що притягується до адміністративної відповідальності, потерпілий, свідок, або інший учасник провадження не володіють мовою, якою ведеться провадження, надає їм можливість користуватися тією мовою, якою вони володіють у достатньому обсязі, що сприяє об’єктивному, всебічному дослідженню всіх обставин справи. Перекладач призначається органом (посадовою особою), в провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення. Перекладач зобов'язаний з'явитися на виклик органу (посадової особи) і зробити повно й точно доручений йому переклад.

Таким чином, найбільш тісні зв’язки захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення простежуються у межах групи суб’єктів відповідного провадження, яких можна віднести до основних суб’єктів. Хоча захисник і належить до факультативних суб’єктів, визначальним постають його взаємовідносини із особою, яка притягується до адміністративної відповідальності, яка належить до обов’язкових учасників провадження, і саме права та інтереси якої відстоює захисник, здійснюючи реалізацію права особи, що притягується до адміністративної відповідальності на правову допомогу та захист. Діючи поряд із особою, яку він захищає, але не замість неї, тим не менше, захисник набуває похідного адміністративно-правового статусу у адміністративно-деліктному процесі. В рамках адміністративно-правових процесуальних відносин, в яких він перебуває із особою, щодо якої здійснюється захист, захисник перебуває із цією особою у горизонтальних зв’язках.

У межах наступної групи учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення, а саме, свідка, експерта та перекладача, які залучаються в окремих випадках до справи, але не є основними, захисника об’єднує реалізація спільної функції – сприяння відповідному провадженню шляхом використання своїх знань та дій. Разом з тим, на відміну від захисника, зазначеним суб’єктам не властивий інтерес у результаті справи.

Однак і в рамках першої групи (особа, що притягується до адміністративної відповідальності, потерпілий, законні представники), і в рамках другої групи (свідок, експерт, перекладач), де відсутні владні повноваження, захисник перебуває у так званих «горизонтальних» адміністративно-правових (процесуальних) відносинах.

Що ж до групи обов’язкових суб’єктів, наділених владними повноваженнями, тобто органів адміністративної юрисдикції, захисник перебуває, хоча і не у прямому, але «вертикальному» зв’язку. Звичайно, що у даному випадку, будь-яка організаційна підлеглість є виключеною, захисник організує свою діяльність у провадженні у справах про адміністративну відповідальність самостійно та незалежно, однак на окремих етапах спрямовує її у руслі державно-владних вимог уповноважених суб’єуктів. Отже, маємо приклад своєрідних юридично-владних відносин без організаційного підпорядкування. Окрім того, зв’язок захисника із органами адміністративної юрисдикції полягає у співпраці, сприянні у виконанні основних завдань провадження, встановленні об’єктивної істини по справі, реалізації принципів права на захист та законності у провадженні у справах про адміністративні правопорушення шляхом недопущення можливих зловживань владними повноваженнями.

Підсумовуючи вищенаведене, слід зазначити, що для найбільш повного та всебічного дослідження особливостей правового статусу захисника у провадженні в справах про адміністративні правопорушення доцільним є розгляд його місця в системі суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення шляхом, по-перше, визначення місця захисника як суб’єкта провадження у справах про адміністративні правопорушення серед класифікаційного розподілу відповідних суб’єктів, по-друге, дослідження зв’язків та відносин, що існують між захисником та іншими суб’єктами у провадженні в справах про адміністративні правопорушення.

Спираючись на проаналізовані наявні погляди, думки та концепції, вироблені адміністративно-правовою наукою щодо критеріїв класифікації суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення та розподілу їх на відповідні групи, пропонуємо щодо визначення місця захисника в системі суб’єктів провадження в справах про адміністративні правопорушення виходити із наступних положень.

Важливе значення має класифікаційний розподіл за обсягом виконуваних процесуальних функцій у провадженні у справах про адміністративні правопорушення на обов’язкових та факультативних суб’єктів. Незважаючи на важливу роль захисника по забезпеченню законності адміністративно-деліктного процесу, участь його у провадженні по справам про адміністративні правопорушення є на сучасному етапі факультативною. Слід зазначити, що за умови закріплення у майбутньому оновленому кодифікованому адміністративно-деліктному законодавчому акті обов’язкової участі захисника у відповідному провадженні (а це доцільно здійснити), місце його серед лише факультативних суб’єктів провадження у справах про адміністративне провадження може змінитися на таке, що є в більшості випадків факультативним та обов’язковим у передбачених законодавством випадках.

Досить поширеним критерієм розмежування суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення є наявність чи відсутність владних повноважень у відповідних суб’єктів, а відповідно і можливість здійснювати правозастосовну діяльність, пов’язану із притягненням винних осіб до адміністративної відповідальності, визначати рух та долю справи. Захисник (особливо адвокат), хоча і наділений досить широким спектром повноважень (щоправда не всі їх можливо повною мірою реалізувати на практиці), однак до цієї групи не належить. Він може сприяти вказаним суб’єктам у реалізації ними владних повноважень та виконанні покладених на них завдань. Отже, захисник належить до групи суб’єктів, які не наділені владними повноваженнями у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

Як свідчить проведене узагальнення існуючих у адміністративній науці підходів до розподілу суб’єктів провадження у справі про адміністративні правопорушення, вже традиційним став критерій зацікавленості особи у справі, зокрема у результаті її вирішення. Відповідно або мова йде про сам факт наявності, або відсутності зацікавленості, або про її характер та ступінь. Особливість позиції захисника в даному традиційному класифікаційному розподілі полягає в тому, що його логічно та обґрунтовано можна відносити і до групи суб’єктів, що мають особисту зацікавленість (юридичний інтерес) у справі, і до групи осіб, які сприяють здійсненню провадження своїми знанням та діями.

Автор пропонує розглядати класифікацію суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення за критерієм наявності особистої зацікавленості у справі на тих, що її мають, та на таких, які не мають власного інтересу як самостійну, яка не співпадає із загальноприйнятою класифікацію, що об’єднує даний критерій із критерієм наявності владних повноважень, ні із класифікацією за обсягом виконуваних процесуальних функцій. Захисника слід розглядати як зацікавлену особу.

Окрім того, можливим є введення ще одного критерію класифікації — мети участі, обсягу повноважень та відношення до справи суб’єктів провадження, відповідно суб’єкти, які розподіляються на суб’єктів адміністративної юрисдикції, основних суб’єктів (як правило беруть участь у справі за власною ініціативою та діють майже на всіх стадіях провадження, переважають диспозитивні права) та неосновних, або залучених (залучаються до участі у справі на окремих стадіях, як правило переважає закріплення обов’язків). У даному розподілі захисник належить до основних суб’єктів відповідного провадження.

Найбільш тісні зв’язки захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення простежуються у межах групи суб’єктів відповідного провадження, яких можна віднести до основних суб’єктів. Хоча захисник і належить до факультативних суб’єктів, визначальними постають його взаємовідносини із особою, яка притягується до адміністративної відповідальності, який належить до обов’язкових учасників провадження, і саме права та інтереси якої відстоює захисник, здійснюючи реалізацію права особи, що притягується до адміністративної відповідальності на правову допомогу та захист. Діючи поряд із особою, яку він захищає, але не замість неї, тим не менше, захисник набуває похідного адміністративно-правового статусу у адміністративно-деліктному процесі. В рамках адміністративно-правових процесуальних відносин, в яких він знаходиться із особою, щодо якої здійснюється захист, захисник перебуває із цією особою у горизонтальних зв’язках.

У горизонтальних зв’язках перебуває також захисник із іншими основними суб’єктами – потерпілим, представництво інтересів якого у провадженні у справах про адміністративні правопорушення він може здійснювати, та законними представниками, з якими його об’єднує спільність мети їхньої діяльності – захист прав та інтересів осіб, які його потребують. Окрім того, захисника та особу, яку притягують до адміністративної відповідальності, потерпілого та законних представників об’єднує у провадженні у справах про адміністративні правопорушення наявність зацікавленості у справі.

Аналізуючи в цілому правовий статус захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, слід детально зупинитися на його ролі на кожній стадії провадження окремо. Це дасть змогу більш повно та сфокусовано вивчити та розкрити поставлене наукове завдання. На різних стадіях провадження захисник виконує одну функцію – представництво і захист прав та законних інтересів особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, однак для цього захисник може застосовувати різні процесуальні можливості, надані йому законом.

Під стадією провадження необхідно розуміти таку порівняно самостійну його частину, котра, поряд із загальними завданнями провадження, має притаманні тільки їй цілі і особливості. Стадії відрізняються одна від одної колом учасників провадження, характером проваджуваних дій та їх юридичною роллю. Розв'язання завдань кожної стадії оформлюється спеціальним процесуальним документом, який ніби підсумовує діяльність. Після прийняття такого акту розпочинається нова стадія. Стадії органічно пов'язані між собою, наступна, як правило, починається лише після того, як закінчена попередня, на новій стадії перевіряється те, що було зроблено раніше [36, С.101].

Провадження у справах про адміністративні правопорушення, як правило, проходить такі стадії: перша – порушення адміністративного провадження і адміністративне розслідування; друга – розгляд справи про адміністративне правопорушення та винесення по ній постанови; третя – перегляд справи у зв'язку з оскарженням або опротестуванням постанови по справі і, нарешті, четверта – виконання постанови про накладення адміністративного стягнення. Вищезазначене положення є домінуючим у вітчизняній адміністративно-правовій доктрині, хоча деякими вченими-адміністративістами висловлюються й інші варіанти розподілу провадження у справах про адміністративні правопорушення на стадії. Так, наприклад, узагальнюючий аналіз точок зору вчених-юристів щодо розмаїття стадій та їх назв надали Т.Коломоєць та І.Сквірський [116, С. 93-94]. Так, наприклад, О. Бандурка, М. Тищенко виділяють чотири стадії – порушення справи про адміністративне правопорушення, розгляд справи і винесення постанови, виконання постанови [47, С. 166], їх підтримує Ю. Битяк [31, С. 223 — 224]. Н. Данількевич також виділяє чотири стадії, однак пропонує їх називати дещо по-іншому: адміністративне розслідування, розгляд справи, перегляд постанови, виконання постанови [84, С. 129]. І.Голосніченко та М. Стахурський пропонують виділяти п’ять стадій: порушення справи про адміністративне правопорушення, попереднє адміністративне розслідування, розгляд справи і винесення постанови, оскарження і опротестування постанови, виконання постанови [78, С. 155]. С.Стеценко також нараховує п’ять стадій: порушення справи, розгляд справи, прийняття рішення у справі, оскарження та опротестування постанови, виконання постанови [189, С. 273-277]. О.Кузьменко у попередній своїх роботах, як, до речі і І.Бородін [61, С. 104], виділяє чотири традиційні стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення, однак у новітніх своїх роботах дещо змінює свою позицію і пропонує шість стадій: порушення справи, розслідування справи, розгляд справи, винесення постанови, перегляд постанови, виконання постанови [133, С. 254]. Доцільним все ж таки вбачається підтримка домінуючої позиції у вітчизняній адміністративно-правовій науці щодо виділення чотирьох стадій й збереження за ними традиційно-прийнятних назв.

Процесуальним документом, в якому юридично оформляється перша стадія є протокол або акт про правопорушення. Виходячи із змісту ст.ст. 268, 271 Кодексу про адміністративні правопорушення України захисник може брати участь у провадженні під час розгляду справи. Таким чином, захисник допускається у провадження у справах про адміністративні правопорушення лише після складання протоколу про адміністративне правопорушення. Враховуючи це, особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, в момент порушення справи, з'ясування причин і обставин вчинення правопорушення, процесуального оформлення результатів розслідування та направлення матеріалів для розгляду справи за підвідомчістю, фактично позбавлена права на захист та необхідну в даному випадку правову допомогу. Безумовно, така нормативна обмеженість не дає змогу захиснику реалізувати його процесуальні права під час першої стадії провадження.

Як вже зазначалось, нове адміністративно-деліктне законодавство Російської Федерації, Республік Білорусь, Казахстану, Азербайджану чітко визначає момент вступу захисника у провадження, забезпечуючи особу, яка вчинила адміністративне правопорушення, правовим захистом з самого початку провадження.

Можна зробити цілком логічне припущення, що діюче законодавство України відносно цього питання є недостатньо узгодженим. Зокрема, із змістом вищевказаних статей КУпАП України не узгоджуються норми Закону України „Про адвокатуру”, які передбачають право адвоката представляти і захищати права та законні інтереси громадян за їх дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить вирішення відповідних питань [9]. Коли особа вчиняє адміністративне правопорушення або ж відносно такої особи представником державного органу складається протокол, то така особа фактично вступає у правовідносини із державою, в особі державного органу або його посадової особи. Із змісту закону не випливає жодних обмежень, з якого саме моменту адвокат може здійснювати захист та представляти законні інтереси особи. Тому можна зробити висновок, що за Законом України „Про адвокатуру”, адвокат має право представляти права особи з самого початку правовідносин з державним органом, зокрема і з моменту складання протоколу про адміністративне правопорушення.

Друга стадія провадження – розгляд справи про адміністративне правопорушення та винесення по ній постанови є основною стадією провадження в справах про адміністративні правопорушення, в ній вирішуються найважливіші завдання провадження. В адміністративно-правовій науці цю стадію ще називають головною, базовою частиною провадження, базовою фазою (наприклад, роботи О.Кузьменко) [132, С. 280]. Саме на цій стадії максимально реалізуються права захисника як учасника провадження. Саме засади участі його на цій стадії провадження знайшли своє більш-менш детальне нормативне закріплення.

На цій стадії, як вже зазначалось, особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, отримує право користуватися юридичною допомогою адвоката або ж іншого фахівця у галузі права. У свою чергу, починаючи з цієї стадії захисник має законодавчо забезпечені важелі впливу, необхідні для належного захисту особи, яка вчинила адміністративне правопорушення. На цій стадії захисник, зокрема може знайомитися з матеріалами справи про адміністративне правопорушення, заявляти клопотання, оскаржувати те чи інше рішення органу (посадової особи), що веде провадження, тощо.

Стадія перегляду справи у зв'язку з оскарженням або опротестуванням постанови є факультативною, тобто необов'язковою, і настає лише у випадку оскарження або опротестування прийнятої постанови по суті справи. Право на оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення є одною з найбільш важливих гарантій захисту прав особи, яка притягується до адміністративної відповідальності. Саме тому, роль захисника на цій стадії значно зростає і має визначальний характер. Користуючись правом подавати від імені особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, скарги на рішення органу (посадової особи), який розглядає справу, захисник може правовими засобами домогтися скасування постанови про накладення адміністративного стягнення в тому випадку, якщо вона не відповідає вимогам закону або якщо особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, є невинною у вчиненні правопорушення, та винесення постанови про закриття провадження у справі.

Стадія виконання постанови про накладення адміністративного стягнення є останньою, завершальною стадією провадження в справах про адміністративні правопорушення. Її сутність полягає в практичній реалізації адміністративного стягнення, призначеного правопорушнику постановою. І на цій стадії роль захисника у забезпеченні реалізації права на захист особою, яка притягується до адміністративної відповідальності, є достатньо важливою.

Зокрема, на цій стадії захисник має право знайомитися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, подавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у провадженні виконавчих дій, давати усні і письмові пояснення в процесі виконавчих дій, висловлювати свої доводи, міркування з усіх питань, що виникають під час провадження по виконанню постанови про накладення адміністративних стягнень, заперечувати проти клопотань, доводів та міркувань інших учасників виконавчого провадження, заявляти відводи у випадках, передбачених законом, оскаржувати дії (бездіяльність) особи, яка виконує постанову про накладення адміністративного стягнення з питань провадження та користуватися іншими правами, наданими законодавством.

Комплекс прав захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення закріплений у ст. 271 КУпАП України. Варто зазначити, що на протязі тривалого часу зміст процесуальних прав захисника не зазнав жодних змін і зберігає свою конструкцію, запропоновану законодавцем ще у 1984 році.

Стаття 271 КУпАП України закріплює за захисником такі права: знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання; за дорученням особи, яка його запросила, від її імені подавати скарги на рішення органу (посадової особи), який розглядає справу, а також інші права, передбачені законами України. Зокрема, в Законі України „Про адвокатуру” передбачено, що адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в справах про адміністративні правопорушення, зокрема: запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян – за їх згодою; ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань; застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства; доповідати клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги; бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо суті клопотань і скарг; виконувати інші дії, передбачені законодавством.

Як вже зазначалось, положення Кодексу про адміністративні правопорушення України щодо правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення не відповідають потребам сьогодення. Перелік прав захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення є недостатньо повним та змістовним. Зокрема, враховуючи зарубіжний досвід, вбачається, що цей перелік можна доповнити правом бути присутнім при опитуванні особи, відносно якої ведеться адміністративне провадження, оскаржувати заходи забезпечення провадження, доповнити правом користуватися рідною мовою або мовою, якою він володіє, послугами перекладача, правом заявляти відводи тощо.

Виходячи із змісту ст. 271 КУпАП України та норм діючого законодавства, що також закріплюють правовий статус захисника, можна здійснити певну класифікацію прав захисника у справах про адміністративні правопорушення.

Так, права захисника можна поділити на індивідуальні права, які притаманні виключно захиснику, і ті, що також можуть реалізовуватись і особою, яка притягується до адміністративної відповідальності. Наприклад, до першої групи прав можна віднести: право запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян – за їх згодою; право ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань; застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства, тощо. До другої групи можна віднести право на ознайомлення з матеріалами справи, право заявляти клопотання, подавати скарги тощо.

Також, права захисника можна класифікувати за джерелом нормативного закріплення. За даним критерієм одну групу прав будуть становити права, передбачені Кодексом про адміністративні правопорушення (ст. 271), другу – регламентовані іншим законодавством, зокрема, Законами України „Про адвокатуру”, „Про виконавче провадження” тощо.

Відповідно до стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення, права захисника можна класифікувати на: ті, що здійснюються на стадії розгляду справи – право знайомитися з матеріалами справи, заявляти клопотання тощо; ті, що реалізуються на стадії перегляду справи у зв'язку з оскарженням або опротестуванням постанови по справі – подання від імені і за дорученням особи скарги на рішення органу (посадової особи), що веде провадження; ті що здійснюються на стадії виконання постанови про накладення адміністративного стягнення – право знайомитися з матеріалами виконавчого провадження, брати участь у провадженні виконавчих дій, давати усні і письмові пояснення в процесі виконавчих дій, висловлювати свої доводи, міркування, оскаржувати дії (бездіяльність) особи, яка виконує постанову про накладення адміністративного стягнення тощо.

Отже, права захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення – це закріплений Кодексом про адміністративні правопорушення та іншими законами України комплекс юридично забезпечених можливостей захисника надавати правову допомогу особі, яка притягується до адміністративної відповідальності, що полягає, зокрема, в ознайомленні з матеріалами справи, заявлені клопотань, поданні скарг на рішення органу (посадової особи), який розглядає справу, тощо, з метою забезпечення особи правом на захист.

У новому адміністративно-деліктному акті, поряд із правами захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, доцільно було б передбачити і його обов'язки. Зокрема, можна запозичити досвід білоруського законодавця, який серед обов'язків захисника виділяє обов'язок представляти судді, посадовій особі органу, яка веде адміністративне провадження, документи, що підтверджують їх повноваження; з’являтися за викликом судді, посадової особи органу, яка веде адміністративне провадження, для захисту законних інтересів особи, яку представляють; виконувати законні розпорядження судді, посадової особі органу, яка веде адміністративне провадження [12]. Також у новому кодексі можна передбачити обов'язок нерозголошення відомостей, що стали відомі захиснику у зв'язку з наданням правової допомоги особі, яка притягується до адміністративної відповідальності, обов'язок не вчиняти дій проти інтересів особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, і перешкоджати здійсненню належних їй прав тощо.

Варто звернути увагу і на те, що, як показує практика, іноді адміністративні правопорушення вчинюються особами, які, в силу фізичних або психічних вад, не здатні самостійно здійснювати своє право на захист або особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, є неповнолітньою. В таких випадках участь захисника повинна бути обов'язковою (по аналогії із кримінально-процесуальним законодавством) [6, Ст.45]. Однак, діючим кодифікованим адміністративно-деліктним актом не передбачено випадків обов'язкової участі захисника. Вбачається, що в новому Кодексі необхідно усунути існуючу прогалину і передбачити такі випадки, перш за все, орієнтуючись на положення чинного кримінально-процесуального законодавства із тими, щоб забезпечити максимальну правову допомогу відповідній категорії осіб. Окрім того, взагалі поза увагою законодавця залишається механізм забезпечення обов’язкової участі захисника у випадках надання правової допомоги неповнолітнім та особами із певними фізичними та психічними вадами здоров’я. Цю прогалину також можна було б відновити по аналогії із кримінально-процесуальним законодавством, в якому існуючі положення досить детально і повно закріплені і вже протягом певного часу досить успішно застосовуються на практиці. Публічно-деліктний характер відносин щодо надання правової допомоги захисником у кримінальному процесі та провадженні у справах про адміністративні правопорушення дає підстави для обґрунтування доцільності відновлення прогалини в адміністративно-деліктному законодавстві по аналогії із кримінально-процесуальним. Безперечно, може виникнути чимало практичних питань (наприклад, щодо оплати послуг захисника, механізму призначення захисника тощо). Їх можна було б вирішити, використовуючи ресурс колегій адвокатів, юридичних клінік, громадських приймалень при головних управліннях юстиції областей, міст, районів, в тому числі й шляхом надання безкоштовної правової допомоги.

Таким чином, можна зробити висновок, що чинне адміністративно-деліктне законодавство України у сфері визначення повноважень захисника у провадженні у справах про адміністративне правопорушення є застарілим і містить ряд неузгодженостей. Це створює додаткові перешкоди на шляху забезпечення конституційних гарантій людини і громадянина на правовий захист. Положення Кодексу про адміністративні правопорушення, що регламентують правовий статус захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, потребують змін. Зокрема необхідно чітко закріпити момент допуску захисника у провадження у справі про адміністративне правопорушення і передбачити, що захисник допускається у провадження у справі про адміністративне правопорушення з моменту складання протоколу або адміністративного затримання особи, яка притягується до адміністративної відповідальності. Необхідно у новому адміністративно-деліктному акті більш змістовно та чітко регламентувати права та обов’язки захисника, збалансувати та узгодити їх зміст. Крім того запозичити певні норми кримінального процесу, врахувавши зарубіжний досвід, зокрема у частині обов'язкової участі захисника у провадженні

Висновки до розділу

Особливість правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення розкривається через такі важливі його елементи, як права, обов'язки та гарантії, актуальність дослідження яких зумовлена як потребами теоретичного плану (науки адміністративного права), так і суто практичною необхідністю вдосконалення чинного законодавства у зазначеній сфері суспільних відносин.

Права захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення – це закріплений Кодексом про адміністративні правопорушення та іншими законами України комплекс юридично забезпечених можливостей захисника надавати правову допомогу особі, яка притягується до адміністративної відповідальності, що полягає, зокрема, в ознайомленні з матеріалами справи, заявлені клопотань, поданні скарг на рішення органу (посадової особи), який розглядає справу, тощо, з метою забезпечення особи правом на захист.

Можливою є класифікація прав захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення, по-перше, на підставі критерію спрямованості на вирішення конкретних задач захисної діяльності при провадженні у справах про адміністративні правопорушення; по-друге, за ознакою суб'єктного складу надання правової допомоги (адвокати та інші фахівці в галузі права); по-третє, права захисника можна поділити на індивідуальні права, які притаманні виключно захиснику, і ті, що також можуть реалізовуватись і особою, яка притягується до адміністративної відповідальності; по-четверте, права захисника можна класифікувати за джерелом нормативного закріплення .

На жаль, чинне адміністративно-процесуальне законодавство лише в загальних рисах окреслює права захисника в провадженні у справах про адміністративні правопорушення, не конкретизуючи їх. Не сприяє ефективності захисту прав та свобод особи в адміністративно-деліктному процесі наявність відсилок до інших законодавчих актів. Слід враховувати чисельність органів адміністративної юрисдикції та відсутність в більшості випадків фахової юридичної освіти осіб, що мають право вирішувати справи про адміністративні правопорушення. Доцільним є уніфікувати та максимально повно закріпити права захисника саме на рівні адміністративно-процесуального деліктного законодавства.

Наступним важливим елементом правового статусу захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення є його обов'язки, які взаємопов'язані із здійсненням відповідних прав. Недоліком законодавчого регулювання зазначеного питання є відсутність в чинному адміністративно-процесуальному законодавстві переліку обов'язків захисника, що підтверджує нерівність статусу суб'єктів надання правової допомоги в адміністративно-деліктному процесі. Передбачені законодавством про адвокатуру професійні обов'язки адвоката цілком можуть бути основою переліку обов'язків захисника в провадженні в справах про адміністративні правопорушення, які необхідно закріпити в адміністративно-процесуальному деліктному законодавстві. Слід підтримати також висловлені в літературі пропозиції закріпити наступні обов'язки захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення: використовувати всі можливі законні засоби та методи для виявлення обставин, що виправдовують підзахисного, пом'якшують його відповідальність, з метою відстоювання його прав та законних інтересів; не допускати навмисного затягування вирішення справи про адміністративне правопорушення; не відмовлятися від прийнятого на себе захисту; не розповсюджувати відомостей, що стали відомі захиснику в зв'язку з наданням юридичної допомоги.

Гарантіїдіяльності захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення в адміністративно-деліктному процесі, є водночас і елементом його правового статусу, і засобом ефективної реалізації повноважень захисника. Доцільним є розуміння гарантій в широкому сенсі – як гарантій діяльності захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення взагалі, під якими слід розуміти всю сукупність засобів та чинників об'єктивного та суб'єктивного характеру, що у повному обсязі забезпечують здійснення найбільш ефективного захисту та відновлення прав та свобод особи, що звертається за правовою допомогою в адміністративно-деліктному процесі. Виходячи з цього, можливо вести мову і про систему загальних гарантій діяльності захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення – економічних, політичних, ідеологічних та соціальних. До спеціальних гарантій слід віднести юридичні – матеріально-правові та процесуально-правові.

Обсяг гарантій діяльності адвоката-захисника (як і обсяг прав та обов'язків) в адміністративно-деліктному процесі є більш широким, ніж у інших суб'єктів, які можуть надавати правову допомогу, що, звичайно потребує уніфікації в законодавстві, отже, доцільним є закріплення саме на рівні адміністративно-процесуального законодавства гарантій діяльності захисника в провадженні по справі про адміністративні правопорушення за аналогією із кримінально-процесуальним законодавством.

Для найбільш повного та всебічного дослідження особливостей правового статусу захисника у провадженні в справах про адміністративні правопорушення доцільним є розгляд його місця в системі суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення шляхом, по-перше, визначення місця захисника як суб’єкта провадження у справах про адміністративні правопорушення серед класифікаційного розподілу відповідних суб’єктів, по-друге, дослідження зв’язків та відносин, що існують між захисником та іншими суб’єктами у провадженні в справах про адміністративні правопорушення.

Як свідчить проведене узагальнення існуючих у адміністративній науці підходів до розподілу суб’єктів провадження у справі про адміністративні правопорушення, вже традиційним став критерій зацікавленості особи у справі, зокрема в результаті її вирішення. Відповідно або мова йде про сам факт наявності або відсутності зацікавленості, або про її характер та ступінь. Особливість позиції захисника в даному традиційному класифікаційному розподілі полягає в тому, що його логічно та обґрунтовано можна відносити і до групи суб’єктів, що мають особисту зацікавленість (юридичний інтерес) у справі, і до групи осіб, які сприяють здійсненню провадження своїми знанням та діями.

Автор пропонує розглядати класифікацію суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення за критерієм наявності особливої зацікавленості у справі на тих, що її мають, та на таких, які не мають власного інтересу як самостійну, яка не співпадає із загальноприйнятою класифікацію, що об’єднує даний критерій із критерієм наявності владних повноважень, ні із класифікацією за обсягом виконуваних процесуальних функцій. Захисника слід розглядати як зацікавлену особу.

Найбільш тісні зв’язки захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення простежуються у межах групи суб’єктів відповідного провадження, яких можна віднести до основних суб’єктів. Хоча захисник і належить до факультативних суб’єктів, визначальними постають його взаємовідносини із особою, яка притягується до адміністративної відповідальності, яка належить до обов’язкових учасників провадження, і саме права та інтереси якої відстоює захисник, здійснюючи реалізацію права особи, що притягується до адміністративної відповідальності, на правову допомогу та захист. Діючи поряд із особою, яку він захищає, але не замість неї, тим не менше, захисник набуває похідного адміністративно-правового статусу у адміністративно-деліктному процесі. В рамках адміністративно-правових процесуальних відносин, в яких він знаходиться із особою, щодо якої здійснюється захист, захисник перебуває із цією особою у горизонтальних зв’язках.

Що ж до групи обов’язкових суб’єктів, наділених владними повноваженнями, тобто органів адміністративної юрисдикції, захисник перебуває, хоча і не у прямому, але «вертикальному» зв’язку. Звичайно, що у даному випадку, будь-яка організаційна підлеглість є виключеною, захисник організує свою діяльність у провадженні у справах про адміністративну відповідальність самостійно та незалежно, однак на окремих етапах спрямовує її у руслі державно-владних вимог уповноважених суб’єуктів. Отже, маємо приклад своєрідних юридично-владних відносин без організаційного підпорядкування. Окрім того, зв’язок захисника із органами адміністративної юрисдикції полягає у співпраці, сприянні у виконанні основних завдань провадження, встановленні об’єктивної істини по справі, реалізації принципів права на захист та забезпечення законності у провадженні у справах про адміністративні правопорушення шляхом недопущення можливих зловживань владними повноваженнями.

Змістом діяльності захисника на окремих стадіях провадження у справах про адміністративні правопорушення є реалізація наданих йому законодавством прав та виконання обов’язків у рамках конкретних процесуальних дій, зумовлених специфікою завдань кожної стадії провадження по справі, і спрямованих на відстоювання інтересів особи, щодо якої здійснюється захист. На сучасному етапі найповніше розкривається зміст діяльності захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення на стадії розгляду справи, що зумовлено станом сучасного адміністративно-деліктного законодавства, разом з тим слід розширити законодавчі можливості участі захисника на всіх стадіях провадження у справах про адміністративні правопорушення.

РОЗДІЛ ІІІШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВЧОГО РЕГУЛЮВАННЯ УЧАСТІ ЗАХИСНИКА ПРИ ПРОВАДЖЕННІ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ.

3.1. Зарубіжний досвід нормативного визначення правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення та основні пріоритети його запозичення в Україні

Запозичення досвіду зарубіжних країн, у законодавстві яких визначено засади правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, є одним із пріоритетних напрямків на шляху формування досконалого вітчизняного законодавства. Однак, як свідчить практика, сліпе запозичення зарубіжного досвіду дає недостатньо бажаний ефект, створює законодавчі суперечності і часом призводить до виникнення прогалин у регулюванні того чи іншого пласту правових відносин. Саме тому важливим і неодмінним, поряд із запозиченням зарубіжного досвіду, є врахування національних традицій та тенденцій юридичної регламентації існуючих правовідносин і збереження особливостей правотворчої діяльності в Україні. Ця думка неодноразово висловлювалася вітчизняними вченими-адміністративістами (наприклад, В.Авер’яновим, В.Колпаковим, О.Кузьменко, Д.Лук’янцем, І.Федоровом, І.Сквірським та іншими).

Погоджуючись з точкою зору І.Федорова, слід зазначити, що обрання в якості одного із пріоритетних напрямків розвитку нашої держави на найближчі роки інтеграції до Європейського Союзу, обумовлює потребу наближення вітчизняного адміністративно-деліктного законодавства до „європейських стандартів” [212, С.87]. Каталізатором на цьому шляху можна назвати затвердження Верховною Радою України 21 листопада 2002 року Концепції Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу та прийняття 18 березня 2004 року Закону України „Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”, які фіксують комплекс взаємопов’язаних завдань щодо адаптації законодавства України до законодавства ЄС, спрямованих на реалізацію державної політики та пріоритетних напрямів створення сучасної правової системи України шляхом удосконалення нормотворчої діяльності органів державної влади та запровадження єдиної системи планування координації і контролю роботи з адаптації законодавства [168 , С.7]. За таких умов, як стверджує К. Рудой, виникає потреба у вивченні та аналізі передового досвіду держав Європейського Союзу у сфері наближення їх нормативно-правової бази до стандартів цього об’єднання [168 , С.1].

Проте, слід враховувати, що українська держава, використовуючи гнучкі дипломатичні важелі, не робить акцент на одному, чітко визначеному напрямку зовнішньої політики. Україна фактично у зовнішніх відносинах намагається застосовувати так званий принцип „багатовекторності”. Це дає підстави стверджувати, що не зайвим є й аналіз досвіду регламентації адміністративно-правових відносин й інших, не тільки держав Європейського Союзу. Окрім того, як свідчить аналіз історичних джерел, вітчизняний нормотворчий, в тому числі і законодавчий процес, традиційно тяжіє до максимального запозичення досвіду, насамперед, Російської Федерації [116, С. 124-126]. Саме тому цілком логічним та обґрунтованим є аналіз досвіду визначення правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення якомога більшої кількості держав, із тим, щоб визначити недоліки, переваги їх нормотворчої діяльності, уникнути перших та запозичити останні у вітчизняному нормотворчому процесі в адміністративно-деліктній сфері.

Узагальнений аналіз існуючих наукових, нормативних джерел свідчить, що на даний момент чітко виокремлюються два альтернативні вектори, моделі формування адміністративно-деліктного законодавства в цілому, і інституту захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення зокрема. Це – європейський вектор із орієнтиром на вивчення та запозичення досвіду Франції, Німеччини та інших країн і другий вектор, орієнтований, перш за все, на досвід країн СНД.

Так, на необхідності врахування досвіду кодифікації адміністративно-деліктного законодавства країн СНД вказують у своїх роботах В.Колпаков, О.Кузьменко, Т.Коломоєць, О.Миколенко, А.Комзюк, Д.Лук’янець, І.Федоров, І.Сквірський, І.Піскун та ін. [120, с.44-47; 116, С. 124-126] Альтернативну ж точку зору висловлюють К.Рудой, представники Центру політико-правових реформ (Н.Александрова, І.Коліушко, В.Перепелюк, О.Банчук) [51; 168], які наполягають на необхідності орієнтації на адміністративно-деліктне законодавство країн Європейського Союзу.

Для узагальнення зарубіжного досвіду у сфері регламентації правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення необхідним є аналіз положень адміністративно-деліктного законодавства Російської Федерації, Республіки Білорусь, Республіки Молдова, Республік Казахстан, Киргизстану, Таджикистану Азербайджанської Республіки і Республік Німеччини, Франції та ряду інших.

Насамперед, варто було б звернути увагу на досвід Російської Федерації, де наприкінці 2001 року було прийнято новий Кодекс про адміністративні правопорушення, що набрав чинності 01 липня 2002 року [11]. Одразу хотілося б зазначити, що домінуючою як у вітчизняній, так і зарубіжній адміністративно-правовий науці є теза про загальну позитивну характеристику кодифікаційного процесу та підсумкового адміністративно-деліктного кодифікованого акту – Кодексу про адміністративні правопорушення Російської Федерації [212; 166, С.34-36], як і в цілому, у частині визначення засад участі захисника у відповідному провадженні. Так, наприклад, В.Колпаков зазначає, що «незважаючи на наявність колізій, прийняття Російською Федерацією нового Кодексу про адміністративні правопорушення є значним кроком у вирішенні проблем адміністративно-деліктного права. Досвід його розробки і реалізації безпосередньо має бути враховано фахівцями України у процесі нової кодифікації вітчизняного законодавства про адміністративно-деліктну відповідальність» [120, С. 47].

Відповідно до ст. 25.3. Кодексу про адміністративні правопорушення Російської Федерації для надання юридичної допомоги особі, відносно якої ведеться провадження у справі про адміністративне правопорушення, у відповідному провадженні може брати участь захисник, а для надання юридичної допомоги потерпілому – представник. В якості захисника або представника до участі у провадженні у справі про адміністративне правопорушення допускається адвокат або інша особа. Повноваження адвоката посвідчуються ордером, виданим відповідним адвокатським об’єднання. Повноваження іншої особи, яка надає юридичну допомогу, посвідчуються довіреністю, оформленою у відповідності із законом. Захисник і представник допускаються до участі у провадженні у справі про адміністративне правопорушення з моменту складання протоколу про адміністративне правопорушення. У випадку адміністративного затримання фізичної особи у зв’язку із адміністративним правопорушенням, захисник допускається до участі у провадженні з моменту адміністративного затримання.

Захисник і представник, допущені до участі у провадженні у справі про адміністративне правопорушення, мають право знайомитися з усіма матеріалами справи, надавати докази, заявляти клопотання і відводи, брати участь у розгляді справи, оскаржувати застосування заходів забезпечення провадження, постанову у справі і користуватися іншими процесуальними правами [11].

Оскільки вимогою часу є законодавча регламентація у кодифікованому адміністративно-деліктному акті засад адміністративної відповідальності юридичних осіб (ч. 2 ст. 2.1, ст. 2.10), отже російський законодавець цілком логічно і доречно передбачив, що справа про адміністративне правопорушення, вчинене юридичною особою, розглядається за участю його законного представника або захисника (ст. 25.4.). Вбачається, що адміністративно-деліктний кодифікований акт Російської Федерації достатньо вдало та детально регламентує правовий статус захисника у провадженні у справах про адміністративне правопорушення, регламентує вимоги, що пред’являються до захисника, правові підстави його участі у провадженні. Як правильно підкреслює Д.Лук’янець, а його підтримують В.Колпаков та О.Кузьменко, особливо слід відзначити, що захисник і представник допускаються до участі у провадженні в справі з моменту складання протоколу про адміністративне правопорушення, у разі ж адміністративного затримання фізичної особи, захисник допускається до участі у провадженні з моменту адміністративного затримання особи [140, С.301; 134, С. 240; 117, С. 426].

Як і будь-який інший нормативно-правовий акт, Кодекс про адміністративні правопорушення Російської Федерації не позбавлений певних вад. Так, наприклад, В.Колпаков цілком слушно зазначає, що у новому КпАП РФ було б доцільно посилити диспозитивні начала процесуальних прав таких учасників провадження, як потерпілий, захисник, законні представники шляхом подальшої регламентації їх прав на ознайомлення з усіма матеріалами справи, представлення доказів, подання заяв, клопотань, відводів, внесення скарг [117, С. 398]. Б.Росінський відзначає не завжди вдале використання російським законодавцем термінології у КпАП РФ. Так, наприклад, згідно з ст. 25.5 КпАП РФ представником у провадженні є учасник, який надає юридичну допомогу потерпілому, в тому числі потерпілому-юридичній особі. В той же час, у ст. 27.8 КпАП РФ визначено, що огляд приміщень, територій та всіх речей та предметів, які знаходяться у них і належать юридичній особі або індивідуальним підприємцям, здійснюється у присутності представника юридичної особи та двох понятих. Очевидно, у ст. 27.8 КпАП РФ під представником законодавець мав на увазі співробітника юридичної особи [167, С. 267]. Однак відповідна неточність створює певну плутанину із визначенням процесуального статусу учасників провадження.

На сучасному етапі вітчизняного кодифікаційного процесу в адміністративно-деліктній сфері цілком логічним є акцент на запозичення позитивного досвіду саме Російської Федерації, враховуючи належність як Російської Федерації, так і України до єдиної континентальної правової системи, спільність історичних, економічних, соціально-політичних засад їх існування та ряду інших чинників.

Не менш цікавим і корисним є досвід білоруського законодавця у сфері визначення правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. У першу чергу, це можна пояснити тим, що істотною особливістю Кодексу про адміністративні правопорушення Республіки Білорусь є відсутність у ньому процесуальної частини [140, С.309]. Усі процесуальні питання провадження у справах про адміністративні правопорушення врегульовані Процесуально-виконавчим кодексом Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення, який було прийнято Палатою представників 9 листопада 2006 року і схвалений Радою Республіки 1 грудня 2006 року. Обидва кодекси було розроблено відповідно до Концепції вдосконалення законодавства Республіки Білорусь, схваленої Указом Президента Республіки Білорусь від 10 квітня 2002 року № 205 [140, С.309]. Така систематизація адміністративно-деліктного законодавства із закріпленням в окремих нормативно-правових актах матеріальної та процесуальної частин, серед країн колишнього СРСР була використана лише білоруським законодавцем. Щоправда, прецедент такого нормативного вирішення вже існує у Польщі, є авторські проекти у Республіці Казахстан (наприклад, розробка В.Татаряна) [222, С. 168]. У російській адміністративно-правовій науці також має місце аргументація деяких вчених щодо доцільності виокремлення процесуально-правових засад адміністративної відповідальності в окремий нормативно-правовий кодифікований акт. Так, на думку А.Шергіна, КпАП РФ по аналогії із КК РФ повинен містити лише матеріально-правові норми про адміністративну відповідальність. Нормативний матеріал розділів ІІІ-V чинного КпАП РФ повинен скласти основу самостійного Процесуального кодексу про адміністративні правопорушення. Це дозволить більш детально врегулювати адміністративно-юрисдикційний процес, підвищить гарантії прав учасників провадження, буде відповідати системності побудови російського деліктного законодавства [222, С. 171].

Процесуально-виконавчий кодекс Республіки Білорусь (надалі – Кодекс) про адміністративні правопорушення містить схожі із Кодексом про адміністративні правопорушення Російської Федерації положення щодо правового статусу захисника. Так, відповідно до ст. 4.5. Кодексу надання юридичної допомоги фізичній особі, відносно якої ведеться адміністративний процес (не досить вдалим вбачається використання терміну «адміністративний процес», який фактично вживається у розумінні «адміністративне провадження»), може здійснювати захисник, а надання юридичної допомоги потерпілому, а також фізичній особі – індивідуальному підприємцю, відносно якої ведеться адміністративний процес, – представник. Захисник і представник допускаються до участі в адміністративному процесі з початку адміністративного процесу. У випадку адміністративного затримання фізичної особи у зв’язку з адміністративним правопорушенням захисник до участі в адміністративному процесі допускається з моменту затримання [12].

При цьому, білоруський законодавець робить певні уточнення. Зокрема, ст. 9.2. Кодексу передбачає, що початком адміністративного процесу є складання протоколу про адміністративне правопорушення; складання протоколу про процесуальну дію; винесення постанови про заходи забезпечення адміністративного процесу; винесення постанови про накладання адміністративного стягнення у випадках, коли протокол про адміністративне правопорушення не складається. Таким чином, білоруське адміністративно-деліктне законодавство, у порівнянні з російським, більш детально визначає можливі моменти вступу захисника у провадження.

Також Процесуально-виконавчий кодекс Республіки Білорусь передбачає, що в якості захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення можуть брати участь адвокати, які є громадянами Республіки Білорусь; адвокати, які є громадянами інших держав, – у відповідності із міжнародними договорами Республіки Білорусь.

Слід зробити акцент і на тому, що у Кодексі достатньо детально визначаються процесуальні права захисника, а саме: право знати, стосовно якого адміністративного правопорушення ведеться адміністративне провадження, бути присутнім при допиті особи, відносно якої ведеться адміністративне провадження, користуватися рідною мовою або мовою, якою він володіє, або послугами перекладача, тощо.

На відміну від Кодексу про адміністративні правопорушення Російської Федерації, Процесуально-виконавчий кодекс Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення передбачає, поряд із правами захисника, також і його обов’язки, які в цілому збігаються з обов’язками інших учасників, зокрема: представляти судді, посадовій особі органу, яка здійснює адміністративне провадження, документи, що підтверджують їх повноваження; з’являтися за викликами судді, посадової особи органу, яка здійснює адміністративне провадження, для захисту інтересів особи, яку представляє; виконувати законні розпорядження судді, посадової особі органу, яка здійснює адміністративне провадження [12].

Заслуговує на певну увагу й чималий досвід законодавчої регламентації правових засад участі захисника у відповідному провадженні Республіки Казахстан, Кодекс про адміністративні правопорушення якої був прийнятий 30 січня 2001 року, є одним із найбільш фундаментальних і деталізованих актів такого характеру серед усіх країн колишнього Радянського Союзу [140, 309]. Слід зазначити, що Кодекс про адміністративні правопорушення Республіки Казахстан не тільки детально визначає статус захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, але і закріплює нормативне визначення терміну „захисник”. Так, у відповідності із ст. 588 Кодексу захисником є особа, яка здійснює у встановленому законом порядку захист прав і інтересів особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, і надає йому юридичну допомогу [14].

В якості захисника адміністративно-деліктне законодавство Республіки Казахстан допускає адвокатів, чоловіка (дружину), близьких родичів особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, представників профспілок та інших громадських об’єднань у справах членів цих об’єднань. Іноземні адвокати допускаються до участі у справі в якості захисників, якщо це передбачено міжнародним договором Республіки Казахстан з відповідною державою на взаємній основі, в порядку, передбаченому законодавством. Як і в кодексах Російської Федерації та Республіки Білорусь, адміністративно-деліктний кодифікований акт Республіки Казахстан чітко визначає момент допуску захисника у провадження, а саме момент складання протоколу про адміністративне правопорушення або адміністративне затримання особи, і це можна розглядати як один із важливих досягнень законотворчого, а точніше кодифікаційного процесу, здобуток, який варто запозичити вітчизняному законодавцю, на що неодноразово звертали увагу вітчизняні вчені-адміністративісти (наприклад, В.Колпаков, Д.Лук’янець та ін.) [120, С. 47]. Слід звернути увагу і на той факт, що захисник, відповідно до ст. 588 Кодексу, не має права відмовитися від прийнятого на себе захисту особи, яка притягається до адміністративної відповідальності [14].

Очевидно, запозиченою саме з кримінально-процесуального законодавства є норма Кодексу про адміністративні правопорушення Республіки Казахстан, що передбачає обов’язкову участь захисника у провадженні у справі про адміністративне правопорушення. Зокрема, участь захисника є обов’язковою у випадках, якщо про це клопоче особа, яка притягується до адміністративної відповідальності; особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, в силу фізичних або психічних вад не може самостійно здійснювати своє право на захист; особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, не володіє мовою, на якій ведеться провадження; в матеріалах справи є дані, що дозволяють вважати, що особі, яка притягується до адміністративної відповідальності, можуть бути призначені примусові заходи медичного характеру; особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, є неповнолітньою. Захисник запрошується особою, відносно якої ведеться провадження у справі про адміністративне правопорушення, його законними представниками, а також іншими особами за дорученням або за згодою особи, відносно якої ведеться провадження у справі про адміністративне правопорушення. Особа, відносно якої ведеться провадження у справі про адміністративне правопорушення, має право запросити для захисту кількох захисників.

Кодекс Республіки Казахстан також визначає випадки забезпечення послугами захисника особи, відносно якої ведеться провадження у справі про адміністративне правопорушення, суддею, органом (посадовою особою), уповноваженим розглядати справи про адміністративні правопорушення. Крім того, адміністративно-деліктним кодифікованим актом визначено і порядок заміни захисника, оплати його праці, можливість відмови від послуг захисника [14].

В цілому аналізуючи досвід законодавчого визначення правового статусу захисника у провадженні справах про адміністративні правопорушення у Республіці Казахстан, можна зробити висновок, що він дещо тяжіє до кримінально-процесуального законодавства. В той же час, необхідно констатувати, що такий підхід сприяє забезпеченню і реалізації нормативних гарантій захисту прав та законних інтересів людини і громадянина в провадженні у справах про адміністративні правопорушення у Республіці Казахстан і його доцільно було б запозичити українському законодавцю, зокрема у частині остаточного закріплення моменту допуску захисника до провадження та розширеної фіксації обсягу його прав.

Слід враховувати і законотворчий досвід у цій сфері Азербайджанської Республіки, результатом якої є Кодекс Азербайджанської Республіки про адміністративні проступки, який діє від 11 липня 2000 року і визначив правовий статус захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, враховуючи прогресивні тенденції. Він, зокрема, окреслює загальні засади правового статусу захисника, визначає момент вступу його у провадження (складання протоколу про адміністративний поступок або адміністративне затримання), коло прав, передбачає випадки забезпечення державою особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, послугами захисника, тощо. Як і в Кодексі про адміністративні правопорушення Республіки Казахстан, в аналогічному кодифікованому адміністративно-деліктному акті Азербайджанської Республіки закріплене положення про обов’язкову участь в окремих випадках захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення[13].

У Киргизьській Республіці в цілому збережено нормативну модель адміністративної відповідальності радянських часів, щоправда, із незначними новелами щодо запровадження адміністративної відповідальності юридичних осіб [140, С.309]. Однак такі нововведення не торкнулись правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення [16].

Відносно Республіки Молдови варто зауважити, що Кодекс про адміністративні правопорушення цієї держави зберігає радянську концепцію визначення правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. Зокрема, у Кодексі визначено, що під час розгляду справи особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право користуватися юридичною допомогою. Ст. 257 Кодексу про адміністративні правопорушення Республіки Молдова визначає, що адвокат (саме цей термін використовується законодавцем), який бере участь в розгляді справи про адміністративне правопорушення, має право знайомитися з усіма матеріалами справи; заявляти клопотання; за дорученням особи, яка його запросила, подавати від її імені скарги на постанову по справі. Повноваження адвоката посвідчується ордером, що видається юридичною консультацією [15].

Отже, в цілому, зміст статті 257 Кодексу про адміністративні правопорушення Республіки Молдова подібний до положень кодифікованого акту, що визначають правовий статус захисника у справах про адміністративні правопорушення в Україні. При цьому варто зауважити, що в даному випадку, український законодавець, у порівнянні з молдавським, значно оптимізував інститут захисту прав громадян у адміністративному провадженні, розширивши коло тих, хто може захищати осіб, які притягуються до адміністративної відповідальності.

У Республіці Таджикистан також діє кодекс, прийнятий ще за радянських часів, а саме 5 грудня 1985 року. До нього вносилися певні зміни, проте жодним чином вони не торкнулися реформування інституту захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. Тому можна з упевненістю вести мову про те, що у цій Республіці Таджикистан збереглася радянська модель структури адміністративно-деліктних правовідносин.

У Республіці Німеччина адміністративно-деліктне законодавство тяжіє до кримінального, є досить розпорошеним, складається із: 1) Федерального Закону Німеччини “Про адміністративні правопорушення” із фіксацією критеріїв відмежування адміністративних правопорушень і злочинів (ступінь суспільної небезпеки, соціально-економічна цінність об’єкта посягання, підвідомчість державних органів по розгляду справ, вид відповідальності за правопорушення, вид стягнення тощо), адміністративних стягнень – адміністративного штрафу, попередження і попередження із стягненням грошової суми, додаткових стягнень [75, С.5], 2) офіційного тлумачення Федерального Конституційного Суду Німеччини, 3) законодавчих актів земель Німеччини. Адміністративно-деліктне законодавство Республіки Німеччина включає матеріальне (Загальну (Allgemeiner) та Особливу (Besonderer) частини) та формальне (процесуальне) право, яке регламентує досудове провадження по справах про адміністративні правопорушення в органах адміністративної юрисдикції (Verfahrensteil) і процес по справах про адміністративні правопорушення у суді (Prozessteil). Адміністративно-деліктне законодавство Республіки Німеччини містить чимало досконалих з точки зору використання законодавчої техніки норм, однак його головною специфікою є не кодифікований характер, тобто децентралізація, що більшістю вчених-юристів пояснюється порівняною новизною цієї підгалузі законодавства, що не дозволило ще сформуватися стійким тенденціям кодифікації [75, С.19]. Враховуючи те, що адміністративно-деліктне законодавство Республіки Німеччини максимально тяжіє до кримінального, кримінально-процесуального законодавства, регулювання питань участі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення є прикладом типового запозичення положень саме кримінально-процесуального законодавства. Що, до речі, вже мало місце в історії і вітчизняного кодифікаційного процесу в адміністративно-деліктній сфері у 20-х роках ХХ століття. Досвід Республіки Німеччини у врегулюванні питань провадження у справах про адміністративні правопорушення, в тому числі і щодо участі захисника у провадженні з моменту складання процесуального документу, який фіксує проступок, є досить цінним для України. І, як слушно зазначає Л.Гаврилова, його потрібно враховувати на сучасному етапі кодифікаційного процесу, щоправда, із обов’язковим акцентом на власні національні особливості та традиції [75, С. 3].

Отже, підсумовуючи вищезазначене, можна стверджувати, що спостерігається багатовекторність у нормотворчій діяльності зарубіжних держав щодо визначення правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. У певній групі держав, адміністративно-деліктні кодекси яких були прийняті у новому столітті, можна відмітити детальну регламентацію правового статусу захисника у цій категорії справ (наприклад, Російська Федерація, Республіка Білорусь, Республіки Казахстан, Азербайджанська Республіка тощо). В той же час, існують держави, де має місце і збереження застарілих адміністративно-деліктних норм, що існують без змін ще з часів радянського періоду (наприклад, Республіки Молдова, Киргизстан, Таджикистан). Позитивним і цілком логічним вбачається для вітчизняного законодавця врахування досвіду тієї групи держав, які з метою приведення у відповідність до вимог сучасності, реформували інститут захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, оновили кодифіковані акти. При цьому доречно зробити наголос, що досвід зарубіжних держав, як слушно зазначає А.Школик і його підтримують Т.Коломоєць та І.Сквірський, повинен запозичуватися з урахуванням ряду критеріїв: логічність та послідовність тієї чи іншої зарубіжної моделі; достатній період ефективного функціонування моделі у певній державі; відсутність історичних чи ідеологічних обумовленостей відповідної моделі у конкретній країні; прогнозні показники щодо реального функціонування моделі, що запозичується, в умовах українського суспільства та держави [223, С. 92; 116, С. 125].

Проаналізувавши зарубіжний досвід законодавчого визначення правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, в першу чергу, зауважимо, що прогалиною національного адміністративно-деліктного законодавства є відсутність норми, що закріплює момент допуску захисника до участі у провадженні. Чинний Кодекс України про адміністративні правопорушення містить посилання лише на право особи, відносно якої порушено провадження, користуватися юридичною допомогою адвоката при розгляді справи. Важливим та необхідним при розробці та прийнятті нового адміністративно-деліктного акту стало б запозичення досвіду зарубіжних країн щодо закріплення моменту вступу захисника у провадження з моменту складання протоколу про адміністративне правопорушення. Позитивним було б і чітке визначення процесуальних прав та обов’язків захисника у проваджені у справах про адміністративні правопорушення, законодавче визначення терміну „захисник у провадженні у справах про адміністративні правопорушення”. Поряд із запровадженням інституту адміністративної відповідальності юридичних осіб, логічним було б передбачити участь у справах про адміністративні правопорушення, вчинені юридичними особами, захисника юридичної особи. Безумовно, такі новели будуть сприяти реалізації конституційних положень щодо реалізації гарантій прав і свобод людини, громадянина і юридичних осіб, посилить правозахисну функцію держави.

3.2. Основні перспективи розвитку законодавства в сфері діяльності захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

Як свідчить проведений у попередніх розділах роботи комплексний аналіз відповідного чинного законодавства щодо участі захисника у провадженні по справах про адміністративні правопорушення, забезпечення права на юридичну допомогу особи, що притягується до адміністративної відповідальності, практики його застосування, дозволяє зробити висновок про недостатньо ефективний рівень законодавчого регулювання зазначеного питання та необхідність його вдосконалення, що знаходить своє відображення у відповідній науковій та публіцистичній юридичній літературі.

Розвиток законодавства у сфері діяльності захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення повинен здійснюватися комплексно, з урахуванням останніх тенденцій розвитку національної правової системи. Інститут захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення пов’язаний із декількома сегментами правового регулювання суспільних відносин – із конституційною сферою прав та свобод людини, механізмом їх захисту, системою правової допомоги, інститутом адвокатури, адміністративним процесом, особливо його адміністративно-деліктною процесуальною частиною.

Слід погодитись із І. Бородіним, який зазначає, що актуальність дослідження проблеми адміністративно-правових способів захисту прав та свобод людини і громадянина обумовлюється й необхідністю підвищення рівня правової культури населення, а також зміною правової свідомості, юридичного мислення працівників правовстановлюючих і правозастосовуючих органів в Україні, формуванням у них позицій пріоритетності забезпечення прав та свобод людини і громадянина нормами адміністративного права. Соціальні, політичні, правові зміни, що відбулися в Україні, диктують необхідність нових поглядів на проблематику адміністративно-правових способів захисту прав та свобод людини і громадянина відповідно до тих стандартів, принципів і норм, що відпрацьовані світовим співтовариством. Сьогодні зростає вплив міжнародних норм, принципів і стандартів міжнародного права на становлення, удосконалення і розвиток національної системи права, в тому числі і адміністративного права[60].

Отже, основною провідною ідеєю реформування законодавства у сфері діяльності захисника в провадженні у справах про адміністративні правопорушення повинно стати фундаментальне оновлення засад адміністративного права в напрямку переходу до так званих «людиноцентриських» його засад [23; 24], їх пріоритетності, в тому числі, і при притягненні до адміністративної відповідальності. На сьогоднішній день інститут адміністративної відповідальності, зокрема його процесуальна частина, знаходяться на стадії реформування, однак стан такого реформування далекий від завершення, та характеризується – на доктринальному рівні – активними дискусіями, пов’язаними із пошуком єди- ної концепції оптимальної моделі такого реформування, на практичному — триває кодифікаційна робота по створенню нового систематизованого адміністративно –деліктного акту [212]у відповідності до різних існуючих пропозицій. Все це впливає і на визначення напрямків розвитку частини законодавства, що регулює участь захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

Разом з тим, вдосконалення даного інституту неможливо без розробки та прийняття низки нормативно – правових актів та внесення змін до чинного законодавства в сфері загальних аспектів системи правової допомоги в Україні, зокрема, це стосується таких питань, як визначення правової допомоги, принципів її надання, кола суб’єктів, що мають право її надавати, питання гарантованої (безоплатної) правової допомоги тощо. Без вирішення цих та інших питань організаційного значення вдосконалення безпосередньо процесуального статусу захисника в адміністративно-деліктному процесі є неможливим.

Отже, вдосконалення законодавства в сфері діяльності захисника в провадженні у справах про адміністративні правопорушення повинно здійснюватися в рамках двох складових цього процесу – реформування організаційної частини, в межах законодавства про правову допомогу, та вдосконалення адміністративно-процесуального статусу захисника як частина загальної кодифікаційної роботи над створенням новітнього адміністративно-деліктного законодавства. Слід зазначити, що в ряді випадків ці дві частини дуже тісно пов’язані між собою.

Так, ст.271 КУпАП України передбачено коло осіб, які мають права бути захисником, серед яких: адвокат, інший фахівець у галузі права, який за законом має право надавати правову допомогу особисто чи за дорученням юридичної особи. Зазначене питання законодавчо не врегульовано, оскільки в Україні не існує зазначеного закону.

На думку С. Затинного, аналіз чинного законодавства України з цього питання дає підстави визначити, зокрема, такі види суб’єктів надання правової допомоги:

— державні органи України, до компетенції яких входить надання правової допомоги (зокрема, відповідні підрозділи Міністерства юстиції України);

— адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах;

— суб’єкти підприємницької діяльності, які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному законодавством України;

— об’єднання громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод.
Саме в зазначених суб’єктів особа, яку притягують до адміністративної відповідальності, має право отримати відповідну юридичну допомогу [93].

Як свідчить практика, майже у всіх випадках, принаймні у переважній їх кількості, функція захисту у провадженні у справах про адміністративні правопорушення здійснюється особами, що мають статус адвоката. Можливо, це пояснюється інерцією правової свідомості населення, оскільки на протязі багатьох десятиріч до здійснення захисту у кримінальному та адміністративно-деліктному процесі були допущені лише адвокати. Із розвитком суспільних відносин, зокрема, підприємницької діяльності, яка стала поширюватися і на сферу правових послуг, набуло актуальності питання тлумачення відповідних конституційних норм щодо вибору захисника. У відомому Рішенні Конституційного Суду України від 26 листопада 2000р. № 13-рп/2000 (справа про право вільного вибору захисника), зокрема, зазначається, що положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав", в аспекті конституційного звернення громадянина Солдатова Г.І. треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення та особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Положення частини другої статті 59 Конституції України про те, що "для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура", треба розуміти як одну із конституційних гарантій, що надає підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість реалізувати своє право вільно вибирати захисником у кримінальному судочинстві адвоката — особу, яка має право на заняття адвокатською діяльністю [165].

Однак закон, який би встановлював право фахівця у галузі права надавати правовому допомогу, зокрема і захист у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, так і не було прийнято, що спричинило низку проблем із визначенням кола суб’єктів надання захисту у кримінальному та адміністративно-деліктному процесах. Досить суперечлива з цього приводу і практика правозастосування, зокрема і судова практика.

Аналіз висловлених у науковій та публіцистичній літературі думок та пропозицій, а також положень перспективного законодавства свідчить про консервування дискусійності даного питання та наявності двох основних суперечливих тенденцій подальшого розвитку законодавства у даній сфері – перша пов’язана із позицією про надання права здійснювати захист лише особам, які мають статус адвоката, інша, у відповідності до Рішення КСУ у справі про право вільного вибору захисника, передбачає, поряд із функціонуванням адвокатури, збереження інституту фахівця у галузі права у тому чи іншому вигляді, пропонуючи різні варіанти законодавчого вирішення його статусу.

Перша позиція знайшла численних прихильників серед корпорації адвокатів, суддів та представників юридичної науки, що досліджують питання функціонування адвокатури та здійснення захисту у кримінальному процесі [213; 217]. Основні аргументи – фаховість, зокрема і досвід ведення захисту, притаманні адвокатурі, в тому числі, необхідність виконання правил професійної етики, можливість притягнення адвокатів до дисциплінарної відповідальності, що, на думку прихильників цієї позиції, відсутнє серед «так званих фахівців у галузі права». Майже всі проекти оновленого законодавства про адвокатуру відносили здійснення функцій захисту у кримінальному та адміністративно-деліктному процесі до виключної компетенції адвокатів. Серед останніх – законопроект № 2677 від 06.12.2006 року «Про адвокатську діяльність» [21].

Слід додати, що дана позиція знайшла відображення на рівні програмних актів, а саме, Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схвалена Указом Президента України від 10.05.2006 р. № 361/2006, у розділі Х, встановлює, що для забезпечення якісної юридичної допомоги необхідно чіткіше розмежувати статус адвоката та інших представників у судовому процесі, та чітко окреслює, що до здійснення функцій захисника у кримінальному процесі потрібно допускати лише адвокатів [17]. І хоча стосовно захисту у провадженні у справах про адміністративні правопорушення нічого не сказано, можливо передбачити поширення за аналогію даної тенденції і на адміністративно-деліктний процес.

Позиція щодо необхідності розширення кола суб’єктів надання правової допомоги, зокрема і захисту у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, за рахунок не лише адвокатів, а й інших фахівців теж знаходить своїх прихильників і серед юридичної спільноти, зокрема і наукової [164, С. 104-107; 93; 214, С. 40-41], і серед авторів законопроектів про правову допомогу, положення яких поширюються в тому числі і на здійснення захисту у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. Щоправда, аналіз останніх виявляє різні підходи до механізму організації та здійснення такої допомоги, в тому числі і стосовно суб’єктного складу.

Проект «Про правову допомогу», розроблений свого часу Міністерством юстиції України, передбачав «сприяння держави конкуренції щодо надання кваліфікованої правової допомоги» та закріплював, що суб’єктами надання правової допомоги є адвокати та фахівці у галузі права. Для набуття статусу останнього необхідно одержати повну вищу освіту за спеціальністю «правознавство», мати фахові знання у галузі (галузях) права та відповідний рівень кваліфікації. Наявність таких абстрактних оціночних вимог стає зрозумілим у контексті наступної вимоги законопроекту. «Фахівець у галузі права (крім адвокатів) може здійснювати діяльність з надання правової допомоги за умови наявності у нього відповідної ліцензії, підстави та порядок отримання якої встановлюються Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Окрім того, до суб’єктів надання правової допомоги проект відносить також юридичних особ, установчими документами яких передбачено надання правової допомоги і які одержали ліцензію на здійснення господарської діяльності з надання правової допомоги[214, С. 40-42].

Нині на сайті Міністерства юстиції України розміщено ще один проект Закону України «Про безоплатну правову допомогу», який передбачає наявність первинної та вторинної безоплатної правової допомоги, до суб’єктів отримання останньої законопроект відносить осіб, до яких застосовано адміністративне затримання, та осіб, до яких застосовано адміністративний арешт (ст. 16 проекту). У ст. 17 встановлено, що суб’єктами надання безоплатної вторинної правової допомоги в Україні є адвокати та фахівці в галузі права, якщо вони у встановленому порядку пройшли відповідний конкурсний відбір та включені органом юстиції до реєстру суб’єктів надання безоплатної вторинної правової допомоги[20].

Цікавим є те, що законопроект, у ст.1 визначення термінів, підфахівцем у галузі права пропонує розуміти особу, яка має вищу юридичну освіту, високий рівень професійних знань у відповідній сфері законодавства та практичний досвід правозастосування у цій сфері законодавства не менше трьох років [20]. Отже, можна зробити висновок, що і в інших випадках, не лише при наданні безоплатної правової допомоги, до фахівця у галузі права будуть висунуті зазначені вимоги.

Найбільш широкого резонансу на шпальтах юридичної періодики набув законопроект «Про правову допомогу», підготовлений свого часу Центром політико-правових реформ, який виходить із широкого розуміння правової допомоги, яке аналізувалося нами у попередніх розділах роботи. Що стосується суб’єктів надання правової допомоги, згідно положень цього законопроекту, ними визнаються правові радники (ст.20), до кола яких належать: 1)адвокати, 2) нотаріуси, 3) патентні повірені, 4) аудитори, 5)фахівці в галузі права, 6) юридичні особи приватного права. Згідно цієї ж статті, правовими радниками не визнаються: 1) особи, які перебувають у трудових відносинах юридичними особами і то до трудових обов’язків яких віднесено надання послуг правового характеру цій юридичній особі; 2) особи, які перебувають на державній службі, на службі в органах місцевого самоврядування і до службових обов’язків яких віднесено надання послуг правового характеру; 3) нотаріуси, при вчиненні нотаріальних дій [163, с. 63].

Закріплюючи виконання обов’язків захисника при провадженні у справах про адміністративні правопорушення як різновиду правової допомоги (ст.17), згідно положень законопроекту, здійснювати такий захист можуть такі правові радники як адвокати (ст.21), фахівці у галузі права, під якими пропонується розуміти осіб, що мають вищу юридичну освіту та не належать до інших категорій правових радників (ст.25), та юридичні особи приватного права через своїх представників – адвокатів або фахівців у галузі права (ст. 26) [163. с.69-70]. Даний законопроект містив досить цікаве положення, яке викликало неоднозначну реакцію серед юридичної спільноти. Проект пропонує закріпити положення про те, що виконувати обов’язки захисника у процесі дізнання, досудового слідства та розгляду кримінальної справи у суді мають право фахівці у галузі права, які мають науковий ступінь кандидата або доктора юридичних наук (ст.25) [163, с.69-70]. Слід погодитись із висловленими в літературі критичними зауваженнями щодо цього положення [221; 96, С.8], яке позбавлено практичного змісту, оскільки наявність чи відсутність наукового ступеню (навіть із кримінально-процесуального тематики, а тим більше з інших напрямків юридичної науки) зовсім не свідчить про фаховість та досвід особи, що має намір здійснювати захист у відповідному юридичному процесі.

Отже, необхідним є прийняття відповідних законодавчих положень, які б встановлювали коло суб’єктів надання правової допомоги взагалі та захисту у провадженні у справах про адміністративні провадження. Вважаємо, що стосовно саме останнього виду правової допомоги повинні бути закріплені певні фахові вимоги, які б забезпечували кваліфікованість надання такої допомоги, найбільш оптимальним, з урахуванням позиції КСУ, було б надати таке право адвокатам та фахівцям у галузі права, що мають вищу юридичну освіту.

Недоліком законодавчого регулювання є також відсутність норм щодо можливості надання безоплатної правової допомоги. В свою чергу, відсутність інституту безоплатної правової допомоги в провадженні в справах про адміністративні правопорушення взагалі не відповідає ні ст.59 Конституції України, ні вимогам ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод [48, с. 69; 49, с.7; 52, с.55; 65].

Як зазначає О. Банчук, Україні у спадок від Радянського Союзу дісталася система безоплатної правової допомоги з усіма її недоліками. Основними її проблемами можна назвати:

— обмеженість тільки кримінальними справами;

— відсутність реального контролю з боку держави за якістю надання такої допомоги;

— неможливість притягнення адвокатів до відповідальності за надання неякісної безоплатної правової допомоги;

— відсутність зацікавленості адвокатів у наданні допомоги.

Однак основною причиною незабезпечення права на безоплатну правову допомогу є відсутність інфраструктури для надання такої допомоги [49, с.7].

У законопроекті «Про правову допомогу», підготовленим Центром політико-правових реформ, даним питанням присвячується розділ 4, що має назву «гарантована правова допомога», під якою розуміють послуги правового характеру, які надаються повністю або частково за рахунок коштів Фонду гарантованої правової допомоги певним категоріям осіб для реалізації, захисту їхніх прав, свобод та інтересів, а також при вирішенні справ у судах, органах державної влади і місцевого самоврядування та для забезпечення права на захист від обвинувачення (ст.27) [52, С.70]. До виду гарантованої правової допомоги належить також виконання обов’язків захисника при провадженні у справах про адміністративні правопорушення (ст.28). До осіб, які мають право на отримання гарантованої правової допомоги, проект відносить: 1) осіб, середньомісячний сукупний доход на кожного члена сім’ї яких нижчий від встановленого прожиткового мінімуму; 2) осіб, середньомісячний сукупний доход яких нижчий від встановленого прожиткового мінімуму, у випадках коли отримання правової допомоги суперечитиме інтересам інших членів сім’ї (ст. 29).

Перелік гарантованих правових радників ведеться Міністерством юстиції України на підставі поданих документів, які підтверджують правого гарантованого правового радника на включення до такого переліку. Проект чітко встановлює, які саме документи подаються (це може бути диплом про юридичну освіту, свідоцтво адвоката тощо). Окрім того, проект встановлює, що гарантована правова допомога існує у двох формах – безоплатна правова допомога та правова допомога за доступну плату (часткова), та надає перелік категорії осіб, які мають право на той чи інший вид гарантованої правової допомоги. Визначається порядок (звернення до територіального органу Міністерства юстиції України) та підстави (заява та документ, що підтверджує право на таку допомогу) реалізації права на гарантовану правову допомогу (рішення про надання такої допомоги повинно бути прийнято на протязі одного дня), порядок оплати послуг з надання гарантованої правової допомоги, формування Фонду гарантування правової допомоги тощо [52, с.72].

Нещодавно Міністерство юстиції України на своєму офіційному сайті запропонувало для широкого обговорення проект Закону України «Про безоплатну правову допомогу», розроблення якого було передбачено указами Президента України від 20 січня 2006 року №39 "Про План заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи" та від 18 червня 2007 року № 535/2007 "Про Цільовий план Україна – НАТО на 2007 рік у рамках Плану дій Україна – НАТО", постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 року № 1767 "Про затвердження Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 роки", розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2007 року № 238-р "Про затвердження заходів щодо виконання у 2007 році Плану дій Україна – ЄС" [20].

У проекті Закону передбачається безоплатне надання первинної правової допомоги (надання правової інформації, консультацій та роз’яснень з правових питань, складання заяв, скарг та інших документів правового характеру (крім документів процесуального характеру), представництво інтересів особи в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами (крім представництва в судах) допомога в забезпечені доступу особи до вторинної правової допомоги) кожній особі, тобто громадянам України, іноземцям, особам без громадянства, в тому числі біженцям, які перебувають під юрисдикцією України. Така допомога надаватиметься органами виконавчої влади; органами місцевого самоврядування; юридичними особами публічного права, утвореними органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування; фізичними особами та юридичними особами приватного права [20].

За змістом проекту Закону, надання безоплатної вторинної правової допомоги (складання процесуальних документів, захист від обвинувачення, здійснення представництва інтересів осіб у судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами) передбачено для вразливих категорій осіб, перелік яких визначено цим проектом (серед них особи, до яких застосовано адміністративне затримання, та особи, до яких застосовано адміністративний арешт).

Суб’єктами надання безоплатної вторинної правової допомоги в Україні є адвокати та фахівці в галузі права, якщо вони у встановленому порядку пройшли відповідний конкурсний відбір та включені органом юстиції до реєстру суб’єктів надання безоплатної вторинної правової допомоги. Клопотання про надання певного виду безоплатної вторинної правової допомоги подаються особами, які досягли повноліття, до органів юстиції за місцем перебування таких осіб.

Разом з клопотанням про надання безоплатної вторинної правової допомоги особа або законний представник особи повинні подати документи, які підтверджують належність особи до однієї з вразливих категорій осіб, передбачених законом. Якщо з клопотанням про надання вторинної правової допомоги звертається особа, до якої застосовано адміністративне затримання, або особа, яка затримана органом дізнання за підозрою у вчиненні злочину, або особа, до якої як запобіжний захід обрано взяття під варту, рішення про надання безоплатної вторинної правової допомоги приймається невідкладно з моменту затримання [ 20].

Безумовно, проблема надання безоплатної правової допомоги взагалі та у провадженні у справах про адміністративні правопорушення зокрема, потребує врегулювання або як деталізована частина закону про правову допомогу, або окремим законодавчим актом. Однак у КУпАП можливо вже сьогодні внести відповідні зміни, закріпивши право окремих категорій населення на безоплатну правову допомогу у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

Із проблемою гарантування права на правову допомогу, зокрема захисту у провадженні у справах про адміністративні правопорушення пов’язано питання випадків обов'язкової участі захисника в провадженні в справах про адміністративні правопорушення, які, на відміну від кримінально-процесуального законодавства, не знайшли відображення у чинному КУпАП.

В літературі вже звертали увагу на доцільність встановлення такої норми, наприклад Я. Серебряков пропонує встановити обов’язкову участь захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, якщо дане провадження здійснюється по відношенню до: 1) неповнолітніх; 2) осiб, неспроможних самостійно реалізувати своє право на захист у зв’язку із фізичними або психічними недоліками; 3) осіб, що не володіють мовою провадження; 4)осіб, між якими є протиріччя, і хоча б один з них має захисника [178, С.158]. С. Тараненко пропонує закріпити обов'язкову участь адвоката у справах неповнолiтнiх, iноземних громадян, осiб, якi є психiчно хворi і не спроможні самостійно захищати свої права і свободи, а також справи, де необхiдно захищати права власностi, де передбачено стягнення, адмiнiстративний арешт тощо [192, С. 10]. На необхідність врегулювання питання обов’язкової участі адвоката у провадженні у справах про адміністративні правопорушення вказує і О.Нагорний [146] та інші.

Кримінально – процесуальним законодавством передбачено (ст. 45), що участь захисника при провадженні дізнання, досудовогослідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанціїє обов'язковою:

1) у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років, — з моменту визнання особипідозрюваною чи пред'явлення їй обвинувачення;

2) у справах про злочини осіб, які через свої фізичні абопсихічні вади (німі, глухі, сліпі тощо) не можуть самі реалізуватисвоє право на захист, — з моменту затримання особи чи пред'явленняїй обвинувачення або з моменту встановлення цих вад;

3) у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведетьсясудочинство, — з моменту затримання особи чи пред'явлення їйобвинувачення;

4) коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин,передбачає довічне ув'язнення, — з моменту затримання особи чипред'явлення їй обвинувачення;

5) при провадженні справи про застосування примусових заходівмедичного характеру — з моменту встановлення факту наявності уособи душевної хвороби;

6) при провадженні справи про застосування примусових заходіввиховного характеру — з моменту першого допиту неповнолітнього абоз моменту поміщення його до приймальника-розподільника.
У суді апеляційної інстанції участь захисника у випадках,передбачених частиною першою цієї статті, є обов'язковою, якщо вапеляції ставиться питання про погіршення становища засудженого чивиправданого [6].

Доцільним є закріплення обов’язкової участі захисника у провадженні у справах про адміністративне правопорушення щодо : 1) неповнолiтнiх; 2) осiб, якi внаслідок фізичних або психічних вад не спроможні самостійно захищати свої права і свободи; 3) осіб, які не володіють мовою провадження, 4) у справах, пов’язаних із заходами примусу, спрямованими на обмеження волі ( у випадках притягнення до відповідальності за правопорушення, за яке передбачено стягнення у вигляді адмiнiстративного арешту, та заходи забезпечення провадження, які пов’язані із затриманням більш ніж на 3 години.

Вже не один раз юристи-практики та вчені-правознавці, а також правозахисні громадські організації звертали увагу на необхідність внесення змін до законодавства щодо моменту допуску захисника до участі в провадженні. Дане питання знаходить своє відображення у Щорічних доповідях Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, але законодавче регулювання даного питання залишилося без змін [224].

Положеннями ст.268, ст. 271 КУпАП безальтернативно визначено стадію адміністративного провадження, починаючи з якої до процесу може допускатися захисник особи, а саме– з початку розгляду адміністративної справи уповноваженим органом, проте ч.4 ст.29 Конституції України передбачено, що “кожному… затриманому має бути надано можливість з моменту затримання… користуватися правовою допомогою захисника”. З урахуванням того, що з моменту адміністративного затримання до початку розгляду адміністративної справи уповноваженим органом існує певний проміжок часу (відповідно до ст.263 КУпАП він може коливатися від 3 годин до 10 діб, залежно від виду адіміністративного правопорушення), реалізація права на правову допомогу протягом цього терміну виявляється реально обмеженою, практично нівелює права захисника надавати правову допомогу правопорушнику на стадії, коли він надає пояснення, що унеможливлює адвоката допомогти правопорушнику сформувати правову позицію. Окрім того, захисник не зможе без ознайомлення з матеріалами затримання ефективно його оскаржити.

Зміни, внесені законодавцем 12 січня 2005 року до ст.5 Закону України "Про міліцію", покладають на органи міліції обов'язок забезпечувати затриманим особам з моменту затримання право захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника; негайно, але не пізніш як через дві години після затримання особи повідомити про ї місцеперебування родичам та у разі заявлення усної або письмової вимоги — захиснику, а також адміністрації за місцем роботи чи навчання [10]. Таким чином, зазначеними нормами затриманим особам надана можливість захищати свої права за допомогою захисника з моменту затримання. Однак відсутність внесення відповідних змін безпосередньо до статей Кодексу України про адміністративні правопорушення, що регламентують зазначені питання, практично унеможливлюють реалізацію вимог законодавства про міліцію.

Саме неурегульованість на рівні КУпАП моменту допуску захисника до участі у провадженні у справі про адміністративне правопорушення є не єдиною, але однією із причин зафіксованих порушень законності при провадженні у справах про адміністративні правопорушення, зловживань та навіть випадків застосування заборонених методів дізнання при застосуванні адміністративного затримання та адміністративного арешту. Ситуація виглядає вражаючою.

Правозахисники наголошують, що у діяльності правоохоронних органів, а також судів при вирішенні питань щодо застосування адміністративного арешту допускаються порушення прав людини, подекуди пов’ язані навіть з катуваннями, тортурами та жорстоким поводженням із затриманими особами. Кампанії проти таких протиправних дій, які проходять в різних регіонах нашої країни, мають на меті привернути увагу суспільства до проблеми можливого застосування катувань і жорстокого поводження до особи при її затриманні в порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення. Діяльність правоохоронних органів і суду охоплює певні ситуації, за яких створюються можливості для несанкціонованого затримання особи та застосування щодо неї катувань. Важливою при цьому є роль суду в забезпеченні прав осіб, щодо яких застосовано адміністративний арешт, а саме: можливості спілкування з адвокатом, отримання медичної допомоги, своєчасне повідомлення родичів та інше, що тісно пов'язано із запобіганням та перешкоджанням можливості застосування катувань та інших форм жорстокого поводження із затриманими [136].

Як зазначає М. Курило, про те, що на практиці, на жаль, зустрічаються випадки катування та побоїв осіб, затриманих в порядку адміністративного судочинства, ми можемо пересвідчитись, спілкуючись із самими затриманими, коли вони заявляють про це клопотання в судових засіданнях при розгляді адміністративної чи кримінальної справи. Крім того, про наявність таких фактів свідчать публікації в засобах масової інформації, які останнім часом є додатковим джерелом інформації для пересічних громадян. Наприклад, журналістське розслідування, проведене Наталією Шеховцовою на сторінках газети «Время» за 10.02.2005 року, висвітлює випадок затримання співробітниками Московського райвідділу міліції м. Харкова громадянина М., якому була інкримінована злісна непокора працівникам міліції. Як описується у статті, громадянина М. тримали як адміністративно затриманого та під загрозою застосування, а потім і під впливом реального застосування незаконних методів дізнання відверто пропонували зізнатися у скоєнні тяжкого злочину. На сьогодні немає офіційних відомостей про результати службової перевірки правомірності дій працівників міліції в описаній ситуації. Але ще до згаданої публікації до апеляційного суду Харківської області надійшла скарга на постанову Московського районного суду від 07.12.2004 року, за якою громадянин М. був притягнутий до адміністративної відповідальності. За результатами її перевірки апеляційний суд Харківської області скасував постанову районного суду про накладення на громадянина М. адміністративного стягнення. Підставами для її скасування послужило те, що в протоколі про адміністративне правопорушення, а також у постанові суду були відсутні будь-які дані, які свідчили про те, що громадянину М. були пред'явлені законні вимоги чи розпорядження працівників міліції [136].

Випадки застосування катувань та жорстокого поводження із затриманими, що останнім часом висвітлюються в засобах масової інформації не є поодинокими. У тій же газеті «Время» тим же автором описаний інший випадок, коли за постановою Чугуївського районного суду Харківської області від 28.07.2004 року було притягнуто до адміністративної відповідальності за ст.185 КУпАП і накладено стягнення у вигляді адміністративного арешту до громадян Б. і К. По відношенню до цих громадян, які знаходились в Чугуївському райвідділі міліції на підставі рішення суду, застосовувались засоби незаконного фізичного та психологічного впливу з метою схилити їх до визнання вини у скоєнні тяжкого злочину. Як наслідок, тілесні ушкодження і звернення до лікарняного закладу за допомогою. За скаргами потерпілих апеляційний суд Харківської області від 09.12.2004 року скасував постанови Чугуївського районного суду. Підстава: відповідальність за ст. 185 КУпАП настає лише у разі злісної непокори і лише законному розпорядженню чи вимогам працівників міліції. Як і в описаному вище випадку, у протоколах допиту затриманих осіб та в постановах суду зазначено, що громадянин Б. визнаний винним у тому, що він 26.07.2004 року о 20.00 на вул. Харківській в м. Чугуєві, а інший громадянин К. о 20.30 там же, вчинили злісну непокору працівникам міліції, чим порушили ст. 185 КУпАП. Проте в протоколах відсутні дані, які свідчили б про те, що цим громадянам були пред’явлені законні вимоги чи розпорядження працівників міліції. Їх немає і в рапортах працівників міліції, а з інших матеріалів неможливо визначити, з яких мотивів від затриманих вимагали прослідувати до райвідділу міліції. Цього не з'ясував і не вказав у постанові і суд [136].

Виходячи з положень ст. 271 КУпАП України можна зробити висновок, що Кодексом не визначено механізм запрошення захисника. Як зазначає В.Кульпінов, реалізації права на особисту недоторканність людини заважає ще й те, що в КпАП не вказані терміни, протягом яких правоохоронці мають сповістити рідних і близьких про затримання. Конституція зобов’язує це робити «невідкладно». Чи варто пояснювати, що таке точне формулювання органи дізнання до оперативності не зобов’язує. Іноді родичі дізнаються про затримання тільки після рішення суду [135].

Отже, після застосування адміністративного затримання правопорушник не має можливості навіть на розгляд справи запросити захисника, оскільки повідомлення родичів про затримання, яке повинні здійснювати співробітники органів міліції, не є документами суворої звітності і не фіксується передача інформації щодо повідомлення про затримання. Більш того, захисника навіть не пропускають до затриманого, оскільки він має право залучатися до справи з моменту її розгляду. На практиці правопорушника вивозять з міліції до суду без попереднього призначення справи, а тому про день і час розгляду справи захисник (як, до речі й родичі) може і не знати. Ст. 47 КПК України цей механізм визначає, захисник може бути запрошений не тільки обвинуваченим, а і його законними представниками і навіть будь-якими особами за згодою обвинуваченого. При цьому слідчий зобов’язаний надати затриманому чи особі, що перебуває під вартою, допомогу у встановленні зв’язку із захисником чи з особами, які можуть запросити захисника.

В літературі неодноразово вказувалося на те, що повноваження правоохоронних органів при провадженні у справах про адміністративні провадження відкривають перед ними більше можливостей, ніж у кримінальному процесі. «Затримання за обвинуваченням у «злісній непокорі законному розпорядженню або вимозі співробітника міліції…» (ст. 185 КУпАП) — торований спосіб запроторення громадян за грати. Простота застосування і спрощена процедура розгляду справ за цією статтею забезпечили їй гідне місце в аналах замовних справ. На практиці справи за ст. 185 КУпАП нерідко розглядаються без адвоката і допиту свідків: суддя зачитує постанову, спираючись лише на міліцейські рапорти і протоколи затримання, які де-факто є головним, якщо не єдиним, доказом провини заарештованого. Адміністративне затримання широко використовується як додатковий спосіб тиску під час перевірок підприємств. Загроза «сядеш за непокору» — аж ніяк не пустий звук [135; 136].

Отже, слід закріпити саме на рівні КУпАП положення про те, що захисник повинен бути допущений для участі у справі про адміністративне правопорушення з моменту порушення справи (з моменту складання протоколу), а у випадку адміністративного затримання – з моменту адміністративного затримання, причому у випадках, коли термін затримання подовжується на термін більш ніж 3 години, його участь є обов’язковою.

Взагалі, як свідчить аналіз вітчизняної перспективної адміністративно-деліктної нормотворчості стосовно врегулювання питання участі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, ситуація із окресленням процесуального статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення залишається такою ж, яка існує на сьогоднішній день – із численними проблемами, зумовленими прогалинами у законодавстві. Спостерігається дублювання положень чинного законодавства й автоматичне перенесення їх до перспективного законодавства. Такий стан справ, на жаль, визнати задовільним не можна.

Як вже було зазначено, зміст ст.268 та ст. 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення лише в загальних рисах охоплює питання забезпечення права особи, що притягується до адміністративної відповідальності на правову допомогу та процесуальні аспекти участі захисника в провадженні у справах про адміністративні правопорушення. Порядок та умови здійснення функцій захисту в провадженні в справах про адміністративні правопорушення не визначено, повноваження захисника не деталізовані, окрім того реалізація закріплених в законодавстві повноважень на практиці викликає певні труднощі.

Так, ст.271 КпАП закріплює право захисника (адвоката або іншого фахівця в галузі права) знайомитися з матеріалами справи, заявляти клопотання, за дорученням особи, що його запросила, від його імені подавати скарги на рішення органа (посадової особи), що розглядає справу, а також інші права, передбачені законодавством України. Найчастіше захисником в адміністративно-деліктному процесі виступає адвокат, який, згідно до ст.6 Закону України "Про адвокатуру" має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в справах про адміністративні правопорушення, зокрема: запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян — за їх згодою; ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань, опитувати громадян; застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства. На практиці звернення адвокатів до суб’єктів, названих у ст.6 Закону, стосовно видачі документів або їх копій досить часто зустрічає відмову. Теж саме стосується і передбаченого права адвоката відбирати пояснення. Зазначена норма фактично є декларативною та на практиці не використовується, оскільки вона не знайшла відображення в адміністративно-процесуальному законодавстві. Вкрай негативно на стан забезпечення правовою допомогою особи, що притягується до адміністративної відповідальності, впливає також відсутність відповідних норм в КУпАП щодо права захисника задавати питання учасникам провадження, заявляти відводи, збирати докази по справі, що робить участь захисника при розгляді справи про адміністративне правопорушення неефективною.

Слід погодитись із висловленими в літературі пропозиціями щодо вдосконалення законодавчого регулювання процесуального статусу адвоката на стадії розгляду справи про адміністративне правопорушення: розширення його шляхом надання додаткових диспозитивних прав[68, С.90; 114, С.164; 117, С.398.; 178, С.83], За аналогією із кримінально-процесуальним законодавством, доцільним було б доповнити і конкретизувати права захисника в провадженні у справах про адміністративні правопорушення. Окрім того, підкреслимо необхідність погодження та приведення у відповідність положень законодавства про адвокатуру із чинним КУпАП України щодо обсягу прав захисника-адвоката та захисника-фахівця в галузі права з метою надання рівних умов захисту особам, що потребують правової допомоги в адміністративно-деліктному процесі. В свою чергу, передбачені Законом України "Про адвокатуру" (ст.7) професійні обов'язки адвоката цілком можуть бути основою переліку обов'язків захисника в провадженні в справах про адміністративні правопорушення, які необхідно закріпити в адміністративно-процесуальному законодавстві, оскільки відсутність їх законодавчого закріплення в КУпАП знижує ефективність правового захисту людини в адміністративно-деліктному процесі.

Вбачається доцільним доповнити і конкретизувати права захисника в провадженні у справах про адміністративні правопорушення, а саме: мати з правопорушником конфіденційне побачення до першого пояснення, а після цього – побачення без обмежень, ознайомлюватися з матеріалами затримання та його особисто оскаржувати, бути присутнім при отриманні пояснень від правопорушника, застосовувати науково-технічні засоби при зборі матеріалів зі справою та при розгляді справи, брати участь у судових засіданнях, ставити питання при розгляді справи правопорушнику, свідкам, експерту, іншим особам, брати участь у дослідженні доказів, надавати докази, заявляти клопотання і відводи, висловлювати в суді думку щодо клопотань інших учасників, виступами в суді, знайомитися з протоколом судового засідання (якщо ведеться) та прослуховувати запис процесу, знати про принесені по справі подання прокурора, отримувати їх копії та подавати на них заперечення, збирати відомості про факти, які можуть використовуватися як докази в справі, в тому числі запитувати та одержувати документи чи їх копії від фізичних та юридичних осіб, знайомитися на підприємствах, в установах, організаціях громадян з необхідними документами, одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян.

Парадоксально, але ст. 271 КУпАП України навіть не надає захиснику права задавати питання учасникам провадження, заявляти відводи, збирати докази по справі, що робить участь захисника при розгляді справи про адміністративне правопорушення таким, що не має сенсу. Більш того, чинне законодавство навіть не передбачає відповідальності за протидію адвокату. Здебільшого докази адвокат отримує за допомогою адвокатських запитів. Але адвокатські запити часто залишаються без відповідей та задоволення. Ст. 397 КК України передбачає кримінальну відповідальність за здійснення будь-яких перешкод до правомірної діяльності захисника. При цьому ця норма також є декларативною та не працює, оскільки склад цього злочину чітко не визначений, а залишення без відповіді адвокатського запиту не породжує суспільно-небезпечних наслідків та за своєю правовою природою, скоріше за все, є адміністративним проступком.

Нині триває процес реформування адміністративного права, зокрема його процесуальної частини, розроблюються та виносяться на обговорення проекти нових кодифікованих адміністративно-деліктних актів. Аналіз доктринальних положень свідчить про наявність різних думок, поглядів та концепцій з цього питання. Вважаємо, що вдосконалення адміністративно-правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення повинно здійснюватися у рамках майбутнього кодифікованого адміністративно-деліктного акту, до складу якого повинна входити і процесуальна частина, однак досить деталізована.

Серед питань, що повинні привернути увагу широкого кола учасників кодифікації законодавства про адміністративні проступки, зокрема законодавця, актуальними залишаються проблеми ефективного законодавчого регулювання забезпечення права на правову допомогу в провадженні у справах про адміністративні правопорушення, особливості участі захисника в зазначеній сфері, зазначені питання повинні також стати предметом подальших досліджень в рамках адміністративної науки.

Висновки до розділу

Підсумовуючи вищезазначене, можна стверджувати, що спостерігається багатовекторність у нормотворчій діяльності зарубіжних держав щодо визначення правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. У певній групі держав, адміністративно-деліктні кодекси яких були прийняті у новому столітті, можна відмітити детальну регламентацію правового статусу захисника у цій категорії справ (наприклад, Російська Федерація, Республіка Білорусь, Республіки Казахстан, Азербайджанська Республіка тощо). В той же час, існують держави, де має місце і збереження застарілих адміністративно-деліктних норм, що існують без змін ще з часів радянського періоду (наприклад, Республіки Молдова, Киргизстан, Таджикистан). Позитивним і цілком логічним вбачається для вітчизняного законодавця врахування досвіду тієї групи держав, які з метою приведення у відповідність до вимог сучасності, реформували інститут захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, оновили кодифіковані акти. При цьому доречно зробити наголос, що досвід зарубіжних держав, як слушно зазначає А.Школик і його підтримують Т.Коломоєць та І.Сквірський, повинен запозичуватися з урахуванням ряду критеріїв: логічність та послідовність тієї чи іншої зарубіжної моделі; достатній період ефективного функціонування моделі у певній державі; відсутність історичних чи ідеологічних обумовленостей відповідної моделі у конкретній країні; прогнозні показники щодо реального функціонування моделі, що запозичується, в умовах українського суспільства та держави [223, С. 92; 116, С. 125].

Проведений комплексний аналіз відповідного чинного законодавства щодо участі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, забезпечення права на юридичну допомогу особи, що притягується до адміністративної відповідальності, практики його застосування, дозволяє зробити висновок про недостатньо ефективний рівень законодавчого регулювання зазначеного питання та необхідність його реформування.

Концептуально вдосконалення законодавства в сфері діяльності захисника в провадженні у справах про адміністративні правопорушення повинно здійснюватися в рамках двох складових цього процесу – реформування організаційної частини, в межах законодавства про правову допомогу та вдосконалення адміністративно-процесуального статусу захисника як частина загальної кодифікаційної роботи над створенням новітнього адміністративно-деліктного законодавства, причому останнє повинно здійснюватися з урахування фундаментального оновлення засад адміністративного права в напрямку переходу до так званих «людиноцентриських» його засад, їх пріоритетності в тому числі і в при притягненні до адміністративної відповідальності.

Необхідним є прийняття відповідних законодавчих положень, які б встановлювали коло суб’єктів надання правової допомоги взагалі та, зокрема, захисту у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. Вважаємо, що стосовно саме останнього виду правової допомоги повинні бути закріплені певні фахові вимоги, які б забезпечували кваліфікованість надання такої допомоги. Найбільш оптимальним, з урахуванням позиції КСУ, було б надати таке право адвокатам та фахівцям у галузі права, що мають вищу юридичну освіту.

Недоліком чинного законодавчого регулювання є також відсутність норм щодо можливості надання безоплатної правової допомоги у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. Проблема надання безоплатної правової допомоги взагалі та у провадженні у справах про адміністративні правопорушення зокрема, потребує врегулювання або як деталізована частина закону про правову допомогу, або окремим законодавчим актом. Однак у КУпАП можливо вже сьогодні внести відповідні зміни, закріпивши право окремих категорій населення на безоплатну правову допомогу у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

Із проблемою гарантування права на правову допомогу, зокрема, і захисту у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, пов’язано питання випадків обов'язкової участі захисника в провадженні в справах про адміністративні правопорушення. Доцільним є закріплення обов’язкової участі захисника у провадженні у справах про адміністративне правопорушення щодо : 1) неповнолiтнiх; 2) осiб, якi внаслідок фізичних або психічних вад не спроможні самостійно захищати свої права і свободи; 3) осіб, які не володіють мовою провадження, 4) у справах, пов’язаних із заходами примусу, спрямованими на обмеження волі ( у випадках притягнення до відповідальності за правопорушення, за яке передбачено стягнення у вигляді адмiнiстративного арешту, та заходи забезпечення провадження, які пов’язані із затриманням більш ніж на 3 години.

Необхідним є внесення змін до адміністративно-деліктного законодавства щодо моменту допуску захисника до участі в провадженні. Слід закріпити саме на рівні КУпАП положення про те, що захисник повинен бути допущений для участі у справі про адміністративне правопорушення з моменту порушення справи (з моменту складання протоколу), а у випадку адміністративного затримання – з моменту адміністративного затримання. Причому, якщо термін затримання подовжується на термін більш ніж 3 години, участь захисника є обов’язковою.

Вбачається доцільним доповнити і конкретизувати права захисника в провадженні у справах про адміністративні правопорушення : мати з правопорушником конфіденційне побачення до першого пояснення, а після цього – побачення без обмежень, ознайомлюватися з матеріалами затримання та його особисто оскаржувати, бути присутнім при отриманні пояснень від правопорушника, застосовувати науково-технічні засоби при зборі матеріалів зі справою та при розгляді справи, брати участь у судових засіданнях, ставити питання при розгляді справи правопорушнику, свідкам, експерту, іншим особам, брати участь у дослідженні доказів, надавати докази, заявляти клопотання і відводи, висловлювати в суді думку щодо клопотань інших учасників, виступами в суді, знайомитися з протоколом судового засідання (якщо ведеться) та прослуховувати запис процесу, знати про принесені по справі подання прокурора, отримувати їх копії та подавати на них заперечення, збирати відомості про факти, які можуть використовуватися як докази в справі, в тому числі запитувати та одержувати документи чи їх копії від громадян та юридичних осіб, знайомитися на підприємствах, в установах, організаціях громадян з необхідними документами, одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян.

Отже, вирішення низки проблем теоретичного та практичного характеру щодо участі захисника у провадженні в справах про адміністративні правопорушення, забезпечення пріоритетності прав та свобод людини в сфері адміністративно-правових відносин повинно стати предметом розгляду як юридичної наукової спільноти, так і юристів-практиків.

ВИСНОВКИ

Проведене на підставі аналізу наявних наукових, науково-публіцистичних і нормативно-правових джерел,дисертаційне дослідження проблематики участі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення,дозволило отримати відповідно до поставленої мети та завдань основні результати дослідження, в яких певною мірою відображається наукова новизна та актуальність обраної теми, основні з яких такі.

Правова природа діяльності захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення має складний та багатоплановий характер. По-перше, інститут захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення тісно пов’язаний із реалізацію фундаментальних принципів адміністративного права взагалі та адміністративного процесу зокрема, а також виступає однією із гарантій законності провадження у справах про адміністративні правопорушення. По-друге, участь захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення впливає із конституційного права особи на правову допомогу. Особливо потребують такої професійній правової допомоги учасники правовідносин, що складаються у рамках кримінального та адміністративно-деліктного процесу, оскільки саме у цій сфері зачіпляються не лише майнові (як, наприклад, у цивільному, господарському процесі) права та інтереси, а й так звані природні права людини, зокрема правона свободу та особисту недоторканність.

Визначальним елементом правової природи діяльності захисника в адміністративно-деліктному процесі слід визнати надання правової допомоги учасникам такого процесу. Аналізуючи співвідношення понять правової допомоги, захисту та представництва у контексті обраної теми, слід виходити із того, що, з одного боку, захист є складовою мети правової допомоги, а з іншого, одним із різновидів, напрямків останньої. В рамках правової допомоги у юридичному процесі, здійснення захисту завжди пов’язане із правовідносинам у сфері реалізації ретроспективної (негативної) юридичної відповідальності, і покликане забезпечити особі, щодо якої держава висуває претензії у скоєнні кримінального або адміністративного правопорушення, її права та законні інтереси під час процедури вирішення справи, що пов’язана із притягненням до відповідної відповідальності, сприяти законності цієї процедури. В широкому сенсі цілі представництва, правової допомоги та захисту співпадають — це завжди забезпечення прав, свобод та інтересів учасників юридичного процесу. Особливістю представництва є виконання представником юридично значущих дій від імені особи, яку він представляє, в той час, як особа, що надає правову допомогу діє не замість, не від імені, а разом з особою, що отримує таку допомогу. Отже, представництво є одним із засобів надання правової допомоги.

Метою участі захисника упровадженні у справах про адміністративні правопорушення є забезпечення прав та законних інтересів осіб, щодо яких здійснюється провадження у справі про адміністративне правопорушення.Відповідно завданнями діяльності захисника у провадженні у справах про адміністративне правопорушення є недопущення адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення, яке не було вчинене, не притягнення до відповідальності за більш тяжке правопорушення, ніж те, що було скоєне, забезпечення охорони особистих та майнових прав та забезпечення законності застосування заходів примусу під час відповідного провадження.

Захисник у провадженні у справах про адміністративні правопорушення – це самостійний, незалежний учасник провадження по справі про адміністративне правопорушення, який надає професійну правову допомогу у встановленому законом порядку особі, по відношенню до якої здійснюється провадження у справі про адміністративне правопорушення шляхом захисту її прав, свобод та законних інтересів.

Ґенезу дослідження статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення у вітчизняній адміністративно-правовій науці умовно можна поділити на декілька етапів.Перший етап генези дослідження правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення (50-60 р.р. ХХ століття) характеризується певним запереченням (наприклад, у роботах О.Якуби, Л.Коваля, Ц.Ямпольскьої, Г.Петрова, Н.Саліщевої та ін.) необхідності процесуальної участі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, що було зумовлено, перш за все, відповідним своєрідним нормативним підґрунтям того періоду, а саме тим, що в адміністративно-деліктному законодавстві і адміністративно-процесуальному законодавстві серед осіб, які були учасниками провадження у справах про адміністративні правопорушення, захисник взагалі не виділявся. Безумовно, таке нормативне врегулювання відповідного питання значно зменшувало потенціал захисної функції прав, свобод та законних інтересів громадянина в адміністративно-правових, зокрема адміністративно-процесуальних, відносинах. Отже, для першого етапу було характерним неприйняття захисника як окремого суб’єкта адміністративного провадження і адміністративно-процесуальних відносин, що можна пояснити особливістю вітчизняної нормотворчої політики того періоду. Головною тезою наукових робіт 50-60-х років ХХ століття є те, що серед суб’єктів адміністративного провадження, зокрема провадження у справах про адміністративні правопорушення, захисник не виділявся. Основним аргументом на користь цієї тези було посилання на те, що у цій категорії справ його участь не є необхідною.

Третій етап генези доктринального дослідження (наприклад, роботи Ю.Тихомирова, А.Комзюка, С.Гончарука, М.Тищенка, О.Бандурки) правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення (90-ті рр. ХХ ст.) так званий «перехідний», оскільки саме у цей період вперше з’являються поодинокі наукові дискусії щодо місця та ролі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, більш предметно здійснюється доктринальне дослідження його правового статусу. Однак в цілому все ще зберігається дещо фрагментарний погляд на зазначену проблему, спостерігається відсутність комплексних, фундаментальних досліджень.

Можливою є класифікація прав захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення по-перше, на підставі критерію спрямованості на вирішення конкретних задач захисної діяльності при провадженні у справах про адміністративні правопорушення; по-друге, за ознакою суб'єктного складу надання правової допомоги (адвокати та інші фахівці в галузі права); по-третє, права захисника можна поділити на індивідуальні права, які притаманні виключно захиснику і ті, що також можуть реалізовуватись і особою, яка притягується до адміністративної відповідальності; по-четверте, права захисника можна класифікувати за джерелом нормативного закріплення .

Гарантіїйого діяльності в адміністративно-деліктному процесі, є водночас і елементом його правового статусу, і засобом ефективної реалізації повноважень захисника. Доцільним є розуміння гарантій в широкому сенсі – як гарантій діяльності захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення взагалі, під якими слід розуміти всю сукупність засобів та чинників об'єктивного та суб'єктивного характеру, що у повному обсязі забезпечують здійснення найбільш ефективного захисту та відновлення прав та свобод особи, що звертається за правовою допомогою в адміністративно-деліктному процесі. Виходячи з цього, можливо вести мову і про систему загальних гарантій діяльності захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення – економічних, політичних, ідеологічних та соціальних. До спеціальних гарантій слід віднести юридичні – матеріально-правові та процесуально-правові.

Місце захисника як суб’єкта провадження у справах про адміністративні правопорушення серед традиційного класифікаційного розподілу відповідних суб’єктів, характеризується тим, що:

— розподіляючи суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення на індивідуальних та колективних, враховуючи правовий статус захисника, його слід віднести до індивідуальних суб’єктів;

— за обсягом виконуваних процесуальних функцій у провадженні у справах про адміністративні правопорушення роль захисника у відповідному провадженні по справам про адміністративні правопорушення є на сучасному етапі факультативною;

— захисник у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, належить до групи суб’єктів, які не наділені владними повноваженнями;

— особливість позиції захисника в традиційному класифікаційному розподілі за критерієм зацікавленості особи у справі, зокрема і результаті її вирішення, полягає в тому, що його логічно та обґрунтовано можна відносити і до групи суб’єктів, що мають особисту зацікавленість (юридичний інтерес) у справі, і до групи осіб, які сприяють здійсненню провадження своїми знанням та діями.

Автор пропонує власний варіант класифікації суб’єктів провадження у справах про адміністративні правопорушення за критерієм наявності особливої зацікавленості у справі на тих, що її мають та на таких, які не мають власного інтересу. Такий підхід відрізняється від загальноприйнятої класифікації тим, що не об’єднує даний критерій із критерієм наявності владних повноважень, ні із класифікацією за обсягом виконуваних процесуальних функцій. Захисника слід розглядати як зацікавлену особу.

Окрім того, можливим є введення ще одного критерію класифікації — мети участі, обсягу повноважень та відношення до справи суб’єктів провадження, відповідно суб’єкти розподіляються на: 1)суб’єктів адміністративної юрисдикції (переважають імперативна складова прав); 2) основних суб’єктів (як правило беруть участь у справі за власною ініціативою та діють майже на всіх стадіях провадження, переважають диспозитивні права); 3) неосновних, або залучених (залучаються до участі у справі на окремих стадіях, як правило переважає закріплення обов’язків). У даному розподілі захисник належить до основних суб’єктів відповідного провадження.

Найбільш тісні зв’язки захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення простежуються у межах групи суб’єктів відповідного провадження, яких можна віднести до основних суб’єктів. Хоча захисник і належить до факультативних суб’єктів, визначальним постають його взаємовідносини із особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, який належить до обов’язкових учасників провадження, і саме права та інтереси якої відстоює захисник, здійснюючи реалізацію права особи, що притягається до адміністративної відповідальності, на правову допомогу та захист. Діючи поряд із особою, яку він захищає, але не замість неї, тим не менше, захисник набуває похідного адміністративно-правового статусу у адміністративно-деліктному процесі. В рамках адміністративно-правових процесуальних відносинах, в яких він знаходиться із особою, щодо якої здійснюється захист, захисник перебуває із цією особою у горизонтальних зв’язках.

У горизонтальних зв’язках перебуває також захисник із іншими основними суб’єктами – потерпілим, представництво інтересів у провадженні у справах про адміністративні правопорушення він може здійснювати, та законними представниками, з якими його об’єднує спільність мети їхньої діяльності – захист прав та інтересів осіб, які його потребують. Окрім того, захисника та особу, яку притягають до адміністративної відповідальності, потерпілого та законних представників об’єднує у провадженні у справах про адміністративні правопорушення наявність зацікавленості у справі. У межах наступної групи учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення, а саме, свідка, експерта та перекладача, які залучаються в окремих випадках до справи, але не є основними, захисника об’єднує реалізація спільної функції – сприяння відповідному провадженню шляхом використання своїх знань та дій. Разом з тим, на відміну від захисника, зазначеним суб’єктам не властивий інтерес у результаті справи. Однак і в рамках першої групи (особа, що притягається до адміністративної відповідальності, потерпілий, законні представники), і в рамках другої групи (свідок, експерт, перекладач), де відсутні владні повноваження, захисник перебуває у так званих «горизонтальних» адміністративно-правових (процесуальних) відносинах.

Із групою обов’язкових суб’єктів, наділених владними повноваженнями, тобто органів адміністративної юрисдикції, захисник перебуває, хоча і не у прямому, але «вертикальному» зв’язку. Звичайно, що у даному випадку, будь-яка організаційна підлеглість є виключеною, захисник організує свою діяльність у провадженні у справах про адміністративну відповідальність самостійно та незалежно, однак на окремих етапах спрямовує її у руслі державно-владних вимог уповноважених суб’єктів. Окрім того, зв’язок захисника із органами адміністративної юрисдикції полягає у співпраці, сприянні у виконанні основних завдань провадження, встановленні об’єктивної істини по справі, реалізації принципів права на захист та законності у провадженні у справах про адміністративні правопорушення шляхом недопущення можливих зловживань владними повноваженнями.

Участь захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення має певні особливості в залежності від стадій провадження у справах про адміністративні правопорушення (підтримується домінуюча позиція у вітчизняній адміністративно-правовій науці щодо виділення чотирьох стадій й збереження за ними традиційно-прийнятних назв: перша -порушення адміністративного провадження і адміністративне розслідування; друга – розгляд справи про адміністративне правопорушення та винесення по ній постанови; третя – перегляд справи у зв'язку з оскарженням або опротестуванням постанови по справі; четверта – виконання постанови про накладення адміністративного стягнення). Змістом діяльності захисника на окремих стадіях провадження у справах про адміністративні правопорушення є реалізація наданих йому законодавством прав та виконання обов’язків у рамках конкретних процесуальних дій, зумовлених специфікою завдань кожної стадії провадження по справі, і спрямованих на відстоювання інтересів особи, щодо якої здійснюється захист. На сучасному етапі найповніше розкривається зміст діяльності захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення на стадії розгляду справи, що зумовлено станом сучасного адміністративно-деліктного законодавства, разом з тим слід розширити законодавчі можливості участі захисника на всіх стадіях провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Одним із шляхів вдосконалення чинного законодавства про участь захисника у провадження у справах про адміністративні правопорушення традиційно є аналіз та запозичення позитивного зарубіжного досвіду відповідного законодавчого регулювання. Можна стверджувати, що спостерігається багатовекторність у нормотворчій діяльності зарубіжних держав щодо визначення правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. У певній групі держав, адміністративно-деліктні кодекси яких були прийняті у новому столітті, можна відмітити детальну регламентацію правового статусу захисника у цій категорії справ (наприклад, Російська Федерація, Республіка Білорусь, Республіки Казахстан, Азербайджанська Республіка тощо). В той же час, існують держави, де має місце і збереження застарілих адміністративно-деліктних норм, що існують без змін ще з часів радянського періоду (наприклад, Республіки Молдова, Киргизстан, Таджикистан). Позитивним і цілком логічним вбачається для вітчизняного законодавця врахування досвіду тієї групи держав, які з метою приведення у відповідність до вимог сучасності, реформували інститут захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення, оновили кодифіковані акти. При цьому доречно зробити наголос, що досвід зарубіжних держав повинен запозичуватися з урахуванням ряду критеріїв: логічність та послідовність тієї чи іншої зарубіжної моделі; достатній період ефективного функціонування моделі у певній державі; відсутність історичних чи ідеологічних обумовленостей відповідної моделі у конкретній країні; прогнозні показники щодо реального функціонування моделі, що запозичується, в умовах українського суспільства та держави.

Важливим та необхідним при розробці та прийнятті нового адміністративно-деліктного акту стало б запозичення досвіду зарубіжних країн щодо закріплення моменту вступу захисника у провадження з моменту складання протоколу про адміністративне правопорушення. Позитивним було б і чітке визначення процесуальних прав та обов’язків захисника у проваджені у справах про адміністративні правопорушення, законодавче визначення терміну „захисник у провадженні у справах про адміністративні правопорушення”. Поряд із запровадженням інституту адміністративної відповідальності юридичних осіб, логічним було б передбачити участь у справах про адміністративні правопорушення, вчинені юридичними особами, захисника юридичної особи. Безумовно, такі новели будуть сприяти реалізації конституційних положень щодо реалізації гарантій прав і свобод людини, громадянина і юридичних осіб, посилять правозахисну функцію держави.

Проведений комплексний аналіз відповідного чинного законодавства щодо участі захисника в провадженні про в справах про адміністративні правопорушення, забезпечення права на юридичну допомогу особи, що притягується до адміністративної відповідальності, практики його застосування, дозволяє зробити висновок про недостатньо ефективний рівень законодавчого регулювання зазначеного питання та необхідність його реформування.

Концептуально вдосконалення законодавства в сфері діяльності захисника в провадженні у справах про адміністративні правопорушення повинно здійснюватися в рамках двох складових цього процесу – реформування організаційної частини, в межах законодавства про правову допомогу та вдосконалення адміністративно-процесуального статусу захисника як частина загальної кодифікаційної роботи над створенням новітнього адміністративно-деліктного законодавства, причому останнє повинно здійснюватися з урахування фундаментального оновлення засад адміністративного права в напрямку переходу до так званих «людиноцентриських» його засад, їх пріоритетності в тому числі і при притягненні до адміністративної відповідальності.

Зокрема, необхідним є прийняття відповідних законодавчих положень, які б встановлювали коло суб’єктів надання правової допомоги взагалі та захисту у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. Вважаємо, що стосовно саме останнього виду правової допомоги повинні бути закріплені певні фахові вимоги, які б забезпечували кваліфікованість надання такої допомоги, найбільш оптимальним, з урахуванням позиції КСУ, було б надати таке право адвокатам та фахівцям у галузі права, що мають вищу юридичну освіту.

Приймаючи остаточний варіант закону про правову допомогу, законодавець повинен приділити увагу і етичним аспектам діяльності осіб, яким буде надано право надавати правовому допомогу, зокрема і здійснювати захист у провадженні і у справах про адміністративні правопорушення.

Із проблемою гарантування права на правову допомогу, зокрема і захисту у провадженні у справах про адміністративні правопорушення пов’язано питання випадків обов'язкової участі захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. Доцільним є закріплення обов’язкової участі захисника у провадженні у справах про адміністративне правопорушення щодо : 1) неповнолiтнiх; 2) осiб, якi внаслідок фізичних або психічних вад не спроможні самостійно захищати свої права і свободи; 3) осіб, які не володіють мовою провадження, 4) у справах, пов’язаних із заходами примусу, спрямованими на обмеження волі (у випадках притягнення до відповідальності за правопорушення, за яке передбачено стягнення у вигляді адмiнiстративного арешту, та заходи забезпечення провадження, які пов’язані із затриманням більш ніж на три години.

Необхідним є внесення змін до адміністративно-деліктного законодавства щодо моменту допуску захисника до участі в провадженні. Слід закріпити саме на рівні КУпАП положення про те, що захисник повинен бути допущений для участі у справі про адміністративне правопорушення з моменту порушення справи (з моменту складання протоколу), а у випадку адміністративного затримання – з моменту адміністративного затримання, причому у випадках, коли термін затримання подовжується на термін більш ніж на три години, його участь є обов’язковою.

Вбачається доцільним доповнити і конкретизувати права захисника в провадженні у справах про адміністративні правопорушення : мати з правопорушником конфіденційне побачення до першого пояснення, а після цього – побачення без обмежень, ознайомлюватися з матеріалами затримання та його особисто оскаржувати, бути присутнім при отриманні пояснень від правопорушника, застосовувати науково-технічні засоби при зборі матеріалів та при розгляді справи, брати участь у судових засіданнях, ставити питання при розгляді справи правопорушнику, свідкам, експерту, іншим особам, брати участь у дослідженні доказів, надавати докази, заявляти клопотання і відводи, висловлювати в суді думку щодо клопотань інших учасників, виступами в суді, знайомитися з протоколом судового засідання (якщо ведеться) та прослуховувати запис процесу, знати про принесені по справі подання прокурора, отримувати їх копії та подавати на них заперечення, збирати відомості про факти, які можуть використовуватися як докази в справі, в тому числі запитувати та одержувати документи чи їх копії від громадян та юридичних осіб, знайомитися на підприємствах, в установах, організаціях громадян з необхідними документами, одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян.

Слід закріпити також наступні обов'язки захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення: використовувати всі можливі законні засоби та методи для виявлення обставин, що виправдовують підзахисного, пом'якшують його відповідальність, з метою відстоювання його прав та законних інтересів; не допускати навмисного затягування вирішення справи про адміністративне правопорушення; не відмовлятися від прийнятого на себе захисту; не розповсюджувати відомостей, що стали відомі захиснику в зв'язку з наданням юридичної допомоги.

Вважаємо, що за умови чіткого визнання адміністративно-деліктним законодавством можливості притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності потребує свого висвітлення і специфіка надання правової допомоги, зокрема захисту, юридичним особам. Складність цього питання не в останню чергу зумовлена відсутністю як законодавчого досвіду, так і практичного у цій сфері. Отже, питання захисту юридичної особи в провадженні у справах про адміністративні правопорушення ще потребує спеціальних наукових досліджень.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА:

Конституція України // Відомості Верховної Ради України.−1996.− № 30.− Ст.141 (з наступними змінами та доповненнями).
Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні : Указ Президента України від 22 липня 1998р. // Офіційний вісник України.−1999.− №21.−Ст. 93
Кодекс адміністративного судочинства України: Науково-практичний коментар/ За ред. С.В. Ківалова, О.І. Харитонової / Ківалов С.В., Харитонова О.І., Пасенюк О.М., Аракелян М.Р. та ін. –Х.: ТОВ «Одіссей», 2005.-552с.
Кодекс Украины об административных правонарушениях: Научно-практический комментарий. Издание четвертое. – Харьков: ООО “Одиссей”, 2003. – 880с.
Кодекс Украины об административных правонарушениях: Научно-практический комментарий. Издание пятое. – Харьков: ООО “Одиссей”, 2004. – 912с.
Кримінально-процесуальний кодекс України : Науково-практичний коментар за заг. ред. Маляренка В.Т., Гончаренка В.Г. – Видання 4 –те переробл. і доповн. – К., 2007.-896с.
Цивільний процесуальний кодекс України // Голос України.−2004.−№ 89 (з наступними змінами та доповненнями).
Науково-практичний коментар Господарського процесуального кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. – К.: Істина, 2007. – 272 с.
Про адвокатуру: Закон України від 19.12.1992р. // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993.- № 9- ст.62 (з подальшими змінами та доповненнями).
Про міліцію: Закон Українивід 20 грудня 1990 року // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1991.- № 4.-ё ст. 20 (з наступними змінами та доповненнями).
Кодекс об административных правонарушениях РФ // Всесвітня мережа Інтернет. — www.lawmix.ru.
Процессуально-исполнительный кодекс Республики Беларусь об административных правонарушениях// Всесвітня мережа Інтернет. — www.pravo.levonevsky.org.
Кодекс административных проступков Азербайджанской Республики от 11 июля 2000 года// Сборник законодательных актов Азербайджанской Республики. – 2000. — № 8 (книга 1). – Ст. 584.
Кодекс Республики Казахстан об административных правонарушениях от 30 января 2001 года № 155-ІІ //Ведомости ПарламентаРеспубліки Казахстан. – 2001. — № 5-6. – Ст. 24.
Кодексоб административных правонарушениях Республики Молдова. – Кишинев: S.C.”Lavilat-SNFO”S.R.L., 2005. – 155с.
Кодекс Кыргызской Республики об административнойответственности от 04 августа 1998 года// Ведомости Жогорку Кенеша Кыргызской Республики. – 1999. — № 2. – Ст. 77.
Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейський стандартів : Схвалено Указом Президента України від 10.05.2006 р. № 361/2006 // Урядовий кур’єр. – 24 травня 2006 року.- № 95.
Концепція проекту Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу» : Схвалено Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 08.12.2006р. № 607 // Юридичний вісник України. Інформаційно – правовий банк.- 2007.- № 2.- С.4-5.
Концепція реформування інституту адміністративної відповідальності в України : Проект, підготовлений Центром політико-правових реформ // Всесвітня мережа Інтернет. — www.pravo.org.ua.
Про безоплатну правову допомогу : Проект Закону України // Всесвітня мережа Інтернет.- www.minjust.gov.ua.
Про адвокатську діяльність: Проект Закону України від 06 грудня 2006 року за № 2677 // Всесвітня мережа Інтернет.– www. rada.gov.ua.
Проект Кодексу України про адміністративні проступки від 26 травня 2004р. за № 5558 // Всесвітня мережа Інтернет.– www. rada.gov.ua.
Авер’янов В. Реформування українського адміністративного права: ґрунтовний привід для теоретичної дискусії// Право України. — 2003. -№5. — С.117-120.
Авер'янов В. Нова доктрина українського адміністративного права: концептуальні позиції // Право України.-2006.-№ 5.- С.11-17.
Авер’янов В. Лук’янець Д. Хорощак Н. Потрібні нові концептуальні засади створення проекту Кодексу України про адміністративні проступки // Право України. – 2004.- № 11. –С. 11- 14.
Агапов А.Б. Административная ответственность: Учебник. – М.: «Статут», 2000. – 251с.
Агєєв О.В.Прокурор як суб'єкт адміністративного процесу: Автореф. дис….канд. юрид. наук: 12.00.07 / Харківський національний ун-т внутрішніх справ. — Х., 2006. — 18с.
Адвокатура України : правове регулювання і судова практика : Практ. посіб. для адвоката. – К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2003.- 768с.
Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Т. 1. Загальна частина/ Ред.колегія: В.Б.Авер’янов (голова). – К.: Юрид. думка, 2004. – 584с.
Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Т. 2. Особлива частина/ Ред.колегія: В.Б.Авер’янов (голова) та ін. – К.: Юрид. думка, 2005. – 624с.
Адміністративне право України: Підручник/ Ю.П.Битяк, В.М.Гаращук, О.В.Дьяченко та ін.; За ред. Ю.П.Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 544с.
1. Административное право Украины: Учебник/ Под общ.ред. С.В.Кивалова. – Х.: «Одиссей», 2004. – 880с.
2. Административное право. – Спб.: Питер, 2004. – 252с.
3. Административное право и административный процесс: актуальные проблемы/ Отв. ред. Л.П.Попов и М.С. Студеникина. – М.: Юристъ, 2004. – 302с.
Адміністративна відповідальність в Україні: Навч. посібник/ Університет внутрішніх справ / А.Т. Комзюк (заг.ред.), М.І. Городиський (уклад.). — Х.: Ун-т внутр. справ, 1998. — 77с.
Адміністративне право України: Навчальний посібник/За заг. ред. Т.О.Коломоєць, Г.Ю.Гулєвської. – К.: Істина, 2007. — 216с.
Адміністративна юстиція. Адміністративне судочинство: Навчальний посібник / За заг. ред. Т.О. Коломоєць, Г.Ю. Гулєвської.- К.: Істина, 2007. — 156с.
Административное право и процесс: полный курс / Ю.А. Тихомиров.-М.: Издание г-на Тихомирова М.Ю., 2004.-652с.
Алейников Г. Про надання права самостійної діяльності адвоката – захисника по збиранню доказів у кримінальному процесі України // Право України. – 2002.-№ 10. – С. 100-104.
Алексеев С.С. Теория права. − М.: Издательство БЕК, 1994.−224 с.
Алехин А.П., Кармолицкий А.А., Козлов Ю.М. Административное право Российской Федерации: Учебник. – М.: ЗЕРЦАЛО, 1997. – 672с.
Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції у 2005 році (за даними судової статистики) // Всесвітня мережа Інтернет. — www.sudukraine.net/sourse/index.php?option=com_content&task=view&id=500&Itemid=76.
Андреев А.И.Обеспечение прав граждан при назначении административных наказаний : Дис.…к.ю.н. 12.00.14.- Москва, 2003.
Андрусів В.Г. Співвідношення забезпечення адвокатурою права на захист з наданням правової допомоги // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2006.-№ 12.-С.126-131.
Андрусів В. Сутність права особи на захист у кримінальному процесі України // Юридична Україна. – 2006.- № 9.- С. 75-77.
Астахов Д. Правовое положение участников производства по делам об административних правонарушениях : Дис….к.ю.н. 12.00.14.- Москва, 2005.
Бандурка А.М., Тищенко Н.М.Административный процесс: Учебник для вузов. -К. : Літера ЛТД, 2001. -333с.
Банчук О. Реформування системи правової допомоги в Україні // Український журнал про права людини.-2005.-№ 1(1).-С.65-71.
Банчук О. Якою бути системі безоплатної правової допомоги в Україні? // Юридичний вісник України. — 2005. — № 25 (25 червня — 1 липня). — С. 7.
Банчук О. Обговорення Концепції реформування інституту адміністративної відповідальності в Україні // Всесвітня мережа Інтернет. — www.pravo.org.ua/?w=r&i=&d=466.
Банчук О. Реформа інституту адміністративної відповідальності в Україні: проблеми та варіанти їх вирішення// VНаціональна науково-теоретична конференція «Українське адміністративне право: сучасний стан і перспективи реформування»: Тези виступів експертів Центру політико-правових реформ. – Одеса, 2007. – С. 51 – 58.
Банчук О., Куйбіда Р. Вимоги ст.6 Конвенції про захист прав людини до процедури здійснення судочинства .-К.: «ІКЦ «Леста»», 2005.-116с.
Бартыков И.Ф., Дагель П.С., Елисейкин П.Ф., Куклин В.А., Нестеров А.И. Административное правонарушение, рассматриваемое в судебном порядке. – М.: Юрид. лит., 1964. – 162с.
Бахрах Д.Н. Административная ответственность: Учебное пособие. – М.: ООО «Юриспруденція», 1999. – 112с.
Бахрах Д.Н., Ренов Э.Н. Производство по делам об административных правонарушениях: Пособие для слушателей народных университетов. – М.: Знание, 1989. – 96с.
Бельский К.С. Административная ответственность: генезис, основные признаки, структура // Государство и право.- 1999.-№ 12. — С.16-20.
Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України: Наук.-практ.комент.- Видання друге.- К.: Видавництво «Юстиніан», 2006.-672с.
Бірюкова А.М. Забезпечення адвокатурою конституційного права обвинуваченого на захист у кримінальному процесі України : Автореф.дис…. к.ю.н. 12.00.09. – Одеса, 2006. – 20с.
Бірюкова А. Проблемні питання здійснення захисту та надання правової допомоги адвокатами // Юридична Україна. – 2005.- № 1.- С. 49-54.
Бородін І.Л. Адміністративно-правові способи захисту прав та свобод людини і громадянина: Автореф.дис…. д.ю.н. – Х, 2004.
Бородін І.Л. Адміністративно-юрисдикційний процес: Монографія. – К.: Алерта, 2007. – 184с.
Бочаров С.Н., Зубач А.В., Костенников М.В., Курарин А.В., Сальников М.Г., Тюрин В.А. Административная юрисдикция: Учебное пособие. – М.: Мос УМВД России, Узд-во «Щит-М», 2006. – 318с.
Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2003.- № 6 : Законодавство України про адміністративну відповідальність. — 368 с.
Вакуленко Т.О. Право на захист відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав та основних свобод людини // Право України . – 2004.- № 2.- С. 38 – 32.
Вакуленко Т.О. Соловйов В.О. Відповідність окремих положень Кодексу України про адміністративні правопорушення вимогам статті 6 Конвенції про захист прав та основних свобод людини // Всесвітня мережа Інтернет.- www.minjust.gov.ua.
Васильев А.С. Административное право Украины (Общая часть). Учебное пособие. – Харьков: «Одиссей», 2001. – 288с.
Ващенко С.В., Долгополова М.М. Основи адміністративного права (загальні поняття, категорії, схеми): Навчальний посібник. – Запоріжжя: Юридичний інститут МВС України, 2005. – 106с.
Ващенко С.В., Поліщук В.Г. Адміністративна відповідальність: Навчальний посібник. – Запоріжжя: Юридичний інститут МВС України, 2001. – 142с.
Ващенко С.В., Поліщук В.Г. Провадження по виконанню постанов про накладення адміністративних стягнень: Навчальний посібник. / За заг. ред. В.П. Пєткова. — Запоріжжя: Юридичний інститут МВС України, 2000. – 72с.
Ведєрніков Ю.А. Шкарупа В.К. Адміністративне право України: Навчальний посібник.- К.: Центр навчальної літератури, 2005.-336с.
Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел.- К.: Ірпінь, ВТФ «Перун», 2001.- 1440с.
Виконавча влада і адміністративне право/ За заг.ред. В.Б.Авер’янова. – К.: Видавничий Дім “Ін-Юре”, 2002. – 668с.
Витрук Н.В. Основы теории правового положення личности в социалистическом обществе.- М., 1979.
Володарский В. Искусственная проблема полномочий адвоката в процес- се // Юридическая практика.-2002.-№30(240).-С.1, 10.
Гаврилова Л.В. Административно-деликтное законодательство Федеративной Республики Германии: становление, развитие и современное состояние: Автореф. дис…. к.ю.н.: 12.00.14.– Тюмень, 2003. – 21с.
Гладун З.С. Адміністративне право України : Навч. пос. – Тернопіль: Карт-бланш, 2004.-579с.
Головатий С. Захист прав людини через ефективний доступ до правосуддя та системи юридичних послуг // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2006.-№ 2.-С.5-17.
Голосніченко І.П., Стахурський М.Ф. Адміністративний процес: Навч. посібник/ За заг. ред. д.ю.н., проф. І.П.Голосніченка. – К.: ГАН, 2003. – 256с.
Голосніченко І., Стахурський М. Золотарьова Н Попереднє адміністративне розслідування як стадія провадження в справах про адміністративні проступки // Право України .- 2002.-№ 2.-С.26-29.
Голосніченко І. Прогалини у правовому регулюванні порушення провадження в справі про адміністративне правопорушення // Право України.- 2003.-№ 7.- С. 73-76.
Гончарук С.Т. Основи адміністративного права України. Навчальний посібник. – К., 2004. – 300с.
Гончарук С.Т. Адміністративна відповідальність за законодавством України (адміністративно-юрисдикційні повноваження органів внутрішніх справ): Навчальний посібник. – К., 1995. – 78с.
Даль В.И. Толковый словарь русского языка. Современная версия. – М : ЗАО Изд−во ЭКСМО−Пресс, 1999. – 736 с.
Данількевич М.І. Адміністративне право України: Навч. посібник. – Дніпропетровськ: Дніпропетровський національний університет, 2001. – 134с.
Дерець В. Українське адміністративне право: сучасний стан та перспективи реформування // Юридичний вісник України. – 2005.−№ 21.− С. 12.
Дмитриев Ю.А., Евтеев А.А., Петров С.М. Административное право: Учебник. – М.: Изд-во Эксмо, 2005. – 1008с.
Додин Е.В. Исполнение постановлений о наложении административных взысканий : Учебн. Пособие .- Одесса : Юридическая література, АО «БАХВА», 1999.- 68с.
Дуванський О. Прогалини законодавства про адміністративну відповідальність // Юридичний вісник України.-2005.-№48 (3-5 грудня).-С.15.
Дуванський О. Кодекс про адміністративні правопорушення: Деякі проблеми застосування та співвідношення з конституційними нормами //Вісник прокуратури. – 2006. — № 1 (55). – С. 63–68.
Жильцов О.Л. Адміністративна відповідальність юридичних осіб: процесуально-правовий аспект: Автореферат дис.… к.ю.н. 12.00.07. – Х., 2007.
Забарний Г. Г., Калюжний Р.А., Шкарупа В.К. Адміністративне право України: Навчальний посібник.-К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2003.-212с.
Застрожная О.К. Советский административный процесс: Учебное пособие. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1985. – 100с.
Затинний С. Захисник особи, яку притягають до адміністративної відповідальності // Всесвітня мережа Інтернет. — www.upp.org.ua/yurlikbez_135.html.
Зейкан Я.П. Захист у кримінальній справі: Наук.- практ. посіб.-К.: Вища шк., 2002 .- 271с.
Зейкан Я.П. О допуске защитника для оказания правовой помощи // Юридическая практика.-2004.-№ 6.-С.16.
Зизда О. Шестопалов К. Предоставление адвокатами правовой помощи. Анализ положений проекта Закона «О правовой помощи» // Юридическая практика.- 2005.-№ 12 (378).-С.8.
Зубач А. Потерпевший как участник производства по делам об административных правонарушениях : Дис….к.ю.н. 12.00.14.- М., 2001.
Іванов В.В. Матеріально-правові і процесуальні гарантії законності притягнення до адміністративної відповідальності : Автореферат дис.… к.ю.н. 12.00.07. – Х., 2001.
Ієрусалімова І.О. Механізм адміністративно-правового забезпечення прав і свобод людини та громадянина: Автореферат дис.…к.ю.н. 12.00.07. – К., 2006.-21с.
Ісмаїлова Л.Б. Деякі питання реалізації права на захист // Вісник Академії адвокатури України.-2005.- Вип. 1(2).-С.99-105.
Иванюженко А.Б.Процессуальные гарантии участников производства по делам об административных правонарушениях: : Дис….к.ю.н. 12.00.02.- СПб, 1999.
Кампо В.М., Нижник Н.Р., Шльоер Б.П. Становлення нового адміністративного права України. Науково-популярний нарис/За заг. ред. В.М.Кампо. – К.: Видавничий Дім „Юридична книга”, 2000. – 60с.
Касараба Ю. Міжнародні стандарти затримання: теоретико-правовий аспект // Право України.- 2006.-№ 7.-С.48-51.
Керимов Д.А. Философские основания политико-правовых исследований. — М.: Прогресс, 1987. – 330с.
Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. – М.: Издательство АН СССР, 1958. — 181с.
Ківалов С.В., Біла Л.Р. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. – Вид. друге, перероб. і доп. – Одеса: Юридична література, 2002. – 312с.
Коваль Л.В. Відповідальність за адміністративні правопорушення. – К.: Вища школа, 1975. – 158с.
Коваль Л.В. Административно-деликтное отношение. – К.: Головное издательство Издательского объединения «Вища школа», 1979.-230с.
Коваль Л.В. Адміністративне право: Курс лекцій: Для студентів юрид. вузів та факультетів.-К.: Вентурі, 1996.- 208с.
Коваль Л.В. Кодифікація норм адміністративного законодавства : теоретичні й емпиричні уявлення // ІІ міжрегіональна науково-практична конференція «Концепція формування законодавства України» (листопад 1997р.) Наукові статті секції адміністративного та кримінального права. -Запоріжжя, 1997. — 72с.
Коліушко І.Б., Авер’янов В.Б., Тимощук В.П., Куйбіда Р.О., Голосніченко І.П. Адміністративна реформа для людини (науково-практичний нарис). – К.: Факт, 2001. – 72с.
Коліушко І.Б. Голосніченко І.П. Проблеми удосконалення адміністративно-деліктного законодавства України // Право України. – 2001.-№ 3.-С.39-42.
Коліушко І. Виконавча влада та проблеми адміністративної реформи в Україні: Монографія.- К.: Факт, 2002.-260с.
Коломоєць Т.О.Штрафи за законодавством про адміністративні правопорушення України. — Запоріжжя: Верже, 2000. — 240с.
Коломоєць Т.О. Адміністративний примус у публічному праві України: теорія, досвід та практика реалізації: Монографія. – Запоріжжя: „Поліграф”, 2004. – 404 с.
Коломоєць Т.О., Сквирський І.О. Виправні роботи за законодавством України: теорія, досвід та практика застосування: Монографія. – К.: Істина, 2008. – 184с.
Колпаков В.К.Адміністративно-деліктний правовий феномен/ Національна академія внутрішніх справ України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 528с.
Колпаков В. Структура адміністративно-деліктного процесу//Юридична Україна. – 2005. — № 4. – С. 23–30.
Колпаков В. Кодекс України про адміністративні правопорушення: пошук нової парадигми // Право України. – 2004.- № 7.- С. 85-89.
Колпаков В.К. Досвід Росії та Казахстану щодо реформування законодавства про адміністративну відповідальність// Підприємництво, господарство і право. – 2003. — № 11. – С. 44-47.
Колпаков В.К. Кузьменко О.В. Адміністративне право України.− К.: Юрінком−Інтер, 2003.−544 с.
Комзюк А.Т. Адміністративний примус: деякі загальні проблеми дослідження та правового регулювання в контексті забезпечення прав людини // Право України.- 2004.- № 4.-С.47.
Комзюк А.Т. Деякі проблеми реформування законодавства про адміністративну відповідальність // ІІІ міжрегіональна науково-практична конференція «Концепція формування законодавства України» (листопад 1998р.) Наукові статті. — Запоріжжя, 1999. – С. 14-17.
Комзюк А., Салманова О., Гуменюк В. Деякі проблеми реформування законодавства про адміністративну відповідальність //Вісник Університету внутрішніх справ. – Харків, 1996. – Випуск 1. – С. 76–79.
Конин Н.М. Административное право России. Общая и Особенная части: Курс лекций. – М.: Юристъ, 2004. – 560 с.
Коренев А.П. Административное право России: Учебник. – М.: Теис, 1996.− 538 с.
Котельникова Е.А. Административное право: Учебное пособие. Изд. 2−е, доп. и перераб. – Ростов на Дону: Феникс, 2003. – 320 с.
Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій: Навч. Посібник для юрид. фак. вузів.- К.: Вентурі, 1996.- 208с.
Красноглазов А.Ю. Обеспечение законности в применении административно-процессуальных мер на стадии возбуждения дела об административном правонарушении : Дис. …к.ю.н. 12.00.02.- Москва, 1999.
Кресін О. Громадянське суспільство і держава: шлях до порозуміння і співпраці (з методологічного семінару)// Право України. – 2003. − № 3. – С. 18 – 21.
Круглов В.А. Административно-деликтный процесс: Учебное пособие/ В.А.Круглов, Л.Л.Попов. – М.: Изд-во деловой и учебной литературы, 2005. – 336с.
Кузьменко О.В.Теоретичні засади адміністративного процесу: Монографія. – К.: Атіка, 2005. – 352с.
Кузьменко О.В. Детермінізм структури адміністративно-деліктного процесу// Держава і право. Юрид. і політ. науки: Зб.наук.пр. – 2003. – Вип. 21. – С. 201-205.
Кузьменко О.В., Гуржій Т.О. Адміністративно-процесуальне право України: Підручник/ За ред.. О.В. Кузьменко. – К.: Атіка, 2007. – 416с.
Кульпінов В. Повний КОАП // Всесвітня мережа Інтернет. – www.kontrakty.com.ua/show/ukr/article/27/3620043662.html.
Курило М. Деякі особливості розгляду справ про адміністративні правопорушення та недопустимість жорстокого поводження із затриманими // Всесвітня мережа Інтернет – www.prava.kiev.ua/n51.
Курс административного права и процесса/ Ю.А.Тихомиров. – М.: Юринформцентр, 1998. – 798с.
Кутовой В. Реализация защитником своих прав: некоторые проблемы реализации полномочий защитника в действующем УПК // Юридическая практика.-2004.-№11.-С.23.
Лук’янець Д.М. Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку: Монографія. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2001. – 220с.
Лук’янець Д.М. Адміністративно-деліктні відносини в Україні: теорія та практика правового регулювання: Монографія – Суми: ВТД „Університетська книга”, 2006. – 367 с.
Масленников М.Я. Административно-юрисдикционный процесс : понятие и соотношение с иными видами процесуально-правовой деятельности // Государство и право.- 2001.- № 2. – С. 15-20.
Мельник Н., Хавронюк Н. Сфера дозволенного сужается// Зеркало недели. – 2004. – 25 сентября. — № 38 (513). – С. 6.
Мельников В.А. Право лица, привлекаемого к административной ответственности, на защиту : Дисс….к.ю.н. –Волгоград, 1995.
Миколенко А.И.Административный процесс и административная ответственность в Украине: Учеб. пособие. -2. изд., доп. -Х. : Одиссей, 2006. — 351c.
Мірошниченко Г. Захист прав людини: тенденції негативні // Юридична газета. – 2007.- № 50.-С. 9.
Нагорний О.П. Законність в адміністративній діяльності органів внутрішніх страв та шляхи її удосконалення:Автореф. дис…. к.ю.н. 12. 00.07. –К., 2003.
Негодченко О.В. Забезпечення прав та свобод людини органами внутрішніх справ: організаційно-правовий аспект: Автореф. дис…. д.ю.н. 12.00. 07. –Х., 2004.
1. Новий тлумачний словник української мови. У 4−х томах/ Укл. В.В.Яременко, О.М. Сліпко. – Т.4. – К., 1998. – 944 с.
2. Обризан Н. Роль держави в здійсненні функції захисту // Право України.-2004.- № 8.-С.86-90.
3. Общая теория права и государства / Под ред. В.В. Лазарева. − М.: Юрист, 1996.− 472 с.
4. Овсянко Д.М. Административное право: Учебное пособие для студ.юрид. ф−тов и инст./ Отв. ред. проф. Г.А. Туманов. – М.: Юристъ, 1995. – 304 с.
5. Ожегов С.И. Словарь русского языка / Под ред. Н.Ю. Шведовой. – 14−е изд., стереотип. – М.: Рус.яз., 1983. – 816 с.
Олефіренко Е. Адміністративно-правові гарантії реалізації та захисту прав і свобод громадян // Підприємництво, господарство та право.-2005.- №3.- С.40-43.
Омельченко Т.В. Конституційне право особи на правову допомогу і його реалізація на досудових стадіях кримінального процесу : Автореферат дис.… к.ю.н. 12.00.09. – Х., 2004.- 19с.
Основи адміністративного судочинства в Україні (навчальний посібник для юридичних факультетів та юридичних клінік) За заг.ред. Александрової Н.В., Куйбіди Р.О. –К., Конус.-Ю, 2006.-256с.
Основи адміністративного судочинства та адміністративного права /Навч.посібник/ За заг. ред. Куйбіди Р.О., Шишкіна В.І. –К.: Старий світ. 2006.-576с.
Павлуник І. Особливості участі адвоката у цивільному процесі // Право України. 1999.- № 9 .- С. 62-64.
Перепелюк В.Г. Адміністративне судочинство: проблеми практики.-К.: Конус-Ю, 2007.-272с.
Перепелюк В.Г.Адміністративний процес/ Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича / О.Д. Крупчан (наук.ред.). — Чернівці : Рута, 2001.
Петров Г.И. Советское административное право. Часть Общая. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1960. – 344с.
Полєшко А.С. Сучасний стан і перспективи реформування українського адміністративного права (з ІV Національної науково−теоретичної конференції)// Право України. – 2005. − № 7. – С. 15 – 24.
Права громадян у сфері виконавчої влади: адміністративно-правове забезпечення реалізації та захисту / За загальною редакцією В.Б. Авер’янова. – К.: Науково-виробниче підприємство «Видавництво «Наукова думка» НАН України», 2007.- 588с.
Правова допомога : Зарубіжний досвід та пропозиції для України / Автори-упорядники О.А.Банчук, М.С.Демкова.- К.: Факт, 2004.-504с.
Прилуцький П. Проблема реалізації інституту фахівця у галузі права за кримінально-процесуальним законодавством України // Право України. -2007.-№ 9.- С. 104-107.
Рішення КСУ від 26.11.2000р. № 13-рп/2000 (справа про право вільного вибору захисника) // Всесвітня мережа Інтернет. — www.rada.gov.ua.
Россинский Б.В. Проблемы совершенствования законодательного регулирования административной ответственности юридических лиц в России// Митна справа. – 2006. — № 1. – С. 34–40.
Россинский Б.В. О некоторых уточнениях некоторых процессуальных положений Кодекса Российской Федерации об административных правонарушениях// Административное право и административный процесс: актуальные проблемы/ Отв. ред. Л.Л. Попов и М.С. Студеникина. – М.: Юристъ, 2004. – С. 259 – 272.
Рудой К.М. Адаптація адміністративного законодавства України у сфері охорони особистих прав громадян до норм Європейського Союзу: Автореф. дис…. к.ю.н. 12.00.07. – Харків: Національний університет внутрішніх справ, 2004. – 21с.
Салищева Н.Г. Административный процесс в СССР. – М.: Юрид. лит., 1964. – 148с.
Самолюк В.В. Законне представництво у кримінальному процесі України: Автореферат дис. .. к.ю.н. 12.00.09. – К., 2005.- 22с.
Сафулько С. Безвозмездная юридическая помощь // Юридическая практика.-2002.-№44(254).-С.6.
Святоцька В. Адаптація законодавства України про адвокатуру до європейських стандартів: деякі питання // Право України. – 2005.- № 10.- С.87-89.
Святоцька В. Європейські стандарти функціонування адвокатури // Право України. – 2007.- № 12.- С.69-71.
Селиванов А. Гусак М. Адвокат у адміністративних справах // Право України. — 1991. — № 6. — С. 31-33.
Селиванов А.О. Адміністративний процес в Україні: реальність і перспективи розвитку правових доктрин: Наукове видання. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2000. – 68с.
Селіванов В. Приватно−правові засади концепції державної політики захисту прав і свобод людини в Україні // Право України.− 1997.− №10.− С. 8−18.
Семінар з проблем реформування основних адміністративно-правових інститутів//Право України. – 2004. — № 1. – С. 158–159.
Серебряков Я. Защитник в производстве по делам об административных правонарушениях : Дис….к.ю.н. 12.00.14.- Омск, 2003.
Синьов О.В. Адміністративна відповідальність за правопорушення, що посягають на права та свободи громадян : Автореф. дис… к.ю.н. 12.00.07.-Х., 2001.-20с.
Скавронік В.М. Адміністративно-юрисдикційна діяльність суду (судді) // Судова апеляція .- 2005. — № 1.
Словарь иностранных слов. – 18-е изд., стер. – М.: Русский язык, 1989. – 624с.
Словник синонімів української мови : В 2. т. /А.А. Бурячок, Г.М. Гнатюк, С.І. Головощук та ін. – К. : Наукова думка, 1999−2000 .− Т. 2 .− 954 с.
Сміх В. Правове становище адвоката під час забезпечення права особи на правову допомогу // Право України.- 2005.- №10.-С.60-63.
Советское административное право: Ученик/ Под ред. П.Т.Василенкова. – М.: Юрид. лит., 1981. – 464с.
Современный философский словарь / Под ред. д.ф.н., проф. В.Е. Кемерова .- Москва Бишкек Екатеринбург. : Издательство «Одиссей», 1996.-608с.
Сорокин В.Д. Административно-процессуальное право. — М., Юридическая литература, 1972. – 240с.
Стан здійснення судочинства судами загальної юрисдикції у 2006 році (за даними судової статистики) // Всесвітня мережа Інтернет. — www.sudukraine.net.
Стахурський М. Проблеми реформування адміністративно-юрисдикційного процесу // Право України.- 2002. — № 3.- С. 27-30.
Стеценко С.Г. Адміністративне право України : Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2007.- 624с.
Судова практика у справах про адміністративні правопорушення (2003-2005 р.р.) За заг. ред. В.Т. Маляренка.- К.: Юрисконсульт, 2006.- 498с.
Таварткіладзе Н. М.Етичні основи діяльності адвоката-захисника : Автореферат дис….к.ю.н. 12.00.10. – Одеса, 2003.
Тараненко С.М. Захист прав і свобод громадян у провадженні в справах про адміністративні правопорушення та їх забезпечення в діяльності міліції: Автореф. дис….к. ю. н.: 12.00.07.- К., 2000.
Тараненко С.М. Концептуальнi засади забезпечення охорони прав i свобод особи в законодавствi про адмiнiстративнi правопорушення // Право України. — 1995.— №7. — С.36-38.
Тараненко С.М. Механізм захисту громадянами прав і свобод під час здійснення провадження у справах про адміністративні правопорушення // Право України. — 1998. — №11. — С.141-143.
Тараненко С.М. Новий погляд на принципи захисту прав і свобод громадян у законодавстві про адміністративні проступки // Право України. — 1999. — №9. — С.10-12.
Темченко В. Поняття та зміст форм забезпечення прав людини і основних свобод у міжнародних та національних правових актах // Підприємництво, господарство та право .- 2005.- №8.- С.82-85.
Темченко В. Особливості юридичного змісту термінів «захист» та «охорона» у механізмі забезпечення прав і основних свобод людини // Право України.-2005.-№ 9.- С.33-36.
Тесленко М. Про право кожного бути вільним у виборі захисника своїх прав // Право України. – 2002.- № 3.- С.55-59.
Терміни і поняття в законодавстві України: Науково−практичний словник−довідник. – Харків: Еспада, 2003. – 512 с.
Теория государства и права : Учебник для вузов. /Под ред. проф. В.М. Корельского и проф. В.Д. Перевалова.− М.: Издательство НОРМА, 2000.− 616 с.
Тимошенко И.В. Административная ответственность: конспект лекций/ И.В.Тимошенко. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2007. – 244с.
Тимощук В. Адміністративне право в контексті європейського вибору України (з міжнародної конференції)// Право України. – 2004. — № 3. – С. 25–28.
Титов А.М. Основні принципи та особливості участі захисника на досудовому слідстві // Автореферат дис….к.ю.н. 12.00.09. – Х., 2005.
Тищенко Н.М. Административно-процессуальный статус гражданина Украины: проблемы теории и пути совершенствования. – Харьков: Право, 1998. – 268с.
Тищенко Н.М. Гражданин в административном процессе.- Х.: Право, 1998.- 192с.
Тихомиров Ю.А. Курс административного права и процесса. – М.: Юринформцентр, 1998. – 798 с.
Трофимов С. За что боролись на то и … Проект Кодекса об административных проступках – куда идем?// Юридическая практика.-2004.-№39. -(353).-С. 6.
Українська Гельсінська спілка з прав людини. Щорічні доповіді про права людини // Всесвітня мережа Інтернет.- www.helsinki.org.ua/index.php?id=1117349486.
У пошуках правильної парадигми : Концептуальні перспективи посткомуністичного переходу у країнах Східної Європи: Пер. з англ. / За ред. Д.Гузіні; Гол. ред. серії і автор передмови Дж.Перлін; Наук.ред. О. Копорста.− К.: Видавництво „АйБі”, 2003.− 342 с.
Филатова А.В. Гарантии административной ответственности граждан / Дисс….к.ю.н. 12.00.14. – Саратов, 2003.-
Философский энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА−М, 1997. – 576 с.
Федоров І.О. Кодифікація адміністративно-деліктного законодавства України: Монографія. Запоріжжя: ТОВ „ВПО”Запоріжжя”, 2006. – 144 с.
Фіолевський Д.П. Адвокатура: Підручник.-К.: Алерта; Прецедент, 2007.-486с.
Фурса С.Я. Про правову допомогу // Юриспруденція: теорія і практика.-2005.-№ 10.- С.38-59.
Фурса С.Я. Фурса Є.І. Адвокат у цивільному процесі: Науково-практичний посібник.-К. : Видавець Фурса С. Я.: КНТ, 2006.- 448с. – (Серія «Процесуальні науки»).
Хворостянкіна А.В.Європейські стандарти адміністративного процесу // Всесвітня мережа Інтернет.- www.minjust.gov.ua.
Хотенець П.В. Правовий статус адвоката в Україні // Автореферат дис….к.ю.н 12.00.10. – Х., 2002.
Четвериков В.С. Административное право: Учебник. – М.: ФОРУМ: ИНФРА-М, 2005. – 320с.
Черв’якова О. Актуальні питання забезпечення прав громадян, підданих адміністративному арешту // Право України.-2006.-№ 2.-С.35-37.
Шатов А. О некоторыхпроблемах производства по делам об административных правонарушениях // Российская юстиция.- 2006.-№ 12.- С.28-29.
Шестопалов К. Правовая помощь: взгляд ЦППР // Юридическая практика.- 2004.- № 16 .- С.6
Шергин А.П. Административно-деликтное законодательство России: состояние, проблемы, перспективы// Административное право и административный процесс: актуальные проблемы/ Отв. ред. Л.Л. Попов и М.С. Студеникина. – М.: Юристъ, 2004. – С. 166 – 179.
Школик А.М. Можливості використання зарубіжної адміністративно-правової доктрини в українському адміністративному праві// VНаціональна науково-теоретична конференція «Українське адміністративне право: сучасний стан і перспективи реформування»: Тези виступів експертів Центру політико-правових реформ. – Одеса, 2007. – С. 51 – 58.
Щорічні доповіді Верховного Уповноваженого Верховної Ради з прав людини // Всесвітня мережа Інтернет. — www.ombudsman.kiev.ua/publ/dopov_2/d_02_3_1.htm.
Энциклопедический словарь. Репринтное издание Ф.А. Брокгауз, И.А. Эфрон.1890г.− М.: Терра, 1992.− Т. 43.− 769 с.
Юридический научно-практический словарь-справочник (основные термины и понятия) / Скакун О.Ф. Бондаренко Д.А. /Под общ. ред. проф. Скакун О.Ф. – Харьков : Эспада, 2007.-488с.
Юридический энциклопедический словарь / Гл.ред. А.Я. Сухарев; Ред.кол.: М.М. Богуславский М.И. Козырь, Г.М. Миньковский и др.-М.: Сов.энциклопедия, 1984.
Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемчушенко (відп. ред.) та ін. –К.: "Укр.енцикл.", 1998.-Т. 1.-672с.
Юридичний словник / За ред. Б.М. Бабія, Ф.Г. Бурчака, В.М. Корецького, В.В. Цвєткова.-К.: Головна редакція української радянської енциклопедії, 1983.
Якимов А.Ю. Административно-юрисдикционный процесс и административно-юрисдикционное производство // Государство и право.- 1999.- № 3.- С. 5-10
ЯкубаО.М. Советское административное право. Общая часть. – К.: Вища школа, 1975. – 231с.
Ямпольская Ц.А. Субъекты советского административного права: Автореферат диссертации на соискание ученой степени доктора юридических наук /Академия наук СССР. Институт права им. А.Я.Вышинского. – М., 1958. – 38с.
Яновська О. Система гарантій адвокатської діяльності – крок до громадянського суспільства // Право України.-1996.-№ 5.-С.48-51.
Янош К.Ф. Варфоломеева Т.В. Советская адвокатура на службе трудящихся.- К.: О-во "Знание" УССР, 1987.- 48с.
Boc J. Prawo Administracyjne.-Wroclaw.-Kolowia Limited, 1993.−314p.
Schwarts B. An Introduction to American Administrative Low. – L.,1962. – 280 р.
Yelhorn W., Byse C. Administrative Law. − Mineola, −1970.− 250 р.

referat-ok.com.ua

Захисник у провадженні у справах про адміністративні правопорушення

ВСТУП

РОЗДІЛ І ОСНОВНІ ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ УЧАСТІ ЗАХИСНИКА У ПРОВАДЖЕННІ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

1.1. Правова природа діяльності захисника у провадженні по справах про адміністративні правопорушення.

Висновки до розділу

2.1. Характеристика основних елементів правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

2.2. Місце захисника в системі суб’єктів провадження в справах про адміністративні правопорушення.

РОЗДІЛ ІІІШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВЧОГО РЕГУЛЮВАННЯ УЧАСТІ ЗАХИСНИКА ПРИ ПРОВАДЖЕННІ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ.

3.2. Основні перспективи розвитку законодавства в сфері діяльності захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.

Висновки до розділу

ВИСНОВКИ

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА:

Розділи