Міжнародні валютно-фінансові відносини як форма МЕВ
Вступ.
І. Сутність міжнародних валютних фінансових відносин.
1.1. Принципи побудови та регулювання сучасної валютної системи.
1.2. Функціональні форми грошових ресурсів.
ІІ. Характеристика сучасних міжнародних валютно-фінансових відносин.
2.1. Міжнародний вплив європейської валютно-фінансової інтеграції на стан сучасних міжнародних валютно-фінансових відносин.
2.2. Напрями удосконалення міжнародних фінансово-валютних відносин.
ІІІ. Україна, її правове регулювання міжнародно-світових органів.
3.1. Валютний ринок України: сучасний стан та його регулювання.
3.2. Особливості валютного регулювання в Україні.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Актуальність теми. Характерними рисами та особливостями сучасного етапу розвитку світового господарства є посилення процесів інтернаціоналізації, транснаціоналізації виробництва і капіталу, глобалізація світової економіки, інтенсивний розвиток інтеграційних процесів у різних її сегментах і сферах. Інтеграція та інтернаціоналізація господарського життя визначають напрями і пріоритети розвитку глобальної економіки ХХІ століття, формують стратегічні інтереси різних країн та їх об’єднань.
На даному етапі найбільш зрілих форм інтеграційний процес набув в Західній Європі, зокрема в Європейському Союзі. Протягом останнього десятиліття у розвитку цього міжнародного об’єднання європейських країн відбулися і продовжують відбуватися суттєві зміни його кількісних і якісних параметрів, які в силу істотного впливу на всю сукупність сучасних міжнародних економічних відносин потребують постійного всебічного, системного теоретичного дослідження та узагальнення. Рішення про утворення валютного союзу, введення єдиної грошової одиниці, хоч і мало теоретичне підгрунтя у вигляді концепції оптимального валютного простору, у значній мірі було рішенням політичним, яке лише орієнтувало соціально-економічний розвиток західноєвропейських країн у певному напрямку.
Актуальність теми роботи полягає у необхідності всебічного, системного аналізу суті валютно-фінансових відносин, поглибленого дослідження розвитку інтеграційного процесу у валютно-фінансовій сфері західноєвропейських країн, його механізму, особливостей, специфіки прояву і діалектичної суперечності, впливу на сукупність відносин з іншими регіонами і країнами світового господарства, в тому числі і з Україною.
Виходячи з актуальності теми, її теоретичної значимості і практичної спрямованості, мета роботи полягає у аналізі валютно-фінансових відносин західноєвропейських країн як відносно самостійної сфери прояву і водночас фактору впливу на подальший розвиток цього процесу в Європейському Союзі та Україні. У більш конкретному вигляді реалізація поставленої мети передбачає вирішення в роботі наступних завдань:
— розкрити економічну сутність валютно-фінансових відносин в процесі інтеграції країн-членів ЄС, об’єктивні передумови та етапи їх розвитку, вплив на систему сучасних міжнародних економічних відносин;
— вивчити механізм формування та розвитку європейської валютно-фінансової інтеграції, його інституційно-функціональну структуру, елементи, проблеми та напрямки вдосконалення;
— проаналізувати регіональні та міжнародні наслідки, перспективи і проблеми валютно-фінансової інтеграції;
— виявити основні форми та напрямки правового та валютного регулювання фінансово-валютних відносин.
Об’єктом дослідженняє сукупність взаємовідносин, що формуються в процесі розвитку фінансово-валютних відносин.
Предметом дослідженнявиступають валютно-фінансові відносини в інтеграційному процесі, сутність, еволюція та структура механізму валютно-фінансових відносин, форми і напрямки взаємодії України з Євросоюзом у валютно-фінансовій сфері.
І. Сутність міжнародних валютних фінансових відносин
1.1. Принципи побудови та регулювання сучасної валютної системи
Валютні відносини — сфера грошових відносин, які складаються між суб'єктами міжнародної економіки з приводу передачі купівельної спроможності грошей, виконання платіжних зобов'язань і страхування валютних ризиків.
Валютна система — форма організації та функціонування валютних відносин, яка історично сформувалася внаслідок процесів інтернаціоналізації економічних зв'язків і закріплена нормами національного законодавства та міжнародними угодами.
Основні елементи валютної системи:
• валюта — носій купівельної спроможності;
• спосіб конвертованості валют;
• режим валютного курсу;
• механізми здійснення міжнародних розрахунків;
• режим функціонування валютного ринку;
• організації та система регулювання валютних відносин. Протягом своєї еволюції міжнародна валютна система зазнала
кардинальних змін, які відбивали суттєві зрушення в системі грошових відносин і світового господарства — від золотовалютного стандарту до системи фіксованих валютних курсів, що ґрунтувалися на принципі валютного паритету, та сучасної системи регульованого флоатингу валютного курсу.
Носій функцій світових грошей протягом цієї еволюції змінив низку функціональних форм: від золотих монет і злитків до сучасних національних і міжнародних розрахункових грошових одиниць.
Основні принципи сучасної міжнародної валютної системи було закладено рішеннями Ямайської конференції 1976 року, які мали такий зміст:
• упроваджувався стандарт СДР на зміну золотодоларовому стандарту;
• країнам світового господарства надавалася можливість, крім СДР, встановлювати паритетні відносини до будь-якої валюти;
• золото демонетизували та скасували золоті паритети валют;
• встановлено режим гнучких валютних курсів замість фіксованих;
• країнам надавалося право вибору будь-якого режиму валютного курсу[19, c. 164-165].
Провідним елементом сучасної валютної системи є система валютного регулювання через упровадження відповідної валютної політики. Регулювання валютних відносин відбувається на міжнародному, регіональному та національному рівнях.
Повноваження з регулювання міжнародних валютних відносин на міжнародному рівні покладено на Міжнародний валютний фонд. Основне своє завдання МВФ визначає як сприяння розширенню і збалансованому зростанню міжнародної торгівлі та підтримку високого рівня зайнятості і реальних прибутків, надання допомоги в організації багатосторонньої системи розрахунків щодо поточних операцій між державами — членами МВФ.
Відповідно до статуту МВФ встановлено основні напрями його діяльності:
• регулювання валютних курсів;
• здійснення нагляду за політикою обмінного курсу валют країн-членів;
• здійснення нагляду за станом платіжних балансів країн-членів;
• здійснення нагляду за зовнішніми заборгованостями країн, які розвиваються.
У сфері регулювання валютних курсів МВФ розробляє основні принципи, яких мають дотримуватися країни-члени у своїй курсовій політиці:
• країна-член повинна уникати маніпуляцій валютними курсами з метою отримання конкурентних переваг і поліпшення свого платіжного балансу;
• країна-член повинна вдаватися до валютної інтервенції для протидії значним короткостроковим коливанням своєї валюти;
• у ході інтервенції необхідно враховувати інтереси інших країн-членів.
Контроль за дотриманням країною-членом цих принципів здійснюється за допомогою певних критеріїв, які передбачають втручання МВФ у таких випадках:
• затяжної великомасштабної інтервенції на валютному ринку;
• надмірного рівня офіційних запозичень для фінансування дефіциту платіжного балансу;
• запровадження чи посилення обмежень на торгівлю або рух капіталів;
• зміни валютного курсу, не пов'язаної з фундаментальними соціально-економічними умовами[14, c. 102-104].
Контроль МВФ здійснюється у формі щорічних консультацій з країнами-членами, у ході яких останнім даються рекомендації. Під час підготовки цих рекомендацій апарат МВФ враховує не тільки характер зовнішньоекономічної політики країни-члена, а й її внутрішній економічний стан. Такий контроль дає змогу одразу виявити будь-які проблеми з валютним курсом або платіжним балансом. У цьому питанні роль МВФ є дорадчою. МВФ проводить наради зі своїми членами на регулярній основі (зазвичай раз на рік), де він аналізує їхнє економічне становище, повідомляє їм про наявні або можливі проблеми, які виникатимуть унаслідок їхньої політики й інформує про це всіх своїх членів.
Щоб досягти своїх цілей, МВФ сприяє усуненню валютних обмежень щодо платежів і переказів за поточними міжнародними операціями.
Держава-член, що приймає зобов'язання, передбачені розділами 2(a), 3 і 4 ст. VIII Статей угоди МВФ, зобов'язується не запроваджувати обмеження на проведення платежів і переказів за поточними міжнародними операціями, а також не брати участі в дискримінаційних валютних угодах і не використовувати практику множинних валютних курсів без схвалення МВФ. Проте є можливість скористатися перехідними положеннями згідно зі ст. XIV, які дозволяють країнам-членам зберігати обмеження на міжнародні платежі й перекази за поточними операціями, що діяли на момент вступу до МВФ.
До 1997 р. 138 країн погодилися на повну конвертованість своїх національних валют.
МВФ 8 травня 1997 р. зробив заяву про те, що Україна взяла на себе зобов'язання щодо ст. VIII Статей угоди МВФ[9, c. 36-37].
1.2. Функціональні форми грошових ресурсів
Грошові ресурси, з приводу яких складаються валютні відносини, набувають у сучасних умовах різноманітних функціональних
форм:
• грошові одиниці (валюти, евровалюта, резервні валюти, міжнародна розрахункова грошова одиниця СДР);
• платіжні документи (чеки, акредитиви, пластикові картки);
• цінні папери (депозитні сертифікати, векселі, комерційні папери, ноти).
Євровалюти як складова євроресурсів — це кошти у вигляді депозитів іноземних валют, що використовуються банками-нерезидентами для продажу на регіональних і світових валютних ринках. Поняття "евровалюта" можна застосовувати до будь-яких валют, що надаються нерезидентам іноземними банками.
Євростерлінги, евромарки, швейцарські єврофранки швидко поширилися на світовому валютному ринку тому, що банки, які розташовані поза межами Великобританії, ФРН, Швейцарії, надавали клієнтам ці гроші та послуги на більш привабливих умовах, аніж місцеві банки. Останні опинилися в менш вигідних умовах через жорсткіший контроль щодо їх операцій на національному фінансовому ринку.
Завдяки винятковій гнучкості та ефективності ринків евровалют вони змогли пристосуватися до потреб, пов'язаних як із посиленням інтернаціоналізації виробництва й торгівлі, так і з утрудненням проведення платежів. Хоча долари зберігають пануючу позицію серед евровалют, проте роль американських грошей поступово слабшає, і 1979 р. вони вже не перевищували двох третин загальної суми внесків в інших евровалютах.
СДР (спеціальні права запозичення) — це міжнародні резервні платіжні кошти, призначені для врегулювання сальдо платіжних балансів, поповнення офіційних резервів і розрахунків з МВФ, порівняння вартості національних валют.
Визнаючи, що ефективна участь у системі міжнародної торгівлі і розрахунків потребує наявності достатніх резервів в учасників для виконання їхніх платіжних зобов'язань, МВФ запровадив з 1969 р. активи СДР як міжнародні резервні. МВФ уповноважений створювати кошти шляхом емісії та розподілу СДР між усіма державами-членами пропорційно до їхніх квот. Довгостроковим завданням МВФ відповідно до його Статуту є перетворення СДР на "основний резервний актив міжнародної валютної системи"[16, c. 122-124].
Механізм використання СДР передбачає, що експерти МВФ констатують існування довгострокової глобальної потреби в резервах. Рада керуючих МВФ встановлює терміни та обсяг емісії. СДР розподіляються між членами МВФ для поповнення наявних резервних активів. СДР також використовуються як облікова одиниця або як основа для облікової одиниці іншими міжнародними й регіональними організаціями.
Основні принципи використання СДР такі:
• випуск СДР здійснюється у вигляді записів на рахунках у МВФ країн-членів;
• СДР можуть зберігатися у членів як частина їхніх валютних резервів;
• СДР можуть використовуватися замість національних валют в операціях з іншими членами, а також з МВФ і з 15 призначеними власниками.
Вартість СДР визначається на основі кошика з валют держав-членів, що є найбільшими експортерами товарів і послуг. Склад і питома вага складових валютного кошика СДР періодично переглядається. Це дає змогу відображувати відносне значення цих валют у міжнародній торгівлі й резервах, забезпечувати стабільність СДР.
Для визначення відсоткової ставки щодо СДР використовують такі інструменти: тримісячні казначейські векселі США, ставку за тримісячними міжбанківськими депозитами Німеччини, тримісячні казначейські векселі Франції, тримісячні депозитні сертифікати Японії й тримісячні казначейські векселі Сполученого Королівства.
Переважна частина грошових активів, що їх продають на валютних ринках, має вигляд депозиту в банках: депозити до запитання, строкові депозити, депозити у валютах і депозити в евровалютах.
Строкові депозити у евровалютах — це кошти, вкладені на певний термін під певний відсоток. Ставки за цими депозитами слабко пов'язані з рівнем ставок на національних фінансових ринках.
Функціональною формою міжнародних грошових ресурсів є також короткострокові боргові цінні папери:
• скарбничі векселі — короткострокові цінні папери, які випускають уряди;
• трати (переказні векселі), які виписуються компаніями та є засобом платежу в зовнішній торгівлі;
• комерційні векселі (ноти), які випускаються компаніями в межах програм емісії нових інструментів для погашення раніше випущених;
• євродепозитні сертифікати — це боргові цінні папери, що видаються банком, за якими інвестору сплачується відсоток. Відомо кілька різновидів таких інструментів, що різняться умовами інвестування в ці інструменти.
Грошові ресурси обертаються у двох секторах світового фінансового ринку: валютному ринку та міжнародному грошовому ринку[12, c. 83-84].
ІІ. Характеристика сучасних міжнародних валютно-фінансових відносин
2.1. Міжнародний вплив європейської валютно-фінансової інтеграціїна стан сучасних міжнародних валютно-фінансових відносин
З введенням євро і зникненням валютних курсів країни-учасниці ЄВС втратили певні інструменти економічної політики: країни-члени втрачають право самостійно приймати рішення стосовно впливу на грошовий обіг; проведення незалежної бюджетної політики обмежується, з одного боку, взаємним впливом національних макроекономічних стабілізаційних політик, а з іншого — впливом національної державної заборгованості на рівень процентних ставок в ЄС.
Запровадження єдиної європейської грошової одиниці змінює всю міжнародну систему валютних курсів. Теоретично євро має потенціал для того, щоб стати глобальною валютою і таким чином створити триполярну валютну систему, в основі якої будуть американський долар, євро та японська ієна.
Зозширення ЄС, як і асоційоване чи повне членство несе з собою значне фінансове навантаження на бюджет країни, оскільки передбачає не лише внутрішнє реформування, адаптацію національної соціально-економічної, фінансової системи до стандартів ЄС переважно за власний рахунок, але й значні внески до спільного бюджету Євросоюзу.
валютно-фінансова інтеграція, введення євро можуть справляти не лише позитивний, а й негативний вплив на фінансовий сектор країн Центральної і Східної Європи, оскільки порушаться установлені сфери економічної політики, в тому числі бюджетно-податкова, кредитно-грошова, а також режим валютного курсу.
Із створенням ЄВС нестабільність центрально-східноєвропейських фінансових ринків може посилитися, враховуючи відносно невеликий розмір їх національних економік, а також залежність від державного регулювання. Це, в свою чергу, внесе невизначеність в національну економічну політику країн ЦСЄ, яка до цього часу спиралася на використання фінансового сектору для субсидіювання багатьох видів політично або соціально важливих видів діяльності.
З введенням євро виникають стимули для термінової реструктуризації фінансового сектору, в тому числі поліпшення системи фінансового посередництва і створення національних надійних банківських систем в країнах з перехідною економікою[7, c. 215-217].
Одним з наслідків валютно-фінансової інтеграції в Західній Європі може бути і збільшення припливу іноземного, зокрема західноєвропейського капіталу в країни ЦСЄ, оскільки більш ліквідні і краще розвинені європейські фінансові ринки призведуть до зниження витрат запозичення як для країн зони євро, так і для інших держав, які мобілізують капітал в новій валюті.
Поява єдиної європейської валюти не може не вплинути на валютну політику країн з перехідною економікою. Гнучка система валютного курсу з повзучою прив’язкою для багатьох країн є кращою, ніж режим вільного плавання. Центральна і Східна Європа можуть стати природною сферою розширення впливу євро, якщо країни ЦСЄ прив’яжуть до нього свої валюти.
Що стосується співробітництва нашої держави з Європейським Союзом, в тому числі і у валютно-фінансовій сфері, то, як підкреслюється в роботі, така співпраця здійснюється здебільшого у напрямку отримання кредитів, зокрема, кредитів на підтримку платіжного балансу та фінансування державного бюджету, фінансової допомоги в рамках програми TASIS.
Існує асиметрична зацікавленість обох партнерів — України та ЄС — у розвитку взаємних економічних зв’язків, поглибленні співробітництва в торгівельній, інвестиційній, фінансово-кредитній сферах. Така асиметрія зумовлена недостатнім рівнем бюджетних витрат на структурну перебудову української економіки, створення відповідної ринкової інфраструктури.
Відповідно до прийнятої в теорії міжнародної торгівлі класифікації рівнів економічної інтеграції, відносини України та ЄС подолали тільки-но перший, початковий рівень – визнання нашої держави з боку ЄС як країни з ринковою економікою (2000 р.), укладання преференційних торговельних угод, що передбачають встановлення більш низьких торговельних бар’єрів у взаємовідносинах сторін, а також режиму найбільшого сприяння (однією з останніх таких угод стала підписана в грудні 2000 р. угода про торгівлю одягом і текстилем). Проводяться підготовчі роботи в напрямку наближення другої сходинки економічної інтеграції – зони вільної торгівлі. Більш високі рівні економічної інтеграції України в ЄС – митний союз, спільний ринок, економічний союз, очевидно, будуть досягнуті лише у віддаленому майбутньому, по мірі досягнення відповідного рівня показників макроекономічної конвергенції.
Наслідком валютно-фінансової інтеграції в Західній Європі може бути і збільшення припливу західноєвропейського капіталу в країни ЦСЄ, оскільки більш ліквідні і краще розвинені європейські фінансові ринки призведуть до зниження витрат запозичення як для країн зони євро, так і для інших держав, які мобілізують капітал в новій валюті.
Дослідження валютно-фінансових аспектів європейської інтеграції дає змогу враховувати досвід країн-членів у подальшій активізації співпраці нашої держави з ЄС, сприяє вирішенню Україною таких актуальних завдань як розбудова і консолідація валютно-фінансової системи України на ринковій основі, її реформування в напрямку наближення до європейської, створення адекватного новим умовам національного валютно-фінансового ринку та ринку капіталів із впровадженням сучасних інституцій та інструментів, підвищення ефективності торговельно-економічного, інвестиційного та фінансово-кредитного співробітництва України з Євросоюзом[11, c. 249-250].
2.2. Напрями удосконалення міжнародних фінансово-валютних відносин
Суть пропозиції щодо реформування існуючих структур міжнародної валютної системи зводиться, по-перше, до більш повної і всебічної політики провідних країн світу на кшталт маастрихтських критеріїв валютно-фінансової конвергенції країн ЄС; по-друге, до формування центральної системи координації та регулювання валютних курсів, менш жорсткої, ніж фіксовані режими Бреттон-Вудської системи чи європейського механізму валютних курсів, але, водночас, і менш мінливої, ніж сучасний режим вільного плавання, по-третє, до вирішення проблем валютної ліквідності.
Остаточне з’ясування усіх питань та забезпечення практичного функціонування реформованої системи пропонується покласти на МВФ. При цьому МВФ повинен зосередитися переважно на наданні позик, спрямованих на підтримання макроекономічної рівноваги, а не довгострокового розвитку, що входить до функцій Світового банку. Макроекономічне регулювання, уніфіковані валютні курси та відкрита система платежів мають стати наріжним каменем діяльності МВФ, що посилить його системну трансформаційну здатність щодо фінансування і підтримання макроекономічних стабілізаційних програм. Йдеться про всебічне надання допомоги своїм членам у підтримці зорієнтованої на розвиток економічної стратегії, що включає контрольовану інфляцію, кредитні параметри, регулювання валютних курсів та відкриття економік перехідних країн та країн, що розвиваються, для торгівлі та іноземних інвестицій. Безперечно, стратегія МВФ мусить бути гнучкою і враховувати унікальні умови, історичні геополітичні та інші особливості кожної країни.
Впровадження централізовано-керованої міжнародної валютної системи є тривалим процесом. Її практичне здійснення вирішальною мірою залежатиме від узгодженої політики провідних індустріальних держав світу, насамперед „великої сімки”, від перебігу подій у самій розгалуженій системі міжнародних валютних відносин. У цьому зв’язку зростає також значення аналітичної роботи, що здійснюється в рамках МВФ, зокрема, шляхом підготовки і видання „Світового економічного огляду”, та ін.[15, c. 136]
Важливим кроком до подальшої диверсифікації та глобалізації повноважень МВФ є надання йому статусу спостерігача у щорічних нарадах групи Великої вісімки. Особливо зростає його значення як повноважного центру координації економічної і монетарної політики глобального рівня, під час гострих фінансових криз.
Загроза світових фінансових криз вимагає створення відповідних стримуючих противаг та превентивних захисних засобів у глобальному масштабі. Сприяння з боку МВФ може здійснюватися за двома напрямками. По-перше, надання технічної допомоги країнам в удосконаленні їх економічної політики таким чином, щоб унеможливити перевищення меж валютних диспаритетів та виникнення криз платіжних балансів.
По-друге, якщо криза все ж таки сталася, надання фінансової підтримки для здійснення колекційної політики. Це вимагає створення попереджувальної системи, яка б пильно відслідковувала урядову політику і пропонувала необхідні корективи та створювала можливості для взаємної перевірки та уточнення економічних індикаторів.
Таким чином, сучасні міжнародні відносини потребують оперативних і скоординованих дій національних урядів та міжнародних валютно-кредитних організацій[4, c. 96-97].
ІІІ. Україна, її правове регулювання міжнародно-світових органів
3.1. Валютний ринок України: сучасний стан та його регулювання
Валютний ринок України формувався разом з процесами розбудови Української держави та реформуванням ЇЇ економіки. За часів перебування у складі СРСР в Україні існувала державна монополія на зовнішньоекономічну діяльність і державна валютна монополія. Функції валютного регулювання щодо формування валютних фондів та їх використання виконували державні органи — Держплан, Держбанк, Мінфін.
Система валютної політики в Україні формувалася у складних і суперечливих соціально-економічних умовах, про що свідчить аналіз основних її етапів.
Перехідний етап розвитку валютного ринку в Україні можна поділити на кілька періодів:
• попередній — з прийняття Декларації про державний суверенітет України до виходу України із "зони рубля";
• запровадження власної грошової одиниці та прийняття національного валютного законодавства;
• спроба відновити державну валютну монополію;
• лібералізація валютного ринку та відносна стабілізація валютного курсу карбованця, який завершився запровадженням національної валюти — гривні.
На першому етапі формування власної валютної системи, який розпочався із здобуттям незалежності та тривав протягом 1991-1992 років, національна економіка зазнала руйнівних інфляційних процесів. Хронічно розбалансована грошова система фактично перебувала у "зоні рубля": курс відносно інших іноземних валют визначався через крос-курс до російського рубля, який відігравав роль ключової резервної валюти.
Основні чинники, що зумовили такі особливості валютної політики на цьому етапі, пов'язані з інерцією соціально-економічної системи (збереження значної частки державної власності, відсутність ґрунтовних реформ, низька кваліфікація спеціалістів) і незрілістю фінансового ринку (відсутність інфраструктури). Ознакою валютного ринку на перехідному етапі була відсутність національної системи валютного регулювання, передусім системи валютних обмежень і системи контролю за проведенням валютних операцій. Загалом перехідний етап у розвитку валютного ринку характеризувався такими явищами:
• організаційною слабкістю банківської системи;
• обмеженістю державних валютних резервів;
• кризою неплатежів у безготівковому обігу з країнами СНД;
• ефектом валютного заміщення;
• дефіцитом платіжного балансу.
Новий етап розпочався в листопаді 1992 p., коли згідно з Указом Президента України український карбованець стає єдиним законним засобом платежу на території країни і встановлюється офіційний курс карбованця 1,45 укр. крб. за 1 російський руб. У цьому самому році розпочалося формування валютних резервів та розробка механізмів підтримки валютного курсу. При НБУ створюється валютна біржа, засновниками якої стали понад 40 комерційних банків[8, c. 139-140].
Порядок формування валютних фондів передбачав, що суб'єкти підприємницької діяльності, розташовані в Україні, незалежно від місця реєстрації та форм власності, сплачуватимуть податок на валютну виручку від експорту продукції (робіт, послуг) за всіма видами іноземної валюти.
Уведення податку на валютну виручку супроводжувалося певними додатковими умовами.
Наступний етап розпочався у 1993 р. із прийняттям низки декретів Кабінету Міністрів щодо валютного регулювання в Україні, тобто було створено юридичне підґрунтя для подальшого розвитку валютного ринку та його регулювання.
Водночас інфляційні процеси в економіці України внаслідок неконтрольованої кредитної емісії, подальший спад виробництва, зростання цін на енергоносії, відсутність як зовнішньої, так і внутрішньої рівноваги грошового обігу, проблеми, пов'язані з використанням "тимчасової" валюти — карбованця, призвели до різкого падіння курсу карбованця відносно іноземних валют.
Як наслідок, урядова політика (12 серпня 1993 р. — серпень 1994 р.) набула характеру адміністративного регулювання зовнішньоекономічних і валютних відносин. Вона передбачала:
• уведення режиму так званих спецекспортерів;
• упровадження фіксованого валютного курсу на рівні 5970 крб. за 1 дол. США (пізніше — 12610 крб. за 1 дол. США);
• різке зменшення обсягів операцій на валютній біржі, а згодом адміністративне припинення її діяльності;
• упровадження так званого аукціонного продажу іноземної валюти за адміністративно встановленим курсом до іноземних валют через "тендерний комітет";
• зменшення з 90 до ЗО днів терміну повернення у країну валютної виручки експортерів та збільшення від 0,3 % до 1 % пені за кожний день прострочення цього терміну.
Унаслідок зазначених заходів зменшувався експорт з України та стимулювався імпорт, що призвело до скорочення валютних надходжень у країну й одночасно різкого зростання попиту на іноземну валюту.
Процес лібералізації валютного ринку був започаткований Указом Президента України від 22 серпня 1994 р. "Про вдосконалення валютного регулювання". У цей період було вжито заходів щодо лібералізації валютного ринку в Україні: передбачалося з 1 жовтня 1994 р. відновити роботу Валютної біржі НБУ, розробити систему заходів для зближення та уніфікації офіційного та ринкового курсів, встановлення валютного курсу карбованця за результатами торгів на валютній біржі. Ці заходи були спрямовані на децентралізацію валютного ринку, стабілізацію курсу карбованця, створення передумов для проведення грошової реформи[21, c. 152-154].
Удосконалення системи заходів щодо валютного регулювання (кінець 1994 — серпень 1996 р.) сприяло формуванню позитивних тенденцій, які визначилися на валютному ринку України:
• зросла роль Української міжбанківської валютної біржі як центру проведення валютних операцій;
• активізувалися валютні операції не лише на біржовому, а й на позабіржовому валютному ринку;
• змінилося співвідношення попиту і пропозиції іноземних валют на користь останньої та стабілізувався курс українського карбованця відносно ключових іноземних валют;
НБУ створив значні валютні резерви в іноземній валюті;
• було розроблено систему заходів, що вплинули на переведення коштів з валютного та кредитного ринків на ринок державних цінних паперів. Так, за даними НБУ, підписка на ОДВП тільки нерезидентами досягла 300-370 млн грн.
Ці фактори водночас з повним контролем НБУ над фінансовою ситуацією в країні, з різким зниженням темпів інфляції створювали сприятливі передумови для проведення грошової реформи в Україні, яка й була здійснена у вересні 1996 р.
Проте у 1998 р. валютна система України зазнала негативного впливу спекулятивного капіталу, приплив якого був зумовлений суперечностями грошово-кредитної політики та інтегруванням у світовий фінансовий ринок. Боргова експансія уряду на умовах низького ризику та значно вищих за світовий рівень відсоткових ставок призвела до припливу спекулятивного капіталу на національний ринок державних позичок. Інтенсивна пропозиція Облігації валютної державної позики (ОВДП) на ринку сприяла зростанню рівня відсоткових ставок і залученню капіталу нерезидентів. Стабільність валютного курсу, яка зумовлювала високу дохідність ОВДП, стала ще одним фактором залучення іноземного капіталу. На цьому етапі підтримання стабільності валютного курсу значною мірою було зумовлено цілями грошової реформи. Оголошення трохи похилого до низу валютного коридору зобов'язувало НБУ підтримувати стабільність номінального валютного курсу. Через ці суперечливі фактори приплив іноземного капіталу на ринок ОВДП спричинював надмірну ревальвацію курсу гривні.
Підтримання стабільного валютного курсу в умовах відпливу іноземного капіталу об'єктивно зумовила перехід до рестрикційної монетарної політики та до посилення валютних обмежень. Дії, спрямовані на підтримання стабільного валютного курсу, спиралися на використання резервів НБУ (їх обсяг скоротився вдвічі порівняно з попереднім періодом) і зниження валютного коридору з одночасним його розширенням.
З 2003 р. розпочався новий етап розвитку системи валютного регулювання в Україні, пов'язаний з необхідністю системних корегувань в умовах прискорення темпів економічного зростання.
Основними учасниками валютного ринку в Україні є:
• Національний банк України;
• уповноважені комерційні банки;
• кредитно-фінансові установи, які отримали ліцензію НБУ на право проведення валютних операцій;
• юридичні особи, які уклали агентські угоди на відкриття пунктів обміну іноземних валют;
• кредитно-фінансові установи-нерезиденти, які отримали індивідуальні ліцензії НБУ на право проведення операцій на валютному ринку України[22, c. 136-138].
Банківські операції з іноземною валютою в країні здійснюються уповноваженими банками, тобто комерційними банками, які мають ліцензію Національного банку України на проведення операцій з іноземною валютою.
До валютних операцій належать операції, пов'язані:
• з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;
• з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобів платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності;
• з ввезенням, переказом і пересиланням на територію України та вивезенням, переказом і пересиланням за її межі валютних цінностей.
Валютними цінностями на території України вважаються:
• валюта України, під якою розуміють грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет та в інших формах, що перебувають в обігу і є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у вклад у банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України;
• платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші банківські документи), виражені у валюті України;
• іноземна валюта — іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що не підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України;
• платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або монетарних металах;
• монетарні метали: золото і метали іридієво-платинових груп у будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів і брухту цих металів.
Суб'єктами валютних відносин у національному законодавстві є дві основні групи учасників — резиденти та нерезиденти. До резидентів належать:
• фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, які тимчасово перебувають за кордоном;
• юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України;
• дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва України за кордоном, які користуються імунітетом і дипломатичними привілеями, а також філії та представництва підприємств та організацій за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності.
Нерезидентами вважаються:
• фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, у тому числі ті, які тимчасово перебувають на території України;
• юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, які не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням за межами України, які створені й діють відповідно до законодавства іноземної держави, у тому числі юридичні особи та інші суб'єкти підприємницької діяльності з участю юридичних осіб та інших суб'єктів підприємницької діяльності України;
• розташовані на території України іноземні дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва, міжнародні організації та їхні філії, що користуються імунітетом і дипломатичними привілеями, а також представництва інших організацій і фірм, які не здійснюють підприємницької діяльності на підставі законів України.
Згідно із законодавством України резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України, та здійснювати з ними валютні операції. Проведення валютних операцій регламентується Декретом Кабінету Міністрів "Про систему валютного регулювання та валютного контролю" та іншими нормативними актами.
Операції з безготівковою валютою передбачають використання різноманітних видів валютних рахунків. Порядок відкриття та ведення валютних рахунків в Україні визначає Національний банк України. Для відкриття рахунка юридичні особи надають банку такі документи:
• копію свідоцтва про реєстрацію та копії реєстраційних документів, засвідчені нотаріально;
• заяву встановленого зразка;
• нотаріально засвідчені картки зі зразками підписів осіб, уповноважених проводити розрахункові операції, та відбитком печатки (для юридичних осіб). Банк оформляє відкриття рахунка клієнта на підставі договору про розрахунково-касове обслуговування за валютними рахунками. Банківські рахунки в іноземній валюті поділяються на розрахункові, субрахункові, позичкові та депозитні (за вкладами).
Розрахункові рахунки призначені для проведення розрахунків у безготівковій та готівковій формах, для проведення поточних торговельних та неторговельних операцій, які визначаються законодавством з питань валютного регулювання та нормативними актами НБУ[18, c.264-266].
3.2. Особливості валютного регулювання в Україні
Особливістю валютного регулювання в Україні є організація процесу обігу валютних коштів юридичних осіб — резидентів України з використанням двох паралельних валютних рахунків: розподільчого та поточного. Одночасно з відкриттям розрахункового рахунка в іноземній валюті юридичним особам — резидентам відкривається розподільчий рахунок. Усі надходження в іноземній валюті на користь резидентів, включаючи виручку від реалізації товарів, робіт, послуг за іноземну валюту, на території України підлягають попередньому зарахуванню на розподільчі рахунки цих резидентів в уповноваженому банку.
На розподільчий (блокований або транзитний) валютний рахунок зараховується сума валютних надходжень від продажу товарів і послуг за іноземну валюту, незалежно від джерел її походження. Зазначена сума підлягає обов'язковому та повному зарахуванню на спеціальні розподільчі рахунки, які відкриваються та ведуться стосовно кожного з клієнтів у комерційних банках України, що мають ліцензію НБУ.
На поточний валютний рахунок (або валютний рахунок у країні) зараховується решта валютних коштів, яка залишається в розпорядженні підприємства, організації, установи після обов’язкового продажу частини надходжень в іноземній валюті
Чинним законодавством передбачаються випадки, коли надходження на користь резидентів України не зараховуються на розподільчий рахунок і не підлягають обов'язковому продажу уповноваженим банкам.
Субрахункові рахунки в іноземній валюті відкриваються для філіалів або інших відокремлених підрозділів підприємств, які мають право на використання іноземної валюти (за згодою власника рахунка — головного підприємства), відповідно до чинного валютного законодавства.
На субрахунковий рахунок можуть бути зараховані валютні кошти за реалізовані товари та послуги (відповідно до нормативних актів НБУ), перераховані головним підприємством або придбані на міжбанківському валютному ринку. Виручка за реалізовані товари та послуги після зарахування на субрахунковий рахунок підлягає перерахуванню на основний рахунок у повному обсязі. Кошти, перераховані головним підприємством або придбані на міжбанківському валютному ринку, можуть витрачатися філіалами або іншими відокремленими підрозділами (згідно із затвердженими кошторисами) на оплату службових відряджень за кордон, забезпечення експлуатації власних транспортних засобів за кордоном, на оплату праці нерезидентів в іноземній валюті, а також на придбання обладнання для власних потреб згідно з контрактами з нерезидентами[17, c. 115-117].
Позичкові рахунки в іноземній валюті відкриваються уповноваженими банками на договірних засадах юридичним особам (резидентам і нерезидентам), а також представництвам юридичних осіб-нерезидентів. Позичкові рахунки призначені для обліку позик, які надані шляхом сплати розрахункових документів або перерахуванням на розрахунковий рахунок позичальника відповідно до умов кредитної угоди.
Депозитні (за внесками) рахунки в іноземній валюті відкриваються фізичним та юридичним особам (резидентам і нерезидентам), а також представництвам юридичних осіб (нерезидентів) на підставі депозитного договору між власником рахунка і банком на визначений у договорі термін. Кошти на депозитний рахунок юридичної особи — нерезидента перераховуються з розрахункового рахунка в іноземній валюті власників коштів, а після закінчення терміну їх зберігання повертаються на цей самий розрахунковий рахунок.
Кошти на депозитний рахунок юридичної особи нерезидента перераховуються через кореспондентський рахунок уповноваженого банку України з рахунка нерезидента, відкритого ним в іноземному банку. Після закінчення терміну їх зберігання кошти повертаються на зазначений нерезидентом рахунок в іноземному банку. Аналогічний порядок діє щодо відсотків за депозитними вкладами.
Виконання розрахункових операцій та видача готівки з депозитних рахунків юридичних осіб забороняється.
Основним видом валютних обмежень, що використовується в Україні для забезпечення стабільності валютного ринку, є обов’язковий продаж валютної виручки на національному валютному ринку. Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р. № 15-93 встановлено, що надходження в іноземній валюті на користь резидентів підлягають обов'язковому продажу через уповноважені банки на міжбанківському ринку України протягом п'яти банківських днів з моменту зарахування таких надходжень на кореспондентські рахунки уповноважених банків. Сьогодні обов'язковому продажу через уповноважені банки на міжбанківському валютному ринку України підлягають 50 % надходжень в іноземній валюті на користь резидентів. Решта коштів у валюті залишається в розпорядженні резидентів і використовується ними відповідно до правил валютного регулювання[3, c. 186-187].
Нормами валютного регулювання в Україні передбачається низка випадків, коли резиденти звільняються від обов'язкового продажу надходжень в іноземній валюті. Так, обов'язковому продажу не підлягають:
• кошти в конвертованій валюті, придбані на міжбанківському валютному ринку України, через уповноважені банки протягом терміну, встановленого валютним законодавством для розрахунків з нерезидентами;
• кошти в іноземній валюті, одержані фізичними особами резидентами, включаючи оплату праці, за винятком коштів, одержаних від підприємницької діяльності;
• кошти в іноземній валюті, що належать дипломатичним, консульським, торговельним та іншим офіційним представництвам України, які користуються імунітетом і дипломатичними привілеями, а також філіям та представництвам за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності;
• кошти в іноземній валюті, що належать уповноваженим банкам та іншим кредитно-фінансовим установам, які мають ліцензію НБУ на право здійснення валютних операцій, у тому числі придбані від свого імені і за свій рахунок у фізичних осіб резидентів і нерезидентів з урахуванням правил ведення касових операцій, що встановлюються НБУ;
• кошти в міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, які використовуються в торговельному обороті з іноземними державами, а також кошти в конвертованій іноземній валюті, які використовуються в неторговельному обороті з іноземними державами на підставі положень міжнародних договорів України;
• кошти в іноземній валюті, одержані від приватизації державного майна.
Водночас, крім зазначених випадків, тимчасово не підлягають обов'язковому продажу суми виручки в іноземній валюті, які:
• надійшли на рахунки резидентів-посередників від продажу продукції (робіт, послуг) і підлягають перерахуванню резидентам і нерезидентам — суб'єктам підприємницької діяльності, за дорученням яких на підставі комісії, доручення, консигнації або агентські угоди було здійснено продаж;
• повністю спрямовуються резидентами на погашення заборгованості в іноземній валюті за кредитами, отриманими резидентами на підставі індивідуальної ліцензії НБУ або гарантованими Урядом України чи НБУ;
• перераховуються на територію України з метою їх внесення до статутних фондів підприємств з іноземними інвестиціями;
• надійшли на користь підприємств з іноземними інвестиціями за експорт продукції (робіт, послуг) власного виробництва[23, c. 46-47].
Як валютні обмеження, у практиці валютного регулювання в Україні використовуються вимоги щодо термінів здійснення платежів у валюті та надходження імпорту в країну. Під час укладання контрактів на імпорт продукції в Україну резидент має використовувати форми розрахунків з нерезидентами, передбачені чинним законодавством, з урахуванням валютних обмежень, встановлених Національним банком України на момент здійснення розрахунків. Імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочення поставки в разі, коли таке відстрочення перевищує 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції (робіт, rto-слуг), що імпортується, потребують індивідуального дозволу регіонального управління Національного банку України за місцем реєстрації резидента.
Підставою для продовження терміну надходження продукції (робіт, послуг) понад 90 днів є наявність висновків відповідних міністерств і відомств, які підтверджують надійність контракту резидента з іноземною фірмою, що встановлено постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок віднесення операцій резидентів при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності до договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, поставки складних технічних виробів і товарів спеціального призначення" № 882 від 28.12.94. Такий порядок встановлено Законом України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті".
Уповноважений банк здійснює конвертацію наявної іноземної валюти у валюту контракту за курсом купівлі в разі відсутності на рахунку резидента передбаченої контрактом вільно конвертованої валюти для оплати продукції, що імпортується в Україну.
Якщо між партнерами досягнуто згоди на оплату продукції в іншій вільно конвертованій валюті, що передбачена контрактом, перерахунок вартості контракту у валюті, в якій буде здійснено платіж, проводиться за крос-курсом на останню дату публікації у "Financial Times" перед здійсненням платежу або за даними системи "REUTERS" на дату здійснення платежу. За відсутності на рахунку резидента передбаченої контрактом валюти оплата продукції, що імпортується в Україну, здійснюється (у разі згоди на це іноземного партнера) у наявній вільно конвертованій валюті, яка перераховується за крос-курсом (на дату здійснення платежу) у валюту контракту, де застосовуються зазначені терміни до перерахованих за кордон валютних коштів у вигляді заставної суми для участі в міжнародних торгах на одержання замовлення на здійснення будівництва чи поставок обладнання для будівництва за кордоном, які після завершення торгів повертаються резидентам.
За нормами валютного законодавства індивідуальної ліцензії Національного банку України обов'язково потребують розрахунки резидентів за імпортними контрактами, які здійснюються на умовах відстрочення поставки терміном понад 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується.
Резиденти, які купують іноземну валюту через уповноважені банки з метою забезпечити виконання зобов'язань перед нерезидентами, зобов'язані перерахувати такі суми на валютні рахунки нерезидентів. Ті, хто порушив передбачені терміни, мають сплачувати пеню за кожний день прострочення в розмірі 0,3 % суми неодержаної виручки (митної вартості недопоставленої продукції) в іноземній валюті, перерахованої за офіційним поточним валютним курсом на день нарахування пені. Водночас, загальний розмір нарахованої пені не може перевищувати розмір заборгованості.
Якщо резиденти порушують зазначені терміни, придбана валюта продається уповноваженими банками протягом 5 робочих днів на міжбанківському валютному ринку України.
Національний банк України може надавати індивідуальні ліцензії за умови перевищення термінів розрахунків в разі виконання резидентами договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, постачання складних технічних виробів і товарів спеціального призначення.
Стабільний розвиток валютного ринку та підтримання валютного курсу забезпечуються ефективною системою контролю.
Валютний контроль — це система заходів уповноважених органів з метою забезпечення резидентами та нерезидентами на території країни виконання норм валютного законодавства України під час здійснення ними операцій з валютними цінностями[2, c. 92-94].
Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" валютні операції з участю резидентів і нерезидентів підлягають валютному контролю. Такому контролю підлягають також зобов'язання щодо декларування валютних цінностей та іншого майна. Органи, що здійснюють валютний контроль, мають право вимагати й одержувати від підприємств і громадян повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, про стан банківських розрахунків в іноземній валюті, а також про майно, що підлягає декларуванню.
Головним органом валютного контролю в нашій державі є Національний банк України. НБУ не тільки контролює виконання правил регулювання валютних операцій на території України, а й забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю за операціями, які проводяться через ці банки. Інші державні органи також мають певні повноваження у сфері валютного контролю. Так, державна податкова адміністрація України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, Державна митна служба контролює додержання правил переміщення валютних цінностей через митний кордон, а Міністерство зв'язку наглядає за додержанням правил поштових переказів і пересилання валютних цінностей через кордон[1, c. 213].
Висновки
Міжнародні валютні відносини — це сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних зв'язків у світогосподарській сфері, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств.
Міжнародні валютні відносини складаються і розвиваються на основі експорту товарів, капіталів, робочої сили та новітньої технології, спільного підприємництва. Основною цільовою функцією цих відносин є забезпечення необхідних умов для процесу відтворення у рамках світового господарства та обслуговування світогосподарських зв'язків. Сам процес міжнародних валютних розрахунків належить до сфери розподілу та обміну, проте разом з тим тісно пов'язаний з процесом відтворення в сфері матеріального виробництва. Причому між процесом відтворення і валютними відносинами існує як прямий, так і зворотний зв'язок. Адже, з одного боку, розвиток процесу відтворення виступає об'єктивною основою валютних відносин, оскільки породжує експорт капіталу, міжнародний обмін товарами та послугами, передачу технології та ін. і відповідно визначає весь комплекс валютних відносин, що пов'язані з міжнародним оборотом останніх. З другого боку, хоча валютна сфера — вторинна щодо сфери матеріального виробництва, вона не лише пасивно відбиває перебіг виробничих процесів, а й активно на них впливає.
Отже, міжнародні валютні відносини — одна з головних складових міжнародних економічних відносин. Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система. Розрізняють національну та світову валютні системи. Світова валютна система розвивається на регіональному та глобально-світовому рівнях. У свою чергу регіональні, світові та національні валютні системи активно взаємодіють між собою, утворюючи єдину цілісну систему міжнародних валютних відносин.
Валютні відносини тісно пов'язані з внутрішніми грошовими відносинами. Тому еволюція міжнародних валютних відносин у специфічному вигляді повторює, як ми побачимо нижче, розвиток внутрішнього грошового обігу країн. Разом з тим валютні відносини не виключають національного характеру грошового механізму окремих країн. У процесі поглиблення міжнародного поділу праці та розвитку економічних зв'язків відбувається інтеграція систем національних грошових та світових валютних відносин і функціональні відмінності між ними практично нівелюються.
Таким чином, сучасні міжнародні відносини потребують оперативних і скоординованих дій національних урядів та міжнародних валютно-кредитних організацій.
Список використаної літератури
1. Боринець С. Я. Міжнародні фінанси. — К., 2001.
2. Гальчинський А. С. Світова валютна система. — К., 1997.
3. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.
4. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.
5. Доминик Сальваторе. Международная экономика — М., 1998.
6. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.
7. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.
8. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.
9. Луцишин 3. О. Міжнародні валютно-фінансові відносини: практична філософія і реалії української економіки. — Тернопіль, 1997.
10. Мировые финансы / Максимо Энг и др. — М., 1998.
11. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.
12. Міжнародні валютно-кредитні відносини: Підручник / За ред. А. С. Філіпенка. — К., 1997.
13. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.
14. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.
15. Міжнародні фінанси / За ред. Н. О. Рогача. — К., 2003.
16. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.
17. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.
18. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.
19. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми: Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.
20. Цимбалістий В. Теорія міжнародних відносин: Навчальний посібник/ Василь Цимбалістий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. — 3-е вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 320 с.
21. Шемет Т. С. Міжнародні фінанси. — К., 2000.
22. Школа І. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник для студ., що вивч. дисципліну "Міжнародна економіка". — Чернівці : Рута, 1996. — 204с.
23. Ющенко В. А., Міщенко В. І. Валютне регулювання. — К., 1998.