Вступ.

1. Поняття і зміст та основні форми демократії.

2. Сучасні концепції демократії.

3. Основні принципи і процедури демократії.

4. Необхідні передумови утвердження демократії.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Демократія є найскладнішим різновидом політичного режиму. Сам термін «демократія» в перекладі з грецької мови означає «влада народу». Людство використовувало демократію з глибокої давнини поряд з іншими ранніми формами політичної організації суспільства; це були — безпосередня первісна, общинна демократія, військова племінна демократія додержавних етапів розвитку людства (стародавні германці, слов'яни). Державні форми демократії були добре відомі античному світу: в Греції вона тривалий час чергувалася з тираніями і деспотіями (монархічним правлінням), а в Стародавньому Римі республіканська рабовласницька демократія панувала декілька століть, аж до імперії. Афінський стратег Перікл, пояснюючи сутність демократії, наголошував, що цей лад зветься демократичним, тому що базується не на меншості, а на більшості: «Щодо приватних інтересів — закони наші надають рівноправності всім». Проте первинний сенс демократії як народовладдя часто суттєво відрізнявся від численних форм її практичної реалізації, що й внесло чимало розбіжностей та суперечок щодо розуміння цього терміна.

Більш широке визначення поняття «демократія» було сформульоване президентом США Авраамом Лінкольном — «народний уряд, обраний народом і для народу». Однак з часів першого вживання цього терміна в трактаті Аристотеля «Політика» між вченими і публічними політиками йдуть нескінченні спори щодо його змісту, окремих складових демократії, спрямованості, етнічної оцінки тощо. Можливо, народу і державі, що відмовилися від тоталітаризму і прямують до демократичного режиму, доцільно враховувати думку Карла Поппера: «Демократію ми обираємо не тому, що вона багата чеснотами, а тільки для того, щоб запобігти тиранії. Обираємо із розумінням її недоліків і пошуками, як їх подолати».

1. Поняття і зміст та основні форми демократії

У політичній науці існує декілька інтерпретацій змісту демократії. В одних випадках її трактують досить широко, як суспільну систему, що ґрунтується на добровільності всіх форм життєдіяльності громадян. В інших випадках її тлумачать більш конкретно — як форму держави, в якій всі громадяни володіють рівними правами на владу (на відміну від монархії чи олігархії). Врешті, демократію визначають як ідеальну модель громадського устрою, визначений суспільний світогляд, що базується на цінностях свободи, рівноправності, прав людини. У такому значенні під демократією розуміють політико-ідеологічно зорієнтований соціальний рух, що втілюється у програмах і діях певних партій та громадських організацій.

Поняття демократії поширюється на усі форми держави, у якому народу належить верховенство у встановленні влади і контроль над нею. При цьому допускається, що свою верховну владу народ може виявляти як безпосередньо, так і через представників. Відповідно до цього демократія визначається, насамперед, як форма держави, у якій верховенство належить загальній волі народу. Це є самоврядування народу, без його розходження на «чорних і білих», «пролетарів і буржуазію», тобто всієї маси народу в сукупності. Отже, демократичній ідеї однаково суперечить усяке класове панування, усяке штучне узвишшя однієї людини над іншим, якими б людьми вони ні були. Таким чином, класова демократична теорія, сприйнята більшовиками, була протиріччям самої собі.

Демократія — політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні державними і суспільними справами; виборність основних органів держави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і меншості відповідно до міжнародних стандартів.

Розглянемо ознаки демократії.

1. Демократія має державний характер:

а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним органам. Народ бере участь в управлінні справами в суспільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), так і через представницькі органи. Він не може здійснювати сам належну йому владу і делегує державним органам частину своїх повноважень;

б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демократичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;

в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.

2. Демократія має політичний характер:

а) передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова економіка, неможлива без існування конкуренції, тобто без опозиції і плюралістичної політичної системи. Це знаходить вияв у тому, що демократія виступає принципом діяльності політичних партій у боротьбі за володіння державною владою. При демократії враховується різноманіття політичних думок — партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення суспільних і державних завдань. Демократія виключає державну цензуру та ідеологічний диктат.

Законодавства розвинутих західних держав закріплюють низку принципів, якими має гарантуватися політичний плюралізм: 1) загальне право голосу; 2) рівність при виборах; 3) таємне голосування; 4) прямі вибори тощо. Нагадуємо, що ст. 15 Конституції України проголошує, що суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена;

б) ґрунтується па політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насамперед, рівності виборчих прав. Така рівність надає можливість вибору між різними політичними варіантами, тобто політичними можливостями розвитку.

3. Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав громадян — економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних, а так само — й їх обов'язків відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії прав людини (Загальна декларація прав людини 1948 p., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 p., які набрали сили від 23 березня 1976 р., та ін.). Законом України від 10 грудня 1991 р. «Про дію міжнародних договорів на території України» встановлено порядок застосування міжнародних норм про права людини.

4. Демократія передбачає законність як режим суспільно-політичного життя. Режим громадсько-політичного життя виражається у вимогах до всього суспільства — до всіх суб'єктів політичної системи (вони ж — і суб'єкти демократії) і, насамперед, до державних органів — засновуватися і функціонувати на основі суворого і неухильного виконання правових норм. Кожний орган держави, кожна посадова особа повинні мати стільки повноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реалізації прав людини, їх охорони і захисту.

5. Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина, що виражається у вимозі утримуватися від учинення дій, що порушують їх взаємні права і обов'язки. У Конституції України наголошено: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» (ст. 3). Арбітром у можливих конфліктах між державою і громадянином є незалежний і демократичний суд[3, c. 154-157].

Функції демократії реалізуються через її форми та інститути. Форма демократії — це її зовнішнє вираження. Форм демократії можна назвати чимало, але основні з них такі:

1. Участь народу в управлінні державними і суспільними справами (народовладдя) — здійснюється у двох формах: прямій та непрямій.

2. Формування та функціонування системи органів держави на основі демократичних принципів законності, гласності, виборності, змінюваності, поділі компетенції, які запобігають зловживанню службовим становищем і суспільним авторитетом:

3. Юридичне (насамперед конституційне) закріплення системи прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, їх охорона і захист відповідно до міжнародних стандартів.

Види демократії класифікують за сферами суспільного життя:

— економічна;

— соціальна; — політична;

— культурно-духовна та ін.

Наприклад, про значення економічної і соціальної демократії в розвитку соціальної правової держави говориться в програмному документі Соціалістичного Інтернаціоналу «Декларація принципів» (1989 p.).

Форми демократії знаходять свій прояв у її інститутах (референдум, громадська думка, комісії Верховної Ради та ін.).

З цього випливають і головні характеристики демократичного режиму:

1. Населення бере участь у формуванні та здійсненні державної влади завдяки безпосередній (референдум, плебісцит) та представницькій (вибори) демократії.

2. Владу поділено на незалежні гілки — виконавчу, законодавчу і судову.

3. Закон панує в усіх галузях суспільного життя; він юридично закріплює, а політична практика гарантує широкий спектр прав і свобод особистості; діє принцип: «все, що не заборонено — дозволено».

4. Правову державу розбудовано; діє громадянське суспільство з розвинутою інфраструктурою.

5. Легальна опозиція користується всіма політичними правами і свободами, діє в межах закону; політичні рішення приймаються з урахуванням інтересів соціальної меншості; громадяни вільно висловлюють свої думки та позиції.

6. Виборність та змінюваність центральних і місцевих органів державної влади, їх підзвітність виборцям; легітимність державної влади.

7. Функціонує багатопартійна (чи двопартійна) система, за якої одна партія (блок) змінює іншу на законних засадах у результаті виборів.

8. Засоби масової інформації цілком вільні від цензури; існує принцип гласності.

9. У політиці домінують методи переконання, узгодження, компромісу; легальні засоби насильства звужені до необхідного мінімуму державного примусу та юридичного припинення.

10. Дії силових структур (армії, поліції, спецслужб) регулюються законом і перебувають під демократичним контролем суспільства.

11. У суспільстві й державі немає пануючої офіційної ідеології; за умов плюралізму більшість ідейних течій протистоять одна одній. Зберігаються та пропагуються загальнолюдські й соціальні національні цінності, згідно з якими формується суспільна свідомість.

12. Церкву відокремлено від держави, держава не втручається у справи церкви й релігії; державна влада має світський характер, у суспільстві діє свобода совісті й віросповідань.

13. Права національних меншин забезпечуються, як правило, у повному обсязі[8, c. 204-207].

2. Сучасні концепції демократії

Автори різних політологічних теорій демократії виходять або з принципу повинності (нормативно-ціннісний підхід), або з практики її елітарного застосування (неопозитивістський підхід), таким чином моделюючи очікувані політичні режими правління.

Ліберальна теорія демократії ґрунтується на англосаксонській традиції (класичний лібералізм Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є), яка розглядає демократію як відповідальне і компетентне правління. Ліберальна ідея «суспільного договору» як основи утворення держави і концепція розподілу влад як умова обмеження влади правителя обумовили принципи взаємовідносин громадянина і держави: народ є джерелом влади; він делегує свою волю через обраних повноважних представників; особистість автономна щодо держави і суспільства; парламентська форма представницької демократії може бути ефективною, оскільки спирається на підтримку більшості людей; лише Конституція закріплює обсяг тих повноважень, які народ передає своїм обранцям тощо.

Теорія прямої (колективістської) демократії, одним із авторів якої був Ж.-Ж. Руссо, відкидає принцип представництва. Демократію розуміють як пряме правління народу, що сам здатен висловити свою власну волю.

Теорія соціалістичної демократії, на відміну від ліберальних настанов, трактує її як форму і засіб класового панування. Даний підхід мав дві традиції — ортодоксальну (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін) та реформістську (Е. Бернштейн, К. Каутський). Ортодокси ідентифікували демократію з диктатурою пролетаріату, а соціал-реформісти трактували її як своєрідний компроміс різних соціальних сил.

Пролетарська (соціалістична) теорія ґрунтувалася на марксистському класовому підході. Вона виникла в XIX ст. як антитеза буржуазній (ліберальній) демократії, яка на перший план висувала громадянську свободу, тобто повну незалежність особистого життя індивіда від політичної влади, від держави, покликаної лише гарантувати, забезпечувати свободу особи.

Відповідно до пролетарської теорії (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) демократія і свобода передбачаються лише для «трудящих мас», насамперед для пролетаріату. У центр уваги поставлена політична свобода, а про громадянську й не йдеться. Проголошувалася диктатура одного класу — пролетаріату відносно іншого — буржуазії, союз робітничого класу і селянства, спрямований проти скинутих експлуататорських класів. Увага акцентувалася на керівній ролі робітничого класу. Пролетарська теорія ігнорувала загальногромадянський консенсус і розвивала класову конфронтацію.

Повне відкидання приватної власності, а відтак, усякої автономії особи, підміна народу робітничим класом у пролетарській теорії була розвинута в програмних документах КПРС. У них акцентувалася увага на головній ролі комуністичної партії як авангарду робітничого класу, який керує процесом переходу до повної демократії — комуністичного самоврядування. Відкидався фундаментальний принцип поділу влади, без якого неможливе народовладдя. Був відкинутий принцип економічного, ідеологічного і політичного плюралізму.«Марксистсько-ленінська» партія розглядалася як державна структура, а не як громадська організація. У дійсності рекламоване «соціалістичне народовладдя» допускало демократію лише у вузьких рамках, які визначалися вищим партійно-державним управлінням, котре зосереджує у своїх руках усю реальну владу[4, c. 164-167].

Концепція плюралістичної демократії, розроблена на рубежі ХІХ-ХХ ст. (М. Вебер, Г. Ласкі, С Ліпсет та ін.), ґрунтується на ідеї політичного плюралізму та включенні в життя сучасних країн множини громадських рухів і партій, які мають різні політичні цілі та виборюють владу. Головною відмінністю плюралістичної демократії є те, що в ході виборчих кампаній та парламентської діяльності партії та рухи представляють інтереси численних соціальних груп суспільства, через які також реалізуються інтереси окремої особистості. Отже, процес прийняття політичних рішень проходить через боротьбу «груп інтересів» та є своєрідним компромісом.

Для відображення спеціальних інтересів створюються відповідні зацікавлені групи — «групи тиску». Це професійні спілки, асоціації підприємців, пацифістські та патріотичні організації, релігійні, спортивні та культурні об'єднання. Кожна «група тиску» діє у власних інтересах, а не керується загальною метою. Для задоволення інтересів соціальних страт, яких вони представляють, «групи тиску» беруть участь у політичному житті, використовують загальне виборче право, право на об'єднання в політичні партії та суспільно-політичні організації, прагнуть одержати доступ до засобів масової інформації з метою формування громадської думки.

Механізм політичної влади, прийняття урядом тих чи інших політичних рішень у таких умовах є результат взаємодії різних політичних сил, їх конкуренції, «вільної гри», що сприяє виявленню «загального інтересу», встановленню класового миру. У зв'язку з цим політична система розглядається як певний баланс сил між конфліктуючими економічними, професійними, релігійними, етнічними та іншими групами й асоціаціями. Кожна з них впливає на формування політики, проте жодна з них не має монополії на владу. Відбувається «дифузія» політичної влади між урядовими і неурядовими інститутами. Різні суспільні інтереси, у тому числі інтереси трудящих, у такий спосіб максимально враховуються. Вважається, що завдяки такому плюралізму здійснюється народовладдя.

Звідси випливає положення про роль держави при «плюралістичній демократії»: держава є лише знаряддя узгодження інтересів різних груп, нейтральний арбітр між конкуруючими політичними групами, покликаний не допустити переваги одних над іншими, тобто охороняти умови вільної політичної конкуренції. При цьому діяльність «зацікавлених груп» зображується як не пов'язана з державою: переговори з іншими групами, укладення угод — колективних договорів профспілок із підприємцями — це різні форми тиску на інші групи.

При всій стрункості теорія «плюралістичної демократії» має внутрішні протиріччя і слабкі місця. Насамперед, нереальною є настанова на об'єднання всього населення в «групи тиску», на їх рівність у впливі. Хоча бажаним проголошується залучення як можна більшої кількості громадян до «груп тиску», більшість із них приречена на пасивність у політичному процесі.

Серед політологів є також послідовники елітарної теорії демократії (Й. Шумпетер, Ж. Бодуен, П. Бірнбаум, Р. Алон, Д. Бернхем), які вважають, що слід відштовхуватися не від ідеалу демократії, а від практики, що єдина може вважатися нормою. Підготовка й прийняття політичних рішень вимагає «поділу праці» на управлінців (політичну еліту) та керованих. Пануюча еліта, яку обрали на певний строк, набуває функцій політичного представництва інтересів більшості населення, що добровільно на цей термін обмежило свою політичну активність. Елітизм поступається демократії в методах формування інститутів влади.

Відповідно до теорії еліт кожне суспільство не схоже на інше внаслідок розбіжностей у природі своїх еліт. Воно обумовлено, крім інших чинників, нерівномірним поділом престижу, влади або почестей, пов'язаних із політичним суперництвом. Визнавалися два види прийомів і засобів правління більшістю з боку еліти — сила і хитрість. Еліту, яка віддає перевагу насильству, Парето називав елітою левів, а еліту, що тяжіє до хитрості -елітою лис. На думку Р. Парето, історія суспільств — це головним чином циркуляція еліт. Його підтримав Р. Міхельс у роботі «Соціологія партійних організацій у сучасній демократії». Він стверджував, що відбувається зміна еліт за законом олігархії, згідно з яким у всіх партіях, організаціях, незалежно від їхнього типу, «демократія веде до олігархії». Рядові члени організацій, нездатні до управління, висувають керівників, котрі «антидемо-кратизуються», перетворюються на «партійну еліту». Тобто на певному етапі демократія перетворюється на олігархію. По суті, демократія перетворюється на арену «циркуляції партійних еліт». Першочерговим завданням Р. Міхельс вважав формування «гідної» партійної еліти.

Таким чином, теорія елітарної демократії виходить із розуміння демократії як вільного суперництва претендентів за голоси виборців, як форми правління еліт, більш-менш підконтрольних народу особливо під час виборів. Суть концепції елітарної демократії полягає в ідеї плюралізму еліт, «що виростають» на основі взаємодії суспільних груп. Ідея плюралізму еліт протиставляється ідеї влади в руках однієї еліти[6, c. 137-141].

В останні роки у політології з'явилася теорія «хвиль демократизації», автори якої (наприклад, С. Хантінгтон «Третя хвиля. Демократизація XX ст.») вважають, що розбудова сучасних інститутів демократичного правління відбувалася в три етапи з підйомами і тимчасовими занепадами, але на кожному етапі це стосувалося цілої окремої групи країн. Періодами підйому хвиль демократії у XX ст. є 20-ті, 50-60-ті, 70-ті та 90-ті роки.

Однак прибічники різних концепцій і теорій є одностайними у виділенні загальних ознак демократії: визнання народу джерелом влади і сувереном у державі; рівноправність громадян; підлеглість меншості І більшості під час прийняття рішень; повага до прав та інтересів меншості; виборність ключових органів держави.

У демократичних суспільствах також наявні негативні явища: тимчасові політичні конфлікти і кризи; економічні негаразди й кризи; корупція в державних органах влади; зростання злочинності тощо. Проте, критикуючи дії влади, більшість населення все ж свідомо підтримує демократичні цінності.

Водночас, як свідчить політична практика багатьох демократичних країн, демократія як ідеал і демократія як система інститутів і процедур прийняття рішень не збігаються абсолютно. Саме цю думку послідовно доводить американський політолог Р. Даль, який інституціональну інфраструктуру сучасних демократій визначив поняттям «поліархія» (багатовладдя, правління багатьох). На його думку, це специфічний вид політичного режиму для управління сучасною демократичною державою. Сутність поліархії як політичного порядку передбачає наявність досить високої терпимості до опозиції та досить широких можливостей для населення впливати на уряд і навіть брати участь в усуненні мирним шляхом офіційних осіб.

Теорія корпоративної демократії є однією з поширених. Вона виникла одночасно з появою організацій бізнесу і робітничого класу, які захищали інтереси не окремих підприємців або робітників, а корпоративні інтереси всіх членів відповідних організацій. Демократія представляється як інституцюнальний механізм для виробітки політики, державних рішень за допомогою представників політичної еліти країни та лідерів обмеженого числа робітничих організацій, тобто еліти бізнесу І профспілок. Передбачається, що така взаємодія надає можливість корпоративним організаціям набувати монопольного права представляти інтереси всіх членів відповідних корпорацій в обмін на прийняття на себе деяких обмежень, визначених державою.

Ця теорія розглядає демократію як погоджувальне, неконкурентне правління керівників корпорацій, найманих робітників і підприємців, а також партій. При цьому корпорації мають право представляти всіх робітників тієї чи іншої галузі. Держава, у їх трактуванні, виступає в ролі арбітра[3, c. 46-48].

Теорія корпоративної демократії має точки зіткнення з теорією «плюралістичної демократії». Вони визнають наявність центру сили поза органами державної влади. Однак, позаяк перша стверджує, що конкуруючі «групи тиску» впливають на виробітку державної політики, корпоративісти виходять із того, що лише обмежена кількість груп — не конкуруючих, ієрархічно організованих, що перебувають під контролем держави, здатні впливати на формування і проведення політики. Прихильники даної теорії ставлять на місце конкуренції еліт консенсусні методи прийняття рішень.

Теорія корпоративної демократії знайшла практичне застосування в регулюванні соціальних відносин (оплата та ох»рона праці, соціальне забезпечення та ін.). Проте її положення не можуть бути поширені на всю діяльність держави, тому що обмежують права індивіда на користь крупних корпорацій, бюрократії.

Вважається, що корпоративна теорія ближче до теорії елітарної демократії і може розглядатися як її різновид.

Теорія «комп'ютерної демократії» (родоначальник — Г.Краух, ФРН) виникла у результаті розвитку нових технічних розробок у галузі засобів зв'язку й електронно-обчислювальної техніки, які призвели до оформлення нового напрямку — телекомп'юні-кації (попарне об'єднання ЕОМ і телебачення, ЕОМ і телефону, телебачення і супутникового зв'язку). Генетичне пов'язана з попередніми теоріями демократії, теорія комп'ютерної демократії ґрунтується на дослідженні сутності змін у системі демократичних інститутів, які відбулися унаслідок «комунікаційно-комп'ютерної революції». На думку Г.Крауха, ця теорія «дозволяє вирішити проблеми демократії за допомогою електроніки» на вищому рівні, ніж інші теорії. Однакове ставлення людей до машин створює необмежені можливості для розвитку демократії за допомогою кібернетики.

Переваги комп'ютерної демократії в порівнянні з іншими демократіями вбачаються її ідеологами (Р.Гароді, Дж.Мартін та ін.) у такому.

1. Комп'ютерна техніка відкриває широкі можливості для громадян щодо володіння приватною власністю. Перетворюючись на доступну для придбання і використання в побуті, вона слугує свідченням «рівного» залучення всіх громадян до досягнень науково-технічного прогресу. У силу того, що електронна техніка використовується на автоматизованих підприємствах, наука проголошується «колективною власністю», а трудящі — її співвласниками. Йдеться про «демократизацію» економіки.

2. «Телекомп'юнікація» призводить до збільшення кількості професій, зростання ролі сфери обслуговування. Це трактується як «демократизація» суспільства, поповнення рядів опозиції правлячої партії новими соціальними групами — «групами за інтересами».

3. Кібернетика дозволяє встановити «безпосередній зв'язок між державою та особою». Цей індивідуальний зв'язок через комп'ютер кваліфікується як «пряма демократія», яка дозволяє провести «миттєвий референдум» з будь-якого питання. Р.Гароді зазначає: комп'ютер і телебачення створять можливість «перманентних зборів цілого народу, де кожна індивідуальна думка реєструватиметься і підраховуватиметься». Дж. Мартін сподівається, що за допомогою комп'ютерної техніки проблема «демократії участі» буде вирішена як у місцевому і національному масштабі, так і у світовому; супутники зв'язку зроблять телебачення «загальносвітовим екраном». У цьому він убачає єдиний шлях, що призведе до «порозуміння між народами» і створення «духу комун».

Плюралістична сутність теорії «комп'ютерної демократії» дозволяє її авторам відстоювати демократичні принципи рівності всіх членів суспільства на тій підставі, що вони знаходитимуться в «однаковому відношенні до машин» і матимуть можливість «давати поради» політичним і державним діячам, які їх враховуватимуть. По суті, вищим досягненням демократії ідеологи цієї теорії вважають пропускну спроможність інформації в суспільстві. Суспільство та пам'ять ЕОМ як «системи, що саморегулюються», є для них «інформаційним простором», в змозі діяти аналогічно завдяки схожості принципів роботи.

Кібернетичний підхід відбиває процес переробки інформації, і зводити демократію до цього процесу, щонайменше, неправильно. Проте сучасна кібернетика спроможна справляти величезний вплив на розробку системної методології[9, c. 61-63].

3. Основні принципи і процедури демократії

Принципи демократії — незаперечні вихідні вимоги, які ставляться до всіх учасників політичної діяльності, тобто до суб'єктів демократії.

Визнання міжнародною спільнотою основних принципів демократії пояснюється прагненням зміцнити міжнародну анти-тоталітарну політику.

Основні принципи демократії:

1) політична свобода — свобода вибору суспільного ладу і форми правління, право народу визначати і змінювати конституційний лад (ст. 5 Конституції України), забезпечення захисту прав людини. Свобода має первинне призначення — на її основі може виникнути рівність і нерівність, але вона допускає рівноправність;

2) рівноправність громадян — означає рівність усіх перед законом, рівну відповідальність за скоєне правопорушення, право на рівний захист перед судом. Дотримання рівноправності гарантується: не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Найважливіший аспект рівноправності — рівність прав і свобод чоловіка і жінки, що мають однакові можливості для їх реалізації;

3) виборність органів держави і постійний контакт із ними населення — допускає формування органів влади і місцевого самоврядування шляхом народного волевиявлення, забезпечує їх змінюваність, підконтрольність і взаємоконтроль, рівну можливість кожного реалізувати свої виборчі права. У демократичній державі ті самі люди не повинні тривалий час безперервно обіймати посади в органах влади: це викликає недовіру громадян, призводить до втрати легітимності цих органів;

4) поділ влади — означає взаємозалежність і взаємне обмеження різних гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової, що служить перешкодою для перетворення влади на засіб придушення свободи і рівності;

5) прийняття рішень за волею більшості при обов'язковому дотриманні прав меншості — означає поєднання волі більшості з гарантіями прав особи, яка перебуває в меншості — етнічній, релігійній, політичній; відсутність дискримінації, придушення прав особи, яка не є у більшості при прийнятті рішень;

6) плюралізм — означає багатоманітність суспільних явищ, розширює коло політичного вибору, допускає не лише плюралізм думок, але й політичний плюралізм — множинність партій, суспільних об'єднань тощо с різними програмами та статутами, що діють у рамках конституції. Демократія можлива в тому разі, коли в її основі полягає принцип плюралізму, проте не всякий плюралізм є неодмінно демократичним. Лише у сукупності з іншими принципами плюралізм набуває універсального значення для сучасної демократії[5, c. 84-86].

4. Необхідні передумови утвердження демократії

Демократія ніде і ніколи не існувала без держави. Реально демократія є формою (різновидом) держави, яка характеризується, щонайменше, такими ознаками:

1) визнанням народу вищим джерелом влади;

2) виборністю основних органів держави;

3) рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх виборчих прав;

4) підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень.

Будь-які демократичні держави будуються на підґрунті цих загальних ознак, але ступінь розвитку демократії може бути різним. Демократизація суспільства — це тривалий безперервний процес, що потребує не лише внутрішньодержавних, але й міжнародних гарантій.

Сучасні демократичні держави (а бути демократичною державою є престижним) доповнюються низкою інших ознак і принципів:

1) додержання прав людини, їх пріоритет над правами держави;

2) конституційне обмеження влади більшості над меншістю;

3) повага до прав меншості на власну думку і її вільне вираження;

4) верховенство закону;

5) поділ влади та ін.

Р. Даль виокремлює сім інститутів, які забезпечують ефективність режиму поліархії:

1. Виборні посадові особи; контроль за рішеннями уряду конституційно закріплений за обраними від народу представниками.

2. Вільні та чесні вибори, що виключають будь-яке насильство і примус.

3. Загальне голосування; право обирати і бути обраним має все доросле населення.

4. Досить висока залежність уряду від виборців та результатів виборів.

5. Свобода слова, що забезпечує можливість вільно висловлювати свою думку, включаючи критику уряду, режиму, суспільства, пануючої ідеології.

6. Існування альтернативних джерел інформації, які конкурують між собою та не є підконтрольними урядові.

7. Висока міра свободи в утворенні відносно автономних і незалежних організацій, партій, груп інтересів (у тому числі опозиційних).

Отже, поліархія як правління багатьох, між тим, забезпечує захист і повагу прав меншості — таким чином суспільство захищає себе від диктатури (тиранії) більшості. Чим надійніше захищені інтереси соціальної меншості, тим міцніше та ефективніше демократичні устрої і механізми управління[1, c. 213-215].

Висновки

Слово «демократія» відоме ще від часів Давньої Греції і у перекладі з грецької означає «владу народу». У ранній період свого існування в Давній Греції демократія розумілася як особлива форма або різновид організації держави, при якому владою володіє не одна особа (як при монархії, тиранії), і не група осіб (як при аристократії, олігархії), а всі громадяни, що користуються рівними правами на управління державою.

Протягом історії до ідеї демократії, заснованої на принципах свободи і рівності, зверталися кращі уми людства, збагачуючи і розвиваючи це поняття: Перикл (Давня Греція), Б. Спіноза (Нідерланди, XVII ст.), Ж.-Ж.Руссо (Франція, XVIII ст.), Т. Джеф-ферсон (США, XVIII ст.), I. Франко (Україна, кінець XIX -початок XX ст.), В. Гавел (Чехія, XX ст.), А. Сахаров (Росія, XX ст.) та ін. Багато хто з них (наприклад, А. Токвіль) акцентували увагу на необхідності «вчитися демократії». Гете писав: «Лиш той є гідним щастя і свободи, хто що не день іде за них на бій». Кожна історична епоха вносила свої ознаки в поняття демократії і розставляла свої акценти на їх значущості. Слово «демократія» вживається в різному значенні:

• як форма держави;

• як політичний режим;

• як принцип організації та діяльності державних органів і громадських організацій.

Коли про державу кажуть, що вона — демократична, то мають на увазі наявність усіх цих значень. Демократія як форма держави можлива в країнах із демократичним режимом, а відтак, із демократичним принципом організації та діяльності всіх суб'єктів політичної системи суспільства (органи держави, державні організації, громадські об'єднання, трудові колективи), котрі одночасно є й суб'єктами демократії. Зрозуміло, що суб'єктами демократії є насамперед громадянин і народ.

Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

3. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. — К.: Академія, 2003. — 303 с.

4. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.

5. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.

6. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.

7. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний слов-ник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. — 311 с.

8. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.

9. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.