Багатогранність історико-правового досвіду міського самовря­дування м. Львова другої поло­вини XIX — початку XX ст. проявля­лася серед усього іншого і в сфері бюджету, фінансів та цін. Зростання наукового інтересу до правового регу­лювання тогочасних бюджетних і фінансових відносин зумовлюється теоретичними та практичними потре­бами розвитку сучасного місцевого са­моврядування та муніципального пра­ва в Україні. Серед негативних явищ, які сьогодні виникають у розвитку місцевого самоврядування, є неза­довільний стан його фінансової й ма­теріальної бази. Проблема в тому, що місцеві самоврядні органи практично не мають коштів для виконання влас­них повноважень. Наприклад, як за­значає депутат Львівської обласної ра­ди, голова постійної комісії з питань місцевого самоврядування та адміні­стративного устрою І. Рудницький, близько 80-90 % населених пунктів Львівщини, як і всієї України, перебу­вають на державних дотаціях [3]. Та­ким чином, спроможність місцевого самоврядування самостійно вирішува­ти місцеві справи фактично залежить від держави, а саме від центральних органів виконавчої влади. Отже, не­зворотність процесу розвитку місце­вого самоврядування, зміцнення його позицій серед інститутів публічної влади може бути забезпечено тільки реформою фінансово-бюджетних від­носин. Необхідність інтелектуального підґрунтя цієї реформи актуалізує, зо­крема, досвід правового регулювання бюджетних відносин у м. Львові в період становлення та розвитку сучас­ного (модерного) самоврядування, а саме другої половини XIX — початку XX ст. Цей період в історії міського права та самоврядування на відміну від попереднього (періоду магдебурзь­кого права у м. Львові) зумовив певну самостійність міської громади в умо­вах становлення конституційної Австро-Угорської монархії частковою ма­теріально-фінансовою незалежністю. Становлення тогочасних бюджетних відносин було спрямоване на запрова­дження такої системи, яка б водночас забезпечувала розвиток територіаль­них громад і єдність держави. З огляду на це глибоке історико-правове осмис­лення розуміння бюджетних відносин у м. Львові означеного періоду сприя­тиме досягненню належного рівня нормативної регламентації та ефек­тивної реалізації бюджетних повнова­жень органів місцевого самоврядуван­ня в сучасній Україні.

Аналізуючи літературу як джерело нашого дослідження, можна констату­вати відсутність юридичних праць що­до правового регулювання фінансових і бюджетних відносин у м. Львові дру­гої половини XIX — початку XX ст. Натомість існує чимала кількість на­укових розвідок різноманітного харак­теру з історії м. Львова, в яких знахо­димо інформацію про господарське життя, фінанси та бюджет терито­ріальної громади досліджуваного періоду. Серед них заслуговує на увагу велика за обсягом (719 с.) та змістовна праця «Місто Львів у системі само­врядування», підготовлена авторсь­ким колективом за рішенням міської ради й опублікована з нагоди 25-ї річниці самоврядування м. Львова [12]. Праця містить багатий історич­ний матеріал зі сфери міських фінан­сів, бюджетів та їх виконання. Необ­хідні матеріали для дослідження бю­джетних відносин знаходимо також у працях К. Остажевські-Баранського, И. Ходинєцкого, Т. Меруновича, К.-В. Распа [13, 5, 11, 15]. Досить де­тально з точки зору економічної науки фінансові та бюджетні відносини роз­глядаються у другому томі тритомної «Історії Львова», яка є найбільшою з дотепер виданих праць, присвячених історії міста [1]. Проте жодна з цих праць не аналізує фінансові чи бю­джетні відносини як предмет правово­го регулювання, не досліджує норми фінансового права як складову місь­кого права. Тому завдання статті — де­тально проаналізувати правове регу­лювання бюджетних відносин у м. Львові і на цій основі визначити місце фінансових норм у системі міського права та самоврядування тери­торіальної громади м. Львова означе­ного періоду, обґрунтувати актуаль­ність описаного історико-правового досвіду для розвитку сучасного само­врядування та муніципального права.

Становлення міського права м. Льво­ва у другій половині XIX ст. вияви­лось історичною точкою відліку для багатьох процесів, які загалом можна назвати революцією у міському само­врядуванні. Ідейним підґрунтям цієї революції стала громадівська (гро­мадська) теорія самоврядування, яка не була втілена в абсолюті, але запо­чаткувала міську демократію та спри­чинилася до формування інститутів публічної влади. Спроби реалізації цієї теорії ґрунтувалися на відмові від права громади на власне самовряду­вання як феодальному привілеї чи су­купності привілеїв. Натомість в основі міського права постало право на само­врядування, встановлене і гарантова­не законом централізованої держави. Таким чином, місто перестає бути своєрідною «державою в державі», історичним полісом, а самоврядуван­ня громад найчастіше розглядається як один із способів доцільної децент­ралізації держави [2, 234]. Причому держава, конституція якої (консти­туція 1867 р. — В. К.) і видані на її ос­нові закони вважаються деякими вче­ними втіленням створеної німецькою наукою концепції правової держави [7, 5-10].

Відповідно до згаданої теорії фінансові та бюджетні відносини роз­вивалися в результаті реалізації пев­них прав міської громади, ядром яких стало право на власне майно та са­мостійний міський бюджет. А правові засади місцевого самоврядування в Австрійській монархії сформував за­гальнодержавний Закон «Про основні засади організації громад» від 5 березня 1862 р. [17, 103-112]. Так, у ст. І зга­даного Закону було зазначено, що будь-яка нерухомість повинна нале­жати до майна, що є власністю місце­вої громади. До цього переліку не вхо­дили резиденції, замки та інші будівлі з прилеглими до них садами і парками, у яких постійно чи тимчасово прожи­вала королівська родина або члени ко­ролівського двору [17, 102-103].

Стаття V згаданого Закону вста­новлювала, що управління майном громади належить до її безпосередньої (власної) сфери діяльності. Проте ав­тономність територіальної громади щодо управління та розпорядження своїм власним майном мала певні за­конодавчі обмеження. Так, зокрема, відповідно до вимог ст. XXIV цього ж Закону, Крайове Управління як вико­навчий орган Галицького Крайового Сейму було наділене повноваженнями нагляду щодо основного майна пові­тів, округів чи областей, а також міст і місць курортно-оздоровчого значення, які мали власні статути, та майна їхніх закладів, з метою його цілісного збере­ження без будь-якої шкоди для них. Таким чином, наявність у громади са­мостійного майна необхідно вважати одним із принципів австрійського конституціоналізму другої половини XIX ст. Цей принцип був, зокрема, ре­алізований у статуті, який отримала територіальна громада м. Львова у 1870 р. [9]. Так, розділ V статуту де­тально врегульовував питання інвен­таризації (§ 75), утримання (§ 76) та ви­користання майна громади (§ 77-78). Цей розділ міського статуту безпосе­редньо пов´язує право територіальної громади м. Львова на власне майно з правом на самостійний бюджет. Однією з головних ознак самостій­ності міського бюджету було право представницького органу міської гро­мади — ради на його затвердження.

Відповідно до пункту «и» § 35 статуту м. Львова затвердження річного бюд­жету і засобів його погашення належа­ло до виключної компетенції міської ради. На виключність і важливість цього повноваження міського само­врядного органу вказувала і ст. XIV загальнодержавного австрійського Закону від 5 березня 1862 р., яка про­голошувала принцип відкритості (гласності) проведення засідань пред­ставницьких органів територіальних громад. І лише у виняткових випад­ках, за пропозицією голови громади чи відповідної кількості членів відділу (представницького органу громади. — В. К.), такі засідання могли проводи­тися у закритому режимі. Однак у жодному випадку це не стосувалося засідань, на яких розглядалися фінан­сові питання (звіти) та прийняття бю­джету громади [17, 107].

Відкритість як принцип бюджет­ного процесу встановлювалася і § 80 статуту м. Львова 1870 р. Так, проект бюджету і річні відрахування перед тим, як вони представлялися раді для розгляду, мали бути попередньо, не менш як за два тижні, подані для оз­найомлення членам громади.

Право на самостійне прийняття міського бюджету територіальною громадою м. Львова значною мірою ґрунтувалося на праві громади отри­мувати доходи від використання її майна та праві на стягнення міських податків та різноманітних зборів. Ста­тут 1870 р. головний акцент робив на доходах, отриманих від використання майна громади. Так, у § 77 статуту за­значалося, що майно громади та її за­кладів, яке може приносити постійний прибуток, має використовуватися так, щоб воно якомога більше було при­бутковим. Саме з таких прибутків по­кривалися витрати на потреби грома­ди. І тільки у випадку, коли прибутків для покриття видатків на потреби гро­мади не вистачало, міська рада вправі була встановлювати відповідно до § 86 статуту додатки до безпосередніх по­датків чи до споживчого податку, а та­кож інші платежі, які не належали до категорії «додатки до податків».

Аналіз доходів міського бюджету м. Львова 1884-1894 pp. дав змогу ранжувати їх за обсягом і, відповідно, щодо ролі у наповненні міського бю­джету. Найбільший середньозважений дохід міська громада отримувала від так званих споживчих оплат, зокрема від реалізації напоїв (акцизний збір з алкогольних напоїв. — В. К.) понад 300 000 золотих а. в. щорічно. Далі — додатки до постійних податків (понад 200 000 золотих а. в.), орендна плата (понад 150 000), дорожнє мито (по­над 110 000), додатки до споживчого податку (понад 90 000) тощо. Окремі види доходу вирізнялися своєю несистематичністю. Зокрема, дохід від продажу міської нерухомості у 1890 р. становив 135 000 золотих а. в., у 1891 р. лише — 5 500, у 1892 р. зріс аж до суми 368 500 золотих а. в., тоді як у 1894 р. він становив тільки 8 000 золо­тих а. в. Окремі доходи відігравали су­то символічну роль. Так, за надання права приналежності до громади у 1884 р. було сплачено у міську казну 400 золотих а. в., і за 10 років ця сума збільшилася до 550 золотих а. в. Це, для прикладу, вдесятеро менше за дохід, який був отриманий як податок за утримання собак. Аналіз інших до­ходів свідчив про обсяг оплачуваних послуг, які надавалися містом. Напри­клад, надходження від похоронів на міських кладовищах становило від 13 600 до 19 120 золотих а. в. в окремі роки, а оплата за використання води від 21 до 589 золотих а. в. [13, 114]. Проте загальний висновок з проана­лізованого однозначний — рівень по­даткових надходжень серед доходів міського бюджету постійно зростав. І оскільки податкові надходження пе­ребували у прямій залежності від роз­витку податкової системи та податко­вого законодавства держави, міська рада м. Львова неодноразово ініціюва­ла зміни, критично оцінюючи стан по­даткової системи та домагалася запро­вадження нових загальнодержавних податків. Австрійська податкова сис­тема вважалася недосконалою, кон­гломератом старих законів та розпоря­джень, оскільки закон про прибутко­вий податок діяв з 1812 р., а податок на дохід з 1849 р. [8]. Відтак, міська рада м. Львова та її виконавчий орган — магістрат постійно пропонували про­екти крайових законів, покликаних удосконалити систему податків. На­приклад, у 1890 р. магістрат запропо­нував проект крайового закону яким передбачалося спрямування доходів, отриманих від додатку, яким обклада­лося спадкове майно на користь убо­гих мешканців м. Львова. Пропозиції виконавчого органу міської ради м. Львова ставили за мету фінансуван­ня допомоги бідним саме з міського бюджету, а не тільки за рахунок добро­чинних пожертвувань [16, 3].

Все ж основою податкової політики органів міського самоврядування було право встановлювати додатки до за­гальнодержавних податків. І таке пра­во на встановлення цих додатків, їх адміністрування, визначення ставок та об´єкти оподаткування детально бу­ло регламентоване статутом м. Львова 1870 р. Зокрема, порядок встановлен­ня згаданих додатків до податків визначався особливою процедурою відповідно до вимог § 86 статуту та передбачав, що ухвали, які стосували­ся визначення розміру додатків до податків або запровадження нових чи збільшення вже наявних платежів громади, мали бути прийняті на двох засіданнях ради, що відбувалися по­чергово упродовж восьми днів [9]. До­датки до безпосередніх (прямих) по­датків повинні були накладатися, як правило, на всі встановлені у громаді м. Львова безпосередні (прямі) подат­ки. Проте представницький орган гро­мади м. Львова не тільки встановлю­вав і тривалий час утримував одну з найнижчих серед великих міст Австро-Угорської монархії ставок додат­ку — три відсотки, а й відмовився від стягнення окремих додатків, зокрема додатку на шкільний податок [16, 11]. Звужувало податкову базу і те, що до­датки до безпосередніх податків не сплачували придворні службовці та слуги Двору держави, краю, громади, крайових і громадських установ, учи­телі народних (початкових) шкіл, військовослужбовці, вдови і сироти перерахованої категорії осіб, а також священнослужителі щодо їхньої міні­мальної плати. За таких умов органи самоврядування м. Львова всіляко на­магалися зберегти історично сформо­вані міські податки, зокрема так звані пропінаційні платежі, які відповідно до § 90 статуту сплачували лише від привозу, виготовлення і торгівлі алко­гольними напоями і не вважалися до­датками до споживчого податку.

Активна позиція органів міського самоврядування м. Львова у процесі законодавчого забезпечення податко­вої реформи в Австро-Угорщині у другій половині XIX ст. насамперед пояснюється постійним зростанням міського бюджету. Так, для прикладу, у 1896 р. він сягнув 7,5 млн корон. Для порівняння бюджет м. Відня у тому ж році становив 100 млн. корон, м. Пра­ги — 29,1 млн корон, м. Граца — 6,2 млн корон, м. Лінца — 4,7 млн ко­рон, м. Інсбрука — 3,7 млн корон, м. Зальцбурга — 2,9 млн корон [6, 5].

При цьому дуже швидко зростали ви­датки бюджету м. Львова означеного періоду. Наприклад, у період із 1884 р. до 1894 р. видатки на освіту зросли з 157 125 до 345 268 золотих а. в., на утримання чистоти та підтримання порядку в місті — з 31 611 до 83 580, на зарплату міським службовцям і до­поміжному персоналу зросли з 206 307 до 322 013, на міську полі­цію — з 37 705 до 46 530, на освітлен­ня міста — з 53 940 до 68 215 [13, 113]. Проте найбільшою проблемою міського самоврядування була суттєва диспропорція між видатками на вико­нання власних і доручених (делегова­них) повноважень. Саме з цього при­воду магістрат м. Львова двічі звертав­ся до міністерств з письмовими про­ханнями, у яких подавав детальний аналіз співвідношення справ власної та дорученої сфери діяльності. Мате­ріали цього аналізу свідчили, що спра­ви дорученої сфери повноважень ви­конавчого органу міської ради упро­довж тривалого періоду у середньому становили 81,07 % від загальної кількості справ, тоді як власної лише 18,93 %. Якщо б видатки розподіляли­ся у такому ж співвідношенні, то міська громада витрачала б на доруче­ну сферу діяльності загалом 2 806 296 золотих а. в., а на власну лише 655 403 [6, 5]. Саме з тієї причини громада м. Львова та її самоврядні органи до­бивалися права на забезпечення зба­лансованості міського бюджету цент­ральними органами виконавчої влади. Проте це суперечило політиці цісарсь­кого уряду у сфері самоврядування громад, який вбачав сенс доцільної де­централізації державної влади у мож­ливості перекласти виконання окре­мих функцій органів державної влади на місцевий рівень. Реальним досяг­ненням міської громади та її органів у цій ситуації було прийняття крайових законів, які давали змогу збільшувати граничний розмір додатків до держав­них податків (чи встановлювати нові місцеві податки). Однак і це не давало змоги стабілізувати міський бюджет настільки, щоб міська громада здатна була інвестувати серйозні кошти у роз­будову міста, насамперед у його інфра­структуру. Бюджетним інструментом, який уможливив такі інфраструктурні проекти, стали позички. Взяття позик і кредитні операції відповідно до § 35 статуту 1870 р. було виключною пре­рогативою міської ради. Однак для правомочності ухвали представниць­кого органу громади з питання взяття позики у випадку, якщо її сума переви­щувала суму середньорічного доходу громади за останні шість років, не­обхідна була згода Крайового уп­равління (виконавчого органу Галиць­кого крайового сейму. — В.К.).

Галицьким крайовим сеймом було прийнято декілька законів, які набра­ли чинності після їх затвердження Цісарем і стосувалися надання позик м. Львову. Зокрема, Законом від 7 лю­того 1895 р. громаду м. Львова було уповноважено до отримання шляхом емісії чотирьох відсотків комунальних облігацій, позики розміром 10 млн зо­лотих а. в. (20 млн корон) терміном сплати 60 років [10, 102-104]. Стат­тя 2 Закону визначала цілі, на які мали бути спрямовані кошти, а саме: на будівництво водоводів, шкіл, міської різниці та притулків, на розширення каналізаційної мережі, на мощення бруківкою вулиць і площ, на створен­ня фондів розвитку промислів та торгівлі, на будівництво нового театру та центральної пожежної станції, на покращання освітлення, на викуп міського електричного трамваю, на спеціальний резервний фонд для сплати відсотків за позичкою тощо. Досвідвикористанняпозичкових коштів був позитивним, тому в 1900 р. міській громаді м. Львова було надано чергову позику на суму 6,5 млн корон. Частину цих коштів планувалося ви­тратити на закінчення незавершених інвестиційних проектів, зокрема бу­дівництва водоводів та міського теат­ру. Інша частина призначалася для фінансування боргу міста. Борг як елемент бюджетних відносин супро­воджував усю історію міської громади та самоврядування у другій половині XIX — початку XX ст. Так, наприкінці 90-х років XIX ст. сукупний борг міської громади становив 5 845 370 корон і був погашений за рахунок коштів отриманої у 1895 р. 10-міль-йонної позички [6, 22]. Надалі борг в основному складався з коштів, які бу­ло необхідно сплатити як відсотки у комунальних облігаціях. Він покри­вався за рахунок рентних платежів.

Таким чином, упродовж тривалого часу видатки міського бюджету були більші за доходи. Дефіцит бюджету був спричинений багатьма факторами, серед яких визначальними, на нашу думку, були: 1) швидке зростання на­селення міста, що потребувало відпо­відної інфраструктури; 2) недоліки у законодавчому регулюванні бюджет­них відносин, зокрема у формуванні австрійськоїподатковоїсистеми;

3)відсутність балансу у повноважен­нях і обов´язках міських громад;

4)значне переважання дорученої сфе­ри над власною і відсутність адекват­ного централізованого фінансування цієї сфери. Безумовно, що одна із цих причин мала об´єктивний характер. Нестача коштів для інвестиційного фінансування, для розбудови міської інфраструктури була «хворобою рос­ту» не тільки для м. Львова, а й для інших українських міст, які входили до складу не лише Австро-Угорщини, а й Російської імперії [4, 7].

Недоліки бюджетного законодавст­ва Австро-Угорщини міська влада намагалася компенсувати активною законопроектного роботою та ефек­тивним бюджетним процесом. Відпо­відно до вимог § 53 Регламенту міської ради м. Львова у структурі представницького органу громади бу­ла створена секція фондів і майнових справ громади, торгівлі та промисло­вості, до компетенції якої входили: пи­тання бюджету прибутків і видатків міста, пропозиції та кошториси різних не передбачених у загальному бюдже­ті видатків, пропозиції щодо покра­щання фінансового стану та пропо­зиції, які стосувалися встановлення розмірів додатків до державних по­датків та інших оплат на потреби гро­мади, взяття і сплата позик, перегляду бюджетів, корпорацій і закладів, які перебувають під опікою чи наглядом міської ради… а також контроль за уп­равлінням усім майном громади м. Львова, його доходів і видатків [14].

Результатом роботи бюджетних комісій, які почали створюватися у структурі міської ради у середині 80-х років XIX ст., з огляду на важливість бюджетного процесу, досить часто бу­ли значні за обсягом і ґрунтовні доку­менти. Ці документи містили не тільки власне проект бюджету, а й огляд фінансового стану міської гро­мади, бюджетного законодавства Австрійської монархії, норми, які ре­гулювали бюджетні відносини у місті. Для прикладу, саме таким був підго­товлений бюджетною комісією міської ради у 1901 р. документ, який мав на­зву «Фінанси столичного міста Льво­ва та проект бюджету на 1901 рік» [6], опублікований за кошти міської гро­мади. Він складався зі вступу, двох ча­стин, трьох розділів і додатків. Два перших розділи містили детальний аналіз повноважень міської громади, фінансової основи для виконання цих повноважень, бюджетних прав грома­ди. Послідовно висвітлювався стан та оцінка майна громади. На особливий науковий інтерес заслуговує підроз­діл В другого розділу «Податкова ав­тономія громади», норми якого місти­ли фаховий аналіз міського статуту і новел міського права у 1900 р. Не ви­падково у додатках документа опри­люднені крайові закони, які регулюва­ли бюджетні відносини у м. Львові. Таким чином, цей документ є ком­плексним і поєднує проект бюджету м. Львова із сформованими на базі аналізу фінансів міста засадами бю­джетної політики міської ради.

Відповідно до вимог Регламенту міської ради бюджетна комісія повин­на була подати для ознайомлення про­ект бюджету делегатам усіх секцій представницького органу громади. Де­легати секцій, які були обрані для роз­гляду проекту бюджету, мали при об­говоренні цього питання вирішальний голос.

Міська рада мала розглянути про­ект бюджету і затвердити його не пізніше, як за один місяць до початку нового календарного року. Виконання бюджету здійснював магістрат. Однак у випадку використання коштів, не пе­редбачених бюджетом, виконавчий орган повинен був отримати дозвіл . міської ради. В особливо невідкладних випадках, коли попередній дозвіл не міг бути отриманим без великої шко­ди, президент міста був наділений пра­вом, відповідно до § 81 статуту, надавати дозвіл на необхідні видатки. Од­нак при цьому він повинен був під свою відповідальність протягом вось­ми днів одержати згоду ради щодо цього питання.

Отже, міське право м. Львова до­сить детально регулювало бюджетний процес, встановлювало права й обо­в´язки міських самоврядних органів у цьому процесі.

Аналіз правового регулювання бю­джетних відносин у м. Львові другої половини XIX — початку XX ст. дає підстави стверджувати про його спря­мованість на реалізацію права міської громади на самостійний бюджет. Пра­во на самостійний бюджет з певністю можна вважати необхідною складо­вою права територіальної громади м. Львова на міське самоврядування.

Самостійність бюджету забезпечу­валася закріпленням міським правом за ним конкретно-визначених джерел доходів, правом самоврядних органів на визначення напрямів використання коштів відповідно до статуту м. Льво­ва 1870 р. Однак говорити про реальну фінансову незалежність міської гро­мади не доводилось, оскільки дисба­ланс у виконанні повноважень власної та дорученої сфери постійно відтво­рював дефіцит міського бюджету.

Спроби органів міського самовря­дування сформувати право міської громади на збалансування міського бюджету органами центральної вико­навчої влади не були завершеними. Вони намагалися компенсувати це за рахунок розширення податкової автономії міської громади, проте податко­ва політика міської влади вступала у суперечність у цілому з податковою політикою та податковою системою Австро-Угорської держави. З огляду на це інститут місцевих додатків до державних податків і зборів розвивав­ся нерівномірно і засвідчив їхнє мало­ефективне функціонування у м. Львові. Значно ефективнішим був бюджетний процес, що свідчить про позитиви у його правовому регулюванні. Чітке розмежування завдань і функцій міських самоврядних органів у бюджет­ному процесі, уникнення його дублю­вання та невизначеності поєднувалося із нехарактерною для попередніх істо­ричних періодів відкритістю.

Таким чином, досвід правового ре­гулювання бюджетних відносин у м. Львові другої половини XIX — по­чатку XX ст. актуальний для місцево­го самоврядування в сучасній Україні в частині права представницьких ор­ганів місцевого самоврядування на встановлення і регулювання ставок додатків до загальнодержавних по­датків, визначення напрямів викорис­тання місцевих коштів. Водночас цей досвід підкреслює неповноту та певну невизначеність нормативної регла­ментації бюджетних повноважень су­часних органів місцевого самовряду­вання. На нашу думку, досягнення на­лежного рівня правового регулювання в цій сфері можливе крізь призму історико-правового осмислення, розумін­ня поняття та змісту бюджетних від­носин у територіальних громадах.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Історія Львова : у 3 т. / редкол. Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. — Л., 2007. — Т. 2. — 559 с.

2. Кіселичник В. Міське право та самоврядування громади Львова (друга половина XIX — початок XX століття) : моногр. — Л., 2008. — 352 с.

3. Худицький В. Місцеве самоврядування : чому «риба замість вудки» ? // Дзеркало тижня. — 2010.-№ 8 (788).- 27 лют.

4. Ярмиш О. Н. Харківське міське самоврядування на зламі століть: XIX—XX і XX—XXI : Досвід історії та сучасності [до 350-річчя Харкова] : моногр. / О. Н. Ярмиш, О. М. Головко. — X., 2004. — 372 с.

5. ChodynicKi І Historya stolecznego Krolestw Galicyi i Lodomeryi miasta Lwowa od zafozenia jego az do czasow terazniejszych. — Lwow, 1829. — 466 s.

6. Dr. Stanislaw Glábinski. Finanse stol. miasta Lwowa i projekt budzetu na rok 1901. Sprawozdanie jener. Referenta miejskiej komisyi budzetowej. Nakladem Gminy krol. miasta Lwowa. Drukiem St. Manieckiego i Ski. — Lwow. — 1901. — 112 s.

7. Dziadzio. Monarchia konstytucyjna w Austrii (1867—1914). Wladza. — Obywatel. — Prawo. — Ksiegamia Akademicka. — Krakow. — 2001. — 307 s.

8. Dziennik Polski. — 1895. — № 73. — 14 Marca.

9. Dziennik ustaw i rozporza,dzeñ krajowych día Krolestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z wielkiem Ksiestwem Krakowskem. — Rok 1870. — Czesc XXII. — № 79.

10. Dziennik ustaw i rozporza,dzen krajowych día Krolestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z wielkiem Ksiestwem Krakowskiem. — Rocznik 1895. — № 16.

11. Merunowicz T. Rozwoj miasta Lwowa. Uwagi i wnioski. — Lwow, 1877. — 151 s.

12. Miaste Lwow w okresie samorzadu, 1870 — 1895. — Lwow, 1896. — 719 s.

13. Ostaszewski-Baranski K. Rozwoj król. stol. miasta Lwowa (1848—1895). — Lwow, 1895. — 263 s.

14. Porzadek czynnosci día Rady król. stol. miasta Lwowa // ЛНБ ім. Василя Стефаника HAH України. Відділ рукописів. — Ф. 5, спр. 4575/6 — Арк. 338—385.

15. Rasp C.-W. Beiträge zur Geschichte der Stadt Lemberg. — Wien, 1870. — 132 s.

16. Sprawozdanie Prezydenta król. stol. miasta Lwowa z trzechletniej czynnosci Reprezentacyi miejskiej і Magistratu (1889, 1890 і 1891) wygloszone na posiedzeniu pelnej Rady d. 14 Stycznia 1892 //ЛНБ ім. Василя Стефаника HAH України. Відділ рукописів. — Ф. 5, спр. 4575/5 — Арк. 1161—1129.

17. Ustawa z dnia 5 marca 1862 okreslajaca zasadnicze podstawy urzdzenia gmin // Ustawy Krajowe día Krolestwa Galicji i Lodomerji. — Lwow, 1866. — S. 103—112.