Форми державного устрою

Вступ.

1. Поняття і види форми правління та форми державного устрою.

2. Форми державного правління.

3. Характеристика форм державного устрою.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У процесі становлення й розвитку держави формується певна система, що включає форму правління, державний устрій та політичний режим. Форма державного правління є однією з важливих характеристик форми держави і залежить від способу організації верховної влади в державі і насамперед від того, що саме визнається її формальним джерелом, яким є порядок утворення й оновлення органів державної влади (вибори або престолонаслідування), принципи взаємодії органів влади між собою і з населенням.

Організація державної влади великою мірою залежить від форм держави. Розрізняють форму правління, форму державного устрою, форму державно-правового режиму.

Державний устрій — територіальна у державних кордонах організація держави, що визначає просторові межі дії державної влади, стосунки між територіальними одиницями, самоврядними територіями, центральною та місцевою державною адміністрацією, державними структурами і місцевим самоврядуванням по конституюванню та управлінню територіями, між публічною владою (державною та публічно-самоврядною) і населенням.

Україна за державним устроєм — унітарна конституційно децентралізована держава з територіальною автономією — Автономною Республікою Крим.

1. Поняття і види форми правління та форми державного устрою

Форма правління — це організація верховної державної влади, порядок її утворення та діяльності, компетенція і взаємозв'язок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни.

Відомі дві форми правління: монархія і республіка.

Монархія — це така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої династії (фараон, король, шах, цар, імператор і т. ін.)

Монархія буває абсолютною та обмеженою. Абсолютна монархія — це форма правління, за якої верховна влада зосереджена в руках одноособового глави держави (монарха). За обмеженої (конститyційної, парламентської) монархії законодавча влада належить парламенту, виконавча — монарху (чи кабінету Міністрів), судова — судам, які обираються чи призначаються.

Республіка — це така форма правління, де верховна влада в державі належить представницьким виборним органам і здійснюється ними. У теорії права розглядають аристократичні та демократичні республіки. В аристократичній республіці формальне право обирати та бути обраним належить лише вищим верствам (наприклад, рабовласницькі республіки у Стародавніх Афінах, Стародавньому Римі).У демократичних республіках формальне право брати участь у виборах органів влади належить усьому населенню країни, тобто всім громадянам, які досягли певного віку, не визнані судом недієздатними чи їхнє право не обмежене на підставах, передбачених законом. Відомо три види демократичних республік: парламентські, президентські та змішані.

у парламентських республіках:

1) президент обирається парламентом;

2) уряд формується з представників партій, що мають більшість у парламенті;

3) уряд підзвітний парламенту;

4) парламент може висловити уряду недовіру, що тягне за собою йога відставку.

у президентській республіці:

1) президент обирається всенародно або за особливою процедурою;

2) президент є главою держави і здійснює виконавчу владу;

3) законодавча влада належить представницькому органу (парламенту);

4) президент має право відкладного вето та інші права (скажімо, право розпустити парламент).

У змішаній республіці є елементи як президентської, так і парламентської форм правління (приміром, в Україні).

Форма державного устрою — це національна й адміністративно-територіальна будівля держави, що розкриває характер взаємин між його складовими частинами, між центральними місцевими органами державного керування, влади.

У відмінності від форм правління організація держави розглядається з погляду розподілу державної влади і державного суверенітету в центрі і на місцях , їхній поділ між складовими частинами держави.

Форма державного устрою показує:

— з яких частин складається внутрішня структура держави;

— яке правове положення цих частин і які взаємини цих органів;

— як будуються відносини між центральними і місцевими державними органами;

— у якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, що проживає на цій території.

За формою державного устрою всі держави можна розділити на три основних групи:

— унітарна;

— федеративна;

— конфедеративна.

Форма державного устрою — це територіальна організація держави. Характер взаємодії між її складовими частинами та кожної частини з державою в цілому.

Територія держави поділяється на окремі національно-політичні чи адміністративні одиниці, які характеризуються співвідношенням частин держави та її органів з державою в цілому та між собою (наприклад, Автономна Республіка Крим, Київська область, Солом'янський район та ін.).

Теорія права розрізняє просту та складну форми державного устрою.

Проста (Унітaрнa) держава — єдина держава, що не має всередині відокремлених державних утворень, які користуються певною самостійністю. Для державних органів характерна наявність: єдиної системи державних органів; єдиного законодавства; єдиної території; єдиного громадянства; єдиної загальнодержавної символіки тощо.

Складна держава формується із відокремлених державних утворень, що користуються певною самостійністю. До такої форми держави належать: федерація, конфедерація, а за твердженням деяких авторів, ще й імперія.

Федерація — суверенне державне утворення (союз держав) з особливою структурою державного механізму, що криє в собі як загальнофедеративні державні (суспільні) організації, систему законодавства, так і аналогічні організації та законодавство суб'єктів федерації. Федерація створюється на добровільних засада, здебільшого згідно з укладеними відповідними угодами (наприклад, Російська Федерація, США).

Конфедерація — це добровільне об'єднання самостійних держав для досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної (або подвійної) системи органів законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об'єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на федерацію.

Імперія — це примусово утворена, зазвичай через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади.

Державно-правовий режим — це сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних засад. Розрізняють демократичний та недемократичний режими.

Основними ознаками демократичного режиму є:

1) проведення виборів державних органів у центрі та на місцях і органів місцевого самоврядування;

2) плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей;

3) рівноправність людей, гарантії здійснення ними їхніх прав, виконання їхніх обов'язків;

4) демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання перед методами примусу тощо.

Отже, демократичний правовий режим — це здійснення державної влади на засадах чинного права з використанням демократичних форм народного представництва, виконавчо-розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав, свобод, законних інтересів, виконання кожним своїх обов'язків.

Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні.

Тоталітарний режим — це сукупність таких засобів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства й кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією особою чи кількома людьми з правлячої верхівки, не контролюється населенням; відсутня будь-яка можливість для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються всіма засобами, аж до прямого насильства, існує однопартійна система, звичайним є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина.

Авторитарний режим — це така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки; допускаються деякі розмежування політичних сил, легальні можливості через представницькі органи чи громадські об'єднання обстоювати інтереси певних верств населення. Але якщо така поляризація політичних сил стає антагоністичною, включається механізм дії реакційного закону чи пряме насильство.

За іншими ознаками демократичні режими класифікуються на демократично-ліберальний, демократично-радикальний, демократично-консервативний та ін. Серед недемократичних режимів розрізняють: військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу, іншої групи чи прошарку в соціально неоднорідному суспільстві тощо.

Отже, форма держави характеризується відповідною організацією та реалізацією публічної влади, взаємозв'язком держави з особою і громадянським суспільством[3, c. 87-89].

2. Форми державного правління

Джерелом влади визнається або воля однієї людини, або воля всього народу, або певної панівної соціальної групи. У сучасній науці прийнято розрізняти дві основні форми правління: монархічну і республіканську.

Монархія характеризується тим, що влада держави (короля, імператора та ін.) передається спадково. Вона не вважається похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборів. Монархія як форма правління має кілька різновидів. Абсолютна монархія передбачає всевладдя держави ( короля, імператора) й відсутність конституційного ладу. Ця форма правління була поширена в добу феодалізму, нині в розвинутих країнах не існує. Конституційна монархія обмежує повноваження голови держави конституцією. Залежно від ступеня конституційного обмеження розрізняють дуалістичну й парламентську монархії.

За дуалістичної монархії відбувається поділ влади між монархом і парламентом. Повноваження монарха обмежені переважно у сфері законодавчої влади, але досить широкі у виконавчій. Так було в деяких державах 19 ст. (у Німеччині — за конституцією 1871 p., в Японії — за конституцією 1889 p.), а нині це фактично не практикується в розвинутих країнах.

Суть парламентської монархії полягає в тому, що законодавча влада сповна належить парламентові, а влада монарха значно обмежена й у сфері управління. Тепер парламентська монархія досить ефективна в багатьох країнах — Великій Британії, Нідерландах, Бельгії, Швеції, Норвегії, Данії, Іспанії, Японії.

Республіка (лат. respublica — суспільна справа) — форма правління, за якої найвища державна влада належить виборному представницькому органові — парламентові, раді. Глава держави також обирається. Існують такі основні різновиди республіканського правління: президентська, парламентська і мішана президентсько-парламентська республіка.

У президентській (прикладом можуть бути США) вагомою є роль президента в системі державних органів: він одночасно є главою держави й главою уряду, поста прем'єр-міністра немає. Уряд формується непарламентським шляхом: президент призначає його членів незалежно від парламенту (у США — за схваленням сенату). Міністри зобов'язані проводити політику, запроваджену президентом, і відповідальні перед ним. Президент обирається або особливою колегією виборців, обраною народом, або прямими виборами громадян. Тобто глава держави одержує прямий мандат народу, що дає змогу йому самому і його урядові правити, не оглядаючись на парламент. Більше того, президент наділяється ветом відкликання законів, прийнятих парламентом, і користується цим правом досить часто. Суттєвою рисою президентської республіки є чіткий поділ влади на законодавчу, виконавчо-розпорядчу і судову. Ці гілки влади самостійні одна щодо одної, водночас виступають як певні противаги одна одній.

Парламентська республіка (Італія, Австрія, ФРН та ін.) визнає переважну роль парламенту й обраного ним уряду. Прикметні ознаки такої республіки:

• главі держави належить у системі державних органів скромне місце, хоча його повноваження юридично можуть бути досить широкими;

• уряд формується на парламентській основі з представників партій або коаліцій їх, які мають більшість місць у парламенті. Якщо президентові й надано право призначати членів уряду, то лише з дотриманням цього правила. Вотум недовіри урядові з боку парламенту тягне за собою або відставку уряду, або розпуск парламенту й проведення дострокових виборів;

• уряд, що формується з партій парламентської більшості й одержує вотум довіри, за допомогою партійної дисципліни спрямовує діяльність цієї більшості, тим самим контролюючи парламент у цілому;

• парламент крім видавання законів і вотування бюджету наділений і правом контролю за діяльністю уряду;

• уряд здійснює управління країною, а його глава (прем'єр-міністр, канцлер) стає фактично першою особою в державі, відтісняючи на другий план президента;

• президент здебільшого обирається парламентським шляхом, тобто або парламентом, або особливою колегією, що включає членів парламенту, а в окремих випадках — і загальними виборами (Австрія). Повноваження президента, крім суто представницьких, здійснюються здебільшого за згодою уряду[16, c. 37-39].

Крім двох різновидів республіканського правління, які ми розглянули, є ще й такий, як парламентсько-президентська, або напівпрезидентська (мішана), республіка (Франція, Фінляндія, Португалія, Австрія, Польща, Болгарія та ін.). За цієї форми правління сильна президентська влада поєднується з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду. Напівпрезидентська республіка не має таких стійких типових рис, як парламентська чи президентська, і в різних країнах тяжіє до однієї з цих форм, її головна характерна риса — подвійна відповідальність уряду: перед президентом і перед парламентом.

Президент парламентсько-президентської республіки найчастіше обирається безпосередньо виборцями. Саме таким шляхом, згідно з Конституцією, обирається Президент України, і форма правління в нашій республіці близька до парламентсько-президентської.

Класичним прикладом мішаної форми республіки є Франція. Зберігши деякі атрибути парламентаризму, конституція 1958 р. значно посилила президентську владу. Президент став центральною фігурою в системі вищих органів влади. Він, за конституцією, "забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних властей і спадкоємність держави, є гарантом національної незалежності, цілісності території, дотримання угод". Повноваження президента: призначає прем'єр-міністра, головує в Кабінеті Міністрів, може розпустити парламент — Національні збори — і призначити нові вибори, є головнокомандувачем збройних сил. Ст. 16 Конституції передбачає надання президентові надзвичайних повноважень.

Своєрідною формою правління вирізняється Швейцарія. Функції глави держави тут здійснює колегіальний орган — Федеральна рада, яка обирається парламентом із семи осіб на широкій коаліційній основі. Головує у Федеральній раді президент, якого обирають терміном на один рік зі складу її членів (почергово). Він здійснює лише представницькі функції. Відповідальності уряду перед парламентом у Швейцарії не передбачено[4, c. 104-106].

3. Характеристика форм державного устрою

Для глибшого розуміння держави як суб'єкта політичної влади необхідно розглянути форми державного устрою. Форма державного устрою — це територіально-політична організація держави, включаючи політико-правовий статус її складових частин і принципи взаємовідносин центральних і регіональних державних органів. Існують дві основні форми державного устрою: унітарна і федеративна.

Унітарна (єдина, злита) форма державного устрою передбачає поділ на адміністративно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності. Основні ознаки унітарної держави: єдина конституція і єдина правова основа; єдина система органів державної влади й управління, єдине громадянство, поділ на адміністративно-територіальні одиниці, в яких статус органів управління визначається загальнодержавними правовими нормами: підпорядкування цих органів центральним органам державної влади й управління.

Унітарні держави поділяються на централізовані та децентралізовані. У перших місцеві органи влади, маючи достатньо широку самостійність у вирішенні місцевих проблем, безпосередньо орієнтовані на виконання рішень центру. У децентралізованих унітарних державах регіони можуть користуватися досить широкою автономією, вирішують важливі питання, передані в їхню компетенцію центральними органами, але їхня компетенція обмежена центром.

Унітарна держава — це єдине цільне державне утворення, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, що підкоряються центральним органам влади й ознаками державної незалежності не володіють.

Унітарна держава характеризується наступними ознаками:

— унітарний пристрій припускає єдині, загальні для всієї країни вищі виконавчі, представницькі і судові органи, що здійснюють верховне керівництво відповідними органами;

— на території унітарної держави діє одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство;

— складові частини унітарної держави (області, департаменти, округи, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють;

— унітарна держава, на території якої проживають невеликі по чисельності національності, широко допускає національну і законодавчу автономію;

— усі зовнішні міждержавні відносини здійснюють центральні органи , що офіційно представляють країну на міжнародній арені;

— має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюються центральними органами державної влади [9, с. 142].

Розходження в ступені і формах контролю центральної влади над місцевими органами керування дозволяють говорити про централізовану і децентралізовану унітарну держави, але ці розходження стосуються вузької сфери керування .

До унітарних держав відносяться такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія, Україна.

Федеративна держава складається з кількох відносно самостійних державних утворень, кожне з яких має власну компетенцію, свою систему законодавчих, виконавчих і судових органів, своє громадянство. Поряд із цим встановлюються єдині федеративні органи державної влади, єдина грошова одиниця, єдине громадянство.

Федерація — являє собою добровільне об'єднання раніше самостійних державних утворень в одну союзну державу .

Федеративний державний устрій неоднорідний. У різних країнах він має свої унікальні особливості, що визначаються історичними умовами утворення конкретної федерації і насамперед національним складом населення країни, своєрідністю побуту і культури народів, що входять у союзну державу.

Разом з тим можна виділити найбільш загальні риси, що характерні для більшості федеративних держав:

1. Територія федерації складається з територій її окремих суб'єктів: штатів, кантів, земель, республік та ін.

2. У союзній державі верховна виконавча, законодавча і судова влада належить федеральним державним органам.

3. Суб'єкти федерації мають право прийняття власної конституції, мають свої вищі виконавчі, законодавчі і судові органи.

4. У більшості федерацій існують союзне громадянство і громадянство федеральних одиниць.

5. При федеральному державному устрої в парламенті мається палата, що представляє інтереси членів федерації.

6. Основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють союзні федеральні органи. Вони офіційно представляють федерацію в міждержавних відносинах ( США, Бразилія, Індія, ФРН і ін.) [16, с.206].

Федерації будуються по територіальній і національній ознаці, що значною мірою визначає характер, зміст, структуру державного устрою.

Територіальна федерація характеризується значним обмеженням державного суверенітету суб'єктів федерації. Національні федерації характеризуються більш складним державним устроєм. Основне розходження між територіальною і національною федерацією складається в різному ступені суверенності їхніх суб'єктів. Центральна влада в територіальних федераціях має верховенство стосовно вищих державних органів членів федерації. Національна держава обмежується суверенітетом національних державних утворень. Право виходу із складу федерації за їх суб'єктами в теперішніх конституціях не визнається. Наприклад: Спроба південних штатів із складу США привела до громадянської війни 1861- 65 рр. і до утвердження принципу неподільності федерації, який отримав підтвердження у рішенні Верховного Суду, що Сполучені Штати є неподільний союз який складається з неподільних штатів.[4, с. 21]

Федерації найчастіше виникають у результаті компромісу (союзного договору) між їхніми суб'єктами. Тут існує чітке розмежування сфер компетенції федеральної центральної влади і влади суб'єктів федерації у наданні їм певної політичної самостійності. До компетенції суб'єктів федерації, як правило, належать питання, які не потребують однакового вирішення. Це — питання організації і діяльності місцевих органів влади, забезпечення громадського порядку, суспільно необхідних служб тощо.

До компетенції центральної влади у федерації належить питання оборони країни, зовнішньої політики, фінансів, оподатковування, розв'язування конфліктів між суб'єктами федерації, організації діяльності федеральних органів влади.

Існує й така форма державного устрою, як конфедерація, що є складним державним утворенням. Це — союз незалежних держав, створений для відповідної мети, члени якого, зберігаючи свою незалежність, створюють ті органи, які необхідні для досягнення спільних цілей (воєнних, політичних, економічних тощо).

Конфедерація не має суверенітету, ЇЇ суб'єкти мають право відмовитись визнавати акти органів конфедерації або впроваджувати їх на своїй території. Кошти конфедерації, її бюджет формується із внесків її членів.

Конфедерація — це тимчасовий юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення загальних інтересів.

При конфедеративному пристрої держави — члени конфедерації зберігають свої суверенні права, як у внутрішніх, так і в зовнішніх справах.

У відмінності від федеративного пристрою конфедерація характеризується наступними рисами:

— конфедерація не має своїх загальних законодавчих, виконавчих і судових органів , у відмінності від федерації;

— конфедеративний пристрій не має єдиної армії, єдиної системи податків, єдиного державного бюджету;

— зберігає громадянство тих держав, що знаходяться в тимчасовому союзі;

— держави можуть домовитися про єдину грошову систему, про єдині митні правила, про міждержавну кредитну політику на час існування союзу.

Як правило конфедеративні держави не довговічні, або вони розпадаються, або перетворюються у федерацію: Німецький союз (1815 — 1867), Швейцарський союз (1815 — 1848) і США, коли в 1781 році була законодавчо затверджена конфедерація [16, с.208].

А тепер коротка характеристика форми державного устрою України. Принцип унітарності нашої держави означає її єдність, соборність в політичному, економічному, соціальному, культурному (духовному) та інших відношеннях. Вузловим елементом єдності держави є її територіальна єдність. У Конституції щодо цього визначається, що територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою (ст. 2). Існуючий поділ України є адміністративно-територіальним поділом і не має політичного характеру. Окремі адміністративно-територіальні одиниці мають адміністративну автономію і певні атрибути держави (Автономна Республіка Крим) або спеціальний статус міст республіканського значення (міста Київ та Севастополь), але це не впливає і не може впливати на визначення форми державного устрою України як унітарної держави.

Тривалий час в ході підготовки нової Конституції перед Україною стояла проблема вибору форми держави за характером державного устрою. Пропозиції щодо федералізації України, поділу на землі за рахунок об'єднання ряду областей були відкинуті. Це закономірно. Адже в умовах, коли наша держава і суспільство, економіка й культура переживають кризу, вкрай необхідне об'єднання на загальнодержавному рівні всіх ресурсів і зусиль.

Конфедеративні державні утворення, як свідчить історія, мають тимчасовий характер, існують короткий час, є нестійкими формами. Найчастіше на їхньому місці виникають федерації (Швейцарія, Канада) або ж вони розпадаються на окремі унітарні держави.

Отже, держава — це багатоаспектний інститут, який виступає, з одного боку, як особливий апарат управління суспільством, а з другого — як асоціація всіх членів суспільства, розташованого на певній території.

У розвитку сучасних держав є дві тенденції. Перша з них — дестатистська — полягає в активізації громадянського суспільства, його контролю над державою, у розширенні впливу на нього політичних партій і груп інтересів, у децентралізації окремих функцій держави та в посиленні в діяльності окремих його органів самоуправлінських засад.

Друга тенденція — етатистська — проявляється в підвищенні ролі держави як регулятивного й інтеграційного інструменту суспільства. Сучасна держава активно втручається в економічні, соціальні й інформаційні процеси. За допомогою податків, інвестиційної, кредитної та іншої політики вона стимулює розвиток виробництва, усуває диспропорції в економіці. Усе істотнішу роль у її діяльності займає розроблення стратегії й планування суспільного розвитку. Одночасно в державній діяльності помітно скорочується застосування примусу.

Ще важливішу роль відіграє держава в перехідні етапи суспільного розвитку, як це має місце в Україні та в інших нових незалежних країнах. Тут держава є головним знаряддям реформування й трансформації суспільства, підтримання стабільності й порядку. При цьому вона самостійно змінюється, набуває нових форм організації.

Висновки

Державний устрій – це система відносини, що виникають на основі норм, закріплених у конституції і конституційних законах і діяльності органів, що складаються в процесі формування і, держави, регіонального і місцевого самоврядування.

Організація державного устрою заснована на принципах поділу державної влади на законодавчого, виконавчого і судову, розмежування компетенції між центральною владою, місцевими радами й ін. органами самоврядування на основі верховенства Конституції і законів України. Конституційні основи державного устрою являють собою систему передбачених і закріплених Конституцією основних принципів організації і діяльності держави і його основних інститутів: форм держави, основних елементів (атрибутів) її механізму, основних функцій держави і гарантій державного устрою.

Основними принципами державного устрою України відповідно до його Конституції є принципи суверенітету і незалежності держави, демократизму держави, соціального і правового характеру держави, унітарності (єдності) держави. Ст.ст. 1, 2 Конституції.

Форма держави – це державний устрій, тобто це його територіальна організація, форма державних зв‘язків між державою в цілому і його частинах, їхнє правове положення. Територіальний устрій України побудовано на принципах єдності, неподільності, недоторканності і цілісності державних території. При рішенні питань територіального устрою враховуються державні інтереси, думки громадян, що проживають на відповідній території, потребі розвитку регіонального і місцевого самоврядування. Україна — це унітарна держава. Територія України поділяється на області, райони, міста, райони в містах, села і селища. До складу України входить Автономна Республіка Крим.

Отже, саме державний устрій визначає межі централізації та децентралізації державне влади.

Виходячи з державно-правових критеріїв, державний устрій України має три пріоритетні» змістовних значення і полягає в територіальному устрої держави, тобто сукупності складовій територій України, організації всього населення (титульної нації, інших націй, народів національних меншин) на певній території, тобто в національному устрої, і територіальної організації влади: в першому із значень державного устрою розглядаються частини території держави, в другому — все населення держави, що проживає на певній території, в третьою — складові механізму держави, які наділені функціями здійснення державної влади.

Викладене вище дає підстави стверджувати, що конституційно-теоретичне визначенні терміна «державний устрій» зумовлене багатьма чинниками теоретико-правового і політичного характеру. Відправною точкою для визначення поняття державного устрою виступає юридичні сутність держави.

Таким чином, державний устрій — це передбачена Конституцією і законами Україні: організація (будівництво, механізм) держави, основними компонентами якої є територія, населення та органи державної влади. Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, ще основною метою поділу території будь-якої держави, зокрема України, на складові частинне організація оптимального управління державою.

Список використаної літератури

Алебастрова И.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учеб. пособие. -М.: Юриспруденция, 2000. -303, с.
Арановский К. В.Государственное право зарубежных стран: Учебное пособие. -М.: Инфра-М: Форум, 2000. -486, с.
Бостан С. К. Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -503 с.
Георгіца А. З.Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. -Тернопіль: Астон, 2003. -431 с.
Конституационное право: Энциклопедический словарь. -М.: НОРМА: НОРМА — ИHФРА-М, 2001. -675, с.
Конституции государств Европейского Союза -М.: ИНФРА-М — НОРМА, 1997. -802, с.
Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. -К.: Юрінком Інтер, 2002. -511 с.
Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні: проблеми теорії і практики. -К.: Вид-во "Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького", 2001. -354 с.
Костицький В. В. Конституційна реформа в Україні: шляхи трансформації політичної системи. -К., 2003. -121 с.
Михалева Н. А. Конституционное право зарубежных стран: Учеб. пособие. -М.: Юрист, 1999. -349, с.
Основи конституційного права України: Підручник. -К.: Юрінком Інтер, 2000. -286, с.
Погорілко В. Ф. Конституційне право України: Підручник. -К.: Наукова думка: Прецедент, 2006. -338 с.
Речицкий В. В. Конституционализм. Украинский опыт. -Х.: Фолио, 1998. -157, с.
Сарторі, Джованні. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів. -К.: АртЕк, 2001. -211 с.
Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. -М.: Юристь, 2005. -669 с.
Шаповал В. М. Державний лад країн світу: Довідник. -К.: Укр.Центр Правничих Студій, 1999. -318 с.
Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. -К.: АртЕк, 2002. -262 с.

referat-ok.com.ua