Вступ.

1. Конституційне визначення характеристики української держави.

2. Період будівництва ліберальної держави в України.

3. Причини кризи лібералізму в Україні. Зв’язок держави і громадянина.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Повернення України в русло загальноєвропейського цивілізаційного розвитку бачиться виключно на шляху ринку, демократії, широких особистих прав і свобод громадян. В цій ситуації неминуче підвищується інтерес до ідеології та цінностей лібералізму, рівно як до діяльності ліберально-демократичних партій, що існували в Україні, оскільки саме лібералізм свого часу заклав підвалини західної моделі демократії. Очевидно і цілком закономірно, що об’єктивний аналіз минулого дає можливість певною мірою прогнозувати майбутнє.

Звернення до дослідження рецепції ліберальної ідеології сучасною політико-правовою думкою закладає підвалини для вирішенням правових проблем в Україні, які загострилися підчас нещодавньої політичної кризи, оскільки саме в правовій традиції лібералізму зароджувались і розвивалась ідеї прав людини, конституціоналізму, децентралізації влади і місцевого самоуправління. Аналіз ключових положень політико-правової традиції лібералізму дає змогу глибокого теоретичного опрацювання нагальних потреб вітчизняного державотворення, розробки рекомендацій щодо змін до Конституції України, пов’язаних з реформуванням місцевого самоврядування.

Таким чином, актуальність теми даного дослідження визначається кількома причинами: по-перше, необхідністю проведення теоретико-правового аналізу національної ліберальної традиції як елементу підмурку загальноєвропейської цивілізації, що надає можливість усвідомити базові компоненти гармонійної інтеграції українського суспільства в європейські соціально-політичні процеси; по-друге, дослідження теоретико-правових принципів лібералізму дає змогу опрацювати нові загальні методологічні засади правознавства, позбутися монометодологічних штампів.

1. Конституційне визначення характеристики української держави

Прийняття 28 червня 1996 року Верховною Радою України Конституції нашої держави стало, без перебільшення, значним суспільно-політичним явищем в житті українського народу. Цією подією, з одного боку, було формально завершено один із найважливіших періодів новітнього конституційного розвитку держави, з іншого боку (на сподівання абсолютної більшості українських громадян) — мав розпочатися процес стабілізації суспільно-політичного та економічного життя в державі, піднесення добробуту її громадян та перетворення пострадянської України в сучасну демократичну європейську державу.

Однак уже через декілька років стало зрозумілим, що швидких перетворень в Україні не буде. В той самий час Україні як державі вже після прийняття Конституції прийшлось пройти через далеко не поодинокі різного роду порушення на парламентських, президентських та місцевих виборах, через "моральне жорнило" квітневого 2000 року референдуму, серію гучних політичних скандалів на кшталт "касетного", "кольчужного", "мукачівського" тощо. Крім того, дуже скоро виявився ряд труднощів, безпосередньо пов'язаних із функціонуванням самої Конституції України, особливо в частині реалізації її окремих положень щодо конституційних прав та свобод громадян, далися взнаки її внутрішні суперечності як нормативно-правового акту найвищої юридичної сили. А сам Основний Закон держави, образно кажучи, виявився не зовсім готовим до ефективної "самооборони" від "настирливих" пропозицій внесення змін та доповнень до нього. Україна фактично опинилась в стані затяжної політичної кризи.

За таких умов природньо загострилась увага до Конституції держави, її соціальної та правової природи, функцій, місця та ролі в національній нормативно-правовій системі тощо. При цьому значний інтерес у суспільстві останнім часом викликає, насамперед з огляду на спроби проведення так званої "політичної реформи", питання сутності та змісту засад (принципів) конституційного ладу України, її основних характеристик, закріплених власне на конституційному рівні. Адже, уяснивши останнє, з одного боку, ми отримуємо свого роду "конституційний дороговказ" для держави на ближчу і дальшу перспективу; а з іншого (виходячи насамперед із змісту частини третьої статті 5 Конституції України, яка говорить про те, що "…право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами") — завжди можна звірити: "Чи тою "дорогою", чи в тому напрямку ведуть наші державні провідники Україну?". Категорія (поняття) "конституційні характеристики держави" є до певної міри новим явищем у конституційно-правовій науці, поява якої обумовлена насамперед процесом дальшого розвитку науки конституційного права, зокрема в частині розширення понятійного апарату інституту конституційного ладу сучасної держави (див., наприклад, [1] -С. 109; [2]-С. 35,42).

Основні засади (принципи) конституційного ладу України найшли своє закріплення у Розділі І "Основні засади", а також частково у Преамбулі та у Розділі II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції України. Серед них принципово важливе значення мають наступні положення:

а) відновлена в серпні 1991 року, на основі здійсненого українською нацією, усім українським народом права на самовизначення, Українська держава є продовженням багатовікової історії українського державотворення, результатом національно-визвольної боротьби українських патріотів декількох поколінь, гарантією гідного існування та майбутнього розвитку українського народу (частини третя, сьома та восьма Преамбули Конституції України);

б) в Україні носієм суверенітету та єдиним джерелом влади є виключно український народ, що здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно українському народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну впаду (стаття 5 Конституції України);

в) людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності Української держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, при цьому утвердження і забезпечення прав і свобод людини є її головним обов'язком. Права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними, вони гарантуються і не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження їхнього змісту та обсягу (статті 3 та 22 Конституції України);

г) в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються виключно на основі Конституції України і повинні їй відповідати (частини перша та друга статті 8 Конституції України);

д) державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, при цьому органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах та відповідно до законів України, а місцеве самоврядування окремо визнається і гарантується в Україні (статті 6 та 7 Конституції України);

е) земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу (частина перша статті 13 Конституції України). Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 14 Конституції України);

є) суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова, церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви (частини перша та друга статті 15, частина третя статті 35 Конституції України);

ж) Українська держава сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів та національних меншин України (стаття 11 Конституції України);

з) територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (стаття 2 Конституції України). Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права (частина третя статті 2, стаття 18 Конституції України).

Виходячи із вище наведених конституційних норм, а також концептуальних (доктринальних) положень та принципів Конституції України, маємо всі підстави говорити про те, що з формально-юридичного боку конституційними характеристиками України (тобто положеннями, які концептуально узагальнюють на більш вищому рівні основні засади конституційного ладу, розкривають зміст та сутність України як держави конституційної) є визначення її суверенною національною державою, державою унітарною, демократичною державою з республіканською формою правління, а також державою світською, соціальною та правовою (Категорія (поняття) "конституційні характеристики держави" є до певної міри новим явищем у конституційно-правовій науці, поява якої обумовлена насамперед процесом дальшого розвитку науки конституційного права, зокрема в частині розширення понятійного апарату інституту конституційного ладу сучасної держави (див., наприклад, [1] -С. 109; [2]-С. 35,42)).

2. Період будівництва ліберальної держави в України

На початкових етапах періоду перебудови домінувала думка про можливість успішного проведення реформ у рамках моделі демократичного соціалізму, однак внаслідок їх безрезультативності і навіть більш того – об’єктивних причин, що склалися і дезорганізували соціум і державу в процесі подальшої модернізації усієї системи, провідні ідеологи й уряд вимушені були відмовитися від неї і ввести в експеримент ліберально-демократичну модель західного зразка.

Основу ліберально-реформаторської ідеології склали: народне самоврядування, розподіл влади, незалежність суду, легітимізація приватної власності, запровадження інститутів вільних виборів, ліберальних прав, свобод, плюралізму тощо. Формування громадянського суспільства і правової держави розглядалося як основа в процесі створення стабільної демократичної системи.

За аналізом конституційно-правових положень, сучасна Українська держава є державою національною. Адже, з формальної точки зору, для твердження останнього є всі підстави.

По-перше, це відповідні положення Декларації про державний суверенітет України, Акту проголошення незалежності України та чинної Конституції України, що вказують на наявність в Україні двох основних ознак сучасної національної держави: 1) створення її в результаті реалізації права нації на самовизначення; 2) створення цієї держави в рамках виключно своєї етнографічної території. Так, в Преамбулі Конституції України чітко зазначено, що "…Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення … приймає цю Конституцію — Основний Закон України". В той же самий час частина перша ст. 2 та частина друга ст. 133 Конституції України зазначають, що "…суверенітет України поширюється на всю її територію", а до складу України, як відомо, сьогодні входять (за виключенням Автономної Республіки Крим) етнічні українські землі.

По-друге, на рівні Основного Закону держави чітко прослідковується вимога створення та забезпечення в державі необхідних умов для максимального збереження і розвитку кращих надбань української нації в економічній, політичній, соціальній та духовній сферах її буття, її політичної консолідації навколо національної ідеї, забезпечення розвитку духовності, мови, культури, традицій своєї нації; реалізація національної ідеї в державотворчому процесі. Так, ст. 11 Конституції України чітко визначає, що "…Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури…". При цьому частини перша і друга ст. 10 Конституції України визначають державною мовою в Україні українську мову, а сама "…Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України". В той же самий час українські національні символи на рівні Основного Закону держави возведені в ранг офіційних державних символів: "Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. …Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України). Державний Гімн України — національний гімн на музику М. Вербицького…." (ст. 20 Конституції України).

По-третє, Україна як національна держава бере на себе зобов'язання дбати про культурний розвиток своїх співвітчизників, що проживають в інших державах (національної діаспори). Стаття 12 Конституції України говорить: "…Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави".

По-четверте, Україна як сучасна демократична держава створює належні умови для проживання та всебічнього розвитку національних меншин, що проживають на території держави. На рівні Основного Закону держави чітко визначено, що Україна як держава "…сприяє консолідації та розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України" (ст. 11 Конституції України), що "…в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України".

Однак вище перераховані конституційні характеристики України, на жаль, сьогодні мають більше формально-юридичний характер, ніж повноцінне втілення в практику функціонування держави. Адже реальний стан розвитку демократії та конституційної законності в нашій країні, рівень добробуту її громадян, їхньої безпеки тощо говорять самі за себе. Разом з тим визначення на конституційному рівні України як суверенної національної держави, держави унітарної, демократичної з республіканською формою правління, а також держави світської, соціальної та правової, — є і залишається надалі генеральним напрямком розвитку України на ближчу та дальшу перспективи.

У контексті цих змін почав формуватися ліберальний світогляд, а у менталітеті народу почали закріплюватися (і в той же час відновлюватися) елементи лібералізму. Таким чином, було покладено початок укорінення ліберальних ідей і принципів в українській державі.

З цього моменту розпочинається новий етап в історії становлення української ліберальної думки й української державності.

Між тим, коли здавалося, що лібералізм почав закріплюватися у свідомості мас і досягати певних результатів і перспектив, “у ньому оформилися ті характерні риси, які в майбутньому невідворотно мали призвести до його кризи”.

3. Причини кризи лібералізму в Україні. Зв’язок держави і громадянина

В умовах гласності громадськість отримала можливість перегляду й оцінки норм суспільного ладу, які виявилися у громадській самокритиці і полярності інтересів. Це стало підґрунтям структурних змін та інституціоналізації громадянського суспільства. Таким чином, воно ставало агентом громадської участі, у його середовищі розпочався процес мобілізації опозиції, але його дії не порівнювалися з принципами ліберальної демократії. У процесі трансформації громадянського суспільства, який здійснювався в умовах недостатньої ефективності державних інститутів, держава не змогла забезпечити йому конструктивне демократичне функціонування. На цій основі громадянське суспільство дистанціювалося від держави і виступило як руйнівна сила по відношенню до держави і її інститутів.

У свою чергу, в процесі створення нових легальних соціально-політичних інститутів (президентська вертикаль правління, багатопартійність, регіональне, місцеве самоврядування, приватна власність і бізнес тощо) сама система управління носила централізований характер, а система влади – взаємозалежний, що особливо проявлялося у відносинах між судовою і виконавчою владою. Чимало правових положень носили декларативний характер. Таким чином, правова держава “зберігала у повному обсязі патерналістські стереотипи, психологію залежності від держави і безпомічність перед її свавіллям”.

Отже, лібералізаційні реформи призвели до неструктурованості інтересів, соціальної поляризації, недемократичним методам діяльності демократичних інститутів, деполяризації населення, породили протистояння цінностей, національні та релігійні конфлікти і т.ін., що у кінцевому підсумку дискредитувало сам лібералізм з його ідеями і принципами.

Між тим, оцінюючи результати ліберального реформування радянської системи періоду 80-90-х років ХХ ст., які стали визначальним фактором сучасних українських реалій, необхідно зазначити, що розвиток і становлення ідей і принципів лібералізму в українському ідеологічному просторі має свою неповторну історію і охоплює період Київської Русі, наступний литовсько-польський період, період взаємодії України з Росією і Австрією у ХVII-XVIII століттях і перші паростки зародження ліберального руху, період національно-визвольного руху за національно-державне відродження у ХІХ – на початку ХХ століть, радянський період і наступний за ним етап у розвитку української державності.

Осмислення ліберальних ідей в історії становлення української держави й української ліберальної думки дозволяє констатувати, що українська думка ніколи не була ізольованою від західноєвропейської традиції. І хоча з деяким запізненням, все ж слідувала її ідейній спрямованості (це стосується не тільки лібералізму, але й інших ідеологічних і політичних течій), акумулювавши створені нею ідеї, концепції і тенденції до власних традицій, потреб і умов розвитку; при цьому слід підкреслити, що українські мислителі й ідеологи створювали свої власні філософські і політичні ліберальні ідеї. Це у свою чергу дає підстави замислитися над тим, чому наше суспільство не стало схожим на жодну з цивілізованих країн Заходу. Цей факт пояснюється тим, що тенденції неспроможності політики лібералізму в Україні в усій історії її існування обумовлюються низкою особливостей.

Поряд з цим, одна з багатьох причин криється в тому, що власне ліберальні принципи не були достатньо продуктивно усвідомленими переважаючою більшістю, населення країни виявилося не підготовленим до практичної реалізації ні західного теоретичного досвіду, ні власного стосовно лібералізму.

Український лібералізм протягом усієї своєї еволюції був складовим елементом суспільної думки і суспільного руху, у ньому концентрувалися і протидіяли різні течії та ідеології, які незмінно слідували єдиній меті: цивілізаційний розвиток українського суспільства і держави. Тому не дивно, що носіями ліберальних ідей в Україні у всій історії її ліберальної думки були тільки поодинокі представники, які намагалися трансформувати на українське політичне поле нові західні вчення і акумулювати власні теорії, однак для їх реалізації в українському середовищі не було достатніх умов. Між тим, й самим лібералам, окрім підтримки мас, не вистачало знань і досвіду у вирішенні владних, економічних, соціальних і політичних питань, дипломатії, твердості у прийнятті рішень, єдності та згуртованості у їх внутрішньому середовищі і, врешті-решт, з об’єктивної точки зору, вони ставили не здійсненне в умовах того режиму завдання – надання усім і в усьому свободи і негайно, що саме по собі суперечить законам природи, суспільного і державного облаштування і розвитку. Така своєрідність у процесі становлення української ліберальної думки була продиктована також такими немаловажними обставинами, як: вузька соціальна база, обумовлена нерозвиненістю соціальної структури у самій Україні; постійна взаємодія перебуваючих у протиборстві цивілізацій – Європа і Азія, Схід і Захід, між якими Україна була у проміжному стані (у порівнянні з передовими країнами європейської системи Україна знаходилася на більш низькому рівні соціально-економічного і політичного розвитку); відсутність геополітичної єдності України, що стримувало зростання національної самосвідомості. До негативних факторів слід віднести несформованість своєї державності і відсутність об’єднуючої державної національної ідеї, брак можливостей зовнішньополітичного маневрування, особливості менталітету українського народу, у якого, як свідчить історія розвитку української держави, переважали общинні відносини і колективістське начало.

Висновки

Отже, слід констатувати, що зміну політичних, економічних і соціокультурних цінностей, без сумніву, слід розглядати як трансформаційний і системоутворюючий процес. У сучасній Україні трансформація торкнулася усіх сфер і інституціональних структур. Однак, у спектрі даних тенденцій поки що не створено життєздатної моделі функціонування системи. Більше того, тенденції сучасного розвитку нашої країни розкривають усі недоліки прискореної модернізації і реформування системи, що обумовлюють соціально-економічне і технологічне відставання від високорозвинених країн Заходу і Сходу; зберігається соціокультурний розкол суспільства, як на рівні основних ідейно-політичних течій, так і на рівні масової свідомості. Окрім цього, низка особливостей, які були притаманні періоду ліберального реформування радянської системи наприкінці ХХ століття, зберігають свої тенденції і на сьогодні.

В обґрунтуванні ідеї про подальше ефективне функціонування політико-правових і соціальних інститутів України у спектрі ліберальних пріоритетів автор дослідження виходить з того, що цінність і значимість лібералізму для історичного розвитку не підлягає сумніву. Однак у новому контексті нинішньої української реальності досягнення бажаних результатів у процесі практичного застосування його ідей і принципів можливе лише в умовах демократичного розвитку суспільства.

У політичному ідеалі суспільства провідною ланкою є модель держави. Тому теоретики, які проектують майбутнє, передусім дають бачення нової конструкції держави, зміни функцій її інститутів, механізмів розробки та реалізації внутрішньої і зовнішньої політики.

Список використаної літератури

1. М. В. Баглай, Б.Н. Габричидзе. Конституционное право Российской Федерации: Учебник для вузов. — ИНФРА-М, 1996.

2. Ю. Н. Тодыка. Основи конституционного строя Украины. Учебное пособие. — Харьков: "Факт", 1999.-320с.

3. А. П.Заєць. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. — К.: Парламентське вид-во, 1999. — 248 с.

4. О. В. Скрипнюк. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії та практики. До 10-річчя незалежності України. Монографія. — К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАМ України, 2000. — 600 с.

5. Б. Футей. Становлення правової держави: Україна 1991-2001 рр. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 288 с.

6. Шаповал В. "Соціалізація" як особливість сучасного конституційного регулювання // Вісник Конституційного Суду України. 2004. — № 3. — С. 28-48.

7. П. Стецюк. Конституційно-правові засади побудови (організації) України як національної держави // Народознавчі зошити. Двомісячник. 2002. Зошит 5-6 (47-48). Вересень -грудень. — С. 425-428.

8. М. В. Баглай, В. А. Туманов. Малая знциклопедия конституционного права. — М.: Издательство БЕК, 1998. -519с.

9. Государственное право Германии. Сокращенньїй перевод с немецкого семитомного издания. Том 1. — М.: Институт государства й права РАН, 1994. — 310 с.

10. Мала енциклопедія етнодержавознавства /НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. — К.: Довіра: Генеза, 1996. -942с.

11. Основи етнодержавознавства. Підручник/ За ред. Ю. І. Римаренка. — К.: Либідь, 1997. -656с.