Вступ.

1. Джерела та загальна характеристика “Соборного Уложення”.

2. Цивільне право.

3. Кримінальне право.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Головним джерелом права в період становлення абсолютної монархії залишалось Соборне Уложення 1649р., правова сила якого неодноразово підтверджувалась указами. В першій чверті XVIII ст. коло джерел суттєво змінюється: поповнюється маніфестами, указами, статутами, регламентами і іншими формами актів. Законодавство в цей період стає більш чітким по формі і менш казуальним. Письмове оформлення законів і їх публікація стають обов’язковими. Вперше з’являється вказівка на те, що закон не має зворотної сили.

Історія права є важливою частиною юриспруденції, оскільки реалізація державної влади у той чи інший період, у тій чи іншій країні можлива лише у вигляді примусу, заборон і дозволу як індивідуальних норм поведінки, так і таких, що перетворюються на традицію, тобто право. У зворотному розумінні це можна пояснити так: щоб установлення права були дієвими, щоб його вимогам підпорядковувалися люди, навіть проти своєї волі, потрібна особлива організація, тобто держава. Стан державної організації, її форми та принципи знаходять відповідність у принципах права свого часу, що створює, у свою чергу, особливу структуру, яка називається державно-правовим укладом. Саме тут виявляються особливості цивілізації, культури народу, ступінь його соціального розвитку та хід політичної історії. Властивість права в той чи інший час, у того чи іншого народу визначає значення історії як невід'ємної частини загальної, практичної юриспруденції. Щоб розуміти сучасне, потрібно знати історію, оскільки історія права поєднує епохи та робить актуальним минуле.

Важливе значення серед джерел (форм) права феодальної Росії періоду не тільки ста-ново-представницької, а й абсолютної монархії до 30-х років XIX ст. мало Соборне Уложення 1649 р. (далі — СУ) або, як його ще називали, Уложення царя Олексія Михайловича.

Характеристиці та аналізу СУ присвячено небагато спеціальних робіт [1-3]. Історію його створення та характеристику містять праці істориків, які розглядали зазначену проблематику у контексті характеристики часів правління царя Олексія Михайловича [4, с. 120— 137; 5, с. 396-415; 6, с. 126-127; 7, с. 55-134]. Вчені-юристи зверталися до цієї проблеми, як правило, у дореволюційний період [8-11].

При порівнянні із Західною Європою, впадає в око, що Соборне уложення відносно рано, уже в 1649 році, кодифікувало російське цивільне право. Перший західноєвропейський цивільний кодекс був розроблений у Данії (Danske Lov) в 1683 році; за ним пішов кодекс Сардинії (1723), Баварії (1756), Пруссії (1794), Австрії (1812). Найвідоміший і впливовий цивільний кодекс Європи, французький кодекс Наполеона, був прийнятий в 1803-1804 роках.

У Соборному Уложенні лише намічається поділ норм по галузях права. Однак тенденція до поділу на галузі, властивому будь-якому сучасному законодавству, уже намітилася. Створене в середині XVІІ ст., Соборне Уложення протягом тривалого часу залишалося основним кодексом російських законів. У другій половині XVІІ — початку XІ ст. воно обросло безліччю доповнень, уточнень, змін.

1. Джерела та загальна характеристика “Соборного Уложення”

Важливим нормативним актом було Соборне Уложення 1649 p., яке, виражаючи інтереси класу феодалів-кріпосників, у першу чергу задовольняло вимоги служилого дворянства — основної опори царизму.

Джерелами Соборного Уложення було як російське, так і закордонне законодавство.

Указные книги наказов — у них з моменту виникнення того або іншого наказу фіксувалося поточне законодавство по конкретних питаннях.

Судебник 1497 року й Судебник 1550 року.

Литовський статут 1588 року — був використаний, як зразок юридичної техніки (формулювання, побудова фраз, рубрикація).

Для розробки проекту Уложення була створена спеціальна комісія на чолі із князем Н. И. Одоєвським. У неї ввійшли князь С.В. Прозоров, окольничий князь Ф.Ф. Волконський і два дяки — Гаврило Леонтьев і Федір Грибоєдов. Тоді ж з вирішено почати практичну роботу Земського собору 1 вересня.

Йому призначалося із проект Уложення. Собор проходив у широкому складі, за участю представників посадських громад. Слухання проекту Уложення проходило на соборі у двох палатах: в одному минулому цар, Боярська дума й Освячений собор; в іншій — виборні люди різних чинів.

Депутати дворян і посадів зробили великий вплив на прийняття багатьох норм Уложення. 29 січня 1649 року було закінчене складання й редагування Уложення. Зовні воно являло собою сувій, що складається з 959 вузьких паперових стовпців. Наприкінці йшли підпису учасників Земського собору (усього — 315), а по склейках стовпців — підпису дяків.

Із цього справжнього сувою (для зберігання якого більше століття через, при Катерині ІІ, був виготовлений срібний ковчежец) була складена копія у вигляді книги, з якої двічі протягом 1649 Уложення було надруковано по 1200 екземплярів у кожному тиражі. Соборне Уложення 1649 з'явилося новим етапом у розвитку вітчизняної юридичної техніки.

Всі делегати Собору своїми підписами скріпили список Уложення, що в 1649 році був розісланий в усі московські накази для керівництва до дії. При складанні Уложення не ставилося завдання скласти кодекс, передбачалося лише узагальнити весь наявний запас правових актів, погодивши їхній один з одним і скасувавши застарілі норми.

Свої виправлення й доповнення виборні вносили в Думу у формі земських чолобитних. Деякі рішення приймалися спільними зусиллями виборних, Думи й Государя.

В. О. Ключевский виділяє в процесі складання Уложення кілька технічних стадій:

Кодифікація (робота із джерелами, редагування) — неї здійснювала комісія на чолі із князем Одоєвським.

Нарада — обговорення подаваної в Думу чолобитної.

Ревізія — перегляд і редагування Думою й царем представлених їм законопроектів.

Законодавче рішення — спільно прийняте рішення по питанню того або іншого пункту Уложення.

"Заручна скріпа" — підписання зводу законів усіма без винятку членами Собору.

У Соборному Укладенні вперше відчувається прагнення законодавця сформувати систему норм і класифікувати їх по галузях права.

Велика увага була приділена процесуальному праву.

Соборне Уложення закріпачує всі прошарки селян і повністю позбавляє їх політичних і майнових праві Селян-втікачів кріпосники мали право повертати, не дивлячись на давність втечі. їх повертали із дружинами, дітьми і всім майном. За надання притулку селянам-втікачам винних карали штрафом на суму в 10 крб. (вартість семи корів). Якщо жінка-втікачка одружувалася з селянином іншого власника, то вона все рівно поверталась попередньому власникові, тобто сім'я руйнувалася. Кріпосник мав право дозволити або не дати дозволу на одруження Вотчинник мав право відпустити селян на волю, поміщик же таким правом не користувався. Помістя і вотчини можна було закладати разом із селянами.

Встановлювався один вид холопства — холопство кабальне. Росіянам заборонялося бути холопами у іноземця. Особа звільнялася від холопства по смерті свого пана, або коли холоп попадав у полон, або ж коли феодал у голодні роки виганяв холопа з двору.

Наступили зміни і в правовому становищі міського населення. Селяни, що жили в білих слободах (білі слободи не платили податей), виводилися власником у сільську місцевість, тобто білі слободи знищувалися. Посадське населення (міщани) закріплялися за посадом, відмінялося право переходу посадського населення із міста у місто: «С Москвы в городы постарине и из городов к Москве, и из города в город их посадских тяглых людей не переводити». Якщо посадські люди ставали чиїмись селянами, то вони мали бути повернені у місто[13, c. 26-27].

У зв'язку з посиленням кріпосницьких відносин сталися зміни в цивільному законодавстві. Зобов'язання виникали із різноманітних договорів. Уложення вказує на три види злочинів, пов'язаних із укладенням договорів: складання фальшивої кріпості, укладання угоди під примусом, неправдиве звинувачення у примушенні до укладання угоди. Позовна давність по позиці становила 15 років.

Злочин кваліфікується як непослух царській волі, як діяння, небезпечне для панівного класу. Стосовно ж об'єктивної сторони злочину, то Уложення знає голий задум, замах на царя і слуги на пана, закінчений і незакінчений злочин. Від покарання звільнялися тільки діти віком до семи років. Існували такі види злочинів: проти релігії, державні злочини (за них встановлювалась відповідальність не тільки винного, але й членів усієї його сім'ї), підробка документів, дезертирство, порушення державної монополії на виготовлення і продаж спиртних напоїв.

У Соборному Уложенні була спеціальна глава (XXV), присвячена боротьбі з корчмарством, тобто порушенням державної монополії на вироблення і продаж спиртних напоїв. Протизаконне вироблення, зберігання і збут вина каралися досить жорстоко. «У кого корчму вымут впервые или кто на продажу вино курит: и на тех впервые заповеди правити по пяти рублев, а на питухах по полутине на человека», — зазначалося у ст.1 гл-XXV Соборного Уложення. Коли ж кого-небудь зловлять вдруге, то розмір штрафу подвоювався. Окрім того, карали фізично: корчмаря «бити кнутом по торгам, а питухов бити батоги». «А будет хто в таком воровстве объявится втретие и их за ту третью вину бити кнутом по торгам, и посадити в тюрьму на полгода». Коли ж хто-небудь буде викритий в четвертий раз, то крім фізичного покарання його засилають, «а животы их все, и дворы, и поместья, и вотчины имати на Государя» (ст.3).

Вели боротьбу з протизаконною торгівлею вином роз'їздні голови і «дети боярские». Якщо викриті у протизаконній торгівлі дадуть їм хабара, а вони їх все-таки приведуть до приказу, то «у них того откупу не имать». Коли ж вони відпустять порушників, то їх необхідно «пытать и наказание чинить, бити кнутом, и в приказе им впредь не быть».

У 1636 р. У Московській державі указом царя було заборонено під страхом смертної кари продаж тютюну. Соборне Уложення підтвердило цей указ і встановило, що навіть особи, які знайшли тютюн, також підлягають покаранню. «А за табачную находку бити кнутом на козле». Якщо ж кого-небудь неодноразово спіймають за продажем тютюну, то такому «пороти ноздри и носы резати, а после пыток и наказанья ссылати в дальние городы».

Мета покарання за Соборним Уложенням — устрашіння населення, щоб іншим «на то смотря, неповадно было впредь так делати». В інтересах дворянства видано "Соборне уложення" (1649), що юридично підтверджувало закріпачення селян в Росії.

Судові органи не були відокремлені від адміністрації. Судовими органами були: цар, Боярська дума (Розправна палата), прикази — Земський, Розбійний, Холопський, Помісний, а на місцях — губні і земельні старости, вотчинний і церковний суди. Доказами були: цілування хреста, показання свідків, загальне посилання на свідка, обшук, повальний обшук, письмові докази, тортури[5, c. 96-98].

2. Цивільне право

Розвиток товарно-грошових відносин, ріст цивільно-правових угод, підвищення ролі міжнародної торгівлі з Росією сприяли розвитку цивільного права.

Суб'єктами цивільного права були як фізичні (частки) особи, так і колективи (наприклад, селянська громада). Вимоги до фізичних осіб — вік 15-20 років (з 15 років парубок міг наділятися маєтком, приймати на себе кабальне зобов'язання й т.д, з 20 років міг свідчити на суді після прийняття хресного цілування).

У порівнянні з попереднім періодом зросла правоздатність жінки. Так, удова наділялася комплексом правоповноважень в області висновку угод.

Основними способами із прав на яку-небудь річ, у тому числі й землю, (речових прав), уважалися:

· Дарування землі — складний комплекс юридичних дій, що включав у себе видачу жалуваної грамоти, запис у приказній книзі відомостей про особу, що наділяється, установлення факту незайнятості переданої землі, уведення у володіння в присутності сторонніх осіб.

· Придбання прав на річ шляхом укладання договору купівлі-продажу (як усного так і письмового).

· Набуваєма давнина. Особа повинне сумлінно (тобто не порушуючи нічиїх прав) володіти яким-небудь майном протягом певного проміжку часу. Після певного строку це майно (наприклад, будинок) переходить у власність добросовісного власника. Укладення визначило цей строк в 40 років.

· Знахідка речі (за умови невиявлення її хазяїна).

Зобов'язальне право в XVІІ столітті продовжувало розвиватися по лінії поступової заміни особистої відповідальності (перехід за борги в холопи й т.д. ) по договорах майновою відповідальністю.

Усна форма договору всі частіше заміняється письмовою. Для певних угод установлюється обов'язковість державної реєстрації — "кріпак" форми ( купівля-продаж і інші угоди з нерухомістю).

Особлива увага законодавці приділили проблемі вотчинного землеволодіння. Були законодавчо закріплені: ускладнений порядок відчуження й спадкоємний характер вотчинної власності.

У цей період існує 3 види феодального землеволодіння: власність государя, вотчинне землеволодіння й маєток. Вотчина — умовне землеволодіння, але вони могли передаватися в спадщину. Тому що феодальне законодавство стояло на стороні власників землі (феодалів), а також держава була зацікавлена тім, щоб кількість родових вотчин не зменшувалося, передбачалося право викупу проданих родових вотчинних земель. Маєтки давалися за службу, розмір маєтку визначався службовим становищем особи. Маєтком феодал міг користуватися тільки під час служби, передати в спадщину його було не можна. Розходження в правовому положенні між вотчинами й маєтками поступово стиралося. Хоча маєток не передавався в спадщину, його міг одержати син, якщо він ніс службу. Соборне Уложення встановило, що, якщо поміщик покинув службу по старості або хворобі, його дружина й малолітні діти могли одержати частину маєтку на "прожиток". Соборне Уложення 1649 р. дозволило робити обмін маєтків на вотчини. Подібні угоди вважалися дійсними при наступних умовах: сторони, містячи між собою міновий запис, зобов'язувалися цей запис представити в Помісний наказ із чолобитної на ім'я пануючи.

Вперше в Уложенні давність заволодіння вже не була підставою для права власності. Основним способом набуття прав власності на землю стає договір, і Уложення передбачало додаткові юридичні дії, що забезпечували права власника.

Соборне уложення було прийнято на Земському соборі 1649 року й діяло аж до 1832 року, коли в рамках роботи з кодифікації законів Російської імперії, проведеної під керівництвом М. М. Сперанського, був розроблений Звід Законів Російської імперії.

Соборне Уложення закріпляє дві основні форми власності: вотчину і помістя. Вотчина, як і помістя, була феодальним земельним володінням, власник якої мав перебувати на службі у царя, і Вотчину можна було продати, передати у спадщину. «Боярським людям» і «монастирським слугам» законодавство не дозволяло купувати вотчини або тримати їх у закладі. Строк викупу вотчини по закладній встановлювався у 40 років. Право успадкування вотчини належало синам. Дружина мала право володіти родовими вотчинами, але закласти або «по душе отдать» вона не могла. Після її смерті вотчина переходила до роду вотчинника. Помісне володіння надавалося боярам, думним дякам, дворянам та деяким іншим особам з умовою несення царської служби. За Соборним Уложенням поміщикам дозволяється міняти помістя на помістя, помістя на вотчину. Дозволялося переводити селян на інше помістя, Помістя передавалось у спадщину синам, якщо вони поступили на службу. Вдови і дочки після смерті поміщика одержували прожиткові помістя: дружина із 100 чвертей — 20, а дочки 10 чвертей. Отже, починає стиратись різниця між помістям і вотчиною.

Особливу увагу законодавці приділили проблемі вотчинного землеволодіння. Були законодавчо закріплені: ускладнений порядок відчуження й спадкоємний характер вотчинної власності.

У цей період існує 3 види феодального землеволодіння: власність государя, вотчинне землеволодіння й маєток. Вотчина — умовне землеволодіння, але вони могли передаватися в спадщину. Тому що феодальне законодавство стояло на стороні власників землі (феодалів), а також держава була зацікавлена тім, щоб кількість родових вотчин не зменшувалося, передбачалося право викупу проданих родових вотчинних земель. Маєтки давалися за службу, розмір маєтку визначався службовим становищем особи. Маєтком феодал міг користуватися тільки під час служби, передати в спадщину його було не можна. Розходження в правовому положенні між вотчинами й маєтками поступово стиралося. Хоча маєток не передавався в спадщину, його міг одержати син, якщо він ніс службу. Соборне Уложення встановило, що, якщо поміщик покинув службу по старості або хворобі, його дружина й малолітні діти могли одержати частину маєтку на "прожиток". Соборне Уложення 1649 р. дозволило робити обмін маєтків на вотчини. Подібні угоди вважалися дійсними при наступних умовах: сторони, містячи між собою міновий запис, зобов'язувалися цей запис представити в Помісний наказ із чолобитної на ім'я царя.

В області сімейного права продовжували діяти принципи Домострою — верховенство чоловіка над дружиною й дітьми, фактична спільність майна, обов'язковість проходження дружини за чоловіком.

Законодавство дозволяло заключення одною особою не більше трьох шлюбних союзів протягом життя.

Шлюбний вік був визначений звичаєм і практикою, але, як правило, він збігався для чоловіка з віком цивільної дієздатності — 15 років.

У відношенні дітей батько зберігав права глави родини до самої своєї смерті. За вбивство дитини батько одержував тюремний строк, але не страту , як за вбивство сторонньої людини.

Уложення встановило для жінок, що вбили чоловіка особливий вид страти — закапування заживо по горло в землю.

Розлучення допускалось, але при дотриманні наступних вимог: відхід дружина в монастир, обвинувачення чоловіка в антидержавній діяльності, нездатність дружини до дітородіння[2, c. 81-83].

3. Кримінальне право

Система злочинів виглядала в такий спосіб:

1. Злочини проти Церкви: богохульство, "спокушання" в іншу віру, переривання ходу літургії в храмі й т.д..

2. Державні злочини: будь-які дії, спрямовані проти особистості государя або його родини, бунт, змова, зрада. По цих злочинах відповідальність несли не тільки особи, їх що зробили, але й члени їхніх родин.

3. Злочини проти порядку керування: самовільний виїзд за кордон, фальшивомонетництво, дача помилкових показань свідків, неправдиве обвинувачення ("ябедництво"), зміст питних закладів без особливого дозволу й т.д..

4. Злочини проти благочиния: зміст кубел, приховування швидких, продаж краденого або чужого майна, обкладання митами звільнених від її осіб і т.д..

5. Посадові злочини: хабарництво (хабарництво, вимагання), неправосуддя (свідомо несправедливе рішення справи), підробки по службі, військові злочини (мародерство, втеча з розташування війська) і т.д..

6. Злочини проти особистості: убивство, нанесення каліцтв, побої, образа честі. Не каралося вбивство злодія, пійманого на місці злочину.

7. Майнові злочини: татьба (крадіжка), конокрадство (як окремий вид злочину), крадіжка овочів з городу й риби з коша (як окремий вид злочину), розбій, грабіж, шахрайство, підпал, псування чужого майна.

8. Злочину проти моральності: нешанування дітьми батьків, звідництво, "блуд" дружини (але не чоловіка), половий зв'язок пана з "рабою".

Система покарань виглядала в такий спосіб: страта (в 36 випадках), тілесні покарання, тюремне ув'язнення, посилання, що безчестять покарання, конфіскація майна, звільнення з посади, штрафи.

Страта — повішення, відсікання голови, четвертування, спалення (по справах релігійним і стосовно паліїв), а також "заливання розпеченого заліза в горло" за фальшивомонетничество.

Тілесні покарання — розділялися на членовредительні (відсікання руки за крадіжку, таврування, урізування ніздрів і т.д. ) і хворобливі (биття батогом або кийками).

Тюремне ув'язнення — строки від трьох днів до довічного висновку. В'язниці були земляні, дерев'яні й кам'яні. Тюремні в’язні годувалися за рахунок родичів або милостинею.

Висилання — покарання для "високошляхетних" осіб. Була наслідком опали.

Покарання, що безчестять, — також застосовувалися для "високошляхетних" осіб: "відібрання честі", тобто позбавлення звань або зниження в чині. М'яким покаранням цього типу була "догана" у присутності людей того кола, до яких ставився правопорушник.

Штрафи — називалися "продаж" і призначалися за злочини, що порушують майнові відносини, а також за деякі злочини проти життя й здоров'я людини (за каліцтво), за "понесення безчестя". Також застосовувалися за "хабарництво" у якості основного й додаткового покарання.

Конфіскація майна — як спонукуване, так і нерухоме майно (іноді й майно дружини злочинця і його дорослого сина). Застосовувалося до державних злочинців, до "лихоимцам", до чиновників, що зловживало посадовим положенням.

Вже в перших рядках тексту СУ зазначається, що навіть злочинний умисел, а не тільки дії, спрямовані проти монарха, жорстоко каралися.

Необхідність створення СУ була зумовлена потребами часу. Після завершення в Росії так званого періоду Смути станово-представницька установа Московії — Земський Собор 1613 р. обрав на престол засновника нової правлячої російської династії Михайла Романова. Правління нової династії проходило у складних умовах. Перші царі династії Романових намагалися дотримуватися старих устоїв і в такий спосіб довести свою законність, але суспільні потрясіння, які відбувалися час від часу в Росії, свідчили, що це вдавалося погано. Тому потрібні були нововведення.

Правління царя Михайла (1613-1645 pp.) стало періодом законодавчої діяльності уряду, що стосувалася різних сторін державного життя. Саме у зв'язку з цим на початку правління Олексія Михайловича (1645-1676 pp.) накопичився великий запас нових законів, що потребували впорядкування. Необхідність систематизації законодавства гостро відчувалася ще й тому, що потрібно було навести елементарний лад у розрізнених, виданих у різні часи нормативних актах. Також серед причин створення СУ було те, що до XVII ст. московське законодавство мало казуальний характер і панування старих звичаїв потрібно було за нової династії замінити законом. Не останню роль у створенні СУ відіграли і внутрішньополітичні причини.

Отже, цар, усвідомлюючи необхідність проведення систематизації законодавства та наляканий рядом повстань, передусім тим, що відбулося в Москві у червні 1648 p., оголошує про складання Уложення. З цією метою 16 липня 1648 р. з Боярською думою та Освяченим собором цар прийняв рішення про підготовчу роботу. Скласти проект Уложення було доручено особливій кодифікаційній комісії з п'яти членів, яка мала зібрати та переробити в єдиний звід діючі закони, що були створені за різних часів і розкидані по всіх приказах, а потім встановити випадки, які не були передбачені законами. Зазначену роботу було проведено у рекордно короткий термін. Вже 29 січня 1649 р. СУ остаточно було затверджено на Земському соборі. Вперше в Росії текст кодифікації був надрукований на Московському печатному дворі — єдиній типографії Російської держави XVII ст. накладом 2000 примірників [12, с. 54]. Друкований текст був розісланий у прикази та на місця.

Таким чином, у Росії вперше зроблений звід усіх діючих правових норм, в якому можна спостерігати поділ норм за галузями та інститутами, хоча ще й зберігалася казуальність у викладі.

Текст СУ було зведено у 25 глав і 967 статей. Його джерелами стали Судебники, указні книги приказів, зокрема Холоп'єго, Розбійного та ін., царські укази, земські приговори, рішення Земських соборів, Стоглав, запозичення з Литовського статуту 1588 p., візантійське законодавство.

Слід зазначити, що, незважаючи на недоліки СУ, воно якісно відрізнялося від судебників. На відміну від останніх, СУ було кодексом усіх законодавчих норм і виражало діюче право в державі. Також СУ було не тільки переопрацюванням законодавчих актів, воно містило нові законоположення, які мали характер великих суспільних реформ і були відповіддю на суспільні потреби тогочасної Московської держави [5, с. 399].

Кримінальне право в XVII ст. розвивалося в умовах різкого загострення класових протиріч. Стимулом його розвитку стали події першої половини XVII ст. У зв'язку з цим кримінальне законодавство набуло чітко вираженого карального характеру. У СУ 1649 р. чітко визначено злочин як будь-яку дію проти царської волі, порушення розпоряджень і правопорядку, встановленого державою. Відповідальність за злочин, на відміну від попередніх часів, несли всі верстви феодального суспільства (від дворян до холопів). Але ще діяв основний принцип феодального права — права-привілею, відповідно до якого ступінь покарання визначався соціальним статусом злочинця.

СУ вперше дав визначену класифікацію злочинів і поділив їх на групи. Окремо стояли злочини проти церкви, держави та правителя, проти порядку управління. Всі вони входили до складу кримінальних, але їх можна було виділити у зв'язку з тяжкістю у спеціальні підгрупи як злочини державні (політичні) та проти порядку управління. Власне кримінальні злочини СУ поділило на дві групи — посадові та проти прав і життя приватних осіб.

Розглянемо злочини проти церкви та проти держави, а потім — злочини проти порядку управління, посадові та проти прав і життя приватних осіб.

На перше місце були поставлені злочини проти церкви, релігії, які до кінця XV ст. були об'єктом церковного законодавства. Вперше злочини проти церкви згадувалися в Судебнику 1497 р. До них відносили «церковну татьбу» (крадіжку). Пізніше Стоглав запровадив поняття «церковного заколоту». А СУ додало образу священнослужителя та поняття «богохульство»; також було передбачено покарання за «зведення у бусурманство», тобто обернення в іншу віру.

На друге місце поставлені злочини проти держави та проти особи государя, а також проти порядку управління. Поняття «державний злочин» сформувалось у ХІ-ХИ ст. Його синонім «крамола» спочатку позначав «від'їзд» бояр і князів із служби великому князю. З середини XV ст. було передбачено обов'язково видавати злочинців, які втекли в інше князівство. З'явилося поняття «рубіжник», тобто порушник кордону. У XII ст. сформувалося поняття «земська зрада» — відносини з ворогом. З розширенням поняття «зрада» до нього стали включати узурпацію влади — «самозванство», передачу міста ворогу, надання допомоги «ворогу государя».

Судебники 1497 та 1550 pp. ввели такі нові склади державних злочинів, як «предмет» — поширення прокламацій, у яких закликали до бунту, та «запалювання» — злісний підпал у місті.

Наприкінці XVI ст. з'явилися поняття «бунт», «заколот», «повстання проти влади». СУ виділяє такі діяння, як змова та скоп. Змову розглядали як дію, спрямовану проти государя. Як кримінальний злочин розглядалися лайливі та злі слова на адресу монарха, а також з'ясування відносин, безпорядки на государевім дворі. У змові та скопі суб'єктом злочину була об'єднана група людей, юрба, а не окремі особи.

У XVII ст. встановлена відповідальність за таку дію, як «ізвет», тобто повідомлення про те, що готується державний злочин. СУ виділяє спеціальний склад — неповідомлення, яке каралося смертною карою. «Ізвєт» повинні були робити всі члени сім'ї зловмисника. Також його могли приносити люди всіх чинів, навіть «лихі». За недоведений і брехливий ізвєт передбачалося суворе покарання, а за доведений -винагорода.

Інша група злочинів проти держави — злочини проти порядку управління. Поява цього різновиду злочинів зумовлена загальними процесами державної централізації. До зазначеної групи відносили фальшування грошей, «корчемство» (незаконне виготовлення та продаж вина; при цьому підлягали покаранню як ті, хто виробляв і продав, так і ті, хто купував), «підписку» (під цим злочином розуміли підробку актів, печаток, грамот тощо).

Серед посадових злочинів на першому місці було лихоїмство. Як правило, під цим злочином розуміли порушення встановленого порядку судочинства. Ще у XV ст. законним актом був «посул» — обіцянка заплатити за сприятливе вирішення справи, пізніше під цим поняттям почали розуміти хабар. «Посул» був подякою у вигляді певної плати від підсудного судді. Встановлення норми розмірів «посулів» перетворювали надлишок на предмет «лихоїмства», і в такий спосіб посул перетворювався на хабар. Так, Судебник 1550 р. пов'язує з отриманням посулу винесення неправомірного рішення судом, за що передбачалося кримінальне покарання.

Також до злочинів проти порядку судочинства були віднесені відмова у правосудді, підробка, тяганина, порушення порядку судочинства та використання праці підсудних у господарстві судді.

До найбільш небезпечних злочинів проти суду відносили наклеп чи брехливий донос на невинного, лжеприсягу, лжесвідчення. Також до кримінальних правопорушень відносили образу судді, пристава, подання брехливої скарги на посадову особу, втечу від судового пристава, нез'явлення відповідача до суду.

Окремо СУ виділило групу військових злочинів, що були відомі раніше — самовільне залишення служби, насилля по відношенню до мирного населення, крадіжка зброї, ухилення від військових оглядів, а також запровадило нові поняття, зокрема, «дезертирство», і в такий спосіб поклало початок систематизації військових злочинів. Особливими суб'єктами в цій групі злочинів були особи, які відповідали за проведення мобілізації.

Наступна група злочинів за СУ — це злочини проти майна, прав та життя приватних осіб. Вони отримали досить детальне розроблення у XXI, XXII та частково у X главах СУ [13, с. 120-262]. Злочини проти особи охоплювали велику групу складів злочину, серед яких убивство, нанесення тілесних ушкоджень, побоїв та образ.

У XVI ст. нарівні з поняттям «ненавмисне вбивство» з'являється поняття «випадкове вбивство», що не тягло за собою відповідальності. Вбивство в законодавстві вже відрізнялося від розбою, але їх диференціацію здійснило лише СУ.

Також у СУ більш детально розроблено систему ознак, які кваліфікували вбивство. До неї було включено вбивство дружиною чоловіка, вбивство батьків, братів та сестер, незаконнонароджених дітей. У цих злочинах співучасники відповідали нарівні з прямими винуватцями.

До навмисних убивств СУ відносило злочини, скоєні насильством, скопом та змовою, що розглядалось як обтяжуючі обставини. Також СУ поділяло вбивства на хитрісні та безхитрісні. Останні, скоєні випадково, не підлягали покаранню. В СУ вживалося поняття необхідної оборони: вбивство в порядку самооборони та захисту майна, захисту сусіда та хазяїна. Правомірним при цьому вважалося вбивство крадія не тільки в момент скоєння ним злочину, а й після, наприклад, під час погоні за ним чи при його затриманні.

У СУ до ненавмисних убивств відносили вбивство переляканою твариною, наприклад, конем, який наскочив на кого-небудь разом із вершником, якщо коня не можна було втримати, або випадок, коли під час стрільби з пищалі чи лука по звірю чи птаху випадково буде вбитий хтось, хто був за укриттям і кого не побачив той, хто стріляв. Також у межах необхідної оборони дозволялось убити чужу тварину при її нападі, наприклад собаку.

На відміну від безхитрісних убивств, які не тягли за собою відповідальності, за так звані хитрісні або навмисні вбивства карали смертю, незалежно від соціального статусу злочинця. Так, убивство, скоєне в церкві, на дворі го-сударя, у суді, вважалося навмисним. У даному випадку кваліфікація злочину визначалася місцем та умовами його здійснення.

Як кваліфіковане вбивство СУ виділяє отруєння «зіллям». Винуватого спочатку піддавали випробуванню, а потім страті.

Наступний вид злочинів проти особи — каліцтво, нанесення ран та побоїв. СУ формулює особливий склад, називаючи його «болісне глумління». До таких злочинів відносили відсікання носа, вуха, ноги, руки, пошкодження ока. Як покарання передбачалось не тільки сплата штрафу, а й нанесення аналогічного каліцтва (тут діяв принцип «таліону» — рівне за рівне, що був відомий ще зі стародавніх часів).

Також СУ були відомі злочини проти честі, моральності та сім'ї. До першого були віднесені образа словом, дією, брехливі звинувачення, навмисне побиття, після спеціальної підготовки, а не в простій бійці. До другого — перелюбство, звідництво, зґвалтування.

До найтяжчих злочинів проти прав особи, тобто до майнових злочинів, СУ відносило розбій та татьбу, оскільки вони наносили шкоду праву власності, майновому праву. Розбій у кримінальному праві був відомий ще з часів Руської Правди, але, починаючи з XVII ст., боротьба з розбоями була оголошена «государевою справою». На практиці поступово відокремлюють розбій від убивства та пов'язують його з грабежем і насильством. До ознак розбою відносять відкритість нападу й організований характер. При визначенні розбою в СУ вже не вживається поняття «лиха людина», але запроваджується нове поняття — «рецидив». Часто розбій поєднується з обтяжуючими обставинами — вбивством чи підпалом. СУ розрізняло розбійні напади на помешкання, поселення чи пограбування в дорозі. Розбій як дія, поєднана із застосуванням насильства проти особи, використанням зброї чи знарядь нападів, зазвичай передбачала групові напади. Передбачаючи тяжкі покарання за розбій, СУ карало самосуд над людьми, які були замішані в розбої. Факт самосуду розглядався як кримінальний злочин.

Найпоширенішим видом майнового злочину у XVII ст. залишалася татьба. Ще в Руській Правді вона поділялася на просту та кваліфіковану. Тяжкість покарання за крадіжку постійно збільшувалась: якщо спочатку смертною карою карали за третю крадіжку, то вже наприкінці XVI ст. страчували особу, яка навіть не визнавала своєї вини. По відношенню як до розбою, так і до татьби СУ запровадило поняття «рецидив».

У СУ широко розроблена тема «поноровки» та потурання розбоям і татьбі. Ці дії передбачались у різній формі. Найважливішою було надання постійного або тимчасового притулку. До інших форм приховування відносили брехливі показання при обшуку, мовчання місцевих жителів про те, що в них живе злочинець. Також СУ розрізняло приховування злочинців і приховування крадених речей (у формі поклажі чи купівлі).

Багато статей кримінального права в СУ пройняті релігійним характером, що познача-лося безпосередньо на ступені визначення складу злочину та характері санкцій по відно-шенню до осіб, які здійснили злочин.

У кримінальному праві СУ не уточнює поняття «лиха справа». Це поняття було розроб-лене ще судебниками, суб'єктом злочину тут могли бути як окремі особи, так і група людей, яких, у свою чергу, поділяли на головних та другорядних (співучасників). Співучасть могла бути як фізичною, так і інтелектуальною.

Суб'єктивна сторона злочину зумовлювалася ступенем вини. СУ поділяло злочини на навмисні, необережні та випадкові. За необережні дії карали так само, як і за навмисні. В ознаках об'єктивної сторони злочину СУ виділяло пом’якшуючі обставини (алкогольне сп'яніння, дії, які не були контрольованими внаслідок образи чи загрози — афект) та обтяжуючі обставини (повторюваність злочину, розміри шкоди, особливий статус об'єкта та предмета злочину, сукупність декількох злочинів).

СУ також виділяло окремі стадії злочинного діяння: намір, замах на злочин та здійснення злочину. Існувало вже поняття «рецидив», яке в СУ збігається з поняттям «лиха людина», та поняття «крайня необхідність», яка не карається лише за умови дотримання міри її реальної небезпеки з боку злочинця. Порушення міри означало перевищення меж необхідної оборони та каралось.

Об'єктами злочину СУ вважало церкву, державу, сім'ю, особу, майно та моральність. Уперше в історії російського законодавства у світську кодифікацію були включені злочини проти релігії, які раніше відносилися до юрисдикції церкви. У системі злочинів вони були поставлені на перше місце.

Перегляд системи злочинів мав подвійне значення: з одного боку, церква як основна ідеологічна сила посідала перше місце, що свідчило про зростання и впливу; з іншого — захист церкви державою та її законами свідчив про пріоритетність останніх у політичній системі, яка в середині XVII ст. неухильно розвивалася в напрямі абсолютної монархії.

Висновки

Таким чином, розглянувши злочини за Соборним Уложенням 1649 p., ми дійшли висновку, що цей кодекс став якісно новим в історії права Росії. Після його прийняття домінуючою формою права став закон, який підпорядкував собі звичаєве право. СУ відоме не тільки поняття «злочин», а й його стадії. Також уперше в історії російського законодавства була розроблена класифікація злочинів. СУ закріпило поняття «умисел», «необережність», «випадковість», виокремило обставини, що впливали на визначення ступеня винуватості чи на її усунення — необхідна оборона, крайня необхідність. Але, незважаючи на те, що СУ було важливим кроком у розвитку російського законодавства та проголошувало, що закон повинен бути рівним для всіх, він, на жаль, від цього не став однаковим для всіх станів, а право залишалося правом-привілеєм для панів. І найяскравіше цей принцип виявив себе у кримінальному праві.

Соборне Уложення узагальнило й підсумувало основні тенденції в розвитку російського права XV- XVІІ століть.

Воно закріпило нові риси й інститути, властиві новій епосі, епосі наступаючого російського абсолютизму.

В Уложенні вперше була здійснена систематизація вітчизняного законодавства; була зроблена спроба розмежування норм права по галузях.

Соборне уложення стало першим друкованим пам'ятником російського права. До нього публікація законів обмежувалася оголошенням їх на торговельних площах і в храмах, про що звичайно спеціально вказувалося в самих документах. Поява друкованого закону значною мірою виключало можливість робити зловживання воєводами й приказними чинами, що відали судочинством. Соборне Уложення не має прецедентів в історії російського законодавства. По обсязі воно може зрівнятися хіба що зі Стоглавом, але по багатству юридичного матеріалу перевершує його в багато разів.

Список використаної літератури

1. Софронетсо К.А. Соборное Уложение 1649 г. — кодекс русского феодального права. — М, 1958.

2. Тихомиров М. П., Епифанов П. П. Соборное Уложение 1649 г. — М, 1961.

3. Маньков А. Г. Уложение 1649 г. — кодекс феодального права России. — Л., 1980.

4. Ключевский В. О. Сочинения: В 9 т. — Т. 3. Курс русской истории. — М., 1988. — Ч. 3.

5. Платонов С. Ф. Лекции но русской истории. -СПб., 1998.

6. Вернадский Г. Русская история. — М, 1997.

7. Пресняков А. Е. Российские самодержцы. -М, 1990.

8. Липовский В. Исследование начал уголовного права, изложенных у Уложении царя Алексея Михайловича. — О., 1847.

9. Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права. — К., 1905.

10. Латкип В. Н. Лекции по истории русского нрава. — СПб., 1912.

11. Сергеевский Н.Д. Наказание в русском праве XVII в. — СПб., 1887.

12. Ерошкин Н. П. История государственных учреждений дореволюционной России. — М., 1968.

13. Соборное Уложение 1649 г. // Отечественное законодательство ХІ-ХХ вв. / Под ред. О. И. Чистякова. –М., 1999.

14. Козинець О. Поняття злочину за Соборним Уложенням 1649 р. // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 12. — С. 155-158