Вступ.

1. Організація соціальної політики в сучасній Україні.

2. Соціальна політика як чинник розвитку суспільних і соціальних відносин.

3. Сучасні напрями та перспективи розвитку соціальної політики в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

До основних напрямків і пріоритетів соціальної політики на сучасному етапі розвитку українського суспільства належать соціальна політика, що спрямована на створення умов для реалізації соціального потенціалу людини; соціальна політика як чинник розвитку суспільних, соціальних відносин; соціальна політика, що націлена на формування соціальної безпеки людини і суспільства; гуманітарна сфера і гуманітарна політика.

Соціальна політика, спрямована на створення умов для реалізації соціального потенціалу людини. До цього блоку входять такі напрямки соціальної політики:

• розширення, поглиблення суспільного поля для реалізації творчого соціального потенціалу людини, свободи вибору нею способів і форм самореалізації у сфері соціального буття, збагачення змісту й напрямків альтернативної діяльності у процесі соціального, суспільного розвитку;

• досягнення в суспільстві соціальної злагоди у процесі суспільного розвитку на основі сталих процесів соціальної структурованості, соціального миру та співробітництва, соціального партнерства як різних класів, соціальних груп, прошарків суспільства, так і суб'єктів соціального регулювання, ринкового господарства;

• утвердження в суспільстві соціальної справедливості як важливої суспільної цінності, без здійснення якої неможливий повноцінний соціальний та економічний розвиток суспільства, свободи задоволення соціальних потреб та інтересів людини, створення умов для соціальної безпеки;

• формування в суспільстві нової соціальної культури, яка ґрунтувалася б на новій парадигмі базисних морально-етичних, соціальних цінностей, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, зокрема нового соціального світобачення, в органічній єдності із суспільною діяльністю з освоєння соціального буття, самореалізації соціального потенціалу людини, подолання суперечностей між усталеними, традиційними соціальними цінностями й новою системою соціальних цінностей.

1. Організація соціальної політики в сучасній Україні

Сьогодні державну соціальну політику в Україні у різних сферах реалізують відповідні міністерства та відомства. У своїй діяльності вони керуються Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України. Основними міністерствами в Україні, що здійснюють соціальну політику щодо захисту сім’ї, дітей, молоді та різних категорій населення є:

— Міністерство праці та соціальної політики України;

— Міністерство охорони здоров’я України;

— Міністерство освіти і науки України;

— Міністерство культури і мистецтв України;

— Міністерство юстиції України;

— Міністерство внутрішніх справ України;

— Державний комітет України у справах молоді, спорту і туризму та ін.

Маючи достатню інформацію про різні міністерства, відомства та установи, які повинні чим можуть допомогти людям, соціальні працівники і соціальні педагоги повинні використати ці ресурси на користь клієнта, а результатом їхніх дій має бути перш за все професійне уміння застосовувати також різні технології, серед яких: соціальна діагностика, профілактик, адаптація, реабілітація, корекція, терапія, соціальна експертиза, прогнозування, соціальне посередництво, консультування, соціальне забезпечення, страхування, опіка й опікунство, тощо.

Головним же у цьому має бути, вміння соціального працівника викликати в людині інтерес до повноцінного життя, підтримати в ній власні сили, і бажання творити своє життя самостійно. В цьому і проявляється найвища гуманістична цінність соціально-педагогічної роботи зокрема і соціальної політики в цілому.

Безумовно, сьогодні заходи соціальної політики держави орієнтуються не лише на бідні верстви населення. Уряд ставить на меті сприяти економічній активності працездатних громадян, спрямовує зусилля на підвищення доходів громадян як запобіжний захід від бідності. Проте підтримка працюючих розглядається перш за все з точки зору перекладення на них частини обов’язків і фінансових витрат держави в частині соціального забезпечення і захисту, а не як підтримка головного ресурсу майбутнього економічного розвитку людського капіталу. Такий підхід віддаляє Україну від цивілізованих країн і наближає до слаборозвинених, перешкоджає запровадженню в Україні реального соціального консенсусу навколо цілей соціально-економічного розвитку[3, c. 36-37].

Реалізація реформ у сфері соціального страхування сприятиме в перспективі перерозподілу часток платежів у страхові фонди від роботодавців і застрахованих осіб, знизить податкове навантаження на підприємців. Персоніфікація страхових і пенсійних внесків разом з гнучкою податковою політикою сприятиме виведенню трудових доходів з «тіні», відтоку трудових ресурсів з «тіньового» сектора економіки. Реалізація активної політики зайнятості стимулює безробітних громадян до працевлаштування, що буде вкрай актуально за умови продовження економічного зростання, а узгодження цієї політики із завданнями освітньої галузі щодо підготовки фахівців дозволить вирівняти структуру попиту і пропозиції на ринку праці, задовольнити потреби економіки в кваліфікованих спеціалістах. Реалізація політики щодо підвищення доходів населення дозволить, з одного боку, підвищити платоспроможний попит населення, що стане стимулом розвитку виробництва, а з іншого — дозволить розвивати систему платних послуг в сфері освіти і охорони здоров’я, страхової медицини, що послабить навантаження на бюджет і дозволить поступово зменшити рівень податків на підприємців. Виважена і активна політика доходів буде основою формування, становлення і зміцнення в Україні середнього класу як основи політичної стабільності суспільства, зміцнення демократичних принципів його організації. Такі взаємозв’язки необхідно враховувати під час розробки єдиної державної політики щодо реалізації визначеного стратегічного курсу соціально-економічного розвитку України.

Відповідно, пріоритетами соціальної політики визначені:

• створення умов для забезпечення достатнього рівня життя населення;

• розвиток трудового потенціалу, народонаселення;

• формування середнього класу, недопущення надмірної диференціації населення за рівнем доходів;

• проведення пенсійної реформи;

• надання адресної підтримки незахищеним верствам населення;

• всебічний розвиток освіти, культури, поліпшення охорони здоров’я населення[1, c. 4-5].

2. Соціальна політика як чинник розвитку суспільних і соціальних відносин

Основні напрямки соціальної політики:

• формування і розвиток соціально-ринкових відносин, соціально орієнтованого господарства, за яких економічна свобода ринку сприятиме посиленню соціальної безпеки людини й суспільства, соціальної захищеності особистості, її незалежності від держави;

• розвиток соціально-класових відносин на основі становлення різноманітних елементів нової соціально-класової структури суспільства і формування потужного середнього класу як чинника соціально-політичної та економічної стабільності суспільства, створення умов для функціонування динамічних процесів соціальної мобільності;

• розвиток етнонаціональних відносин на основі зваженої етно-національної політики, основна мета якої полягає в забезпеченні умов вільного розвитку народів України, дотриманні конституційних прав, свобод та рівності громадян України всіх національностей перед законом, участі їх в усіх сферах життя суспільства, оптимальному врахуванні інтересів, створенні сприятливих умов для розвитку кожної національності, у всебічному розвитку української мови, задоволенні мовних потреб національних меншин, поєднанні етнонаціонального і загальнолюдського, етичного і соціального в національному;

• розвиток сімейно-шлюбних відносин, спрямованих на зміцнення соціальних, духовних, моральних, матеріальних підвалин сім'ї, ефективне виконання нею своєї репродуктивної, виховної, економічної, соціальної функції, розв'язання суперечностей, що виникли між сім'єю та державою й суспільством; переорієнтація соціальної політики на сім'ю, забезпечення прав і соціальних гарантій, що надаються сім'ї;

• розвиток територіально-поселенських відносин, регулювання соціально-просторових форм організації суспільства (насамперед розселення), соціально-культурними процесами урбанізації, а також міграційними процесами, дотримання необхідних пропорцій для розширеного відтворення частки міського й сільського населення;

• розвиток соціально-демографічних відносин на основі здійснення активної демографічної політики, основними завданнями якої є забезпечення розвитку народонаселення, зниження смертності в усіх вікових групах населення, особливо населення працездатного віку, подолання негативної тенденції зниження чисельності населення, підвищення тривалості життя, забезпечення розширеного відтворення населення;

• розвиток соціально-трудових відносин і насамперед ринку праці та зайнятості населення з метою підвищення ефективності використання трудового потенціалу, забезпечення продуктивної зайнятості, зниження рівня прихованого безробіття, створення нових і ефективне використання наявних робочих місць, здійснення політики ефективної підтримки самозайнятості населення, підвищення його територіальної мобільності з метою перерозподілу робочої сили між регіонами;

• регулювання міграційними процесами з метою захисту національного ринку праці та інтересів громадян України, які працюють за її межами, сприяння процесу репатріації (повернення) депортованих з України, вихідців з України та їхніх нащадків (з території України за національною ознакою), захист інтересів і прав українських працівників-мігрантів, збереження трудового та інтелектуального потенціалу держави, упорядкування зовнішньої трудової міграції громадян України;

• здійснення захисту трудових прав громадян (що є важливою складовою соціально-трудових відносин) насамперед на безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, законодавче врегулювання системи державного нагляду й контролю за додержанням законів та інших нормативно-правових актів про працю;

• реалізація соціальної політики в галузі охорони праці як важливого елемента соціально-трудових відносин, основними завданнями якої є створення безпечних умов праці на виробництві, зокрема безпечних робочих місць, суттєве зниження рівня робочого травматизму та професійних захворювань, поліпшення стану гігієни праці та виробничого середовища, забезпечення працюючих засобами індивідуального захисту;

• розвиток відносин соціального партнерства з метою утвердження в суспільстві соціальної злагоди, громадянського миру й демократії, збалансування інтересів різних класів, соціальних груп, верств населення, урегулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин у сфері праці й зайнятості, удосконалення співробітництва та взаємодії представницьких органів, сторін соціально-трудових відносин, підвищення ролі держави як гаранта соціального партнерства[5, c. 4-5].

Соціальна політика, спрямована на формування соціальної безпеки людини і суспільства

До зазначеного блоку входять такі напрямки соціальної політики:

• створення умов для підвищення соціально-економічної активності населення, застосування сучасних мотиваційних і стимулюючих механізмів високопродуктивної праці (зокрема таких, як участь працюючих у розподілі прибутків, акціонуванні підприємств, визначення розмірів заробітної плати через оцінку особистого внеску та ділових якостей працівників);

• створення умов для забезпечення достатнього життєвого рівня кожної людини на основі здійснення зваженої активної політики доходів, зменшення їх диференціації, запобігання бідності, обмеження соціального розшарування населення за рівнем доходів, стимулювання, формування стабільного платоспроможного попиту населення на основі соціального самозахисту, самоствердження кожним трудівником власного добробуту, мікросхеми світового соціального захисту відповідно до власного трудового внеску й міри соціально-економічної активності. Активна політика доходів має передбачати подолання диспропорцій, що утворилися (надмірне майнове розшарування населення), і здійснюватися не штучним обмеженням верхнього рівня доходів, а навпаки, шляхом їх легалізації та виведення з тіні, розширення прошарку людей, які користуються приватною власністю, отримуючи від цього доходи. Одним з принципових пріоритетів соціальної політики мають стати стимулювання населення до придбання приватної власності та її ефективний захист;

• упровадження гнучкої, динамічної системи оплати праці на основі призупинення падіння вартості робочої сили і забезпечення її випереджувального зростання, глибокої структурної реформи заробітної плати, її випереджувального зростання, формування її нової моделі, збільшення її частки у структурі суспільного доходу як основного джерела підвищення добробуту громадян, що ґрунтується на високій ціні робочої сили, наближення мінімальної заробітної плати до межі малозабезпеченості, підвищення рівня мінімальної заробітної плати, посилення впливу тарифної системи при визначенні заробітної плати. Важливим у цьому аспекті є також удосконалення механізмів визначення мінімальної заробітної плати (основу якої становить прожитковий мінімум), перехід на новий соціальний стандарт — регульовану мінімальну погодинну заробітну плату, посилення державного впливу на нормування праці, зменшення податкового навантаження як на фонд оплати праці, так і на доходи громадян, реалізація державних гарантій щодо індексації заробітної плати, яка підтримуватиме її стабільний реальний рівень, визначення розмірів заробітної плати шляхом оцінювання особистого внеску та ділових якостей працівників;

• формування динамічної, гнучкої системи соціального захисту, яка передбачає кілька типів соціальних заходів на основі розширення й поглиблення соціально-економічної бази, суспільного поля соціальної безпеки людини, посилення соціальної захищеності особи, активного реформування існуючої системи соціального захисту й насамперед тих її складових, що ставлять трудівника в абсолютну соціальну залежність від держави;

• розробка і впровадження у практику нової моделі соціального страхування за всіма видами загальнообов'язкового державного соціального страхування (пенсійного, медичного, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, пов'язаними з народженням і похованням, на випадок безробіття, а також від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності) на основі поєднання інтересів застрахованих громадян на засадах справедливого розподілу фінансового тягаря між ними, запровадження системи управління коштами загальнообов'язкового державного соціального страхування, перетворення системи соціального страхування з компонента податкової, розподільчої системи, яка виконує невластиві їй функції соціальної допомоги, що здійснюються державою і профспілками, у надійний засіб мікро- та макроекономічного і соціального регулювання;

• реформування системи пенсійного забезпечення з метою закріплення в межах національної системи пенсійного забезпечення населення кількох самостійних систем на основі як обов'язкового, так і добровільного страхування, зокрема державної системи з обов'язковим пенсійним страхуванням і недержавної, що функціонує на засадах добровільного страхування, тобто впровадження трирівневої системи пенсійного забезпечення:

— удосконалення солідарної системи пенсійних виплат (пенсії з поточних надходжень);

— закріплення системи накопичувальних індивідуальних пенсійних рахунків;

— запровадження системи недержавного пенсійного страхування, яка забезпечуватиме виплату додаткової пенсії за рахунок добровільних пенсійних внесків громадян;

— реформування системи соціальної допомоги, розвиток адресної допомоги на основі:

— підвищення обґрунтованості соціальної допомоги щодо її адресної спрямованості;

— поглиблення адресної соціальної підтримки малозабезпечених верств населення, насамперед непрацездатних;

— заміни системи пільг окремих категорій населення на адресну цільову допомогу;

— розвитку мережі установ, що подають соціальну допомогу (насамперед територіальних центрів соціального обслуговування, будинків для ветеранів війни та праці);

— розробки єдиних принципів, критеріїв у поданні різних видів соціальної допомоги;

— поглиблення всебічного вивчення цілісного уявлення про бідність, її критерії та виміри з урахуванням світового досвіду;

— розвитку системи життєзабезпечення і соціального обслуговування інвалідів, ветеранів війни і праці, створення умов для соціально-трудової реабілітації інвалідів, повернення їх до повноцінного життя;

— здійснення соціальної підтримки сім'ї, жінок, дітей, молоді на основі активних форм підтримки сім'ї (додаткове навчання, перекваліфікація працівників), надання комплексної підтримки малозабезпеченим сім'ям, дотримання на практиці принципу рівності жінок і чоловіків в усіх сферах суспільного життя, створення гнучкого механізму роботи з дітьми, упровадження системи соціальної роботи з молоддю та дітьми;

• здійснення соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, шляхом створення належних умов їхнього життєзабезпечення, надійної системи державних, соціальних гарантій для всіх категорій постраждалих осіб;

• створення умов розвитку меценацтва, благодійницької діяльності (неприбуткової, некомерційної діяльності організацій і окремих осіб) як важливого засобу інвестування соціальної сфери (зокрема, фінансування об'єктів інфраструктури і малозабезпечених), перетворення благодійництва окремих осіб у політику держави, від окремих акцій до системи (сприяння благодійництву передбачає вдосконалення законів України "Про благодійність і благодійну діяльність" і "Про оподаткування прибутку підприємств");

• глибока структурна реформа державної житлової політики на основі створення умов для розширення, стимулювання й децентралізації житлового будівництва в різноманітних формах за рахунок різних джерел фінансування, ринку будівельних послуг, зміни структури житлового фонду, стратегії будівництва, перехід на самоокупну плату за користування житлом і комунальними послугами та адресні субсидії цих витрат окремим категоріям громадян, створення сприятливого житлового середовища;

• реформування системи охорони здоров'я населення з метою забезпечення доступності медичної та медико-санітарної допомоги, санітарно-епідеміологічного добробуту населення, здійснення моніторингу стану здоров'я населення, поєднання (збереження основних позицій) державної системи охорони здоров'я і створення ринку медичних послуг, упровадження страхової медицини;

• захист громадян як споживачів з метою здійснення постійного та ефективного державного контролю за дотриманням законодавства про захист прав споживачів, посилення контролю за додержанням вимог нормативно-правових актів, що регулюють відносини між громадянами як споживачами і суб'єктами господарювання, підвищення ефективності контролю за якістю товарів народного споживання, особливо продовольчих, формування та вдосконалення системи державної політики щодо захисту прав споживачів[9, c. 436-440].

3. Сучасні напрями та перспективи розвитку соціальної політики в Україні

Соціальна політика ґрунтується на законодавчо встановлених основних соціальних гарантіях і правах громадян України, зафіксованих Конституцією держави. З напрямів соціальної політики, викладених в одному з послань Президента до Верховної Ради України, можна виділити:

досягнення соціальної злагоди у процесі суспільного розвитку на основі соціального миру та співпраці, соціального партнерства як різних класів, соціальних груп, прошарків суспільства, так і суб’єктів соціального регулювання, ринкового господарства;

утвердження у суспільстві соціальної справедливості як важливої суспільної цінності, без якої неможливий повноцінний соціальний та економічний розвиток суспільства, свобода задоволення потреб та інтересів людини, створення умов для соціальної безпеки;

розширення, поглиблення суспільного поля для реалізації творчого соціального потенціалу людини, свободи вибору нею напрямів самореалізації у сфері соціального буття, збагачення змісту і напрямів альтернативної діяльності у процесі соціального, суспільного розвитку;

формування у суспільстві нової соціальної культури, яка б ґрунтувалася на базисних морально-етичних, соціальних цінностях, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, зокрема нового соціального світобачення в органічній єдності з суспільною діяльністю щодо освоєння соціального буття, самореалізації соціального потенціалу людини;

формування та розвиток соціально-ринкової економіки, соціально орієнтованого господарства, за якого економічна свобода ринку спрямовувалася б на посилення соціальної безпеки людини і суспільства, соціальної захищеності особистості, її незалежності від держави;

розвиток соціально-класових відносин, в основі яких лежить становлення різноманітних елементів нової соціально-класової структури суспільства і головним чином формування потужного середнього класу як чинника соціально-політичної та економічної стабільності суспільства, створення умов для функціонування динамічних процесів соціальної мобільності;

регулювання розвитку соціально-етнічних, етнонаціональних відносин на основі принципу рівності всіх націй і етнічних груп, єдності етнонаціонального та загальнолюдського, етнічного і соціального в національному;

регулювання сімейно-шлюбних відносин, спрямованих на зміцнення соціальних, духовних, моральних, матеріальних цінностей сім’ї, на виконання нею як найважливішим соціальним інститутом суспільства своїх функцій, розв’язання суперечностей між сім’єю та державою і суспільством;

регулювання процесів соціально-територіального розвитку соціально-просторовими формами організації суспільства, насамперед розселенням, соціально-культурними процесами урбанізації, а також міграційними процесами;

створення умов для заохочення продуктивної трудової діяльності, зростання соціально-економічної активності населення, відтворення і всебічна реалізація трудового потенціалу на основі формування внутрішніх глибинних життєздатних джерел розвитку мотивації трудової діяльності кожної людини, спроможної до праці;

створення умов для забезпечення достатнього життєвого рівня кожної людини, її сім’ї, обмеження соціального розшарування населення за рівнем доходів, стимулювання формування стабільного платоспроможного попиту населення на основі соціального самозахисту, самоствердження кожним трудівником свого добробуту, мікросхеми свого соціального захисту відповідно до свого трудового внеску і заходи соціально-економічної активності;

вироблення та створення гнучкої, динамічної системи оплати праці на основі глибокої структурної реформи заробітної плати, формування її нової моделі, збільшення її частки у структурі суспільного доходу як головного джерела підвищення добробуту громадян, що ґрунтується на високій ціні робочої сили, наближення мінімальної заробітної плати до межі малозабезпеченості, підвищення рівня мінімальної заробітної плати, посилення впливу тарифної системи під час визначення заробітної плати;

формування динамічної, гнучкої системи соціального захисту, яка охоплює кілька типів соціальних заходів, на основі розширення та поглиблення соціально-економічної бази, соціальної безпеки людини, посилення соціальної захищеності особи, активного реформування системи соціального захисту і насамперед тих її складових, що ставлять трудівника в абсолютну соціальну залежність від держави;

вироблення та впровадження у практику нової концепції розвитку соціального страхування за всіма його видами — пенсійного, медичного, через хворобу, з безробіття — на засадах справедливого розподілу фінансового тягаря між роботодавцями, працівниками і державою;

реформування системи пенсійного забезпечення на основі як обов’язкового, так і добровільного страхування, зокрема, державної системи з обов’язковим пенсійним страхуванням і недержавної, що функціонує на засадах добровільного страхування;

регулювання ринку праці, здійснення політики зайнятості, мета якої — максимальне забезпечення роботою працездатного населення відповідно до структурних змін зайнятості та кількісного і якісного складу трудових ресурсів, запобігання масовому безробіттю;

глибока структурна реформа державної житлової політики на основі створення умов для розширення, стимулювання і децентралізації житлового будівництва у різних формах за рахунок різних джерел фінансування, ринку будівельних послуг, зміни структури житлового фонду, стратегії будівництва; перехід на самоокупну плату за користування житлом і комунальні послуги та до адресних субсидій для окремих категорій громадян, створення сприятливого житлового середовища[10, c. 202-205].

У процесі управління трудовим потенціалом суспільства соціальними рішеннями охоплюються види економічної діяльності зі значними проблемними ситуаціями, пов’язаними з відтворенням робочої сили, її оптимальним використанням у процесі виробництва. Вони зумовлюються політичними, економічними, соціальними та організаційними чинниками, які діють тепер і можуть виникнути у майбутньому. Тому об’єктами прийняття соціальних рішень з питань створення умов для творчої високопродуктивної праці є як перспективні завдання розвитку кадрів, що виконуються у галузях освіти, культури та соціальної політики, так і оперативні заходи щодо їх реалізації.

Соціальна політика безпосередньо пов’язана з людиною та її особистими інтересами. Тому, приймаючи рішення соціального спрямування щодо управління трудовим потенціалом суспільства, керівництво держави несе високу суспільну відповідальність. Повного узгодження суспільних і особистих інтересів можна досягнути лише через реалізацію багатьох соціальних рішень. Такі рішення приймають керівники усіх рівнів управління. Вони мають прямий і в багатьох випадках вирішальний вплив на поведінку працівників[2, c. 10].

Висновки

Наслідком реалізації ефективної соціальної політики стають прогнозовані соціальні зміни, які закріплюються у нових соціальних стандартах. Об’єктом соціальної політики є суспільство у цілому, соціальні групи та верстви, а також окремі індивіди, які виступають споживачами соціальних послуг та одержувачами соціальних трансфертів. Головним суб’єктом соціальної політики виступає держава, яка формулює загальну концепцію та основні напрямки реалізації соціальної політики, забезпечує її законодавчу та правову базу. Поряд із державою у розв’язанні соціальних проблем беруть участь окремі підприємства та фірми, громадські, політичні та профспілкові об’єднання, доброчинні організації, приватні особи.

Політика та діяльність владних інститутів в Україні продовжують стару радянську традицію державного управління, за якої соціальна сфера займала підпорядковане положення по відношенню до економічного напряму діяльності Уряду та державних установ.

Традиційне державне розуміння відносить до власне соціальної політики доволі обмежене коло питань – людські ресурси, грошові доходи та заробітну плату, ринок праці, соціальне страхування та пенсійне забезпечення, соціальний захист та деякі інші проблеми. З іншого боку, в суто економічних програмах вимагається дотримуватися та посилювати їх «соціальну спрямованість».

Проблема визначення місця і ролі соціальної політики в Україні має кілька складових:

— Відсутність пріоритетного підходу до соціальної політики;

— Невизначеність сфер та напрямів соціальної політики;

— Неусвідомлення політичною та адміністративною елітою й широкими верствами населення дійсних суспільних цінностей.

Виходячи з прав та обов’язків людини, в Україні можна визначити такі основні сфери та завдання, що мають вирішуватись:

1. Людські ресурси – забезпечення права людини на життя, права осіб (дорослих та дітей) в шлюбі та в сім’ї.

2. Трудові відносини – забезпечення права людини на працю, на підприємницьку діяльність, страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, відпочинок, свободу творчої діяльності та захист інтелектуальної власності, а також забезпечення через регулювання заробітної плати достатнього життєвого рівня для особи та її сім’ї.

3. Соціальний захист – реалізація права на забезпечення в разі повної, часткової або тимчасової втрати непрацездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від людини причин, а також в старості та в інших випадках, передбачених законодавством.

4. Житлова політика – створення умов, за яких особа може побудувати, придбати або орендувати житло, при цьому безоплатно або за доступну плату житло надається лише тим, хто потребує соціального захисту.

5. Здоров’я населення – створення умов для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, розвиток фізкультури і спорту, забезпечення санітарно-епідеміологічної безпеки.

6. Освіта – забезпечення доступності та безоплатності дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної та вищої освіти в державних та комунальних навчальних закладах, а також права на навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови.

7. Безпека життєдіяльності та оточуючого середовища – забезпечення права на життя та на безпечне для життя та здоров’я довкілля.

Таким чином, можна дійти висновку, що відповідно до сучасних стандартів та процедур, прийнятих у розвинутих демократичних країнах необхідно на державному рівні здійснити такі кроки:

— Визначити поняття та сферу компетенції соціальної політики та уповноважений орган державної влади, який буде її проводити та координувати;

— Встановити пріоритетне місце соціальної політики серед інших напрямів державної політики;

— Визначити порядок формування соціальної та економічної політики держави

Список використаної літератури

1. Кір’ян Т. Насущні проблеми соціальної політики//Праця і зарплата. — 2007. — № 8. — C. 4-5

2.Косаківський В. Реалії і перспективи соціальної політики //Урядовий кур'єр. — 2000. — 4 березня. — C. 10

3. Лібанова Е. Досвід соціальної політики в країнах розвиненої ринкової та перехідної економіки і можливості його використання в Україні //Україна: аспекти праці. — 1997. — № 1. — C. 36-41

4. Новікова О. Концепція соціальної політики України: проблеми і шляхи вирішення //Соціальна політика і соціальна робота. — 1998. — № 1-2. — C. 5-14.

5. Остапенко Л. Головні пріоритети соціальної політики //Праця і зарплата. — 2006. — № 41. — C. 4-5

6. Панов М. Правове забезпечення економічної та соціальної політики в Україні //Право України. — 2005. — № 7. — С.147-148

7. Пріоритетні напрями соціальної політики //Юридичний Вісник України. — 2008. — № 11. — C. 3

8. Пугач В.Г. До питання про пріоритети державної соціальної політики в Україні: розвиток системи соціальних гарантій державної служби України //Наше гасло. — 2004. — № 1-2. — C. 284-288

9. Савченко І. Соціальна політика як фактор розвитку соціальної держави //Вісник академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 4. — C. 436-441

10. Сергієва Л. Формування соціальної політики на рівні національної держави/ Л. Сергієва //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2008. — № 1. — C. 202-213.