Вступ.

1. Національне багатство як умова і результат суспільного відтворення.

2.Структурна перебудова економіки України як умова її стабілізації.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Узагальнюючим результативним показником виробничої діяльності суспільства виступає сукупний суспільний продукт. Він являє собою всю суму матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу (як правило, за рік).

Розраховують сукупний суспільний продукт по-різному. Залежно від того, які елементи включають до його складу, слід розрізняти: валовий суспільний продукт, кінцевий суспільний продукт, валовий внутрішній продукт і валовий національний продукт.

Протягом тривалого часу в Україні, як і в інших країнах Східної Європи, узагальнюючий результат виробництва розглядався як валовий суспільний продукт. Статистичні органи розраховують його як суму виробленої за рік (чи інший проміжок часу) валової продукції всіх галузей матеріального виробництва: промисловості, будівництва, сільського й лісового господарства, вантажного транспорту, зв'язку і торгівлі (тією мірою, якою вони обслуговують виробництво), матеріально-технічного постачання, заготовок сільськогосподарських продуктів, громадського харчування, а також інших виробничих видів діяльності (видавництво, виробництво кінофільмів, збирання грибів, ягід тощо).

На різних етапах розвитку людства виникала проблема оцінки результатів виробництва, їх споживання і накопичення, а також їх вимірювання з аналогічними результатами в інших країнах. Однак довгий час не існував єдиної системи оцінки елементів національного багатства. Як нам відомо з курсу економічної теорії в грошовому вираженні національне багатство представляє всю сукупність споживаних вартостей, накопичених суспільством за весь його період виробничої діяльності (за станом на певну дату).

1. Національне багатство як умова і результат суспільного відтворення

Національне багатство безпосередньо пов’язане з виробництвом національного продукту і його відтворенням. Воно зростає і збільшується насамперед за рахунок національного продукту, який відтворюється на розширеній основі.

Національне багатство — це сукупність матеріальних благ, нагромаджених суспільством за всю його історію. Іншими словами, національне багатство — це все те, чим володіє країна сьогодні — все матеріальне багатство суспільства. Таке тлумачення національного багатства дається в сучасній економічній літературі та статистиці. Але дискусії щодо визначення національного багатства і його структури тривають.

Сучасна економічна теорія все частіше критикує тезу про матеріальний зміст багатства і висловлюється за його уточнення і доповнення новими елементами. Це пов’язане з тим, що в наш час у розвинутих країнах відбувається посилення гуманістичних тенденцій у теорії і практиці господарювання. Розвиток суспільства розглядається в єдності матеріальних, духовних, етнічних і культурних цінностей.

Якщо раніше розвиток країни визначався ступенем нарощування матеріально-речових обсягів виробництва, то на сучасному етапі вирішальне значення мають ефективні якісні перетворення і структурні зрушення в економіці. Можливість цих зрушень визначається в значно більшій мірі, ніж раніше, станом нематеріальних форм багатства і сфер, які забезпечують розвиток людини. Тому особливої актуальності в сучасних умовах набувають дослідження, формування і розвиток нематеріальних форм багатства, пов’язаних з людиною.

Нематеріальне багатство суспільства — це ті його елементи, що перш за все визначають якість робочої сили — науково-технічний, освітній, культурний потенціал.

Таким чином, у широкому розумінні національне багатство включає в себе як матеріальне, так і нематеріальне багатство країни [5, c. 163-164].

Основними елементами матеріальної форми національного багатства насамперед є: виробничий капітал, у структурі якого виділяють основний і оборотний капітал; основний капітал сфери нематеріального виробництва (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні об’єкти, житлові будинки); резерви капітальних благ (законсервовані запаси основного капіталу); майно домашніх господарств (індивідуальне житло, засоби праці і предмети тривалого використання — автомобілі, меблі, побутова техніка тощо), а також запаси і резерви споживчих благ.

До складу національного багатства відносять і природні ресурси країни, котрі залучені до господарського обороту (земля, надра, вода, ліси, атмосфера, клімат). Корисні копалини, які лише розвідані, а тим більше потенційні, до складу національного багатства не входять.

Розрізняють відтворювані і невідтворювані природні ресурси. Так, існують природні ресурси, які не створені працею (наприклад ліс), але можуть бути відтворені. У той самий час деякі види природних ресурсів (природні копалини) у своїй основній частині не відтворювані.

Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні і культурні цінності (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення науково-технічної думки, інформаційні ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).

Якщо країна втрачає своє інтелектуальне багатство внаслідок еміграції провідних учених і спеціалістів, як це нині спостерігається і в Україні, і в інших країнах СНД, вона безповоротно втрачає певну частину ВВП, а отже, і можливості в нагромадженні більшого національного багатства. Те саме спостерігатиметься і при зниженні інтелектуального рівня нації, а саме: у разі погіршанні якості навчання, скорочення асигнувань на науку та освіту тощо.

Національне багатство включає в себе також ті елементи, які перебувають у інших країнах, але належать уряду, організаціям та окремим особам.

Масштаби, структура та якісний рівень національного багатства не залишаються незмінними. У процесі відтворення воно не тільки постійно зростає, а й безперервно оновлюється. Тому для нарощування національного багатства великого значення набуває раціональне використання виробничого потенціалу, від якого залежать темпи зростання валового внутрішнього продукту і відповідно добробуту нації, фізичний і духовний стан людини.

Важливу роль у зростанні національного багатства відіграють природні ресурси. Винищення природних багатств України призводить до втрати їх значної частини, якою вже ніколи не скористаються прийдешні покоління [7, c. 11-12].

Величина національного багатства, як правило, зростає в нормальних мирних умовах і зменшується під час війн, смут, потрясінь. Під час Другої світової війни СРСР втратив третину національного багатства. Зменшується обсяг національного багатства і в умовах економічної кризи, яка поглиблюється в Україні. Статистика національного багатства потребує його спеціального аналізу — обсягу, структури, динамки національного багатства. Але, на жаль, статистичні щорічники не дають поки що належної інформації.

Національне багатство виступає як важливий показник економічної могутності країни та джерело її соціально-економічного прогресу.

Динамічність суспільного виробництва найповніше проявляється в зростанні та оновленні національного багатства, що відбувається постійно за рахунок створюваного сукупного продукту.

Національне багатство — це сума матеріальних і духовних благ, які є в розпорядженні суспільства. Воно нагромаджувалося суспільством протягом усієї історії його виробничої діяльності. Основну його частину становить матеріальне багатство, тобто сукупність нагромаджених засобів виробництва й предметів споживання. Крім того, національне багатство включає також нематеріальні, духовні цінності, такі як виробничий досвід, освітній потенціал, досягнення науково-технічної думки, інформаційні ресурси, культурні цінності тощо.

У структурі національного багатства вирізняються насамперед виробничі фонди (основні й оборотні), основні фонди соціальної сфери (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні об'єкти, житлові будинки), а також особисте майно населення. Крім того, важливим компонентом національного багатства є природні багатства — корисні копалини, ліси, земля, вода.

Названі матеріальні компоненти національного багатства разом з духовними цінностями являють собою сукупні можливості суспільства в розвитку суспільного виробництва і задоволенні особистих потреб населення. Тому раціональне, ефективне їх використання — важливий фактор економічного розвитку, причому сучасний прогрес суспільства, який здійснюється під впливом науково-технічного прогресу, супроводжується підвищенням ролі і значення нематеріального багатства в житті суспільства. Загальноекономічна тенденція полягає в тому, що у міру прогресу матеріального виробництва створюються умови для розвитку соціальної сфери, а отже, й дедалі більшого зосередження тут матеріальних і духовних цінностей.

Проте це не заперечує того факту, що розвиток суспільного виробництва визначається обсягом і високими технічними характеристиками виробничих основних і оборотних фондів, які разом з кадрами робітників, інженерно-технічних працівників становлять економічний потенціал країни. Він виражає здатність держави забезпечити той чи інший рівень виробництва й добробуту суспільства[8, c. 265-266].

2.Структурна перебудова економіки України як умова її стабілізації

На сьогодні Україна утвердила себе повноправним суб'єктом європейського та світового співробітництва, здобула міжнародні гарантії безпеки, уклала договори про співпрацю з усіма сусідніми країнами.

Основна роль у формуванні оптимальної та ефективної структури економіки країни належить механізму державного регуляторного впливу. Чітке визначення об'єкту державного регулювання та своєчасне застосування особливих інструментів фінансового, податкового, грошово-кредитного та соціального характеру забезпечує не тільки стабілізацію економічної ситуації в країні, а й виступає потужним чинником стимулювання економічного розвитку.

Світовою економічною наукою розроблено теоретичні засади державного регулювання економічного розвитку та формування ефективних структурних пропорцій; відпрацьовані механізми використання конкретних заходів та інструментів для стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності економічних суб'єктів.

Основою для формування оптимальної структури національної економіки повинна стати стабілізація темпів зростання ВВП країни. Пожвавлення інвестиційної діяльності, як основний чинник досягнення поставленої мети, забезпечується зростанням рівня реальних доходів суб'єктів економічної діяльності в країні, ступенем доступності та вартістю кредитних ресурсів, розвитком фондового ринку, стабільністю ситуації на валютному, грошовому та товарному ринках країни. Інструменти бюджетно-податкового та грошово-кредитного регулювання спроможні як покращити перераховані та інші чинники економічного розвитку країни, так і стримувати динаміку зростання ВВП країни. Необхідність аналізу існуючого інструментарію бюджетно-податкового та грошово-кредитного регулювання динаміки економічного розвитку країни та, на його основі, визначення шляхів та напрямів покращення їх впливу на структуру національної економічної системи й обумовлюють актуальність пропонованого дослідження.

Механізм державного регулювання ринкової економіки може бути визначено, як сукупність способів, заходів та методів організації економічних відносин, що застосовуються державою для стабілізації економічної та соціальної ситуації в країні, а також формування чинників, що забезпечують покращення кількісних та якісних характеристик економічного зростання [2, c. 19-20].

Серед основних форм державного регуляторного впливу, залежно від об'єкту державного регулювання, можна виділити:

• бюджетно-податкову форму, що пов'язана з регуляторним впливом держави на розвиток національної економічної системи, шляхом: акумулювання та використання державних бюджетних фондів; формування бюджетного та податкового механізмів;

• грошово-кредитну форму, що визначається застосуванням державою (центральним банком) системи заходів, пов'язаних з регулюванням ситуації на грошовому та кредитному ринках країни;

• соціальну форму регулювання, що пов'язана з вирішенням поточних соціальних проблем суспільства, розвитком людського капіталу та покращенням якісних характеристик економічного зростання;

• структурну форму регулювання, пов'язану з структурною перебудовою та структурними зрушеннями в країні, а також формуванням оптимальної сукупності її елементів в галузевому, регіональному, відтворювальному та інших аспектах;

• регулювання зовнішньоекономічної діяльності та валютного курсу, пов'язане з підвищенням конкурентоспроможності вітчизняної економіки на світовому рівні, застосуванням заходів протекціонізму, стимулюванням притоку іноземних інвестицій тощо.

Одна з основних форм механізму державного регулювання ринкової економіки – структурне регулювання економіки – визначається, як "…використання державою економічних, адміністративних і правових важелів на мікро- та макрорівнях у процесі внутрішньо- та міжгалузевого й територіального розподілу ресурсів, регулювання ринкових умов із метою створення нових галузей, стимулювання науково-технічного прогресу, модернізації промисловості та забезпечення економічного зростання" [1, c.3].

Серед основних напрямів державного регуляторного впливу в умовах формування активного типу структурного регулювання можливим є виділення:

• стимулювання виробництва конкурентоспроможної на світовому ринку продукції;

• функціонування державного гарантованого ринку, що забезпечується державними замовленнями та державними контрактами;

• широкомасштабна інвестиційна діяльність держави в державному секторі економіки;

• зорієнтованість економічного розвитку країни на експорторозширювальний та імпортозаміщувальний варіанти економічного зростання;

• стимулювання розвитку передових національних галузей та виробництв;

• підтримка виробництв, які впроваджують ресурсозберігаючі технології, з метою скорочення попиту на економічні ресурси;

• скорочення виробництва в депресивних галузях, тобто в галузях, де спадає ефективність споживання ресурсів або зменшується попит на продукцію.

Досягнення зазначених пріоритетних цілей може призвести до загострення ситуації на ринку праці. Під час структурної перебудови економіки зростає розмір структурного безробіття, що потребує від держави запровадження радикальних заходів із підготовки й перепідготовки висококваліфікованої робочої сили, створення нових робочих місць.

В умовах активного типу регулювання держава розробляє комплекс заходів та інструментів досягнення основних напрямів, який включає: заходи стратегічного та індикативного планування, програмування та прогнозування, розробку національних проектів для вирішення актуальних проблем структурної перебудови та зміни ситуації на ринку праці; податкові та кредитні інструменти, що стимулюють переливання капіталу в пріоритетні галузі; заходи, що стимулюють приріст іноземних інвестицій у розвиток окремих виробництв або окремих територій; заходи, що пов'язані з концентрацією капіталу в капіталомістких напрямах структурної перебудови; інструменти заохочення ділової активності економічних суб'єктів за рахунок оптимізації структури форм власності, проведення стимулюючої податкової політики.

Пасивний тип структурного регулювання полягає у мінімізації інструментів державного впливу на процес формування ефективної структури національної економіки. Це, здебільшого, створення державою сприятливих умов для вільної конкуренції та вільного переливу капіталів і ресурсів з одних галузей, видів діяльності, регіонів до інших, під впливом механізмів ринкової саморегуляції. Отже, структурна перебудова здійснюється еволюційно, під впливом активного і постійного запровадження адекватних науково-технічній революції досягнень техніки, технології, методів господарювання, організації управління [9, c. 5-6].

Основним чинником структурних змін є зменшення рівня прибутковості в окремих галузях або сферах діяльності. Початкове перевищення попиту, при виготовлені конкретного виду продукції, над пропозицією призводить до зростання рівня прибутків у цій галузі проти інших. Це спричиняє переливання капіталу до галузі з боку менш прибуткових, а отже, менш привабливих для інвесторів, галузей. Розширення залучення капіталу та робочої сили, через певний проміжок часу, призводить до зростання обсягів виробництва, збалансування попиту та пропозиції на товар, а, в окремих випадках, до виникнення товарних надлишків. Ці чинники спричиняють зменшення рівня прибутковості в галузях, та переливу капіталу до інших.

Негативними моментами при застосуванні цього типу регулювання виступають постійні кризові ситуації на товарному ринку (дефіцитність окремих товарів та надлишок інших), а також істотні соціальні витрати суспільства. Держава впливає на економіку, її структуру лише там і тоді, коли не спрацьовують ринкові механізми: вільне ціноутворення, переливання капіталу, конкуренція тощо. Формування ефективного механізму державного структурного регулювання повинно обов'язково враховувати національні особливості розвитку економіки країни. Саме тому він має свої відмінності в кожній країні.

У країнах ЄС здійснюється наддержавне та національне регулювання структурних змін. Специфікою механізму структурного регулювання в більшості з цих країн є відхід від прямих методів регуляторного впливу (державного контролю над цінами, бюджетних інвестицій, функцій держави та підприємця) на користь створення передумов для динамічного економічного зростання за рахунок інвестування НДДКР, системи освіти та професійної підготовки, впливу на інвестиційну діяльність недержавних структур і приватних компаній, створення сприятливого клімату для інвесторів тощо.

Врахування національних особливостей та формування мобільного механізму державного структурного регулювання, що дає змогу корегувати дію основних інструментів, є важливим чинником оптимальних структурних зрушень у країні. Зміни, протягом часу, пропорцій між елементами сукупності свідчать про зміну її структури, тобто про структурні зрушення. Структурні зрушення є наслідком розбіжностей між темпами змін елементів структури національної економіки [6, c. 34].

Поняття ефективних зрушень характеризує швидкість досягнення цієї поточної мети державного регуляторного впливу, за умови здійснення коригування структур національної економіки країни. Вагомим, у цьому випадку, є приведення структури розміщення економічних ресурсів у відповідність із структурою суспільних потреб, за умови мінімізації витрат на ці процеси.

Отже, під державним регулюванням структурної перебудови та структурних зрушень в економіці розуміють вибір цілей та характеру структурних перетворень, визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання. Основною метою цієї форми регуляторної діяльності держави виступає підвищення економічної та соціальної ефективності функціонування ринкового механізму та усунення негативних наслідків структурних криз в країні.

Особливістю розвитку української економіки є взаємозв'язані тенденції – глобалізація та інформатизація. Особливої гостроти у зв'язку з процесом глобалізації набула проблема структурної перебудови економіки України.

Структурна перебудова економіки в розвинутих країнах світу передбачала перехід до енергозаощаджуючих, матеріалозаощаджуючих і працезаощаджуючих технологій. Так, у США матеріалоємкість виробництва в нових галузях у 80-х роках була на 27% нижчою, ніж у традиційних.

Така перебудова супроводжувалася переходом до нового технологічного способу виробництва, яким є автоматизоване виробництво (в основі його лежать електронно-обчислювана техніка існуючі виробничі системи, формування працівника нового типу, модифікація пріоритетних цілей розвитку суспільства та ін.).

Говорячи про необхідність структурної перебудови економіки України та шляхи виходу її з кризи, слід врахувати позитивний досвід розвинутих країн, які здійснили раніше структурні перетворення, зокрема — Японії. Не маючи власних запасів сировинних та енергетичних цінностей, японська промисловість у період другої половини 50-х — початку 70-х років розвивалася по шляху використання переважно екстенсивних факторів зростання, створення наукомісткої структури виробництва виявився вкрай болючим, особливо для енерго- і матеріаломістких галузей, рентабельність і конкурентоспроможність яких у результаті підвищення витрат виробництва було підірвано. У результаті проведених заходів через 10 років після "нафтового шоку" матеріаломісткість промисловості скоротилася на 40%, питома нафтомісткість валового національного продукту знизилася у 2,6 раза, а витрати на НДДКР відносно ВНП досягли рівня 2,47%, вперше перевершивши рівень США (2.7%) [4, c. 95-97].

Незважаючи на суттєві відмінності можливостей японської та української економіки, принципово важливим є використання японського досвіду вирішення стратегічних завдань структурної перебудови виробництва, високої ефективності державного регулювання структурних зрушень, особливо в умовах кризового стану економіки країни.

Не маючи можливості сформувати найближчим часом замкнуту структуру економіки, Україна повинна зосередити увагу на розвиток транспорту — перш за все через вигідне географічне положення, наявність міжнародних автострад, ліній електропередачі, газопроводів, харчової та переробної промисловості, оскільки багато регіонів аграрно орієнтовані; промисловості будматеріалів — враховуючи наявність різноманітної будівельної сировини і металургії з переорієнтацією галузі на прогресивніші види плавки металу; курортів, використовуючи потенціал наявних рекреаційних зон (Крим, Карпати) і розвиваючи нові.

Успішне здійснення структурної перебудови можливе за умови стабільної роботи підприємства, наявності вільно переміщуваних капіталовкладень. Тому у першу чергу необхідна стабілізація економіки, відтворення нормального функціонування виробництва.

Необхідно підкреслити, що структурна перебудова національної економіки повинна здійснюватися у відповідності з довгостроковою державною програмою, розробка якої є важливим завданням українських економістів, у співдружності з вченими інших галузей науки і працівниками урядових органів.

Для виходу економіки України з глибокої структурної кризи необхідно насамперед обґрунтувати програму структурної перебудови, виокремити пріоритетні науковомісткі галузі промисловості й здійснити комплекс заходів що до їх динамічного розвитку, провести інтеграцію старих галузей (з погляду доцільності існуючих обсягів виробництва на застарілій технологічній основі), технічно переозброїти їх, закрити нерентабельні підприємства та ін.

Кабінет Міністрів України визначив основні групи науково-технічних і виробничих пріоритетів промислової політики, які орієнтовані на певне подолання структурних криз: розвиток фундаментальних наукових досліджень, розробка нових матеріалів і технологій їх обробки, біотехнологія, фізика низьких температур, ядерні дослідження, електрозварювання, космічна техніка, нові джерела енергії та екологічний захист тощо. Однак у цій програмі обділено увагою галузі паливно-енергетичного комплексу, найбільш енергомісткі галузі, відродження електронної, легкої та інших пріоритетних галузей. У 1999р. прийнято нову програму, розраховану до 2010р., хоч не виконано попередньої [1, c. 8-9].

Висновки

В українській економіці відбуваються складні трансформаційні процеси, що пов'язані з переходом до ринкової організації виробництва. За цих умов на передній план постають завдання комплексної структурної перебудови української економіки, її наукове теоретичне обґрунтування та практичне впровадження.

Вдосконалення структури економіки України неможливе без комплексного аналізу динаміки структурних зрушень, проведення порівняльного аналізу дієвості окремих елементів механізму державного регуляторного впливу на структуру національної економіки, без проведення чинного аналізу впливу окремих груп чинників на ефективність структурних зрушень.

Насамкінець слід відзначити, що в Україні, по суті, ще не створено необхідних умов для структурної перебудови економіки. Недостатньо розвинуто ринкові структури і механізми, необхідні для переміщення капіталу, робочої сили з доходних галузей в інші. Оскільки процес структурних перетворень проходитиме поетапно і займе досить тривалий час, доцільно використовувати перехідні форми господарювання, ефективні засоби державного регулювання структурних зрушень. Досвід інших країн підтверджує, що структурні трансформації, поряд з ринковими механізмами, обов'язково регулюються державою.

У іншій кризовій ситуації першочерговим завданням державного регулювання структурної перебудови є недопущення повної деіндустріалізації виробництва і розпорошення наявного науково-технічного потенціалу по дрібних приватних структурах, які не в змозі забезпечити єдину стратегічну лінію на модернізацію економіки країни.

Список використаної літератури

1. Аржевітін С. Роль держави у структурній перебудові економіки/ САржевітін //Вісник Національного банку України. — 2008. — № 8. — C. 3-9

2. Богиня Д. Структурна перебудова економіки в умовах глобалізації та інформатизації //Економіка України. — 2003. — № 7. — C. 19-29

3. Волинський Г. Структурна перебудова економіки і проблема інвестицій. // Економіка України, 1997, №12.- 41с.

4. Гриньова В. М. Проблеми та перспективи структурної перебудови банківської системи України //Фінанси України. — 2006. — № 1. — С.94-100

5. Державне регулювання економіки: Навч. пос./ С.М. Чистов, А.Є. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. – К.: КНЕУ, 2000. – 316 с.

6. Клияненко Б., Лобас В., Матросова Л. Проблеми структурної перебудови та інвестування економіки. // Економіка України ,1995, №10.- 34с.

7. Лукінов І. Структуроутворюючі процеси в ході реформи. //Економіка України, 1996, №3,- 11с.

8. Тенденції і пропорції розвитку економіки України/ За ред. В.Ф. Беседіна. – К.: НДЕІ, 2005. – 458 с.

9. Товстиженко О. В. Структурна перебудова вітчизняного виробництва //Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 12. — C. 5 — 8.