Операційний менеджмент в організаціях
1. Задачі нормування у операційних системах.
Висновок.
2. Особливості операційного менеджменту в організації зеленого туризму.
Висновок.
3. Структурно-логічна схема операційної системи Вашої професійної діяльності.
Висновок.
Список використаних джерел.
1. Задачі нормування у операційних системах
У великій гамі параметрів, за допомогою яких намагаються описувати стан систем, у тому числі й операційних, особливе місце належить термінам і зусиллям, потрібних для досягнення загальної чи часткової мети організації. Дані параметри є об'єктом організації і нормування робіт, виконуваних у рамках тієї чи іншої операційної системи. Якісна оцінка таких характеристик можлива лише за використання системного підходу до організації і поліпшення способів виконання регламентованих системою робіт.
У світовій практиці відомий підхід під назвою SREDIM, утвореною від великих літер англійських слів: select (вибір), record (запис), examine (вивчення), develop (розробка), install (впровадження), maintain (підтримка). Тобто, цим ілюструється своєрідний семантичний алгоритм вивчення організації робіт будь-якої системи і, очевидно, через нормування останнього [4, с. 68].
Нормування робіт певним чином пов'язане з організацією робочого процесу операційної системи, попри те, що дуже часто її використовують для оцінювання і прийняття правильних рішень операційним менеджером. Сама суть нормування робіт у контексті операційного менеджменту складається зі збору інформації для прогнозування й наступного обчислення потужності операційної системи у вигляді оцінювання терміну виконання виробничих операцій. Очевидно, що, крім описаного призначення, нормування переслідує і ряд інших цілей. Наприклад, — складання калькуляції на вироблену операційною системою продукцію, регулювання оплати праці виконавців, оцінювання деяких функцій системи.
Таким чином, сутність організації і нормування робіт полягає в розподілі основних і допоміжних функцій на технологічно завершені (з погляду продукту і його компонентів) операції, включення даних операцій в обов'язки підрозділів, ланок, працівників, а також встановлення кількісних та якісних вимог до стиків між окремими операціями таким чином, щоб була досягнута системна цілісність усіх працівників і підрозділів (рис. 1.1). Процес організації і нормування робіт можна розглядати як багаторівневий алгоритм (рис. 1.2.) взаємопов'язаних функцій.Слід зазначити, що найбільш розповсюдженим і найпрагматичнішим підходом до організації робіт є аналіз робочого часу як системи в цілому, так і її елементів, включаючи виконавців (реалізаторів). І, природно, метою такого аналізу є розробка ефективних і раціональних процедур шляхом ретельного аналізу ситуації (однієї з ефективних процедур є згадана вище SREDIM). Але головним у цьому аналізі є визначення стикування як входу (результат робіт має бути адекватним змісту робіт наступної ланки). Якщо наступна ланка будує свої функції винятково на основі фактичного результату попередньої ланки, то проблеми нормування не існує, а вся діяльність з керування зводиться тільки до встановлення черговості робіт. У принципі така ситуація можлива, але найчастіше конкретна технологія наближається до неї з тим або іншим ступенем відповідності.
У світлі цього можна виділити два основних моменти:
— по-перше, організація і нормування робіт детермінуються, в основному, кінцевим результатом і провідною технологією; у цьому плані більшість можливих організаційних рішень є органічними і рангованими. Як правило, існує не більше одного оптимального організаційного рішення за кількох гірших варіантів, але стикування забезпечує і кінцевий результат;
— по-друге, процес організації і нормування робіт у границях операційної системи — це якісна визначеність і обмеженість використання ресурсів, які треба оптимально розподілити. Попри те що, нормування ресурсної організації базується на методах забезпечення стиків, акценти в даному управлінському процесі інші [4, с.75]. Завдання зводиться до забезпечення суворого додержання технологічної дисципліни за ресурсного забезпечення технології, і тому по кожному виду ресурсів призначений відповідальний.
Ресурсна сторона керування операціями виявляється як сукупність норм витрат, трудовитрат та інших обов'язкових коефіцієнтів і показників, що характеризують обов'язковий, середній чи граничний рівень використання ресурсів для даної роботи.
Пошук основ для встановлення системної єдності всіх робіт повинний вестися в двох напрямах:
1) розбивка, формалізація і системне описування кінцевого результату. Нормування робіт тут йде зверху вниз (формалізоване подання практичних функцій і обов'язків економіста підприємства, побудова на цій основі навчального плану і формування програмних дисциплін);
2) рух від необхідних і фактично наявних ресурсів. Планування кінцевого результату на основі наявної послідовності технологічних стадій руху цих ресурсів (наприклад, планування навчального плану "Економіки підприємства" у вузі на основі професійних переваг і схильностей педагогічного складу).
У разі організації і нормування робіт вихідною процедурою повинно бути виділення чинних ненормованих аспектів операційної діяльності.
Вимірювання операцій — одне з найскладніших завдань операційного менеджменту, хоча найпростішим способом вважають нормування як вимір фактичного часу виконання операції. Вважається, що це зручно для планування і контролю. Однак, для цього необхідна велика база даних, яка б зв'язувала попит ринку в одиницях готової продукції і потужність операційної системи у вигляді наявного фонду строків. З метою збору цих даних застосовуються різні методи нормування робіт. Так, наприклад, розрахунок норм можливо робити безпосередньо, коли тривалість операцій визначається в процесі спостереження і проводиться суб'єктивне оцінювання темпу роботи виконавця або системи в цілому. Також застосовуються синтетичні методи розрахунку норм, коли використовуються готові таблиці тривалості різних рухів чи процесів. Елементне нормування застосовується, коли весь операційний цикл розбивається на приватні дрібні елементи, трудомісткість яких визначається по так називаних запатентованих таблицях.
Відповідно до перерахованих методів нормування розрізняють типи норм:
— загальні (єдині);
— специфічні (аж до індивідуальних).
Робота з керування операціями починається виявленням опису загальних норм, вона не носить специфічного характеру (як правило, використовується тип технологій).
Загальні норми, попри їх універсальний характер, повинні бути розміщені і змінені. Кількість обов'язкових норм має відповідати числу загальних обов'язкових умов і чинників технологічних процесів — і не більше того.
Організація спеціальних і специфічних норм базується на врахуванні своєрідностей обраної технологічної схеми, ресурсів і кінцевого результату (тобто полем для специфічних норм виступають індивідуальні відхилення від універсальних умов, що сильно позначаються на організації робіт). Якщо ці відхилення негативні (діють умови, що погіршують і сам результат), то норми повинні компенсувати або нейтралізувати ці відхилення.
Для керівника, який зіштовхується з необхідністю ліквідувати негативні відхилення, можливі наступні шляхи:
а) побороти усі відхилення усередині тієї ланки, де вони вперше виникають;
б) створити своєрідний пул витрат, коли тягар ліквідації відхилень розподіляється на кілька останніх ланок;
в) в окремих випадках є сенс утворити додаткову ланку, що буде відповідати за доведення "входу" до необхідних кондицій[4, с.81].
У разі ухвалення рішення про вибір однієї з альтернатив необхідно враховувати дві групи критеріїв — витрати і якість результатів.
Якщо домогтися належної якості не вдається в межах варіантів а чи б, значить, варто зупинитися на варіанті в.
Норми, що характеризують результат, і норми, що визначають витрати, повинні обов'язково закріплюватися за конкретними керівниками, підрозділами і виконавцями.
У рамках будь-якої операційної системи організація і нормування робіт як процес є:
1) методом планування діяльності операційної системи. Норми є основою інформаційної бази планування, засобом для розрахунку основних показників витрат і результатів, а також передумовою планування інновацій;
2) одним з основних засобів керування персоналом операційної системи. Формулювання завдань і оцінювання їхнього виконання здійснюють у формі нормативів витрат і результатів для додаткового робочого місця;
3) нормування робіт е передумовою розбивки технології на сукупність робочих місць. Робоче місце — це підпорядковані конкретному виконавцю ресурси, посадові обов'язки і необхідний результат, визначений як стикова форма
4) організація і нормування робіт будуються на основі декомпозиції, місії і стратегії операційної системи. У цій своїй якості нормування може розглядатися як важливий допоміжний інструмент керування операційною системою.
За своєю суттю стратегічне керування виходить за межі нормування, у тім сенсі, що стратегія припускає істотні зміни стиків і (або) ресурсів.
Нормування ні в якому разі не може розглядатися як основний елемент стратегічного планування, але може використовуватися як допоміжний інструмент (для приблизного розрахунку ресурсів чи прогнозування результатів).
Якщо стратегічний план будується на основі переважно нормованого підходу, то, швидше за все, ми маємо справу не зі стратегією;
5) нормування є дійсним інструментом стимулювання і мотивації працівників в операційній системі. При цьому, важливо виходити з "теорії справедливості", відповідно до якої працівник усвідомлено або підсвідомо установив для себе норматив співвідношення "зусилля/винагорода". Його можна описати і як коефіцієнт справедливості [12, с. 43].
Даний коефіцієнт є перетвореною формою співвідношення "результат/ресурси", тому, здійснюючи нормування на рівні робочого місця, варто пам'ятати про необхідність дотримання в цілому даного співвідношення як неформального коефіцієнта справедливості. Чому? У випадку, якщо виконавець вважатиме, що для нього це співвідношення не додержується, то він внутрішньо наладнається на відновлення співвідношення шляхом зменшення зусиль.
Проблема нормування робіт як способу стимулювання і мотивації містить ще і суб'єктивно психологічний процес, тобто коефіцієнт справедливості є ще і функцією самооцінювання працівника й інших. У практиці операційного менеджменту прийнято вирішувати цю проблему, видаючи заробітну плату в конвертах, хоча це змушує підозрювати несправедливість навіть там, де її немає;
6) дуже серйозно представлені норми в такому аспекті як інвестування й інновації. Саме норми виступають методичним містком між поточною діяльністю системи і її перспективним розвитком;
7) норми і нормативи організації робіт є полем інформатизації й інформаційних обмінів. Сьогодні існують надійні машинні методи нормування робіт. Стандарти і нормативи є також і сферою інноваційних процесів.
Висновок
Нормування робіт певним чином пов'язане з організацією робочого процесу операційної системи, попри те, що дуже часто її використовують для оцінювання і прийняття правильних рішень операційним менеджером. Сама суть нормування робіт у контексті операційного менеджменту складається зі збору інформації для прогнозування й наступного обчислення потужності операційної системи у вигляді оцінювання терміну виконання виробничих операцій.
Таким чином, сутність організації і нормування робіт полягає в розподілі основних і допоміжних функцій на технологічно завершені (з погляду продукту і його компонентів) операції, включення даних операцій в обов'язки підрозділів, ланок, працівників, а також встановлення кількісних та якісних вимог до стиків між окремими операціями таким чином, щоб була досягнута системна цілісність усіх працівників і підрозділів. Процес організації і нормування робіт можна розглядати як багаторівневий алгоритм взаємопов'язаних функцій.
Вимірювання операцій — одне з найскладніших завдань операційного менеджменту, хоча найпростішим способом вважають нормування як вимір фактичного часу виконання операції.
2. Особливості операційного менеджменту в організації зеленого туризму
Операційний менеджмент (ОМ) — це діяльність, пов'язана із перетворенням організацією різних видів ресурсів (входів) у товари та послуги (виходи). Діяльність із створення товарів і послуг існує в усіх організаціях і її називають операціями. Операції — це процес, вид діяльності чи ряд дій, як правило, практичного характеру. Виходячи з цього, операції є невід'ємним атрибутом людської діяльності, якій властиві організованість та продуктивність. Тому всі організаційні функції є операціями і будь-яка управлінська діяльність включає в себе операційний менеджмент [12, с. 5].
У виробничих організаціях операційна діяльність, пов'язана із створенням товарів, таких як телевізори, підручники, автомобілі, є очевидною. В організаціях сервісної сфери її важче визначити. Продукт, що виробляється, може мати досить незвичні форми, наприклад, заповнення різноманітних бланків у банку, отримання усної інформації в довідковому бюро чи прослуховування музичного твору в концертному залі. Тому діяльність із створення продукту праці як промисловими, так і сервісними організаціями можна назвати виробничою чи операційною. Ці терміни є взаємозамінними.
Управління виробництвом — це історично перша створена наукова дисципліна менеджменту. Традиційно її прийнято пов'язувати з виробничою діяльністю чи фізичними змінами стану продуктів. Тому часто операційний менеджмент визначають як діяльність із управління процесами закупівлі матеріалів, їх перетворенням на готовий продукт і поставкою цього продукту споживачеві. Інше визначення операційного менеджменту – це всі види діяльності, пов`язані з навмисним перетворенням (трансформацією) матеріалів, інформації чи покупців [12, с.6] (рис. 2.1.)
В сучасних умовах розвитку світової економіки туристичний бізнес, що є третім за дохідністю сектором економіки, впевнено прагне до першості в порівнянні з іншими галузями. Сфера послуг і, зокрема, такі її складові, як наука та наукове обслуговування, готельний комплекс, туризм, рекреаційний бізнес здатні зробити значний внесок у збільшення валового внутрішнього продукту (ВВП) при відносно малих капітальних затратах та коротких термінах окупності. Крім того, прискорений розвиток цієї сфери міг би сприяти динамічному розширенню внутрішнього ринку як основи стабільного економічного зростання в регіоні.
В Україні реалії туристичної сфери та її можливості знаходяться у значному відриві один від одного. За доходами від в’їзного туризму Україна, за даними СОТ, посідає останнє місце серед 30 європейських країн. Ринкова частка України в цих доходах складає лише 0,3 %, що є рівнем статистичної похибки [1, с.8].
За оцінками Всесвітньої Туристичної Організації (ЮНВТО) потенційні можливості нашої країни дозволяють при дотриманні європейських стандартів розвитку туристичної інфраструктури значно збільшити прийом іноземних туристів. Водночас на долю України припадає лише 1 % світового туристичного потоку. Серед причин цього – значне моральне та фізичне зношення матеріальної бази; мала кількість готельних комплексів туристичного класу (за міжнародними нормами на одну тисячу населення країни необхідно не менше 10 готельних місць, а в Україні вся кількість експлуатованих готельних місць становить 100 тисяч, тобто обсяг пропозиції є нижчим від норми майже вп’ятеро); дефіцит п’ятизіркових готелів (їх є лише 9); невідповідність вартості та якості послуг, що надаються персоналом готелів [1, с.9].
Україна має сприятливе географічне і геополітичне розміщення, унікальні природні та кліматичні ресурси, історико-культурну спадщину. Цілющі кліматичні умови узбережжя Чорного та Азовського морів, Криму, Карпат широко використовуються як основний лікувальний та оздоровчий чинник практично на всіх курортах. За наявності такого значного різноманітного природного потенціалу можна було б створити унікальну багатофункціональну систему оздоровчих закладів. Крім того Україна має значний інвестиційний потенціал. Його формують курортно-рекреаційні ресурси, ринковий характер економіки, спрямованість країни до євроінтеграції, наявність значних земельних ресурсів, які можуть використовуватись інвесторами для розбудови туристичної інфраструктури.
Все більш популярним у світі нині стає сільський зелений туризм.
Розглянемо особливості операційного менеджменту в організації зеленого туризму. Цей, давно відомий як сільським господарям, так і відпочиваючим, вид туризму відроджується у нас на нових засадах.
Сьогодні понад 200 сільських господарів готові прийняти гостей у своїх садибах. Туристів приваблює до них зручна система поселення, сучасне обладнання приватних пансіонатів, близькість до природи, співвідношення ціна/якість, гостинність та домашня атмосфера при організації відпочинку, а окрім того, чудові страви національної кухні. Дружня сімейна обстановка та затишок можуть тільки приваблювати туристів, які прагнуть комфорту, та мандрівників, які бажають віч-на-віч поспілкуватися з місцевим населенням на теми, пов’язані з історією краю (хто може розповісти про певні події краще, ніж безпосередні учасники цих подій?).
Статистична звітність по сільському зеленому туризму (СЗТ) не збирається, тому можна говорити тільки про загальні цифри. В Україні на даний час через мережу Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму господарі пропонують понад 5000 ліжко-місць. Враховуючи, що середньорічна завантаженість становить близько 40%, можна підрахувати, що мінімально у сфері СЗТ в Україні відпочиває понад 700 000 туристів [1, с. 10].
Ринок послуг зеленого туризму в Україні має низку недоліків, які доведеться вирішувати вже найближчим часом, якщо Україна планує подальшу євроінтеграцію. До таких проблем відносяться в першу чергу нестача кваліфікованих кадрів, прогалини в системі податкового законодавства, недостатня кількість спеціальних навчальних закладів для підготовки спеціалістів, низькосортність рекламних матеріалів.
Проблема кадрів в сільському зеленому туризмі залишається найбільш актуальною. Для забезпечення належної якості послуг, які надаються сільськими господарями, на сьогодні особливо гостро постала проблема створення групи спеціалістів/тренерів, що могли б перетворити селянина-початківця на господаря агросадиби, послуги якого задовольнятимуть смак найвибагливішого клієнта.
На даний час проблем дуже багато. Головні з них: оподаткування сільських господарів, адже навіть Закон України "Про особисте селянське господарство", у якому вперше з законодавчих актів дозволено відкрито займатися цим видом діяльності, не вирішує цієї проблеми. Другою важливою проблемою є відсутність реального доступу до дешевих кредитних ресурсів, які можна спрямувати на покращення умов для прийому туристів. Третя проблема полягає у відсутності комплексного навчання господарів-власників садиб. Адже господар, який приймає туристів повинен володіти уміннями та навичками, які притаманні представникам понад 15 професій.
Попит на якісний сільський зелений туризм зростає. Але тільки на якісний, бо на туристичному ринку діє неписане правило: турист не поїде відпочивати у ті умови, які є гіршими, ніж у нього вдома. А якщо й поїде, то не буде задоволений таким відпочинком. Звичайно, як і кожного правила, тут є винятки. Але ці винятки – 5-10% від усього ринку споживачів. Але для провадження успішного бізнесу потрібно орієнтуватися на тих 90%, які становлять основну масу споживачів. У Європі ринок сільського зеленого туризму становить 30-35%[1, с.11].
Кінцеві споживачі можуть очікувати збільшення кількості сучасних закладів розміщення, підвищення рівня послуг, розвиток атракційної складової, яка, на даний час, не відповідає вимогам. Але швидкий розвиток цього виду туризму та піднесення його до рівня кращих світових зразків є можливим тільки за умови державної підтримки
На сьогодні досі залишаються невирішеними питання із впровадження системи підготовки профільних фахівців, навчання і перекваліфікації сільських господарів, незайнятого сільського населення. В Україні не працює жодна стала група тренерів, яка б на постійній основі здійснювала профільне повне консультування, супровід та навчання зацікавлених осіб. Відповідно не створено й жодного постійно діючого інформаційно-тренінгового центру, до якого міг би звернутися пересічний селянин і отримати всю необхідну інформацію. Натомість, зараз в Україні маємо значну кількість господарів, які працюють, не маючи спеціальних навичок, як вони самі кажуть, "інтуїтивно", а також кілька професійних тренерів.
Розглядаючи питання підготовки кадрів, варто також звернути особливу увагу і на рівень інформаційно-методичного забезпечення підготовки цих кадрів. На сьогодні існуюча в Україні інформаційно-методична база характеризується, по-перше, тим, що є недостатньо комплексною, тобто не охоплює і не розкриває зміст всіх компонентів діяльності в цій сфері, по-друге, носить переважно теоретичний характер і є недостатньо орієнтованою на практичні аспекти господарювання. Зазначений рівень інформаційно-методичної бази не дозволяє господарям оперативно реагувати і адаптуватися до нових економічних умов.
Однією із суттєвих перепон на шляху більш ефективного просування ідеї сільського зеленого туризму серед потенційних туристів є відсутність професійно розробленої маркетингової та рекламної стратегії. Значна кількість існуючих туристичних маршрутів/продуктів розроблювалась за повної відсутності інформації про те, чого хоче той, заради кого це все і створювалось, зокрема, – потенційний клієнт. Звідси проблеми, пов’язані з реалізацією значної кількості туристичних продуктів, що не користуються попитом.
На особливу увагу заслуговує якість інформаційно-рекламних матеріалів, що пропагують відпочинок в українському селі. Так, більшість організацій, які випускають друковану продукцію, займаються розробкою цих матеріалів самостійно, не залучаючи профільних спеціалістів. При цьому вони, як правило, використовують аматорські фотографії і не дуже переймаються якістю паперу, на якому це все друкується. В результаті маємо друковану продукцію, що може використовуватись виключно для внутрішніх потреб організації, але ні в якому разі не може виступати самостійним рекламним продуктом, що претендує на залучення навіть не дуже вимогливих клієнтів.
Якщо розглядати зелений туризм з позиції західних країн, то тут не можна бути однозначним. Цей вид бізнесу дуже розвивається в Словаччині, Чорногорії, Хорватії та ін. Проте в більш розвинутих державах, популярним є зовсім інший вид туристичного бізнесу – time sher – здача цілого будинку в оренду. Характерною рисою time sher є те, що угода між господарем будинку і тим, хто його знімає, часто укладається на довготривалий період, навіть на десятиліття. Ця риса якісно відрізняє його від звичайного зеленого туризму [2, с. 415].
Висновок
Зараз зелений туризм в Україні набирає дуже великих обертів. Проте, до належного рівня ще дуже далеко. Потрібно впорядкувати і систематизувати ці послуги за різними критеріями, створити нові каталоги і належним чином їх обновлювати, провести сертифікацію на законодавчому рівні.
За кордоном зелений туризм є більш систематизований, бо цими питаннями займаються туристичні фірми, а не окремі громадяни, які поки що не мають навичок роботи в цьому бізнесі.
Однією із суттєвих перепон на шляху більш ефективного просування ідеї сільського зеленого туризму серед потенційних туристів є відсутність професійно розробленої маркетингової та рекламної стратегії. Значна кількість існуючих туристичних маршрутів/продуктів розроблювалась за повної відсутності інформації про те, чого хоче той, заради кого це все і створювалось, зокрема, – потенційний клієнт. Звідси проблеми, пов’язані з реалізацією значної кількості туристичних продуктів, що не користуються попитом.
Важливим завданням сучасної регіональної політики є обґрунтування пріоритетних напрямків соціально-економічного розвитку кожного регіону України. Для аграрних провінційних регіонів такими галузями є, передусім, сільське господарство, транспорт і туризм. Останній для свого розвитку має на всій території України сприятливі передумови: комфортні, кліматичні і геоморфологічні умови, мальовничі ландшафти, історико-культурні пам’ятки, густу річкову мережу, лісові масиви та ін. У цих регіонах є умови для розвитку сільського зеленого, пізнавального, спортивного та інших видів туризму.
3. Структурно-логічна схема операційної системи Вашої професійної діяльності
Переведення економіки України на ринкові принципи господарювання, що обумовлюють перехід від централізованого планування і керування до ринкових відносин, і формування в зв'язку з цим сучасного економічного простору, де діють виробничі, торгово-посередницькі, сервісні й інші системи, вимагають вирішення зовсім нових для них, викликаних необхідністю корінного перегляду використовуваних ними методів організації і керування діяльністю. Особливо важливу роль за ринкових умов поряд із завданнями корпоративного керування починають відігравати завдання менеджменту на операційному рівні, тому що від того, наскільки правильно сформована операційна стратегія, істотно залежить життє- і конкурентоздатність системи в майбутньому.
Таким чином, за умов економічної реальності, що склалася в Україні, виникає проблема побудови ефективних методів операційного менеджменту на всіх рівнях керування будь-якою організацією.
Операційний менеджмент як особлива галузь управлінських дисциплін виник для вирішення проблемних індустріальних управлінських завдань. Попри своє індустріальне походження операційний менеджмент сьогодні перетворився на більш широкий і глибокий управлінський підхід, ніж просте керування промисловими операціями. Внаслідок швидкого технологічного розвитку виникають принципово нові види операцій або відбуваються істотні якісні зміни в колишніх видах і типах операцій. Нерідко буває так, що нове поле операційного менеджменту стає джерелом не тільки специфічних для даного виду діяльності прийомів, але і для деяких загальних або навіть універсальних підходів.
Загальні методи раціонального керування операціями сьогодні дуже часто народжуються поза індустріальним виробництвом, тому в сучасному операційному менеджменті велика увага приділяється побудові операцій у сфері послуг (інформаційних, фінансових, торгово-посередницьких, освітніх тощо).
Можна відзначити, принаймні, дві точки зростання операційних методів, що формально не належать до операційних систем індустріального типу.
По-перше, це розвиток інформаційних технологій у всіх сферах діяльності як важливих складових їхніх базисних методів переробки, де принципи і методи інформатизації переміщуються з галузі функцій, що забезпечують їх ефективність, у сферу основних. Одночасно інформаційні методи і критерії розширюють і збагачують сферу загальних раціональних принципів керування операціями.
По-друге, спостерігається швидкий розвиток фінансових економіко-математичних моделей, що із окремих і прикладних технологій і методів фінансового керування потроху переростають у більш загальний підхід. Як приклад можна навести відому модель ціни опціону Блейка-Скоулза, що використовується не тільки за прямим призначенням в плануванні термінових угод на фінансових ринках, але і для вирішення такої далекої від фінансових ринків проблеми як оцінювання ринкової вартості земельних ділянок. Є підстави вважати, що метод оцінювання ринкової вартості права вибору, представлений у цій моделі, надалі буде використовуватися для розв'язання усе більш широкого кола управлінських завдань, включаючи й операційні [8, с.99].
Підкреслюючи зрослу роль технологій невиробничої сфери не можна забувати, що саме у виробничій сфері створюються передумови і можливості того прискореного розвитку, що спостерігається сьогодні у світовій економіці. З погляду предмета даного курсу це означає, що цілісна система операційних прийомів і методів може бути сформована лише на основі чітких уявлень про загальні риси й особливості керування операціями у виробничій сфері.
Менеджмент виробничої діяльності є найбільш структурованою і чітко детермінованою галуззю операційного менеджменту. У виробничому менеджменті операції підлягають досить жорсткому і більш-менш однозначному плануванню, розрахунку і контролю. Істотну організуючу роль у керуванні відіграє поточний контроль. Слід мати на увазі надзвичайно важливу обставину: у виробничому менеджменті оптимальний варіант організації технологій і функцій, як правило, є одним з деяких можливих або навіть єдиним.
Керування операціями у виробничій сфері починається з ідентифікації типу технологій. Глибина поділу праці, тип спеціалізації і кооперації виробництва визначають побудову управлінської структури операційної системи.
Якщо спеціалізація усередині підприємства носить характер послідовних стадій обробки того самого виробу, то щонайкраще така операційна система керується за допомогою дво- або трирівневої системи керування операціями. Такого роду система керування операціями припускає наявність декількох управлінських вертикалей. Головна небезпека — у відсутності прямого зв'язку між нижніми рівнями керування. У цьому випадку існує ризик того, що зв'язок і взаємозалежність робіт не будуть підкріплюватися прямим зв'язком повноважень і відповідальності. Отже, у такій системі часто виникають "мертві зони", не охоплені відповідальністю за рівнями керування, або навпаки, зони, що підпадають під відповідальність декількох рівнів. Це обов'язково спричиняє збої і конфлікти. Однією з форм профілактики цих конфліктів і проблем є формування свого роду додаткового рівня повноважень і відповідальності, що забезпечував би стики і контроль груп підрозділів.
Однак таке рішення не ідеальне. Витрати такого організаційного рішення зв'язані з усуненням вищого рівня керівництва від безпосередньої організації робіт. Результат — низька керованість процесом у цілому. Тому дуже часто вище керівництво воліє вирішувати проблеми стиків без включення додаткового рівня керування. За це доводиться сплачувати істотним функціональним перевантаженням вищих ланок керування.
Другий тип системи спеціалізації — це вертикальна, або висока, система організації процедур, що, найчастіше, припускає фінішні операції у вигляді складального виробництва. Така система відрізняється значним числом єрархічних рівнів керування, припускаючи істотний рівень делегування повноважень і відповідальності [8, с.112].
Стандартна проблема багаторівневої єрархічної моделі — свого роду "зрушення" управлінських повноважень на один рівень вгору. Кожна ланка керування має ті повноваження, що потрібні наступній нижчій ланці керування (наприклад, повноваження начальника цеха знаходяться на рівні керівника виробництвом; повноваження майстра належать начальникові цеха). Тут відразу виявляється простий зв'язок: брак повноважень спричинює недостатність відповідальності. Отже, той, хто усе вирішує, той відповідає за усіх.
Симптом цієї помилки — так звана безвідповідальність середнього рівня керування, обов'язково супроводжувана перевантаженням каналів інформації, оскільки для будь-якого рівня керування виникає додатковий (і зайвий, власне кажучи!) інформаційний потік, зв'язаний з узурпацією частини чужих повноважень.
Як ми вже неодноразово відзначали, виробничий менеджмент є історичною "батьківщиною" інших галузевих форм менеджменту. Виходить, частина підходів і процедур обов'язково зберігається в явному або прихованому вигляді й в інших додатках операційного менеджменту.
Специфіка операційного менеджменту у торгово-посередницькій діяльності полягає в тому, що операції будуються на безпосередньому контакті зі споживачем. Отже, побудова управлінських процедур йде від умов, форм і характеру відносин зі споживачами результату операційної діяльності. Крім цього, істотним чинником (і, одночасно, обмеженням) методів керування операціями виступає специфіка фінансового забезпечення функціонування підприємств роздрібної торгівлі. Для цих підприємств характерна висока частка кредитування (в основному, комерційного) у джерелах фінансування, що робить їхнє положення достатньо ризикованим щодо необхідності підтримки достатньої кредитоспроможності. Тому вони жорстко обмежені в питаннях обіговості капіталу, і швидкість їхнього обороту є одним з основних критеріїв оптимального керування операціями. Усе, що гальмує реалізацію товарів і одержання грошей, має виключатися з операційної системи або мінімізуватися.
У сфері роздрібної торгівлі основна операція будується на купівлі-продажу товару, тобто в процесі передання товару й одержання грошей. Тут планування і розрахунок операції будуються на основі двох взаємопов'язаних процедур: передання товару й одержання грошей.
Побудова допоміжних операцій (доставка, завантаження-розвантаження, збереження, фасування) розрахована на дві основні процедури. Отже, процес керується тим ефективніше, чим швидше і з меншими питомими витратами відбуваються ці дві процедури. Контролювальна функція операційного менеджменту будується навколо оцінювання ефективності передання товару й одержання грошей. Бухгалтерський облік, інкасація грошей, придбавання і доставка товару на торговельне підприємство, розміщення устаткування в торговельному залі повинні забезпечити безперебійність купівлі-продажу. Таке явище як черга в торговельному залі суперечить операційному підходові, бо означає, що підприємство не бере від ринку все те, що ринок йому реально пропонує. У спрощеному вигляді можна вважати, що якщо в торговельному залі стабільно спостерігається черга з трьох осіб, то треба наймати додаткового працівника.
Торгово-посередницька діяльність припускає наявність двох груп робітників: продавці і торгівельні менеджери. Оскільки операції в прямому вигляді здійснюють саме продавці, головні зусилля з керування персоналом повинні бути націлені саме на продавців [4, с. 163].
Дуже серйозні розходження в підходах до побудови операційної системи пов'язані з наявністю двох яскраво виражених концепцій роздрібної торгівлі:
1) індустріальна концепція (з відомою часткою умовності її можна назвати "американською концепцією 30-х років") — масове обслуговування стандартного покупця;
2) гнучкі різноманітні технології організації роздрібної торгівлі. Вони властиві сучасній організації торгівлі і припускають роботу з покупцями, що мають виражені індивідуалізовані переваги. Це доповнюється й іншою структурою споживаного бюджету, в якому частка оплати послуг торгово-посередницьких організацій істотно вища [4, с. 168].
Для усередненого українського покупця рівень споживчих запитів і бюджетних можливостей не відповідають цим особливостям сучасної моделі торгово-посередницької діяльності. Отже, у результаті ряду окремих компромісів і відступів усередині приватизованої торговельної системи поступово реанімується система відносин "продавець-покупець" радянського, індустріального типу.
Керування торгово-роздрібними операціями в цих суперечливих умовах є складною комбінацією сучасних раціональних підходів, компромісів і лавірування. За суттю справи, це більше мистецтво, ніж наука. На жаль, це мистецтво доступне не всім, а, виходить, визначені процеси деградації торгово-посередницької діяльності в країнах з перехідною економікою сьогодні неминучі.
У сфері послуг переважають посередницькі технології. Сфера послуг як об'єкт операційного менеджменту є найбільш різноманітною з погляду чисельності припустимих і оптимальних операційних рішень.
Структура керування операціями найчастіше носить горизонтальний характер, тобто спостерігається велика кількість одного рівня керування, що не підкоряються один одному, але повинні координувати свою діяльність. Така система керування може вважатися традиційно адаптивною. Операційні системи з перевагою горизонтальних зв'язків і комунікацій відносно безболісно переносять зміни в управлінському середовищі. Вони припускають значну кількість ресурсних значень і ресурсну волю у визначенні структурної моделі керування. У той же час перевага плоских структур керування не забезпечує швидку концентрацію ресурсів і зусиль на проблемах чи привабливих напрямах діяльності.
У сфері фінансових послуг існує принцип множинності базисних технологій, що виражається в наявності ряду напрямів діяльності, які дають кінцевий результат. У силу того, що виникає формальна можливість погоджувати результати по окремих напрямах дій, існує "операційний сепаратизм", тобто прагнення окремих напрямків діяльності перетворитися на господарчі одиниці, само забезпечуються [4, с.170]. Звичайно, це пов'язано з недостатнім розумінням системної природи операційного менеджменту, коли існують прихований взаємозв'язок і взаємна підтримка ринкового попиту на ці послуги. При цьому, не враховуються накладні витрати, що виносяться в окремий напрям ринкової діяльності, а це вже стандартна помилка.
Цілий ряд управлінських функцій, включаючи й інформаційні, планувальні, облікові, контрольні, забезпечує система в цілому. Виділення ж напряму обов'язково супроводжується двома ефектами:
— перерозподіл загальних функцій у бік виділеної ланки;
— більш низьке виконання цих функцій у силу ефекту масштабу.
Керування операціями в сфері фінансових послуг таїть у собі стандартні загрози і протиріччя, пов'язані з вертикальним розподілом праці, тобто з виникненням неефективних рівнів керування. Даний процес зв'язаний з об'єктивними передумовами. Керівник має знати, що такі закономірності діють і в його операційній системі, а також визначити для себе верхню межу структури, яку не слід перевищувати.
Сфера освітніх послуг характеризується збігом об'єкта менеджменту, суб'єкта, споживача і результату в одній особі, що навчається. Специфіка цієї сфери полягає в тому, що опис продукту, як правило, чітко задається державними органами як державний стандарт. Держава регламентує: результати навчання; процес навчання; порядок, методи і засоби діагностики (тести та ін.).
Повний операційний цикл містить у собі наступні операції: прийом; навчання; переведення; відрахування; академічна відпустка. Центральна ланка — процес навчання, тобто одержання студентом знань, навичок і професійних здібностей. Результат задається як сукупність знань, умінь і навичок, якими має володіти випускник вузу з відповідної спеціальності. Основним документом, що регламентує професійні якості випускника вузу, є освітньо-кваліфікаційна характеристика, в узагальненому і стислому виді діяльності, що характеризує типові завдання, виробничі функції, зміст умінь і навичок. На цій основі формується освітньо-професійна програма підготовки, у якій представлений перелік навчальних курсів і дається коротка характеристика знань і умінь, одержуваних у результаті вивчення кожного курсу. Державний стандарт є основою побудови навчального плану з конкретної спеціальності і розробки програм з окремих навчальних дисциплін.
Процес керування операційною діяльністю будується на активній ролі споживача освітніх послуг.
Споживачем послуг у цій сфері може виступати:
— той, хто сплачує за навчання;
— сам студент;
— роботодавець (замовник), що приймає випускників вузу на роботу.
Учасники операційної системи найчастіше виносяться на консультативний рівень операційних повноважень (дисципліни в навчальному плані на вибір студентів; аналіз стандартних професійних ситуацій, індивідуалізація навчальних планів і програм з урахуванням специфічних запитів замовника). Природі освітньої діяльності властиві так звані особисто зорієнтовані технології, коли значна частина ефектів і результатів може бути неформалізована, але, проте, істотно важлива.
Крім цього, варто враховувати, що принципи раціонального операційного менеджменту в умовах освітньої системи України характеризують лише частину істотних процесів і явищ, обумовлених історичним процесом формування нових інститутів. Отже, реальний операційний менеджмент освітніх установ в Україні припускає наявність тих чи інших компромісів між вимогами керування операціями в стабільних умовах і особливостями незбалансованої, формованої нової освітньої системи.
Керування операціями в сфері освітнього бізнесу — галузь операційного менеджменту, що розвивається більш повільно. У той же час істотні зміни професійного середовища змушують вузи змінювати зміст і методи професійної підготовки. Операційна стратегія повинна враховувати, що освітня система знаходиться в системі складних прямих і зворотних зв'язків з невизначеним середовищем, що розвивається. У світі спостерігається швидкий розвиток технологій, структури й інституціонального пристрою глобальної господарської системи. Це обумовлює глибокі зміни в умовах, формах, методах професійної діяльності. Наслідком цього є посилення ринкових, інституціональних і фінансових ризиків освітньої діяльності як для безпосереднього суб'єкта (вузу), так і для того, кого навчають (студента).
У найближче десятиліття вузи можуть зустрітися як з новими можливостями, так і з новими небезпеками і проблемами. Навіть песимістичні прогнози визнають неминучість зростання платоспроможного попиту. Можна припустити, що на певному рівні добробуту населення (у точці насичення нижчих потреб) з'явиться ефект випереджуючого збільшення попиту на освітні послуги. За певних умов це може викликати перегляд масштабів ринку і ринкової політики навчальних закладів. Якщо розширенням ринку скористаються конкуренти, це може привести до втрати навіть наявної частки його.
Ефект активізації попиту, швидше за все, буде супроводжуватися його диверсифікованістю. Подальший розвиток фінансових і ринкових технологій призведе і до індивідуалізації професійних функцій фахівців. Буде відбуватися подальше вимивання менеджерів середнього рівня за рахунок розширення їхніх повноважень і відповідальності до рівня топ-менеджменту.
Паралельно з цим буде відбуватися і диверсифікованість продукту і пропозиції. На ринку можуть з'явитися принципово нові освітні послуги — як за змістом, так і за суб'єктами пропозиції. Перевага буде за ініціаторами і новаторами [12, с. 311].
Істотним чинником розвитку освітніх технологій обіцяє стати нарощування їхніх витрат. Попри те, що окремі елементи витрат будуть знижуватися (наприклад, вартість оргтехніки, інформаційних послуг), у цілому рух складності технічної оснащеності, вимог до методичного і матеріального забезпечення буде націлений на загальне подорожчання вартості навчання. Роль професійного менеджменту, у тому числі операційного і фінансового, у діяльності навчальних закладів зміцніє.
Нестабільність і динамізм ситуації будуть об'єктивно актуалізувати роль конкурентного чинника. У першу чергу, підсилиться пряма конкуренція. Буде спостерігатися посилення цінової і нецінової конкуренції на ринку освітніх послуг. Це буде змушувати вузи активно використовувати весь спектр маркетингових інструментів: сегментування, позиціонування, рекламу, мережний маркетинг, PR [12, с. 316].
Серйозним і неоднозначним чинником, що впливатиме на побудову технологічних операцій і операційний менеджмент вузу, обіцяє стати глобалізація освіти і пряма міжнародна конкуренція. INTERNET і інші сучасні інформаційні технології будуть забирати потенційних студентів.
Особливо варто відзначити чинник конкуренції якості. Безумовно, підсилиться роль якості підготовки студентів у ринковому позиціонуванні вузів. Розвиток інформаційних технологій призведе до більшої доступності деяких видів освітньої діяльності, її методів і прийомів. Можливе розширення кола суб'єктів пропозиції освітніх послуг, що має компенсуватися поглибленням професіоналізму, посиленням ролі професійних стандартів і професійних освітніх корпорацій.
Маса накопичених в суспільстві за останні десятиліття знань і технологій поки лише частково зуміла перебороти інституціональні бар'єри і стати частиною сучасної економіки. Основна ж частка нововведень ще чекає своєї години. Тому в найближчі роки буде відбуватися подальше наростання інновацій — як конструктивних, що розвиватимуть соціально-економічну й інституціональну природу освіти, так і деструктивних, що ставлять під сумнів традиційні культурно-інтелектуальні і професійні цінності; як поточних, реалізованих за допомогою адаптивних чи рефлекторних реакцій, так і довгострокових, що потребують усвідомлених фундаментальних змін у структурі і функціях освітніх установ.
Неможливо навчити студента всьому, чого зажадає від нього професійна діяльність на базі традиційного підходу. Величезний і постійно нарощуваний обсяг необхідних професійних знань не порівняти із пропускною здатністю традиційної операційної системи вузу, побудованої на перевазі "лекційно-практичної" педагогічній технології. Тому в найближчі роки неминуче відбудеться зсув центра ваги освітніх технологій у бік самостійної роботи студентів, з урахуванням можливостей сучасних інформаційних систем. Це пред'являє істотно нові вимоги як до змісту навчального матеріалу, так і до форм його подання і використання. Необхідною передумовою збереження цілісності освітнього процесу за умов глибоких змін є раціональна організація оновлюваної операційної системи (рис. 3.1).
Висновок
Менеджмент виробничої діяльності є найбільш структурованою і чітко детермінованою галуззю операційного менеджменту. У виробничому менеджменті операції підлягають досить жорсткому і більш-менш однозначному плануванню, розрахунку і контролю. Істотну організуючу роль у керуванні відіграє поточний контроль. Слід мати на увазі надзвичайно важливу обставину: у виробничому менеджменті оптимальний варіант організації технологій і функцій, як правило, є одним з деяких можливих або навіть єдиним.
Керування операціями у виробничій сфері починається з ідентифікації типу технологій. Глибина поділу праці, тип спеціалізації і кооперації виробництва визначають побудову управлінської структури операційної системи.
Специфіка операційного менеджменту у торгово-посередницькій діяльності полягає в тому, що операції будуються на безпосередньому контакті зі споживачем. Отже, побудова управлінських процедур йде від умов, форм і характеру відносин зі споживачами результату операційної діяльності. Крім цього, істотним чинником (і, одночасно, обмеженням) методів керування операціями виступає специфіка фінансового забезпечення функціонування підприємств роздрібної торгівлі. Для цих підприємств характерна висока частка кредитування (в основному, комерційного) у джерелах фінансування, що робить їхнє положення достатньо ризикованим щодо необхідності підтримки достатньої кредитоспроможності. Тому вони жорстко обмежені в питаннях обіговості капіталу, і швидкість їхнього обороту є одним з основних критеріїв оптимального керування операціями. Усе, що гальмує реалізацію товарів і одержання грошей, має виключатися з операційної системи або мінімізуватися.
Керування операціями в сфері освітнього бізнесу — галузь операційного менеджменту, що розвивається більш повільно. Сфера освітніх послуг характеризується збігом об'єкта менеджменту, суб'єкта, споживача і результату в одній особі, що навчається. Специфіка цієї сфери полягає в тому, що опис продукту, як правило, чітко задається державними органами як державний стандарт. Держава регламентує: результати навчання; процес навчання; порядок, методи і засоби діагностики (тести та ін.).