Вступ.

1.Поняття та сутність принципу іронії.

2. Іронія як смислоутворююче начало постмодерністського мистецтва.

3. Іронічний текст як засіб протистояння владі.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Іронією називають, у певних випадках, явище, суть якого – натякнути чи виразити щось відмінне, або навіть (а то й завжди) цілком протилежне. Іноді іронією іменують невідповідність наміру і наслідку або ж незбіжність між тим, що є, і тим, чого раціонально чи морально можна було очікувати. Першим типом такої іронії займається риторика, другим – трагедія. Отож, будучи вираженням іронії, ознаками того, що щось таке, як іронія, існує, ці факти і вислови самою іронією не є; не без того, що сам термін “іронія” викривлений у своєму сенсі, відтак іронізуючи з самою іронією.

Іронія полягає не просто в несумісності позамежного і скінченного, про що говорив К’єркегор, чи в невідповідності між духовною діяльністю і світом матеріальних речей. Іронія стоїть на самій мові, з тої простої причини, що кожний акт висловлювання сповнюється в цілковито нових і неповторних обставинах, почавши з уживаних раніше означників, що передають якесь загальне значення. Лише мова, яка творила б собі слова для кожної конкретної ситуації, була б спроможна виразити її безпосередній сенс. Але тоді вона автоматично перестала б бути мовою, бо знак, який вичерпується єдиним ужитком і не має здатності бути ужитим повторно, не є знаком. Значення основується на певній розумовій дії, яка зводить безліч подібних випадків до їх найбільш спільних рис, витворюючи таким чином умоглядне поняття про них. Всяке поняття, відтак, передбачає водночас збіднення і можливість. Людина виражає себе в ситуаціях і перед речами, що з’являються в часі, вдаючись до вже накопичених понять, які видаються їй відповідними, без того щоб постійно поправляти їх, адаптуючи до нових умов ужитку. Найбільш творчий дух – той, що вміє знайти рідкісні можливості в засобах, які має для розпорядження. Говорити – це завжди, проте, вдягатися в ношений одяг.

1. Поняття та сутність принципу іронії

Іронічність є однією з головних рис сучасної літератури і, особливо, тих її зразків, котрі називають постмодерними. Тому поняття іронії все частіше перебуває в центрі уваги вітчизняних та зарубіжних літературознавців і критиків, котрі досліджують найновіші пласти літературної творчості, намагаються окреслити феномен постмодернізму (Д.Затонський, І.Ільїн, Б.Парамонов, М.Липовецький, З.Краснодембський, У.Еко, Ж.Бодрійяр та ін.) або інтерпретувати тексти авторів, у яких знаходять риси постмодерності. Ширше — іронія мислиться чимось таким, що підважує традицію, відмежовує нове від застарілого, модерне від давнього і проголошується підґрунтям мистецтва взагалі або, принаймні, специфічних, зокрема літературних, форм його існування. Також іронію розглядають як стилетворчу рису текстів (Г.Грабович) або ж інструментальний троп, що служить для досягнення сатиричної мети (Є.Озмітель, Я.Ельсберґ, А Щербина та ін).

З огляду на таку кількість різноманітних визначень і тлумачень, поняття іронії постає доволі розмитим – часто трапляється так, що дослідники, говорячи, скажімо, про феномен постмодернізму, схильні зводити його до безоглядного іронічного заперечення традиції або, навпаки, через одну лише присутність іронії в тексті готові оголосити його постмодерним, не намагаючись розібратися, який саме характер носить авторська іронічність.

Тобто існує невідкладна потреба розмежувати різновиди іронії, і, найперше, в літературознавчому вимірі, зупинити різнобій у вживанні терміну, що дозволило б також уникнути плутанини класифікацій та означників стосовно як окремих авторських персоналій, так і цілих літературних напрямів.

З іншого боку, нам цікаво простежити особливості функціонування іронії в літературі, зокрема з точки зору її впливу безпосередньо на структуру тексту. В такому випадку, іронія виступатиме, перш за все, в ролі стартової передумови творчості, авторського варіанту бачення світу емпіричного і засобу творення світу художнього, що дозволило б висловити певні гіпотези і щодо шляхів трансформації задуму автора в літературний текст, а також, дотичним чином, дало б уявлення про характер змін, що відбуваються у світовій та українській літературі упродовж останніх кількох десятиліть[5, c. 116-117].

Окрім того, іронія постає для нас, найперше, як спосіб інакомовлення, а отже – як право інакомислення, запорука самої можливості сумніву і свободи думки. В наш час, коли головні цінності та здобутки демократії загрожені або викликають лише роздратування й нерозуміння, хотілося б своїм дослідженням ще раз наголосити на потребі неплаского, об'ємного мислення, коли предмет розглядається з різних боків, альтернативні інтерпретації дозволено, а за іронічний погляд нікого не карають.

Іронія реалізується в складних двопланових висловлюваннях, значення яких стає зрозумілим з контексту; висловлене та справжнє значення завжди суперечать одне одному, й інколи ця суперечність залишається нерозв'язаною. В цьому випадку спостерігаємо відмінність іронії від сатири, що завжди чітко спрямована на заперечення. З іншого боку, сатира може реалізовуватися як у прямих інвективних так і в непрямих іронічних висловлюваннях.

Гумор майже завжди набуває форм м'якої іронії, що зумовлює одночасно серйозне і жартівливе ставлення до обраного об'єкта. Проте вплив гумору є більш локальним, у той час як іронія може ставати підґрунтям цілих світоглядних систем.

Найперше, іронія є риторичною фігурою, що може бути реалізована на різних рівнях – від одиничного висловлювання до окремого тексту в обов'язковому контекстуальному оточенні, тобто на найпростішому рівні, не доходячи більш ускладнених її форм, іронія мислиться не просто як суперечність, а як доволі жорстке заперечення, висміювання певних ідей та переконань, висловлене, щоправда, – і в цьому весь її сенс – не напряму, а приховано, з більшим чи меншим ступенем ясності. Саме такий інваріант іронії зустрічається в літературних текстах найчастіше[3, c. 84-85].

З іншого боку, доволі тонкою є та межа, що відділяє риторичне застосування іронії, котре перетворює її на троп і часто робить засобом конкретно спрямованої сатири, від непрагматичного довільного іронізування: можна, скажімо, полемізувати щодо характеру іронії в Сервантесовому “Дон-Кіхоті”, драмах Шекспіра, романах Діккенса, Т.Манна, К.Воннеґута, В.Набокова, І.Во, Ґ.-Ґ.Маркеса, Ж.Амаду, У.Еко, проте, вочевидь, найближчим до істини щодо всіх перерахованих випадків буде твердження про своєрідне “перетікання” в них конкретної, сатирично забарвленої іронії в набагато ширшу парадигму іронічних висловлювань та світоглядних висновків[6, c. 6].

2. Іронія як смислоутворююче начало постмодерністського мистецтва

Для розуміння іронії треба з’ясувати, на що вказує явище викривлення буквального сенсу або явна втрата логіки й послідовності, вхопити те, що ховається за цими явищами і пояснює їх. Треба збагнути – через те, що ці приклади чи явища означають, – вже не те, що творить іронія (її роботу-ergon), а те, чим є вона сама (її енергію-energeia). Відповіді на питання Що це значить? і Що це є? ще не допоможуть нам щось задовільно пояснити і вирізнити, адже ці два питання також іронічно викривлені двозначнотями.

Іронія є засобом, який втілює постмодерністську недовіру та скептицизм щодо модерністського принципу раціоналізму й логоцентризму, оскільки іронія, особливо в формах пародії та шаржування, передбачає застосування протилежного методу – методу алогічності чи парадоксу. Створюючи свій фрагментарний, децентрований, множинний й постійно мінливий за змістом дискурс, постмодернізм знаходить в феномені іронії адекватний художній засіб, спроможний за своєю специфікою заперечити можливість створення метанарративів та застосування універсальних стратегій модернізму. Прагнення постмодерністської естетики надати Тексту статус однієї з головних категорій, в контексті якої розглядаються не тільки естетичні виміри, але і онтологічні (світ як текст), культурно-історичні (культура як текст, “готовий словник” чи книга), психологічні (свідомий і безсвідомий рівні як текст), на думку дисертаната, також грунтується на виявленні комічного — постмодерністського скепсису.

Спираючись на концепції “кінцевого словника” Р.Рорті, “пастішу” Р.Барта, “подвійного кодування” Ж.Дерріда, Ч.Дженкса, Ф.Джеймсона в аналізі творів М.Кагеля, дисертант доводить, що принцип іронії є одним з головних чинників музичної постмодерністської естетики. Визначено, що постмодерністська концепція тексту створює ситуацію, коли стосунки автора з його твором та реципієнтом існують в заданому іронічному контексті, оскільки інтертекстуальна основа тексту припускає обов’язкове урахування іронічного коду.

На матеріалі творів М.Кагеля показано, що гетерогенний текст не дається як результат, а створюється в процесі постійного означування і є неможливим без активної співтворчості реципієнта. Текст віддзеркалює іронічне ставлення автора до самої спроможності потенційного реципієнта підключитися до процесу вироблення тексту та відтворити його в новому контексті. Автор припускає, що реципієнт може і не відчути іронічного коду та сприймати увесь твір цілком серьозно, ігноруючи його інтертекстуальну та ігрову основу.

Спираючись на теорію деконструкції Ж.Дерріда, дисертант встановлює, що принцип іронії є головним методом у постмодерністській концепції “критичної музики” М.Кагеля. Через метаколажі – опери й твори “інструментального театру” — М.Кагель здійснює іронічну стратегію – пародійну деконструкцію шаблонів свідомості та стереотипів сприйняття по відношенню до “великої” музики, до різних рівнів класичної і серіалістської музики[7, c. 227-229].

3. Іронічний текст як засіб протистояння владі

Найперше, іронія є риторичною фігурою, що може бути реалізована на різних рівнях – від одиничного висловлювання до окремого тексту в обов'язковому контекстуальному оточенні, тобто на найпростішому рівні, не доходячи більш ускладнених її форм, іронія мислиться не просто як суперечність, а як доволі жорстке заперечення, висміювання певних ідей та переконань, висловлене, щоправда, – і в цьому весь її сенс – не напряму, а приховано, з більшим чи меншим ступенем ясності. Саме такий інваріант іронії зустрічається в літературних текстах найчастіше.

а) Виникнення та функціонування іронічного тексту. В історії людства художня література часто ставала засобом (а то й єдино можливим способом) пропаганди ідей та переконань. Виникнення іронічного тексту, вочевидь, стало наслідком двобічного розвитку одного й того ж суспільно-культурного процесу – поширення ідей гуманізму та принципів відкритої ліберальної дискусії. В давніх періодах розвитку світових літератур частіше зустрічаємо приклади відвертої сатири (як от у Демосфена, Ювенала, Ціцерона, чи давніх українських полемістів Івана Вишенського, Іпатія Потія, Мелетія Смотрицького), в яких іронічні звороти є спорадичними риторичними фігурами і рідко який з текстів не стає іронічним повністю. З іншого боку існує багата традиція народного фарсу, “сміхова культура”, котра, хоч і є насмішкувато-іронічною у своєму буфонадному перевертанні низу і верху, а проте, виявляє ознаки “послаблення позитивного полюсу амбівалентних образів” і, в той спосіб, від іронічності віддаляється.

З поширенням суспільної “відкритості”, розширюються і масштаби цензурування, що розгортається з часом в цілісну цензурну політику, котра позначає не що інше як процес кристалізації офіційної ідеології, на противагу можливим суперечностям “ідеологій” окремих груп громадян. Протистояння державної та різноманітних громадянських ідеологій мислиться як неперехідне, іронічність, як один із способів виявлення опору владі, не лише виводить на передній план іронію як одну із найбільш використовуваних риторичних фігур, але й перетворюється на більш загальний чинник – передумову, заздалегідь покладений принцип написання цілого тексту, “спільний знаменник”, до якого зводиться текстуальна, у тому числі й художня, структура.

б) Іронія як антипод ідеології. Ідеологія може бути розглянута як сукупність офіційно визнаних висловлювань, що ілюструють ті чи інші інтенції владних структур, накидають аудиторії, на яку спрямовані, певну систему цінностей, спонукають цю аудиторію до тих, а не інших дій. Ідеологія, у той спосіб, вдається до обмежень – висловлювання, що не співмірні з її власним спрямуванням, вона відкидає. Стверджування одних цінностей і заперечення інших в офіційному ідеологічному висловлюванні є однозначним, тобто послідовно неіронічним. Ідеологія, з такої точки зору, є певним серйозним антиподом комічної іронії[6, c. 9-11].

Висновки

Іронія стає «радикально, самодосконалою грою…» (І.Хасан). Іронія, пародія, принцип гри – широко вживані естетичні прийоми постмодернізму.

Іронія як гра з дефініціями, категоріями, фактами, жанрами, стилями та ін. породжує необмежену кількість іронічних значень твору, тоді як модернізм шукав єдине, найостанніше, найсучасніше значення.

Упродовж літературної історії людства авторське іронізування завжди використовувало її риторичний і поетикальний потенціал, проте різні літературні стилі змішують риторику та поетику іронії в різних пропорціях. Наша сучасність поновила зацікавлення тими зразками іронізування, що не мають на меті безпосереднього висміювання, а є територією вільної художньої гри.

Якщо іронія автора є засобом його риторики, спостерігаємо подвоєння і розпад елементів структури тексту, котрі обов'язково функціонуватимуть у фіктивно серйозному та компрометуючому, комічному планах. Завданням читача, в цьому випадку, стане дешифрування справжньої авторської позиції.

В інших випадках, коли іронія виступає загальним знаком поетики чи й світогляду автора, структури його текстів набуватимуть дифузності, їх елементи поєднуватимуть раціональний та ірраціональний, міметичний та фіктивний компоненти. Такий текст перетворюється на постійну гру автора з читачем, і його “дешифрування” стає неможливим.

Список використаної літератури

1. Естетика: Навчальний посібник/ Авт. М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. – 204 с.

2. Естетика: Підр. для студ. вузів/ Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. — К.: Вища школа, 1997[2000]. – 398 с.

3. Естетика: Підручник для студ. гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. — 2-ге вид., доп. і перероблене. — К.: Вища школа, 2005. — 431 с.

4. Ірдинєнко К. Етика і естетика: Курс лекцій для студ. усіх спец. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології і кіно- , телемистецтва. — Луганськ : Альма-матер, 2004. — 52с.

5. Левчук Л. Основи естетики: Навч. посіб. для учнів 10-11 кл./ Лариса Левчук, Олена Оніщенко,. — К.: Вища школа, 2000. — 270 с.

6. Постмодернізм та іронія (типологізація нетипового) // Слово і Час. — 2000. — №6. — С. 6 — 12

7. Сморж Л. Естетика: Навчальний посібник/ Леонід Сморж,; Київський міжнародний ун-т. — К.: Кон-дор, 2005, 2007. — 333 с.