Зміст

Вступ

  1. Проблема економічного зростання

  2. Неокласична теорія економічного зростання за Дж.Б.Кларком

  3. Теоретичні засади неокласичної теорії економічного зростання у формулюванні Р.Солоу, У.Свена, Б.Уолла

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Проблеми економічного зростання завжди були в центрі уваги неокласичної школи, але під тиском нових реалій вони набули ново­го трактування: якщо раніше вони спиралися на абсолютизацію ре­гулюючої ролі ринку, то нині враховуються й кейнсіанські підходи. Серед теоретичних проблем, що розглядаються в межах аналізу впливу факторів на темпи зростання національного доходу, можна назвати умови динамічної рівноваги економічного розвитку, реак­цію механізмів саморегулювання ринкової економіки на зовнішнє втручання. Вплив зайнятості, інвестицій, науково-технічного про­гресу та багатьох інших складових процесу відтворення стають об´єктом дослідження як кейнсіанського, так і неокласичного напря­мів у контексті проблем прогресу.

Становлення інтенсивного типу виробництва та посилення його циклічності надало особливого значення обґрунтуванню ролі, місця і функцій факторів економічного зростання. Цьому сприяв опрацьо­ваний механізм проведення кількісного аналізу (економіко-математичні методи) макроекономічної взаємодії факторів та їхнього впли­ву на динаміку зростання суспільного продукту.

Неокласична доктрина економічного зростання формувала­ся на базі двох джерел — теорії факторів виробництва, що бе­ре початок від Сея, Сеніора, Миля, Кларка, та концепції вироб­ничої функції, що враховує взаємодію двох факторів — праці і капіталу.

Дещо інакшим є визначення проблеми зростання класиками по­літичної економії Петті, Смітом, Рікардо, яке не ігнорується сучас­ною неокласичною школою, але більшою мірою використовується Кейнсом та його послідовниками.

1. Проблема економічного зростання

Проблема економічного зростання не є новою, оскільки вперше питання про взає­мозв´язок кількості національного продукту з факторами його утво­рення було предметом дискусії між Рікардо та Сеєм, які необхід­ність дослідження джерел економічного зростання зв´язували з вирішенням проблеми реалізації. На думку Рікардо, що поділяв мір­кування Сміта, зростання матеріального багатства суспільства залежить від часток нагромадження та споживання у національному продукті, розміри яких зумовлені продуктивною силою праці, тоді як Сей стверджував, що його зростання залежить від продуктивнос­ті факторів виробництва та можливостей ринку. Власне, і Сей, і Рікардо вже тоді окреслили коло факторів економічного зростання, дослідження міри впливу котрих здійснювалося протягом усієї істо­рії розвитку економічної думки.

Неокласична теорія економічного зростання як особливий на­прямок макроаналізу виходить зі старої класичної концепції трьох факторів виробництва, згідно з якою праця, земля та капітал є са­мостійними творцями вартості, тому власник кожного з факторів отримує частину створеного продукту у вигляді доходу (заробітної плати, ренти та прибутку) залежно від продуктивності кожного з факторів. Саме така форма розподілу, на думку Сея, сприяє розвит­ку виробництва, оскільки стимулює рівномірне використання всіх наявних факторів (ресурсів) у суспільстві і забезпечує саморегулю­вання процесу виробництва. [7, c. 158]

2. Неокласична теорія економічного зростання за Дж.Б.Кларком

Значні уточнення в теорію економічного прогресу вніс Дж. Б. Кларк, який детально проаналізував проблему продуктивно­сті кожного з факторів і вказав на те, що віддача фактора зменшу­ється в міру того, як йому віддають перевагу і кількісно зростає йо­го використання (він формулює закон граничної продуктивності та закон спадної віддачі факторів виробництва). Забезпечення опти­мального співвідношення між факторами виробництва, на його ду­мку, є важливою передумовою зростання, причому ця оптимальність підтримується автоматично, завдяки дії ринкових сил. [7, 160]

Американська школа неокласики була заснована таким економістом, як Джон Бейтс Кларк (1847 — 1938). Отримавши освіту в Німеччині, він згодом повертається до США, де займається викладацькою та науковою діяльність В своїх працях "Філософія багатства" (1886) "Розподіл багатства" (1899) та інших він формулює закон спадної продуктивності й капіталу. Завдяки цьому закону, Дж. Б. Кларк розробляє власну теорію граничної продуктивності.

Кларк заявляв, що технологічний і моральний фактори є визначальними для розвитку економіки, основу якої становить окреме ізольоване господарство.

Проблему розподілу Кларк вважав головним питанням політичної економії. Розподіл сукупного доходу країни, на думку вченого, відбувається у відповідності з природним законом, тобто кожен власник певного фактора виробництва отримує рівно ту частину загального багатства, яку він створює.

Методологія дослідження Кларка нагадувала дослідницький метод теоретичної механіки. Вся економічна наука ділилась на три розділи: (1) універсальну економіку, (2) економічну статику, (3) економічну динаміку. Перша зосереджується на пізнанні загальних універсальних законів розвитку економічних явищ і процесів. Друга вивчає дію цих законів в умовах сталого нерухомого стану організованого господарства, тобто за відсутності будь-яких змін у кількості і соціальній структурі населення, обсягу капіталу, технологічного рівня виробництва і потреб населення. Статичний стан у Кларка — це гіпотетична модель для визначення умов рівноваги у «чистому вигляді». Статичні закони Кларк вважав основними.

Динаміка відбувається в результаті дії зовнішніх сил, які ускладнюють розвиток і порушують рівновагу.

На відміну від попередньої класичної схеми факторів виробництва, Кларк пропонує свою, яка складається вже не з трьох, а з чотирьох факторів: (1) капітал у грошовій формі, (2) капітальні блага (засоби виробництва і земля), (3) діяльність підприємця, (4) праця працівника.

Кожен із зазначених факторів має свою специфічну продуктивність, яка винагороджується відповідним доходом. Грошовий капітал — це джерела доходу банкіра у формі процента, капітальні блага забезпечують їх володарям ренту, діяльність підприємця — підприємницький прибуток, праця робітника гарантує йому доход у вигляді заробітної плати. Сукупний доход країни Кларк ділив на три великі частини: загальну суму заробітної плати, загальну суму процентів і сумарний прибуток.[6, c. 62-63]

У пошуках принципів і критеріїв розподілу суспільного доходу Кларк переносить концепцію спадної корисності на фактори виробництва, замінюючи теорію поведінки споживача; теорію споживчого попиту замінює теорією вибору факторів виробництва. У Кларка кожен підприємець намагається знайти таку комбінацію факторів виробництва, яка б гарантувала мінімізацію витрат і максимізацію доходів.

На противагу Сею, Дж. Б. Кларк трактував капітал не як один, як два фактора виробництва — грошовий капітал і капітальні блага. Коли економіка перебуває в статичному стані, підприємницький прибуток дорівнює нулю, так як вільна конкуренція веде не до перерозподілу середнього прибутку, а до його повного щезнення. З врахуванням цього, Кларк вважав підприємцями тільки тих, хто має достатню ділову кваліфікацію і власний капітал.

Кларка вважають засновником теорії граничної продуктивності, яку він розробляв з врахуванням ідей Т.Р. Мальтуса та Й. фон Тюнена.

Кларк відстоював закон спадної продуктивності праці і капіталу, мотивуючи його тим, що кожна додаткова одиниця праці за незмінного обсягу капіталу має меншу продуктивність у порівнянні з внеском попередньої одиниці. Так саме кожна наступна одиниця капіталу, додана до незмінної кількості працівників, дає менший приріст продукції, ніж попередня одиниця капіталу. За Кларком, гранична продуктивність виробничого фактора буде тим нижчою, чим більше його одиниць залучається до виробничого процесу за умов сталих обсягів інших факторів виробництва. Дією закону спадної продуктивності праці Кларк пояснював відсутність будь-якої експлуатації праці. Він стверджував, що якщо зарплата дорівнює мінімальному продукту граничного робітника, то збільшення кількості робітників потягне за собою падіння заробітної плати.

Що стосується прибутку, то він виникає тільки за умов "динамічного стану економіки", коли підприємець проявляє себе як новатор.

Теорія розподілу Кларка відрізняється від попередніх тим, що за точку відліку беруться не "витрати" чи "вкладення", а результати виробничої діяльності кожного фактора.

Дж. Б. Кларк негативно оцінював процес монополізації капіталістичного виробництва. Монополію він називав наслідком однобічного контролю над ринком, вважаючи її засобом грабунку суспільства та гальмуванням прогресу, але, все ж таки, явищем винятковим і тимчасовим.

Узагалі, у центрі неокласичного визначення проблеми еконо­мічного зростання стоїть ідея оптимальності ринкової систе­ми як саморегулювального організму, що зумовлює якнайповніше використання всіх виробничих факторів окремими економічними суб´єктами й економікою в цілому. Відтак немає необхідності у втручанні держави в процес становлення оптимального співвідно­шення між факторами, оскільки його визначають вільна конкурен­ція та ринкові закони. Економічна рівновага та прогрес суспільного виробництва залежать від ефективного використання факторів виробництва та факторіального розподілу доходів, який забезпечує формування раціональної структури виробництва.

Засновник "американської школи", який зробив помітний внесок у формування неокласичної економічної теорії кінця XIX ст., Дж.-Б. Кларк, праці якого, у тому числі фундаментальні, були опубліковані в 80 — 90-х роках XIX ст. З них найбільш значущі книги — "Філософія багатства"(1886) і "Розподіл багатства"(1899), в яких, особливо в останній, йому вдалось заглибитися у найбільш популярні на той час ідеї, відзначити неординарні положення і навіть, як він називав їх, "закони" економічної науки.

Кращі його наукові досягнення необхідно розглядати у двох аспектах — методологічному і теоретичному. У першому випадку йдеться про новизну методології в рамках висунутого вчення про три натуральні розділи (відділи) економічної науки. У другому мова йде про заснований на мікроекономічному аналізі так званий закон граничної продуктивності факторів виробництва.

Розглянемо тепер специфічне вчення Дж.-Б. Кларка про розділи економічної науки, яке включає положення про "універсальні закони", статику і динаміку і відповідно — про статичний і динамічний типи виробництва. У ньому висунута ідея про те, що теорія, яка ґрунтувалася на старому плутасному плані чотиричленного поділу всієї науки на виробництво, розподіл, обмін і споживання, не могла, "як у випадку механіки, вирішити пропоновану прогресом проблему всебічного пізнання статичних законів раніше, ніж закони руху могли бути зрозумілі". Основний аргумент на користь цієї ідеї — можливість з метою теоретичного дослідження створити в уяві статичне суспільство, оскільки "всі натуральні суспільства динамічні".

Як бачимо, виключно теоретично — у дослідних цілях — Дж. -Б. Кларк вважає доцільним іншу, ніж пропонували до нього, "межу між природними розділами економічної науки". У результаті з´явилась нова версія про її межі, викладена вченим так: "Ми маємо перед собою тепер межі трьох натуральних розділів економічної науки. Перший охоплює універсальні явища багатства. Другий включає соціально-економічну статику і говорить про те, що відбувається далі з багатством. Третій відділ включає соціально-економічну динаміку і говорить про те, що відбувається з багатством і добробутом суспільства за тієї умови, якщо суспільство змінює форму і способи діяльності".

У "Розподілі багатства" Дж.-Б. Кларк, будучи прихильним до основоположних принципів неокласицизму, оперує такими категоріями, як "граничний працівник", "граничний характер роботи", "гранична корисність", "кінцева корисність", "гранична продуктивність" та інші. Він цілковито приймав принцип пріоритетності мікроекономічного аналізу, твердячи, зокрема, що "життя Робінзона було введене в економічне дослідження зовсім не тому, що воно важливе саме по собі, а тому, що принципи, які управляють господарством ізольованого індивідуума, продовжують керувати й економікою сучасної держави".

Основна заслуга засновника "американської школи" і одного з теоретиків "маржинальної революції", що призвела до формування неокласичної економічної теорії, полягає насамперед у розробці концепції розподілу доходів на основі принципів граничного аналізу цін факторів виробництва, яку в економічній літературі називають, як правило, "законом граничної продуктивності" Дж.-Б. Кларка.

На думку вченого, цей закон має місце в умовах вільної (довершеної) конкуренції, коли мобільність усіх господарюючих суб´єктів сприяє досягненню параметрів рівноваги економіки. Він навіть визнає, що основна ідея закону, яка дозволяє вести мову про граничну віддачу кожного основаного фактора виробництва для досягнення найбільш ефективного (оптимального) виробничого процесу, співзвучна із судженнями Й.-Г. фон Тюнена.

Очевидно, виходячи з цих міркувань, Дж.-Б. Кларк вирішив зосередитись на маржинальному принципі спадної граничної продуктивності однорідних, тобто таких, що мають однакову ефективність, факторів виробництва. Це означає, що при надмірній капіталомісткості гранична продуктивність праці буде знижуватися з кожним залученим працівником і, навпаки, при незмінній чисельності працівників гранична продуктивність праці може бути вищою тільки внаслідок зростання капіталоозброєності.

Ці загальні підходи до визначення ролі окремих факторів у відтворювальних процесах, їхнього впливу на циклічність розвитку су­спільної економіки з часом було конкретизовано та формалізовано. Серед аналітичних інструментів неокласичних моделей економічно­го зростання є аналіз виробництва з позиції виробничої функції, яка ілюструє залежність між витратами факторів виробництва і обсяга­ми випуску продукції.

Першим, хто визначив виробничу функцію як математичне співвідношення (пропорцію) між двома, змінними — обсягом про­дукції та сумою витрат праці й капіталу був У. С. Джевонс, який 1872 p. використав її для пояснення природи доходів та закону спад­ної віддачі факторів. Дж. Б. Кларк модифікував граничний прин­цип розподілу доходів Джевонса шляхом диференційованого визна­чення частки доходів (у тім числі й ренти, яку Джевонс розглядав як похідну) у створеному продукті. Обидва вони використали функ­цію для пояснення формування доходів, поза зв´язком із теорією зростання.

Наприкінці 20-х pp. математиком Ч. Коббом та еко­номістом П. Дугласом на базі граничного аналізу було сформульо­вано виробничу функцію, яку вони використали для пояснення одного з аспектів проблеми економічного зростання й ефективності використання факторів виробництва.

Вона передбачала необмежену взаємозамінність праці й капі­талу та показувала ступінь впливу різних їх комбінацій на обсяги виробництва, підставі припущень, що прибутки та частка витрат залишаються стабільними, відсутнє нагромадження, а технічний прогрес зумовлює межу заміщення (теоретично можлива навіть по­вна заміна праці капіталом), аналізувався зв´язок між зростанням основного капіталу, кількістю відпрацьованого часу та обсягами ви­робництва.

Ця функція не враховувала зміни якості факторів виробництва, тенденцій до загального зростання їхньої кількості, отже, була ста­тичною, характеризувала екстенсивний тип економічного зростання. Однак саме вона поклала початок вивченню впливу макроекономічних факторів зайнятості, інвестицій, науково-технічного прогресу та ін. на економічне зростання за статичної рівноваги з метою визначення умов забезпечення довготривалого стійкого розвитку. [3, c. 88]

3. Теоретичні засади неокласичної теорії економічного зростання у формулюванні Р.Солоу, У.Свена, Б.Уолла

Теоретичні засади неокласичної виробничої функції як моделі економічного зростання, сформулювали Р.Солоу [2, c.32], Дж.Мід та У.Свен. Вони також виходили з граничного аналізу двох виробни­чих факторів — праці та капіталу, які виробляють однорідний продукт, припускаючи, що кількість праці (робочої сили) зростає постійно й рівномірно, а за умов вільної конкуренції відшкодування витрат факторів відбувається згідно з граничним продуктом (заробі­тна плата дорівнює граничному продукту праці, а прибуток — гра­ничному продукту капіталу), тобто за вартістю (вартість у цій функ­ції визначалася традиційно, через витрати виробництва, які неокласична школа розуміла як суму заробітних плат та прибутків).

Бралося за умову також і те, що ціни факторів змінюються під впливом динаміки праці та капіталу, усі ресурси використовуються повністю, уся неспожита частина продукту інвестується, проблеми попиту не існує. Крім того, автори абстрагувались від впливу науко­во-технічного прогресу і вказували, що аналіз передбачає умови, коли зростання обсягів виробництва не впливає на ефективність ви­робництва, діє закон спадної віддачі.

Виходячи з цих умов, які автори назвали умовами підприємниць­кої рівноваги, вони побудували лінійну залежність, за якої еластич­ність взаємозаміщення факторів дорівнювала одиниці, тобто зміна співвідношення між прибутком і заробітною платою веде до іденти­чної зміни співвідношення між працею та капіталом, і навпаки.

Ця виробнича функція була покликана продемонструвати меха­нізми врівноважування попиту і пропозиції та показати джерела економічного зростання. Однак велика кількість обмежень, допу­щених авторами, нівелювала наочність функції, хоч і не заперечува­ла загальних висновків.

Основна ідея виробничої функції полягала у визнанні того, що економіка функціонує за принципом порівнювання витрат та ре­зультатів, і процес саморегулювання економічного зростання ба­зується на постійному контролі за рівнем віддачі (ефективності) окремих факторів виробництва та визначенні пріоритетів щодо їх використання економічними суб´єктами. Залучення певних факторів до виробництва зв´язується з економічною доцільністю їхнього ви­користання.

Слід зазначити, що у цьому разі виробнича функція характеризує проблеми технологічного вибору, тобто вказує на залежність обсягів виробництва від технологічних пропорцій і не враховує впливу зов­нішніх факторів, таких, наприклад, як співвідношення попиту та пропозиції, вплив суб´єктивних чинників на розміри нагромадження та інших, передбачених умовами підприємницької рівноваги. Згодом, у працях економістів-неокласиків Б.Уолла, Е.Денісона, Р.Солоу[32] функція Кобба—Дугласа модифікується введенням інших факторів зростання: ураховується вік основного капіталу, ма­сштаби виробництва, кваліфікація робітників, тривалість робочого часу та ін. У такий спосіб вони намагалися відобразити вплив нау­ково-технічного прогресу та зміну ефективності використовуваних факторів зі збільшенням масштабів виробництва, але ці показники лише частково передавали його особливості.[7, c. 160]

Висновок

Багатофакторні моделі економічного зростання справді ілюстру­вали рівень впливу кожного з факторів на збільшення обсягів виро­бництва, але не включали чинників, що суттєво впливали на форму­вання циклу, проте не підлягали кількісному вимірюванню. На практиці це набирало вигляду суперечності між обсягами капіталу, що зростали, та незмінністю частки заробітної плати і прибутку в національному доході або відображалось у збільшенні темпів при­росту заробітної плати за зменшення зайнятості в порівнянні із зростанням обсягів капіталу і зменшенням його частки в національно­му доході.

У центрі неокласичного визначення проблеми еконо­мічного зростання стоїть ідея оптимальності ринкової систе­ми як саморегулювального організму, що зумовлює якнайповніше використання всіх виробничих факторів окремими економічними суб´єктами й економікою в цілому. Відтак немає необхідності у втручанні держави в процес становлення оптимального співвідно­шення між факторами, оскільки його визначають вільна конкурен­ція та ринкові закони. Економічна рівновага та прогрес суспільного виробництва залежать від ефективного використання факторів виробництва та факторіального розподілу доходів, який забезпечує формування раціональної структури виробництва.

Економічна теорія має величезне значення для розвитку суспільства й кожної окремої людини. Вона пройшла довгий і складний шлях від примітивних поглядів до структурованих й глибоких теорій, шкіл та обнадійливих спроб втілення економічних ідей в практику господарювання. Безперечно, що в цілому економічна теорія сприяла просуванню людства до більш комфортного й цивілізованого життя.

У сучасному українському суспільстві труднощі вирішення економічних завдань як ніколи раніше підняли значення обґрунтованості і вірогідності економічної теорії, що має служити основою господарської політики, яка прийнята в країні як керівництво до дії.

Ті наукові суперечки і дискусії, які ведуться протягом останніх років, зачіпають проблематику об’єктивних закономірностей розвитку світової і в тому числі вітчизняної економіки, питання прийнятності економічних ідей і концепції, які представлені як в теоріях іменитих економістів, так і в теоретичних досягненнях шкіл, течій і напрямів неокласичної теорії економічного зростання на різних етапах її розвитку.

 

Список використаної літератури

 

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень : Конспект лекцій/ О.Білоконенко; М-во фінансів України. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -89,[2] с.

2. Калюжний В. Пояснення парадоксів неокласичної моделі економічного зростання Р. Солоу/ В. Калюжний // Вісник Національного Банку України. -2005. -№ 2. — С. 32-40.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень : Навч.- метод. посібник/ В´ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народ-ного господ., Кафедра економіч. теорії. -Тернопіль: Астон, 1999. -126 с.

4. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -219 с.

5. Пустовійт Р. Порівняльний аналіз неоінституціональної та неокласичної теорій/ Р. Пустовійт // Економіка України. -2005. -№ 4. — С. 54-60

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. -Кіровоград: КДТУ, 2003. -134 с.

7. Юхименко П.І. Історія економічних учень : Навчальний посібник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. -3-тє вид., випр.. -К.: Знання-Прес, 2002. -514 с.