Вступ.

Розділ 1. Акціонерна власність як форма змішаної власності.

1.1. Сутність та структура акцій та акціонерного капіталу.

1.2. Суперечності акціонерних компаній.

1.3. Види акціонерної власності.

Розділ 2. Корпорації та соціалізація господарського життя в розвинутих країнах.

2.1. Економічні школи про соціально-економічну ефективність форм власності. Еволюція акціонерної власності та її місце в сучасній економіці.

2.2. Особливості корпоративного управління у розвинутих країнах.

2.3. Аналіз корпоративного управління розвинених країн.

Розділ 3. Специфічна діяльність та організація акціонерних товариств в Україні.

3.1. Загальні засади створення акціонерних товариств.

3.2. Позитивні та негативні риси акціонерних товариств.

3.3. Управління акціонерним товариством.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Запровадження в Україні ринкових відносин з адекватними їм організаційно-правовими формами господарювання викликало відродження після багатьох десятиліть забуття інституту господарських товариств, серед яких особливе місце посідають акціонерні товариства. В цій організаційно-правовій формі підприємницької діяльності започатковується більшість нових великих та середніх підприємств, банків, страхових організацій, інвестиційних фондів та інвестиційних компаній.

У формі акціонерних товариств створюються не лише господарські організації низової ланки економіки, а й їх об'єднання. Створення холдингових компаній з мережею дочірніх підприємств акціонерного типу дозволило зберегти цілісні виробничі комплекси, що функціонували в старих організаційно-правових формах виробничих і науково-виробничих об'єднань і в процесі приватизації могли зазнати руйнування в результаті виходу підприємств-учасників з таких об'єднань.

Реформування державного та комунального секторів економіки також відбувається з широким застосуванням акціонування — перетворення державних та комунальних унітарних підприємств у процесі їх корпоратизації та приватизації у відкриті акціонерні товариства. Саме акціонування дозволило широким верствам населення взяти участь у приватизації державного та комунального майна шляхом обміну своїх приватизаційних майнових та компенсаційних сертифікатів на акції підприємств, що приватизувалися. У такий спосіб значна кількість громадян України набула статусу акціонерів і отримала змогу брати участь в управлінні справами акціонерних товариств. Рівночасно постала традиційна для акціонерних товариств проблема — захист інтересів дрібних акціонерів, які мають незначні можливості щодо реального впливу на управління акціонерним товариством, а, отже, і захисту своїх інтересів.

Серед широкого кола питань, які розглядаються сучасною економічною теорією, проблема нових форм господарювання, зокрема акціонерних товариств, стає дедалі важливішою. У ході ринкової трансформації економіки України поки що не вдалося створити організаційно-правові механізми реалізації переваг акціонерної власності, ще не сформувався ефективний приватний власник, зацікавлений у фінансовому оздоровленні акціонерного товариства, залученні додаткового капіталу, поліпшенні управління акціонерним капіталом. Наявне макросередовище та нормативно-правова база не створюють сприятливих умов для нагромадження акціонерного капіталу, акумулювання коштів для їх інвестування у реальний сектор, що не дає змоги більшості вітчизняних акціонерних товариств ефективно господарювати. Усе це визначає актуальність та необхідність дослідження цієї теми.

Акціонерна власність не була у центрі уваги радянських економістів, досліджувалися лише окремі аспекти цієї проблеми. Докорінна зміна економічної системи і перехід до ринкової моделі економіки, сприяли різкому зростанню інтересу вітчизняних дослідників до проблеми акціонерної власності. Цей інтерес зумовлений появою та розвитком акціонерних товариств в Україні, і втілений у значній кількості публікацій. Серед сучасних вітчизняних дослідників проблем акціонерної власності слід назвати О.Бондаря. В. Гееця, М.Герасимука, В.Голікова, М.Давимуку, В.Євтушевського. В.Загорського, П.Єщенка, В.Кудряшова. В.Ларцева, С.Лєдомську, І.Малого, С.Мочерного, М.Павлишенка, Ю.Палкіна, О.Пасхавера, Б.Стеценка, Ю.Тимошенко, В.Черняка та ін.

Метою дослідженняє з'ясування місця і ролі акціонерної власності (утвореної внаслідок трансформації державних підприємств) в економіці України. Для досягнення зазначеної мети у роботі поставлені такі завдання:

— з'ясувати теоретичні основи дослідження акціонерної власності та визначити її місце в сучасній економіці;

— простежити еволюцію поглядів представників різних економічних шкіл на проблему ефективності альтернативних форм власності та їхньої ролі в економічному зростанні;

— проаналізувати етапи процесу становлення акціонерних товариств у світовій та вітчизняній економіці;

— визначити передумови та особливості процесу акціювання в Україні;

— вивчити та узагальнити досвід застосування систем корпоративного управління для забезпечення ефективного функціонування акціонерних товариств;

— дослідити чинники, що гальмують виконання усього обсягу функцій акціонерними товариствами у вітчизняній економіці:

— проаналізувати особливості виробничо-фінансової діяльності вітчизняних акціонерних товариств різних форм власності;

Предметом дослідженнявідповідно до поставленої мети і завдань є особливості становлення та принципи функціонування акціонерних товариств в Україні. Об'єктом дослідження є вітчизняні акціонерні товариства різних форм власності.

Розділ 1. Акціонерна власність як форма змішаної власності

1.1. Сутність та структура акцій та акціонерного капіталу

Акціонерна компанія – основна форма організації великих, частини середніх та малих підприємств.

Акціонерна компанія – компанія, власність якої формується внаслідок злиття капіталів її засновників, а також випуску цінних паперів (акцій, облігацій) та їх продажу для отримання прибутків.

Щоб досягти стратегічної мети, компанія може прагнути збільшити ринкову вартість акцій,дохід на окрему акцію тощо. Продаж акцій широкому загалу на фондовій біржі здійснюють лише гігантські акціонерні компанії. Покупцями акцій є банки, страхові компанії, пенсійні фонди, інші колективні акціонери-власники.

Об'єднання капіталів та їх поповнення за рахунок продажу акцій здійснюється з метою підприємницької діяльності. Для цього будують підприємства, інші об'єкти,найману робочу силу закуповують сировину, тощо. Тому в акціонерних компаніях виділяють два аспекти, які відображають розвиток таких елементів економічної системи, як продуктивні сили і відносини власності. У першому акціонерні компанії представлені в засобах виробництва (машинах,устаткуванні,будівлі,тощо), наукових лабораторіях, інститутах, патентах , ліцензіях та інших об'єктах. У другому – як відносини між засновниками, найманими працівниками, власниками акцій, державою з приводу привласнення цих об'єктів та створеного в процесі праці необхідного і додаткового продукту. Таке привласнення здійснюється через виплату заробітної плати найманим працівникам, підприємницького доходу – керівництву компаній, дивідендів – власникам акцій,фіксованих доходів – власникам облігацій, податків – державі тощо.

Акціонерний капітал(власність)поділяють на власний та позичений.

Власний капітал засобі формується з отриманих від випуску і реалізації акцій та облігацій і резервного капіталу,який утворюється внаслідок відрахувань від прибутку та їх інвестування у виробництво.

Власний капітал також може зростати за рахунок наступних випусків акцій. З прибутку власникам акцій щорічно виплачують дивіденди. Але перед цим певна частина прибутку акціонерних компаній спрямовується на сплату податків державі, заробітну плату і премії менеджерам, поповнення резервного фонду тощо. Резервний капітал також використовують для виплати дивідендів у разі погіршення економічної кон’юнктури[10, c. 74-75].

Акціонерні компанії належать до колективної форми власності. Це зумовлено тим, що вони, по-перше, виникають внаслідок злиття багатьох індивідуальних капіталів в один асоційований капітал. По-друге, на акціонерних підприємствах праця має колективний характер. По-третє, величина прибутків, що розподіляються ,залежить від результатів колективної праці, від колективно прийнятих на загальних зборах рішень. Водночас виплата дивідендів залежить від кількості акцій та їх видів, тобто означає поєднання колективного з індивідуальним (приватним) за домінування колективного. По-четверте власники акцій не можуть претендувати на частку майна компанії, і у випадку продажу акцій вони отримують лише їх вартісний еквівалент, а сам власний капітал дробитися не може.

Позичений капітал утворюється з банківського кредиту та коштів, отриманих від випуску облігацій. На початку 90-х років в акціонерному капіталі наймогутніших 500 американських корпорацій кошти, отримані від випуску і реалізації акцій ,становили майже 20%. Наприкінці 90-х років шляхом емісії цінних паперів формується основна частка фінансових ресурсів для новостворених компаній, передусім пов'язаних з інформаційними технологіями.

Перші акціонерні компанії виникли на початку XVII ст., а перший акціонерний банк – у 1694 р. в Англії. Проте до 30-х років XIX ст. їх було дуже мало. Перша економічна криза 1825 р., процес переростання продуктивними силами вузьких меж індивідуальної капіталістичної власності зумовили розвиток акціонерних компаній та акціонерних банків,він стає економічно неминучим, оскільки індивідуальні капіталісти не спроможні були будувати залізниці, інші великі об'єкти. Найшвидшими темпами акціонерні компанії виникали в останній третині XIX ст. У Німеччині, наприклад, наприкінці 70-х років їх налічувалось до 460, а на початку XX ст. — понад 5 тис. У Росії на початку 20-х років було приблизно 2,5 тис. таких компаній[13, c. 41-44].

Нині у розвинутих країнах світу кожна велика і навіть середня компанія, а також частина малих існують у формі акціонерних. Завдяки цьому посилюється цілісність економічної системи,акціонерні компанії широко використовуються і для утворення та експансії міжнародних монополій. Так, американська нафтова корпорація «Мобіл корпорейшн» має понад 500 філіалів і дочірніх компаній більш як у 100 країнах світу.

Після жовтневої революції в Росії акціонерні компанії були ліквідовані, їх відродження почалося в часи НЕПу. У 1922 р. налічувалося 20 акціонерних компаній,але наприкінці 20-х років вони знову були ліквідовані. У колишньому СРСР такі компанії почали утворюватися наприкінці 80-х років. Перша виникла в Україні 1988 р.

Акціонерні компанії поділяють на два основних типи:

1. відкриті, акції яких вільно продаються і їх купують усі бажаючі. У деяких країнах(наприклад США)такі компанії називають публічними;

2. закриті, акції яких не надходять у вільний продаж ,а розподіляються серед засновників. Середня кількість акціонерів в акціонерній компанії США – до 60 тис., а в наймогутніших акціонерних компаніях – понад 4 млн осіб. У закритих акціонерних компаніях – до 300 осіб.

Кількість акціонерів у розвинутих країнах заходу постійно зростає (крім періодів економічних криз). Так, у США наприкінці 90-х років майже 55% населення були учасниками фондового ринку безпосередньо або опосередковано (через інвестиційні фонди ), а вартість акцій в населення країни перевершила 13 трлн дол. Економічним стимулом для придбання акцій акціонерами є вищий рівень дивідендів порівняно з викладенням певної суми в ощадний банк. Але під час економічної кризи дрібні акціонери можуть витратити всі свої заощадження.

Акція – вид цінного паперу без встановленого терміну обігу, який засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує право на участь в управлінні товариством,дає право на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, участь у розподілі майна в разі ліквідації акціонерного товариства.

Як предмет постійного продажу і купівлі, акції мають ціну. Сума, зазначена в акції, — це її номінальна вартість, а фактична ціна (за яку продано акцію) – курс акцій, що перебуває у прямій залежності від розміру виплачуваного дивіденду і в оберненій – від рівня позичкового відсотка[20, c. 94-97].

Розрізняють чотири види акцій: іменні, на пред'явника,привілейовані та прості. При продажу іменних акцій до книги реєстрації вносять відомості про кожну таку акцію (зокрема про власника і час придбання акцій ), а також про їхню кількість у кожного акціонера. Ці акції переважно випускають великим номіналом.

При реєстрації акцій на пред'явника до книги вносять лише відомості про їх загальну кількість. Акції на пред'явника випускають малими купюрами.

За розміром оптимального дивіденду акції поділяють на привілейовані та прості. На привілейовані акції дивіденди виплачують у формі стабільного, заздалегідь фіксованого відсотка незалежно від поточного прибутку компанії. Тому після задоволення прав власників облігацій дивіденди виплачуються на привілейовані акції, а в разі ліквідації акціонерного товариства їх власникам повертають вкладені в акції кошти за їх номінальною ціною.

На прості акції виплачують дивіденди залежно від величини прибутку акціонерного товариства в поточному році. Тому із зростанням прибутків власники основної кількості таких акцій отримують великі прибутки. Але власники привілейованих акцій не беруть участі в управлінні акціонерним товариством. Прості акції набули поширення серед населення розвинутих країн. Так, у Швеції тримачем акцій є кожен другий, а продаж акцій працівникам на пільгових умовах практикують 50% усіх відкритих акціонерних товариств.

Формально кожний власник акцій є співвласником акціонерного товариства і має право на прийняття рішень. Насправді лише володіння певною кількістю акцій робить їх власника співвласником акціонерної компанії. Для цього слід мати таку кількість акцій у власній компанії,дивіденди на які становили б не менше 7-10% щорічної заробітної плати найманого працівника. Так,з понад 3 млн акціонерів американської корпорації АТТ половина володіє менш як 5 акціями кожний.

Щодо прийняття рішень акції поділяють на «одноголосі», «багатоголосі» та «безголосі». Серед населення розповсюджуються переважно «одноголосі», а керівництво акціонерними компаніями зосереджується в руках власників крупних пакетів акцій. За визнанням американського економіста Дж. Гелбрейта, права переважної більшості акціонерів ігноруються як практично неіснуючі.

Власники звичайних акцій найбільше ризикують у разі погіршення економічної кон’юнктури чи банкрутства компанії. За втрату акціонерами акцій внаслідок їх знецінення держава жодної відповідальності не несе[4, c.53-55].

В Україні власниками приватизаційних сертифікатів стали майже 40 млн осіб, але кількість акціонерів становить майже 15 млн. Проте переважна більшість їх не стали реальними співвласниками, залишаючись суто формальними власниками.

Оскільки «голосуючі» акції дають право щорічно обирати президента акціонерної компанії, раду директорів, то наприкінці XIX – на початку

XX ст. для того,щоб вирішення цього питання залежало від однієї особи,треба було зосередити в одних руках 51% загальної кількості акцій, тобто контрольний пакет акцій. Із збільшенням кількості акціонерів по всій країні та зростанням могутності акціонерним компаній для придбання контрольного пакета акцій потрібна була все менша їх частинка. Нині у розвинутих країнах світу для цього достатньо зосередити в одних руках до 5% загальної кількості акцій. Контрольним пакетом акцій переважно володіє вузьке коло найбагатших осіб або фінансових інститутів – комерційних банків, страхових компаній тощо. За його допомогою встановлюється багатоступінчаста система залежності та контролю однієї могутньої компанії над іншими меншими компаніями ,або «система участі». Наприклад, «Дженерал моторз» таким чином контролює понад 40 дочірніх компаній (компанії, що стали залежними від наймогутніших компаній ,які придбали їх контрольні пакети акцій). «Система участі» є важливим методом пануванням фінансової олігархії[5, c. 63-64].

1.2. Суперечності акціонерних компаній

В Україні та інших державах колишнього СРСР відбуваються процеси роздержавлення і приватизації економіки. Основним засобом їх здійснення є перетворення державних підприємств на акціонерні компанії. Так, у 1998 р. майже 40 тис. середніх та крупних підприємств стали акціонерними компаніями.

У побудові регульованої ринкової економіки в Україні акціонерна власність може відіграти важливу роль.

Позитивними рисами розвитку акціонерної власності є:

1. значне розширення джерела нагромадження за рахунок вкладів у різних фінансово-кредитних інститутах. Здавалося б, ці кошти держава могла б так само успішно використати на потреби населення, як і акціонерну форму нагромадження. Проте в ощадних банках використання вкладів повністю ізольоване від вкладників – робітників, службовців, працівників села, а в акціонерних товариствах така ізоляція значною мірою усувається;

2. сприяння демократизації управління підприємствами, створенню їх матеріально-технічної бази. У різних галузах промисловості, сільського господарства акціонерне підприємництво сприятиме посиленню заінтересованості трудящих у використанні придбаних факторів виробництва, поліпшенню використання робочого часу, функціонуванню живої праці, зростанню творчої ініціативи робітників і службовців ,їх залученню до управління виробництвом, демократизації відносин власності на підприємстві. Це допоможе подолати відчуженість працівників від засобів виробництва та виробленого продукту,від економічної ,а отже й від політичної влади;

3. значне зменшення диспропорції в економіці: між попитом і пропозицією, між першими і другими підрозділами (групою «А» і групою «Б» тощо). Ця мета буде досягнута за допомогою акумулювання значної частини трудових заощаджень населення, швидкого будівництва на ці кошти підприємств,що випускатимуть гостродефіцитні товари (легкові автомобілі, малогабаритні трактори ,вантажівки, відеотехніку тощо), надання цих товарів акціонерам, які вкладають свої гроші за цільовим призначенням. Частину устаткування для нових заводів можуть виробляти підприємства-акціонери;

4. ефективне регулювання кількості грошей. Продаючи акції, держава зменшує кількість грошей, а скуповуючи, збільшує її. Поширення акціонерної форми власності також сприятиме розвитку товарно-грошових відносин,впровадженню госпрозрахунку, самоокупності, самофінансування,самоуправління;

5. поліпшення якості функціонування та розвитку техніко-економічних відносин, тобто відносин спеціалізації, кооперування, концентрації, виробництва тощо. Цієї мети буде досягнуто як через продаж акцій підприємствам-суміжникам, так і через посилення контролю трудящих за якістю комплектуючих деталей;

6. сприяння раціоналізації процесу управління підприємством вищими організаціями. Зокрема, право міністерств і відомств бути пайовиками акціонерних підприємств послабить відомчу монополію, зробить їх більш заінтересованими в активному розвитку підприємств і об'єднань, сприятиме скороченню управлінського апарату, демократизації процесу управління. Внаслідок цього посилиться боротьба з бюрократизацією , послабляться адміністративні методи управління економікою;

7. прискорення міжгалузевого переміщення виробничих фондів економічного стимулювання у ті галузі, в яких виробляють гостродефіцитні товари народного споживання. Це, у свою чергу , стимулюватиме використання досягнень НТР з базових наукомістких галузей промисловості в АПК, легкій промисловості сфері послуг[6, c. 62-64].

Негативними рисами розвитку акціонерної власності є:

1. можливість за допомогою акцій централізувати трудові заощадження і таким чином посилювати економічний контроль за значною кількістю населення. Так, у США 1% найзаможніших сімей володіє понад 50% акцій корпорацій, у ФРН 0,9% сімей належать 90% усіх акцій. Внаслідок широко розповсюдження акцій в акціонерному капіталі крупних компаній певна частка належить централізованим заощадженням населення, вилученим через механізм широкого розповсюдження акцій;

2. мільйони дрібних акціонерів стають банкрутами. Тобто втрачають свої заощадження під час економічних криз. Так,у США під час кризи 1974-1975 рр. Кількість таких акціонерів скоротилась майже на 7 млн осіб. Такий ризик існує у разі самостійної купівлі акцій. Він зменшується при здійсненні вкладів у пенсійні,страхові,взаємні фонди ,оскільки їх надійність гарантується чинним законодавством,самими інститутами;

3. купивши контрольний пакет акцій,гігантські корпорації встановлюють контроль за дрібнішими компаніями ,а через «систему участі», тобто багатоступінчасту систем залежності та контролю, контролюють капітал інших фірм, який у декілька разів перевищує їх власні активи;

4. акціонерні компанії вдаються до різних фінансових махінацій на фондових біржах,здобуваючи можливість надмірного збагачення. Так, Дж.Гетті за короткий час збільшив одержане від батька майно з 15 млн до понад 2 млрд дол. І став мільярдером ,скуповуючи акції за «викидними» цінами в роки депресії;

5. за допомогою акцій активно ведеться підкуп вищих чиновників державного апарату,законодавців;

6. акціонерна форма підприємництва використовується як засіб економічного примусу для викуповування нерентабельних філіалів крупної монополії. Так, у 1982 р. корпорація «Дженерал моторз» змусила 1,4 тис. найманих працівників одного із своїх заводів повністю викупити його. У тому ж році інша американська компанія «Нейшнл стіл» змусила 11 тис. осіб викупити один із своїх нерентабельних сталеплавильних заводів. Ці нерентабельні, обтяжені боргами підприємства продають переважно за ціну ,яка перевищує їхню вартість. Так, щоб забезпечити належний технічний рівень нерентабельного сталеплавильного заводу «Нейшнл стіл», потрібно було 650 млн дол., а щоб завод вижив,- необхідно було знизити рівень заробітної плати, пенсій, тривалість оплачуваних відпусток,подовжити робочий день тощо.

У поєднанні позитивних та негативних сторін акціонерних компаній системно розкривається їх глибинна внутрішня сутність. Від співвідношення цих сторін значною мірою залежить ефективність роботи акціонерних підприємств (як і інших видів підприємств), а отже величина витрат та отримуваний прибуток[11, c. 71-74].

1.3. Види акціонерної власності

Акціонерна власність — найбільш розвинута форма спільної часткової власності, її суб'єктом є акціонери (власники акцій), а об'єктом — реальний та фіктивний капітал акціонерного товариства (AT). Реальний капітал AT, тобто його гроші та засоби виробництва, утворюється за рахунок коштів, одержуваних AT від продажу своїх цінних паперів (акцій, облігацій тощо), які становлять фіктивний капітал AT.

Акціонерна власність — асоційована приватна власність, що характеризується належністю реального капіталу акціонерного товариства всім його суб'єктам (акціонерам) загалом, а фіктивного капіталу кожному акціонеру окремо в тій частці (долі), яка відповідає його вкладу в капітал акціонерного товариства.

Така двоїстість акціонерної власності як асоційованої (спільної) приватної власності зумовлює право кожного акціонера брати участь в управлінні (володінні, розпоряджанні та використанні) реальним капіталом AT та" присвоювати прибуток у формі дивіденду відповідно до кількості належних йому акцій. Як асоційована приватна власність, акціонерна власність є перехідною формою від приватної до спільної власності, формою, що заперечує та скасовує приватну власність у межах капіталістичного способу виробництва. На основі акціонерної власності утворюються відкриті акціонерні товариства (ВАТ) та закриті акціонерні товариства (ЗAT).

На мою думку, суть акціонерної форми власності можна розкрити через права володіння, користування і розпорядження певною часткою статутного капіталу співвласниками акціонерного товариства, усередині якого існує їх обмежена відповідальність, а їхні права власності підтверджують цінні папери — акції.

В залежності від способу створення та порядку відчуження акцій акціонерні товариства традиційно поділяють на два основні види – відкриті акціонерні товариства (ВАТ) та закриті акціонерні товариства (ЗАТ), кожен з яких має свої особливості. Зокрема, ВАТ і ЗАТ відрізняються:

порядком розміщення акцій (у ВАТ – шляхом підписки і вільної купівлі-продажу на фондовому ринку, в ЗАТ – розміщенням серед засновників);

порядком руху учасників (у ВАТ він вільний, у ЗАТ – дещо обмежений, оскільки акції такого товариства не продаються/купуються на біржі);

видами акцій, що випускаються цими товариствами (ВАТ може випускати як іменні акції, так і акції на пред’явника, а ЗАТ – лише іменні);

порядком створення (у ВАТ він досить складний, що пов’язано з розміщенням акцій серед заздалегідь невизначеного кола осіб шляхом підписки, а, отже, і наявністю етапів, не притаманних ЗАТ: реєстрації інформації про акції (що публікується), оголошення про підписку, процедури підписки, вирішення на установчих зборах питань, пов’язаних з результатами підписки);

кількістю акцій, що розподіляються між засновниками: при створенні ЗАТ між засновниками останнього розподіляються усі оголошені до емісії акції, а засновники ВАТ повинні підписатися і протягом 2 років з моменту державної реєстрації бути держателями щонайменше 25% акцій товариства;

мінімальним розміром оплати акцій на момент скликання установчих зборів (у ВАТ він має бути не меншим за 30%, а в ЗАТ – 50% номінальної вартості акцій);

переліком обов’язкових для розгляду на установчих зборах питань (у ВАТ він більш значний, що пов’язане з результатами підписки на акції ВАТ);

обсягом обов’язків і відповідальністю засновників: у засновників ВАТ вони більш значні, що пов’язано з підпискою на акції (обов’язок повернути особам, що підписалися на акції, сплачені ними суми, якщо заснування ВАТ не відбулося)[14, c. 7-9].

Розділ 2. Корпорації та соціалізація господарського життя в розвинутих країнах

2.1. Економічні школи про соціально-економічну ефективність форм власності. Еволюція акціонерної власності та її місце в сучасній економіці

Серед сучасних теорій та підходів, які обґрунтовують доцільність існування та необхідність подальшого розвитку корпорацій, акцентуємо увагу на теорії трансформації капіталізму Дж. К. Гелбрейта. Згідно з його концепцією, "зріла корпорація є результатом розвитку науково-індустріальної економіки, підвищення рівня організованості і планомірності ринкової системи та відокремлення управління від власності, що спричинило прихід до влади техноструктури. П Семюелсон уважає, що бурхливий розвиток акціонерних товариств зумовлений економією масштабу, яка найповніше проявляється в акціонерних товариствах. Появу і розвиток сучасної корпорації О.Вільямсон пояснює сукупністю різних чинників, серед яких основне місце посідає серія організаційних інновацій, метою і результатом яких була мінімізація трансакційних витрат.

Проаналізувавши погляди видатних економістів, можна дослідити обставини, які вказували на слабини в діяльності акціонерних товариств. Наприклад, А.Сміт уважав, що попри свої переваги акціонерні компанії є обтяжливими для національної економіки і не приносять значної користі для суспільства, бо не в змозі протриматися без виняткових привілеїв. Далі в реферованому параграфі дисертант простежує вплив впровадження машин у виробництво на розвиток акціонерних товариств. Особливу роль акціонерній формі організації капіталу відводив запеклий критик капіталізму К.Маркс, який вбачав у ній спосіб скасування капіталу як приватної власності у межах самого капіталістичного виробництва.

М.Туган-Барановський доходить висновку, що хоч акціонерні підприємства є закономірною формою організації виробництва їхня діяльність нерідко має антисоціальну спрямованість. На думку вченого, здорова політика держави має спрямовуватися не на їх обмеження, а на боротьбу зі шкідливими для широких верств населення наслідками їх діяльності.

На мою думку, цікавою є теза Дж.Кейнса про "надмірну фінансову обережність" великих корпорацій. Учений уважав, що корпорації мають схильність до «здорових фінансів», але їхній розвиток несприятливо впливає на загальний рівень зайнятості. Дж. Кейнс доходить висновку, що намагання корпорацій нагромаджувати значні ліквідні активи стримує економічне зростання і зменшує розмір мультиплікатора інвестицій[18, c. 13-14].

Основною перешкодою, що уповільнює розвиток акціонерних товариств на мікрорівні, є слабини корпоративного управління. Ці слабини, зумовлені по-перше, низькою кваліфікацією менеджмент) підприємств, значна частина якого набула навики керівництва ще в адміністративно-командній системі господарювання. По-друге, надмірним втручанням державних контрольних інституцій у справи акціонерних товариств. По-третє, сертифікатною приватизацією, унаслідок якої відбулось значне розпорошення, в тому числі і географічне, власності акціонерних товариств. По-четверте, низьким рівнем економіко-правової культури співвласників акціонерних товариств, яких в Україні налічується близько 19 млн. осіб.

Аналізуючи національно-державні моделі корпоративного управління у розвинутих країнах, їхні переваги і слабини можна зробити висновок, що копіювання основних принципів цих моделей в економіці України є недоцільним та практично нездійсненним. Це зумовлено особливостями формування системи корпоративного управління в Україні в ході процесів роздержавлення і приватизації. Отже, для успішного розвитку акціонерних товариств у вітчизняній економіці важливо дотримуватися загальноприйнятих принципів корпоративного управління. Зокрема розкриття інформації про емітента, захист прав дрібних акціонерів, активне залучення фінансово-кредитних посередників до участі в акціонерному капіталі та ін.

Історія виникнення корпоративного управління відноситься до історії виникнення корпорацій (акціонерних товариств), як їхньої основи. З розвитком акціонерних товариств розвивалося і корпоративне управління. Вітчизною корпоративного управління, як і корпорацій, вважається Англія. Устояні нині норми корпоративного управління були закладені в англійських законах і правилах XIX століття. Тоді це ніхто не називав корпоративним управлінням.

Наступним етапом розвитку корпоративного управління була криза 1929 року, потім — Велика депресія. У той період, в 30-х роках минулого століття в США були прийняті основні федеральні закони щодо корпоративного управління, тобто були сформовані і законодавчо закріплені методи корпоративного управління, які згодом одержали назву "американська модель корпоративного управління". У цей же час у Німеччині і Японії також були сформовані свої моделі корпоративного управління. Узаконені в ті роки в названих країнах вони застосовуються і в теперішній час, періодично удосконалюючись. Існують також особливості корпоративного будівництва в країнах Арабського світу і Латинської Америки, але досвід цих регіонів менш цікавий для української практики[21, c. 15-18].

На підставі аналізу функціонування зарубіжних корпоративних структур можемо дати оцінку моделей (методів) корпоративного управління в зарубіжних країнах — американської, німецької, японської, особливості їх становлення і розвитку. Зарубіжні моделі характеризуються такими основними елементами: учасники акціонерної компанії; ринок цінних паперів; структура володіння акціями; склад ради; законодавчі обмеження; корпоративні дії, що вимагають схвалення акціонерами; механізм взаємодії між учасниками товариства.

Аналіз світового досвіду формування моделей корпоративного управління в промислово розвинутих країнах показав, що єдиної моделі корпоративного управління в країнах з ринковою економікою немає. Кожна з моделей складається під впливом конкретних історичних, економічних, політичних, соціальних, культурних цінностей і традицій цих країн і залежить від наступних факторів:

• структури власності, її концентрації і персоніфікації;
• складу учасників корпоративних відносин і природи їхніх інтересів в акціонерному товаристві;
• структури і способів організації механізму внутрішнього контролю;
• переважної форми системи контролю — зовнішньої чи непрямої (система "аутсайдерів"), внутрішньої чи прямої (система "інсайдерів").

Причини невиконання вітчизняними акціонерними товариствами всього обсягу функцій, притаманних їм у розвинутих країнах, зокрема функції мобілізації особистих заощаджень. В Україні за оцінками експертів заощадження домогосподарств становлять близько 10-15 млрд. грн. Ці заощадження здебільшого неорганізовані, тобто не є об'єктом пропозиції фінансового ринку, що зумовлено низьким ступенем довіри населення до фінансового ринку[18, c. 17-18].

2.2. Особливості корпоративного управління у розвинутих країнах

У розвинутих країнах, де корпоративний сектор займає провідне місце, на його частку приходиться до 80% обсягів виробництва продукції.

Акціонування є звичним способом нагромадження капіталу корпораціями Великої Британії і США. Тому в США утворився найбільший у світі ринок капіталу, а Лондонська біржа — третя у світі за капіталізацією ринку після бірж Нью-Йорку й Токіо. Крім того, існує причинно-наслідковий зв'язок між перевагою акціонерного фінансування, розмірами ринку капіталу й розвитком системи корпоративного управління. Так, наприклад, США є найбільшим ринком капіталу й одночасно країною з найрозвиненішою системою голосування за дорученням і активністю незалежних інвесторів. Незалежні інвестори також відіграють важливу роль на ринку капіталу й у корпоративному управлінні корпораціями Великої Британії.

Учасниками англо-американської моделі є вищі керівники корпорації, директори підрозділів, акціонери (в основному інвестори), урядові структури, біржі, самостійні організації і консультаційні фірми, що надають послуги корпораціям і акціонерам з питань корпоративного управління й голосування за дорученням.

Англо-американська модель, що розвивалася в умовах вільного ринку, дозволяє поділ права володіння й контролю в корпораціях. Цей поділ дуже важливий з ділової й соціальної точок зору, тому що інвестори, вкладаючи свої засоби і, володіючи підприємством, не несуть юридичної відповідальності за дії корпорації. Вони передають функції з управління менеджерам і сплачують їм винагороду за виконання ними функцій агентів з ведення справ. Інтереси акціонерів і менеджерів не завжди збігаються. Корпоративне законодавство, що діє у країнах, які застосовують англо-американську модель, вирішує це протиріччя різними способами. Найважливіший з них — це обрання акціонерами Ради директорів, що стає їхньою довіреною особою і починає діяти на користь акціонерів при здійсненні функцій контролю за управлінням. Зауважимо, що за останні десятиріччя у корпораціях Великої Британії й США сталися зміни у структурі володіння акціями в бік збільшення числа інституціональних інвесторів у порівнянні з індивідуальними[7, c. 84-86].

Японська модель характеризується високим відсотком банків і різних корпорацій у складі акціонерів. Банківська система відрізняється міцними зв'язками між головним банком і корпорацією. Законодавство, суспільна думка і промислові структури підтримують «кейрецу» — групи корпорацій, об'єднаних спільним правом володіння позиковими засобами і власним капіталом. Ради директорів таких груп складаються переважно з «внутрішніх» членів, відсоток незалежних членів надзвичайно низький, а у деяких корпораціях вони взагалі відсутні. За безумовної важливості акціонерного фінансування у більшості японських корпорацій основними власниками акцій є інсайдери. Інтереси зовнішніх інвесторів у японських корпораціях практично не враховуються, тому відсоток іноземних інвесторів мінімальний, хоча навіть незначне число акціонерів з інших країн могло б зробити японську систему більш зручною для зовнішніх акціонерів й інвесторів. Японська система корпоративного управління є багатогранною і створюється навколо головного банку або фінансово-промислової мережі кейрецу. Основний банк і кейрецу — два різні елементи японської моделі організації корпорацій, що доповнюють одне одне. Практично усі японські корпорації мають тісні відносини зі своїм основним банком. Банк надає своїм корпоративним клієнтам кредити й послуги з випуску облігацій, акцій, веденню розрахункових рахунків і консалтингові послуги. Основний банк, як правило, є головним власником акцій корпорації. Для порівняння у США, наприклад, антимонопольне законодавство перешкоджає одному банку мати такий вплив. Зазначені функції, в основному, виконуються наступними структурами:

— комерційними банками — кредити й позички;

— інвестиційними банками — випуск акцій;

— спеціалізованими корпораціями — голосування за дорученням й інші консультаційні послуги.

Німецька модель управління акціонерними товариствами істотно відрізняється від англо-американської і японської моделей, хоча деяка подібність із японською моделлю, на нашу думку, все-таки існує.

Так, банки є довгостроковими акціонерами німецьких корпорацій і, подібно до японської моделі, представники банків обираються у Раді директорів. Однак, на відміну від японської моделі, де представники банків залучаються до Ради директорів тільки в кризових ситуаціях, у німецьких корпораціях представництво банків у раді є постійним. Найбільші універсальні банки (тобто банки, що надають широкий спектр послуг) відіграють основну роль, а в деяких корпораціях є основними акціонерами. Існують три основні особливості німецької моделі, що відрізняють її від інших моделей управління корпораціями.

По-перше, німецька модель передбачає двопалатну Раду, що складається з виконавчої ради (правління), основу якої складають керівники корпорації й наглядової, що формується із представників робітників, службовців корпорації й акціонерів. Ці дві палати абсолютно розділені: ніхто не може бути одночасно членом Правління і наглядової ради корпорації. По-друге, чисельність наглядової ради встановлюється законом і не може бути змінена акціонерами. По-третє, у Німеччині й інших країнах, що використовують німецьку модель, законодавчо обмежені права акціонерів у частині голосування, тобто обмежується число голосів, що має акціонер на зборах і яке може не відповідати числу акцій, якими цей акціонер володіє[20, c. 133-134].

Більшість німецьких корпорацій віддає перевагу банківському фінансуванню, а не акціонерному, тому капіталізація фондового ринку невелика порівняно з обсягами німецької економіки. Німецькі банки та у меншому ступені німецькі корпорації є основними учасниками в німецькій моделі корпоративного управління. Як і в японській моделі, банк має багатовекторний вплив, що виявляється у наступному:

— банк виступає акціонером і кредитором;

— банк є емітентом цінних паперів і боргових зобов'язань,

— банк є депозитарієм й агентом, що має право голосу на загальних зборах акціонерів.

Більшість німецьких акцій — це акції на пред'явника (вони не реєструються). У Німеччині більшість акціонерів купують акції через банк, і банки, будучи депозитаріями, мають право голосувати на зборах. Процес полягає в наступному: акціонер дає банку доручення, за яким банк має право голосувати протягом установленого терміну — до 15 місяців. Корпорація висилає порядок денний і річний звіт у банк-депозитарій. Банк передає акціонеру ці матеріали, а також свої пропозиції з голосування. У випадку, якщо акціонер не дає банку спеціальних інструкцій з голосування, банк має право голосувати на свій розсуд. В Австрії, що використовує німецьку модель, дрібні акціонери не настільки активні. Це може бути зумовлене тим, що австрійський уряд прямо чи побічно є великим акціонером у більшості корпорацій.

На відміну від розвинутих моделей корпоративного управління, в Україні законодавчо не закріплена провідна роль у корпоративному управлінні спостережної ради. Ведучим у корпоративному управлінні акціонерного товариства на практиці є правління, а не спостережна рада, що створює основу для зловживання з боку правління своїми повноваженнями. Пропонується посилити роль спостережної ради.

На початку 90-х років ХХ століття американський корпоративний сектор, а потім і корпоративний сектор інших країн, пережив широкомасштабну трансформацію. Головним і єдиним напрямком діяльності компаній стає одержання прибутку — зараз, негайно, за будь-яку ціну. Усе, що не здатне приносити прибуток у даний момент, з'являється зайвим і негайно відривається. Ці нововведення в корпоративному управлінні, апробовані в американських корпораціях, дали великий економічний ефект. Встановлено, що американська модель усе більш поширюється в інших країнах світового співтовариства, як найефективніша. Вона є найбільш демократичною і прогресивною. Однак заслуговують на увагу окремі елементи корпоративного управління й інших країн. Так, у німецькій моделі становить інтерес участь банків в управлінні корпораціями, у японській моделі — участь держави. На регіональному рівні заслуговує інтерес формування корпорацій у штаті "Делауер" (США). З огляду на конкретні історичні, економічні, політичні, соціальні, культурні особливості країни і регіонів, рекомендовано використовувати досвід зарубіжних країн при формуванні вітчизняної моделі корпоративного управління[9, c. 57-58].

2.3. Аналіз корпоративного управління розвинених країн

Аналіз корпоративного управління розвинених країн, на нашу думку, буде не повним, якщо не звернути увагу на специфіку існуючих корпоративних об'єднань. Сьогодні в західних країнах накопичено великий досвід створення й розвитку корпорацій — фінансово-промислових об'єднань. Структура й характер цих інтегрованих об'єднань в окремих країнах виявляється як у схожих рисах (чому, в першу чергу, сприяє діяльність транснаціональних компаній), так і у помітних відмінностях. Вони значною мірою пов'язані з історичними обставинами і визначаються індивідуально, залежно від стану виробництва й ринку, але, насамперед, обумовлені специфікою законодавчого регулювання діяльності фінансових організацій, що має відношення до корпоративної власності й управління.

Економіка розвинених індустріальних країн демонструє різноманітні форми організаційно-господарської взаємодії корпоративних об'єднань і побудови на їхній основі транснаціональних і національних корпорацій. Серед різноманіття корпоративних форм об'єднань є як традиційні концерни на чолі з великою промисловою корпорацією, так і універсальні багатогалузеві промислово-фінансові об'єднання, що сформувалися навколо банків. Розглянемо найтиповіші моделі корпоративних об'єднань деяких високорозвинених країн.

В економічно розвинених країнах існують різноманітні моделі організації й різні принципи реалізації систем управління корпораціями, на які існуючі ринкові фактори чинять схожий вплив. Це дає підставу для визначення типових моделей організації й управління корпораціями. У сучасних дослідженнях виділяють три основні моделі управління корпораціями: англо-американську, японську й німецьку.

В англо-американській моделі, що розвивалася в умовах вільного ринку, існує механізм взаємодії трьох основних груп учасників, які утворюють «трикутник корпоративного управління»: керівники — Рада директорів — акціонери. Учасниками англо-американської моделі можуть бути вищі керівники корпорації, директори підрозділів, акціонери, урядові структури, біржі, самостійні організації й консультаційні фірми. У США та Великій Британії взаємини між вищими керівниками корпорації, директорами підрозділів і акціонерами визначаються чинними законами й правилами.

Японська модель характеризується високим відсотком банків і різних корпорацій у складі акціонерів. Японська система корпоративного управління є багатогранною і створюється навколо головного банку або фінансово-промислової мережі кейрецу. Основний банк і кейрецу — два різні елементи японської моделі організації корпорацій, що доповнюють одне одного. Схему японської моделі взаємин у корпорації можна представити як співвідношення незалежних: зовнішні акціонери — незалежне управління, та взаємозалежних: уряд — правління — кейрецу — головний банк ланок корпоративних взаємовідносин. Взаємодія між учасниками корпорації спрямована на встановлення ділових контактів, а не на встановлення балансу сил, як в англо-американській моделі[20, c. 137-138].

Німецька модель управління акціонерними товариствами істотно відрізняється від англо-американської і японської моделей. Двопалатне правління — унікальна риса німецької моделі. Німецькі корпорації управляються наглядовою радою й Правлінням. Наглядова рада призначає й розпускає Правління, затверджує рішення керівників і дає рекомендації Правлінню. Існують дві основних відмінності німецької моделі від японської й англо-американської:

— чисельність наглядової ради встановлюється законом і не підлягає зміні;

— до наглядової ради входять представники робітників корпорації.

У західних країнах накопичено суттєвий досвід створення й розвитку корпорацій — фінансово-промислових об'єднань. Економіка розвинених індустріальних країн виявляє різноманітні форми організаційно-господарської взаємодії корпоративних об'єднань і побудови на їхній основі транснаціональних і національних корпорацій[15, c. 71].

У США сьогодні поширені два основні типи об'єднання корпорацій:

— по-перше, об'єднання, де ядром виступає банківський холдинг;

— по-друге, об'єднання, де інтегруючим ядром виступає виробничо-технологічний комплекс.

Промисловий комплекс Японії сьогодні складається фактично із шести рівновеликих економічних комплексів-корпорацій (седани). Седани є самодостатні, універсальні багатогалузеві економічні комплекси, що включають у свою

організаційну структуру фінансові установи (банки, страхові й трастові компанії), торгові фірми, а також комплекс виробничих підприємств, що складають повний спектр галузей народного господарства. Усередині седанів діє принцип не конкуренції, а цілеспрямовано організованої внутрішньої спеціалізації (сфери діяльності фірм не перетинаються), тому у відносинах постачальник — споживач затвердилася взаємна монополія. Таким чином, економічне середовище всередині седанів є неринковим, а існуюча в японській промисловості організаційна структура привела до формування олігополії на ринку кінцевих продуктів.

У той час, як японська модель в індустріальному розвитку реалізує імпортне заміщення за державного контролю над зовнішньоекономічною сферою і самостійному фінансовому забезпеченні інвестиційного процесу, модель, що обрана Південною Кореєю орієнтована на експортний шлях розвитку при відкритій економіці й опорі на іноземну кредитну допомогу. Відмінною рисою такого шляху є те, що зростання економіки відбувається в умовах контрольованого, але стійкого зростання цін.

Характерні риси німецьких корпоративних об'єднань виявляються у тісному зв'язку банків із промисловістю. На основі акціонерних, фінансових і ділових зв'язків відбувається міжгалузева інтеграція промислових концернів з фінансовими інститутами, що розвиваються до стійких горизонтальних корпоративних промислово-фінансових об'єднань[20, c. 142-144].

Розділ 3. Специфічна діяльність та організація акціонерних товариств в Україні

3.1. Загальні засади створення акціонерних товариств

Акціонерні товариства можуть створюватися шляхом заснування і шляхом реорганізації.

У світовій практиці застосовується 2 способи створення акціонерних товариств шляхом заснування:

а) з використанням підписки на акції (Франція та ін.);

б) шляхом розподілу акцій між засновниками (Німеччина, Російська Федерація та ін.).

В Україні за Законом «Про господарські товариства» передбачено застосування двох способів: першого (шляхом підписки) — для відкритих акціонерних товариств; другого (шляхом розподілу акцій між засновниками) — при створенні закритих акціонерних товариств.

Хоча порядки створення акціонерних товариств різні, однак існують загальні засади при започаткуванні цих товариств у процесі їх заснування, що передбачають наявність таких етапів:

визначення засновників, тобто осіб, що ініціюють створення акціонерного товариства та беруть на себе обов'язки щодо здійснення відповідних підготовчих дій, а також укладення між цими особами договору, що у світовій практиці іменується по-різному: установчим (українське законодавство) або договором про створення акціонерного товариства (Російська Федерація, Німеччина);

публікація повідомлення про намір засновників створити акціонерне товариство певних параметрів;

проведення засновниками відповідних підготовчих дій щодо створення акціонерного товариства (ці дії дещо різняться від виду товариства — відкрите чи закрите, тобто способу утворення товариства — шляхом підписки на акції чи шляхом розподілу акцій між засновниками), в т. ч. початок формування майнової бази майбутнього акціонерного товариства відповідно до встановлених законодавством вимог щодо її розміру на певну дату (частіше, до початку проведення установчих зборів);

у разі успішно проведених підготовчих дій скликаються установчі збори, на яких приймається рішення про створення акціонерного товариства, затверджується його статут, формуються органи товариства та вирішуються інші питання;

державна реєстрація товариства (за умови прийняття установчими зборами позитивного рішення про його створення)[19, c. 116-117].

Створення акціонерних товариств шляхом реорганізації включає такі основні етапи:

визначення господарської організації (господарських організацій), у процесі реорганізації якої має виникнути нове акціонерне товариство;

вибір способу реорганізації (поділ, виділення, злиття, приєднання, перетворення) і прийняття про це рішення компетентним органом (органами): власником майна — щодо унітарного підприємства або загальними зборами товариства/кооперативу — щодо організацій корпоративного типу;

виконання підготовчих дій, які різняться від способу реорганізації організаційно-правових форм учасників реорганізації (підписання угоди між учасниками реорганізації у формі злиття або приєднання; затвердження розподільчого балансу у разі реорганізації шляхом виділення або поділу; здійснення розрахунків (викуп акцій, часток, паїв) з учасниками господарських організацій корпоративного типу, що беруть участь у реорганізації, якщо ці учасники голосували проти реорганізації;

затвердження статуту акціонерного товариства, що створюється в процесі реорганізації, обрання органів товариства;

державна реєстрація новоствореного товариства і відповідно — анулювання державної реєстрації господарських організацій, що припинили своє існування в результаті реорганізації.

Акціонерним визнається засноване на установчому договорі та статуті товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. З визначення випливають особливості акціонерного товариства, які обумовлюють специфіку його юридичного статусу. По-перше, статутний фонд акціонерного товариства має акціонерну природу, формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та/або юридичним особам. По-друге, акціонерне товариство має публічний статус емітента цінних паперів (акцій, облігацій). Інші товариства не мають статусу емітента акцій. Акціонерне товариство є юридичною особою, яка від свого імені випускає акції і зобов'язується своєчасно виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску. Шляхом випуску і продажу акцій акціонерні товариства і формують свої статутні фонди, і збільшують їх, якщо це необхідно. Акції відкритих акціонерних товариств допускаються до вільного продажу на умовах, визначених Законом України "Про цінні папери і фондову біржу", іншими актами про фондовий ринок. По-третє, фізичні та юридичні особи, які придбали акції акціонерних товариств, фіксуються у реєстрі власників іменних цінних паперів і набувають статусу акціонерів. Права та обов'язки акціонерів визначені статтями 10 і 11 Закону України "Про господарські товариства", статтями 4, 5, 8 і 9 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу". По-четверте, особливою ознакою акціонерного товариства є обмеження відповідальності акціонерів. Акціонери відповідають (точніше — несуть ризик відповідальності) за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. За ознакою відповідальності акціонерів акціонерне товариство належить до товариств з обмеженою відповідальністю[17, c. 26-28].

Юридичний статус акціонерного товариства характеризується і деякими іншими рисами. Так, товариство має засновницькі права щодо створення господарських об'єднань (участі в існуючих об'єднаннях). Акціонерне товариство має право створювати дочірні підприємства, наділяти їх майном, яке належить товариству, призначати керівника та реалізовувати інші права власника дочірнього підприємства.

Законодавством передбачено, що акціонерне товариство має фірмову марку та товарний знак. Ці реквізити затверджуються правлінням товариства і реєструються в Торгово-промисловій палаті України.

Види акціонерних товариств. За способом функціонування акцій закон розрізняє відкриті та закриті акціонерні товариства. Акції відкритих товариств можуть розповсюджуватися як шляхом відкритої підписки, так і шляхом купівлі-продажу на біржі (статті 6-8 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу", ст. 30 Закону України "Про господарські товариства"). В закритому акціонерному товаристві акції розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки або купівлі-продажу на біржі.

Засновники закритих акціонерних товариств до дня скликання установчих зборів повинні внести не менш як 50 відсотків номінальної вартості акцій[12, c. 167-168].

3.2.Позитивні та негативні риси акціонерних товариств

Акціонерні товариства набули значної популярності завдяки своїм позитивним рисам. Однак цим товариствам притаманно чимало негативних рис, що зумовлює необхідність державного регулювання з метою зменшення небезпечних для суспільства проявів таких рис.

До позитивних рис АТ належать:

• легкість створення значного за розмірами капіталу;

• обмеженість ризику акціонера розміром сплачених за акції коштів, що сприяє залученню значної кількості учасників (акціонерів) та концентрації великих капіталів;
• стабільність майнової бази AT, оскільки на неї, як правило, не впливає вихід акціонера з AT (це відбувається шляхом відчуження акцій іншим особам, що не веде до зменшення майнової бази товариства);
• необов’язковість персональної участі акціонерів у діяльності AT, що полегшує участь у ньому і відповідно – залучає нових акціонерів і їх кошти;
• можливість залучення до участі у відкритих AT широких верств населення і відповідно – розподілу прибутку AT між ними;
• можливість застосування в різних сферах народного господарства (банківська, страхова, інвестиційна діяльність, промисловість, сільське господарство, транспорт тощо) та в усіх секторах економіки – державному, комунальному, приватному, а також створення змішаних AT;
• використання форми AT у процесі роздержавлення і приватизації;
• можливість здійснення контролю над AT завдяки володінню контрольним пакетом акцій (для стратегічного інвестора), не витрачаючи кошти на придбання всіх акцій товариства.

Негативні риси AT:

• складність і тривалість (особливо для відкритих акціонерних товариств) створення;
• значні вимоги до мінімального розміру статутного фонду та складність зміни цього фонду;
• ігнорування інтересів меншості;
• можливість формування виконавчого органу з найманих працівників і необов’язковість персональної участі в них акціонерів зумовлює відчуження останніх від управління AT;
• складність управління AT і контролю за його виконавчим органом з боку акціонерів, що викликано наявністю системи органів: загальних зборів акціонерів, правління, спостережної ради, ревізійної комісії;
• можливість зловживань з боку засновників у зв’язку з легкістю акумулювання коштів;
• тяжіння до монополізму;
• можливість здійснення контролю над AT завдяки володінню контрольним пакетом акцій, якщо такий контроль здійснюється на шкоду AT та його акціонерам;
• значний ступінь державного регулювання діяльності товариства[3, c. 11-14].

3.3.Управління акціонерним товариством

Акціонерному товариству притаманний корпоративний характер управління, тому воно є підприємством з найбільш складною управлінською структурою, ланками якої є:

вищий орган – загальні збори акціонерів,

виконавчий орган – правління,

контрольні органи – спостережна рада (контроль за діяльністю правління і захист інтересів акціонерів у перерві між загальними зборами акціонерів) і ревізійна комісія (контроль за фінансово-господарською діяльністю правління).

Залежно від змісту функції загальних зборів можна поділити на організаційні та фінансово-господарські. Організаційні функції — це:

засновницькі (визначення організаційної структури товариства; створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій, представництв; припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу);

нормотворчі (внесення змін до статуту товариства; затвердження статутів та положень дочірніх підприємств, філій, представництв, правил процедури та інших внутрішніх документів товариства);

"посадові" (обрання та відкликання членів органів управління товариства; визначення умов оплати праці посадових осіб товариства; винесення рішень про їх притягнення до матеріальної відповідальності).

До фінансово-господарських функцій належать визначення найважливіших господарських питань (основних напрямів діяльності товариства і порядку покриття його збитків) і затвердження таких господарсько-правових актів, як плани та звіти про їх виконання; звіти правління про річні результати діяльності товариства; звіти і висновки ревізійної комісії; порядок розподілу прибутку; договори (угоди), укладені на суму, що перевищує зазначену в статуті товариства[1, c. 6-8].

Правління здійснює оперативне управління діяльністю АТ. Це орган, підзвітний загальним зборам, яки визначають персональний склад правління, стратегію його діяльності.

Роботою правління керує голова правління, який призначається або обирається відповідно до статуту товариства. Голова правління акціонерного товариства має право без довіреності здійснювати дії від імені товариства. Статутом може бути надано право представництва без довіреності і членам правління. Голова правління організує ведення протоколів засідання правління. Книга протоколів має бути у будь-який час надана акціонерам.

Спостережна рада акціонерного товариства є органом, який представляє інтереси акціонерів у перерві між проведенням загальних зборів і в межах компетенції, визначеної статутом, контролює і регулює діяльність правління. В акціонерному товаристві, яке налічує понад 50 акціонерів, створення спостережної ради є обов’язковим.

До складу спостережної ради можуть входити представники засновника, акціонерів (крім членів правління), уповноважені представники обслуговуючих банківських установ, Антимонопольного комітету, а також представники трудових колективів, органів приватизації, якщо товариство створюється в процесі корпоратизації чи приватизації.

Спостережна рада затверджує голову правління, за його поданням — членів правління; розглядає й аналізує звіти правління і ревізійної комісії; аналізує дії правління щодо реалізації інвестиційної, технологічної та цінової політики і т. ін. Рада не має права втручатися в оперативні дії товариства.

Ревізійна комісія обирається з числа акціонерів, які не є посадовими особами товариства. Порядок діяльності ревізійної комісії та її кількісний склад затверджують загальні збори акціонерів згідно зі статутом товариства.

Перевірки фінансово-господарської діяльності правління ревізійна комісія проводить за дорученням загальних зборів, спостережної ради, з її власної ініціативи або на вимогу акціонерів, які володіють у сукупності більш як 10% голосів. Ревізійній комісії акціонерного товариства мають бути подані всі матеріали, бухгалтерські або інші документи та особисті пояснення службових осіб на її вимогу. Про результати проведених нею перевірок ревізійна комісія доповідає загальним зборам акціонерного товариства або спостережній раді[16, c. 23-24].

Висновки

Отже, можна підсумувати, що провідною формою власності є акціонерна – одна з найдемократичніших. Виникнення її пов’язане з прискоренням процесів концентрації і централізації виробництва та капіталу, спричинених стрімким розвитком продуктивних сил у другій половині ХІХ ст. велике машинне виробництво зажадало значних капіталів, котрі можливо було мобілізувати на основі акумуляції вільних коштів усього населення. Будучи добровільною формою, акціонерна власність володіє значною стимулюючою силою, пов’язуючи учасника асоціації з конкретними результатами її діяльності. Вона знімає покриви анонімності у використанні капіталу, робить їх прозорими для акціонера. При всіх перевагах акціонерної власності, вона не ідеальна, особливо, коли стосується механізму управління, впливу на діяльність товариства рядових акціонерів. Найчастіше управління здійснюється відповідно до принципу: одна акція – один голос, при якому дрібні власники акцій не можуть помітно впливати на діяльність компанії. Йдеться про відкриті акціонерні товариства з великою кількістю акціонерів і акцій.

Проте більшість акціонерних компаній у світі – товариства закритого типу. Тут акціонерами є і працівниками підприємств. Акції поширюється за рішенням засновників, як правило, у формі закритої передплати. Найчастіше це прості, тобто акції, котрі голосують, які, крім дивіденду, дають її власнику право голосу при прийнятті принципових рішень, що визначають діяльність компанії.

Дослідження акціонерної власності у перехідній економіці ускладнене неусталеністю понятійно-категоріального апарату, і передовсім самої категорії "власність", як однієї із фундаментальних категорій економічної науки. За останні десятиліття у вітчизняній економічній науці з'явились нові тлумачення категорії власності. Проте, на думку дисертанта, усе ще недостатньо у них враховано доволі продуктивні підходи, запропоновані представниками неоінституціоналізму. Власність можна визначити як сукупність прав і відносин, з яких виникають право власності і майновий статус; вона виступає у різних формах, бо на неї впливає складний комплекс взаємопов'язаних чинників — суб'єкти права власності, об'єкти права власності та права власності.

Сучасний етап ринкової трансформації економіки України характеризується важким фінансовим становищем значної частини акціонерних товариств. Тому потреба подальшого дослідження особливостей функціонування корпоративного сектору в Україні нині є нагальною, і передовсім у напрямі розробки пропозицій щодо активізації процесу залучення додаткових фінансових ресурсів.

У вітчизняній науці проблеми економічної реалізації акціонерної власності досліджена, на наш погляд, ще недостатньо. Насамперед відсутній мікро- та макроекономічний аналіз акціонерного товариства як складової корпоративного сектора, глибокого вивчення потребують помилки, допущені при створенні вітчизняних акціонерних формувань. Відчувається нестача узагальнення досвіду реалізації акціонерної власності в зарубіжних країнах, що розпочали економічні перетворення дещо швидше. Водночас, залишаються недостатньо вивченими окремі теоретичні аспекти цієї проблеми.

Основною причиною утворення акціонерних товариств є досягнення синергетичного ефекту, суть якого полягає у тому, що поєднання активів значної кількості осіб забезпечує сукупний результат, який істотно перевищує суму результатів окремих дій цих осіб. На мою думку, суть акціонерної форми власності можна розкрити через права володіння, користування і розпорядження певною часткою статутного капіталу співвласниками акціонерного товариства, усередині якого існує їх обмежена відповідальність, а їхні права власності підтверджують цінні папери — акції.

Розвиток акціонерних товариств на основі приватного капіталу є, на наш погляд, одним із реальних напрямів виходу вітчизняної економіки на шлях сталого розвитку. Подальше утвердження і активізація діяльності корпоративного сектору в Україні вимагає виваженої державної політики у цій галузі та запровадження прогресивної системи корпоративного управління, яка враховує досвід розвинутих країн. Проте копіювання принципів різних моделей корпоративного управління в економіці України вважаємо за недоцільне і практично нездійсненне.

Позитивні наслідки реформування власності демонструють практично всі економіки перехідного типу, однак, країни, які швидко зуміли запровадити ринкові інститути досягли вищих темпів економічного зростання (країни Прибалтики, Центральної Європи). В Україні здебільшого все ще панують не ринкові інститути, а неформальні норми і правила, тому не слід очікувати швидких позитивних результатів від процесу приватизації. Для прискорення одержання віддачі від приватизації треба активно формувати стійкі ринкові інституції. У недержавному корпоративному секторі підприємства краще пристосовуються до макроекономічного середовища та демонструють позитивні впливи ринкових стимулів на їхню діяльність (тісніший зв'язок продуктивності праці та її оплати, вищий рівень грошових надходжень за реалізовану продукцію, ощадливіший підхід до формування витрат та ін.). Це дає підстави для висновку, що акціонерна власність є не лише однією з прогресивних форм власності, а й найповніше може себе реалізувати у недержавному секторі.

Список використаної літератури

1. Акціонерні товариства: принципи управління //Все про бухгалтерський облік. — 2004. — 20 липня. — C. 2-45
2. Ватаманюк З. Приватизація як ключова умова ринкової трансформації економіки України // Економіка України: десять років реформ. — Львів, 2001. — С.27-46.
3. Горбатенко В. Акціонерні товариства : життя за новими правилами/ //Круглий стіл. — 2003. — № 4. — C. 11-14
4. Довгань Л. Державне регулювання фінансової діяльності акціонерних товариств //Фінанси України. — 2000. — № 1. — C. 52-58
5. Ионцев М. Г. Акционерные общества. Правовые основы. Имущественные отношения. Защита прав акционеров. — М.: Ось-89, 1999.
6. Камілова Е. Розвиток акціонерних товариств в Україні //Економіка АПК. — 2003. — № 3. — С.62-64
7. Корпоративное управление в переходных экономиках: Инсайдерский контроль и роль банков / Под ред. Масахико Аоки, Хьюнг Ки Кима. — СП.: Лениздат, 1997.
8. Кудин С. Реєстр як засіб управління акціонерним товариством// Формування ринкової економіки в Україні. Наук. зб. Вий. 5. — Львів:Інтереко, 1999. — С.48-52.
9. Кудин С. Акціонерне товариство як форма самообмеження прав власника // Формування ринкової економіки в Україні. Наук. зб. Спецвип. 8. — Львів:Інтереко, 2001. — С.54-60.
10. Кудин С. Власність як категорія сучасної економічної теорії // Формування нової парадигми економічної освіти в Україні. Матеріали міжнародної науково-методичної конференції до 150- річчя від дня народження С.Подолинського. — Львів, 2000. – С.74-75.
11. Кудин С. Еволюція поглядів на ефективність форм власності в економіці // Вісник Львівського університету. Сер. економічна. Вий. 30. — Львів, 2001. — С.71-75.
12. Кудин С. Проблеми корпоративного управління в Україні // Україна в XXI ст.: формування економічної системи. Матеріали міжнародної студентсько-аспірантської конференції. — Львів, 2001.-С.166-168.
13. Кудин С. Тенденції зміни власності в умовах ринкової трансформації економіки України // Формування ринкової економіки в Україні. Наук. зб. Вий. б. — Львів: Інтереко, 2000. — С.41-44.
14. Мамічева Л. Акціонерні товариства в Україні:зародження і сучасний стан //Економіка. Фінанси. Право. — 1998. — № 9. — C. 7-9
15. Назарова Г.Система міжнародних стандартів корпоративного управління // Фінанси України. — 2002. — № 10. — С. 67-74
16. Портнов А. Удосконалення законодавчої бази акціонерних товариств//Фінанси України. — 1999. — № 12. — C. 22-24
17. Про заходи щодо розвитку корпоративного управління в акціонерних товариствах: Указ від 21 березня 2002 року №280/ Україна. Президент //Офіційний вісник України. — 2002. — № 13
18. Резанова Н. Корпоративне управління на порозі XXI століття [Текст] / Н.Резанова // Фінанси України. — 2002. — № 1. — С. 13-19
19. Спасибо-Фатєєва І. Акціонерне товариство як система ризиків //Право України. — 1999. — № 9. — C. 116-117
20. Спасибо-Фатєєва І.Сучасні проблеми корпоративного управління в Україні // Вісник Академії правових наук України. — 2002. — № 3. — С. 92-110
21. Харенко О. Правове регулювання корпоративних відносин в акціонерних товариствах //Українське комерційне право. — 2006. — № 7. — C. 15-24
22. Яковенко С.І.Аналіз моделей організації корпорацій та корпоративних об'єднань розвинутих країн // Актуальні проблеми економіки. — 2005. — № 7. — С. 131 — 144.