Організаційно — правові засади діяльності підприємств кримінально — виконавчих установ відкритого типу
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1. Історичні аспекти розвитку адміністративно-правового регулювання діяльністю підприємств кримінально-виконавчих установ відкритого типу в Україні
1.2. Ступінь дослідженості зазначеної проблеми
1.3. Адміністративно-правові засади діяльності кримінально-виконавчих установ відкритого типу
Висновки до розділу 1
РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИ-ЄМСТВ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИХ УСТАНОВ ВІДКРИТОГО ТИПУ
2.1. Підприємства кримінально-виконавчих установ відкритого типу як об’єкт організаційно-правового регулювання
2.2. Особливості адміністративно-правового регулювання у сфері праце-влаштування засуджених до обмеження волі
2.3. Організація виробничої діяльності сільськогосподарських підприємств кримінально-виконавчих установ відкритого типу
Висновки до розділу 2
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИХ УСТАНОВ ВІДКРИТОГО ТИПУ
3.1. Гармонізація вітчизняного законодавства з міжнародними правовими актами в контексті оптимізації функціонування кримінально-виконавчих установ
3.2. Удосконалення форм та методів державного управління підприємствами кримінально-виконавчих установ відкритого типу
Висновки до розділу 3
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ
ВСТУП
Актуальність теми. Вітчизняна КВС вступила до дещо іншого організаційно-правового та соціально-етичного русла, тісно пов’язаного з міжнародними правовими та соціально-етичними нормами, з концепцією прав людини. Цей шлях потребує не лише нових теоретичних підходів до проблем діяльності КВС, але й нового змісту та стилю наукового дослідження сфер її діяльності та визначення концептуальних адміністративних засад їх реалізації.
Вітчизняна виправна система знаходиться на шляху пошуку таких механізмів управління, які б змогли найорганічніше поєднати кримінально-виконавчі імперативи та заходи ресоціалізуючого характеру, особливо це стосується виробничої сфери, яка заповнює більшість часу засуджених під час відбування покарання.
Незважаючи на складність та важливість виконуваних завдань, КВС перебуває поза увагою багатьох державних і громадських інститутів. Відсутні прогноз і наукове обґрунтування процесів, що відбуваються в УВП. І нині залишається невизначеною державна політика щодо організаційно-правових засад діяльності виправного відомства.
Аналіз сучасного функціонування КВС України свідчить про недосконалість її організаційно-правового забезпечення. Особливо відчутною вона є у діяльності виробничого комплексу виправної системи.
Зосередивши увагу на організаційно-правових засадах діяльності підприємств нового для вітчизняної виправної системи інституту – установ відкритого типу, ми спробували довести необхідність ефективного виконання ними завдань, конструктивно використовуючи управлінський потенціал у сфері забезпечення засуджених до обмеження волі робочими місцями та надання їм професійних вмінь та навичок, щільно залучаючи до виправного процесу усюсвідому громадськість та органи державної влади і місцевого самоврядування.
В актуальності теми дисертації переконує ступінь наукової розробки проблематики дослідження, оскільки комплексних праць, присвячених вивченню організаційно-правових засад діяльності підприємств виправних установ відкритого типу в Україні не проводилось. Втім, аналіз наукових праць представників різних галузей наук допоміг авторові у формуванні комплексного уявлення проблематики дослідження.
Зокрема, питанням удосконалення організації управління виробництвом УВП приділяли увагу А.М. Абрамова, М.З. Азарович, В.Л. Андрєєв, Б.П. Бугрін, Б.П. Бурда, Г.Н. Виноградов, С.Н. Воронін, А.Ф. Воробйов, В.Ф. Гапоненко, Н.Г. Горазєєв, А.В. Горюнов, В.С. Гуревич, В.С. Дружинін, В.П. Єферін, Л.А. Жук, В.В. Злиденно, А.П. Козлова, Б.І. Коновалов, І.Г. Константинов, Г.І. Корольов, Ж.Г. Костерина, А.Ф. Кочеровцев, Є.Н. Кунаєв, В.В. Мотін, Л.М. Родіонова, Л.В. Прозумєнтов, Л.А. Сапронова, В.Н. Сафронов, Ю.М. Скрипник, З.М. Сулейманова, В.М. Сторчай, А.Г. Торопчинов, А. Устинов, П. Марченко та Н.І. Чуньков.
Наукові праці М.Ф. Аблізіна, Є.М. Бодюла, П. Буликова, В.Б. Васильця, В.В. Гераніна, А.М. Гренкіна, В.І. Горобцова, В.В. Дедюхіна, С. Дементьєва, М.О. Дутова, Г. Зарви, А.І. Зубкова, І. Карпеця, В.І. Карушина, В.Е. Квашиса, М.А. Кирилова, Л.В. Клюєва, К. Ковача, І.М. Корячкіна, Л.Г. Крахмальника, А. Курєєва, А.Ш. Мамодіярова, Ю.О. Мінакова, О.С. Міхліна, О.О. Новикова, А.С. Орловського, В.М. Петрашева, П.Е. Подимова, В.І. Селіверстова, В.Е. Сілкова, Ю.Д. Соловйова, М.О. Стручкова, С.Я. Фаренюка, В.З. Фетисова, Ю. Шутова стосувались вивчення питань організаційно-правових засад діяльності виправних установ відкритого типу та сприяли формуванню у автора цілісної картини зазначеної проблематики.
Серед сучасних вітчизняних представників пенітенціарної науки, чиї праці торкались організаційно-правових засад діяльності КВС, можна виділити Є.Ю. Бараша, І.Г. Богатирьова, А.О. Галая А. Геля, С.К. Гречанюка, Р.А. Калюжного, В. Ковганича, О.Г. Колб, В.О. Корчинського, В.А. Льовочкіна, В. Мойсина, В.П. Пєткова, О.Б. Пташинського, Г.О. Радова, О.В. Романенка, В. Севостьянова, І.С. Сергеєва, О.П. Сєвєрова, А.Х. Степанюка, С.Я. Фаренюка, Ю.В. Чакубаша і Д.В. Ягунова.
Наразі питання організаційно-правових основ виробничої діяльності вітчизняних УВП певною мірою розглядаються у роботах С.К. Гречанюка, І.Л. Жук, Л.А. Жук, А.Л. Калінюк, О.М. Неживець, В. Попова, С.О. Стефанова, В.Ф. Усенка та І. Чеченка.
Отже, актуальність дисертаційного дослідження зумовлена: 1) необхідністю глибокого аналізу чинного законодавства стосовно питань функціонування як КВУВТ, так і виробничої галузі КВС взагалі та КВУВТ зокрема; виявлення та окреслення найбільш проблемних питань організаційного та правового забезпечення їх діяльності; 2) потребою в обґрунтуванні важливості виробничо-професійної складової діяльності УВП саме у контексті забезпечення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених; 3) важливістю привернення уваги державних інституцій та усієї свідомої громадськості до нагальних проблем виправної системи; 4) потребою більш детального вивчення та застосування досвіду функціонування підприємств КВУВТ інших держав; 5) необхідністю дотримання міжнародних стандартів у сфері функціонування УВП під час залучення засуджених до виробничої діяльності; 6) нагальністю розробки науково обґрунтованих рекомендацій удосконалення організаційно-правових засад діяльності виправних установ відкритого типу та їх підприємств.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.Дисертація виконана відповідно до тематики фундаментальних та прикладних досліджень навчальних закладів та науково-дослідних установ …
Обрана тема дослідження безпосередньо пов’язана із виконанням завдань Концепції адміністративної реформи в Україні (Указ Президента України № 810 від 22.07.1998 р.); Програми подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки (Постанова Кабінету Міністрів України № 167 від 15.02.2002р.); Державної програми покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту на 2006-2010 роки (Постанова Кабінету Міністрів України № 1090 від 03.08.2006 р.); Реалізації заходів щодо подальшого забезпечення відкритості у діяльності органів виконавчої влади (Постанова Кабінету Міністрів України № 1302 від 29.08.2002 р.); Програми науково-дослідної роботи Державного департаменту України з питань виконання покарань № 5/1-18 від 11.07.2000 р.; Запровадженнязаходів щодо реформування Державної кримінально-виконавчої служби України (Розпорядження Президента України № 110 від 21.05.2007 р.); Здійснення заходів щодо поліпшення управлінської діяльності і виконавської дисципліни в органах і установах виконання покарань у світлі вимог Президента України (Наказом ДДУПВП № 11 від 05.02.2000 р.).
Мета i завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу законодавства України та практики його застосування розкрити організаційно-правові засади й особливості діяльності підприємств кримінально-виконавчих установ відкритого типу і виробити пропозиції щодо їх удосконалення.
Для досягнення визначеної мети дисертантом були поставлені і реалізовані такі основні дослідницькі завдання:
– провести аналіз стану наукової розробки проблеми;
– дослідити теоретичні та правові засади організації діяльності кримінально-виконавчих установ відкритого типу, як визначального елементу організаційно-правової побудови їх підприємств;
– здійснити історичний нарис розвитку підприємств кримінально-виконавчих установ відкритого типу в Україні;
– проаналізувати як об’єкт правничого наукового дослідження підприємства кримінально-виконавчих установ, організацію управління їх діяльністю;
– встановити особливості організаційно-правового регулювання трудової діяльності засуджених до обмеження волі;
– окреслити найбільш загальні проблемні питання організації діяльності сільськогосподарських підприємств кримінально-виконавчих установ відкритого типу;
– дослідити основні положення міжнародних правових актів та норм зарубіжного законодавства у контексті побудови ефективної пенітенціарної системи, зокрема установ відкритого типу, та її виробничого комплексу, спрямованих, передусім, на здійснення ними ресоціалізуючих функцій по відношенню до засуджених;
– сформулювати пропозиції щодо внесення змін і доповнень до чинного адміністративного, кримінально-виконавчого законодавства та інших нормативно-правових актів України з питань удосконалення організаційно-правового забезпечення діяльності підприємств кримінально-виконавчих установ відкритого типу, форм та методів державного управління у цій сфері.
Об’єктом дослідженняє правовідносини, які виникають в процесі діяльності підприємств кримінально-виконавчих установ відкритого типу, як одного з елементів здійснення процесів виправлення і ресоціалізації стосовно засуджених до обмеження волі.
Предмет дослідженнястановлять теоретико-методологічні засади, норми права, які регулюють організаційно-правові засади діяльності підприємств кримінально-виконавчих установ відкритого типу, а також практика їх застосування.
Методи дослідження.Методологічну основу дисертаційного дослідження складає сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Основним серед них постає загальнонауковий діалектичний метод, за допомогою якого проблемні питання діяльності підприємств кримінально-виконавчих установ відкритого типу досліджувались з позиції їх розвитку, в єдності соціального змісту і юридичної форми. При аналізі стану наукової розробки проблеми застосовувався формально-логічний та системно-структурний методи. Теоретичні та правові засади організації діяльності кримінально-виконавчих установ відкритого типу досліджувались за допомогою порівняльного та формально-логічного методів. На основі історико-правового методу опрацьована генеза підприємств кримінально-виконавчих установ відкритого типу в Україні. Аналіз підприємств кримінально-виконавчих установ як об’єкта організаційно-правового регулювання здійснювався за допомогою системного підходу, аналізу і синтезу та статистичного методу. При встановленні особливостей організаційно-правового регулювання трудової діяльності засуджених до обмеження волі використовувався порівняльний та соціологічні методи (опитування засуджених до обмеження волі та працівників УВП, безпосереднє спостереження, анкетування тощо). При вивченні положень міжнародних правових актів був застосований метод аналізу документів.
Науково-теоретичною основою дослідження слугували наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених та досвід здійснення виправного процесу в установах виконання покарання.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що за характером та змістом розглянутих проблем, а також об’єктом і предметом дослідження дисертація є першим в Україні комплексним дослідженняморганізаційно-правових засад діяльності підприємств кримінально-виконавчих установ відкритого типу.
У результаті проведеного дослідження сформульована низка нових висновків і пропозицій.
Уперше:
– проведений історичний нарис розвитку підприємств кримінально-виконавчих установ відкритого типу в Україні та аргументовано, що державна стратегія розвитку інституту установ відкритого типу та фактична реалізація ними задекларованої мети діяльності виробничого сектору є яскравим індикатором політичного та демократичного рівня розвитку нашої вітчизни;
– наголошено на концептуальній сутності функціонування підприємств виправних установ як невід’ємного елементу виконання ними свого основного завдання – виправлення і ресоціалізації засуджених і у зв’язку з цим — необхідності державної підтримки виробничого сектору кримінально-виконавчої системи;
– підприємства установ виконання покарань досліджено у якості об’єкта організаційно-правового регулювання та визначено його суттєві недоліки на сучасному етапі функціонування вітчизняної виправної системи;
– науковий аналіз з точки зору адміністративного права отримала діяльність підприємств кримінально-виконавчих установ відкритого типу та, зважаючи на дещо оптимістичніші показники стосовно її ефективності у порівнянні з підприємствами виправних установ закритого типу, був сформований висновок про значно вищі потенційні можливості підприємств саме цих установ, у порівнянні з іншими, у виконанні їх основного завдання — виправлення і ресоціалізації засуджених;
– зосереджена увага на організаційно-правових проблемах діяльності сільськогосподарських підрозділів кримінально-виконавчої системи;
– комплексного вивчення набули основні положення міжнародних правових актів та норм зарубіжного законодавства у питанні їх застосування та імплементації у ході удосконалення організаційно-правових засад діяльності вітчизняних підприємств кримінально-виконавчих установ відкритого типу.
Дістали подальшого розвитку питання:
– дослідження теоретичних та правових засад організації діяльності кримінально-виконавчих установ відкритого типу;
– встановлення особливостей організаційно-правового регулювання трудової діяльності засуджених до обмеження волі;
– осмислення ролі виробничих підприємств у якості невід’ємного елементу надання засудженим необхідних трудових вмінь та навичок.
Уточнено:
– визначення поняття «організаційно-правове регулювання діяльності підприємств установ виконання покарань» та «організаційно-правове регулювання діяльності сільськогосподарських підприємств установ виконання покарань»;
– необхідність закріплення сформульованих у роботі принципів та напрямків організації виробничо-господарської діяльності виправних установ;
– доцільність імплементації певних положень зарубіжного законодавства у ході удосконалення організаційно-правових засад діяльності вітчизняних підприємств кримінально-виконавчих установ відкритого типу.
Практичне значення одержаних результатів.Наукові положення та висновки, отримані в результаті дисертаційного дослідження, становлять науково-теоретичний та практичний інтерес:
- у науково-дослідній сфері — дисертація може бути покладена за основу подальшої розробки проблем організації ефективного функціонування підприємств виправних установ відкритого типу у ході здійснення реформування усього виправного відомства;
- у правотворчості — в результаті проведеного дослідження сформульовані конкретні пропозиції щодо вдосконалення системи чинного національного законодавства, деякі з них, зокрема, обґрунтування необхідності передбачення у законодавстві певних пільг для працівників підприємств установ виконання покарань, використані при підготовці матеріалів до проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про пенсійне забезпечення» (щодо особливостей пенсійного забезпечення працівників установ виконання покарань, які не мають спеціальних звань), а також при підготовці деяких відомчих нормативних актів Державного Департаменту України з питань виконання покарань (Акт від 15.02.2007 р.);
- у правозастосовній діяльності — результати та пропозиції дослідження використовуються адміністрацією органів і установ виконання покарань в їх практичній діяльності, зокрема, (використані під час організації виробничої діяльності сільгосппідприємства Кагарлицької ВК № 115 (Акт від );
- у навчальному процесі — результати дисертаційного дослідження застосовуються в навчальному процесі Національного аграрного університету при викладанні дисциплін «Кримінально-виконавче право» та «Адміністративне право України», а також у навчально-методичних розробках, підготованих за участю дисертанта (Акт від ).
Особистий внесок здобувача.Викладені в дисертації положення є результатом самостійної роботи автора. Ідеї і розробки, що належать співавтору, з яким було підготовлено наукову статтю, у дисертації не використовувались.
Апробація результатів дисертації.Результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри конституційного, адміністративного та фінансового права Національного аграрного університету. Доповідалися на науково-практичній конференції «Актуальні проблеми земельної реформи та шляхи її вирішення» (м. Київ, 10 березня 2005 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Національна безпека України: стан, кризові явища та шляхи їх подолання» (Київ, 7-8 грудня 2005 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво» (Луцьк, 18-19 травня 2006 р); науково-практичній конференції «Актуальні проблеми прав людини та держави в умовах світової глобалізації» (м. Київ, 22 лютого 2006 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні наукові дослідження – 2006» (Дніпропетровськ, 20-28 лютого 2006 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Право і суспільство: актуальні проблеми взаємодії» (Вінниця, 18-19 травня 2006 р.).
Публікації.За матеріалами дисертаційного дослідження опубліковано 12 наукових статей та тез виступів на наукових конференціях, 7 статей надруковані у фахових наукових виданнях, 5 з яких – фахові з юридичних дисциплін.
Структура дисертації.Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які об'єднують вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (369 найменувань), і ____ додатків. Загальний обсяг дослідження — сторінок, з яких — основний текст.
РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1. Ступінь досліджуваності зазначеної проблеми
Наукових праць, присвячених дослідженню організаційно-правових засад діяльності підприємств виправних установ відкритого типу в Україні не проводилось з причини досить нетривалого законодавчо-врегульованого існування цього виду УВП та доволі вузької сфери дослідження. Наукові праці, написані за час оновленого кримінально-виконавчого законодавства, які стосуються діяльності підприємств КВС України, здебільшого, охоплюють усі виробничі об’єкти КВС чи об’єкти певного регіонального підпорядкування та не містять аналізу відносно виду УВП. Проте, з метою більш детального вивчення організаційно-правових засад функціонування виробничого сектору вітчизняної КВС, ми вирішили детально дослідити проблемні питання діяльності підприємств установ, виконуючих новий вид кримінального покарання – обмеження волі та визначити їх подальші перспективи та переваги (у випадку їх наявності) у здійсненні ресоціалізуючої діяльності щодо засуджених, у порівнянні з функціонуванням підприємств УВП закритого типу, зважаючи на мету діяльності відповідних об’єктів у системі виправних установ.
До факторів, визначаючих тип пенітенціарної системи, який в свою чергу зумовлює специфіку засобів виправлення, що застосовуються в рамках конкретної моделі, Ю.В. Чакубаш цілком вірно відніс «характер філософських, кримінально-правових, соціологічних, психологічних, пенітенціарних концепцій, що переважали в конкретний історичний період та відігравали роль теоретико-методологічної платформи пенітенціарної моделі» [1, с. 32-33]. Тож, формування організаційно-правових засад діяльності підприємств УВП обумовлюється характером наукових концепцій певного суспільно-історичного періоду держави та діяльності виправних установ зокрема.
Дж. Говард, Ч. Бекаріа та Ч. Бентам були одними з перших науковців, які розглядали діяльність виробничих майстерень на території виправних установ у якості засобу виправлення засуджених. Так, видатна праця Джона Говарда 1780 р. «Стан тюрем…» [2] містила аналіз рівня та якості управління тюремними системами більшості країн Європи та Росії, у якій він дійшов висновку, що найбільш прогресивними УВП, на той час, були виправні будинки Нідерландів. Серед їх особливих рис автор відзначив: 1) відмінно організовану виробничу діяльність засуджених; 2) створення, за рахунок прибутків від виробничої діяльності, для них належних побутових умов; 3) внаслідок зайнятості засуджених працею визнання зайвими жорсткої ізоляції та фізичних покарань; 4) значну кількість майстрів виробничого навчання; 5) застосування системи скорочення строків відбування покарання з метою стимулювання засуджених до якісної праці.
Наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст., коли подібні до західних прогресивні погляди вітчизняних наукових кіл розповсюджувались і на сферу управління УВП, питанням запровадження пом’якшених умов тримання засуджених та позитивній ролі виробничих об’єктів у виправному процесі приділяли увагу такі вчені як Ю. Бехтерев [3], М.О. Генкін [4], М.М. Ісаєв [5], М. Кесслер [3], О.Ф. Кистяківський [6], Н.Ф. Лучинський [7], М.М. Паше-Озерський [8], А.А. Піонтковський [9; 10], С.В. Познишев [11; 12], А. Принс [13], А.Н. Рябчиков [14], Д.Н. Сергієвський [15], В.Д. Спасович [16], М.С. Таганцев [17], Б. Утевський [3], І.Я. Фойницький [18] та інші.
Не зважаючи на те, що, наприклад, Д.Н. Сергієвський «здобуття вигод матеріальних із покарання і з особистості злочинця» вважав однією з цілей організації «каральних закладів» [15, с. 14-21], у цілому даний історичний період характеризувався прогресивними поглядами як наукової галузі, так і сфери практичного застосування засобів виправлення засуджених у процесі управління діяльністю УВП. Зокрема, М.М. Паше-Озерський вважав працю засуджених під час відбування покарання обов’язковою: «Заняття засуджених роботами має виховно-виправне значення, ставлячи перед собою мету привчити і заохотити до праці засуджених, дати їм можливість по виходу з місця ув’язнення жити трудовим життям» [8, с. 192]. Проте, М.Н. Гернет відзначає можливість розгляду праці засуджених на виробничих об’єктах УВП як засобу виправлення і перевиховання тільки після 1886 р. [19, с. 388-390]. Разом з тим, автор вказує на зростання кількості тюремних майстерень у великих губернських містах в останнє десятиріччя XIX ст. [20 с. 327]. На поч. XX ст. праця засуджених стала використовуватися ще ширше, особливо після будівництва низки великих виправних закладів зі своїми промисловими ділянками і високим, на той час, рівнем механізації [20, с. 346]. Зокрема, Ю.В. Чакубаш прийшов до висновку, що «індустріальна пенітенціарна модель», яка, на думку автора, характерна і для сучасного періоду розвитку вітчизняної КВС та є попередником більш пізніх моделей, притаманних виправним системам розвинених західних країн, зародилася ще наприкінці XIX ст. [1, с. 37-38].
В цей період ціла низка наукових праць стосувалась організації процесу виконання покарань, зокрема, підготовки засуджених до звільнення. Так, С.В. Познишев «перехідну тюрму» розглядав як таку, що розвиває і зміцнює самостійність засуджених [11 с. 24], М.О. Генкін – таку, що забезпечує їх поступову підготовку до свободи [4]. М.М. Ісаєв пропонував замість «перехідних тюрем»запровадити перехідні відділення [5].
Наголошуючи на управлінському характері діяльності УВП, А. Піонтковський наприкінці ХІХ ст. стверджував, що «для вирішення питань в’язничного управління необхідне знайомство з державознавством» [10, с. 13]. А. Принс вважав «в’язничне управління справою адміністративною» [13, с. 179]. Ю. Бехтерев, М. Кесслер, Б. Утевський зазначали, що «за рахунок організованих на господарському розрахунку робіт у місцях ув’язнення забезпечується їх самоокупність – а це бездефіцитність бюджету» [3, с. 55]. Солженіцин наголошував на недоцільності практичного втілення ідеї самоокупності, не кажучи вже про отримання прибутку з діяльності виробничих об’єктів УВП [21, с. 490]. Ісаєв зазначав, що «…втілення в життя пенітенціарної справи потребує великих матеріальних і особистих витрат з боку держави, що обумовлює особливе відомство – цілий апарат у структурі державного управління» [5, с. 8].
Стосовно основоположних організаційних засад функціонування УВП, Познишев писав, що «для оптимізації роботи виправних установ слід заснувати певний центральний орган, якому б належало керівництво в’язничною справою у межах усієї держави, … якщо ж їх буде декілька, то в’язничне управління буде позбавлене цілісності» [11, с. 249].
Як бачимо, подібні погляди щодо організаційно-правових засад діяльності УВП залишаються актуальними і наразі та свідчать про першочергову роль державного апарату у формуванні не лише кримінально-виконавчої політики, але й гарантій ефективної реалізації усіх її напрямків. Недаремно, низка науковців період розвитку пенітенціарної науки з ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст. назвали «періодом державної політичної підтримки» [22, с. 11; 23, с. 4; 24].
Не зважаючи на позитивні досягнення пенітенціарної науки часів Російської імперії та деякі спроби, на кшталт, створення Проекту Пенітенціарного кодексу УРСР 1924 р. [25], ще на початковому етапі панування в країні радянської влади привнести у діяльність УВП прогресивні гуманні цінності, репресивний та каральний характер їх управління, здійснюваний політикою радянського тоталітаризму, призвів до подальшого розвитку вітчизняної пенітенціарної науки у досить вузькому руслі, обмежуючи плюралізм поглядів щодо будь-яких дискутивних питань діяльності системи, не говорячи вже про характер її управління та мету діяльності виробничої сфери, яка поступово нарощувала свою міць та перетворювалась у суттєву складову державної економіки.
Середина ХХ ст. ознаменувалась досить однобоким дослідженням організаційних аспектів управління виробничим комплексом ВТС, оскільки УВП, фактично, були позбавлені статусу органів управління і виконували, передусім, карні функції. Так, Б.Утевський розглядав управління ВТУ як управління тількивсередині системи[26, с.18-20], тобто внутрішнє управління.Проте мала місце й інша точка зору. Зокрема, В. Артамонов зазначав, що «радянське адміністративне право здійснює безпосередній регулятивний вплив на відносини, які виникають при організації роботи адміністрації ВТУ, тим більше, що ці установи, хоч і мають своєю головною функцією виконання покарань, але ж за своєю структурою, характером діяльності апарату, місцем у системі державних органів відносяться до установ управління» [27, с. 29]. Цим самим дослідник справедливо визнав УВП не лише суб’єктом кримінально-правових правовідносин, але і адміністративно-правових, здійснюючим управління різними видами діяльності установи; оскільки внутрішнє управління УВП — це управління структурними підрозділами УВП, підлеглими працівниками та соціальними процесами з їх участю, а зовнішнє – управління засудженими та процесами з їх участю [23, с. 10; 28, с. 10].
Ґрунтовного наукового дослідження питання організаційно-правових засад діяльності підприємств УВП набули з того часу, коли виробничі об’єкти виправних закладів значною мірою опосередковували діяльність самих установ. Недаремно, період функціонування системи виконання покарань, коли підпорядковані їй підприємства набули найбільшого розвитку і праця на них засуджених визнавались чи не найефективнішим засобом їх виправлення і перевиховання (на заміну карально-репресивній політиці УВП) отримав назву виправно-трудового (60-80-і рр. ХХ ст.). Відтак, найбільша кількість наукових праць, що стосується дослідження організаційно-правових засад функціонування підприємств УВП припадає саме на цей час.
Зокрема, проблемам удосконалення організації управління виробництвом УВП приділяли увагу А.М. Абрамова [29], М.З. Азарович [30], В.Л. Андрєєв [31], Б.П. Бугрін [32], Б.П. Бурда [33], Г.Н. Виноградов [34], С.Н. Воронін [35; 36; 37], А.Ф. Воробйов [38], В.Ф. Гапоненко [39], Н.Г. Горазєєв [40], А.В. Горюнов [41], В.С. Гуревич [42], В.С. Дружинін [43] , В.П. Єферін [44], Л.А. Жук [45; 46; 47], В.В. Злиденно [48], А.П. Козлова [36; 37], Б.І. Коновалов [49], І.Г. Константинов [50; 51; 52], Г.І. Корольов [53], Ж.Г. Костерина [54; 58], А.Ф. Кочеровцев [55], Є.Н. Кунаєв [56], В.В. Мотін [44], Л.М. Родіонова [38], Л.В. Прозумєнтов [57], Л.А. Сапронова [58], В.Н. Сафронов [52], Ю.М. Скрипник [59], З.М. Сулейманова [60], В.М. Сторчай [33], А.Г. Торопчинов [37], А. Устинов [61], П. Харченко [62] та Н.І. Чуньков [63; 64].
Незважаючи на те, що у зазначений період в УВП була налагоджена широка мережа профтех освіти, трудова діяльність засуджених на підприємствах установ являлась, по суті, засобом використання дешевої колективної робочої сили, якої на той час не вистачало державі. Як справедливо відзначив Л.Г. Крахмальник, включення підприємств ВТУ до народногосподарського плану на перше місце висунуло економічні інтереси відомства, тому ігнорувалися декларовані принципи гуманізму [65, с. 21]. Люблінський, зокрема, відкрито засуджував норми американського законодавства щодо того, що уся продукція, виготовлена на підприємствах УВП інших держав не може бути ввезена на територію держави [66, с. 154].
Через необхідність життєзабезпечення діяльності виправних закладів за рахунок підвищення ефективності діяльності їх підприємств, на жаль, і сьогодні у наукових працях, які стосуються основних засад функціонування виробничого сектору вітчизняної КВС відсутній чітко визначений пріоритет ресоціалізуючих функцій, покладених на нього законодавством. Такий стан справ є основною проблемою у пошуку найбільш ефективних засобів під час здійснення виправного процесу: на законодавчому рівні перед підприємствами УВП постає одне завдання, а фактично – майже протилежне. І, не зважаючи на те, що з подібними проблемами стикаються майже всі виправні системи, основний науковий потенціал має бути спрямований на віднайдення логічного шляху вирішення такої задачі.
Наглядний приклад спрямування діяльності виробничого комплексу УВП часів існування СРСР представлений, зокрема, у дослідженнях Ю.А. Кірєєва, Ю.М. Пастухова, Л.М. Родіонової та В.Є. Щекотихіної, яскраво свідчить про хибність розуміння мети функціонування усієї випраної системи: «Рішення науково-практичних проблем підвищення соціально-економічної ефективності промислового виробництва системи ВТУ, у тому числі питань удосконалення його організації, буде сприяти вирішенню актуальних для нинішнього часу завдань інтенсифікації економіки ВТУ та удосконалення процесів виправлення і перевиховання засуджених» [67, с. 64]. Тим паче, що високі показники діяльності підприємств УВП прямо не впливають на рівень ресоціалізації засуджених (не маючи на увазі дисципліну в УВП). Виправний процес передбачає комплекс здебільшого соціальних, педагогічних, індивідуально-психологічних заходів по відношенню до засуджених, до яких, безперечно, відноситься і праця. Трудові навики та вміння являються суттєвим ресоціалізуючим фактором, оскільки дають засудженим можливість використовувати їх у подальшому для налагодження правосвідомого життя у вільному суспільстві.
Проблемам оптимізації організаційно-правових засад діяльності УВП, та управління ними загалом, приділяли увагу А.А. Аксенов [68; 69; 70; 71], В.М. Анісімков [72; 73; 74], В.П. Артамонов [75; 76; 77], Л.В. Багрій-Шахматов [78], Г.П. Байдаков [79], В.Н. Бризгалов [80], А.А. Герцензон [81], М.Г. Дєтков [82], А.І. Зубков [83; 84], В.Т. Коломієць [80], Ю.А. Коновалов [85], А.В. Костецький [86], С.І. Кузьмін [87], С.М. Петров [88], М.П. Стурова [89], Н.А. Стручков [90], Г.А. Туманов [91], В.А. Фефелов [92] та І.В. Шмаров [93].
Г.А. Туманов теорію управління УВП вважав галузевою модифікацією теорії державного управління [91]. А.А. Аксенов, погоджуючись з такою думкою, відмічав, що теорія управління виступає у якості самостійної галузі знання, «коли розглядається на рівні галузей знань, які досліджують окремі сторони функціонування УВП, організацію виправлення і перевиховання засуджених, наприклад, організацію праці засуджених…» [68, с. 14].
Підходи науковців радянського періоду, які розглядали процес управління УВП, переважно, з позиції економічної ефективності функціонування їх підприємств, загалом відображали основи державної політики, які на жаль, і нині, в силу матеріальних причин, є критеріями рівня управління УВП.
Ступінь досліджуваності зазначеної проблематики наразі є недостатньою. Розгляд окремих її аспектів дозволив констатувати наявність тісного взаємозв’язку праць різних галузей науки, що торкаються даної роботи. Тож, з метою побудови цілісної картини досліджуваного питання нами була проаналізована низка наукових праць у галузі економіки, адміністративного, трудового, кримінально-виконавчого, кримінального права, криміналістики та науки державного управління. Відтак, у ході написання дисертації досліджувались праці Н.І. Байчикова [94; 95], В.А. Верещагіна [96], В.М. Гусєва [97; 126], В. Дєєва [98], В.А. Елеонського [99], А.І. Зубкова [100; 101], Ю.А. Кірєєва [67; 102], В.І. Кичкова [119], Б.І. Коновалова [103], А.М. Корсакевича [104], Н.І. Ланкіна [105; 106; 107; 108; 109], Ю.А. Ленонцева [104], А.С. Макаренка [114], Р.М. Марцинковської [110], Є.А. Маслова [110; 111;], В.С. Медведєва [112; 113], Б.Н. Мітюрова [114], В.В. Невського [115], В.К. Новосельцева [116], В.К. Панкратова [117; 118], Ю.М. Пастухова [67], К.Р. Песляна [119], Н.Н Пєтухова [120], В.С. Радкевича [121; 122], А.Л. Ременсова [123], Л.М. Родіонової [67], Н.Е. Савельєва [125], Ю.Н. Сайфуліна [118], Л.А. Сапронової [124], В.І. Селіверствова [115], В.М. Слюсаренка [117; 118; 119], І.Г. Терешатова [126], К.В. Трусова [127; 128], Л.А. Цирюльського [129], В.Я. Чуракова [130], В.Е. Щекотихіної [67], Я.С. Якушкіна [131] та деяких інших науковців, присвячені вивченню проблем організації трудового процесу на підприємствах УВП.
Суттєвий вклад у дослідження питань професійного навчання засуджених в УВП внесли Ю. Алферов [132], Г. Байдаков [132], Б. Басс [133], А. Жбанков [108], В. Киливник [134], А. Лакеєв [132], В. Козлов [135; 136], Л. Крахмальник [137], М. Прокопов [137], В. Попов [138], Г. Попов [138], І. Тюгаєва [139], В. Фефелов [140], Н. Цвєткова [138], Я. Цирюльський [141], А. Чабан [134], В. Шумилов [142], А. Щепкін [143] та Ю. Якуба [144].
Наукові праці М.Ф. Аблізіна [145], Є.М. Бодюла [146-149], П. Буликова [150], В.Б. Васильця [151], В.В. Гераніна [152; 153], А.М. Гренкіна [154], В.І. Горобцова [155], В.В. Дедюхіна [156], С. Дементьєва [157], М.О. Дутова [158; 159], Г. Зарви [160], А.І. Зубкова [161; 162], І. Карпеця [163], В.І. Карушина [164], В.Е. Квашиса [165], М.А. Кирилова [166; 167], Л.В. Клюєва [168; 169], К. Ковача [170], І.М. Корячкіна [171; 172], Л.Г. Крахмальника [173], А. Курєєва [174], А.Ш. Мамодіярова [175], Ю.О. Мінакова [176], О.С. Міхліна [177; 178], О.О. Новикова [179], А.С. Орловського [176], В.М. Петрашева [180], П.Е. Подимова [145; 181], В.І. Селіверстова [182], В.Е. Сілкова [155], Ю.Д. Соловйова [176], М.О. Стручкова [183], С.Я. Фаренюка [184-186], В.З. Фетисова [165], Ю. Шутова [170] стосувались вивчення проблем діяльності виправних установ відкритого типу та сприяли формуванню у автора цілісної картини зазначеної проблематики.
Дослідницькі роботи з адміністративного права В.Б. Авер’янова [187; 188], О.Ф. Андрійкова [189], Г.В. Атаманчука [190], Ю.П. Битяка [191], І.П. Голосніченка [192], Л.Є. Кисіля [193], І.Б. Коліушка [194], В.К. Колпакова [195], Н.Р. Нижник [196] та деяких інших авторів дозволяють визначити роль та місце УВП як державних установ, які виконують функції управління, у тому числі і діяльністю власних підприємств.
Серед сучасних вітчизняних представників пенітенціарної науки, чиї праці торкались організаційно-правових засад діяльності КВС, можна виділити Є.Ю. Бараша [23; 197-199], І.Г. Богатирьова [200], А.О. Галая [201-203], А. Геля [204], С.К. Гречанюка [205-207], Р.А. Калюжного [208; 209], В. Ковганича [204], О.Г. Колб [210; 211], В.О. Корчинського [232], В.А. Льовочкіна [213-216], В. Мойсина [217], В.П. Пєткова [218], О.Б. Пташинського [219-222], О.В. Романенка [223-226], В. Севостьянова [210], І.С. Сергеєва [208], О.П. Сєвєрова [227], А.Х. Степанюка [228-231], С.Я. Фаренюка [232; 233], Ю.В. Чакубаша [1; 234] та Д.В. Ягунова [235-239].
Особливо хочеться відзначити наукові роботи Г.О. Радова [240-245], який визначив концептуальні засади побудови демократичної пенітенціарної системи та Д.В. Ягунова [239], котрий у дослідженні основних засад державного управління пенітенціарною системою відштовхувався від необхідності реалізації нею ресоціалізуючої складової. Саме ці наукові праці мали визначальний вплив на формування у дисертанта розуміння необхідності діяльності підприємств КВУВТ, у першу чергу, як невід’ємного засобу надання засудженим практичних професійних вмінь і навичок, і лише потім як виробничим об’єктам, діяльність яких спрямована на забезпечення функціонування усієї виправної системи.
Наразі питання організаційно-правових основ виробничої діяльності вітчизняних УВП певною мірою розглядаються у роботах С.К. Гречанюка [246], І.Л. Жук [247-250], Л.А. Жук [251], А.Л. Калінюк [252], О.М. Неживець [253-255], В. Попова [256], С.О. Стефанова [257-259], В.Ф. Усенка [246] та І. Чеченка [251].
Для більш повного опрацювання досліджуваного питання нами був проведений аналіз праць зарубіжних пенітенціаристів, що довів необхідність зміни концептуальних засад функціонування підприємств КВУВТ. Серед таких відзначимо Ф. Ален [260], Х. Вінг Хонг [261], М. Неліс [261], П. Обрайн [262], В. Стерн [263], роботи яких стосуються необхідності більш широкого застосування заходів, альтернативних позбавленню волі. Основи організації управління УВП досліджували С. Вердун-Джонс [262], К. Гріфітс [264], Л. Карней [265], Р. Мартісон [266], Т. Мертон [267], Е. Травізоно [268], М. Фуко [269; 270] і К. Шарг [271]. Організаційно-правовим засадам виробничої діяльності виправних установ західних країн присвячені праці Х. Клер [272], Дж. Мітфорд [273]; приватних УВП – М. Джеймс та Д. Джеймс [274], Д. Джоел [275], А. Дюргейм [276], В. Кікінс [277] та Ч. Логен [278].
Окремо хочемо виділити дослідження сучасних російських науковців, що торкаються організаційно-правових засад діяльності підприємств УВП РФ, зокрема, В.А Аганіна [279], А. Барабаша [280], М.Н. Ганжи [279], Н. Гуцала [281], Н.Н. Дерюги [282; 283], М. Дєткова [284], С. Істоміна [285], Є. Ємельянової [286], Ю.В. Медвєдєва [287], А.Я. Пєтрова [282; 283], О.А. Погудіна [288; 289], В.А. Уткіна [290], В. Федичева [291], С. Федотова [292], О. Царькова [293], В. Шатилова [293] та С.Х. Шамсунова [294].
Отже, на останок можемо констатувати недостатній рівень досліджуваності зазначеної проблематики та необхідність більш детального її вивчення, оскільки це питання є важливим не лише у ракурсі ефективної діяльності певної сфери функціонування КВС, але, в першу чергу, основоположного розуміння необхідності впровадження, на сучасному етапі розвитку нашої держави, прогресивно-демократичної концепції застосування механізмів та засобів ресоціалізації засуджених в УВП. На жаль, діяльність виробничих об’єктів КВС протягом майже усього їх існування слугувала, перш за все, вирішенню виробничих задач держави. Реалії ж сьогодення свідчать про те, що наразі, характер управління підприємствами КВС опосередкований необхідністю вирішення завдань із забезпечення реалізації в установах різних сфер їх діяльності (медичне, побутове забезпечення засуджених, навчальний процес, забезпечення продуктами харчування і т.д.) і лише другорядною є ресоціалізуюча складова виробничої діяльності УВП по відношенню до засуджених.
1.2. Теоретико-правові засади організації діяльності кримінально-виконавчих установ відкритого типу
Особливої уваги з боку держави заслуговує проблема реформування вітчизняної КВС, яка наразі є актуальною в світлі зобов’язань, які взяла на себе Україна перед РЄ, про що свідчить Розпорядження Президента України № 110 від 21.05.2007 р. «Про заходи щодо реформування Державної кримінально-виконавчої служби України» [295] та Указ Президента України № 627 від 28.07.2007 р. «Про зупинення дії постанови Кабінету Міністрів України від 11 липня 2007 року № 916 [296]» [297].
Вперше її напрями були визначені Постановою КМ України від 11.07.1991 р. № 88 «Про Основні напрями реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР» [298]. З урахуванням висновку експертів РЄ стосовно створення пенітенціарної служби як автономної соціальної організації 22.04.1998 р. Указом Президента України № 344 на базі Головного управління виконання покарань МВС України утворено ДДУПВП [299]. 31.07.1998 р. Указом Президента України № 827 затверджено Положення про ДДУПВП [300], а 12.03.1999 р. Департамент виведено з підпорядкування МВС [301].
Прийняття у 1998 р. Закону України «Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України у зв'язку з утворенням Державного департаменту України з питань виконання покарань» [302] створило правове поле для самостійного функціонування КВС, сприяло визначенню статусу УВП та надало можливість ДДУПВП більш ефективно і цілеспрямовано виконувати завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.
У 2003 р. ВР України прийняла новий КВК України, розроблений з урахуванням міжнародних стандартів поводження із засудженими [303], 23.06.2005 р. — Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» [304], що створило правове поле для реформування КВС України та приведення її до європейських стандартів.
З метою вирішення організаційних питань та супроводження реформування КВС КМ України протягом останніх років видав низку нормативно-правових актів: — від 22.04.1999 р. № 653 «Про заходи щодо забезпечення діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань» [305]; — від 05.08.1992 р. № 446 «Про поліпшення діяльності установ кримінально-виконавчої системи» [306]; — від 26.01.1994 р. № 31 «Про Програму приведення умов тримання засуджених, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, а також осіб, що тримаються у слідчих ізоляторах і лікувально-трудових профілакторіях, у відповідність з міжнародними стандартами» [307]; — від 18.01.2000 р. № 73 «Про першочергові заходи щодо забезпечення діяльності кримінально-виконавчої системи та державну підтримку її подальшого реформування» [308]; — від 20.06.2000 р. № 986 «Про заходи щодо зміцнення матеріальної бази органів та установ кримінально-виконавчої системи на 2000-2004 роки» [309]; — від 15.02.2002 р. № 167 «Про затвердження Програми подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002 — 2005 роки» [310]; — від 03.08.2006 р. № 1090 «Про затвердження Державної програми покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2010 роки» [311]; — від 17.05.2006 р. № 683 «Про внесення змін до переліку центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів» [312], відповідно якого діяльність КВС України повинна спрямовуватись і координуватись Міністерством юстиції.
Проведена реорганізація спростила систему управління КВС, яка стала більш гнучкою, оперативною та дієвою за рахунок концентрації усіх сил та засобів в одному відомстві. І не зважаючи на цілу низку недоліків в організації діяльності вітчизняної виправної системи, Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, за результатами візиту в Україну у жовтні 2005 р., відмітив позитивні зміни [313].
Відповідно Положення про ДДУПВП, ст. 1 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», ДДУПВП є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, на який безпосередньо покладаються завдання щодо реалізації єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. Відтак, ДДУПВП спрямовує, координує та контролює діяльність УВП, у межах своїх повноважень видає накази, організовує та контролює їх виконання.
Організаційна структура КВС визначена у ст. 6 вищезазначеного Закону і складається з ДДУПВП, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, УВП, СІЗО, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров’я, підприємств УВП, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України. Фактично, законодавець визначив три рівні управління КВС: 1) центральний – ДДУПВП (додаток В); 2) регіональний — територіальні органи управління; 3) місцевий – УВП, СІЗО.
Територіальні органи управління здійснюють керівництво оперативно-службовою та фінансово-господарською діяльністю підпорядкованих їм УВП та виконують функції, передбачені положеннями про територіальні органи управління.
Якщо суб’єктом формування політики у сфері виконання покарань виступає ВР України, то безпосереднім суб’єктом здійснення цієї політики є УВП. До таких належать: арештні дома, кримінально-виконавчі установи (КВУ), спеціальні виховні установи (виховні колонії). КВУ поділяються на КВУ відкритого типу (виправні центри) та КВУ закритого типу (виправні колонії).
У ході дослідження ми дійшли висновку у вірності думки, висловленої ще Є.Ю, Барашом [23, с. 11], що УВП, як елементи системи управління, виступають одночасно її суб’єктами (по відношенню до засуджених) і об’єктами (по відношенню до вищих інстанцій). Між ними існують прямі зв’язки (від суб’єкта управління) у формі наказів, розпоряджень, інструкцій та зворотні (від об’єкта управління) у вигляді звітів, доповідей тощо.
Відтак, до основних напрямків діяльності УВП як органів державного управління, відноситься: — політика у сфері виконання кримінальних покарань; — кадрова політика; — в галузі охорони здоров'я засуджених; — управління підприємствами УВП та вирішення проблем фінансування пенітенціарних установ; — освіта та професійне навчання засуджених, їх трудове влаштування.
Існування УВП різних видів обумовлено реалізацією вимоги закону щодо роздільного тримання осіб, засуджених до різних видів покарання (ст. 92 КВК України). Ця вимога спрямована на забезпечення ізоляції, запобігання негативному впливу, який може справити на засудженого вперше особа, яка вже відбувала покарання та для створення оптимальної системи КВУ.
Визначення і законодавче закріплення нового виду кримінального покарання, який є альтернативним позбавленню волі та якого потребувала загальна гуманізація і демократизація системи загалом — обмеження волі та відповідних УВП, які призначені здійснювати даний вид покарання — КВУВТ, є одним з кроків у ході реформування пенітенціарної системи України.
Характерно, що деякі вчені-юристи ще у середині ХХ ст. передвіщали збільшення кількості КВУВТ у загальній кількості УВП [314; 315]. Низка дослідників, серед яких Еріх, Гіббс, Тіттл довели, що коефіцієнти злочинності по окремим видам злочинів змінюються зворотно пропорційно вірогідності покарання та суворості його виконання. Зокрема, останній чинник автори вбачають не стільки у строках засудження, скільки в умовах реалізації покарання [51, с. 71].
Л.В. Клюєв у 1985 р. зазначав, що виправлення осіб, винних у скоєнні злочинів з необережності, при засудженні їх до позбавлення волі, необхідне і можливе в якісно нових умовах відбування покарання, з перестановкою його каральних та виховних акцентів, без традиційних атрибутів ВТУ [168, с. 99-100]. Судова репресія, як відмічав Д.О. Хан-Магомедов, досить слабко впливає на динаміку необережних злочинів [316], що складають більшість від злочинів, вчинених засудженими, які відбувають покарання у КВУВТ. Подібну думку висловлював і В.І. Курляндський, підкреслюючи, що коли мова йде про покарання «за необережність», то після певної межі його попереджувальне значення починає нівелюватися [317].
Зважаючи на те, що у процесі виконання кримінального покарання адміністрація УВП є суб’єктом його здійснення, а засуджені – об’єктом, Б.С. Утевським, Н.А. Стручковим та А.Р. Ременсоном була висловлена думка, що цей процес слід розглядати як кару [318, с. 116]. Проте, ми більше схиляємось до точки зору висловленої О.Г. Колб, про те, що доцільніше мету покарання, зафіксовану у ст. 50 КК України як кару замінити на термін, що використовується у російському кримінальному законодавстві, — «відновлення соціальної справедливості» [210, с. 41]. До того ж, ще Ч. Беккаріа визначав зміст покарання як такий, що має на меті лише унеможливлення для злочинця повторне заподіяння шкоди та утримання інших від здійснення того ж [319].
Позбавлення волі, з фінансової точки зору, є дорогим покаранням, проте «матеріальні витрати суспільства на утримання одного ув’язненого в десятки разів менші за їх соціальний та моральний еквівалент» [320, c. 8]. У багатьох країнах запровадження альтернативних санкцій розглядається як важлива частина реформи, а не просто як засіб скорочення переповненості місць позбавлення волі та видатків на пенітенціарну систему. Відтак, запровадження покарання у виді обмеження волі у вітчизняній КВС можна вважати частиною шляху до створення більш соціально-орієнтованої системи правосуддя та виконання покарання.
Проте, навіть після прийняття нового КК, який серед низки нових альтернативних видів покарань запропонував обмеження волі, щороку майже 60% осіб засуджуються до позбавлення волі на термін від 3-х місяців до 3-х років[320, с. 5]. Водночас тенденція до надмірного застосування позбавлення волі призводить до переповнення УВП, значних матеріальних витрат, суттєво ускладнює процес ресоціалізації засуджених, а також не дає їм можливості безболісно адаптуватися в суспільстві після звільнення.
Принцип субординації в структурі КВС передбачає можливість управління КВУВТ підпорядкованими їй процесами на відповідному рівні. Плани роботи КВУВТ, у т.ч. їхніх підрозділів розробляються відповідно до Інструкції про організацію планування в органах і установах виконання покарань, затвердженої наказом ДДУПВП від 05.02.2000 р. № 11 «Про заходи щодо поліпшення управлінської діяльності і виконавської дисципліни в органах і установах виконання покарань у світлі вимог Президента України» [321, с. 6-8]. Відповідно до рівня управління пенітенціарним закладом, у КВУВТ розробляються плани і щодо удосконалення її виробничо-господарської діяльності.
Контроль за функціонуванням КВУВТ здійснюється: 1) Представниками прокуратури [322]; 2) Уповноваженим ВР з прав людини [323]; 3) Представниками служби безпеки [324]; 4) Членами Комітету проти тортур РЄ [325].
До основних нормативно-правових актів, регламентуючих діяльність КВУВТ, відносяться: Правила внутрішнього розпорядку УВП [326]; Інструкція з організації порядку і умов виконання покарання у виді обмеження волі [327] (далі – Інструкція); Інструкція з організації нагляду за засудженими, які відбувають покарання в кримінально-виконавчих установах, затверджена наказом ДДУПВП від 22.10.2004 р.
Відповідно до чинного законодавства (ч. 3 ст. 11 КВК України, п. 1.2 Інструкції) КВУВТ є виправні центри. Їх завданнями, згідно з п. 3 Інструкції, є: 1) організація виконання покарання у виді обмеження волі та забезпечення оптимальних умов відбування покарання засудженими з метою їх виправлення і ресоціалізації (вперше на законодавчому рівні (ст. 6 КВК України) закріплені визначення цих базових понять кримінально-виконавчого права); 2) запобігання вчинення засудженими нових злочинів; 3) забезпечення правопорядку і законності, безпеки засуджених, а також персоналу, посадових осіб і громадян, які перебувають на їх території; 4) залучення засуджених до суспільно корисної праці з урахуванням стану їх здоров’я, загального і професійного рівнів; 5) забезпечення охорони здоров’я засуджених; 6) здійснення оперативно-розшукової діяльності.
Підставно зауважити, що п. 3.4 Інструкції визначає одним із завдань ВЦ залучення засуджених до суспільно корисної праці з урахуванням їх професійних рівнів, проте зовсім не зазначена можливість набуття цього професійного рівня у випадку відсутності такого. Пропонуємо додати до розділу «Завдання виправних центрів» Інструкції пункт щодо необхідності забезпечення засуджених можливістю отримання професійної освіти та визначити можливість вступу до освітнього закладу за межами ВЦ за наявності належної поведінки та сумлінного ставлення до праці.
Ми також не погоджуємось з умовою підп. «г» п. 8.2 Інструкції, що визначає можливість засуджених ВЦ складати іспити в навчальному закладі за межами установи, лише у випадку їх навчання до початку терміну відбуття покарання. Вважаємо таку норму неприпустимою і пропонуємо підп. «г» п. 8.2 Інструкції викласти у наступній формі: «для складання поточних та вступних іспитів у навчальному закладі за умови позитивної поведінки, сумлінного ставлення до праці та відсутності стягнень».
Крім того, виходячи з вимог Законів України «Про освіту» [328] та «Вищу освіту» [329], доцільно у цій Інструкції та у ч. 1 ст. 59 КВК України зафіксувати право засуджених до обмеження волі на отримання середньої та вищої освіти на екстернатній, дистанційній та заочній формі навчання у освітніх закладах відповідної територіальної одиниці. Тим паче, що п. 81.б ЄПП визначає доцільність максимальної можливості навчання засуджених в учбових закладах за межами УВП [330, с. 179]. Також пропонуємо здійснити рецепцію положення ч. 3 ст. 63 Конституції України [331] «…засуджений має права людини і громадянина, за виключенням обмежень, котрі визначені законом та встановлені вироком суду» до ст. 8 КВК України «Основні права засуджених».
Відповідно до ст. 16 КВК України, ВЦ виконують покарання у виді обмеження волі стосовно осіб, засуджених за злочини невеликої та середньої тяжкості, а також засуджених, яким цей вид покарання призначено відповідно до ст. 82, 389 КК України.
У ВЦ утримуються працездатні особи віком від 18 до 60 (жінки – до 55) рр., щодо яких мета покарання може бути досягнена без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за ними нагляду з обов’язковим залученням засуджених до праці. Даний вид покарання призначається строком від 1 до 5 рр. за злочини невеликої та середньої тяжкості (ст. 61 КК України).
ВЦ знаходяться у підпорядкуванні ДДУПВП та територіальних органів управління, які здійснюють керівництво ними і несуть відповідальність за їх діяльність. Ці установи є самостійними структурними підрозділами КВС, мають статус юридичної особи, як і підприємства, що знаходяться на їх території. Організацією створення та ліквідації ВЦ займається ДДУПВП. Спеціальні комісії, призначені Головою ДДУПВП, приймають в експлуатацію всі об’єкти, що відкриваються в межах ВЦ.
Хоча низка питань стосовно діяльності ВЦ регулюється нормами трудового, адміністративного, житлового, сімейного і цивільного права, все ж основним законодавчим актом являється КВК України, глава 13 (статті 56-70) якого присвячена організації виконання покарання у виді обмеження волі.
Правила внутрішнього розпорядку УВП визначають порядок створення та ліквідації ВЦ, вимоги щодо інфраструктури та наявності необхідного обладнання на території ВЦ, правила прийому засуджених, їх обов’язки та права, розпорядок дня засуджених, порядок і умови придбання ними продуктів харчування та предметів першої потреби, телефонних розмов та листування, побачень, перелік предметів, які дозволяється зберігати при собі.
Але найбільш конкретизованим, на сьогоднішній день, у сфері регламентації функціонування КВУВТ є Інструкція з організації порядку і умов виконання покарання у виді обмеження волі, яка, на жаль, досить стисло визначає деякі аспекти з організації діяльності ВЦ. Інструкція містить такі розділи: 1) загальні положення; 2) місця відбування покарання у виді обмеження волі; 3) завдання ВЦ; 4) особливості їх обладнання; 5) прийом засуджених до ВЦ; 6) основи організації їх діяльності; 7) права та обов’язки засуджених; 8) особливості режиму та умов відбування покарання у ВЦ; 9) порядок надання засудженим короткочасних виїздів; 10) особливості організації нагляду у ВЦ.
Крім того, на виконання рекомендацій РЄ щодо встановлення прогресивної системи відбування покарання та поетапної зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі, у КВК України визначені нові структурні одиниці УВП — дільниці соціальної реабілітації, які, станом на 01.01.2007 р., створені при 75 УВП. Ст. 99 КВК України визначає порядок та умови утримання в них засуджених, яким вперше призначене покарання у виді позбавлення волі за необережні, злочини невеликої та середньої тяжкості, а також переведених з дільниці ресоціалізації. Умови утримання засуджених в дільницях соціальної реабілітації аналогічні умовам ВЦ: засуджені перебувають під наглядом, а на території житлової зони – під охороною; у вільний від роботи час (від підйому до відбою) користуються правом вільного пересування у межах території дільниці; з дозволу адміністрації колонії можуть пересуватися без нагляду поза територією дільниці, але у межах населеного пункту, якщо це потрібно за характером виконуваної ними роботи або у зв’язку з навчанням; можуть носити цивільний одяг; мати при собі гроші та цінні речі, користуватися ними без обмеження тощо.
Згідно ч. 1 ст. 94 КВК України, дільниці соціальної реабілітації створюються лише у виправних колоніях мінімального і середнього рівнів безпеки. Тож, вважаємо за необхідне віднести дільниці соціальної реабілітації УВП закритого типу до КВУВТ, з відповідними законодавчими змінами.
Підставно звернути увагу на те, що у ВЦ спільно утримуються засуджені, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі і були переведені у ВЦ в порядку заміни міри покарання та особи, засуджені до покарання у виді обмеження волі.
Зважаючи на принцип роздільного тримання засуджених, закріплений у ст. 92 КВК України, яка регламентує роздільне тримання в УВП закритого типу засуджених, які вже відбували покарання у виді позбавлення волі та засуджених до позбавлення волі вперше, вважаємо недоцільним утримання категорії засуджених, переведених у якості заміни міри покарання до ВЦ і засуджених до обмеження волі разом. Відтак, ми не погоджуємося з думкою І.Г. Константинова [51, с. 34], який вважає, що найбільш ефективним у виховному відношенні можуть стати УВП лише змішаного складу – де утримувались би засуджені за злочини різного виду та тяжкості. Крім того, кримінально-виконавче законодавство РФ (ч. 4 і 5 ст. 50 КВК РФ) передбачає роздільне утримання засуджених, котрим обмеження волі призначене у порядку заміни більш м’яким видом покарання і засуджених до обмеження волі за вироком суду; а також засуджених, здійснивших злочин спільно з особами раніше відбуваючими покарання у виді позбавлення волі і маючих судимість та інших засуджених [332]. Наприклад, серед переліку УВП Польщі виокремлюються установи для вперше засуджених [333].
Тож, пропонуємо передбачити чинним законодавством розділення КВУВТ на три типи: 1) для осіб, які раніше відбували покарання у виправних колоніях і були переведені у ВЦ в порядку заміни міри покарання та осіб, які засуджені до обмеження волі, але раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; 2) для осіб, засуджених вироком суду до обмеження волі за умисні злочини, які ще не відбували покарання у виді позбавлення волі; 3) для осіб, засуджених вироком суду до обмеження волі за необережні злочини, які ще не відбували покарання у виді позбавлення волі та визначення пріоритету такого розподілу засуджених до обмеження волі перед його «територіальним еквівалентом» (ч. 1 ст. 56 КВК України регламентує організацію відбування покарання засудженими до обмеження волі у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно їх постійного місця проживання до засудження). Також ми вбачаємо неприпустимим направлення засуджених, вчинивших спільний злочин, до однієї УВП.
КВК України регламентує особливий порядок направлення засуджених до обмеження волі до ВЦ. Так, згідно ст. 57 КВК, особи, засуджені до обмеження волі прямують за рахунок держави до МВП самостійно. Кримінально-виконавча інспекція за місцем проживання засудженого вручає йому припис про виїзд до ВЦ, роз’яснюючи порядок відбування покарання, міру відповідальності за несвоєчасне прибуття та ухилення від відповідальності, визначеної вироком суду. І не пізніше трьох діб з дня одержання припису засуджений зобов’язаний виїхати та прибути до МВП у вказаний у приписі строк.
Необхідно зважити на те, що останнім часом різко зросла кількість порушених кримінальних справ за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі – з 13 у 2004 р. до 43 у 2005 р. та ще на 50% за перший квартал 2006 р. у порівнянні в цим же періодом 2005 р. [334] (додаток Д.2).Загалом, у 2005 р. самовільні залишення ВЦ вчинили 72 засуджених, у 2006 – 90 [335]. Зокрема, на засіданні колегії ДДУПВП, що відбулось на початку квітня 2006 р., було звернуто особливу увагу на необхідність посилення профілактики ухилень від відбування покарань у ВЦ та дільницях соціальної реабілітації [336]. І оскільки ч. 4 і 5 ст. 57 КВК України передбачає лише направлення засудженого до обмеження волі у випадку його неприбуття без поважних причин до МВП шляхом, встановленим для засуджених до позбавлення волі, після розшуку такого засудженого, пропонуємо внести зміни до ст. 390 КК України, які б передбачали кримінальну відповідальність за ухилення засуджених до обмеження волі від явки у ВЦ.
Приймання засуджених до обмеження волі здійснюється комісією під керівництвом начальникаустанови.Після прибуття до ВЦ засуджені в обов'язковому порядку проходять медичний огляд, санітарну обробку та протягом 14 діб тримаються ізольовано від інших засуджених в окремому приміщенні і до праці не залучаються. Приймання їжі для новоприбулих засуджених також організовується окремо.
Незважаючи на те, що покарання у виді обмеження волі зустрічається у кожній четвертій статті і кожній п’ятій санкції чинного КК України, відсоток ВЦ серед інших УВП становить 11,5%, питома вага засуджених до обмеження волі залишається порівняно низькою. Все ж, прослідковується стабільна «позитивна» динаміка — 1,9% у 2004 р. і 3,1% наприкінці 2006 р. Крім того, у дільницях соціальної реабілітації, станом на 01.09.2006 р. утримувалося 2258 засуджених. Таким чином, в УВП, за межами лінії охорони, на цей час, відбувало покарання 8459 засуджених. Та й загалом кількість таких засуджених протягом останніх 3-х років збільшилась на 1276 осіб [337](додаток Г).
Станом на 01.01.2007 р. в 182 установах КВС утримувалось 160,7 тис. осіб (на 10,2 тис., або 6% менше, ніж у минулому році), у тому числі у 136 КВУ – 125,6 тис. і у 21 ВЦ – 4,9 тис. осіб, засуджених до обмеження волі (при загальній кількості місць усіх ВЦ – 3985); та 329 засуджених жінок — у 2-х ВЦ (додаток Г).
Оскільки кількість засуджених, відбуваючих покарання у ВЦ значно перевищує допустиму межу, можна стверджувати про необхідність створення нових КВУВТ. Проте, стан фінансування потреб ВЦ залишається вкрай низьким. Так, розрахункова потреба ВЦ І кварт. 2007 р. склала 64586,4 тис. грн., тоді як фактичні видатки становили лише 13617, 6 тис. грн. [338].
Наповнення ВЦ зазнає кількісних варіацій: від 32 засуджених у Дергачівському ВЦ № 109 Харківської обл. до 613 — у Конотопському ВЦ № 130 Сумської обл. [339]. Одним з недоліків організації діяльності КВУВТ є їх лише у 15-ти областях нашої держави. Нормативно не визначена максимально-допустима кількість засуджених ВЦ.
Крім того, ми вважаємо недоречним функціонування трьох ВЦ при УВП закритого типу, оскільки там доцільно створювати дільниці соціальної реабілітації, а ВЦ повинні діяти окремо. При цьому, доцільно замість побудови нових приміщень, використовувати наявні придатні для цієї мети споруди за домовленістю з місцевою адміністрацією.
Об’єктивною причиною порушень діяльності ВЦ є дисбаланс між нормами КВК України та архітектурою і матеріальною базою ВЦ, які ще певною мірою наслідують атрибути місць позбавлення волі. Слід зазначити, що враховуючи актуальність та важливість питання реалізації прогресивних норм національного законодавства щодо організації виконання покарання у виді обмеження волі, практично без перехідного періоду було забезпечено відкриття та функціонування відповідних установ. Зважаючи на відсутність фінансових та матеріально-технічних ресурсів для будівництва нових ВЦ, ці установи формувались на базі колоній-поселень та різноманітних житлових комплексів, зокрема колишніх військових та пожежних частин, окремих будівель у сільській місцевості тощо.
Основним елементом кари в обмеженні волі є мінімальна ізоляція, що виражається в обмеженні права на пересування і вибору місця проживання. Однак це покарання містить й інші змістовні елементи: обов’язкове залучення засудженого до праці (з урахуванням, по можливості, його бажання); комплекс трудових та інших правових обмежень; строк відбування обмеження волі; обов’язковість застосування до засудженого заходів виховного впливу з боку державних органів; виникнення і збереження судимості в період відбування покарання і протягом двох років з дня його відбуття.
Запобіжна кримінально-правова міра, що регламентує заміну обмеження волі позбавленням волі визначена ст. 390 КК України у випадках: 1) самовільного залишення меж ВЦ або злісного ухилення від робіт, систематичного порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання; 2) неповернення до ВЦ засудженого, якому було дозволено короткочасний виїзд.
Організація діяльності ВЦ передбачає виділення в них двох ізольованих зон: житлової та виробничої. У житловій зоні розміщуються гуртожитки, їдальня, клуб, бібліотека, лазня з пральнею, дезкамерою та сушильнею, амбулаторія зі стаціонаром, ларьок, перукарня, камери для зберігання постільних речей, спецодягу та особистих речей засуджених, майстерня з ремонту одягу та взуття, кабінети персоналу ВЦ, кімнати виховної роботи, спортивний майданчик, місце для телефонних розмов засуджених.
Дисциплінарний ізолятор відгороджується від інших споруд парканом суцільного заповнення. Приміщення ЧПНУ, його заступника та чергової зміни молодших інспекторів з нагляду та безпеки розташовуються на межі між житловою і виробничою зонами.
Територія ВЦ, з метою недопущення проходу сторонніх осіб та забезпечення збереження матеріальних цінностей, обладнується огорожею та контрольно-пропускним пунктом. Межа КВУВТ встановлюється наказом начальника територіального управління ДДУПВП за погодженням з органами місцевого самоврядування та проходить по межі населеного пункту (в радіусі не більше 5 км від території ВЦ), про що засудженим оголошується під розписку, яка долучається до їх особових справ. Особам, які відбувають покарання у ВЦ видаються посвідчення встановленого зразка (додаток Ж).
Адміністрація ВЦ, відповідно п. 6 Інструкції, зобов’язана забезпечувати: а) ведення обліку засуджених та роз'яснення їм порядку і умов відбування покарання; б) організацію трудового і побутового влаштування засуджених; в) додержання умов їх праці; г) застосування встановлених законом заходів заохочення і стягнення; ґ) здійснення нагляду і заходів попередження порушень порядку відбування покарання; д) проведення соціально-виховної роботи із засудженими; е) контроль за дотриманням режимних вимог на об'єктах і територіях, що прилягають до них; є) здійснення оперативно-розшукової діяльності; ж) організацію роботи щодо підготовки засуджених до звільнення; з) безпеку засуджених і персоналу; и) систему пропускного режиму.
До адміністративних обов’язків начальника ВЦ належить затвердження розпорядку дня. Організація діяльності ВЦ передбачає перебування представників адміністрації на його території від підйому до відбою, а при двохзмінній роботі засуджених – і в нічний час. Цілодобове чергування проходить у вихідні і святкові дні. Двічі на день чергова зміна та відповідальні посадові особи, а на виробничих об’єктах – виробничий персонал, проводять перевірки наявності засуджених, які у ВЦ перебувають без охорони, але під наглядом адміністрації.
Для запобігання зберігання засудженими до обмеження волі заборонених предметів ч. 5 ст. 59 КВК України регламентує проведення у них особистих і житлових обшуків та оглядів речей, посилок, бандеролей, що надійшли, в ході яких вилучаються і знищуються заборонені предмети, перелік яких визначений ДДУПВП. Лише за наявності встановлених законом підстав і вмотивованим рішенням суду допускається проведення оглядів і обшуків приміщень, в яких засуджені до обмеження волі проживають із своїми сім’ями. Працівники КВУВТ можуть відвідувати жиле приміщення засудженого в денний час.
Згідно ч. 3 ст. 59 КВК України, засуджені, відбуваючі покарання у ВЦ, зобов’язані: а) виконувати законні вимоги адміністрації ВЦ; б) сумлінно працювати у місці, визначеному адміністрацією ВЦ; в) знаходитись на території ВЦ під наглядом, залишаючи його межі лише з дозволу адміністрації, мати особисте посвідчення; г) проживати у спеціально призначених гуртожитках.
У порівнянні із засудженими до позбавлення волі, засуджені до її обмеження мають значно ширші права, наприклад, носіння цивільного одягу без розпізнавальних знаків; наявність при собі грошей; пересування без строю; вільну відправка листів, отримання посилок, передач, бандеролей, одержання короткострокових побачень (тривалих – до трьох діб один раз на місяць).
Відповідно до п. 8.2 Інструкції, засудженим може бути дозволено короткочасні виїзди за межі ВЦ у випадку: а) смерті або тяжкої хвороби близького родича, що загрожує життю хворого; б) стихійного лиха, спричинившого значну матеріальну шкоду засудженому або його сім'ї; в) необхідності звернутися в медичний заклад охорони здоров'я з приводу захворювання чи лікування за наявності відповідного медичного висновку; г) складання іспитів у навчальному закладі (за умови навчання в ньому до засудження); ґ) виклику судових і слідчих органів (на період провадження слідства чи дізнання); д) попереднього вирішення питань трудового і побутового влаштування після звільнення; е) у разі виникнення інших життєво необхідних обставин, які потребують присутності засудженого.
Лікувально-профілактична і протиепідемічна робота у ВЦ організовується на загальних підставах органами і закладами охорони здоров'я. За даними ДДУПВП [335], щодоби на стаціонарному лікуванні перебуває понад 100 засуджених до обмеження волі, більш половини з яких — хворі на активну форму туберкульозу.
Наразі відсутній механізм обстеження на туберкульоз осіб, які не тримаються в СІЗО, до винесення судом вироку. Відтак, покарання у виді обмеження волі призначається завідомо хворим на активну форму туберкульозу, які самостійно добираються до ВЦ, наражаючи на небезпеку цивільне населення, а також інших засуджених та персонал. Так, у Дружелюбівському ВЦ Запорізької обл. лише за 5 міс. 2007 р. виявлено 32 хворих на активну форму туберкульозу, направлених до протитуберкульозних диспансерів. Але 7 з них були виписані за порушення лікарняного режиму знову до ВЦ, ще 3 — самовільно залишили спеціалізований лікарняний заклад [335].
Отже, з метою оптимізації діяльності КВУВТ, для швидкого виявлення зазначених та інших хворих, ефективного реагування в ситуаціях, загрожуючих небезпекою для здоров’я, вважаємо за необхідне введення у штати ВЦ посади медичного працівника.
Відповідно ст. 64 КВК України, засуджені, які утримаються у ВЦ, забезпечуються індивідуальним спальним місцем, інвентарем і постільними речами, а продукти харчування і речове майно вони купують за готівку або за кошти, які зберігаються на їх власних рахунках. Комунально-побутові та інші послуги оплачуються ними на загальних підставах. Норма житлової площі на одного засудженого не може бути меншою ніж 4 м2. Проте, і вона є недостатньою, оскільки не повинна бути наближеною до норми житлової площі засуджених до позбавлення волі. Стандарти житлового забезпечення мають відповідати змісту покарання у виді обмеження волі, яке за своєю суттю є альтернативним позбавленню волі.
Організація діяльності КВУВТ включає в себе і організацію соціально-виховної роботи, яка, згідно ст. 65 КВК України, проводиться адміністрацією ВЦ, а також власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, де працюють засуджені, громадськими організаціями з особами, які відбувають покарання у ВЦ.
Управління діяльністю КВУВТ передбачає і виконання, визначених ст. 67 і 68 КВК України, заходів заохочення та стягнення по відношенню до осіб, засуджених до обмеження волі. У повному обсязі таким правом наділені начальник ВЦ та його прямі керівники. Більш вузьке застосування відповідних заходів заступником начальника ВЦ і начальником відділення соціально-психологічної служби ВЦ регламентує ч. 2 і 3 ст. 70 КВК України.
Беручи до уваги всі негативні наслідки покарання у виді позбавлення волі, слід визнати необхідність більш ширшого застосування альтернативних санкцій, серед яких чільне місце посідає покарання у виді обмеження волі. Як вірно зазначено, лише зведені до мінімуму розбіжності між життям в УВП та на свободі можуть запобігти повному розпаду особистості, зменшити рецидивну злочинність [318, с. 117]. Саме ВЦ не потребують витрат на озброєну охорону, забезпечують можливість адаптації вперше засуджених до обмеження волі. В арсеналі ресоціалізуючої роботи є теоретична можливість отримання різноманітних форм освіти, наявність контактів із близькими людьми, трудовим колективом тощо. Кордони ВЦ – умовні, оскільки залежать від розташування на території відповідної інфраструктури, піддаються коригуванню.
Разом з тим, слід враховувати, що процес формування моделі ВЦ та організації виконання покарання у виді обмеження волі, триває, тому необхідним є всебічний науковий аналіз результатів роботи реалізації цієї прогресивної норми національного законодавства. З метою декриміналізації певної кількості злочинів, які не становлять значної суспільної небезпеки, протиправна поведінка учасників яких може бути скоригована за допомогою санкцій, не пов’язаних із застосуванням покарання у виді позбавлення волі, беззаперечною лишається потреба у продовженні удосконалення державної політики у галузі оптимізації застосування покарання у виді обмеження волі.
Проаналізувавши зміст основних нормативних актів, які регламентують діяльність ВЦ, вважаємо, що не всі аспекти роботи установ висвітлені в них на достатньому рівні. На нашу думку, доцільно було б доповнити Інструкцію з організації порядку і умов виконання покарання у виді обмеження волі певною низкою положень: щодо ліміту наповнення ВЦ; визначення розмірів віддаленості будинку адміністрації від іншої інфраструктури установи; наявності необхідних матеріально-технічних об’єктів; ліміту територій різноманітних служб та будівель тощо. Для оптимізації діяльності КВУВТ вважаємо необхідним створення Положення про виправний центр (що, до речі, передбачено проектом Стратегії подальшого реформування КВС [340]), у якому б якомога ширше були б викладені усі аспекти організації діяльності цієї установи.
Оскільки покарання у виді обмеження волі, яке, до того ж, є альтернативою позбавленню волі, вже є психотравмуючим фактором, інші обставини перебування у МВП необхідно гуманізувати. Слід розробити диференційну концепцію, яка б надавала засудженим до обмеження волі додаткові привілеї в разі їх відмінної поведінки та сумлінного ставлення до праці. Це, в першу чергу, повинно стосуватись можливі отримання кращого місця роботи, більш прискореної, ніж це передбачене ч. 6 ст. 59 КВК України, можливості проживати за межами гуртожитку ВЦ. На жаль, матеріали прокурорських перевірок [341]показали, що ВЦ фактично виконують функції виправних колоній, в результаті чого порушуються права осіб, засуджених до обмеження волі.
1.3. Історичний нарис розвитку підприємств кримінально-виконавчих установ відкритого типу в Україні
Загальновідомо, що будь-яке явище, будь-яка подія сьогодення нерозривно пов’язані зі своїм минулим. І правильно оцінити, дати об’єктивну оцінку ефективності того чи іншого соціально-правового явища можна лише завдяки його співставленню з еволюційними етапами та причинами, що породжували зміну явища.
Необхідно адекватно оцінити соціальний, економічний та політичний лад, пануючий у суспільстві на певних історичних етапах, що призводив до соціально-правових змін у державі, в тому числі і кримінально-правового характеру. Ці явища відображались і на функціонуванні УВП та діяльності їх підприємств, які в різні часи мали різну цільову настанову. Як зазначає Д. Ягунов, головним є не хронологія сама по собі, а трансформація тих ідей, які були основою для формування системи УВП та управління ними, що знаходило прояв у конкретних нормативних актах та певній організаційно-управлінській структурі в’язничного відомства [239, с. 34]. Виходячи з цього, та з метою дослідження організаційно-правових засад підприємств КВУВТ, вважаємо доцільним звернутись до історії їх зародження та розвитку.
Ще з утворенням Руської централізованої держави формується система кримінальних покарань [342]. На рубежі ХVII – XVIII ст. тілесні покарання замінюються направленням засуджених у розпорядження уряду для галерних, фортечних, каторжних робіт та військової служби. Промисловий розвиток на початку XVIII ст. обумовив широке використання праці засуджених на будівництві фабрик, заводів, інших «государевих» роботах. Уся ця праця не позбавляла засуджених свободи взагалі, але обмежувала їх у певних правах.
Вперше трудове використання засуджених, як вид покарання, було офіційно закріплене у 1715 р. Артикулом Воїнським. Його змістом була не лише ізоляція злочинця, але і його трудове використання. При Петрі І широкий розмах отримала практика позбавлення волі, пов’язана з кріпосними роботами, в подальшому отримавши назву арештантських робіт [293, с. 18]. Регламентом головного магістрату передбачалось створення робітних домів для осіб, скоївших дрібні правопорушення, але цей намір залишився нереалізованим. Проте, були створені прядильні дома для здійснивших злочин жінок.
З 1775 р., за часів Катерини ІІ, організація та управління виконанням покарання в робітних і смиренних домах покладалися на Приказ громадської опіки, утворений Указом про реформу місцевого самоуправління – «Устав для управління губерній» [343]. Згідно ст. 50 – 57 Зводу законів 1832 р., засуджених у робітних і смиренних домах використовували на міських роботах чи віддавали для працевикористання приватним особам. М.І. Таганцев мету діяльності цих установ визначив як: «работою давать прокормление неимущим» [17, с. 312]. Комісія зі складання загального проекту тюремного перетворення 1872 р., затверджена Олександром ІІ, дала негативну характеристику зазначеному Уставу через невизначення виду й характеру робіт, до яких повинні залучатися засуджені особи [344]. Відтак, у 1884 р. робітні і смиренні дома було ліквідовано, проте, невдовзі створено інженерні, фортечні, морські, арештантські роти, куди направляли осіб, раніше утримуваних у робітних і смиренних домах.
У цей же час, відомий тюрмознавець С.В. Познишев вбачав прогресивним кроком імперської політики створення перехідної тюрми, на зразок ірландської, що виникла у 50-х рр. ХІХ ст. і являла собою низку послідовних стадій відбування покарання у виді позбавлення волі [11]. Основні положення цієї прогресивної системи, представленої, переважно, невеликими сільгоспколоніями, дістали відображення в пенітенціарних установах Італії, Угорщини, Хорватії, Боснії та деяких інших країн.
Проблема перехідних тюрем набула актуальності і на міжнародному рівні. У 1872 р. відбувся перший міжнародний тюремний конгрес у Цинцинаті, де розглядалось питання випробування засуджених перед їх звільненням з місць позбавлення волі.
У др. половині ХІХ ст. було визнано, що обов’язковим елементом реформування тюремної системи повинна стати праця. У програмі підготовки міжнародного тюремного конгресу 1883 р. у Римі були поставлені питання: — «Яким чином має бути організована праця арештанта, щоб по можливості уникнути конкуренції?»; — «Чи є господарський спосіб виробництва в тюрмі кращим за підприємницький?» [345, с. 35]
Ці ж самі проблеми обговорювались і на вітчизняному рівні. З прийняттям закону «Про порядок зайняття арештантів роботами та доходами від такої діяльності», затвердженого 06.01.1886 р., виникла необхідність окреслення найбільш оптимальних форм забезпечення трудової діяльності засуджених [11, с. 198, 200]. У циркулярі ГТУ від 03.03.1888 р. такими визначені «…роботи всередині тюремних закладів, у арештантських камерах чи майстернях» [345, с. 36]. Проте, з плином часу, погляд на перевагу трудової діяльності всередині УВП суттєво змінюється: на з’їзді тюремних діячів 1902 р. відмічався вплив зовнішніх робіт на забезпечення зайнятості арештантів роботами [284, с. 35]. Відповідно до звітів ГТУ за 1908 р., перевага надавалась підрядній та контрагентській системі праці. У більш пізній період використовувалася, переважно, господарська система — внутрішні кравецькі, ткацькі, столярні, слюсарні і палітурні роботи [346, с. 100].
У матеріалах комісії з реформування тюремної частини та Укладу щодо покарання (1879-1887 рр.) вказувалось, що повна бездіяльність протягом тривалого часу утримання знищує звичку до праці та поступово призводить до морального падіння засудженого та його фізичного виснаження. Однак, найбільш яскраво погляди ГТУ на зміст праці засуджених викладені у циркулярному листі № 12 від 25.04.1909 р.: «Залучення арештантів до тюремної праці, яка здавна наукою та практикою вважалася найбільш суттєвою умовою доцільного тюремного ув’язнення, з часом набувало все більшого значення в устрої тюремного життя, вказуючи той шлях, по якому повинна йти нормальна установа для здійснення своїх кримінально-виправних завдань. У виховному впливі праці на волю та моральність злочинця немає жодного сумніву. Настільки ж і зрозумілі результати праці у якості матеріального підґрунтя у період відбування покарання і стосовно надій на кращий та забезпечений заробіток у майбутньому. Будь-яка організація робіт найближче відображається на повсякденному побуті тюрми, оскільки праця, заповнюючи арештантський день, даючи йому свідомий зміст, слугує найбільш вірною запорукою порядку та дисципліни» [284, с. 35].
Оскільки, на поч. ХХ ст. лише 27% засуджених були забезпечені роботою [284, с. 36], ГТУ вимушене було визнати неможливість вирішення питань їх трудового використання без серйозної підтримки держави. Обов’язковість робіт встановлювалась лише для окремих категорій засуджених.
Хоча низка вітчизняних вчених, серед яких В.Д. Спасович та М.О. Генкін, ще на поч. др. половини ХІХ ст. велику увагу приділяли поступовій зміні умов тримання засуджених, ситуація у цій сфері почала змінюватись лише після революції 1917 р. Проте, новий державний курс, за яким розвивалась КВС, був обумовлений класовим характером, а її управління опосередковувалось необхідністю виконання часто змінюючихся підзаконних нормативних актів різного ідеологічного спрямування, що фактично підмінювали собою закон.
У зв’язку із збільшенням «класових ворогів» і нестачею УВП, 24.01.1919 р. НКЮ прийняв постанову «Про тюремні робочі команди», яка встановлювала залучення засуджених до робіт, не тяжчих за працю «чорноробочого» і отримання ними платні, аналогічної відповідній галузі господарства.
У травні 1918 р. при НКЮ, замість ГТУ, був створений каральний відділ, який стійко приводив у життя принципове положення про те, що позбавлення волі повинно бути поєднане з суспільно корисною працею, за рахунок якої повинні утримуватися засуджені [347]. Уциркулярі від 24.05.1918 р. зазначено: «Звичайно, ми не маємо на увазі лише зміну назви. Наша ціль – перелом не тільки в усій системі управління місцями ув'язнення, але й у організації відбування покарань»[348, с.700].У 1921 р. каральний відділ перейменувався у виправно-трудовий, а УВП набули статусу ВТУ [345, с. 72].
Більшість питань організації діяльності вітчизняних УВП українським законодавством регламентувалася у точній відповідності до союзного. Крім того, у 20-ті рр. НКЮ УРСР на території України допускав дію актів РСФСР щодо питань, які не були врегульовані місцевим законодавством.
Перший Всеукраїнський з’їзд працівників каральних відділів (січень 1921 р.), а невдовзі і перший Всеукраїнський з’їзд працівників юстиції (січень 1922 р.) знову підкреслили, що виправленню засуджених може і повинна слугувати лише праця [349, с. 15]. Тому в УВП значно посилилась робота по їх залученню у виробничний процес. Відтак, уквітні 1920 р. НКЮ УРСР прийняв Тимчасове положення «Про осіб, засуджених до громадських примусових робіт без позбавлення волі», яке регулювало організацію зовнішніх робіт засуджених і тих осіб, які утримувалися в будинках примусових робіт [350, ст. 82] (введених в систему МВП у 1920 р.). 12.10.1920 р. була прийнята постанова РНК УРСР «Про табори примусових робіт», а невдовзі — Тимчасове положення про управління таборів примусових робіт, визначивше внутрішню структуру та організацію їх управління [351].
У таборах був відносно м’який режим утримання засуджених, створювалися спеціальні майстерні. Проте, засуджені працювали, без охорони, і на зовнішніх роботах. Їх праця оплачувалася за ставками місцевих профспілок. Вартість витрат на утримання засуджених, адміністрації і охорони вираховувалась із зароблених засудженими коштів.
Для організації примусових робіт без тримання під вартою, при каральному відділі було організоване бюро примусових робіт [345, с. 72]. Табори примусових робіт були переведені до відання НКЮ УРСР після закінчення громадянської війни, а у 1922 р. – повністю ліквідовані. Указом про ліквідацію було визначено існування єдиної ВТС.
На першому Всеукраїнському з’їзді завідуючих губернськими і повітовими каральними відділами була прийнята постанова щодо переходу до нових типів УВП – сільгоспколоній і реформаторіїв [352]. 16.08.1923 р. Всеукраїнський ЦВК прийняв рішення про закріплення за місцями позбавлення волі достатньої кількості земель, інвентарю й іншого устаткування для їх організації [353, с. 12] — УВП почали зазнавати трансформації. Так, в УРСР в 1924 р. кількість домів примусових робіт скоротилась до 58, у порівнянні з 90 у 1921 р., а у 1925 р. – до 50; кількість реформаторіїв – до 2 (у 1921 – 6). У 1926 р. кількість сільгоспколоній становила вже 42, тоді як 3 роки назад – лише 13 [353, с. 9-10]. У 1925 р. валовий збір 22 із 30 наявних сільгоспколоній забезпечив їх самоокупність.
Розвиток виробничих майстерень в УВП під керівництвом НКВС УРСР (станом на 01.10.1923 р. було 184 майстерні, а 01.12.1925 р. – вже 243) дав можливість залучити до трудового процесу близько 45% засуджених, утримуваних у ВТУ [349, с. 16]. З урахуванням принципової обов'язковості праці засуджених у 1926 р. була видана Інструкція «По виробничих частинах ВТУ УРСР», більш докладно регламентуюча організацію робіт в УВП [259, с. 27].
З метою покращення забезпечення зайнятості засуджених виробничою працею 27.09.1926 р. вийшов декрет, що розповсюджував дію постанови від 10.05.1926 р. «Про підсобні підприємства при державних установах» на НКВС по лінії ГТУ. Основною метою підсобних підприємств було обслуговування установи чи робота на сторону, з метою отримання для неї спеціальних засобів. ГТУ, виходячи із загальної тенденції розвитку виробництва у країні, вважало доцільним використання праці засуджених на підприємствах місцевої промисловості [284, с. 37].
Починаючи з 1922 р. відбувається інтенсивний розвиток виробництва, проводиться активна перебудова усієї діяльності ВТУ на основі принципу трудового перевиховання засуджених. У зв’язку з тим, що підприємства УВП розпочинали роботу без оборотного, а часто і без основного капіталу, відсутнім був ринок збуту продукції і не було визначене коло споживачів. Важливу роль для розвитку власного виробництва ВТУ відіграла передача УВП до відомства НКВС союзних республік. Створювались та розвивались нові промислові підприємства та виробничі майстерні, які використовували місцеві ресурси та забезпечували власною продукцією потреби регіону. Таким чином, період 1922-1929 рр. можна охарактеризувати як час інтенсивного розвитку власного виробництва УВП, хоча у загальному балансі трудового використання засуджених превалював вивід на контрагентські роботи.
У ході реформ періоду Тимчасового уряду праця засуджених розглядалась не лише як елемент кримінальної репресії, але і як необхідна умова виконання кримінального покарання. У циркулярі ГТУ від 18.07.1927 р. № 62 зазначалось, що роботи повинні давати засудженим «знання, з якими вони при звільненні зможуть себе реалізувати» [284, с. 36]. Комісари Тимчасового уряду, при наявності можливостей, були зобов’язані ліквідовувати асенізаційні роботи, виконувані засудженими за межами МВП, та підшукувати ті, що дають професійні знання. Однак, як у царській тюремній системі, так і під час діяльності Тимчасового уряду, виробництво УВП було примітивним, розрахованим, переважно, на використання фізичної сили.
Вже в середині 20-х рр. ХХ ст. в Україні почала зароджуватись нова виправна система з домінуванням установ послабленого режиму утримання, спрямованих на використання виробничих потужностей, особливо сільсьгосппрофілю.
Перший ВТК УРСР 1925 р. регулював порядок виконання і умови відбування покарання у виді позбавлення волі і примусових робіт без тримання під вартою. Кодекс вказував головну ознаку трудових колоній – режим, наближений до розпорядку і умов роботи відповідних господарчих організацій вільних громадян. Засуджені користувалися свободою пересування у межах території колонії, а з різними дорученнями, за її межі, направлялися без нагляду [8, с. 18].
Ми вважаємо, що перехідно-трудові дома є історичними попередниками КВУВТ, оскільки елементи ізоляції в них були значно обмежені, та й сама мета їх діяльності зводилась до перевірки готовності засуджених до вільного життя в умовах напіввільного режиму.
Одним з яскравих прикладів перехідно-трудових домів був Олександрійський в м. Олександрії. Сюди направлялись ті засуджені, які мали хорошу поведінку і відзначались працьовитістю. Їх кількість не перевищувала 200 осіб. Установа профілювалась на сільгоспвиробництві. Усі засуджені залучалися до праці, причому адміністрація заохочувала їх ініціативу з пошуку роботи. Крім того, засудженим дозволялося купувати за власні кошти, користуватися і зберігати виробничий інструментарій [354].
На жаль, репресивно-каральний характер політики радянського уряду не сприяв розвитку перехідно-трудових домів і трудових колоній і в 1929-1930 рр. їх було ліквідовано [355, с. 13].
Постановою РНК СРСР від 06.11.1929 р. «Про зміни статей 13, 18, 22 і 38 Основ кримінального законодавства СРСР і союзних республік» встановлювались два види позбавлення волі і відповідно два основних види ВТУ: виправно-трудовий табір (ВТТ) і виправно-трудова колонія (ВТК) [356, с. 24]. ВТК поділялись на фабрично-заводські, сільськогосподарські, масових робіт та штрафні.
З 1929 р. усі ВТУ були включені до народногосподарського плану, а з 1931 р. — переведені на повну самоокупність [21, с. 485]. Бехтерєв, Кесслер і Утевський писали, що «самоокупність місць ув'язнення – це бездефіцитність бюджету» [3, с. 55]. Л.Г. Крахмальник зазначив, що включення підприємств ВТУ до народногосподарського плану на перше місце висунуло економічні інтереси відомства, тому ігнорувалися декларовані принципи гуманізму [65, с. 21].
З перших років Радянської влади і до середини 30-х рр. основна маса засуджених використовувалась на будівництві об’єктів народного господарства та на промислових підприємствах. Одночасно, в УВП створювалась власна виробнича база, були організовані промислові підприємства. Однак, у 1930 р., у зв’язку з ліквідацією НКВС союзних республік, ВТУ були підпорядковані НКЮ СРСР, а їх підприємства передані промисловим наркоматам [357, с. 15].
Не зважаючи на превалюючу роль виробничої діяльності у ВТУ, деякі представники системи виконання покарань висували на перший план виховну роль праці. Так, один із керівників ГУ примусових робіт В. Ушацький вважав, що працю засуджених необхідно розглядати не як нормальне економічне явище, а як засіб боротьби зі злочинністю. Тому держава, створюючи ситуацію примусової праці як міри покарання, не повинна в жодному разі керуватись матеріальними міркуваннями. Підтвердженням тому, на думку Ушацького, слугує та обставина, що втілення у життя карної політики покладається не на виробничі органи, а на спеціальні адміністративні установи, покликані забезпечити охорону внутрішнього порядку, а також мирний розвиток життя. У цьому зв’язку неминучість витрат на реалізацію карної діяльності розглядається не залежно від надходження будь-яких доходів. «Не можна змішувати карну діяльність з комерційною і розуміти самозабезпечення буквально» [284, с. 36-37]. Змінивши у словосполученні «карний» зміст на «ресоціалізуючий», дане твердження досить точно характеризує недоліки і сучасної КВС України та інших пострадянських держав.
У зв’язку з передачею МВП до ведення Наркомюста, починаючи з 1930 р., практично ліквідується власна виробнича база ВТУ. Найбільш крупні промислові підприємства та виробничі майстерні були передані до народного господарства. В розпорядженні ВТУ залишились лише дрібні майстерні, від прийняття яких відмовились господарські організації. У др. половині 30-х рр. усі ресурси знову таки спрямовувались на форсування індустріалізації. Продовжувалось інтенсивне освоєння нових економічних районів, де працювала основна маса засуджених [293, с. 19].
В 1934 р. створений НКВС, а у його складі — Головне управління таборів та колоній (ГУЛАГ), якому підпорядкувались всі МВП, крім тюрем. З цього часу управління УВП регулювалось, здебільшого, відомчими нормативними актами. Діяльність керівництва ВТУ спрямовувалась на вирішення господарських завдань, нівелюючи будь-які демократичні цінності. Можливість діяльності установ з полегшеним режимом утримання навіть не обговорювалось.
Для забезпечення повної трудової зайнятості засуджених в НКВС була створена широка мережа управлінь: лісової, гірничо-металургійної промисловості, залізнодорожнього будівництва, будівництва шосейних доріг, архівної справи, контролю мір та ваги, геодезії, картографії, геології та інші. Газета „Правда” від 17.11.1935 р. писала: «Переробка людей… – хіба вона не вирішується чудовим засобом на цих будівництвах» [358, с. 52]. Авербах у науковому дослідженні «Від злочину до праці» стверджувала, що зміст управління ВТС зводився до її перетворення на «промисловогогіганта» [359,с. 101]. Цілком вірно, що: «… проголошена мета боротьби зі злочинністю згубилась в завуальованій ідеї індустріалізації МВП» [239].
В 1934-1953 рр. значними темпами, на якісно новій основі відроджується власне виробництво ВТУ. Організаційна структура підприємств ГУЛАГу створювалась по типу підприємств народного господарства [67,с. 11]. До кінця довоєнного періоду з’явились досить крупні підприємства спеціального, оборонного, промислового, залізничного і шосейного будівництва, по зведенню аеродромів, будівництву і експлуатації підприємств гірничо-металургійної, паливної, хімічної і целюлозно-паперової промисловості. Характерно, що в одному з наказів НКВС СРСР ( «Про відміну заліку робочих днів і умовно-дострокового звільнення» від 15.07.1939 р.) засуджені були названі «виробничниками» [356, с. 32-33], що доводить «викривлений» характер управління системою УВП.
У зв’язку з загальнодержавним військовим станом 1941-1945 рр., на адміністрацію ВТУ покладалось завдання повного трудового використання засуджених, укомплектації важливих оборонних підприємств робочою силою з їх числа, випуску боєприпасів, спецтари та іншої оборонної продукції; розширення власної виробничої бази. Так, у1941 р. ВТС давала 12% ВВП [360, с.85], у1942 р. підприємства ВТУ виконали план на 128,6% [361, с. 109]. У подальшому частка ВВП зросла до 20%[243, с.15]. Не дивлячись на переважне використання праці інвалідів та осіб з обмеженою працездатністю, великих успіхів досягли сільгосппідрозділи, значна частина яких знаходилась на території України. План по тваринництву був виконаний на 104%, збільшився збір зернових, коренеплодів, на 80 тис. га зросла посівна площа [362]. Проте, у досягненні значних показників велику роль відіграла інструкція, яка дозволяла застосування зброї щодо осіб, які відмовлялись від роботи.
Велика Вітчизняна війна створила умови для ще більшої індустріалізації системи з механізмом сурогатного управління. В’язничне відомство стало основою всієї системи народного господарства з використанням фактично рабської праці ув'язнених [239, с. 48]. Для забезпечення робочою силою власного потужного виробництва, через значне скорочення засуджених у зв’язку з амністіями, до кінця війни відбулась ліквідація контрагентських підрозділів. В особливо складних умовах опинилися сільгоспустанови, оскільки звільнились майже усі, працюючі без варти [363].
У післявоєнні роки система УВП відрізнялась різноманіттям профілів виробнцтва. МВС СРСР розглядалось, перш за все, як адміністративно-господарський орган, забезпечений необхідним репресивним апаратом, здатним шляхом організованого насилля забезпечити досягнення поставлених перед ним цілей у сфері виробництва.
Організація виробничої діяльності ВТУ набула серйозних змін у зв’язку з прийняттям постанови РМ СРСР від 18.03.1953 р. стосовно передачі підприємств із МВС до відання інших міністерств [284, с. 38]. Лише цією постановою було введено систему заробітної плати для засуджених. У відомстві залишились лише невеликі господарства. Тривалий час власне виробництво УВП за організаційно-технічним рівнем суттєво відставало від підприємств аналогічних галузей народного господарства [357, с. 16]. Ліквідація власної виробничої бази ВТУ, неможливість зайняти значну кількість засуджених суспільно корисною працею негативно позначилась на оперативній ситуації у МВП [67, с. 19-20]. Тому, у кінці 50-х рр. перед керівництвом ВТУ постало завдання створення і розвитку власної виробничої бази. Відтак, постановою РМ СРСР від 14.11.1957 р. «Про заходи з працевикористання засуджених» МВС СРСР у 1958-1960 рр. дозволялось використовувати 60% планових надходжень від виробничо-господарської діяльності ВТУ на розширення виробництва та благоустрій території [357, с. 16]. Промисловим підприємствам було дозволено на добровільних засадах передавати УВП обладнання, яке переставало використовуватись. Таку практику доцільно було б запровадити і в наш час, оскільки в роки бурхливого технічного розвитку багато організацій запроваджують нові зразки, а підприємства УВП продовжують використовувати застарілу техніку.
Одночасно відбувались заходи зі спеціалізації підприємств, переводу на випуск більш сучасних виробів, організації їх кооперації з іншими підприємствами. 1960 р. став початком модернізації обладнання на підприємствах ВТУ.
Прийнятими у 1958-1961 рр. постановами передбачалось, що основним видом ВТУ має бути ВТК з власним виробництвом, а однією з її головних задач – зміцнення виробничої та матеріально-технічної бази. Така державна політика реалізовувалась аж до початку перебудови суспільно-політичного укладу країни [293].
Завдяки вищезазначеним заходам за 1959-1963 рр. було досягнуто збільшення промислово-виробничих фондів УВП у 3 р. та оновлення наявних фондів більш ніж на 80%. За 1966-1970 рр. основні промислово-виробничі фонди підприємств УВП зросли на 70%, енергоозброєність праці – у 1,4 р., середня потужність підприємств – у 1,9 р. [357, с. 16-17]. Відтак, підприємства УВП із невеликих багатогалузевих майстерень перетворились у спеціалізовані заводи та фабрики.
Політичні зміни 50-х рр. ХХ ст. призвели до позитивних «виправно-трудових змін». ВР СРСР 25.12.1958 р. прийняла «Основи кримінального законодавства СРСР і союзних республік», що закріплювали принципово нову систему УВП, в якій ВТК полегшеного режиму займали чільне місце [145, с. 11]. І хоча умови утримання в них засуджених були більш жорсткі ніж в сучасних КВУВТ, все ж значно полегшені порівняно з усіма існуючими на той час.
З прийняттям нового Положення про виправно-трудові колонії і тюрми 1961 р., колонії полегшеного режиму перестали існувати. Але потреба в них відчулась досить швидко – необхідним постало віднайдення альтернативної форми позбавлення волі, коли б засуджені, знаходячись під контролем держави, поступово пристосовувались до умов вільного життя. Крім того, економічний розвиток та необхідність опанування нових земель сприяли створенню подібних ВТУ. Відтак, у 1962 р. у Казахстані були створені експериментальні колонії-поселення, які у 1964 р. Указом Президії ВР УРСР дістали законодавче закріплення. Їх створення передбачалось для осіб, які твердо стали на шлях виправлення. Організація діяльності колоній-поселень принципово відрізнялась від інших УВП. Засуджені мали право придбавати житловий будинок неподалік від установи і заводити власне господарство. У перші ж роки свого існування ці установи показали високий рівень ефективності. Деякі вчені, з думкою яких ми повністю погоджуємось, розглядали дані установи як продовжувачі перехідно-трудових домів 1920-х рр. [364].
Указом Президії ВР СРСР від 18.02.1977 р. «Про внесення доповнення і змін в Основи виправно-трудового законодавства СРСР і союзних республік» [365] було розширено контингент осіб, які підлягали умовному звільненню новим видом колоній – колонією-поселенням для осіб, які вчинили злочин з необережності. Даному Указу передувала шестирічна експериментальна стадія, втілена у життя за пропозиціями І. Карпеця [365]та С. Дементьєва [157]. Певну роль у його прийнятті відіграла і гостра потреба у робочій силі провідних галузей народного господарства. До того ж, було прийняте положення, регламентуюче включення часу роботи засуджених у цій УВП у загальний трудовий стаж.
Як показала практика, утримання колоній-поселень обходилось державі набагато дешевше ніж ВТУ закритого типу, до того ж засуджені в них сумлінно працювали й майже не порушували режиму утримання. Тож невдовзі, Указом Президії ВР СРСР від 02.04.1985 р. «Про внесення змін і доповнень в Основи кримінального і виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік» було розширено можливості відповідних установ ще одним різновидом колоній-поселень – для осіб, вчинивших умисні злочини. Водночас звужувалось коло осіб, які підлягали переводу в колонії поселення. Результати діяльності цих УВП мали низку негативних наслідків, опосередкованих кримінологічною характеристикою контингенту. До того ж, не було проведено попереднього експерименту.
Загальнодержавною стратегією розвитку ВТУ було визначено, що основним МВП повинні бути ВТУ з власною виробничою базою [366, с. 41]. 14.09.1978 р. РМ СРСР прийняла постанову № 776 «Про заходи подальшого покращення організації праці, трудової зайнятості засуджених до позбавлення волі та осіб, що утримуються у лікувально-трудових профілакторіях» [357, с. 19]. На протязі 60 – 70-х рр. ХХ ст. необхідність вирішення проблеми працевлаштування засуджених змушувало адміністрацію ВТУ братись за виробництво будь-якої продукції. В результаті, у колоніях-поселеннях склалось багатогалузеве виробництво зі слабкою спеціалізацією, концентрацією та низьким технологічним рівнем виготовляємої продукції.
Формування промислового потенціалу ВТС відбувалось за 2-ма основними напрямками: 1) – організація виробництва на основі держзамовлень з гарантованим матеріальним забезпеченням і збутом готової продукції (40% об’єму виробництва).; 2) – організація кооперованих виробництв із галузевими промисловими підприємствами [367].
Зацікавленість промислових підприємств підприємствами ВТУ була неоднозначною. Одних цікавило лише використання наявного обладнання; інших – передача підприємствам УВП ємких та малокваліфікованих робіт; третіх – можливість створення нових виробничих потужностей на території УВП. Відсутність єдиних методів регулювання економічних взаємовідносин промислових підприємств з УВП позбавляло їх зацікавленості в покращенні використання основних промислово-виробничих фондів, трудових і матеріальних ресурсів, породжувало багато суперечностей та не забезпечувало повної узгодженості сторін в організаційних і економічних питаннях.
Взаємозв’язки між підприємствами УВП і промисловістю відбувались у декількох формах. Перша – передбачала постійне чи тимчасове залучення промисловими підприємствами трудових ресурсів УВП для спільної діяльності на господарчих об’єктах чи будівництві (засуджені працювали за межами ВТУ). Це так звана контрагентська форма трудової кооперації – коли в УВП відсутня власна виробнича база. Друга форма – орендна кооперація – підприємства створювали цехи чи цілі виробничі комплекси на території УВП, зберігаючи за собою право власності на виробничі фонди. Підприємства УВП організовували випуск необхідної підприємству-замовнику продукції на орендованому у нього обладнанні і з отриманих у нього, за окрему плату, сировини і матеріалів.
Управління ВТС 60-х – поч. 80-х рр. відзначалась однобокістю, оскільки, нехтуючи іншими, перевага віддавалась виробничому сектору. Виробництво ВТУ стало невід’ємним компонентом планової економіки держави. При організації працевлаштування засуджених перевага надавалась розвитку власного виробництва. Позитивним моментом такої системи адміністрування було те, що звільнення засудженого без спеціальності із ВТУ розглядалось як «надзвичайна подія» [284, с. 38]. Для навчання засуджених спеціальностям, по котрим вони працювали, у всіх колоніях-поселеннях створювались курси підвищення кваліфікації. За згодою спостережних комісій, засуджені мали змогу навчатися заочно у вищих і середніх учбових закладах відповідної області. Із вільнонайманих працівників та засуджених створювались суспільні бюро економічного аналізу, які, вивчаючи роботу виробничих підрозділів, запроваджували прогресивні методи праці, організовували роботу з виявлення невикористаних резервів виробництва [145, с. 56].
Використання планових надходжень, кредитів та позик держбанку, залучення коштів господарських організацій на розвиток виробничої бази ВТУ дозволили провести реконструкцію існуючих підприємств, будівництво нових та оснащення їх сучасним обладнанням. Проте, кількість засуджених на контрагентських роботах все зростала. Головна причина недоліків управління виробничою сферою ВТУ полягала у повільній їх перебудові, відставанні рівня організації від нових потреб, що, до речі, залишається актуальним і сьогодні.
З метою удосконалення структури управління підприємствами ВТУ, у 1975 — 1976 рр. відбувався експеримент зі створення збільшених промислових підприємств з апаратом управління на базі головної колонії. До складу кожного такого підприємства в якості структурних одиниць увійшли реорганізовані підприємства ВТУ і ЛТП однієї територіальної одиниці. Основними цілями експерименту були: вироблення найбільш оптимальних шляхів удосконалення управління виробництвом та методів організації господарювання [368]. Проте, створення даних об’єднань, як вказує Н.А. Стручков, призвело до різкого загострення протиріч між «задачами покарання і виробничо-господарської діяльності» [369].
Не дивлячись на низку позитивних змін, РМ СРСР у 1978 р. визнала загальний стан у сфері організації праці і трудової зайнятості засуджених до позбавлення волі, що перебували у ЛТП, незадовільним. Подальший розвиток виробництва УВП та покращення організації праці засуджених визначені Постановою РМ СРСР від 28.02.1985 р., котра передбачала збільшення об’єму випуску централізовано плануємої продукції на підприємствах ВТУ, передачу МВС СРСР в 1986-1987 рр. промислових підприємств з тяжкими видами робіт [67, с. 15].
До середини 80-х рр. ХХ ст. у сфері трудової зайнятості в країні склалось парадоксальне явище: щорічно десятки тисяч людей засуджувались за дармоїдство і бродяжництво та направлялись до МВП, а там приблизно така ж кількість засуджених, через відсутність фронту робіт, не була працевлаштована.
Перехід до ринкових відносин у 90-і рр. ХХ ст. ще більше ускладнив реалізацію вимог кримінально-виконавчого законодавства щодо обов’язкового залучення засуджених до суспільно корисної праці; вимагав, крім зміни ідеології основних засобів виправлення засуджених, змін існуючої структури та форм трудового використання засуджених.
Зросла потреба у подальшому розвитку колоній-поселень [366, с. 56]. Низка вчених [151; 155; 370; 371; 372; 186]зазначали, що для цих УВП характерним є саме обмеження, а не позбавлення волі. В.І. Горобцов і В.Є. Сілков у 1983 р. пропонували покарання, яке виконується у колоніях-поселеннях, закріпити у нормативному порядку як самостійний вид покарання [155]. Якщо ж порівняти відповідні положення діючого КВК України, зокрема глави 13, яка регламентує порядок і умови виконання покарання у виді обмеження волі, і ст. 33 ВТК України, то стає очевидним, що умови відбування покарання у виді обмеження волі і позбавлення волі в колоніях-поселеннях практично ідентичні.
Подальший розвиток КВУВТ отримали внаслідок прийняття Постанови КМ УРСР № 88 від 11.07.1991 р. «Про основні напрями реформи кримінально-виконавчої системи в УРСР», передбачаючої у розроблюваних КК і КВК Української РСР наявність даного виду установ для тримання засуджених до обмеження волі. Незважаючи на те, що низка положень цієї Постанови і наразі залишається нереалізованою, її можна вважати початком концептуальних змін основних принципів державного управління вітчизняної КВС. Цей нормативний акт з 1992 р. передбачив введення нового виду кримінального покарання – обмеження волі замість існуючих позбавлення волі в колоніях-поселеннях, позбавлення волі умовно з обов’язковим залученням до праці. А спецкомендатури і колонії-поселення передбачалось реорганізувати в установи відкритого типу.
З розпадом СРСР та прийняттям Декларації про державний суверенітет України розпочався принципово новий період розвитку не лише КВУВТ, але й усієї КВС. Зміни відбились і на діяльності підприємств УВП, які подібно іншим підприємствам держави, через розрив і ускладнення кооперованих взаємовідносин з іншими підприємствами, відчули значні складнощі.
Подальша стабілізація економічної ситуації призвела до росту кількості колоній-поселень, особливо, для осіб, які твердо стали на шлях виправлення. Так, якщо станом на 01.10.1991 р. в Україні існувало 10 колоній-поселень, з яких лише 3 — для осіб, які твердо стали на шлях виправлення, то на 01.01.1994 р. – вже 23, з яких 15 – колонії-поселення для осіб, які твердо стали на шлях виправлення. В 1993 р. для осіб, які твердо стали на шлях виправлення, і, згідно зі ст. 46 ВТК України, за рішенням суду переведені до колонії-поселення, розпочалося утворення тимчасових дільниць-поселень при ВТК. Це призвело до різкого зменшення колоній-поселень. За даними ДДУПВП, у 1997 р. таких діяло 23, у 2000 р. — 18, а тимчасових дільниць-поселень (за новим КВК України — дільниці соціальної реабілітації) – 12.
Організація тимчасових дільниць-поселень відігравала суттєву економічну роль, оскільки характер виробничої діяльності колоній, виконання господарських та підсобних робіт для внутрішніх потреб вимагали широкого використання праці засуджених поза охороняємої території. Крім того, кошти на утворення дільниць-поселень потрібні були невеликі, оскільки створювались вони на базі вже існуючої колонії.
Підсумково-завершальним етапом розвитку КВУВТ є редакція нового КК України (прийнятого 05.04.2001 р.), ст. 51 якого одним із видів кримінального покарання визначила обмеження волі, та кардинально зміненого КВК України (прийнятого 11.07.2003 р.), ст. 16 якого регламентує виконання покарання у виді обмеження волі ВЦ стосовно осіб, засуджених за злочини невеликої та середньої тяжкості.
Отже, історично становлення інституту КВУВТ в Україні обумовлене загальнополітичним напрямком розвитку держави. Відтак, в часи дії репресивного режиму зникали будь-які спроби гуманізації режиму відбування покарання та адаптації засуджених до звільнення. Діяльність підприємств УВП протягом значного періоду свого існування, «де юре» спрямовувалась на забезпечення виправного процесу, проте фактично виконувала роль економічно-вигідного придатку народногосподарських планів держави. Навіть, поставши суттєвим психолого-педагогічним та антикриміногенним фактором, вона не звільнилась від занадто економічної забарвленості.
Основні наукові результати розділу обговорені на наукових конференціях та опубліковані в працях [373], [374].
1.4. Висновки до розділу
Вивчення теоретико-правових засад дослідження дозволило сформувати наступні висновки:
1. Ступінь досліджуваності зазначеної проблематики, наразі, є недостатньою. Розгляд окремих її аспектів дозволив констатувати наявність тісного взаємозв’язку досліджень різних галузей науки, що торкаються теми даної роботи. Можна стверджувати про необхідність більш детального її вивчення, оскільки досліджувана нами проблематика є важливою не лише у ракурсі ефективної діяльності певної сфери функціонування КВС, але, в першу чергу, як основоположне розуміння необхідності впровадження державою демократичної та гуманної концепції застосування механізмів та засобів ресоціалізації засуджених в УВП.
2. У ході дослідження виявлена необхідність більш детальної регламентації діяльності КВУВТ, зокрема:
— виділення у окремий розділ КВК України її глави 13 «Виконання покарання у виді обмеження волі»;
— викладення назви ст. 11 КВК України «Види органів і установ виконання покарань» у наступній формі: «Види органів і установ виконання покарань та їх завдання», з окресленням завдань: — створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених; — захист інтересів особи, суспільства і держави; — запобігання вчиненню нових злочинів; — дотримання гуманного ставлення до особи засудженого, що не принижує його гідності;
— доповнення назви ст. 56 КВК України «Місця відбування покарання у виді обмеження волі» формулюванням: «та мета їх діяльності» з відповідним підпунктом: забезпечення процесу виправлення і ресоціалізації засуджених з широким залученням до нього представників громадськості, місцевих жителів, державних та недержавних організацій, запобігаючи ізоляції засуджених до обмеження волі від вільного середовища;
— доповнення ст. 61 КВК України «Обов’язки адміністрації виправного центру» обов’язком: — забезпечення професійного навчання засуджених до обмеження волі з максимально ефективним використанням власної виробничої бази; — посильної допомоги у вступі засуджених до обмеження волі до навчальних закладів за межами ВЦ;
— розділення КВУВТ на три типи: 1) для осіб, які раніше відбували покарання у виправних колоніях і були переведені у ВЦ в порядку заміни міри покарання та осіб, які засуджені до обмеження волі, але раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; 2) для осіб, які ще не відбували покарання у виді позбавлення волі та засуджених до обмеження волі за умисні злочини; 3) для осіб, які ще не відбували покарання у виді позбавлення волі та засуджених до обмеження волі за необережні злочини;
— віднесення дільниць соціальної реабілітації УВП закритого типу до КВУВТ, з відповідними законодавчими змінами;
— передбачення у ст. 390 КК України кримінальної відповідальності за ухилення засуджених до обмеження волі від відбування покарання;
— доповнення Інструкції з організації порядку і умов виконання покарання у виді обмеження волі положеннями: щодо ліміту наповнення ВЦ; визначення розмірів віддаленості будинку адміністрації від іншої інфраструктури установи; наявності необхідних матеріально-технічних об’єктів; ліміту територій різноманітних служб та будівель тощо;
— фіксації у Інструкції та у ч. 1 ст. 59 КВК України права засуджених до обмеження волі на отримання середньої та вищої освіти на екстернатній, дистанційній та заочній формі навчання у освітніх закладах тієї територіальної одиниці, в якій знаходиться ВЦ (виходячи з вимог Законів України «Про освіту» та «Вищу освіту»);
— доповнення розділу «Завдання виправних центрів» Інструкції необхідністю забезпечення засуджених до обмеження волі можливістю отримання професійної освіти та визначення можливості вступу до освітнього закладу за межами ВЦ за наявності належної поведінки та сумлінного ставлення до праці;
— зважаючи на неприпустимість обмеження права вступу до учбового закладу за територією КВУВТ, викладення підп. «г» п. 8.2 Інструкції у наступній формі: «для складання поточних та вступних іспитів у навчальному закладі за умови позитивної поведінки, сумлінного ставлення до праці та відсутності стягнень»;
— створення Положення про виправний центр, у якому б якомога ширше були б викладені усі аспекти організації діяльності цієї установи.
Пропонуємо:
— ввести у штати ВЦ посаду медичного працівника;
— реорганізувати ВЦ при УВП закритого типу в дільниці соціальної реабілітації, оскільки ВЦ мають функціонувати самостійно.
3.1. Еволюція розвитку КВУВТ та організаційно-правових основ їх діяльності дозволяє зрозуміти необхідність наявності таких установ у організаційній побудові демократичної держави, сповідуючої соціальні цінності. В історичній площині до попередників КВУВТ як самостійного, законодавчо закріпленого різновиду УВП, ми відносимо робітні та смиренні дома часів Російської імперії, перехідні тюрми, перехідно-трудові дома, трудові колонії полегшеного режиму, колонії-поселення та тимчасові дільниці-поселення. Наразі, інститут КВУВТ у системі УВП є найбільш гуманним.
3.2. Пильна увага вчених питанням діяльності підприємств вітчизняної КВС почала приділятись з часу відігрівання виробничими об’єктами домінуючої ролі у функціонуванні усієї виправної системи. Протягом усього існування системи виконання покарань нормативний матеріал, на основі якого здійснювалось регулювання виробничої сфери УВП, досить чітко відображав політичну ситуацію в країні. Відтак, державна стратегія розвитку інституту КВУВТ та фактична реалізація ними задекларованої мети діяльності виробничого сектору є яскравим індикатором політичного та демократичного рівня розвитку нашої вітчизни.
РОЗДІЛ 2
ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИХ УСТАНОВ ВІДКРИТОГО ТИПУ
2.1. Підприємства кримінально-виконавчих установ як об’єкт організаційно-правового регулювання
Будь-яка сфера суспільних відносин вимагає організаційно-правового регулювання з метою недопущення зловживань як усередині системи, так і при впливі на неї ззовні. Стосується це і закріплення нових правових форм діяльності підприємств КВС, яка на сьогоднішній день відзначається активними реформуючими процесами та набуттям нового демократичного статусу. На жаль, виробнича галузь не віддзеркалює такі прогресивні зміни, хоча і виконує важливу складову процесу ресоціалізації засуджених. Тож, перед нами постало завдання аналізу організаційно-нормативного регулювання діяльності підприємств УВП та знаходження оптимального співвідношення, на сучасному етапі розвитку нашої держави, їх організаційно-правових форм.
Оскільки специфіка робочої сили на підприємствах УВП значно впливає на організацію в них виробничого процесу [67, с. 3], у даному розділі ми обмежимось викладенням тих сторін організаційно-правового регулювання діяльності підприємств УВП, які, на нашу думку, є найбільш актуальними з точки зору вирішення основного завдання КВС – створення ефективних умов для виправлення і ресоціалізації засуджених. Виходячи з цього, проблемні питання виробничої діяльності КВУВТ аналізуватимуться по відношенню до усіх підприємств КВС, механізмів державного регулювання, контролю та підтримки сфери діяльності, яка надає роботу соціально вразливій частині населення України.
Об’єктом організаційно-правового регулювання будь-якої сфери суспільних відносин є сторона, щодо якої застосовуються механізми і засоби забезпечення організованості, порядку та ефективного управління. Провідним у словосполученні вважаємо правове регулювання, що наукою визначається як дія права на суспільні відносини за допомогою певних юридичних засобів [375, с. 1]. А.А. Аксенов вважає, що значення правових наук у формуванні теорії управління УВП обумовлено тим, що у змісті предмета даної теорії об’єктивно присутній правовий аспект [68, c. 17]. В умовах ринкової економіки норми права, насамперед ті, що регулюють виробничо-господарську діяльність КВС, як регулятор певних правовідносин, повинні впливати на соціально-економічні процеси та створювати правову основу діяльності підприємств УВП, спрямовану на виконання основних завдань та функцій усієї системи.
Організаційно-правове регулювання діяльності підприємств УВП опосередковане державним управлінням усією КВС, що здійснюється з метою найбільш ефективного її розвитку шляхом поточного управління та перспективного планування. Його ефективність обумовлена врахуванням низки чинників: 1) характеру політики держави щодо ефективності використання основних засобів ресоціалізації засуджених; 2) різниці в умовах утримання засуджених в УВП відкритого та закритого типів; 3) фактичного спрямування діяльності підприємств КВС на виконання основного її завдання; 4) організаційно-правових особливостей функціонування підприємств УВП; 5) економічної відсталості зазначених суб’єктів; 6) неспроможності державного бюджету фінансувати усі потреби виправної системи.
Г.А. Туманов зазначав, що поняття «організація», «організація діяльності» в літературі нерідко розглядається як синонім поняття «управління» [376; 377]. У свою чергу, З.А. Астемиров запропонував здійснювати управління УВП в першу чергу на основі теорії організації, котру назвав «наукою організації діяльності УВП» [378]. Адже саме наука управління, описуючи набір елементів соціальної системи управління, а також специфічні особливості реалізації цих процесів у сфері діяльності УВП, дає загальний підхід до виявлення конкретного кола проблем, вирішення яких потребує організаційного процесу.
С.Н. Воронін та інші науковці [37, c. 8] організацію управління визначили як сукупність прийомів та методів раціонального поєднання окремих елементів органів управління і взаємозв’язку управляючої системи з управляючим об’єктом та іншими управляючими системами у просторі і у часі. На думку Аксенова, одним із елементів, підвищуючих рівень управління УВП у цілому є досвід управління у сфері матеріального виробництва, обумовлений наявністю власного виробництва [68, c. 16-17]. Е.Г. Яковенко та А.Ф. Устинов [379, c. 208] у сутності управління виробництвом УВП вбачають свідому, планомірно організовану на науковій основі діяльність усіх складових цієї системи з метою виправлення засуджених, а також забезпечення випуску необхідної державі продукції.
Зазначені точки зору дещо односторонньо відображають зміст організації виробничої діяльності на підприємствах УВП, оскільки взагалі не враховують сучасні умови, за яких правильно організована виробнича діяльність в УВП сприятиме загальному ресоціалізуючому процесу. Це і загальноосвітнє та професійне навчання, безпосередня організація виробничого процесу, вибір сфери виробництва та трудової діяльності, умови та порядок залучення засуджених до суспільно корисної праці, основна мета та завдання виробничої діяльності засуджених тощо. Тож, на нашу думку, сутність управління виробничим комплексом УВП полягає у планомірному, логічно-виваженому взаємозв’язку суб’єкта управління з його об’єктом та іншими сторонами цього процесу на основі чинної нормативно-правової бази, спрямованому на організацію такої діяльності виробничих суб’єктів УВП, яка б максимально ефективно забезпечувала реалізацію ними виправної функції, залучення засуджених до суспільно корисної праці, професійне навчання та формування у засуджених трудових навичок.
Проте визначальним є вироблення доктринальної державної політики відносно досліджуваного питання, оскільки саме вона і опосередковуватиме специфіку усіх вказаних факторів виробничої діяльності у МВП. Відтак, ми погоджуємось з В.А. Сушко, який вважає, що «організація праці… повинна в першу чергу бути підпорядкована не одержанню прибутку» [380, c. 155], однак забезпечити реалізацію такої позиції у змозі лише державна воля та відповідні механізми.
Метою КВК України, що регламентує організацію і порядок виконання покарання є захист інтересів суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених (ч. 1 ст. 1 КВК України). Ч. 3 ст. 6 цього кодексу серед основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених визначає професійно-технічне навчання та суспільно корисну працю, до якої, відповідно п. 8 ч. 2 ст. 13 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та ст. 118 КВК України, засуджені залучаються з урахуванням наявних виробничих потужностей підприємств УВП.
Ст. 7 КВК України закріплює забезпечення державою необхідних умов для виправлення та ресоціалізації засуджених, їх соціальну захищеність. Конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять, відповідно ч. 2 ст. 5 ГК України, забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, належних, безпечних і здорових умов праці. Закон України «Про підприємства в Україні» [381], що втратив чинність у зв’язку з прийняттям ГК України [382], у ч. 2 ст. 28 закріплював забезпечення державою пільгових умов підприємствам, використовуючим працю громадян, що потребують соціального захисту, якими, безперечно і є засуджені особи. На жаль, чинний ГК України не містить відповідного положення.
Держава для виконання програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності. Такими, згідно ч. 2 ст. 12 ГК України, є: — державне замовлення; — надання інвестиційних, податкових та інших пільг; — запровадження дотацій, компенсацій; — цільові інновації та субсидії. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються ГК України, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку.
На сучасному етапі реформування КВС на підприємствах УВП впроваджуються заходи по розробці більш раціональних форм і методів управління виробництвом. Їх зміст суттєво змінюється у залежності від рівня управління. Чим вище в службовій ієрархії орган управління, тим більше місця в його діяльності займають перспективні проблеми і тим значнішою є вага економічних та організаційно-правових рішень. Чим ближче орган управління до виробництва, тим більше уваги йому доводиться приділяти оперативним виробничо-технічним завданням. Управління виробництвом УВП здійснюється за трирівневою системою: 1) ДДУПВП безпосередньо у особі Управління організації виробничої діяльності; 2) на регіональному рівні – територіальні управління ДДУПВП – відділу (сектору) організації виробництва, маркетингу та інженерного забезпечення; 3) УВП (підприємства УВП) (додаток З).
КВС України, у особі ДДУПВП, здійснює: 1) організацію виробничо-господарської діяльності з наданням засудженим роботи, забезпечення їх професійної підготовки (ст. 3 Положення «Про Державний Департамент України з питань виконання покарань» (далі – Положення)); 2) функції з управління майном підприємств, що належать до сфери управління Департаменту (п. 10 ст. 4 Положення); 3) координацію робіт підприємств КВС, пов’язану з сертифікацією, стандартизацією, метрологією, винахідництвом і раціоналізацією; організацію проведення наукових досліджень, дослідно-конструкторських і проектно-технологічних робіт; забезпечення використання досягнень науки, техніки і набутого досвіду (п. 14 ст. 4 Положення); 4) допомогу підприємствам КВС у встановленні та стабілізації господарських зв’язків; участь у формуванні та розміщенні державного замовлення, укладення з цією метою контрактів (п. 19 ст. 4 Положення); 5) контроль стану охорони праці і техніки безпеки, нагляд за додержанням правил, норм і вимог щодо безпечного проведення на гірничих підприємствах КВС бурових і підривних робіт, за зберіганням, обліком і використанням за призначенням вибухових матеріалів, правильним використанням родовищ корисних копалин, захистом надр (п. 20 ст. 4 Положення); 6) головне розпорядження коштами державного бюджету, передбачених на утримання КВС, фінансування УВП в межах затверджених асигнувань та коштів, одержаних від виробничої діяльності (п. 26 ст. 4 Положення); 7) державне замовлення поставки продукції, виконання робіт, надання послуг для забезпечення потреб оборони і безпеки (п. 27 ст. 4 Положення, ст. 7 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»).
Звертаючись до аналізу зазначених форм хочемо підтримати точку зору Є.Ю. Бараша [23, с. 8]відносно того, що безпосередній контроль за виконанням завдань, визначених у п. 20 ст. 4 Положення повинен виконувати спеціальний орган (Міністерство охорони природного середовища, Державний комітет України по нагляду за охороною праці) [23, с. 8-9], а не ДДУПВП, оскільки виправне відомство покликане реалізовувати інші функції. Крім того, штати його органів управління не передбачають наявності спеціалістів такої вузької сфери.
Діяльність управління організації виробничої діяльності ДДУПВП спрямована на забезпечення виконання вимог чинного законодавства щодо залучення засуджених до суспільно корисної праці на підприємствах УВП, організацію виробничо-господарської діяльності цих підприємств, здійснення контролю за виконанням виробничих програм, забезпечення методичного супроводження виробництва, аналіз ефективності роботи підприємств УВП і розробку заходів щодо її підвищення. Управління здійснює координацію діяльності підрозділів органів і УВП щодо складання перспективних планів роботи згідно з укладеними господарськими угодами, розроблення поточних планів з необхідним обґрунтуванням і розрахунками, організаційно-технічних заходів для удосконалення господарського механізму, економічної діяльності, виявлення резервів виробництва та їх використання для подальшого розвитку.
Наділення КВС правом на виробничу діяльність, необхідність вирішення проблем співвідношення «бюджетне фінансування – виробнича діяльність» обумовлює її участь у розробці проектів загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку та законів про Державний бюджет України (п. 22 ст. 4 Положення). Відтак, ДДУПВП узагальнює практику застосування законодавства з питань, що стосуються діяльності підприємств КВС України, розробляє пропозиції, спрямовані на його вдосконалення і вносить їх на розгляд Президента чи КМ України, взаємодіючи з органами державної влади, місцевого самоврядування, різними організаціями відповідно до законодавства.
Правовою основою організації виробничого процесу в УВП є: Конституція України; Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», єдина стаття (13) якого і визначає статус та особливості діяльності підприємств УВП; КВК України; ГК України; Кодекс законів про працю [383]; інші закони України, акти Президента України і КМ України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана ВР України; нормативно-правові акти ДДУПВП, що безпосередньо стосуються організації діяльності підприємств УВП.
З часу існування незалежної України було прийнято низку постанов КМ, спрямованих на оптимізацію залучення засуджених до праці на власному виробництві, зокрема, Постанову КМ України № 1454 від 02.12.1996 р. «Про невідкладні заходи щодо залучення до праці осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі» [384, с. 167-171] та № 1436 від 10.09.2003 р. «Про закупівлю продукції підприємств громадських організацій інвалідів та пенітенціарної системи» [385].
Загальний аналіз виконання державних програм свідчить про те, що виконаними були тільки ті заходи, які мали поточний та організаційний характер і не потребували значних фінансових ресурсів. Підприємства УВП не були належним чиномзабезпечені державними замовленнями. Результати перевірки Рахунковою палатою використання коштів Державного бюджету, виділених ДДУПВП у 2004 р. свідчать про невиконання вимог Закону України «Про державне оборонне замовлення»[386]. Тож, необхідним є запровадження механізмів контролю, які б запобігли ігноруванню вказаних нормативних положень.
За даними Рахункової Палати 2000 р., обмеження видатків державного бюджету на утримання засуджених призвели до значної кредиторської заборгованості. «Ці дії Уряду ставлять під загрозу забезпечення утримання установ КВС» [387].Реагуючи на цю інформацію, Президент України Указом № 1-14/1145 від 20.09.2000 р. доручив забезпечити більш повне врахування в проекті Державного бюджету України на 2001 р. та наступні роки потреби в коштах на утримання УВП. Відтак, фінансування системи виявилось значно більшим у порівнянні з попереднім роком ( 2000 р. – 25%, 2001 – 39%) (додаток М.3), а обсяги виробництва та реалізації продукції підприємствами УВП значно зросли (додаток М.2).
До нормативно-правових актів ДДУПВП, що безпосередньо стосуються трудової зайнятості засуджених на підприємствах УВП, відносяться: — Наказ ДДУПВП № 89 від 06.05.2000 р. [388, с. 35-37], що визначає особливості розслідування та обліку нещасних випадків, що сталися із засудженими під час виконання робіт на території установ; — Наказ ДДУПВП № 49 від 29.05.1999 р. [388, с. 37-39], регламентуючий діяльність служби охорони праці; — Наказ ДДУПВП № 78 [388, с. 39-41] від 07.07.1999 р., встановлюючий перелік нормативних актів з питань охорони праці і безпечної експлуатації об’єктів підвищеної небезпеки, що застосовується на підприємствах КВС; — Наказ ДДУПВП № 43 від 26.05.1999 р. [388, с. 31-46], що визначає порядок проведення професійно-технічного навчання засуджених на виробництві в УВП; Наказ ДДУПВП та МОН України «Про затвердження Положення про навчальний центр при установі виконання покарань» [389].
Організація праці на підприємствах КВС здійснюється за тими ж принципами, що і на інших підприємствах. У той же час особливості робочої сили (з точки зору професійної підготовки, відношення до праці) та окремі обмеження трудових прав (наприклад, у виборі засудженими роду занять та спеціальності) визначають її специфіку. І якщо ефективність звичайних підприємств оцінюється за результатами виконання виробничих завдань, то діяльність підприємств УВП підпорядкована завданню виправлення та ресоціалізації засуджених. Втім, ми не згідні з Б.С. Утьовським, що «праця – це більш ніж метод виправлення, перевиховання. Праця – це основа, на якій будується увесь процес виправно-трудового впливу» [390], оскільки праця є одним із засобів ресоціалізації засуджених, ефективним лише у комплексі з іншими елементами виправного процесу. А.С. Макаренко стверджував: «Праця як виховний засіб, можлива лише як частина загальної системи» [391]. Антон Семенович відзначав, що праця повинна бути не лише обов’язком, але і первинною потребою та звичкою людини. Ф.М. Достоєвський свого часу писав: «…без роботи арештанти поїли б один одного, як павуки у склянці» [284, с. 35].
Втілення у життя принципу «виховної можливості праці» Ю.В. Медведєв вважає нерозривно пов’язаним із усвідомленням засудженими праці не лише як первинної життєвої потреби, але і як засобу задоволення особистих та суспільних потреб [287]. Цілком очевидно, що досягнення мети КВС забезпечується, у випадку повноцінно і прогресивно організованої трудової діяльності засуджених в умовах ритмічного, добре налагодженого виробництва. Кірєєв Ю.А., Пастухов Ю.М. та деякі інші дослідники [67, с. 3], зокрема, зазначають, що у КВУ з низькоефективним виробництвом у середньому майже у 5 р. частіше трапляються порушення режиму, ніж в таких з ефективним.
Перехід економіки України до ринкових відносин суттєво ускладнив умови виробничо-господарської діяльності підприємств УВП та процес залучення засуджених до суспільно корисної праці. Зникла система планування номенклатури замовленої продукції, яка підкріплювалась фондами на матеріальні ресурси та рознарядками на її збут. Припинила існування система спільної праці підприємств народного господарства та КВС на умовах міжгосподарської кооперації. Відбулася масова відмова підприємств-кооператорів від спільного виробництва з підприємствами УВП, і як наслідок, сталося обвальне скорочення обсягів виробництва. Як зазначає О.В. Беца, зайнятість лише третини засуджених на виробництві УВП повний робочий день, призводить до декваліфікації та втрати професійних навичок решти осіб, які відбувають покарання [320, с. 8].
Застарілість активної частини основних фондів, відсутність новітніх технологій, застосування ручної та малокваліфікованої праці робить продукцію підприємств УВП неконкурентоспроможною як за технічним рівнем, так і за ціною. Обсяги виробництва продукції перевищують реальну потребу ринку, збільшуються її залишки на складах (станом на 01.01.2006 року їх сума становила 56,8 млн. грн., або 1,9 місячних обсягів виробництва) (додаток Л). Має місце відволікання обігових коштів підприємств КВС на покриття потреб УВП, не забезпечених достатнім бюджетним фінансуванням [392].
Наразі, понад 23,1% технологічного обладнання підприємств УВП відпрацювало більше 20 р., 59,2% (13,1 тисяч одиниць) знаходиться в експлуатації від 10 до 20 р., понад 5,5 тисяч одиниць перебуває у такому стані, коли його подальше застосування неприпустиме, а відновлення економічно недоцільне. Фізичне та моральне старіння основних фондів набули катастрофічних розмірів [386].
Зростання кредиторської заборгованості підприємств УВП з 286,9 млн. грн. у 2002 р. до 328,3 млн. грн. у 2006 р. обумовлене відволіканням коштів підприємств на утримання бюджетної сфери установ, що призвело до зростання міжбалансової дебіторської заборгованості підприємств УВП більш ніж втричі, з 20,8 млн. грн. до 68,4 млн. грн. [393] (додаток М.4). Крім того, ріст кредиторської заборгованості спричинений здійсненням нарахування податку на додану вартість на продукцію, що відпускається для власних потреб. Тож, для ліквідації цих негативних фактів необхідно звільнити від оподаткування податком на додану вартість (внесенням відповідних змін до Закону України «Про податок на додану вартість» [394]) операції з продажу або безкоштовної передачі підприємствами УВП, допоміжними сільськими господарствами, виробничими майстернями (цехами, дільницями) КВС продукції (робіт, послуг) для забезпечення власних потреб УВП та спрямувати ці кошти на окремий спеціальний рахунок КВС, відкритий в органах Державного казначейства України для реалізації інвестиційних проектів, придбання матеріально–технічних ресурсів виробничого призначення, створення робочих місць для засуджених, інших потреб УВП невиробничої сфери. Тим паче, що резолюція громадських слухань, що відбулась в ДДУПВП 20.03.2007 р., постановила розглянути питання щодо поліпшення фінансування потреб КВС, у тому числі шляхом зміни порядку оподаткування підприємств УВП та надання їм відповідних пільг [395].
Скорочення виробничої бази підприємств УВП відбулося з одночасним збільшенням за останні 10 р. середньоспискової чисельності осіб, які утримуються в УВП в 1,6 р. (зі 100 до 160 тис. осіб) [396]. За останні 4 р. відбулось зменшення кількості працюючих засуджених з 85,3 тис. осіб у 2002 р. до 37,1 тис. осіб у 2006 р., обумовлене недостатньою кількістю робочих місць та виробничих потужностей УВП [393] (додаток М.5). До 50% виробничих площ підприємств УВП не мають обладнання, а придатним для виробництва (16,1 тис. одиниць), при двозмінному режимі роботи можливо працевлаштувати разом із допоміжними робітниками лише 30% працездатної чисельності засуджених.
Відсутні необхідні економічні важелі залучення суб’єктів господарювання різних форм власності до співпраці з підприємствами УВП. Інвестиції у їх розвиток не залучаються. Чинним законодавством не у повній мірі врахована низка особливостей діяльності підприємств УВП. Відтак, праця засуджених не завжди розглядається як засіб їх виправлення та спрямовується на отримання доходів без урахування фінансового стану підприємств, ринкових цін та попиту на продукцію, що випускається.
Практика участі підприємств УВП у тендерних відборах постачальників для отримання держзамовлення свідчить про погіршення позицій УВП на товарному ринку. Підприємства УВП знаходяться у нерівних умовах, оскільки, по-перше, через відсутність оборотних засобів не можуть поставляти продукцію без передоплати замовника та придбавати сировину і необхідні матеріали, а по-друге, мають кредиторську заборгованість, тоді, коли однією з вимог організаторів є підтвердження її відсутності.
Ситуацію ускладнила норма Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про закупівлю робіт, товарів і послуг за державні кошти» та інших законодавчих актів України» [397], вступивша у дію з 01.01.2007 р., що встановлює необхідність проведення тендеру будь-яким державним підприємством, яке закуповує продукцію чи обладнання на суму, більшу за 30 тис. грн. З 01.03.2007 р. ця сума становить 20 тис. грн. А оскільки суб’єктами КВС закупівля товарів, через брак коштів, проводиться, переважно, частинами, то наперед важко визначити, чи досягне сума 20 тис., чи ні. Відтак, утворюється правова колізія, що може бути усунена шляхом анулювання чи призупиненні зазначеної норми для суб’єктів УВП.
Наразі є потреба у змінах податкового законодавства, які б забезпечили зменшення податкового навантаження для підрозділів УВП. Ми пропонуємо, зокрема, наступні: а) анулювання податкових зобов’язань підприємств УВП у випадку постачання ними продукції для потреб інших бюджетних організацій (оскільки іноді підприємства УВП потрапляють у абсурдну ситуацію, коли, в результаті реалізації ними продукції, податкове зобов’язання існує, а фактичний розрахунок коштами із держбюджету не відомо коли відбудеться); б) акумулювання фінансових потоків у вигляді податкових зобов’язань підприємств УВП на рахунку спеціально створеного фонду розвитку КВС, які цілком справедливо можна спрямувати і на підтримку матеріально-технічної бази підприємств УВП і на поліпшення загального надання засудженим необхідних соціальних послуг.
Вбачається необхідність і у створенні пільгової системи стосунків з банківським сектором та гнучкій співпраці з представниками бізнесових кіл, що ґрунтувалась би на виваженій стратегії із застосуванням механізмів державного стимулювання.
Однією з основних причин низького рівня працевлаштування засуджених є відсутність замовлення на продукцію, яка може вироблятися на підприємствах УВП за умови більш повного використання їх виробничих потужностей. Незабезпеченість осіб, позбавлених чи обмежених волі роботою не дає змоги поліпшувати умови їх утримання, а засудженим– матеріально допомагати своїм сім’ям, задовольняти потребу в продуктах харчування та предметах першої необхідності. У зв’язку з цим, Уповноважений з прав людини змушена констатувати незадовільне виконання вироків судів у частині відшкодування збитків, заподіяних злочинами та стягнення аліментів на утримання дітей [398]. Наразі, Генеральна прокуратура України наполягає на необхідності залучення до праці тих засуджених, котрі мають судові вироки із зобов’язаннями матеріального відшкодування. Усім іншим — часто просто не вистачає робочих місць.
Утримання значної частини непрацюючих засуджених та тих, які не повністю забезпечуються роботою, змушує ДДУПВП спрямовувати практично всі фінансові ресурси на харчування та інші поточні витрати. Крімтого, у засуджених доволі низький рівень професійної майстерності. За даними Рахункової палати, норма виробітку приблизно 50% засуджених у 2004 р., в середньому по системі, склала 55,5%. Тобто, для виконання роботи, розрахованої за нормою на 1-го робітника, залучалося 2-є засуджених. В окремих установах за нормою 1-го робітника працювало 6-7 засуджених [386].
До набуття чинності ГК України діяльність підприємств КВС базувалась на Постанові КМ від 04.06.1994 р. № 352 «Про особливості застосування Закону України «Про підприємства в Україні» до підприємств установ виконання покарань і лікувально-трудових профілакторіїв Державного департаменту з питань виконання покарань» [384]. Згідно цієї постанови, підприємства УВП мали статус державного підприємства з правами юридичної особи. Начальник УВП мав повноваження і директора відповідного підприємства.
Зважаючи на тяжкі економічні умови діяльності підприємств КВС, значну фінансову заборгованість, низький рівень державних замовлень та, головне, зміну спрямованості кримінально-виконавчої політики з виправно-трудової (де акцент ставився переважно на другій частині словосполучення) до пенітенціарної (тобто, виправної, ресоціалізуючої), закріпленої у новому КВК України, переслідуючи мету забезпечення підприємств УВП державними замовленнями, ДДУПВП був ініціатором набуття підприємствами системи нового статусу – казенних підприємств, оскільки, згідно ч. 1 ст. 76 ГК України, основним (понад 50 %) споживачем продукції казенного підприємства виступає держава.
Казенне підприємство створюється за рішенням КМ України, у якому визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство. На початок 2007 р. відповідне рішення КМ ще не прийняте, оскільки неузгодженими залишаються питання щодо значної заборгованості підприємств КВС, що приблизно дорівнює недофінансованим державою коштам на потреби системи, які, у результаті, «покривались» виробничою діяльністю УВП [392]. Тож, для фактичного виконання норми Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», яка закріплює новий статус підприємств КВС, необхідне видання відповідного нормативного акту КМ України, а відтак, — вирішення питання із зазначеною заборгованістю. ДДУПВП, на нашу думку, цілком правомірно наполягає на її списанні[399]. Лише після вирішення цього «болючого» питання підприємства УВП правомірно будуть діяти у статусі казенних. Наразі вони функціонують як державні комерційні підприємства, що, звичайно, ніяк не висвітлює зміну вектору КВС в сторону пенітенціарної.
Згідно ст. 13 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», підприємства УВП є казенними підприємствами, які здійснюють некомерційну господарську діяльність без мети одержання прибутку для забезпечення професійно-технічного навчання засуджених та залучення їх до праці.
Зазначені підприємства діють відповідно до законодавства з урахуванням таких особливостей: а) засновником підприємств УВП є ДДУПВП, який затверджує їх статути; б) створення, реорганізація і ліквідація підприємств УВП, розпорядження їх майном здійснюються ДДУПВП; в) підприємства УВП визначають структуру управління і штати в порядку, встановленому ДДУПВП; г) їх керівниками є за посадами заступники начальників УВП; д) трудові відносини засуджених регулюються законодавством про працю з урахуванням вимог кримінально-виконавчого законодавства; е) підприємствам УВП створюються сприятливі умови у залученні до виготовлення продукції для регіональних потреб; є) вони мають право на пільги зі сплати податків і зборів відповідно до законів з питань оподаткування; ж) підприємства УВП не можуть бути засновниками (учасниками) суб’єктів господарювання, щодо них не може бути порушено провадження у справі про банкрутство.
Наразі виробничий потенціал КВС України налічує 132 промислових та 11 сільгосппідприємств. Їх розподіл відносно напрямків діяльності виглядає таким чином: — металообробка, у тому числі виготовлення сільгосптехніки та запчастин до неї (перевищує 50%); — видобуток і переробка гранітної сировини (до 10%); — швейне виробництво (до 15%); — деревообробка (до 8%); — електротехнічне виробництво; — виробництво товарів народного споживання й надання послуг промислового характеру; — виробництво рослинницької та тваринницької продукції [393].
Продукція підприємств УВП орієнтована на забезпечення: — державного і державного оборонного замовлення (до 13%); — потреб регіонів відповідно до регіональних програм залучення промислового потенціалу підприємств УВП в економіку регіонів (близько 34%); — потреб суб'єктів господарювання різних форм власності (більше 50%).
Починаючи з 2004 р. спостерігається певна динаміка нарощування обсягів виробництва. Так, за 2004 р. підприємствами УВП було виготовлено товарної продукції на загальну суму 329,6 млн. грн., 2005 р. — 331,8 млн. грн., 2006 р. — 371,5 млн. грн., а приріст у порівнянні з 2004 р. становив 12,5%. Динаміка обсягів реалізації характеризується наступним чином: 2004 р. — 331,5 млн. грн., 2005 р. — 331,8 млн. грн., 2006 р. — 375,7 млн. грн. виготовленої продукції, що на 13,2% більше, ніж за 2005 р. [313]. Річний план діяльності підприємств УВП за 2006 р. був перевиконаний на 7%, в основному, за рахунок виграного тендеру Міноборони на виготовлення швейної продукції та продажу сільгосптехніки. Значну роль у досягненні високого показника відіграла діяльність підприємств з виготовлення бруківок і кам’яних блоків.
Останніми роками керівництвом КВС вживаються заходи щодо зміцнення промислового потенціалу підприємств УВП та поліпшення організації працевлаштування засуджених. Для вирішення цих питань поглиблюється інтеграція промислового потенціалу УВП в економіку регіонів. Реклама власної продукції здійснюється завдяки участі у регіональних промислових виставках та ярмарках [400]. Крім того, постановою КМ України № 1090 в 2006-2010 рр. у кожній області передбачено розробити та затвердити регіональні програми створення нових робочих місць для засуджених.
Окремої уваги потребує діяльність підприємств УВП як постачальників продукції у форматі державних закупівель. Протягом 2006 р. ними було укладено 211 угод з постачання продукції для потреб розпорядників державних коштів на загальну суму понад 48 млн. грн., що на 28 млн. грн. більше ніж у 2005 р., що зайвий раз демонструє вплив державних механізмів на діяльністьвиробничої сфери КВС.
З метою оптимізації діяльності підприємств УВП, починаючи з 2005 р. колегією ДДУПВП розробляються та затверджуються Основні заходи щодо технічного переоснащення та нарощування виробничих потужностей підприємств УВП, з 2006 р. поновлена практика бізнес-планування (програма дій для кожного підприємства з визначенням шляхів розвитку, профілюючих видів продукції, її привабливості для потенційних споживачів та інвестиційної політики підприємства). Відповідно до вимог спільного наказу Міністерства економіки України і Фонду державного майна України від 18.12.2003 р. 375/2298 «Про затвердження критеріїв ефективності управління суб’єктів господарювання державного сектору економіки» [401], видано Наказ ДДУПВП № 114 від 11.07.2005 р. [402], яким затверджено критерії оцінки ефективності управління підприємствами УВП (додаток К) та Методичні рекомендації щодо їх застосування. Метою їх запровадження є підвищення ефективності управління підприємствами КВС та надання методичної допомоги фахівцям територіальних органів управління ДДУПВП у здійсненні прозорої та однозначної оцінки дій керівників підприємств УВП щодо ефективності управління цими підприємствами.
Особливої актуальності в УВП набуває проблема забезпечення професійно-технічного навчання засуджених, оскільки кожний восьмий засуджений не має робітничої спеціальності або повністю втратив трудові навички [403]. З метою вирішення цього питання, спільними наказами Міністерства освіти і науки України та ДДУПВП (№ 221/44 від 19.03.2004 р. та № 102/24 від 16.02.2005 р.) при 74 УВП створені навчальні центри, розраховані на надання професійної освіти близько 11,5 тис. засудженим [313].
І хоча реалізація низки напрямків обумовила сталу, після значних коливань, тенденцію виробництва на підприємствах КВС (додаток М.2), разом з тим, їх діяльність супроводжується значними складнощами, подолати які можливо лише у співпраці з іншими державними органами. В умовах недостатнього бюджетного фінансування, дотримання встановлених норм харчування, медичного та комунально-побутового забезпечення засуджених досягається, в основному, за рахунок відволікання фінансових та матеріальних ресурсів підприємств УВП.
Сьогодні на обліку КВС знаходяться незавершені об’єкти, будівництво яких було розпочато у 80-х рр. ХХ ст., добудовувати які, на думку К. Пясецького [404], не має сенсу. Проте їх технічний стан під дією природних факторів щорічно погіршується. Тож, це питання потребує нагального вирішення – слід розробити механізми добудови даних об’єктів із залученням державних або інвестиційних коштів чи передбачити можливість здачі незавершених будівель в оренду.
При реалізації цілей, які стоять перед КВС, не варто забувати, що хоча виробнича діяльність здійснюється заради досягнення економічних результатів, але стосовно праці засуджених це положення сприйнято бути не може. Однак відкидати убік деякі елементи цього завдання, а усю свою увагу концентрувати тільки на виправній стороні, — вбачається можливим лише в ситуації повноцінного фінансування потреб КВС та відповідної державної підтримки діяльності її підприємств (фінансування КВС за останнє десятиріччя становить близько 30%). Як вірно зазначено, ринкові відносини диктують свої умови і об’єктивні вимоги сьогодення не дозволять давати роботу засудженим заради самої роботи без отримання прибутку [239, с. 59].
Не зважаючи на низку податкових пільг та преференцій, більшість підприємств КВС залишається на досить низькому рівні виробництва, не маючи можливості залучити до праці і половину працездатних засуджених. Відтак, особи, які вчинили злочини, не можуть відшкодувати збитків потерпілій стороні та не мають змоги оволодіти професією, що у подальшому забезпечило б легальні джерела існування.
Підприємства УВП, які виконують одну з основних ресоціалізуючих функцій шляхом залучення засуджених до праці, позбуваючись ганебного минулого досвіду використання засуджених як дешевої робочої сили, потребують підтримки державних органів, особливо на місцевому та регіональному рівні. З метою захисту інтересів суспільства (ч. 1 ст. 1 КВК України), Держава зобов’язана підтримувати соціально незахищену верству населення шляхом реалізації її трудових прав та професійних інтересів.
Аналізуючи стан організаційно-правового регулювання діяльності підприємств УВП маємо відзначити його неконструктивність. На шляху до встановлення європейських стандартів діяльності системи, переваги соціальних та гуманних цінностей, незрозумілими залишаються механізми реалізації цих демократичних положень, оскільки фінансування системи здійснюється на вкрай низькому рівні, а діяльність підприємств, на прибутки яких і лишається розраховувати керівництву КВС, виконуючи основні завдання, в умовах ринкових відносин не може витримати ніякої конкуренції. Не визначені способи підвищення їх технічного рівня, не врегульовані податкові питання, державні та регіональні програми реформування та підтримки системи носять здебільшого декларативний характер, а оскільки коштів на їх реалізацію не виділяється, у життя вони не впроваджуються. Законодавча база щодо досліджуваного питання, на нашу думку, занадто вузька та не передбачає механізмів покарання за недотримання її положень.
2.2. Особливості державного управління в сфері працевлаштування засуджених до обмеження волі
У процесі реформування КВС України одним з найважливіших є питання створення ефективних важелів державного впливу, які б корінним чином вплинули на сучасну ситуацію працевлаштування засуджених в МВП загалом, та КВУВТ зокрема, як основного елемента забезпечення повноцінного функціонування УВП на сучасному етапі та приведення їх у відповідність з європейськими стандартами. Значимість державного урегулювання проблеми забезпечення трудової зайнятості засуджених зростає ще й у контексті вимог, що містяться в МСП [405] та ЄПП [330]. Незважаючи на те, що система останні десятиріччя переживає докорінні зміни, ця сфера її діяльності залишається такою, що зазнала найменших змін і перетворень.
Державне управління – це вид діяльності держави, що полягає у здійсненні нею управлінського, тобто організуючого, впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, які вимагають певного втручання держави шляхом використання повноважень виконавчої влади [406, с. 96]. КВС є специфічною сферою, потребуючою особливого втручання, в першу чергу, з міркувань забезпечення державної безпеки. Разом з тим, державне управління здійснюється і за межами виконавчої влади: на рівні державних підприємств (у тому числі і підприємств КВС), установ і організацій. Державне управління, як складна система, включає в себе регулятивну діяльність – певного роду суспільні відносини, реалізуючі взаємозв’язок між суб’єктами і об’єктами управління.
Державне регулювання має чітко виражений публічний характер, оскільки проводить у життя юридично-владні приписи, які містяться у законодавчих актах; здійснює функції поточного управління; є державною діяльністю з управління справами суспільства. У процесі його здійснення суб’єкти управління використовують надані їм розпорядчі повноваження щодо прийняття владних актів управління, які є обов’язковими і забезпечуються заходами державного примусу [407].
У галузі відносин, що торкається інтересів осіб, які відбувають покарання в місцях обмеження волі, та й усіх засуджених загалом, останніми роками набуло виняткової гостроти питання неможливості досягнення цілей, що стоять перед КВС. Втім, опираючись на проведене дослідження, ми переконані у можливості підвищення рівня ресоціалізації засуджених у разі конструктивного вирішення питання їх трудової зайнятості. До того ж, згідно ч. 1 ст. 7 КВК України, держава має поважати і забезпечувати законні інтереси засуджених та їх соціальну захищеність, виконуючи тим самим і регулюючу діяльність у сфері їх працевлаштування.
Перехід економіки України до ринкових відносин суттєво ускладнив умови виробничо-господарської діяльності УВП та реалізацію вимог кримінально-виконавчого законодавства щодо залучення засуджених до обмеження волі до суспільно корисної праці. До того ж, підприємства УВП, на відміну від інших суб’єктів господарювання, не мають можливості здійснювати регулювання кількісного та якісного складу трудових ресурсів. Переважну більшість складають засуджені особи віком до 30 р., які ніколи не працювали і не навчались професії. Тільки 5-а частина засуджених має кваліфікаційні розряди, та й ті переважно не вище другого [393].
Одним з основних факторів забезпечення ефективного працевлаштування засуджених в УВП є наявність на підприємстві кваліфікованого виробничого персоналу. На сьогоднішній день проблема комплектування виробництва компетентними кадрами стоїть дуже гостро майже на всіх підприємствах УВП. Останні данні свідчать про суттєве зменшення штатної чисельності працівників, які утримуються за рахунок виробничої діяльності. Тільки протягом 2001-2006 рр. вона скоротилась з 9,2 до 5,2 тис. посад [393]. З одного боку, це обумовлене об’єктивними факторами – через жорстку конкуренцію на ринку продукції підприємства змушені скорочувати чисельність персоналу для зменшення адміністративних витрат; з іншого — відсутність соціального захисту виробничого персоналу, ускладнююча процес комплектування виробничих посад. Наразі укомплектовано лише 66% від штатної чисельності, і ситуація стрімко погіршується. Однак, вирішення кадрової проблеми потрібно розглядати паралельно із оптимізацією організаційно-штатної структури підприємств УВП, а також створення умов мотивації їх вільнонайманих працівників. Відтак, вважаємо за необхідне внесення змін до Закону України «Про пенсійне забезпечення» у частині передбачення додаткових пільг для працівників УВП, які не мають спеціальних звань.
Раніше праця засуджених фактично виступала економічною категорією, незважаючи на те, що проголошувалася основним засобом виправлення і перевиховання. Згідно з чинним КВК України (ч. 3 ст. 6), вона є одним з основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених. Зазначимо, що нові КК і КВК України не містять мети перевиховання. Все ж, вважаємо, що праця засуджених до обмеження волі є дійсно ефективним засобом їх виправлення та ресоціалізації. Її важливість полягає у досягненні розуміння засудженим необхідності відшкодування збитків, заподіяних у результаті скоєного ним злочину та набуття певних професійних навиків для подальшого чесного життя на волі.
Працевлаштування засуджених А.І. Марцев визначав одним із завдань УВП [408]. В.М. Петрашев, свого часу, серед ознак, характерних обмеженню волі, виділяв особливість залучення засуджених до суспільно корисної праці, відмова від якої тягне за собою відповідні санкції [180].
Ще на початку минулого століття С.В. Познишев працю засуджених розглядав одним з головних факторів створення у МВП «морально дисциплінуючого способу життя» [409]. Він критикував використання праці для підсилення міри покарання, наголошуючи на «виховному, моралізуючому» її значенні та посовуючи на другий план «бажання окупити працею арештантів витрати держави на тюрму» [12, с. 183].
Хоча погляди на КВС як систему, яка повинна функціонувати на принципах самозабезпечення за рахунок коштів від виробничої діяльності суперечать нормам міжнародного права, чинному законодавству України та не відповідають стандартам демократичного курсу, який обрала наша держава, реалії сьогодення, на жаль, свідчать про зворотне.
Однак, КВК України передбачив низку новел, спрямованих на збільшення обсягу трудових прав засуджених. Зокрема, ч. 2 ст. 108 КВК України передбачає, що засудженим до позбавлення волі, які з незалежних від них причин не працюють чи завантажені роботою лише частково, дозволяється придбавати продукти харчування та предмети першої потреби за гроші, отримані за переказами. Чинним КВК України (ст. 120) порівняно з відповідною нормою ВТК України 1970 р., діючого до 01.01.2004 р., збільшено відсоток місячного заробітку, який зараховується на особистий рахунок засуджених незалежно від усіх відрахувань (залежно від виду УВП: з 10% до 15%, з 25% до 50%, з 50% до 75%).
Ст. 119 КВК України регламентує тривалість робочого тижня засуджених, що не може перевищувати норму тривалості робочого часу, встановленого законодавством про працю (40 годин) та звільнення їх від роботи у вихідні, святкові та неробочі дні. Згідно ст. 50 ВТК України, для засуджених був встановлений 1-н день відпочинку щотижня, тривалість робочого часу на тиждень становила 48 год., а від роботи засуджені звільнялися тільки у святкові дні. Крім того, підвищуючи трудову мотивацію засуджених, положення ч. 3 ст. 122 КВК України встановлює зарахування часу роботи засуджених у період відбування ними покарання в УВП до стажу роботи для призначення трудової пенсії після звільнення, тоді як, згідно ст. 50 ВТК України, час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі до трудового стажу не зараховувався. Лише час роботи засудженого при відбуванні покарання у колонії-поселенні, за рішенням суду, міг бути включений до загального трудового стажу.
Хоча у старих КК і ВТК України покарання у виді обмеження волі не було передбачене, низка дослідників, серед яких В.М. Петрашев [355], А.Ш. Мамадияров [175], А. Міхлін [178], П. Буликов [150], вже давно стверджували, що умови відбування покарання у колоніях-поселеннях важко назвати позбавленням волі.
І.Г. Константинов [51], Н.І. Ланкін [106], Є.А. Маслов [111], Н. Дерюга, А. Петров [283] та інші науковці констатують знижену трудову активність засуджених у порівнянні з вільними працівниками. Л.Г. Крахмальников наводить три фактори, негативно впливаючі на ефективність праці засуджених: а) низький рівень матеріально-технічного оснащення робочих місць в УВП у порівнянні з іншими підприємствами; б) слабка професійно-кваліфікаційна підготовка засуджених, обумовлена відсутністю у значної частини з них будь-якої професії взагалі та неможливістю використання професійних даних, наявних у багатьох засуджених, внаслідок їх невідповідності виробничому профілю УВП; в) відсутність бажання працювати, пояснюване негативними особистісними характеристиками більшості засуджених, їх психологічною неготовністю до суспільно корисної праці [51, с. 20].
Н.І. Ланкін низьку трудову активність засуджених пояснює, передусім, серйозними недоліками в організації трудового процесу на підприємствах УВП, недосконалістю діючої системи стимулювання їх праці, відсутністю належних організаційно-технічних умов виробництва [106].
Науково доведено, що на індивідуальну продуктивність праці засуджених впливає велика група соціальних факторів, котру можна поділити на особистісні та загальносистемні. До особистісних відноситься вік, освіта, трудовий стаж, кваліфікація, стан здоров’я, сімейний стан, термін покарання та час перебування в УВП. До загальносистемних – перебування засуджених в УВП, відповідність їх трудової діяльності наявній спеціальності, щорічна динаміка засуджених, наповнення УВП, матеріальне та моральне стимулювання засуджених [111, с. 4-6].
Діючий порядок класифікації та розподілу засуджених по МВП не враховує ні їх побажань, ні кваліфікації, ні професійної підготовки. Підставою направлення засудженого до УВП є призначений судом вид КВУ. Однак, організація працевлаштування засуджених немислима без попередньої професійно-кваліфікаційної підготовки, в тому числі і у відношенні осіб, отримавших виробничу спеціальність до засудження. На жаль, «робоча сила» в місцях обмеження та позбавлення волі формується без використання профорієнтації та профвідбору, хоча у практичній діяльності, в деякій мірі, знаходять застосування і ці методи. Щоправда, процес організації залучення до праці тільки-но прибувших засуджених до УВП полегшується тим, що вони, як правило, потрапляють до вже сформованих трудових колективів і це дозволяє отримати певну робітничу кваліфікацію (звичайно, якщо вид трудової діяльності вимагає такої).
Дослідження угорських вчених Е. Малковича і Л. Ленчеля свідчать, що найбільш висока продуктивність праці спостерігається у працівників у віці від 30 до 44 рр. та найменша – до 24 р. і старше 60; продуктивність праці у віці 30-39 рр. у середньому на 80% вища, ніж 16-19-річних [410]. Приблизно ж такі дані були отримані румунським економістом В.І. Корнеску [411]. Аналіз цих факторів дозволяє пояснити значно вищу продуктивність праці засуджених до обмеження волі ніж до її позбавлення, адже середній показник виконання ними норм виробітку значно вищий ніж такий у засуджених КВУ закритого типу, оскільки більшість з них становлять особи віком від 20 до 40 рр. (додаток Д.1).
Здійснивши аналіз організації процесу залучення засуджених до праці в КВУВТ, ми з’ясували, що у переважній їх більшості функціонує виробництво продукції деревообробки, яка складає близько четверті усієї продукції, що виготовляється у ВЦ. Засуджені до обмеження волі залучаються до праці на 6-ти сільгосппідприємствах. Залишаються актуальними разові замовлення та вивід засуджених на контрагентські роботи. Серед видів трудової діяльності, до якої залучаються засуджені ВЦ, також поширені: швейне виробництво, столярні роботи, ремонт автомобілів, сільгосптехніки, металообробка, послуги промислового характеру тощо (додаток Р). У дільницях соціальної реабілітації КВУ закритого типу засуджені залучаються, переважно, до ремонтно-будівельних робіт та праці у підсобному господарстві.
Порівнюючи показники організації працевлаштування засуджених до обмеження волі на підприємствах ВЦ у 2005 та 2006 роках, зазначимо, що їх трудомісткість, виходячи з виробничих програм цих підприємств, зменшилась з 65% до 58%. Кількість працевлаштованих засуджених також зменшилась на 4% (з 74% до 70%). З них на контрагентських роботах у 2005 р. перебувало 43,7% засуджених до обмеження волі, а у 2006 р. – вже 45,5%. Проте, середній відсоток виконання норм виробітку на підприємствах ВЦ зріс з 76,8% до 83%. Незначно зросла і заробітна плата засуджених: з 152% до 154% (по відношенню до середньої по КВС) (додаток У).
При аналізі діяльності підприємств ВЦ по відношенню до усіх підприємств КВС України (спираючись на звітні дані ДДУПВП за 2006 р.), з’ясувалось, що трудомісткість підприємств ВЦ становила 58%, тоді як взагалі по системі – лише 21,6%. У ВЦ працевлаштованими у 2006 р. було 70% засуджених, у середньому по системі – 35,5%, з них на контрагентських роботах: у ВЦ – 45,5%, тоді як по КВС – 12,6%. Середній відсоток виконання норм виробітку на підприємствах ВЦ вищий і дорівнює 83%, тоді як на по КВС – 52,8%. Середня заробітна плата засуджених до обмеження волі склала 154% від середньої по усім УВП. До того ж, нарахування по заробітній платі засудженим до обмеження волі здійснюються набагато ефективніше, ніж засудженим в інших УВП (додаток Ф).
Отже, за багатьма показниками організації працевлаштування засуджених до обмеження волі підприємства ВЦ функціонують набагато ефективніше, ніж більшість підприємств КВС. Проте, слід зосередити увагу на необхідності зміцнення та розширення власної виробничої бази ВЦ, оскільки доволі значний відсоток засуджених працевлаштовуються на, здебільшого, некваліфікованих контрагентських роботах.
Ми вважаємо, що організацію працевлаштування засуджених до обмеження волі необхідно розглядати у контексті праці, як основної форми життєдіяльності людей та джерела засобів до існування, конструюючи та на цій основі модель ВЦ. Цю думку підтверджує бажання більшості засуджених ВЦ працювати (додаток А). До того ж, згідно ч. 1 ст. 64 КВК України, продукти харчування і речове майно засуджені до обмеження волі придбавають за власні кошти, комунально-побутові та інші послуги оплачуються ними на загальних підставах. Однак, у необхідних випадках, адміністрація ВЦ або підприємства чи установи, де працевлаштований засуджений, може видати йому аванс із наступним відшкодуванням. Все ж, засудженим, які не працюють у зв’язку із захворюванням, а також з причин, від них не залежних, харчування і комунально-побутові послуги надаються за встановленими нормами за рахунок ВЦ.
Головна мета залучення засуджених до праці у МВП, на нашу думку, полягає у виправленні негативної спрямованості особи засудженого, коригуванні його світобачення, усвідомленні необхідності у законослухняних, суспільно схвалених способах особистої реалізації. Відтак, праця має бути ефективною не лише з позиції кінцевого результату, головною є користь, яку вона приносить, власне, у процесі. Ефективність трудової діяльності засуджених вимірюється рівнем формування у них позитивної спрямованості, але досягти цього можливо лише тоді, коли праця крім користі суспільству приносить користь і самій особі працюючого. Подібної точки зору дотримується К.В. Трусов, який суспільно корисну працю засуджених визначає як таку, що спрямована на задоволення суспільних та особистих потреб і відповідає констутиційним та галузевим нормам (виділено нами) [127, с. 20].
Тож, зважаючи на все вищевикладене, пропонуємо доповнити ст. 61 КВК України обов’язком адміністрації ВЦ всебічного заохочення і підтримання прагнень засудженого, за наявності відповідних умов, займатись конкретною справою, ремеслом, новаторством, художнім промислом тощо. На сьогоднішній день, демократична країна не має права використовувати особу засудженого, як робочу силу, позбавлену права обирати собі рід занять.
Здійснюючи управління процесом працевлаштування засуджених до обмеження волі, необхідно враховувати низку факторів: 1) використання специфічної робочої сили, що тягне за собою порівняно швидку зміну кількісного та якісного складу спеціалістів певного профілю; 2) залежність виробничого процесу від оперативно-режимних вимог, тобто обмеження підприємств КВУВТ у виборі видів виробничої діяльності, визначенні асортименту продукції, виборі суб’єктів співпраці тощо; 3) здійснення трудової діяльності в умовах жорсткої регламентації виробничо-господарської діяльності законодавчими і відомчими нормативними актами.
Необхідність нормативно-правової регламентації опосередкована тим, що організація трудової діяльності здійснюється в умовах виконання кримінальних покарань у виді обмеження волі, тобто специфічної сфери суспільних відносин, регулювання якої нормами права набуває чи не найбільшої актуальності.
Преломлювання норм трудового права крізь призму принципів і норм кримінально-виконавчого обумовлює цілу низку обмежень у галузі трудової правоздатності засуджених у порівнянні з правосуб’єктністю вільних громадян [412, с. 13-14; 413, с. 23-24]. Відображення в нормах кримінально-виконавчого права положень трудового законодавства або прямі посилання на відповідні правові норми вказують на гуманізацію кримінально-виконавчої політики у даному напрямку [414, с. 60-68]. Кримінально-виконавче законодавство регулює лише ті аспекти праці засуджених, які безпосередньо обумовлені його завданням: встановлення переліку робіт і посад, на яких забороняється використання засуджених, порядок призначення засуджених на роботу, зміна профілю роботи або її припинення, визначення характеру і кількості обмежень в умовах праці окремих категорій засуджених (які до того ж, носять адміністративно-правовий характер). Охорона праці, техніка безпеки, стан виробничої санітарії і гігієни на підприємствах УВП та деякі інші питання не потребують окремої регламентації кримінально-виконавчим правом, оскільки є загальними вимогами організації будь-якого виробничого процесу.
Чинне законодавство (ч. 1 ст. 61 КК та ч. 3 ст. 59 КВК України) визначає обов’язковість залучення засуджених до обмеження волі, на відміну від інших засуджених, до праці. Відтак, управлінський процес у сфері працевлаштування засуджених до обмеження волі має свої, обумовлені законодавством, особливості.
Обов’язку засуджених до обмеження волі працювати у місці, визначеному адміністрацією ВЦ (ч. 3 ст. 59 КВК України) кореспондує відповідний обов’язок адміністрації організовувати трудове влаштування засуджених і забезпечувати додержання умов їх праці (ст. 61 КВК України).
Власнику підприємства, організації або уповноваженому ним органу, де працюють засуджені до обмеження волі, згідно ч. 3 ст. 62 КВК України, забороняється звільняти засуджених-працівників з роботи, крім наступних випадків: а) звільнення від відбування покарання на підставах, передбачених КК України; б) переведення засудженого на роботу на інше підприємство, в установу чи організацію або до іншого ВЦ; в) набрання законної сили вироком суду, за яким особа, що відбуває покарання у виді обмеження волі, засуджена до позбавлення волі; г) неможливість, за станом здоров’я, виконання певний вид робіт.
Засудженим до обмеження волі, незалежно від усіх відрахувань, належить виплачувати не менше як 75% загальної суми заробітку. Власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган зобов’язаний негайно повідомити адміністрацію ВЦ у разі запізнення засудженого на роботу та його відсутності там з невідомих причин.
Засуджені до обмеження волі залучаються до праці на виробництві (підприємствах чи майстернях) ВЦ або на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності на підставі укладених письмових угод між установою та замовником за умови забезпечення належного нагляду за їх поведінкою. Слід зазначити, що можливість засуджених до обмеження волі працювати за межами ВЦ значно гуманізує і оптимізує не лише права та можливості засуджених, але і сам процес організації їх працевлаштування.
Не дивлячись на обов’язковість праці засуджених до обмеження волі, зважаючи на недостатні виробничі потужності КВУВТ, незадовільний стан справ із виконанням обов’язку регіональних органів влади надавати допомогу у справі залучення засуджених до праці, близько 30% засуджених до обмеження волі залишаються не залученими до трудової діяльності. Проте, заробітна плата засуджених у ВЦ більша, ніж у КВУ закритого типу, оскільки перспективи працевлаштування і можливий спектр робіт у даному разі ширший — засуджені до обмеження волі можуть працювати і за територією УВП на підприємствах і організаціях різних форм власності, за умови належного нагляду за ними.
До того ж, ширші можливості адміністрації ВЦ у виконанні трудових зобов’язань по відношенню до засуджених пов’язані з полегшеними умовами режиму відбування покарання у виді обмеження волі. У КВУВТ до мінімуму скорочуються, наприклад, втрати часу на інструктаж і перевірку до розводу на роботи та після. Засуджені до обмеження волі самостійно прибувають до місця роботи і відразу починають працювати, без зайвої трати часу, характерної для організації роботи засуджених до позбавлення волі.
Аналіз управління процесом працевлаштування засуджених в КВУВТ свідчить про те, що цей вид установ дозволяє досягти високих результатів у виробничо-господарській діяльності, характерних раніше для колоній-поселень, які після прийняття нового КК і КВК України трансформувалися у ВЦ.
Інструкція з оплати праці засуджених до обмеження та позбавлення волі (далі – Інструкція) [415] регламентує питання тривалості робочого часу засуджених, оплати їх праці, утримання та відрахування із заробітку або іншого доходу засуджених, зарахування місячного заробітку на особовий рахунок. Відповідно п. 1.1 Інструкції, переведення засуджених до обмеження волі на іншу роботу, в тому числі в іншу місцевість, може здійснюватися лише за погодженням з адміністрацією ВЦ.
Перелік робіт і посад, на яких забороняється використовувати засуджених визначається Правилами внутрішнього розпорядку УВП та іншими нормативно-правовими актами ДДУПВП. До таких належать: а) праця у приміщеннях де розміщена зброя, спецзасоби та службова документація; б) роботи, пов’язані з устаткуванням для множення документів, радіотелеграфною та телефонною технікою; в) посади продавців, бухгалтерів-операціоністів, касирів, завідувачів продовольчих та речових складів; г) роботи, пов’язані з обліком, зберіганням та видачею медикаментів, а також вибухових та отруйних речовин; г′) посади зубопротезистів, водіїв легкових та оперативних автомобілів і мотоциклістів; д) посади з підпорядкуванням засудженим вільнонайманих працівників. Поряд з тим, засуджений до обмеження волі, на відміну від засудженого до позбавлення волі, може працювати на посаді фотографа.
Засуджені в КВУВТ не мають права припиняти роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів. Вони можуть залучатися без оплати праці лише до робіт з благоустрою ВЦ і прилеглих до них територій, а також поліпшення житлово-побутових умов. До таких робіт засуджені залучаються, як правило, в порядку черговості, в неробочий час і не більше як на дві години на день.
Засуджені до обмеження волі, які втратили працездатність під час відбування покарання, відповідно п. 1.9 Інструкції, після звільнення мають право на пенсію і на компенсацію шкоди у випадках і у порядку, встановлених законодавством України.
Зважаючи на те, що суспільно корисна праця взагалі є одним з основних чинників і засобів життєдіяльності людини, а праця засуджених до обмеження волі є ще і невід’ємним елементом змісту цього покарання, режимним та трудовим обов’язком, ми не погоджуємося з думкою Є.М. Бодюла [416], Л.Г. Крахмальника, І.М. Рахімова [120] та М.О. Бєляєва [417], які вбачають у обов’язковості праці засуджених карну функцію (Бодюл, наприклад, вбачає таку у примусовому виконанні некваліфікованої роботи, а Бєляєв однією з цілей праці визначає здійснення карного впливу [417, с. 88]) та підтримуємо А.І. Зубкова [418], В.І. Кичкова, І.М. Корячкіна [172, с. 47], А.С. Макаренка [114], Н.А. Пєтухова, Н.А. Стручкова [419] та інших у тому, що обов’язковість праці засуджених є ефективною складовою виправного процесу. Ми глибоко переконані, що саме сприйняття обов’язковості праці як кари не може стимулювати її ефективності та являтись ресоціалізуючим фактором.
У покаранні у виді обмеження волі вважаємо за кару елементи мінімальної ізоляції, позбавлення права вибору місця проживання та деякі інші обмеження, визначені ч. 5 і 6 ст. 59 КВК України, але аж ніяк не трудову діяльність, навіть некваліфіковану, оскільки законодавством передбачено врахування спеціальності засудженого до обмеження волі при його працевлаштуванні. Тобто, некваліфікована праця у цьому випадку постає не елементом кари, а обмеженою можливістю адміністрації КВУВТ працевлаштовувати засуджених на бажаний для них спектр робіт. До того ж, ч. 3 ст. 61 КК України визначає недопустимість призначення покарання у виді обмеження волі стосовно: — неповнолітніх; — вагітних жінок; — жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років; — осіб, які досягли пенсійного віку; — військовослужбовців строкової служби, — а також інвалідів І та ІІ груп. Тобто, покарання у виді обмеження волі застосовується лише до працездатних громадян.
Управління працевлаштуванням засуджених до обмеження волі передбачає обов’язок органу за місцем роботи засуджених враховувати стан їх здоров’я, за можливості, спеціальність, організовувати первинну професійну підготовку та створювати необхідні побутові умови для трудової діяльності засуджених.
З метою підвищення ефективності організації залучення засуджених до праці доцільним є обладнання виробничих об’єктів ВЦ роздягальнями, душовими кімнатами, «зеленими куточками», системою вентиляції тощо.
Організація працевлаштування засуджених з врахуванням їх спеціальності є досить позитивним ресоціалізуючим фактором, оскільки допомагає засудженому, після відбуття ним покарання, більш ефективно використати свою трудову кваліфікацію у подальшому працевлаштуванні. При цьому ще й заощаджуються кошти, яких вкрай не вистачає на забезпечення нагальних потреб УВП. До того ж, як показало наше дослідження, відсоток засуджених ВЦ, бажаючих працювати за професією, отриманою до відбуття покарання – найбільший і складає 50%, тоді як лише 25% погоджуються працювати на свободі за професією, отриманою в МВП (додаток А).
Питання некваліфікованої праці та праці не за спеціальністю, отриманою до засудження на сьогоднішній день є досить актуальним у світлі того, що майже в усіх УВП засуджені працевлаштовуються на некваліфіковані низькооплачувані місця, що позбавляє їх можливості отримання професійного досвіду, пристойної заробітної плати (як тимчасово, так і у перспективі), а систему – ефективної роботи підприємств із відповідним невиконанням належних завдань. Такий стан справ погіршує зацікавленість засуджених у виконанні ними норм виробітку, нівелює позитивне відношення до трудового процесу, призводить до зайвого витрачання коштів та часу держави у процесі навчання засуджених професіям, за якими вони могли б працювати в УВП (а термін покарання у виді обмеження волі й так порівняно короткотривалий: від 1 до 5 рр.) та до втрати трудових навиків наявної спеціальності.
У зв’язку з вищезазначеним, пропонуємо внести доповнення до КК і КВК України, які б, при організації направлення засуджених до обмеження волі до ВЦ передбили необхідність проведення їх профорієнтації та профвідбору. Серед працівників Управління виробничої діяльності та інженерного забезпечення ДДУПВП доцільно створити спеціальну комісію, яка б зайнялась дослідженням проблем трудової зайнятості і розробкою рекомендацій з питань організації працевлаштування засуджених, а в УВП — кабінети для аналізу професійно-кваліфікаційної структури, трудових навичок і здібностей засуджених з метою вивчення необхідності їх додаткового навчання та найбільш ефективного працевлаштування.
Державною програмою покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2010 рр. [311] визначені завдання щодо удосконалення системи організаційно-правового забезпечення функціонування КВС України та сприяння діяльності її підприємств. Проте, програмою передбачений лише один захід з підтримки виробничої сфери УВП — створення умов для збільшення кількості робочих місць для засуджених до довічного позбавлення волі. Звідси виникає питання: яким чином держава сприяє набуттю конче необхідних професійних навиків засудженими, які невдовзі змушені будуть шукати роботу на свободі? Яким чином буде забезпечуватись державна безпека? Невже достатнім є забезпечення робочими місцями лише тих засуджених, які вже не матимуть потреби шукати роботу у вільному середовищі? Звичайно, позитивним моментом програми є чітке визначення у ній конкретних заходів та коштів на їх фінансування. Проте, на жаль, постанова віддзеркалює досить вузький спектр державної уваги щодо регулювання діяльності підприємств КВС та відсутність у ньому перспективного планування; а установи, які не знаходяться у повній ізоляції від суспільства змушує самотужки знаходити робочі місця для утриманців.
Не дивлячись на закріплений в ч. 2 ст. 56 КВК України обов’язок місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування сприяти адміністрації ВЦ у трудовому і побутовому влаштуванні засуджених – дана норма майже не виконується.
Наразі потребують вирішення питання: 1) розробки і затвердження положення про виправний центр; 2) удосконалення форм і методів залучення засуджених до праці: а) створення додаткової кількості робочих місць на підприємствах УВП; б) створення умов для індивідуальної творчої діяльності засуджених, надання професійної освіти з урахуванням ситуації, що склалася на регіональних ринках праці; в) підвищення ефективності праці засуджених; г) створення системи стимулювання їх трудової діяльності; г′) удосконалення організації виробничого процесу на підприємствах УВП, спрямування промислового потенціалу установ на інтеграцію регіонального та міжрегіонального характеру.
Разом з тим, ми впевнені у необхідності розширення виробничих потужностей підприємств УВП, налагоджені співпраці з іншими установами та організаціями різних форм власності, залученні засуджених до участі в управлінні виробництвом. Адже, підвищення ефективності роботи підприємств УВП лише позитивно впливатиме на сам процес виправлення засуджених: покращаться їх матеріально-побутові умови, умови праці, збільшиться розмір заробітної плати, а відтак, зросте зацікавленість у навчанні та виконанні трудового обов’язку.
Управління працевлаштуванням засуджених до обмеження волі слід розглядати не в контексті імперативного обов’язку засудженого працювати, а як конституційне право, надане йому як громадянину. В умовах розвитку ринкових відносин держава має взяти на себе утримання пенітенціарних установ; у крайньому випадку — надати їм підтримку у вигляді пільг з оподаткування, дотацій з державного бюджету для розвитку власного виробництва.
Основна відмінність державного управління від більш вузького відомчого та локального полягає у розробці стратегічних механізмів, що не втратять своєї актуальності і у далекоглядній перспективі. Відтак, цей вид управління тісно пов’язаний з політикою держави, яка має відзначатись, у першу чергу, своєю константністю. І якщо вже наша держава обрала шлях розвитку, що ґрунтується на демократичних засадах, то управління процесом працевлаштування засуджених, зокрема, до обмеження волі, має опосередковуватись досягненнями не економічних результатів, а прагненням якнайшвидшої реінтеграції засуджених у суспільстві.
Як вірно зазначив Стефанов: «…не применшуючи ступеня і відзначаючи позитивні властивості централізованого регламентування…», дотепер багатьма аспектами організації праці засуджених в УВП піклуються лише на відомчому рівні (наприклад, розробка і реалізація регіональних та загальнодержавних програм працевлаштування засуджених) [259], що, насправді, має вирішуватись у співпраці з іншими державними інституціями.
Важливим є закріплення таких принципів, як: 1) підпорядкування виробничо-господарської діяльності КВС виправним цілям; 2) повної трудової зайнятості засуджених на основі її ресоціалізуючих можливостей; 3) державної підтримки соціально спрямованої діяльності підприємств УВП.
Вважаємо за доцільне: 1) розробку і прийняття нормативно-правового акту з чітким визначенням організаційно-правових засад діяльності підприємств УВП, мети, завдань, цілей, принципів та особливостей їх діяльності (зважаючи на їх функціонування в УВП різних видів); 2) введення для засуджених до обмеження волі, які сумлінно ставляться до праці та не порушують режимних вимог, трудових відпусток в межах законодавчо закріпленої мінімальної відпустки; 3) окреслення можливостей для засуджених, які довели своє позитивне відношення до праці, обирати можливий спектр робіт.
Отже, державне управління у сфері працевлаштування засуджених до обмеження волі має низку відмінностей та особливостей порівняно з процесом управління працевлаштуванням засуджених до позбавлення волі та відзначається перевагами у контексті подальшої гуманізації та демократизації зазначеної діяльності. Дослідження створення у ВЦ умов для праці засуджених показали, що подібну працю можна використовувати в різноманітних сферах господарства: обслуговування населення, сільське господарство, переробка продукції. Подібні проблеми легші щодо вирішення в умовах ВЦ у порівнянні з УВП закритого типу. Сама ж організація працевлаштування усіх засуджених якісно відрізняється від працевлаштування вільних громадян, оскільки передбачає наявність специфічних умов, котрі суттєво обмежують застосування в УВП традиційних засобів та методів залучення до трудової діяльності.
2.3. Організація виробничої діяльності сільськогосподарських підприємств кримінально-виконавчих установ відкритого типу
Галузь аграрного виробництва була і залишається досить складним сектором економіки України як за часів планового ведення господарства, так і в період становлення та розвитку ринкової економіки. Відтак, поряд із загальновідомими факторами ризикованого землеробства, пов’язаними із погодно-кліматичними факторами та обмеженістю природно-земельних ресурсів, особливої актуальності набуває проблема державного регулювання процесами виробництва та реалізації аграрної продукції [420]. Лише за 1990-2000 рр. капітальні вкладення в АПК із усіх джерел фінансування скоротились більш ніж у 9 р., а у сільське господарство – приблизно в 20 [421]. Незважаючи на певні позитивні зміни у цій галузі, сільське господарство залишається чи не найбільш депресивною сферою вітчизняного виробництва.
Особливої гостроти вищезазначене набуває для СГП КВС, які вимушені здійснювати організацію своєї діяльності в тяжких економічних умовах, використовуючи працю не завжди професійно підготовленого та мотивованого контингенту, при наявності застарілої техніки та обладнання, відсутності необхідної допомоги з боку органів державної влади, систематичного недофінансування УВП та необхідності забезпечення їх продуктами харчування, як того вимагає статут СГП УВП. При цьому, головним завданням СГП, як і інших підприємств системи, є залучення засуджених до праці та забезпечення ресоціалізуючого та виправного процесу по відношенні до них.
Тож, об’єктивною необхідністю є проведення комплексного аналізу стану виробництва та переробки сільгосппродукції УВП, визначення проблем, пов’язаних з фінансуванням і діяльністю їх СГП, і на цій основі розробка та реалізація організаційно-правових заходів, спрямованих на підвищення ефективності діяльності зазначених суб’єктів.
У комплексі заходів, за допомогою яких можливе вирішення цих проблем, ведучими є аграрні реформи та заходи державного регулювання і підтримки АПК взагалі, та СГП УВП зокрема, — реалізація організаційних та економіко-правових заходів впливу на виробництво, переробку і реалізацію сільгосппродукції, сировини та матеріально-технічного забезпечення.
Організаційно-правове регулювання діяльності СГП УВП включає в себе здійснюваний державою (шляхом прийняття нормативно-правових актів), ДДУПВП (шляхом прийняття відомчих нормативно-правових актів) і самим СГП (шляхом локальної правотворчості) вплив на комплекс суспільних відносин майнового, земельного, трудового, управлінського, кримінально-виконавчого та інш. характеру, що складаються у сфері виробництва, переробки та реалізації даними суб’єктами аграрної продукції, забезпечення їх матеріально-технічними ресурсами та стимулювання діяльності (переважно, за допомогою економічних важелів) з метою реалізації продовольчої безпеки КВС та здійснення ресоціалізуючої функції щодо засуджених шляхом залучення останніх до трудового процесу на СГП УВП.
Під засобами стимулювання діяльності СГП КВС слід розуміти законодавчо закріплений економіко-правовий механізм регулювання передбачених відносин, за допомогою якого цим суб’єктам надається необхідна для здійснення їх виробничо-господарської діяльності різноманітна матеріальна та фінансова допомога і підтримка, як зі сторони держави, так і від інших осіб (інвесторів, кредиторів, фондів тощо), що прагне забезпечити повноцінне функціонування СГП УВП [422, с. 5].
У більшості розвинених країн державне регулювання сільгоспвиробництва – це високоорганізована, планомірно регульована система засобів, способів і форм, мета яких – конкурентноздатне, високоефективне сільське господарство, що забезпечує їх продовольчу безпеку. Однак, у нашій країні, через спрощене розуміння ринкових відносин, як елементарної, простої системи, заснованої на купівлі та продажу, практично була ліквідована система державного регулювання агропромислового виробництва. Так, як вона виглядає сьогодні, свідчить про неефективність її управлінської моделі, що стало явною причиною диспаритету цін на сільгосппродукцію, матеріально-технічні ресурси і послуги та призвело до значного відтоку фінансових засобів із сільгоспвиробництва до інших галузей.
Становище СГП КВС ускладнюється відсутністю цінового механізму продукції на потреби системи, що призводить до відтоку коштів, необхідних безпосередньо на утримання засуджених, оскільки ціни на продукцію СГП УВП визначаються керівництвом ДДУПВП незалежно від виробничої собівартості та умов ринку. Щомісячно до територіальних управлінь окремими розпорядженнями Голови Департаменту доводяться граничні оптові ціни на придбання продуктів харчування, у тому числі на власних підприємствах, які, по-перше, далеко не завжди враховують різницю у вартості продовольства на регіональних ринках, а вона, в окремих випадках, на одні і ті ж продукти складає досить значний відсоток, по-друге, значно нижчі за реальні.
Таким чином, внаслідок необґрунтованого втручання у діяльність СГП, їх продукція придбавається самим же Департаментом за цінами, що нижчі її собівартості. В результаті, підприємства сільгосппрофілю несуть збитки і не мають можливості не тільки для розвитку, але й підтримання виробничого потенціалу на належному рівні. Крім того, відповідно до діючого законодавства, закупівля продовольства УВП у підприємств СГП УВП здійснюється виключно на тендерній основі, що не дає можливості повністю використовувати потенціал цих підприємств.
Ще у 2000 р. Ю.Д. Білик зазначав, що країна втрачає аграрний сектор економіки і підійшла до тієї межі, за якою незворотне руйнування галузі, повна залежність від імпорту продовольства і товарів першої необхідності, втрата продовольчої безпеки [423, с. 6]. У свою чергу, від ефективності організаційно-правових засад діяльності СГП КВС, як годувальників УВП, наразі, залежить продовольча безпека виправної системи.
Аграрне виробництво відзначається сезонним характером, уповільненим оборотом капіталу і низькою нормою прибутку. Відрадно, що ці фактори визначені на законодавчому рівні Законами України: «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 рр.»[424], «Про фіксований сільськогосподарський податок»[425], «Про фермерське господарство»[426], «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [427], «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» (прийнятого з урахуванням необхідності інтеграції України до ЄС та СОТ)[428]серед таких, що викликають необхідність встановлення і забезпечення пріоритетного розвитку сільського господарства, зокрема формування спеціального цінового, податкового і кредитного механізмів стосовно аграрних суб’єктів.
Певну роль у створенні чіткого механізму надання державної допомоги СГП КВС відіграв Закон України «Про державну підтримку сільського господарства в Україні» від 24.06.2004 р. [429], передбачивши дотації на підтримку стратегічно важливих видів сільгосппродукції, фінансові і товарні інтервенції, заставні операції, державні гарантії банкам при залученні кредитів сільгоспвиробниками, часткову компенсацію вартості кредитів та страхових платежів за обов’язковими видами страхування сільгоспдіяльності за рахунок коштів Державного бюджету України тощо.
Відтак, протягом останніх 3-ох рр. значно покращилась державна преференційна політика по відношенню до сільгоспвиробника. СГП КВС, як і інші СГП, мали змогу отримати матеріальну компенсацію за мінеральні добрива (яка, проте, надходила лише через декілька місяців після їх закупівлі). Дотації були спрямовані і на посів насіння озимини та ярих. Проте, конкретну державну допомогу, визначену зазначеними правовими актами СГП КВС отримують не завжди. Наприклад, при здачі тваринної продукції та молока державному м’ясокомбінату, СГП мають право на отримання державної дотації. А оскільки, СГП КВС, відповідно мети своєї діяльності, постачають згадану продукцію безпосередньо до УВП закритого типу, то чомусь, саме у такому разі, не мають права на отримання державної дотації.
Практика діяльності УВП та наукові дослідження показують, що виправний ефект суспільно корисної праці майже не залежить від галузевої спрямованості виробництва. Жодна з професій чи спеціальностей за інтенсивністю виправного впливу не має суттєвих переваг перед іншими [430, с. 9]. Дане положення обумовлює наявність у виправній системі, крім низки інших, підприємств сільськогосппрофілю.
Історично в перших УВП праця засуджених використовувалась в основному на сільгоспроботах. У подальшому, більш широкого розповсюдження набули інші галузі промисловості. Тож, кількість СГП та їх питома вага у загальному об’ємі виробництва УВП на території нашої держави з кінця 50-х рр. ХХ ст. невпинно знижувалась (тільки у 1954 р. земельна площа сільгоспугідь скоротилась на 40%, площа пашні – на 45% [431, с. 33]), відчуваючи, до того ж, різного роду ускладнення в організації режиму відбування покарання, обумовлені особливостями сільгоспробіт. Однак, одночасно зі зменшенням кількості СГП в КВС відбувся розвиток нових форм організації сільгоспвиробництва: спочатку – прикухонних господарств, а у подальшому – підсобних. [430, с. 11]
Загальна кількість усіх СГП, діючих у системі ГТУ НКВС СРСР на початок 30-х рр. ХХ ст. складала 284 об’єкта, з яких 125 підпорядковувались сільгоспвідділу Управління виправно-трудових колоній, 131 об’єкт – лісовому управлінню і 28 – іншим відділам та управлінням. Їх земельна площа складала – 2692 тис. га, сільгоспугіддя – 2530816 га, пашня – 349844 га. Основне завдання СГП ВТУ полягало у забезпеченні продуктами харчування засуджених і особового складу. Слід відмітити, що урожайність багатьох сільгоспкультур у ВТУ була вищою за середню по державі. Так, загальна урожайність зернових складала 7,09 ц/га, а у ВТУ – 9,9 ц/га; цукрового буряку – 159 і 200; насіння соняшника – 5 і 7,8; картоплі – 104 і 111 відповідно [431, с. 33].
У зв’язку з потребою залучення значної кількості трудових ресурсів у розвиток сільгоспвиробництва, місцеві адміністрації запропонували створити у сільській місцевості УВП. Відтак, у 1985 р. керівництво регіональних Управлінь ВТУ отримало завдання розглянути разом з місцевими органами державної влади можливість організації колоній-поселень на базі економічно відсталих господарств [366, с. 56]. Зазначена обставина відкривала можливість для працевлаштування значної кількості засуджених та забезпечувала конкретну участь УВП у виконанні продовольчої програми. У 2000 р. вже на теренах України, вийшла Постанова КМ № 73 «Про першочергові заходи щодо забезпечення діяльності КВС та державну підтримку її подальшого реформування» [308], п. 5 якої уповноважував РМ АР Крим, обласні державні адміністрації разом з ДДУПВП вжити заходів щодо надання в установленому порядку установам КВС земельних ділянок для організації сільгоспвиробництва і підсобних господарств.
Наразі, перед УВП поставлені завдання із виробництва основних видів продукції. Проте, підвищення рівня виробництва сільгосппродукції має забезпечуватись не стільки шляхом розвитку мережі підсобних сільських господарств і створенні нових спеціалізованих СГП, скільки підвищенням їх організаційно-технічного рівня, широкого застосування інтенсивних технологій. А втілення вищезазначеного навряд чи можливе без ефективних механізмів державної протекціоністської політики щодо зазначених суб’єктів.
Оцінюючи стан державної підтримки сільгоспвиробництва, можна зробити висновок, що протягом останнього десятиріччя, практично, основним джерелом фінансування являлись кредити. Разом з тим, кредитування СГП КВС ускладнене чи неможливе з причини низької дохідності, лише часткового повернення вкладеного капіталу та неліквідності майна [432, с. 14]. Можливості переходу СГП КВС від стагнації до розвитку самостійно, лише за рахунок власних джерел, наразі, суттєво обмежені і практично рівні нулю. Єдиним засобом, по суті, залишаються заходи державної підтримки та інвестування, необхідність яких передбачає і сам правовий статус СГП КВС (як державних, тим паче – казенних) та рід їх діяльності. Однак, як показало дослідження, держава, в особі Уряду, тривалий час виступала, здебільшого, у якості безнадійного дебітора, а СГП УВП була відведена роль кредитора.
В організаційному плані в умовах сільгоспвиробництва УВП гостро постає проблема забезпечення ритмічної на протязі року зайнятості засуджених працею. Сезонний характер деяких видів робіт, у першу чергу польових, викликає необхідність створення додаткової виробничої бази. Частіше за все ця проблема вирішується за рахунок організації різного роду ремесел та промислів з використанням сільгосппродукції, а також місцевої сировини. Крім того, поєднання в одному господарстві тваринництва та рослинництва певним чином пом’якшує коливання об’ємів сезонних робіт.
Зазвичай, розрізняють три структурні форми організації управління СГП КВС: лінійну, функціональну та комбіновану. Всі вони притаманні УВП на різних рівнях організації управління. Структура організації управління визначається побудовою її апарату, котрий характеризує склад органів управління, їх підпорядкування та розподіл функцій (додаток Х).
Найчастіше використовується комбінована структура, що передбачає собою вплив та поширення правової регламентації нормативних актів Мінагрополітики на організацію діяльності СГП КВС України. Відтак, СГП УВП щорічно складають звіти за стандартами, розробленими Департаментом стратегії розвитку аграрної економіки Мінагрополітики: Технологічна карта по рослинництву (Форма № 189); Бізнес-план розвитку СГП на поточний рік; Розрахункові таблиці по складанню бізнес-плану.
На жаль, у структурі управління СГП на функціональному рівні (рівні КВС) відсутня проміжна ланка, оскільки на рівні ДДУПВП існує Сектор організації сільгоспвиробництва Управління організації виробничої діяльності, який відповідає за діяльність СГП системи (щоправда, реорганізований з відповідного відділу) та напряму взаємодіє з СГП УВП, а на рівні Управлінь ДДУПВП наявність відповідних підрозділів не передбачена (додаток З). Зазначена обставина значно ускладнює організацію діяльності СГП УВП, оскільки організація всіх напрямків діяльності КВС відбувається за трирівневою системою (ДДУПВП – обласні Управління ДДУПВП – УВП), окрім сільгоспвиробництва. Хоча і СГП наявні не у кожній області, проте майже при кожній УВП існують підсобні господарства, у яких, з метою їх ефективної діяльності, має бути координатор на регіональному рівні. Тож, доцільно передбачити відповідний підрозділ на рівні обласних управлінь ДДУПВП.
У СГП КВС функціонують підрозділи, до складу яких входять: ферми, відділення, різноманітні виробництва та інші функціональні частини. Їх організація залежить від розмірів, внутрішньогосподарської спеціалізації, розміщення виробництва, форм організації праці та інших умов.
Особливості організації сільгоспвиробництва обумовлені сезонним характером та впливом природних факторів. Тому структура СГП визначається відповідно до природнокліматичних умов певної місцевості. Слід зазначити, що головний засіб виробництва у сільському господарстві – земля, котра не зношується і не замінюється. Проте при використанні вона виснажується, що обумовлює необхідність у передбаченні заходів з підвищення родючості ґрунту і продуктивності природних сінокосів та пасовиськ. ДДУПВП, відповідно до його положення, здійснює відповідну екологічну політику та контроль за додержанням вимог з охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та захистом надр в УВП.
Відтак, земельні відносини у тісному зв’язку з трудовими та кримінально-виконавчими, складають нормативно-правову базу функціонування СГП КВС. Отже, землі та праця на них є основними і безпосередніми факторами вирішення продовольчої проблеми УВП. Проте і донині, питання правової регламентації землекористування СГП УВП залишаються не до кінця врегульованими.
Відповідно ч. 1 ст. 24 ЗК України, землі СГП УВП передані на праві постійного користування. Згідно ч. 1 ст. 92 ЗК України, право постійного користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній власності – це право володіння і користування земельною ділянкою, без встановлення строку. Право постійного користування землею СГП КВС посвідчується Державним актом, форма якого затверджена Постановою КМ України № 449 від 02.04.2002 р. [433] та виникає з моменту його реєстрації (ч. 1 ст. 125 ЗК України). Відтак, держава, відповідно п. «в» ст. 80 ЗК України, реалізує право власності на землю через ДДУПВП, як центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань. Однак, у процесі реформування, державні СГП, як суб’єкти аграрного землекористування не згадуються. ЗК України повинен більш чітко врегулювати питання права власності на землі сільськогосппризначення державних підприємств.
У проекті Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» [434] цілком правомірно запропоновано до ч. 3 та 4 ст. 84 ЗК України включити пп. «і», згідно якого доземель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну та приватну власність належать земельні ділянки, які використовуються органами та установами виконання покарань і підприємствами, що належать до сфери їх управління. Також важливим є прийняття аналогічних змін до Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» [435], оскільки іноді на цій підставі між адміністрацією УВП та органами місцевого самоврядування виникають земельні конфлікти, які доводиться вирішувати у судовому порядку.
Наразі, особливо актуальним для СГП КВС є питання справляння плати за землю. Наприклад, відповідно ст. 54 Закону України «Про Державний бюджет України на 2001 рік» [436], підприємства УВП звільнялись від плати за землю за переліком, визначеним постановою КМ України. Проте, КМ визнав доречним викреслити з переліку УВП сільськогосппрофілю, оскільки вони займають великі земельні масиви. Відтак, без відповідного аналізу, відбулась певна дискримінація найбільш «депресивних» підприємств КВС, які, до того ж, мають забезпечувати продовольчу безпеку УВП. На сьогоднішній день вирішення питання сплати земельного податку усіма УВП та їх підприємствами віднесено до компетенції місцевої влади, яка, зазвичай, зобов’язує всі підприємства КВС його сплачувати.
Відповідно ч. 3 ст. 12 Закону України «Про плату за землю» [437], заклади, установи та організації, які повністю утримуються за рахунок бюджету, звільняються від земельного податку. Зважаючи на те, що СГП пенітенціарної системи є казенними установами, які здійснюють некомерційну господарську діяльність без мети одержання прибутку, доцільним було б до переліку установ і організацій, які звільняються від плати за землю включити землі УВП разом із землями їх підприємств. На сьогоднішній день ДДУПВП ведеться підготовча робота щодо правової регламентації звільнення підприємств УВП від земельного податку. Наразі, СГП системи сплачують його згідно Закону України «Про фіксований сільськогосподарський податок», чинність якого продовжена до 31.12.2009 р.
Досліджуючи організацію діяльності підприємств УВП, доречно розглядати відповідність виробничих процесів вимогам кримінально-виконавчого законодавства, а також тяжкості, вчинених засудженими злочинів. З цієї точки зору, сільгоспвиробництво найбільш прийнятне для КВУВТ, де до мінімуму зводяться труднощі, викликані особливостями таких робіт, у забезпеченні режиму відбування покарання та організації охорони об’єктів праці.
СГП, які займаються тваринництвом, рослинництвом і переробкою сільгоспсировини, а таких у системі налічується 12, мають у наявності 46714 га землі, у тому числі сільгоспугідь — 41819 га, з них ріллі – 35452 га. 6 СГП КВС знаходяться при КВУВТ та 5 – при колоніях мінімального рівня безпеки [438]. Таке розташування зумовлене послабленими умовами утримання в них засуджених, можливістю працювати і за межами УВП. Оскільки СГП займають великі земельні площі, характер трудової діяльності в них вимагає, по-перше, послабленого контролю за засудженими-працівниками ( у ВЦ ч. 1 ст. 60 КВК України передбачений належний нагляд), а по-друге, можливості пересування засуджених на значній території відповідних підприємств, що може дозволити лише УВП з полегшеним режимом відбування покарання.
До переліку СГП КВС входить також СГП«Октябрьское», яке було створене на базі радгоспу «Октябрьський» Артемівського р-ну Донецької обл., переданого, відповідно до розпорядження КМ України № 172 від 28.03.1995 р. [439], до сфери управління МВС з підпорядкування Мінагрополітики. Не зважаючи на те, що передбачалося організувати на його базі підприємство колонії з мінімальним рівнем безпеки для надання роботи засудженим та постачання сільгосппродукції для задоволення потреб УВП, цього так і не сталося. Саме підприємство, наразі, є збитковим: у 2003 р. поставило сільгосппродукції на суму 230,3 тис. грн., а в 2004 р. – лише на 22,5 тис. грн. [386]. Відповідно звіту Рахункової палати, протягом 2003 р. ним було виготовлено продукції за виробничою собівартістю на суму 1,1 млн. грн., а збитки від її реалізації склали 0,5 млн. грн. Непокриті збитки станом на 01.10.2004 р. становили 1,5 млн. грн. [386]. Отже, це СГП, на якому, до того ж, використовується праця тільки найманих робітників, є збитковим та практично не виконує своїх функцій щодо забезпечення діяльності КВС. Відтак, Департаментом підготовлено та направлено на погодження до Мінекономіки проект розпорядження Уряду «Про передачу цілісного майнового комплексу СГП «Октябрьское» до сфери управління Мінагрополітики» [438].
Основними галузями виробництва СГП УВП є рослинництво (рілля, пасовища, природні сінокоси, сади, городи) та тваринництво. Для забезпечення потреб УВП продовольством у користуванні КВС перебуває 39 тис. га ріллі. Більшість СГП КВС спеціалізовані на виробництві продукції тваринництва, а також злакових, картоплі, овочів та інших культур (додаток Ц). Рослинництво, за виключенням виробництва продовольчого зерна, картоплі, овочевих та технічних культур, повністю підпорядковане задоволенню потреб тваринництва у кормах.
За результатами перевірки діяльності КВС Рахунковою Палатою у 2004 р. 10 з 12 СГП КВС були збитковими [386]. На даний час ситуація дещо оптимізувалась. Проте організація ефективної діяльності саме СГП УВП є болючою проблемою усієї КВС, оскільки вони, залишаючись у переважній більшості збитковими, по суті, є годувальниками засуджених у МВП. Щоправда, у галузі сільгоспвиробництва КВС є й здобутки: майже кожна УВП має власне підсобне господарство [440].
На відміну від СГП, підсобне сільське господарство є структурним підрозділом промислового підприємства чи УВП. Головною метою організації підсобного господарства є підвищення виробництва сільгосппродукції для покращення харчування засуджених певної УВП. Підсобні сільські господарства у КВС створюються на закріплених чи орендованих в установленому порядку землях, використовують працю засуджених, яких утримують у дільницях соціальної реабілітації, де відповідно ст. 99 КВК України, передбачаються більш лояльні умови утримання порівняно з іншими дільницями виправних колоній. Діяльність підсобних сільських господарств будується на засадах госпрозрахунку. Більшість з них зайняті вирощуванням та відгодовуванням худоби, в основному, за рахунок харчових відходів.
Протягом 2005 р. СГП КВС для потреб служби було поставлено 22 тис. т. зерна, 20,5 тис. т картоплі, 1,7 тис. т цибулі, 2,3 тис. т буряка та інших овочів. На 56% збільшено поголів’я великої рогатої худоби, 93% — свиней та 4,5 рази — поголів’я птиці. З підсобних господарств поставлено 500 т м’яса, 1000 т молока та 1,1 млн. яєць [438].
У 2006 р. СГП КВС реалізовано продовольства для потреб УВП на суму 8 млн. грн., що складає 43% від загальної реалізації сільгосппродукції. Впродовж 2004 — 2006 рр. суттєво збільшено грошову форму розрахунків із споживачами продукції: з 45% у 2004 р. до 64% у 2006 р. У 2006 р. приріст грошової форми розрахунків у порівнянні з 2005 р. становить 6,9% [313].
Однією з найкраще організованою виробничою діяльністю СГП є Дергачівський ВЦ у Харківської обл. Середня заробітна плата засуджених в ньому, без витрат на утримання, у 2005 р. становила близько 400 грн., тоді, коли по КВС в цей час вона складала 122 грн. Крім полів та ферми з худобою це СГП включає дільницю по виробництву макаронних виробів, міні-пекарню, пасіку, шлакоблочний цех, маслобійню, масло- та сир завод. Виготовлений хліб реалізують і місцевому населенню [441].
Аналізуючи показники діяльності СГП ВЦ у сфері рослинництва, зазначимо, що у середньому, за останні 5 років в цих підприємствах зменшилась урожайність овочів, жита озимого, в той же час зросла урожайність ячменя озимого та соняшника. Порівнюючи середній показник урожайності СГП ВЦ за останні 5 років з таким по усіх СГП КВС, зауважимо, що такий показник з вирощування пшениці ярої та овочів вищий у ВЦ, тоді як значно вищий середній показник урожайності пшениці ярої загалом в усіх СГП УВП (додаток Ш).
СГП УВП займаються вирощуванням та відгодівлею великої рогатої худоби (ВРХ), корів, свиней, птиці, овець та коней. Станом на 20.07.2006 р. СГП УВП було реалізовано продукції тваринництва на забій у живій масі 2258 ц, з них СГП ВЦ – 45%. Надоєно молока коров’ячого 17984 ц, з них СГП ВЦ – 37%, одержано яєць від птахів усіх видів – 116224 шт., СГП ВЦ – 12%. Приріст від вирощування худоби у СГП ВЦ становив 44% від загального по СГП УВП. Всього у СГП ВЦ в наявності 7086 голів тваринництва, що складає 43% по відношенню до усіх СГП КВС (додаток Я).
Інформація про реалізацію сільгосппродукції СГП УВП, станом на 01.07.2006 р., свідчить, що близько 47% продукції рослинництва реалізується для потреб КВС, близько 39% – стороннім фізичним та юридичним особам та 4% – для потреб власної УВП. Показники реалізація продукції тваринництва виглядають відповідно: 16%, 57% та 27%. Загальна картина реалізації СГП КВС сільгосппродукції виглядає наступним чином: для потреб КВС — 31%, стороннім фізичним та юридичним особам – 49% та 20% — для потреб власних УВП (додаток Ц).
Для отримання об’єктивної картини діяльності СГП ВЦ ми також проаналізували їх роботу по відношенню до усіх ВЦ та інших СГП КВС (за звітними даними ДДУПВП за 2006 р.). Виявилось, що частка СГП ВЦ по відношенню до інших ВЦ становить 31,6%. Їх трудомісткість складає 32,6%, інших же підприємств ВЦ – 67,4%, що, майже, відповідає їхнім часткам у загальній кількості ВЦ. Кількість працевлаштованих засуджених на СГП ВЦ – 87%, тоді, коли на інших підприємствах ВЦ – лише 64,6%. З них на контрагентських роботах: у СГП ВЦ – 17,2%, тоді як на інших підприємствах ВЦ – 58,5%. Середній відсоток виконання норм виробітку на СГП ВЦ вищий і дорівнює 83,5%, а на інших підприємствах ВЦ – 78,8%. Середня заробітна плата засуджених на СГП ВЦ у 2006 р. становила 262,72 грн., а на інших підприємствах ВЦ – 255,8 грн. (додаток Ю)
Порівнюючи стан діяльності СГП ВЦ з СГП колоній, ми з’ясували, що частка СГП ВЦ серед інших СГП КВС становить 55%. Їх трудомісткість по відношенню до усіх СГП КВС – 56,7%. Кількість працевлаштованих засуджених на СГП ВЦ – 87%, а на СГП виправних колоній — 93,4%. З них на контрагентських роботах: у СГП ВЦ – 17,2%, тоді як на інших СГП – лише 9%. Середній відсоток виконання норм виробітку на СГП КВС вищий і дорівнює 90,1%, тоді як на СГП ВЦ – 83,5%. Середня заробітна плата засуджених на СГП ВЦ у 2006 р. становила 93,2% (262,8 грн.), а на СГП виправних колоній – 102% (287,9 грн.) по відношенню до усіх СГП КВС (додаток Щ).
Проаналізувавши діяльність СГП ВЦ по відношенню до інших, можемо зробити висновок про значно вищу ефективність виконання ними своїх завдань у порівнянні з іншими підприємствами ВЦ. Разом з тим, ми не бачимо суттєвих відмінностей між діяльністю СГП ВЦ та СГП виправних колоній. Останні, крім того, низку показників ефективності власної діяльності мають ще й вищу. Відтак, вважаємо, що не зважаючи на низьку рентабельність, усі СГП УПВ вносять суттєвий вклад у виправний процес, маючи, порівняно з іншими підприємствами КВС, високі показники залучення засуджених до праці, норм виробітку, заробітної плати тощо.
Підприємства, які виготовляють сільгосптехніку та обладнання, займаються їх ремонтом знаходяться при КВУ закритого типу: середнього і максимального рівнів безпеки. Тобто, в них до праці залучаються засуджені, що здійснили більш тяжкі злочини ніж ті, які відбувають покарання у колоніях з мінімальним рівнем безпеки і виправних центрах, та ті засуджені, які здійснили злочин повторно.
На сьогоднішній день до виготовлення та ремонту техніки для АПК залучено 30 підприємств КВС. У 2006 р. обсяги виробництва продукції для потреб АПК склали 12,8% від загальних обсягів виробництва в цілому по системі, на загальну суму 47,4 млн. грн. [313].
У галузі машинобудування для АПК у КВС працює 18 спеціалізованих колонійських підприємств. У 2004 р. вони виготовили сільгосптехніки та запчастин до неї на загальну суму 41,5 млн. грн., а у 2003 р. – на 38,5 млн. грн. Ці підприємства виготовляють понад 200 найменувань виробів сільгосппризначення, серед яких як прості – інвентар, вироби побутового призначення, так і технологічно складні: ґрунтообробна техніка (борони важкі та середні, культиватори, водоналивні катки, плуги, розрихлювачі, підпушувачі), запчастини для комбайнів (шнеки, стрічки, транспортери), зернокидачі, широкий спектр фільтруючих елементів для палива та мастила автотракторної техніки [438]. Одним із шляхів ринку збуту продукції КВС є активна участь підприємств УВП у виставкових заходах.
Враховуючи, що потенційна ємкість внутрішнього ринку техніки та обладнання для АПК країни, за підрахунками фахівців Мінагрополітики та Української академії аграрних наук, становить 6-8 млрд. грн. [442], основами стратегічного планування діяльності СГП КВС має стати напрямок збільшення виробництва техніки та запчастин, особливо, коли в них так сильно відчувають дефіцит власні УВП.
У той же час створення універсальної власної ремонтної бази у СГП УВП є недоречним, оскільки відсутнє необхідне централізоване постачання запчастин згідно номенклатури. Однак, до такого нераціонального самообслуговування вимушені вдаватись усі СГП УВП. З метою вирішення відповідного дефіциту, адміністрацією УВП організовується кооперація між КВУ закритого типу, які виготовляють запасні частини для сільгосптехніки та СГП КВС. Проте, така співпраця здійснюється на договірних засадах, з невизначеною і часто неприйнятною ціновою політикою.
Було б доцільним запровадити механізми кооперації СГП КВС з іншими місцевими СГП різних форм власності. Налагодження виробничих взаємостосунків, обмін досвідом, технічними засобами, молодим поголів’ям худоби, сортовим насінням та саджанцями, іншими предметами та засобами праці є однією з важливих передумов раціональної та ефективної діяльності не лише спеціалізованих, але і підсобних сільських господарств. Проте, подібна співпраця практикується лише у вирішенні окремих питань, та ґрунтується, переважно, на особистих якостях керівника, а не відповідній політиці, як відомчого, так і державного характеру.
На думку керівництва ДДУПВП, оскільки чекати на фінансове полегшення не доводиться, слід розраховувати на власні сили: мобілізувати наявні резерви для самозабезпечення, максимально використовувати власні потужності з переробки сільгоспсировини, активізовувати роботу підсобних господарств [443]. На жаль, наразі, організація діяльності СГП виправної системи вимушена виконувати внутрішньовідомче завдання з її самозабезпечення основними видами сільгосппродукції, яке, проте, ніяк не кореспондується з дійсними цілями і метою діяльності як СГП УВП, так і виправної системи взагалі.
У цілому слід відмітити, що слабка адаптація СГП КВС до ринку, по суті лишила їх можливості використання державної підтримки, передбаченої низкою нормативно-правових актів, тому вони виявилися за сферою впливу більшості заходів державного регулювання. Однак, СГП КВС у тяжких фінансових і економічних умовах, недостатнього бюджетного фінансування КВС, вносять вагомий вклад у вирішення проблеми забезпечення продуктами харчування засуджених, і тим самим, певним чином, знімається соціальна напруга через нестачу бюджетних коштів. Разом з тим, СГП УВП вирішують задачу працевлаштування засуджених, слугують базою для їх професійної підготовки та ресоціалізації.
Основні наукові результати розділу обговорені на наукових конференціях та опубліковані в працях [444], [445], [446], [447], [448], [449], [450], [451], [452], [453].
2.4. Висновки до розділу
Проведений аналіз дає підстави для наступних висновків:
1.1. Організаційно-правове регулювання діяльності підприємств УВП опосередковане державним управлінням усією КВС, що здійснюється шляхом поточного управління та перспективного планування. Сутність управління виробничим комплексом УВП полягає у планомірному, логічно-виваженому взаємозв’язку суб’єкта управління з його об’єктом та іншими сторонами цього процесу на основі чинної нормативно-правової бази, спрямованому на організацію такої діяльності виробничих суб’єктів УВП, яка б максимально ефективно забезпечувала реалізацію ними виправної функції, залучення засуджених до суспільно корисної праці, професійного навчання та формування у засуджених трудових навичок.
1.2. Вважаємо, що відомчий контроль ДДУПВП повинен органічно поєднуватись із суспільним, у реалізації якого на підприємствах УВП важлива роль належить організаціям громадського контролю, а також спостережним комісіям при місцевих радах народних депутатів.
1.3. Важливим є закріплення таких принципів, як: 1) максимальне залучення засуджених до суспільно корисної праці на основі її ресоціалізуючих можливостей, на базі власних виробничих потужностей УВП; 2) пріоритет організації працевлаштування засуджених за наявною спеціальністю та їх професійне навчання у разі відсутності такої; 3) підпорядкування виробничо-господарської діяльності УВП виправним цілям; 4) державна підтримка соціально спрямованої діяльності підприємств УВП.
1.4. Об’єктивно доцільними та найбільш реальними напрямками діяльності підприємств УВП, на сучасному етапі розвитку КВС, вбачаються: 1) виготовлення товарної продукції і виконання робіт відповідно до державного і державного оборонного замовлень; 2) залучення промислового потенціалу установ в економіку регіонів відповідно до регіональних програм співробітництва обласних органів виконавчої влади з підприємствами УВП.
1.5. З метою приведення статусу підприємств КВС у відповідність зі ст. 13 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та оптимізації їх діяльності, доцільним є списання кредиторської заборгованості підприємств УВП, оскільки вона, фактично, дорівнює недофінансованим державою коштам на потреби КВС.
1.6. Необхідним вбачається внесення доповнень до законів України «Про зайнятість населення» та «Про місцеві державні адміністрації», які б передбачали підвищення відповідальності органів виконавчої влади за стан трудової зайнятості осіб, позбавлених та обмежених волі.
1.7. В умовах панування ринкових відносин держава має взяти на себе утримання пенітенціарних установ або надати їм більш широку підтримку для розвитку власного виробництва.Зважаючи на вимушену позицію підприємств КВС щодо залучення інвестицій, важливою є стимулююча політика держави, яка б забезпечила сприятливу правову платформу у вигляді пільг в оподаткуванні, вигідних кредитів та інших механізмів, передбачених ч. 2 ст. 12 ГК України, для організацій, бажаючих вкладати кошти у таке виробництво.
1.8. Необхідно звільнити від оподаткування податком на додану вартість (внесенням відповідних змін до Закону України «Про податок на додану вартість») операції з продажу або безкоштовної передачі підприємствами УВП, допоміжними сільськими господарствами, виробничими майстернями КВС продукції для забезпечення потреб УВП, спрямувавши ці кошти на окремий спеціальний рахунок КВС, відкритий в органах Державного казначейства України, для розвитку матеріально-технічної бази підприємств УВП та поліпшення рівня надання засудженим необхідних соціальних послуг.
1.9. Доцільно не застосовувати по відношенню до суб’єктів УВП норму Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про закупівлю робіт, товарів і послуг за державні кошти» та інших законодавчих актів України», згідно якої, підприємство УВП, закуповуючи продукцію чи обладнання на суму, більшу за 20 тис. грн., повинно проводити тендер.
2.1. Працевлаштування засуджених в УВП є сферою, що найбільше потребує організуючого впливу з втручанням держави як шляхом використання повноважень виконавчої влади, так і, безпосередньо, на рівні підприємств КВС. Державне управління у сфері працевлаштування засуджених до обмеження волі має низку особливостей порівняно з працевлаштуванням засуджених до позбавлення волі та відзначається перевагами у контексті можливостей подальшої гуманізації (переважно, за рахунок полегшених умов режиму відбування покарання у виді обмеження волі). У свою чергу, організація працевлаштування засуджених якісно відрізняється від працевлаштування вільних громадян, оскільки передбачає наявність специфічних умов, котрі суттєво обмежують застосування в УВП традиційних засобів та методів залучення до трудової діяльності.
2.2. Управління виробничим процесом в УВП слід розглядати не в контексті імперативного обов’язку засудженого до обмеження волі працювати, а як конституційне право, надане засудженому як громадянину.
2.3. Проведене дослідження показало, що за багатьма показниками організації працевлаштування засуджених до обмеження волі підприємства ВЦ функціонують набагато ефективніше, ніж більшість підприємств КВС. Проте, слід зосередити увагу на необхідності зміцнення та розширення власної виробничої бази ВЦ, оскільки доволі значний відсоток засуджених працевлаштовуються на, здебільшого, некваліфікованих контрагентських роботах.
2.4. Державною програмою покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту на 2006-2010 рр., затвердженою постановою КМ України, на жаль, визначене досить вузьке коло питань діяльності підприємств КВС, потребуюче державного регулювання, з неналежним перспективним плануванням та відсутньою увагою до виробничого сектору КВУВТ, не зважаючи на обов’язковість залучення засуджених до обмеження волі до праці і, при цьому, значний відсоток їх непрацевлаштування.
2.5. Наразі потребують вирішення питання стосовно: а) удосконалення форм і методів залучення засуджених до праці: б) створення додаткової кількості робочих місць на підприємствах УВП; в) створення умов для індивідуальної творчої діяльності засуджених, здійснення їх професійно-технічного навчання з урахуванням ситуації, що склалася на регіональних ринках праці; г) підвищення ефективності праці засуджених; г′) створення системи стимулювання їх трудової діяльності; д) удосконалення організації виробничого процесу на підприємствах УВП, спрямування їх промислового потенціалу на інтеграцію регіонального та міжрегіонального характеру; е) створення на підприємствах УВП належних побутових умов; є) залучення засуджених до участі в управлінні виробництвом.
2.6. Вважаємо за доцільне: 1) розробку і прийняття нормативно-правового акту з чітким визначенням організаційно-правових засад діяльності підприємств УВП, мети, завдань, цілей, принципів та особливостей їх діяльності (зважаючи на функціонування різних видів УВП); 2) введення для засуджених до обмеження волі, які сумлінно ставляться до праці та не порушують режимних вимог, трудових відпусток в межах законодавчо закріпленої мінімальної відпустки; 3) диференціацію умов праці в залежності від відношення засудженого до праці.
2.7. Пропонуємо доповнити ст. 61 КВК України, що регламентує обов’язки адміністрації ВЦ, обов’язком всебічного заохочення і підтримання прагнень засудженого, за наявності відповідних умов в УВП, займатись конкретною справою, ремеслом, «новаторством», художнім промислом тощо.
2.8. Доцільно серед працівників Управління виробничої діяльності та інженерного забезпечення ДДУПВП створити комісію з дослідженням проблем організації працевлаштування засуджених та розробкою відповідних рекомендацій, а в УВП, з метою вивчення необхідності додаткового навчання та найбільш ефективного працевлаштування засуджених, — кабінети для аналізу їх професійно-кваліфікаційної структури, трудових навичок та здібностей.
3.1. Організаційно-правове регулювання діяльності СГП УВП включає в себе здійснюваний державою (шляхом прийняття нормативно-правових актів), ДДУПВП (шляхом прийняття відомчих нормативно-правових актів) і самим СГП (шляхом локальної правотворчості) вплив на комплекс суспільних відносин майнового, земельного, трудового, управлінського, кримінально-виконавчого та інш. характеру, що складаються у сфері виробництва, переробки та реалізації даними суб’єктами аграрної продукції, забезпечення їх матеріально-технічними ресурсами та стимулювання діяльності (переважно, за допомогою економічних важелів) з метою реалізації продовольчої безпеки КВС та здійснення ресоціалізуючої функції щодо засуджених шляхом залучення останніх до трудового процесу на СГП УВП. У комплексі заходів з вирішення проблем СГП КВС ведучими є аграрні реформи та заходи державного регулювання і підтримки.
3.2. Враховуючи важливість поставлених перед СГП КВС завдань є необхідність у розробці комплексної програми розвитку сільгоспвиробництва КВС, спрямованої на подальшу інтенсифікацію, зміцнення та розширення матеріально-технічної бази СГП і підсобних господарств виправної системи, їх механізацію, хімізацію та меліорацію земель. З метою підвищення рівня організації діяльності СГП УВП, наразі, вважаємо за доцільне перерахування на їх рахунки частини коштів, які виділяються на харчування засуджених, для проведення необхідних робіт з наступним погашенням сільгосппродукцією для забезпечення утриманців установ КВС.
3.3. Вбачається необхідність активної участі сільгоспвиробництва УВП в реалізації аграрних реформ з тим, щоб на цій основі забезпечити залучення засобів державної підтримки, інвестиційних проектів та коштів місцевих бюджетів. На державному та відомчому рівнях слід забезпечити реалізацію співпраці з місцевими органами влади у питаннях забезпечення СГП УВП сільгосптехнікою та отриманні кредитів на пільгових умовах, які поширюються на сільгоспвиробників. Разом з тим, об’єктивною необхідністю є розробка і введення механізму прямих дотацій та компенсацій для СГП КВС, для заміщення витрат, які не покриваються реалізаційними цінами на продукцію, вироблену для потреб УВП. Наразі, оптимізація державної компенсаторної політики для СГП КВС актуальна щодо таких продуктів тваринництва, як молоко та м’ясо.
3.4. З метою підвищення ефективності організації діяльності сільгосппідрозділів УВП, на рівні Управлінь ДДУПВП доцільно створити сектор організації сільгоспвиробництва.
3.5. Залишається актуальним врегулювання земельного питання. Необхідно до переліку установ і організацій, які звільняються від плати за землю в ч. 3 ст. 12 Закону України «Про плату за землю» включити землі УВП та приналежних їм підприємств. Також доцільно прийняти запропоновані зміни до Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» та до Земельного кодексу України щодо неможливості передачі земель установ та підприємств КВС до приватної та комунальної власності.
3.6. Проаналізувавши діяльність СГП ВЦ по відношенню до інших, можемо зробити висновок про значно вищу ефективність виконання ними своїх завдань у порівнянні з іншими підприємствами ВЦ. Разом з тим, ми не бачимо суттєвих відмінностей між діяльністю СГП ВЦ та СГП виправних колоній. Останні, крім того, низку показників власної діяльності мають ще й вищу. Відтак, вважаємо, що не зважаючи на низьку рентабельність, усі СГП УПВ вносять суттєвий вклад у виправний процес.
3.7. Зважаючи на: — відсутність значної залежності впливу ресоціалізації від галузевої спрямованості виробництва; — низький рівень забезпечення власними СГП сільгоспсировиною КВУ закритого типу (близько 5%) через територіальну віддаленість УВП сільгосппрофілю від інших; — порівняно високі показники залучення засуджених до праці, норм виробітку, заробітної плати тощо на СГП УВП, вважаємо доцільним, з подальшою потребою у нових ВЦ, організовувати такі з сільгосппрофілем. А нерентабельне СГП «Октябрське» слід передати до сфери управління Мінагрополітики.
РОЗДІЛ 3
ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ (ОПТИМІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ) ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИХ УСТАНОВ ВІДКРИТОГО ТИПУ
3.1. Гармонізація вітчизняного законодавства з міжнародними правовими актами в контексті удосконалення функціонування кримінально-виконавчих установ
Головна мета нині триваючого процесу реформування вітчизняної КВС полягає у її перетворенні у дійсно гуманну, демократичну інституцію, прагнучу до забезпечення суворого дотримання прав людини і повернення суспільству законослухняних, працездатних громадян. Розробка та вжиття необхідних заходів правового та організаційного забезпечення діяльності підприємств УВП, у його контексті, є невід’ємною складовою євроінтеграції нашої держави. Разом з тим, удосконалення діяльності підприємств УВП є одним з головних пріоритетів оптимізації функціональної структури КВС України, що випливають із чинників удосконалення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань [313].
Згідно з Положенням [300], ДДУПВП за дорученням КМУ налагоджує зв’язки з міжнародними організаціями, укладає угоди з відповідними органами зарубіжних країн про співробітництво у сфері виконання покарань та з інших питань, що належать до його компетенції. В Україні системну та послідовну підтримку ініціатив з реформування пенітенціарної системи здійснюють Міжнародний фонд «Відродження», посольства США, Великобританії, Голандії, USAID, ABA/CEELI, PrisonReformInternational, PrisonFellowshipInternational; серед громадських організацій — Українсько-Американське бюро захисту прав людини, Донецький та Мелітопольський «Меморіал», «Український фонд сприяння реформуванню пенітенціарної системи імені Джона Говарда», Українська секція Міжнародного товариства з прав людини, «Всеукраїнський комітет захисту прав дитини», низка молодіжних, жіночих, освітньо-інформаційних організацій і центрів [454].
Діяльність у галузі співробітництва з міжнародними організаціями завжди має соціальний та філантропічний характер. Процеси налагодження таких контактів не можна поставити у нормативні рамки закону. Ця обставина є додатковим доказом розрізнення понять «виконання покарань» і «управлінська діяльність у сфері виконання покарань» [239, с. 67]. Згідно з п. 87.1 ЄПП, слід передбачати механізми сприяння максимально можливій взаємодії між адміністрацією УПВ та зовнішніми відомствами у сфері управління УВП. Органи управління УВП повинні постійно інформувати громадськість про їх цілі та роботу аби сприяти кращому розумінню громадськістю ролі виправних установ у суспільстві (п. 90.1 ЄПП) [455].
У високорозвинених у соціально-економічному відношенні країнах вже давно сформувалась громадська думка, що із злочинністю, в першу чергую, має боротися саме суспільство, а не лише правоохоронні структури. Цілком зрозуміло, що і вітчизняна КВС є більш залежною від суспільства, ніж ми звикли визнавати. Сьогодні високорозвинені країни свідомо виділяють на ресоціалізацію злочинців, які відбувають кримінальні покарання, великі кошти, і це себе виправдовує. За даними Пенітенціарного департаменту Канади 1993 р. [456], якісна організація такої роботи, що передбачає залучення до сфери діяльності суспільних структур, понижує рівень повторної злочинності в середньому на 50%.
Керівники пенітенціарних департаментів більшості західних держав вважають своїм обов’язком регулярно виступати із зверненнями і звітами перед громадськістю. Нормою є видання цими департаментами наглядних щорічників та інших періодичних друкованих матеріалів щодо їх діяльності за певний звітний період [457, с. 30], — те, до чого і нині у нас досить обмежений доступ.
Вагомим компонентом здійснення такої політики нашою державою є удосконалення діяльності і підвищення ефективності виконання кримінальних покарань з урахуванням необхідності безумовного дотримання принципів кримінально-виконавчого законодавства та міжнародних стандартів у цій сфері.
У свою чергу, міжнародні стандарти поводження із засудженими — це прийняті на міжнародному рівні норми, принципи та рекомендації у галузі виконання покарань, стандарти організації різних сфер діяльності УВП, у підґрунті яких лежить, насамперед, Загальна декларація прав людини [458]. Вони представлені наступними правовими актами: — Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими (далі – МСП) (1957 р.) [405]; — Основні принципи поводження із засудженими (1990 р.) [459]; Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання (1984 р.) [460]; — Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку (1979 р.) [461]; Звід принципів захисту усіх осіб, підданих затриманню та ув’язненню у будь-якій формі (1989 р.) [462];Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини (1950 р.) [463]; ЄПП (1987 р.) [330];Мінімальні стандартні правила ООН стосовно заходів, не пов’язаних із позбавленням волі (Токійські правила, 1990 р.); Резолюція Комітету міністрів РЄ від 09.03.1976 р. «Про деякі міри покарання, альтернативні позбавленню волі»; Європейські правила застосування суспільних санкцій і заходів, оголошені рекомендацією № R (92) 16 Комітету міністрів РЄ та деякими іншими.
За ступенем зобов’язань Міжнародні стандарти поділяються на обов’язкові та рекомендаційні (для реалізації яких повинні бути створені відповідні соціально-економічні передумови); за масштабами дії — на стандарти універсального (розробленого ООН) та регіонального (на рівні РЄ) характеру; за сферою впливу — стандарти, що стосуються поводження з особами, позбавленими волі та правила застосування заходів, не пов’язаних із позбавленням волі (Мінімальні стандартні правила ООН стосовно заходів, не пов’язаних з позбавленням волі (Токійські правила) і Європейські правила застосування суспільних санкцій і заходів) [464, с. 45].
Норми міжнародних стандартів стосовно правил поводження із засудженими мають бути не лише врахованими у національному законодавстві, але й на практиці втілюватись у діяльності вітчизняних УВП. Для держави, сповідуючої демократичні принципи, неприпустимим є обмеження обсягу прав і основних свобод людини й громадянина, проголошених Загальною декларацією прав людини. Відтак, засуджені, відбуваючи кримінальне покарання, мають право і на працю, і на достойну винагороду за неї, і на відпочинок.
Не дивлячись на те, що МСП і ЄПП визнаються міжнародними урядами й неурядовими організаціями, у тому числі вітчизняними, їх положення не мають обов’язкової юридичної сили. Слід зазначити, що в ЄПП, на відміну від МСП, з урахуванням змін, що відбулися у теорії й практиці управління виконанням кримінального покарання, дещо зміщені пріоритети та акценти, у першу чергу стосовно основоположних критеріїв управління виробничою сферою УВП. ЄПП відображають зміни, спрямовані на виправлення поглядів і поведінки засуджених, на розробку моделей, орієнтованих на розвиток їх соціально корисних професійних навичок та особистих здібностей, що відкривають перспективи їх майбутньої успішної соціальної реінтеграції [464, с. 49-50]. ЄПП можна вважати більш прогресивними у порівнянні з МСП. Невипадково, в період розгляду питання про вступ України до РЄ зміст національного кримінально-виконавчого законодавства та практики його забезпечення розглядався, у першу чергу, на предмет відповідності саме ЄПП [465, с. 117].
Зважаючи на необхідність імплементації міжнародних стандартів стосовно поводження із засудженими у національне законодавство, слід зважити на те, що міжнародні документи стосуються поводження з позбавленими волі, а КВК України регламентує порядок і умови виконання покарань взагалі. При аналізі поняття «режим» різниця стає очевидною. Так, у КВК України воно означає порядок виконання й відбування покарання, встановлює обсяг право обмежень та забезпечує застосування засобів трудового впливу (ст. 102). Разом з тим, у міжнародних стандартах у поняття «режим» вкладене, як зазначено у ст. 66 ЄПП: 1) духовну підтримку та допомогу засудженим, можливості для підходящої праці, професійно-технічного та загальноосвітнього навчання і трудової орієнтації, розвитку соціальних навичок; 2) заходи з розширення контактів із зовнішнім світом та створення можливостей для полегшення соціальної реабілітації засуджених після звільнення; 3) процедури розробки та перегляду індивідуальних програм виправлення та навчання засуджених після проведення необхідних консультацій; 4) системи контактів та методи керівництва, що сприяють встановленню позитивних відносин між персоналом і засудженими з метою досягнення реалізації програм ресоціалізації [330, с. 177]. Апелюючи до зазначеного, можна стверджувати, що міжнародні стандарти поводження із засудженими безпосередньо стосуються і засуджених до обмеження волі.
У ході імплементації міжнародних стандартів у галузі удосконалення діяльності вітчизняної КВС необхідним є вивчення досвіду більш прогресивних виправних систем з метою його аналізу та впровадження певних прийнятних для вітчизняної системи його елементів. До того ж, останнім часом співробітництво КВС України з пенітенціарними системами європейських держав дало чимало позитивних результатів. Зокрема, зумовило необхідність здійснення планомірних, більш глибоких змін, спрямованих на докорінну перебудову організації виконання та відбування покарань, органів і установ, що їх виконують, забезпечення прав людини під час виконання вироку суду. Тож, для його більш глибокого розуміння, коротко зупинимось на самому понятті «пенітенціарної» установи, її основних атрибутах.
Пенітенціарна система, родоначальницею якої прийнято вважати США, зародилась на ідеях гуманізму, законності, прав особистості. Поняття «пенітенціаріст» та відповідну теорію «каяття» ввів англійський реформатор Джон Говард. Ягунов сучасну західну модель пенітенціарної установи характеризує як установу, орієнтовану на вирішення проблем злочинця, яка не ставить за мету тримати його протягом певного часу за ґратами та використовує працю засуджених в УВП як засіб їх ресоціалізації [239]. В.І. Гуржий та М.П. Мелентьєв визначають пенітенціарну систему як усю виправну систему, пов’язану з виконанням покарання, що включає в себе усі засоби і методи правового, психолого-педагогічного впливу на засуджених, з метою сприяння їх ресоціалізації [466, с. 4]. Оскільки, принаймні на законодавчому рівні, сучасна КВС України загалом відповідає вищезазначеному, ми не будемо вдаватись в пошуки і аналіз розбіжностей між ними.
Найбільш відомими в історичному плані є пенсільванська, обернська та прогресивна (ірландська) пенітенціарні системи. Перша з них виникла у 18 ст. у штаті Пенсільванія (США) і характеризувалась дотриманням суворої системи ізоляції засуджених та їх перевихованням за допомогою ручної праці. Багаточисельні прихильники даного методу з готовністю сплачували збитки від виготовляємої засудженими продукції. У середині ХХ ст. ця система була витіснена обернською [467, с. 22], а її відома Обернська в’язниця з доведеною до досконалості організацією промислового режиму, стала зразком для утворення цілих систем «тюрем-фабрик» [457, с. 36]. В Європі ці системи тривалий час використовувалися паралельно.
Прогресивна система виникла у середині ХІХ ст. в Англії та передбачала одиночне утримання, загальні каторжні роботи і умовну відпустку за особливими квитками. Виправлення досягалось завдяки скороченню строку покарання за сумлінну роботу, відрахуванням на користь засуджених частини зарплати та іншим гуманним заходам. В Ірландії дана система була дещо вдосконалена і названа «ірландською».
У наш час діють пенітенціарні системи, які, акумулювавши здобутки міжнародної спільноти, надали їм більш гуманних форм, відповідаючих принципам демократичного суспільства. Так, у західних країнах функціонують англійська, ірландська та французька виправні системи, які характеризуються одиночним утриманням засуджених, їх роз’єднанням на нічний час, перехідним періодом, коли допускається праця засуджених за наймом поза УВП, умовним або умовно-достроковим звільненням від відбування покарання та наявністю установ відкритого типу [467, с. 21-22].
Ю.В. Чакубаш виділяє низку факторів, які визначають особливості кожного із типів пенітенціарних систем: 1) рівень соціально-економічного, політичного, культурного розвитку держави і суспільства; 2) здійснювана державою кримінально-правова і пенітенціарна політика, пов’язана з рівнем її соціально-економічного, політичного і культурного розвитку; 3) характер філософських, кримінально-правових, соціологічних, кримінологічних, психологічних, пенітенціарних концепцій, що переважали в конкретно історичний період та відігравали роль теоретико-методологічної платформи пенітенціарної моделі; 4) матеріальні можливості держави в конкретний історичний період; 5) політичні, ідеологічні та релігійні переконання, домінуючі в суспільстві [457, с. 32-33]. Є.Ю. Бараш наголошує, що організація КВС, як складової частини держави, визначається ступенем розвитку її суспільно-правових відносин [23, с. 7].
Ресоціалізація засуджених є лейтмотивом організації усіх сфер діяльності західних УВП. Мотором цього процесу є «стрімке розповсюдження альтернативних санкцій» [261, с. 5] та намагання обмежити використання позбавлення волі [260, с. 80]. Західна пенологія пройшла довгий шлях від стану, який ми маємо сьогодні в Україні, до осмислення необхідності впровадження державного управління і аналізу політики у сфері виправного впливу [239, с. 144]. Відтак, вірним є й те, що «директор пенітенціарної установи сьогодні – це професійний управлінець, якому доручено завдання, яке майже не можна виконати – забезпечити рівновагу між представниками зовнішніх груп та груп внутрішніх з їх різноманітними інтересами» [264, c. 423]. Це саме стосується і впровадження ефективних заходів у виробничій сфері, які б забезпечили відповідний баланс.
Безперечно, сьогодні вітчизняна КВС набула того статусу, про який ще десять років тому годі було і мріяти, проте її виробнича сфера, на жаль, не зазнала таких радикальних змін. Та й альтернативні позбавленню волі види покарання, до яких ми правомірно відносимо покарання у виді обмеження волі, розглядаються, скоріше, не у якості можливості надання злочинцю індивідуальної програми ресоціалізації, а, з точки зору державного управління, як економія використання коштів у порівнянні із виконанням покарання у виді позбавлення волі. Мартісон, зокрема, зазначив: «Якщо ми не можемо зробити щось із злочинцями і для злочинців, ми повинні робити це дешевше» [266, с. 29]. Насправді ж, що стосується загальнодержавних інтересів, — істина, як завжди, – десь посередині, тобто між економічними важелями та справді демократичними і гуманними прагненнями.
Метою міжнародних документів у сфері виконання покарань, альтернативних позбавленню волі є забезпечення більш активної участі громадськості у здійсненні ресоціалізації засуджених під час відбування покарання. Європейські правила застосування суспільних санкцій і заходів – Рекомендація № R (92) 16 Комітету міністрів РЄ — Правилом 44, зокрема, наголошують на необхідності «… використовувати громадськість, щоб у правопорушників з’явились зв’язки із суспільством, усвідомлення того, що суспільство зацікавлене в них, і для того, щоб розширити їх можливості отримати підтримку» [263, с. 56]. А такі заходи, безперечно, втілювати в життя легше у КВУВТ. Токійські правила зазначають, що усі спроби стосовно запровадження заходів, не пов’язаних із позбавленням волі, повинні отримувати підтримку та всіляко контролюватися, а їх застосування слід систематично перевіряти та оцінювати [263, с. 55].
Серед рекомендацій РЄ, зокрема, міститься Рекомендація (89) 12 про освіту в УВП, згідно якої урядам держав-членів рекомендується проводити політику, котра визнає, що: 1) усі засуджені повинні мати доступ до професійно-технічної освіти; 2) професійна освіта в УВП має прагнути до якомога ширшого розвитку особистості та враховувати потреби ринку праці; 3) скрізь, де можливо, засудженим повинно бути дозволено отримувати освіту за межами КВУ [468]. Остання частина рекомендації особливо є актуальною для вітчизняних КВУВТ, тоді як на практиці саме ці установи могли б широко застосовувати зазначене положення. На жаль, Законом України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк» [469], навіть щодо осіб, засуджених до обмеження волі чітко не визначена можливість отримання професійної освіти за межами УВП.
Управління процесом виконання покарань у західних країнах залежить від організаційної побудови пенітенціарних систем. Відтак, виокремлюються інтегрована (об’єднана) і розділена моделі. Наприклад, в швецькій, датській, норвежській, австралійській, новозеландській інтегрованій моделі закриті УВП та ті, що виконують альтернативні покарання складають єдину пенітенціарну систему. Обидва види установ управляються одним керівником, залишаючись незалежними, при цьому забезпечується інформаційний обмін, тісні контакти. Альтернативні види покарання такої організаційної моделі розглядаються як повноцінні [239, с. 148-149].
Розділена модель передбачає створення окремих автономних органів для виконання покарань у вигляді позбавлення волі і окремих – для виконання альтернативних санкцій. Наприклад, в Республіці Ірландія Служба пробації і соціальних послуг відокремлена від закритих УВП і є департаментом Міністерства юстиції [239, с. 149].
У свою чергу, Служба пробації – це спеціалізований орган (у деяких країнах – цивільне відомство), що виконує альтернативні позбавленню волі види покарань та забезпечує процес ресоціалізації громадян, які вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості. Його назва походить від одного з найпоширеніших за кордоном видів альтернативних покарань – пробації, в перекладі з англійської «випробування». Проте, відокремлення «закритих та відкритих» структур західної пенітенціарної діяльності не є абсолютним. У країнах з розділеним варіантом служба пробації надає соціальні послуги і у закритих УВП, а там де домінує інтегрований варіант, існують і відокремлені сфери діяльності закритих УВП і пробації [470].
У країнах Європи співвідношення засуджених у закритих УВП та осіб, які перебувають на обліку служби пробації складає 1:2. Наявність такої служби дозволяє значно зменшити витрати держави на утримання МВП. Основною відмінністю служби пробації від вітчизняної кримінально-виконавчої інспекції є участь її працівників у досудовому процесі, коли за запитом суду готується «соціальне повідомлення», у якому відображається соціально-психологічний портрет правопорушника, причини, які спонукали його стати на шлях злочину. Крім того, на зазначену службу покладається організація цілеспрямованої соціально-психологічної роботи із засудженими до альтернативних позбавленню волі покарань, реалізація корекційних програм з широким залученням державних та громадських інституцій. Наразі, важливим напрямом реформування вітчизняної КВС є створення на базі кримінально-виконавчої інспекції служби апробації [313].
Відтак, досвід діяльності служби пробації більш розвинених західних країн для нас дуже корисний, особливо з точки зору організації базових основ філософії впровадження ресоціалізуючої роботи. Проте, ми не погоджуємося з пропозицією Ягунова щодо створення на обласному рівні замість одного управління ДДУПВП двох аналогічних служб 239, с. 151], адже, в умовах дефіциту фінансування нагальних потреб КВС, така пропозиція є, принаймні, важко здійсненою, хоча далекоглядні перспективи такої думки мають місце. Крім того, законопроект поданий ДДУПВП «Про службу пробації», обговорення якого відбулося 13 та 17 листопада 2006 р. у ВР, отримав негативний висновок [471].
Ще у 1955 р. на Женевському конгресі, на якому були більш широко розкриті концепції Гаагського конгресу 1950 р., було дано визначення УВП відкритого типу, як таким, що характеризуються відсутністю матеріальних та фізичних пересторог проти втечі (стін, замків, решіток, озброєної охорони та інших спеціальних засобів безпеки) і режимом, що базується на свідомо прийнятній дисципліні та почутті відповідальності засудженого по відношенню до колективу, в якому він проживає [466, с. 12-13]. На обох конгресах було встановлено, що існування однієї лише огорожі перетворює установу мінімального режиму в установу середнього режиму, оскільки зазначене спрямоване проти головного принципу поводження із засудженими, основаного на довірі, реальне втілення якого – одне з головних завдань органів управління вітчизняними КВУВТ. Наразі, вони не позбулись багатьох вище перерахованих ознак.
Покарання у виді обмеження волі застосовується у багатьох зарубіжних країнах, зокрема у США, Великобританії, Франції, Італії, Швеції, Швейцарії, Іспанії, Республіці Казахстан та інших. Наприклад, норми Закону № 354 про пенітенціарний устрій Італії ще від 26.07.1975 р. передбачають такий вид покарання [468, с. 9]. Також в окремому переліку УВП Італії, переважно відкритого типу, є «сільгоспколонії» [466, с. 15].
У Польщі всі УВП поділяються на установи закритого, напіввідкритого та відкритого типу. Останні складають 4,3% у загальному переліку УВП [333].
У США установи відкритого типу, як і вітчизняні, називаються «виправними центрами». Вони суттєво відрізняються від інших виправних установ режимом і суттєво пом’якшеними умовами утримання в них засуджених. Усі засуджені ВЦ зобов’язані виконувати встановлений вид робіт [466, с. 18], ті, які ще й успішно займаються навчанням, отримують різного роду привілеї (покращені побутові умови, грошову винагороду і т.ін.) [466, с. 21].
Покарання на кшталт вітчизняного обмеження волі існує в Болгарії, у пенітенціарній системі якої у 1993 р. почався експеримент з організації виправних гуртожитків. Результати виявились задовільними і у 1997 р. було вирішено застосовувати таку систему по всій країні. Під виправні гуртожитки були використані приміщення вже непотрібних робочих гуртожитків, котрі уряд безкоштовно передав на баланс пенітенціарної системи. І сьогодні будь-який засуджений, відбуваючи покарання строком до 3 років, може пройти комісію для переводу до виправного гуртожитку, де вже працівники служби пробації знаходять йому роботу. Кожні два дні роботи зараховуються як три дні позбавлення волі. Засудженим дозволяється приймати членів родини без будь-яких обмежень, пропонуються відпустки до дому, вони мають право користуватися державними медичними установами та відвідувати загальні учбові заклади. Частка таких засуджених складає близько 7% серед загальної кількості засуджених [263, с. 29].
У Швеції, система виконання покарань якої визнана найдосконалішою в Європі через комфортабельні умови для засуджених, витрати на утримання одного засудженого в день складають: в УВП закритого типу – 180 доларів США, відкритого – 120 [320, с. 17]. Проте, для оцінки переваг останнього виду покарання було б нерозумним зосереджуватися лише на фінансових показниках. Необхідно брати до уваги соціальні та гуманні чинники.
У низці юрисдикцій (Великобританія, США, Швеція) у КВУВТ практикують електронний моніторинг засудженого, тобто контроль за його пересуванням за допомогою спеціального датчика, який той має при собі [320, с. 19]. В результаті, внаслідок відсутності значної кількості охорони та будівельної огорожі, значно зменшуються видатки.
Станом на середину 2007 р. в Росії існує лише законопроект «Про введення в дію положень Кримінального та Кримінально-виконавчого кодексів РФ про покарання у виді обмеження волі та внесення змін до законодавчих актів РФ» і на практиці зазначений вид покарання ще не діє.
Кодекс про виконання покарань Республіки Азербайджан містить подібну до російської норму стосовно можливості надання засудженому до обмеження волі, при постановці на облік в УВП, побачення з сім’єю строком у 5 діб (ст. 53.4 Кодексу) [472]. Ст. 55.6 зазначеного кодексу містить норму щодо дозволу на отримання заочної освіти засудженим до обмеження волі у вищих та середніх спеціальних учбових закладах, розташованих на території адміністративної одиниці відповідної УВП, яку, на нашу думку, просто необхідно імплементувати до вітчизняного законодавства.
Серед пріоритетних рішень нової редакції ЄПП відзначається необхідність підвищення рівня управління та соціальної спрямованості виправної системи, що є лейтмотивом усіх повноважень делегованих КВС державою. Одним з головних елементів ефективного режиму утримання є праця, вона є традиційним видом діяльності в УВП, який ще з ХІХ ст. посідає центральне місце у філософії «тюремного» засудження [473, с. 151]. Проте, в першу чергу, слід зважити на її соціальний аспект. Відповідно до п. 26.1 переглянутого тексту ЄПП, працю в УВП варто розглядати як позитивний елемент організації режиму виконання покарань та ніколи не застосовувати як покарання [474].
У доповненні до МСП VІІІ Конгрес ООН щодо попередження злочинності та поводження з правопорушниками пунктом 8 визнав необхідність створення умов, які дозволяють засудженим займатися корисною оплачуваною працею, яка б полегшила їх реінтеграцію на ринку робочої сили і дозволила надавати фінансову допомогу своїм сім’ям [475, с. 26].
У найбільш узагальненому вигляді міжнародні стандарти організації виробничої діяльності в УВП, викладені у МСП та ЄПП, зводяться до наступних положень: — праця засудженого не повинна завдавати йому страждань; — засуджені мають працювати відповідно до їх фізичних і психічних здібностей; — на них слід покладати корисну роботу, достатню для заповнення нормального робочого дня; — робота, якою забезпечуються засуджені, має підвищувати або давати їм кваліфікацію для зайняття чесною працею після звільнення; — засуджених, які здатні мати з цього користь, треба навчати ремесел; — засуджені, при можливості, мають самі обирати спектр праці; — організація роботи на підприємствах УВП повинна максимально наближатися до тієї, яка прийнята на звичайних підприємствах; — професійну підготовку засуджених не варто підкоряти міркуванням отримання прибутку; — керівництво промисловим і сільгоспвиробництвом в УВП найкраще покладати на адміністрацію УВП, а не на приватних підрядників [330; 405]. Остання дефініція є особливо важливою, оскільки свідчить про пріоритет виконання виробничими об’єктами УВП соціальних завдань.
Необхідно надавати вагу праці засуджених як у контексті режиму утримання, так і як позитивному елементу управління УВП. Останнє особливо важливо, оскільки досвід показує, що необхідність працевлаштовувати засуджених та забезпечувати організацію виробничої діяльності, на думку багатьох, заважає УВП виконувати інші функції. Нове розуміння повинне сприяти формуванню позитивного відношення до цього, щоб максимально підвищити статус виробничої праці у контексті ресоціалізації засуджених та стилів керівництва УВП й усієї виправної системи.
На противагу МСП, у Європейському варіанті підкреслюється потреба у сучасних підходах до управління та дається скоріше позитивна, ніж негативна оцінка організації праці засуджених «з метою отримання комерційного прибутку … не ослаблюючи при цьому ті гарантії, котрі захищають інтереси засуджених» [330, с. 199-200]. Це правило набуло певних детермінацій в силу домінування сучасних ринкових стандартів у сфері світової економіки, а тому деякої трансформації відносно організації виробництва і у порівняно ізольованих УВП. Для нас зазначене положення є дуже важливим, воно певним чином аргументує прагнення керівництва КВС щодо отримання прибутків з діяльності власних підприємств не лише з точки зору фінансової залежності, але і з позиції загальносвітових тенденцій.
Вітчизняне кримінально-виконавче законодавство має низку відмінностей в організації залучення засуджених до праці у порівнянні з міжнародними стандартами. Так, МСП і ЄПП, наприклад, містять положення, згідно з якими адміністрація УВП надає засудженим можливість обирати рід занять. В Україні ж, згідно з ч. 1 ст. 118 КВК України, засуджені залучаються до суспільно корисної праці з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров’я і спеціальність. Те ж саме стосується можливостей навчання. Якщо в Україні навчання засуджених можливе у вільний від роботи час, то згідно з ЄПП, воно є оплачуваною, на рівні з трудовою, діяльністю [464, с. 51]. У МСП зазначено, що у поводженні із засудженими слід підкреслювати не виключення їх із суспільства, а те, що вони продовжують залишатись його членами» [476, с. 91]. І реалізація права засуджених на отримання освіти та роботи в УВП є одним із способів підтвердження цього положення.
Щоправда, ми погоджуємось з І.В. Шмаровим, що виконання рекомендації щодо працевлаштування засуджених за власним бажанням, через досить обмежений вибір праці в УВП, є, наразі, майже нереальним [476, с. 94]. Тобто, для ефективного здійснення ресоціалізації бажано не звужувати, а розширювати спектр виробництв УВП, хоча такий підхід далеко не завжди рентабельний з економічної точки зору. Льовочкін, зокрема, відмічає, що в повному обсязі ця норма не реалізована навіть в найбільш розвинених країнах світу [465, с. 127]. Крім того, не зважаючи на положення п. 72.2 ЄПП стосовно того, що «хоча прибутки від виробничої діяльності в установах можуть мати важливе значення для підвищення рівня та якості підготовки засуджених, їхні інтереси та інтереси виправлення не повинні підпорядковуватись такій меті», ДДУПВП, зважаючи на складну економічну ситуацію, з метою часткового покриття витрат на утримання засуджених, вимушений вживати заходи для підвищення рівня доходів від їх трудової діяльності.
Закріплюючи у КВК УКраїни обов’язок засуджених до обмеження волі працювати, що не протирічить нормам міжнародного права, зокрема, Конвенції МОП від 28.07.1930 р., Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950р., МСП, Конвенції МОП від 25.07.1957 р. про скасування примусової праці, ч. 3 ст. 43 Конституції України, яка обов’язковість праці засуджених не відносять до категорії примусової праці, держава зобов’язана, у свою чергу, створювати умови для реалізації такого зобов’язання, причому такі, які б сприяли загальному виправному процесу.
Розглядаючи проблему повної трудової зайнятості засуджених та роль у цій справі держави, представник Швеції Еріксон на Першому Міжнародному конгресі ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками (Гаага, 1955 р.) вважав, що його основною формулою має бути наступна: «Держава повинна забезпечити повну зайнятість засуджених, пенітенціарна адміністрація повинна мати конституційне право першочерговості на отримання робіт, котрі ініціює держава». У рішеннях Конгресу було записано: «Держава має слідкувати за тим, щоб засуджені мали достатню та відповідну зайнятість. У тих країнах, де необхідно уникати небажаної конкуренції з приватною промисловістю, задовільним компромісом може слугувати система, яка передбачає опікування збутом продукції пенітенціарної праці державою на офіційному ринку» [284, с. 38]. Ця формула не втратила актуальності для нашої держави і нині, оскільки сьогодні подібні проблеми набули особливої гостроти.
Г.О. Радов зазначив, що закони європейських держав забороняють виправним установам організовувати свої підприємства на рівні, що дозволив би їм скласти конкуренцію вільній праці [243, с. 23]. І це є зайвим доказом беззаперечного прогресу західних пенітенціарних систем.
У зв’язку з тим, що «закономірно-історична змінюваність» дозволяє прослідкувати історичні ступені еволюції КВС та визначити їхні перспективи, Ю.В. Чакубаш вважає, що вітчизняна КВС й сьогодні, перебуває на «індустріальній сходинці» історичного розвитку, в той час, коли індустріальні періоди пенітенціарних систем більшості розвинених держав вже в минулому. Автор зазначає, що рух вітчизняної пенітенціарної системи до нового історичного типу відбудеться лише після того, як промисловість УВП програє конкуренцію «цивільній» промисловості: «При підвищенні механізації праці, наукоємкості й автоматизації виробництва, насичуваності ринку якісними товарами, створеними «цивільними» висококваліфікованими робітниками, індустріальна пенітенціарна модель, заснована на праці засуджених, менш освічених, менш старанних, стає не конкурентоспроможною і входить в фазу кризи» [454, с. 38-39].
Виходячи з об’єктивності сьогодення, можна сміло констатувати настання такої кризи, а відтак, поступового переходу до «постіндустріального» етапу. Тож, зупинятись та використовувати старі механізми вже не доречно, а перспективне планування і формування вітчизняної кримінально-виконавчої політики має враховувати зазначену закономірність.
Відтак, під час пошуку ефективних організаційно-правових засад діяльності підприємств УВП України важливим є вивчення та аналіз досвіду інших країн у цій сфері, тим паче, що одним з основних завдань Науково-методичної ради ДДУПВП є пошук та практичне втілення передового досвіду роботи пенітенціарних систем інших держав [477].
Занепад американської індустріальної тюремної моделі відбувся ще в 30-х рр. XIX ст. під час «Великої депресії» [457, с. 36]. Як на федеральному, так і на рівні штатів були прийняті закони про заборону продажу на вільному ринку продукції, яка вироблялась засудженими [478]. Ще до початку кризи промисловість УВП стала неконкурентноздатною внаслідок бурхливого розвитку «цивільної» економіки. Криза лише прискорила відмирання «індустріальної» моделі, і промисловість УВП, яка протягом століття була придатком суспільної системи виробництва США, більш ніколи не відродилася в таких масштабах, як у ХІХ ст.
Законодавство США передбачає існування двох рівнів влади – федерального та штатного. Кожний штат має свою Конституцію, як наслідок, у країні фактично існує 51 самостійна пенітенціарна система – федеральна та штатні, які не мають між собою організаційних зв’язків. Відтак, Отже, відсутня єдина законодавча база організації виконання кримінальних покарань. Спеціального закону, регламентуючого порядок відбування покарання у США не існує, тому керуються виключно Конституцією з усіма внесеними до неї поправками.
У виправних установах США, у силу високого рівня безробіття у цілому по країні, досить складна ситуація із залученням засуджених до праці. Порівняно низька оплата праці засуджених — погодинна приблизно у 8 р. менша, ніж, наприклад, в УВП Швеції. З метою оптимізації залучення засуджених до праці ще у 1934 р. було створено Федеральне тюремне промислове об’єднання, котре працевлаштовує засуджених на державних промислових підприємствах. Крім того, засуджені працюють у майстернях УВП, залучаються до суспільних робіт з будівництва і ремонту споруд, осушення боліт, ремонту шлюзів тощо [466, с. 28]. Реалізація вимог щодо залучення засуджених до праці зустрічає безліч перепон, основними з яких слід вважати неможливість забезпечення роботою в умовах безробіття і конкуренцію між «в’язничною» та вільною працею.
У США функціонують 115 федеральних, 2987 УВП штатів і районних УВП шерифів. Також існують 264 приватних УВП, діючих на підставі контрактів з відповідними органами управління виправних закладів як на федеральному, так і на рівні штатів. Розробкою стандартів утримання засуджених займається неурядова організація – Американська асоціація виправних закладів, яка за запрошенням УВП здійснює акредитацію та видає сертифікат відповідності УВП встановленим стандартам [479].
Приватні УВП створюються там, де існує дефіцит місць для засуджених та безробіття. На заході на існування приватних УВП дивляться по різному [480; 274; 277; 276; 275; 278]. Навіть у нашій державі лунають пропозиції щодо запровадження такого досвіду, з чим ми категорично не погоджуємось. Хоча діяльність приватної УВП залишається під жорстким урядовим контролем, частина функцій з її управління, напряму це стосується виробничої сфери, делегована недержавній організації. Теоретично приватні УВП дешевші за державні, однак і їх прибутковість повинна бути вищою. Співпраця держави з такими підприємцями – це вимушена необхідність і не більше. Сьогодні вітчизняний приватний капітал, на відміну хоча б від сусідньої Росії, не поспішає інтегруватись з виробництвом УВП. На жаль, наразі ні суспільство, ні держава не зацікавлені у проведенні ефективної ресоціалізуючої роботи із засудженими, що ж говорити у такому випадку про зовсім сторонній приватний інтерес, виключаючи кошти суспільно-громадських організацій, які опікуються, здебільшого, медичними, культурними та побутовими потребами засуджених.
Найбільш потужна матеріальна база виробничого навчання створена у федеральних виправних закладах США. Наприклад, в УВП м. Дублін є клас для оволодіння жінками спеціальністю оператора комп’ютерного набору та дизайну, обладнаний понад сотнею навчальних місць. Після навчання в ньому засуджені працюють операторами телефонної довідкової служби, для чого в УВП встановлено понад 300 робочих комп’ютерних місць [481].
Засуджені, які мають середню освіту, здобувають виробничі та фермерські професії у професійному коледжі. Хоча таке навчання платне, проте, у разі необхідності, студенти можуть взяти позику в установі. Пріоритет в організації діяльності УВП США надається реабілітації засуджених та їх майбутній інтеграції у суспільство, де професійні вміння та навички, отримані безпосередньо в УВП, будуть відігравати важливу роль.
Австрійські засуджені, згідно § 44 Закону про виконання вироку, якщо їм дозволяє здоров’я, належать залученню до праці. Виробництво УВП складається із невеликих майстерень, де працює до 20 засуджених. Для прикладу, у пенітенціарній установі м. Штейна поряд з досить сучасною типографією, виконуючою замовлення для усієї Австрії, слюсарною, двома художніми майстернями, столярним цехом з чималим станковим парком, пекарнею та пральнею, а також конструкторським бюро зі створення судових моторів наявні ще багато виробництв, котрі перебувають поза усякою конкуренцією ззовні [466, с. 24].
З метою економії заробітної плати нагляд в майстернях за засудженими здійснюють унтер-офіцери, які мають загальний досвід з виготовлення відповідної продукції. Вся виробничо-господарська діяльність підприємств дотується із державного бюджету. Податкове законодавство Австрії повністю звільняє від оподаткування виготовлену на підприємствах УВП продукцію та заробітну плату засуджених. Щоб зацікавити замовників, законодавством Австрії передбачено, що засуджені, не дивлячись на місце їх праці, одержують зарплату на 25% меншу, ніж звичайні працівники.
При розподілі засуджених по робочим місцям адміністрація УВП враховує їх вік, освіту, кваліфікацію, а також термін покарання. При відсутності кваліфікації, засудженого направляють до ПТУ, де час навчання оплачується в розмірі середньої заробітної плати.
Мета виробничої діяльності австрійських УВП полягає не у досягненні високих результатів, а у наданні засудженим професійних вмінь, які користується попитом у конкретній місцевості. Пошуками замовлень та роботи для засуджених займаються працівники УВП та відділу по виконанню покарань Міністерства юстиції. При надходженні замовлення, згідно з кримінально-виконавчим законодавством Австрії, заключається угода, в якій обумовлюється рівень заробітної плати засуджених. За виконану роботу замовник перераховує гроші Міністерству юстиції. Щоправда, у 4-х УВП Австрії з 2003 р. проводиться експеримент господарського розрахунку. Ці установи отримують кошти на утримання безпосередньо із Міністерства фінансів, до того ж увесь прибуток від виробничої діяльності залишається установі.
Питання працевлаштування засуджених в Австрії також є актуальним, оскільки близько 30% з них не забезпечені роботою. Тому праця засуджених використовується, в основному, на господарських, підсобних роботах, у майстернях, де виготовляються вироби, необхідні для потреб самої УВП. При незадовільному ставленні до праці, після попереднього зауваження, із засуджених частково чи у повному розмірі утримується заробітна плата.
Відповідно до діючого законодавства Німеччини кожний засуджений зобов’язаний працювати. Майстри підприємств УВП отримують заробітну плату із державного бюджету, як і інші працівники УВП. Замовлення до підприємств УВП надходять від державних установ, у тому числі і на виготовлення товарів для інших УВП певної адміністративно-територіальної одиниці. Усі кошти від реалізації готової продукції спрямовуються до місцевого бюджету. Оновлення та ремонт обладнання, придбання сировини та необхідних матеріалів здійснюється за рахунок бюджету УВП. Основний принцип виробничої діяльності УВП Німеччини – самоокупність та виключення прибутку.
Для прикладу, виробнича база УВП «Тегель», яку нещодавно відвідала делегація ДДУПВП у ході робочого візиту, складається із 14 майстерень: палітурна, малярна, швейна, будівельна, авторемонтна, взуттєва, слюсарна, кондитерська, меблева дільниці, дільниця деревообробки, по роботі зі склом, пекарня та типографія. У цих майстернях працює 60 майстрів та близько 450 засуджених [482]. Головне завдання виробництва – це організація працевлаштування засуджених та навчання їх виробничим професіям.
Організаційно-правова база функціонування підприємств УВП дає можливість спостерігати значну роль у їх діяльності органів місцевої влади, адже безпосередньо вони зацікавлені та несуть відповідальність за подальше облаштування засуджених, які звільняться, у тому числі і за їх працевлаштування як під час, так і після відбуття покарання. Елементи такого досвіду доречно запровадити і до організації співпраці вітчизняних УВП та органів державної влади і місцевого самоврядування.
У Польщі усю відповідальність за діяльність підприємства УВП несе його директор, а не начальник виправної установи. Підприємство має права юридичної особи, працює на принципах самофінансування та самоокупності. Виробничий персонал – вільнонайманий, його чисельність не лімітується, а залежить від особливостей технології виготовляємої продукції. Директивно встановлюються лише завдання із загального об’єму виробництва, усі інші показники визначаються самим підприємством. Адміністрація суворо виконує вимоги трудового законодавства, заохочує старанних працівників та ініціативу раціоналізаторів [466, с. 27-28]. Досить конструктивним є положення КВК Польщі про фонд пенітенціарної допомоги, куди спрямовуються кошти у розмірі 10% плати за роботу або з прибутку УВП, котрі у подальшому виділяються на допомогу особам, які звільняються з КВУ [211]. Слід зазначити, що у багатьох західних країнах передбачена виплата частини заробітної плати засуджених безпосередньо при їх звільненні. За нинішнього стану справ в Україні, коли тільки 30% звільнених з МВП працевлаштовуються, подібна норма була би позитивно сприйнята як засудженими, так і громадськістю.
Одна з найбільш прогресивних країн з розвиненою пенітенціарною системою – Швеція. Виробнича праця УВП цієї країни є однією з реабілітаційних програм, що організовується з ініціативи, під контролем і на користь адміністрації УВП. Управління виправних установ приймає замовлення на виконання різних видів робіт, прагнучи до розширення своєї діяльності та забезпечення її рентабельності. Відтак, штат Управління складається із 600 інженерів і технічних агентів УВП, які забезпечують керівництво виробничими ділянками у кількості одного працівника на сім засуджених. Такі кадри мають багато переваг не лише в організації праці, але і в процесі виправлення злочинців. Спеціалісти завдяки своїм знанням і кваліфікації частіше за все одержують моральний авторитет у засуджених і можуть впливати на їх відношення до праці. Серед значної кількості підприємств УВП превалюють дерево-, металообробні та будівельні. Управління УВП заключає договори з профсоюзами будівельних робіт Швеції щодо їх участі у професійній підготовці засуджених та наданні їм після звільнення добре оплачуємої роботи [466, с. 29-30].
У 2004 р. у межах адміністративної реформи виконавчих органів влади замість Головного управління виконання покарань Міністерства юстиції Російської Федерації (далі – РФ) створена Федеральна служба виконання покарань (далі – ФСВП). За Міністерством юстиції залишені правовстановлюючі функції, а ФСВП передані правозастосовні. При цьому система стала більш самостійна у вирішенні власних питань [483, с. 3; 36].
Станом на 01.10.2006 р. в установах КВС РФ утримувалось 869,8 тис. осіб, у тому числі у 765 виправних колоніях – 693, 1 тис. Виробничий потенціал КВС РФ складає 601 підприємство УВП, діє 222 навчально-консультативні пункти, 338 професійно-технічні училища. Також функціонує Науково-дослідницький інститут, який спеціалізується на розробці прогресивних технологій та їх застосуванні у виробництво УВП [484]. Кількість непрацевлаштованих засуджених в УВП Росії у 2005 р. склала майже 50 тис. осіб або близько 7% від їх середньоспискової чисельності [281, с. 35].
Організаційно-правові форми підприємств УВП визначені Законом РФ від 21.07.1993 р. «Про установи та органи, виконуючі кримінальні покарання у виді позбавлення волі» (в редакції Федерального закону № 117 від 21.07.1998 р. [485]). Відтак, підприємства УВП РФ є державними унітарними підприємствами, що функціонують з метою залучення засуджених до праці та навчання суспільно корисним професіям; створюються при УВП чи їх об’єднанні з особливими умовами господарювання у якості структурних підрозділів. Згідно ст. 8 та 19 Закону РФ № 117, ФСВП має право створювати підприємства будь-яких організаційно-правових форм, приймати участь у їх створенні та діяльності на правах засновника, акціонера чи вкладника, а також в управлінні ними. ФСВП затверджує їх статути та закріплює за підприємствами УВП федеральне майно[485]. Положення низки законодавчих актів РФ, зокрема, Закону «Про державні і муніципальні унітарні підприємства» прирівняли підприємства УВП РФ до комерційних підприємств [293, с. 20].Управління ними здійснюють безпосередньо начальники УВП, адміністративний персонал яких формується із атестованих працівників.
Не дивлячись на значно ширші можливості діяльності підприємств УВП РФ у порівнянні з вітчизняними, вони також відчувають фінансову скруту. Проте, зазначимо, що їх діяльність спрямована, переважно, на досягнення економічних результатів. Тож, з метою реформування підприємств КВС Росії був підготовлений, узгоджений з більшістю зацікавлених міністерств та схвалений Експертною радою при Уряді РФ проект концепції реформування державних унітарних підприємств УВП, який передбачає перетворення їх у центри трудової реабілітації (більше 400 підприємств), у лікувально-навчально-виробничі майстерні (близько 100) та у федеральні казенні підприємства (близько 100). Щоправда, така концепція має багатьох противників [286; 288; 279]. Через те, що діючим законодавством процедура перетворення таких підприємств можлива лише через їх ліквідацію (з погашенням наявних боргів), а концепцією передбачено перетворення та списання боргів, що виникали з незалежних від підприємств причин, взаємоприйнятного рішення щодо цього проекту досягнуто так і не було [281, с. 34].
Велике значення, наразі, надається роботі з розширення державної підтримки промислового комплексу УВП на федеральному та регіональному рівнях. У 2003 р. вдалось у законодавчому порядку вирішити питання про отримання пільг з податків на транспорт та майно [281, с. 36]. Створена асоціація «Виробничо-інвестиційна група КВС», яка об’єднує підприємства КВС РФ з комерційними структурами та здійснює пошук додаткових інвестицій у виробництво УВП [484]. Такий досвід є цікавим з точки зору вивчення можливостей для створення подібної організації і на рівні ДДУПВП.
За даними ФСВП, у КВС РФ створюється гнучка система професійного навчання засуджених. Подальший розвиток отримало заочне та дистанційне навчання у вищих навчальних закладах. У 2004 р. такі ініціативи були закріплені законодавчо [483, с. 4]. Розпорядженням Уряду РФ від 05.10.2004 р. професійні училища, які знаходяться в УВП РФ передані із підпорядкування Міністерства освіти та науки до ФСВП, що, на думку керівників відомства, дозволить покращити їх матеріально-технічну базу та відкрити нові в установах, де вони відсутні [483, с. 5].
Протягом останніх років в Росії була організована робота, спрямована на стабілізацію сільгоспвиробництва УВП, підготовлена низка програм з оптимізації забезпечення засуджених продуктами власного виробництва, створення нових підсобних господарств, СГП і УВП сільгосппрофілю. Особлива увага у щорічних програмах забезпечення УВП матеріально-технічними ресурсами відводиться залученню інвестицій від сторонніх організацій на розвиток сільгоспвиробництва у частині придбання сільгосптехніки по лізингу та отриманню кредитів на пільгових умовах. Для прикладу, на розвиток даної галузі КВС Росії лише за 2003 р. було додатково виділено 10868 га сільгоспугідь, від адміністрацій суб’єктів держави та інших сторонніх організацій залучено 112 млн. карбованців інвестицій [285, с. 34-35].
Загалом, КВК РФ [486] дуже схожий з КВК РФ та Білорусії [487]. Однак, не дивлячись на те, що обидва кодекси були прийняті раніше за вітчизняний, вони містять деякі прогресивні норми, відсутні у КВК України. Ч. 4 ст. 53 КВК Росії закріплює необхідність отримання початкової професійної освіти чи підготовки засудженими до обмеження волі, котрі їх не мають. Проте, ми не погоджуємось з формулюванням ч. 5 ст. 103 КВК Росії, згідно якого, виробнича діяльність засуджених не повинна перешкоджати виконанню основної задачі УВП – виправленню засуджених. На нашу думку, вірним було б вказати — «повинна всіляко сприяти», що певним чином змінює зміст ролі виробництва у процесі виконання основного завдання УВП.
Згідно ст. 45 Конституції України, кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням декількох днів щотижневого відпочинку, а також щорічної відпустки. Новий КВК України по відношенню до засуджених не містить відповідної норми. У контексті цього, значно демократичнішим є КВК РФ, ч. 4 ст. 104 якого зазначає: «Засуджені, що працюють, мають право на щорічну оплачувану відпустку впродовж 18 діб – для тих, хто відбуває позбавлення волі у виховних колоніях; 12 робочих днів для тих, хто відбуває позбавлення волі в інших трудових установах». Аналогічною є норма ст. 99 КВК Білорусії. А ст. 55 КК Югославії містить положення про право засуджених на неперервну оплачувану відпустку не менш як 14 днів протягом року [466, с. 30].
Положення про ФСВП РФ, затверджене Указом Президента РФ № 1314 від 13.10.2004 р. [488], пунктом ІІ.4 зобов’язує УВП, крім загальної, початкової та професійної, створювати умови для отримання засудженими заочної і дистанційної освіти у загальноосвітніх середніх та вищих закладах.
Законодавство Естонії зобов’язує засуджених працювати в УВП. Досить прагматичною є норма Закону Естонії про виконання покарань, пов’язаних з ізоляцією від суспільства [489], закріплена у ч. 3 ст. 38, яка встановлює можливість створення фізичними особами чи комерційними організаціями на території УВП підприємств, єдиним учасником чи акціонером яких не є держава, якщо такими підписані відповідні договори з державою. Вимоги до таких договорів встановлює міністр юстиції. Крім того, ч. 3 ст. 43 передбачає, що за незадовільні результати роботи з вини засудженого директор УВП, на вимогу особи, яка організовує роботу, може зменшити заробіток засудженого до 60%. Про розмір оплати праці засуджений сповіщається у письмовій формі. Адміністрація УВП забезпечує перерахунок заробітку та інших сум, що надходять засудженому, на його особистий рахунок (ч. 1 ст. 44 Закону). Із суми, яка знаходиться на особистому рахунку засудженого, 50% залишаються для задоволення громадсько-правових вимог, 20% депонуються у якості допомоги при звільненні, а інші кошти залишаються засудженому для особистих потреб (ч. 2 ст. 44 Закону).
Здійснивши аналіз організаційно-правової бази діяльності виробничого комплексу УВП різних держав, можна зробити висновок, що не зважаючи на задекларовані стандарти відносно повноцінного працевлаштування засуджених, їх достойної заробітної плати та позбавлення підприємств УВП необхідності конкурувати з іншими підприємствами, далеко не всі, навіть найбільш розвинені держави, їх досягли.
Необхідність демократичних реформ у сфері діяльності КВС України є очевидною. Україна перебувала і продовжує перебувати під процедурою моніторингу ПАРЕ[490]. І те, що за останні десять років ми не спромоглися вийти з-під цієї процедури, означає, що демократичні процеси проходять вкрай повільно. Крім того, розрив між законодавством та реальною практикою відносин після приєднання нашої держави до європейських конвенцій не зменшується. Тому у вимогах до України «центр уваги» зміщено із суто економічних і політичних питань на проблему розвитку реальної демократії та наближення до євростандартів в усіх сферах. Як одна з головних цілей розглядається нагальна проблема не лише формальної адаптації правових форм, а й неодмінного забезпечення їх практичної імплементації.
До того ж, результати перевірки Рахункової палати свідчать, що заходи щодо впровадження КВК України та приведення умов тримання засуджених до вимог європейських стандартів — здійснені лише на 5,9% та 9% відповідно [386]. А бюджетом України на 2007 р. на видатки розвитку, які передбачають реформування КВС, у тому числі покращення умов тримання засуджених, передбачено лише 4,5 % від потреби [313]. Такий стан фінансування не забезпечує не тільки розвиток і реформування КВС відповідно до вимог КВК України та європейських стандартів, але й утримання УВП на належному рівні.
Безумовно, новий КВК України та інші демократичні нововведення у ході реформування усієї КВС України — це важливі кроки на шляху приведення умов утримання засуджених та організації виправного процесу у відповідність з вимогами Міжнародних стандартів щодо поводження із засудженими. Вітчизняна виправна система потребує впровадження таких механізмів управління, які б змогли найорганічніше поєднати кримінально-виконавчі імперативи та заходи ресоціалізуючого спрямування УВП, особливо це стосується виробничої сфери, яка заповнює більшість часу засуджених під час відбування покарання. На жаль, ці болючі питання наразі не є пріоритетними в умовах занадто низького рівня життя більшості населення держави, але існує ціла низка ідеологічних базисів, про які не можна забувати громадянському суспільству, оскільки в інакшому разі годі й мріяти про повноцінну інтеграцію до європейської спільноти.
3.2. Удосконалення форм та методів державного управління у сфері діяльності підприємств кримінально-виконавчих установ відкритого типу
Сьогодні, коли вітчизняне виправне відомство покликане реалізовувати державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, забезпечуючи безпеку суспільства, воно мусить знаходити вірний баланс між реалізацією карного компоненту та заходів ресоціалізації по відношенню до засуджених. А оскільки рівень цивілізованості сучасної держави визначається характером ставлення суспільства до злочинця як людини і пошуком шляхів його повернення до правослухняного життя [491, с. 84], то у діяльності УВП, безсумнівно, повинен превалювати другий компонент, який безпосередньо залежить від організації управління різними сферами життєдіяльності УВП. І якщо зважити на той факт, що будь-який процес реформування є результатом взаємної роботи державних та недержавних інституцій, то подальша робота у сфері реформування КВС залежатиме від суспільної позиції та громадської визначеності щодо організаційно-правових засад та вектору її діяльності. Тож, нами вбачається, що досліджувати проблемні питання діяльності УВП та об’єктивно інформувати суспільство про процеси, які в них відбуваються, наразі, просто необхідно.
Зважаючи на те, що реформа КВС спрямована, перш за все, на її соціальну переорієнтацію, то таке державне рішення, як виведення КВС з підпорядкування МВС і створення самостійної структури – ДДУПВП, стало основою для запровадження подальших демократичних новел у діяльності УВП. Ми повністю підтримуємо точку зору Уповноваженої ВР України з прав людини, яка висловила своє занепокоєння з приводу статусу КВС України (Постановою КМ України № 683 від 17.05.2006 р., яка суперечить нормам Закону України «Про державну кримінально-виконавчу службу», ДДУПВП переданий під юрисдикцію Міністерству юстиції). Вона зазначила, що лише після передачі даного відомства в безпосереднє підпорядкування КМ, як це було раніше, зрушаться з місця проблемні питання [492].
Проте, на розгляді ВР V скликання знаходився законопроект України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо управління системою органів і установ виконання покарань» [493], який фактично пропонує змінити систему управління органами і установами виконання покарань, додатково створивши ще один рівень управління (спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань виконання покарань – Міністерство юстиції). Згідно із законопроектом, ДДУПВП визначається урядовим органом державного управління, що може видавати накази лише організаційно-розпорядчого характеру [494]. У разі прийняття такого Закону практично ліквідується ДДУПВП та багато з його функцій передаються структурним підрозділам Мін’юсту, у тому числі на місцях. Експерти РЄ з пенітенціарних питань Боділ Філіп та Кристофер Флюгге у квітні 2007 р. під час візиту до України, зокрема, зазначили: «Ніхто не повинен втручатися в діяльність органів та установ виконання покарань, особливо на регіональному рівні. Тобто, має бути збережена існуюча вертикаль підпорядкування пенітенціарних закладів. Адже наслідки порушення цього є непередбачуваними» [495].
Відповідно запропонованого акту, Міністерство юстиції наділяється правом розпоряджатися коштами держбюджету, призначеними на утримання УВП, а також коштами, отриманими їх підприємствами, які, наразі, спрямовуються на створення нових робочих місць, поліпшення матеріально-побутових умов та харчування засуджених. Слід зазначити, що КВС виконує унікальну та притаманну тільки їй функцію виправлення і ресоціалізації засуджених, а також функції охорони здоров’я, загальноосвітнього та професійно-технічного навчання, наділена правом займатись оперативно-розшуковою діяльністю, має у своєму підпорядкуванні воєнізовані формування, зброю, виробничі потужності промислового та сільгосппризначення. Ці функції не властиві Міністерству юстиції України та у більшій мірі стосуються інших міністерств.
Обговорюючи зазначений законопроект, учасники виїзного засідання Комітету ВР України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, присвяченого питанням дотримання законності в УВП, 15.02.2007 р. у м. Харкові, дійшли висновку, що, наразі, зміна статусу КВС є недоцільною та такою, що може призвести до негативних наслідків як у самій системі, так і погіршення криміногенної ситуації у державі. Вже 03.04.2007 р. на робочій зустрічі цього ж Комітету щодо шляхів подальшого розвитку КВС України відповідно до вимог нових ЄПП (Rec(2006)2), за участі експертів РЄ, представників багатьох державних інституцій, Громадської ради при ДДУПВП та науковців,був зроблений висновок щодо відсутності юридичних підстав для зміни статусу ДДУПВП. Сьогодні він лишається центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і координується Міністром юстиції, що у повній мірі відповідає ст. 71 ЄПП, де зазначається, що за пенітенціарні установи повинні відповідати органи державної влади, не підпорядковані військовому відомству, поліції або відомству карного розшуку.
Наприклад, у Німеччині пенітенціарна служба хоча і підпорядкована Міністру юстиції, проте структурні підрозділи міністерства не втручаються у її роботу, а центральний орган, відповідальний за управління УВП, підпорядковується лише міністру. У Великій Британії виправна система є автономною інституцією та має незалежний від інших органів державної влади організаційно-правовий статус. Крім того, практика інших пострадянських держав свідчить, що внаслідок підпорядкування КВС Міністерству юстиції якісних змін у діяльності системи так і не сталося. [496]. Тож, наразі, питання про необхідність зміни статусу вітчизняної КВС залишається відкритим. Все ж, Президент держави, з метою остаточного вирішення цього питання, 21.05.2006 р. видав розпорядження № 110 «Про заходи щодо реформування Державної кримінально-виконавчої служби України» [293].
ДДУПВП, наразі, створено робочий проект Концепції розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України [496]. І як вірно у ньому зазначено, суттєві зміни, викликані прийняттям нових КК, КВК України, Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», приєднанням держави до низки міжнародних актів, вимагають удосконалення підходів до організації виконання та відбування кримінальних покарань з метою безумовного забезпечення захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення засуджених, однією з яких є ефективне залучення засуджених до трудової та професійно-навчальної діяльності на підприємствах УВП.
З метою створення необхідних умов для розвитку матеріально-технічної бази підприємств УВП та залучення засуджених до суспільно корисної праці, п. 5 проекту Концепції пропонує послідовно здійснити впровадження у виробництво УВП сучасних технологій, провести поетапну реорганізацію підприємств виховних колоній та спеціалізованих лікарень, створити на їх базі центри трудової адаптації засуджених або виробничі майстерні. Сама назва «центр трудової адаптації засуджених», на нашу думку, є більш прийнятною, зважаючи на мету діяльності відповідних суб’єктів. Проте, зважаючи на досвідКВС РФ, здійснювати відповідну перекваліфікацію слід, після ретельної диференціації, стосовно неперспективних підприємств КВС. Лише нещодавно відбулась зміна статусу виробничих об’єктів УВП (щоправда, лише формально), до того ж, не слід розпорошувати ті «краплини» технологічного устаткування, які ще збереглись.
Одним з основних результатів, на досягнення якого повинне бути спрямоване втілення будь-якої концепції реформування КВС, має стати формування у громадськості належного розуміння значення КВС, вірного сприйняття трудової діяльності засуджених у МВП та КВУВТ зокрема, перш за все, як ефективного засобу їх ресоціалізації, а функціонування підприємств УВП не як матеріального підґрунтя УВП, а як способу забезпечення безпеки суспільства шляхом надання засудженим необхідних професійних вмінь для їх подальшого чесного життя у суспільстві. Необхідним є формування та реалізація чіткої державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, яка б втілювала зазначені кроки у життя.
Принаймні, протягом останнього десятиріччя діяльність вітчизняного виправного відомства відзначилась низкою розпочатих прогресивних реформ, які втілювались, на жаль, здебільшого, лише на папері. Дуже гострою залишається проблема дефіциту фінансування УВП. І у цьому аспекті організаційно-правові засади, вектор діяльності підприємств УВП, які скорочують дефіцит бюджету КВС приблизно на 30% [396], постають особливо актуальними та потребують детального вивчення та аналізу. Що ж до діяльності КВУВТ, то вони мають у своєму арсеналі підприємства, які можна розташовувати на обширних земельних площах та застосовувати у якості контролю щодо засуджених працівників не охорону, а нагляд. Тож, підприємства цих УВП мають низку переваг у порівнянні з УВП закритого типу, а отже володіють умовами для надання засудженим значно ширшої програми ресоціалізації, зважаючи на переваги більш «відкритого» режиму покарання у виді обмеження волі, аніж її позбавлення.
Проте, подолання найбільш хвилюючих проблем відомства наразі стримується відсутністю послідовної «ресоціалізуючої» концепції, закріпленої на державному рівні, пануванням застарілих методів роботи із засудженими та, головне, відсутністю матеріального підґрунтя. У відповідності з Державною програмою покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2010 роки, яку затверджено постановою КМ України № 1090 від 03.08.06 р., КВС визначила обсяг коштів, необхідних для реалізації зазначеної постанови на 2007 р. у сумі 133,1 млн грн. Однак проектом Державного бюджету України на 2007 р. обсяги фінансування Державної програми передбачені у розмірі лише 26 млн. грн. [497], тобто менше ніж 20% від потреби.
Назріли і радикальні зміни у судовій практиці, особливо в питаннях наближення її до європейської. Лібералізація покарань, більш широке застосування альтернатив позбавленню волі, у тому числі покарання у виді обмеження волі, надасть нашій державі статусу дійсно демократичної, європейської країни. Незважаючи на складну соціально-економічну ситуацію, необхідно подолати репресивну свідомість населення, розвінчуючи міфи про безальтернативність позбавлення волі. Багатолітня історія використання цього виду покарання, з урахуванням соціальних наслідків, свідчить, що це вимушений і крайній засіб боротьби зі злочинністю.
Все ж, у цьому питанні останнім часом відбуваються певні зрушення. Наприклад, у 1991 р. кримінально-виконавчою інспекцією виконувалось судових рішень у відношенні 61,3 тис. осіб, засуджених до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, а станом на кінець 2006 р. — майже 172 тис. До того ж, повторна злочинність осіб, які відбувають покарання, не пов’язані з позбавленням волі, не перевищує одного відсотка[313].
Більш широке застосування альтернативних покарань, можливість реалізації яких, до того ж, передбачають більше двох третин статей КК України та одним з яких є покарання у виді обмеження волі, буде слугувати успішному виконанню завдання зменшення кількості засуджених у закритих КВУ.
Проте, вітчизняна судова практика ще й сьогодні орієнтується на переважне застосування покарання у виді позбавлення волі, питома вага якого у структурі інших кримінальних покарань становить один з найвищих показників у світі. О.В. Беца зазначає про чисельну перевагу осіб, засуджених до нетривалих термінів покарання (до 3-х рр.), їх частка перевищує 58% від загальної кількості осіб, засуджених до позбавлення волі [320, с. 95].
Вивчення зарубіжного досвіду підтверджує, що пом’якшена кримінально-виконавча політика та судова практика, широке застосування заходів покарання, альтернативних позбавленню волі, дозволяє істотно зменшити державні витрати на утримання КВС, знизити рівень рецидивної злочинності та забезпечити соціальну реабілітацію частини правопорушників.
Реалізація «ресоціалізуючої» політики, тобто, напрямку діяльності держави щодо свідомого відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства, повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя більш вірно відображає місце і значення різних сфер функціонування УВП та робить можливим поіншому оцінити державну політику у цій галузі.
Організація процесу ресоціалізації засуджених, що включає в себе залучення їх до трудової діяльності на підприємствах УВП, повинна розглядатися не у контексті задоволення інтересів засуджених, а у захисті інтересів суспільства за допомогою задоволення потреб засуджених [238]. Як вірно відмітив Шарг, основним завданням УВП є підтримання безпеки і захист суспільства проти злочинців [271, с. 333]. Не можна, не контролюючи злочинців, їх ресоціалізовувати [271, с. 331-332]. Відтак, КВК України (ч. 1 ст. 1) визначає, що завданнями КВС України є захист інтересів особи, суспільства та держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених.
Головне завдання КВС України полягає у забезпеченні можливості включення засуджених у систему нормальних суспільно-громадських відносин. Застосування у зазначеному аспекті покарання у виді обмеження волі замість позбавлення і механізмів ефективного працевлаштування та професійного навчання засуджених на підприємствах УВП вбачається нами досить дієвим елементом при вірному використанні управлінського потенціалу у структурі ресоціалізуючих компонентів діяльності виправних установ.
Сьогодні, на жаль, суспільство сприймає УВП як заклади, які лише карають засуджену особу. Відсутня об’єктивна інформованість щодо основної мети їх діяльності. Громадськість та державні органи, за винятком надзвичайних ситуацій, відгороджуються від проблем виправного відомства. Як вірно відмітив Радов, «сучасна державна і суспільна думка не визначилися щодо ролі та місця пенітенціарної системи в структурі державного управління» [241, с. 5]. Ягунов доречно зазначив, що пенітенціарна функція держави не спрощується до виконання покарання, а її реалізація – це діяльність саме управлінська, яка повинна носити соціально спрямований характер [239, с. 20-21, 159; 238, с. 10]. Відтак, КВУВТ, поряд з іншими УВП, не можуть бути залишені віч-на-віч зі своїми проблемами, які не в змозі вирішити самостійно.
У світлі вищезазначеного, дуже дивними виглядають деякі позиції проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального, Кримінального та Кримінально-виконавчого кодексів України» [498]щодо змін до тексту ст. 1 та 6 КВК України та потребують суттєвого перегляду. Запропонована редакція ч. 1 ст. 1 КВК України фактично змінює основну мету кримінально-виконавчого законодавства і на перше місце ставить «застосування кари», тим самим віддаляючи вітчизняну КВС від поняття «пенітенціарної». Крім того, в ст. 6 КВК України «застосування кари» пропонується визначити як мету виконання покарань. На нашу думку, неприпустимим є включення слів «застосування кари» до тексту ст. 1 та 6 КВК України, а вилучення терміну «ресоціалізація» є неприпустимим.
Державне управління КВС має розглядатися, насамперед, крізь призму соціальної політики. Організацію різних сфер діяльності УВП не можна зводити лише до застосування визначених законом правообмежень. Вона має спрямовуватись на реалізацію заходів виправлення та ресоціалізації, які за своїм характером є превентивними.
Ми наперед вбачаємо хибною позицію експертів, що призводить до невірного суспільного сприйняття, коли УВП називають карними закладами. Тим більш неприйнятною є таке формулювання зі сторони Голови виправного відомства, висвітлене на сторінках ЗМІ [499]. Шарг відмічає, що спочатку діяльність УВП була спрямована на реалізацію саме карного компоненту, тоді як сучасні концепції виправлення більше приділяють увагу корисним з погляду суспільства навичкам [271, с. 333]. Мета діяльності КВС полягає у захисті суспільства шляхом ресоціалізації злочинців, зокрема, отримання ними освіти, здобуття професії та практичних вмінь, проте її назва свідчить передусім про карну складову. Мітфорд, зокрема, зазначає, що покарання, як таке, сьогодні повинно зникнути з переліку завдань УВП, але тільки з ним установи і справляються [500, с. 321]. Хоча, наприклад, Фуко з цього приводу вказує, що вся монотонна критика УВП зводиться до того, що вони не виправляють злочинців, а, намагаючись виправити, втрачають карну сутність [270, с. 268]. Все ж, з метою адекватного сприйняття суспільством ролі і місця КВУВТ та усієї КВС, держава повинна визнати пріоритет ресоціалізуючих завдань в організації діяльності УВП.
КВС не може сприйматися лише як сукупність УВП, хоча таке розуміння зустрічається навіть серед науковців [501, с. 181; 502, с. 77]. І вже та обставина, що КВС отримала назву державної системи виконання покарань свідчить про наявність системоутворюючого фактору, який опосередковує усі сфери діяльності УВП (у тому числі і виробничу) та провідну роль у цьому держави.
КВС України притаманні всі ознаки системного явища. Оскільки система утворюється із множинності елементів, які перебувають у взаємовідносинах, їй притаманні ознаки керованості [464, с. 29]. Буданов зазначає, що для того, щоб зруйнувати будь-яку систему достатньо просто перестати нею управляти [505, с. 3].
Г.О. Радов справедливо зауважив, що: — об’єктивна природа пенітенціарної функції вимагає надання їй статусу загальнодержавної, а не відомчої; — зазначена функція держави є складним утворенням, що інтегрує в собі всю сукупність соціальних і правових функцій держави, які повинні бути реалізовані по відношенню до засуджених як громадян держави [241, c. 5]. Дане положення особливо стосується забезпечення права засуджених на отримання освіти, набуття професії та матеріальної винагороди за працю.
Вирішення проблем організації діяльності КВУВТ пов’язане із співвідношенням таких категорій як кримінально-виконавча політика та управління органами, виконуючими покарання. А оскільки засоби впливу кримінально-виконавчої політики відіграють роль базових, довготривалих управлінських рішень [73, с. 101], то кримінально-виконавча політика виступає як вищий рівень управління УВП взагалі та КВУВТ зокрема, де безпосередньо формується концепція і стратегія їх розвитку. Не можна не погодитись з точкою зору, що управлінська діяльність в установах і органах КВС, у більшості, має політичний підтекст [73, с. 102]. Це пов’язане з тим, що реалізація правових норм у своїй основі є діяльністю політичною та залежить від волі держави. До того ж, КВС розвивається не сама по собі, а відображає особливості соціально-економічного розвитку суспільства, його державного устрою [234, с. 39].
Адміністративно-правовий вплив на суспільні відносини у різних сферах життя є надзвичайно масштабним. Особливо вираженим він є у сфері виконання покарань. А реформування КВС, яке відбувається нині, є однією зі складових державного управління [239, с. 68]. Зокрема, Трубніков, Філонов і Фролов вважають, що органи виконання покарань «виступають одночасно і як суб’єкти адміністративно-правових відносин” [501, с. 181].
Положення про ДДУПВП закріплює, що Департамент у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, а також з відповідними органами іноземних держав. Беручи до уваги той факт, що, згідно КВК України, засуджені відбувають покарання в установах рідного краю, чи там, де засуджений буде жити після звільнення, саме представники місцевої влади, територіальна громадськість повинні бути зацікавлені у необхідності отримання засудженими робочих спеціальностей, які користується попитом на ринку праці відповідної місцевості та надавати посильну допомогу у цьому.
Сумними постають висновки Рахункової Палати України, зроблені під час останньої перевірки та аналізу діяльності ДДУПВП у 2004 р., в яких йдеться про те, що ДДУПВП не вдалося сформувати і виконати відповідні бюджетні програми, які б забезпечували ефективну реалізацію цілей і завдань державної політики у цій сфері. Напрями фінансування діяльності відомства, визначені паспортами бюджетних програм, не передбачали заходів з розвитку та реформування КВС і не узгоджувалися з завданнями державних програм, затверджених Президентом і Урядом України саме з цією метою. Затвердження державних програм в частині, що стосується сфери управління КВС, було проведено без аналізу та визначення наявних і необхідних для їх реалізації засобів [386].
Відсутність єдиної державної цільової програми реформування КВС з урахуванням міжнародного досвіду та світових стандартів, вимог КВК України та Закону України «Про державні цільові програми» [504] з визначенням очікуваних результатів та критеріїв ефективності, стримує розв’язання найважливіших проблем у виправній галузі взагалі та впровадження ефективних засобів підтримки її виробничої діяльності зокрема. Тож, КМ Постановою № 1090 від 03.08.2006 р. затвердив державну програму покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006 – 2010 рр., яка знову ж, у більшості своїх завдань, фактично дублює стару, так і невиконану Програму зміцнення матеріальної бази органів та установ КВС на 2000-2004 рр.
Одними з основних завдань нової Програми є удосконалення системи організаційно-правового забезпечення функціонування КВС; зміцнення матеріально-технічної бази навчальних закладів, сприяння діяльності підприємств УВП. Крім того, для забезпечення загальноосвітнього та професійно-технічного навчання засуджених в УВП заплановано облаштування належної матеріальної бази 219 навчальних закладів КВС. Програмою планується створити 1,7 тис. додаткових робочих місць для поліпшення «працевикористання спецконтингенту» упродовж 2007 — 2010 рр. [505] Зазначимо, що з використанням такого терміну як «працевикористання спецконтингенту», яке досить часто зустрічається як у відомчих нормативних актах, так і загальнодержавного характеру, ми кардинально не погоджуємось, оскільки воно заперечує міжнародні та конституційні стандарти та порушує принцип «неприниження» гідності та честі людини і громадянина.
У ході реформування КВС вбачаємо необхідним: — удосконалення правового регулювання діяльності КВС; — оптимізація структури та системи її управління; — здійснення комплексу заходів щодо правового, управлінського, матеріального, фінансового та іншого забезпечення; — створення необхідних умов для розвитку матеріально-технічної бази підприємств УВП; — удосконалення виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі; створення за міжнародними стандартами відповідної служби; — забезпечення відкритості діяльності КВС України для демократичного контролю.
Для координації діяльності КВС необхідне у правовому руслі забезпечення взаємодії органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських організацій та усіх зацікавлених осіб з органами і установами виконання покарань та передбачення відповідальності у разі порушення відповідних норм. Ще Познишев писав, що: «Один лише уряд, особливо у великих державах, неспроможний поставити всі УВП на відповідний рівень». [11, с. 253].
Удосконалення системи управління має базуватися на принципах законності, демократизму, об’єктивності, гласності, системності та децентралізації за окремими напрямами зі збереженням управлінської вертикалі для забезпечення реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. Для підвищення її ефективності необхідно створити єдину автоматизовану інформаційно-аналітичну систему КВС України, розвинути мережі зв’язку та автоматизації. Залучення всіх прошарків суспільства, інформування громадськості, формування адекватної суспільної думки та створення заслуговуючого довіри контролюючого органу – залежить від збору та поширення інформації [263, с. 51]. У сфері оптимізації діяльності підприємств ВЦ доцільно аналізувати та виносити на розгляд громадськості інформацію щодо: 1) рівня застосування покарання у виді обмеження волі; 2) відношення до такого покарання суддів, парламенту та громадськості; 3) характеру робіт, до яких залучаються засуджені до обмеження волі; 4) рівня та спектру їх професійного навчання; 5) відсотку рецидивної злочинності після відбуття покарання.
Одним з головних факторів оптимізації управлінської діяльності як УВП загалом, так і КВУВТ, є відповідна діяльність у виробничій сфері. Ю.М. Скрипкін у своїй роботі, присвяченій оптимізації використання виробничих фондів УВП, цілком правомірно вважає, що будь-яка господарча організація, будучи створеною з певними цілями, набуває власних інтересів та намагається сформувати найбільш благоприємні умови для свого функціонування. Та при цьому, на перший план виходять відомчі інтереси, котрі часто розходяться із загальнодержавними [59, с. 24]. Тож, ефективність організації діяльності підприємств усіх УВП залежить від рівня співпадання цих інтересів, які, в першу чергу, мають спрямовуватись на задоволення соціальних потреб засуджених, а відтак, і суспільства у цілому.
Проте, не дивлячись на дійсно складне матеріальне становище, в якому УВП вимушені виконувати свої завдання та надавати засудженим усі необхідні соціальні послуги, сьогодні держава не поспішає йти на допомогу виправному відомству. Зокрема, підприємства УВП, на жаль, далеко не завжди опиняються захищеними законом у питаннях отримання державних тендерів щодо певних видів робіт відповідно до Закону України «Про закупівлю робіт, товарів і послуг за державні кошти» [506]. Не дивлячись на преференційну поправку (у розмірі 15% ціни тендерної пропозиції) та законодавчо закріплену у ч. 2 ст. 6 Закону перевагу підприємств КВС (незалежно від суми очікуваної вартості закупівлі), під час проведення відповідних тендерів підприємства УВП, у тому числі і СГП, часто не можуть отримати державні замовлення. А, отже, ігноруються ті базові соціальні цінності, закріплені безпосередньо у наведеній статті Закону та багатьох інших нормах. Зокрема, положення Конституції України (ст. 13) та ГК України закріплюють соціальну спрямованість економіки нашої держави.
Реалії сьогодення свідчать, що адміністрація КВУВТ поставлена перед необхідністю вирішувати проблеми працевлаштування засуджених при фактичній відсутності організацій, на базі яких це можливо здійснити; підвищувати ефективність виробничої діяльності при відсутності засобів на розвиток матеріально-технічної бази; досягати максимальної прибутковості підприємств при відсутності правових підстав та декларуванні протилежного.
Ми повинні віддалятись від розуміння управління діяльністю підприємств УВП, представленим А.І. Зубковим, згідно з яким: «…завдання виробництва УВП повинне бути подвійним: забезпечувати органічне поєднання досягнення високої ефективності трудового перевиховання засуджених та виконання на належному рівні виробничих завдань» [37, с. 9]. Суперечливим є і твердження Стефанова щодо необхідності досягнення підприємствами УВП позитивного фінансового результату, у контексті того, що розвиток та зміцнення виробничої бази УВП є однією з основних умов перевиховання засуджених [256, с. 262]. Скоріше, вірною є думка одного з працівників УВП щодо діяльності підприємств УВП: «При рентабельності 0% — ми вже рентабельні для держави». Концептуально розходяться наші погляди з С.К. Гречанюк, який пропонує запровадити підприємницьку діяльність засуджених в УВП [207, с. 2]. На наше переконання, досягнення основних завдань КВС прямо не залежить від результатів виробничо-господарській діяльності, проте важливою є її організація.
Досвід країн розвиненої демократії показує, що пенітенціарна система повинна перебувати на повному бюджетному утриманні [239, с. 61-62]. Держава, яка сповідує соціальні цінності не може перетворювати суспільно корисну працю засуджених на джерело прибутку. Фуко характеризує працю засуджених як таку, що корисна сама по собі, не як виробнича діяльність, а як засіб впливу на людський механізм [269, с. 353]. Михайленко та Гельфанд акцентували увагу на тому, що «за досягненнями підприємств у виробничий сфері приховується серйозна небезпека. Захоплення виробничими успіхами з відривом від завдання виправлення засуджених може призвести до того, що колонії з УВП перетворяться на звичайні промислові підприємства, діяльність яких оцінюється переважно за виконанням виробничого плану та якості продукції, що випускається» [507, с. 310]. Клер працю засуджених вважає суттєвим елементом процесу соціалізації та реабілітації, зазначаючи, що УВП не є місцями для досягнення промислових результатів [272, c.101].
Разом з тим, ми переконані у підвищенні процесу ресоціалізації при наданні засудженим можливості власної реалізації, що, у першу чергу, найлегше здійснити саме під час трудової діяльності. «Трудотерапія, — як на власному досвіді переконався у минулому керівник УВП Віталій Тонконог, — може бути однією з головних процедур, що допомагає людині» [508].
Ефективність та надійність функціонування системи управління виробництвом УВП залежить від її організації, котра покликана чітко визначити коло робіт, виконуваних у системі управління, з тим, щоб забезпечити надійне, своєчасне та ефективне вирішення, передусім соціальних завдань, які стоять перед виробництвом УВП [37, с. 6].
Багатьма дослідниками, серед яких О. Джужа, Ш. Іногамов, В. Пєтков, В. Трубніков, І. Шмаров, О. Бєца, Д. Ягунов, В. Льовочкін та інші, акцентується увага на тому, що повноцінна адаптація засудженого після звільнення багато в чому залежить саме від його трудової діяльності ще під час відбування покарання, яка відбувається, переважно, на підприємствах УВП. Зважаючи на це, одним з важливих питань залишається комплектування штатів виробничих підрозділів системи. Втім, сладно говорити про його реалізацію, коли заборгованість по заробітній платі виробничому персоналу за 2005 р. зросла майже на 1,5 млн. грн. і в березні 2006 р. становила 2,7 млн. грн. [509].
Ст. 48 Конституції України передбачає, що кожен громадянин України має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Це положення Основного Закону відтворює вимоги ст. 25 Загальної декларації прав людини щодо забезпечення високої якості життя на засадах соціальної справедливості, досягнення гідного життєвого рівня. І засуджена особа не може бути винятком. Щодо цієї категорії осіб, таке право ми вбачаємо у наданні їм можливості працювати на технологічно оновленому обладнанні для отримання необхідної кваліфікації, щоб у подальшому мати можливість забезпечити себе постійним місцем роботи.
До того ж, цілком природнім є, при концентрації доволі значної робочої сили у МВП, залучення її до матеріального виробництва з тим, щоб послабити податковий тягар на законослухняних громадян, вимушених утримувати УВП, а також надати засудженим можливість заробити, покращити своє матеріальне становище, надавати допомогу близьким, своєчасно сплачувати аліменти, боргові зобов’язання, отримані в наслідок скоєння ними правопорушення.
Держава повинна прагнути до цілей ресоціалізації засуджених, не заподіюючи засудженому фізичних страждань, не експлуатуючи його на тяжких роботах і не прагнучи отримати будь-який матеріальний зиск від їх трудової діяльності. Формально праця засуджених на підприємствах УВП розглядається не як додаткова міра покарання, а як засіб ресоціалізації засуджених та їх підготовки до життя на свободі, такою вона повинна бути і на практиці. Засуджені, особливо це стосується засуджених до обмеження волі, повинні мати право обирати роботу, яка б відповідала їх можливостям та бажанням.
Проте, результати дослідження показують, що перелік робочих місць, котрі можуть займати засуджені, відбуваючи покарання у виді обмеження волі, занадто вузький та часто полягає у некваліфікованих, допоміжних роботах. Такий підхід має свої недоліки. Крім того, деякі категорії осіб, маючих високу професійну кваліфікацію, доречно првацевлаштовувати відповідно їх професійним вмінням.
Необхідно, враховуючи бажання засуджених, створити для них прийнятні умови для набуття професійних вмінь та навичок. Ягунов, зокрема, пропонує запровадити короткотермінові відпустки для праці на волі під час перебування засуджених в УВП [239, с. 61]. Дана пропозиція, на нашу думку, є не зовсім вдалою для УВП закритого типу, проте умови утримання засуджених у КВУВТ передбачають таку можливість. Все ж, більш доречним вважаємо працевлаштування засуджених до обмеження волі за межами ВЦ, що, в свою чергу, залежить від волі органів державної влади, зокрема на місцях. Лише їх участь дозволить скоординувати зусилля адміністрації УВП з іншими суб’єктами. На сьогоднішній день, зважаючи на низькі виробничі потужності КВУВТ, це оптимізувало би організацію працевлаштування в них засуджених та інші сфери діяльності УВП. На жаль, наразі, це питання залишається відкритим. Відтак, керівництву УВП доводиться проявляти себе управлінцями високого рівня для одночасного вирішення виробничих потреб установ (знаходити постачальників, ринки збуту продукції тощо) та забезпечення засуджених робочими місцями.
Важливим є створення організаційно-правових передумов функціонування виробничих підрозділів УВП, котрі взагалі б виключали можливість застосування до них процедури банкрутства. Питання вибору форми господарювання підприємств КВС принципове, оскільки саме організаційно-правова форма визначає характер цієї діяльності, а відтак, і її ефективність. Має бути визнана першочерговість праці засуджених як ефективного засобу їх ресоціалізації, а прибутковість підприємств УВП посунута на другорядний план.
У нинішній ситуації, на нашу думку, рішення про надання підприємствам УВП статусу казенних є найоптимальнішим. Щоправда, з цим виникає низка складнощів: по-перше – КМ України має власною постановою забезпечити фактичну реалізацію такого рішення, що можливе лише після прийняття ВР відповідного закону про списання податкового боргу, а зважаючи на численні борги підприємств УВП невідомо скільки часу потрібно для узгодження позицій з приводу їх погашення; по-друге – виникає правова колізія: Законом визначений статус підприємств УВП як казенних, а насправді вони такими ще не є, до того ж, на чому наголошує і О. Погудін [288, с. 31], протирічливим з правової точки зору виглядає віднесення підприємств УВП, які входять до структури УВП та розглядаються діючим законодавством у якості однієї з форм залучення засуджених до праці, до розряду самостійних суб’єктів господарювання, до того ж, з правами юридичної особи. Тож, ми вважаємо, що утворення однієї юридичної особи, об’єднуючої у своєму складі і УВП і її підприємство, підвищить ефективність її управління та знівелює зазначений правовий нонсенс, коли організаційна структура одна – УВП, а юридичних осіб у ній дві – УВП та підприємство.
У КВК України та законі «Про державну кримінально-виконавчу службу України» слід закріпити відповідальність держави за реалізацію цілей та завдань, встановлених кримінально-виконавчим законодавством. Таким чином, залучення засуджених до праці, а відтак підтримка діяльності підприємств УВП, стане завданням відповідних державних інституцій та вимагатиме здійснення комплексних заходів для його вирішення (Державна податкова адміністрація – надання пільг організаціям, які використовують працю засуджених, Міністерство праці та соціальної політики – створення робочих місць та їх бюджетне фінансування, Міністерство освіти і науки – професійне навчання, Міністерство фінансів – оновлення основних фондів і т.д.). Необхідно створити для підприємств КВС найбільш благоприємний режим, особливі умови господарювання, які б унеможливили негативний вплив конкуренції ззовні.
Необхідно для кожного рівня управління розробити конструктивні критерії оцінки ефективності його роботи, оскільки затверджені критерії оцінки ефективності діяльності підприємств УВП дещо формалізовані. Доцільним є підсилення регіонального управлінського ланцюга та наділення його обов’язком вивчення та аналізу стану виробничих сил в УВП. При цьому, слід змінювати тактику і методику інспектування діяльності УВП, оскільки традиційна, — коли перевірка починається та закінчується оцінкою діяльності на рівні низової ланки, явно застаріла. Прийшов час ефективність роботи управлінських структур аналізувати, передусім, на регіональному та центральному рівнях, адже тільки так можна визнати їх доцільність в адміністративній системі УВП.
Аналізуючи стан організаційно-правової бази діяльності підприємств КВС України, ми підтримуємо точку зору А.Л. Калінюк щодо вузькості та невизначеності способів розширення їх діяльності у нових економічних умовах [252, с. 48-49]. Проте, ми не погоджуємось з висловленою думкою про те, що доцільно застосувати рецепцію певних норм Закону РФ «Про установи та органи, виконуючі покарання у виді позбавлення волі» [510], зокрема можливості УВП брати участь у створенні і діяльності підприємств будь-яких організаційно-правових форм. Ми наголошуємо на концептуальній суті того, що праця засуджених не повинна переслідувати мету забезпечення функціонування УВП, тим паче — досягнення економічних результатів. Повноцінна підтримка та регулювання діяльності підприємств УВП повинні здійснюватися передусім державою. Хоча, наразі, ми погоджуємося з необхідністю розгляду механізмів залучення сторонніх коштів у виробничу діяльність КВС з метою підвищення рівня матеріально-технічної бази підприємств УВП, і тим самим, удосконалення організації залучення засуджених до праці.
Ж.Г. Костеріна вірно зазначила, що формування матеріально-технічної бази підприємств УВП обумовлюється пошуками більш ефективних методів ресоціалізації засуджених – заміною простої фізичної праці на контрагентських роботах працею більш складною, механізованою і певною мірою, професійною [54, с. 21]. Однак, ми не згідні з тим, що при плануванні на перспективу необхідно йти по шляху концентрації на підприємствах УВП виробництва однорідної продукції [54, с. 47]. Адже, при організації виробничого процесу в УВП, в першу чергу, слід керуватись необхідністю розробки якомога ширшої бази для працевлаштування засуджених на тих робочих місцях, які найкраще забезпечують процес їх ресоціалізації, як то з професійної точки зору, так і з індивідуально-психологічної.
Не слід нехтувати положенням кримінально-виконавчого законодавства України, згідно з яким підприємства УВП є «казенними підприємствами, які здійснюють некомерційну господарську діяльність без мети отримання прибутку», а відтак, потребують додаткового фінансування. Вірно було б включити підприємства КВС до переліку організацій, які не підлягають відключенню від енергоносіїв та обмеженню у паливно-енергетичних ресурсах із одночасним запровадженням податкових пільг для організацій, які співпрацюють з підприємствами УВП на умовах спільного виробництва або інвестують кошти у відповідні проекти. Проте, наразі, власниками більшості джерел електроенергії в Україні є недержавні структури, які ніяк не зацікавлені у наданні пільг суб’єктам КВС.
Оскільки в управлінні деякими сферами суспільної життєдіяльності є доречною державна монополія, зважаючи на специфіку та особливі умови діяльності УВП та проаналізувавши різні організаційно-правові форми підприємств пенітенціарних установ інших держав, ми прийшли до висновку у необхідності повного державного підпорядкування виробничого комплексу УВП. Відтак, мають бути зведені нанівець спроби використання засуджених як дешевої та безправної робочої сили, а держава має вимагає від КВС реалізації її першочергових завдань та функцій, що ніяк не зводиться до самозабезпечення та самоутримання. Необхідно знаходити вірний баланс між різними сферами діяльності виправних установ, а виробничі завдання не повинні протистояти виправним. Результативність педагогічних вимог, у свій час розроблених та блискуче впроваджених А.С. Макаренком, яскраво про це свідчить [511; 512].
Незважаючи на те, що після руйнації 1992-1994 рр. системи професійно-технічних училищ в УВП та активно розпочатої діяльності з відновлення цих закладів (відкриття окремої бюджетної програми «Підготовки робітничих кадрів у професійно-технічних закладах соціальної реабілітації при УВП», на яку у 2005 р. було виділено понад 4,5 млн. грн.), наразі 90% засуджених взагалі не мають чи втратили професійні навики. На жаль, і дотепер не створено належних умов для здобуття робітничої професії кожним засудженим. Тож, необхідним є введення у штатний розклад УВП посади інспектора з організації професійно-технічного навчання засуджених та їх розподілу на виробництві [513]. А основними принципами організації виробництва УВП мають бути: 1) сприяння навчанню засуджених відповідно до їх уподобань та здібностей з урахуванням потреб ринку праці за місцем їх проживання чи повернення; 2) відповідність професійної підготовки сучасним вимогам.
Заочна та дистанційна освіта має стати однією з основних форм, яка покликана реалізувати права на освіту і одержання інформації засудженими в КВУВТ. На жаль, сьогодні, в умовах КВС існує лише поодинока відповідна практика (зокрема, у вищих навчальних закладах навчаються 15 засуджених виховних колоній). На рівні областей потрібно налагодити дієву співпрацю з радами ректорів, укласти відповідні угоди. Це питання має дістати чіткої правової регламентації, насамперед у КВК та Інструкції з організації порядку і умов виконання покарання у виді обмеження волі.
Програму удосконалення профосвіти в УВП необхідно реалізовувати поетапно. Автори дослідження соціальної адаптації осіб, звільнених від покарання пропонують конкретну її схему: І. 1) здійснення заходів стосовно перегляду програм професійного навчання в УВП та центрах зайнятості відповідно до сучасних вимог ринку праці, що передбачатиме навчання конкурентноспроможним професіям; 2) створення фінансових та організаційних передумов для запровадження дистанційного навчання у вищих навчальних закладах для осіб, які утримаються в УВП; 3) створення передумов для запровадження часткового ув’язнення з метою сприяння соціальній реабілітації та розширення можливостей щодо освіти та професійної підготовки осіб, які відбувають покарання в установах КВС. ІІ. 1) розробка та забезпечення виконання Комплексної програми ступеневої освіти та професійної підготовки осіб, які утримуються в УВП; 2) запровадження дистанційного навчання засуджених у всіх регіональних управліннях КВС; 3) запровадження «освітніх відпусток» для осіб, що відбувають покарання з метою відвідування ними практичних занять та проходження відповідної практики [514, с. 48-49].
Загалом погоджуючись з представленими тезами, хочемо зауважити, зокрема, стосовно останньої пропозиції, — на нашу думку, спочатку відповідну практику доцільно запровадити в КВУВТ, з тим, щоб програма була дійсно поетапною та спроможною до практичної її реалізації. По відношенню до утриманців ВЦ належало б передбачити «пільгові» умови отримання профосвіти, зважаючи на режим даних установ та переважно нетяжкий характер здійснених цими засудженими злочинів.
З метою ефективного формування державно-владних організаційних засад здійснення процесу ресоціалізації засуджених в УВП має бути врахована необхідність участі у ньому громадськості, зокрема різноманітних суспільних організацій. Як вірно зазначає Ягунов, тоді, коли функції УВП мають суто внутрішній характер і можуть бути навіть і не пов’язаними з питаннями ресоціалізації, реалізація комплексу основних завдань КВС потребує зусиль багатьох державно-владних інституцій та усієї свідомої громадськості [239]. «УВП належить суспільству, як і суспільство – УВП. Виправлення злочинців – обов’язок усієї громадськості, а не тільки пенітенціарної системи [268].
Вважаємо, що спостережні комісії при органах місцевого самоврядування змогли б надавати конструктивну допомогу під час організації виправного процесу в КВУВТ, зокрема, здійснення громадського контролю за зайнятістю засуджених працею, навчанням; залучення державних органів, громадськості до процесу ресоціалізації засуджених до обмеження волі. Інформаційна робота в межах такої співпраці може охоплювати випуск спеціальних радіопрограм, соціальної реклами, постійні контакти з пресою, активну діяльність на рівні місцевої громади. Г.О. Радов стверджував, що «ми повинні одночасно взаємодіяти і по вертикалі – по адміністративній лінії, і по горизонталі – з тими суб’єктами державного управління, які існують в демократичній правовій державі. І перш за все – з громадянським суспільством» [243, с.21].
У контексті того, що «формальний обов’язок планування, організації, керівництва і контролю за підлеглими, забезпечуючи надання послуг як організації, так і засудженим» [239, с. 160] напряму стосується управлінської діяльності, а окремі категорії вільнонайманих працівників по відношенню до засуджених виступають як суб’єкти зовнішнього і внутрішнього управління» [23, с. 11], то діяльність виробничого персоналу УВП є також управлінською і потрібно максимально ефективно використовувати її потенціал у загальному виправному процесі, забезпечивши працівників достатніми гарантіями для повноцінного виконання ними своїх функцій.
Необхідно забезпечити підзвітність КВС на регіональному, державному та міждержавному рівнях у питаннях надання прозорої інформації про діяльність підприємств КВС.
Зважаючи на інтегрально-функціональний характер управління УВП, до розв’язання проблем з їх виробничо-навчальної діяльності слід залучати органи виконавчої влади на місцях та місцеве самоврядування, законодавчо забезпечивши механізми такої взаємодії. Така допомога може здійснюватись шляхом створення комітету з питань діяльності УВП, із залученням представників громадськості, наукових кіл, депутатів, державних та недержавних підприємств регіону, обов’язки якого полягатимуть у допомозі здійснення установами виправного відомства їх основного завдання, вираженій у прийнятті та виконанні відповідних програм, у яких значна увага має бути приділена трудовому аспекту ресоціалізації, а відтак – і оптимізації діяльності підприємств УВП. Особливо тісною така співпраця має бути з КВУВТ, оскільки процес ресоціалізації в них засуджених та, зокрема, його трудова складова, досить тісно пов’язані з впливом та ставленням суспільства ще під час відбування засудженими покарання.
Мета удосконалення організаційно-правових засад діяльності підприємств КВУВТ, як і будь-яких інших УВП, полягає не лише у ефективному залученні засуджених до трудової діяльності, а в першу чергу є необхідною передумовою повноправного життя у вільному середовищі у майбутньому. Оскільки кримінально-виконавча політика є однією зі складових державної політики, а демократична держава має забезпечувати інтереси соціуму та усіх його верств, то її засоби повинні фіксуватись на превалюванні не карної складової (хоча без неї обійтись неможливо), а все ж, ресоціалізуючої, до розуміння чого вже давно прийшли західні пенітенціарні системи. Так, Менінгер наполягає на відмові від філософії покарання та пропонує домінування соціальної ідеї, «в окремих випадках – терапевтичної, в окремих – обмежуючої, але дійсно превентивної за своїм тотальним соціальним значенням» [265, с. 22]. Тому механізми ресоціалізації є найбільш ефективними в умовах саме обмеження, а не позбавлення волі, а конструктивна організаційно-правова база залучення засуджених до праці може бути дійсно ефективним засобом досягнення основного завдання функціонування УВП.
Необхідною умовою підвищення ефективності заходів щодо вдосконалення організаційно-правових засад діяльності підприємств КВУВТ є наукове осмислення змін, що відбуваються в процесі реформування усієї КВС, вироблення практичних рекомендацій щодо визначення шляхів їх здійснення.
Підсумовуючи, зазначимо, що кримінально-виконавча політика України, як невід’ємна складова національної політики, покликана забезпечувати реалізацію прав засуджених в УВП, у тому числі і права на працю. Організаційно–правові засади діяльності підприємств КВС відіграють у цій справі визначальну роль. Проте, держава не може залишатись осторонь нагальних проблем «вразливої» категорії її громадян – виправне відомство потребує здійснення конструктивних кроків, спрямованих на реалізацію потреб засуджених, а отже і превентивних заходів по відношенню до усього суспільства.
Успішне вирішення поставлених завдань багато в чому залежатиме від цілеспрямованості та послідовності кримінально-виконавчої політики. Її головними складовими повинні бути: – максимальне використання у справі ресоціалізації засуджених усього національного потенціалу; — спрямування державно-владних ресурсів на більш широке застосування кримінально-виконавчих засобів, альтернативних позбавленню волі, одним з яких є покарання у виді обмеження волі; — визнання виробничої сфери невід’ємною складовою усього комплексу складових проблем КВС, що потребують реформування.
Очевидною є необхідність у подальшому реформуванні КВС. Суттєвими залишаються недоліки, особливо у сфері виробничої діяльності УВП. Проте, запровадження якісніших механізмів управління діяльністю підприємств КВУВТ повинне ґрунтуватись саме на концептуальних засадах необхідності ресоціалізації засуджених, у тому числі і за допомогою їх трудової діяльності.
Основні наукові результати розділу обговорені на наукових конференціях та опубліковані в працях [], [].
3.3. Висновки до розділу
1. Глибоке реформування КВС — давно назріла проблема, перейматися якою має уся свідома громадськість на чолі з державно-владними органами. На жаль, до сих пір чітко не визначена модель майбутньої системи, не проводиться робота по роз’ясненню потреби реформування КВС не тільки у суспільстві, але і серед її працівників; реформування потребує відповідного фінансування, а його стан є вкрай низьким; принципи управління, переважно, лишилися ще з далеко не демократичних часів.
2. Необхідним є переосмислення значення праці засуджених на підприємствах УВП як однієї зі складових комплексу ресоціалізуючих заходів та визнання права засуджених на їх здійснення. Відтак, підприємства УВП, окрім скорочення дефіциту бюджету КВС, виконують важливу частину завдань стосовно подальшої адаптації засуджених: професійно-технічне навчання; надання трудових вмінь та навичок; допомога у трудовій реалізації особистості засудженого та певне матеріальне підґрунтя. Організаційно-правові засади діяльності підприємств КВУВТ, наразі, забезпечують дещо ширші можливості реалізації вищезазначених заходів, оскільки режим ВЦ дозволяє у більшій мірі залучати громадськість до процесу виправлення і ресоціалізації засуджених та, загалом, поступово інтегруватись у вільне середовище під час трудової діяльності.
3. Для досягнення ефективного виконання КВУВТ своїх завдань необхідним є: — удосконалення правового регулювання діяльності КВС України; — оптимізація структури та системи її управління; — забезпечення відкритості діяльності КВС України для демократичного контролю; — здійснення комплексу заходів щодо правового, управлінського, матеріального, фінансового та іншого забезпечення; — створення необхідних умов для розвитку матеріально-технічної бази підприємств УВП з метою залучення засуджених до суспільно корисної праці; — спрямування державно-владних ресурсів на більш широке застосування кримінально-виконавчих засобів, альтернативних позбавленню волі, одним з яких є покарання у виді обмеження волі.
4. Успішне вирішення поставлених завдань багато в чому залежатиме від цілеспрямованості та послідовності кримінально-виконавчої політики. Її головними складовими повинні бути: – максимальне використання у справі ресоціалізації засуджених усього національного потенціалу; — перегляд державної політики України у галузі кримінальних покарань з метою глибшої її демократизації, гуманізації та відкритості; — утворення однієї юридичної особи, об’єднуючої у своєму складі виправну установу і її підприємство; — визнання виробничої сфери невід’ємною складовою усього комплексу складових проблем КВС, що потребують реформування.
5.Однією з головних цілей реформування вітчизняного виправного відомства є не лише формальна адаптація міжнародних правових форм, а й неодмінне забезпечення їх практичної імплементації. На шляху реформування КВС доцільним є аналіз та пошук найбільш ефективних та прийнятних, у нинішніх умовах розвитку нашої держави, елементів моделей функціонування підприємств УВП інших держав. Вважаємо за доцільне імплементацію таких норм та стандартів зарубіжного законодавства, як: законодавчо закріплена можливість отримання засудженими вищої освіти; надання засудженим до обмеження волі оплачуваних робочих відпусток; виокремлення частини заробітної плати засуджених у фонд допомоги при звільненні; вибір засудженими роду їх трудової діяльності; досвід залучення інвестицій у виробничу сферу УВП; пріоритет виконуваних завдань та цілі функціонування служби пробації тощо. Проте, слід зважити на те, що, не зважаючи на задекларовані стандарти щодо повноцінного працевлаштування засуджених та їх достойної заробітної плати на підприємствах УВП навіть не всі найбільш розвинені держави їх досягли.
6. Результати діяльності КВС України свідчать, що безпосереднє його підпорядкування КМ України є найбільш доцільним, у сучасних умовах, рішенням. Напрацьовані матеріали щодо оптимізації діяльності підприємств КВУВТ свідчать, що для ефективної реалізації державної політики у цій сфері та з метою забезпечення подальшого розвитку і вдосконалення управління КВС слід:
— доопрацювати та узгодити проект Концепції розвитку КВС України, у якому, зважаючи на досвідКВС РФ, доцільно передбачити перекваліфікацію підприємств КВС на «центри трудової адаптації засуджених» лише після відповідної диференціації стосовно їх перспективності;
— розробити для кожного рівня управління конструктивні критерії оцінки ефективності його роботи, з підсиленням регіонального управлінського ланцюга, оскільки затверджені критерії оцінки ефективності діяльності підприємств УВП дещо формалізовані. При цьому, слід змінювати тактику і методику інспектування діяльності УВП, — оцінювати ефективність роботи передусім управлінських структур на регіональному та центральному рівнях, адже тільки так можна визнати їх доцільність в адміністративній системі УВП;
— забезпечити фінансування у повному обсязі заходів, визначених Державною програмою покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2010 рр., затвердженою постановою КМ України № 1090 від 03.08.2006 р.;
— створити у складі КВС України на базі кримінально-виконавчої інспекції службу пробації, до переліку обов’язків якої має належати обов’язок надання допомоги у забезпеченні організації процесу ресоціалізації засуджених до обмеження волі (широке залучення до такої діяльності громадськості, посильна допомога у професійному та трудовому аспектах діяльності засуджених, індивідуально-психологічна робота тощо).
8. Необхідними вбачаються зміни до законодавства, зокрема, у частині прийняття:
— Закону України «Про списання податкового боргу підприємств УВП», положення якого спрямовані на списання безнадійного податкового боргу підприємств УВП при їх перетворенні у казенні підприємства;
— Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про місцеві державні адміністрації»» в частині сприяння місцевими державними адміністраціями у: — створенні умов для забезпечення трудової зайнятості, зокрема, засуджених до обмеження волі; — забезпеченні обов’язкового залучення підприємств УВП до реалізації регіональних та інших програм, що фінансуються з місцевих бюджетів; — організації робочих місць для засуджених безпосередньо на підприємствах УВП або за їх межами;
— Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти»» щодо сприяння трудовій зайнятості засуджених»;
— змін до проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального, Кримінального та Кримінально-виконавчого кодексів України» (реєстр. № 2491) щодо необхідності виключення слів «застосування кари» із тексту ст. 1 та 6 КВК України та неприпустимості вилучення з нього терміну «ресоціалізація».
ВИСНОВКИ
В результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства України і практики його реалізації, теоретичного осмислення численних наукових праць різних галузей наук, нами сформульована низка висновків та пропозицій спрямованих на удосконалення діяльності організаційно-правових засад діяльності як підприємств КВУВТ України, так і усієї вітчизняної виправної системи взагалі, зокрема:
З теоретичних питань:
1. Еволюція розвитку КВУВТ та організаційно-правових основ їх діяльності дозволяє зрозуміти необхідність наявності таких установ у організаційній побудові демократичної держави, сповідуючої соціальні цінності. Наразі, інститут КВУВТ у системі УВП є найбільш гуманним. Відтак, державна стратегія розвитку КВУВТ та фактична реалізація ними задекларованої мети діяльності виробничого сектору є яскравим індикатором політичного та демократичного рівня розвитку нашої вітчизни.
2. Організаційно-правове регулювання діяльності підприємств УВП опосередковане державним управлінням усією КВС, що здійснюється шляхом поточного управління та перспективного планування. Сутність управління виробничим комплексом УВП полягає у планомірному, логічно-виваженому взаємозв’язку суб’єкта управління з його об’єктом та іншими сторонами цього процесу на основі чинної нормативно-правової бази, спрямованому на організацію такої діяльності виробничих суб’єктів УВП, яка б максимально ефективно забезпечувала реалізацію ними виправної функції, залучення засуджених до суспільно корисної праці, професійного навчання та формування у засуджених трудових навичок.
3. Працевлаштування засуджених в УВП є сферою, що найбільше потребує організуючого впливу з втручанням держави як шляхом використання повноважень виконавчої влади, так і безпосередньо на рівні підприємств КВС. Державне управління у сфері працевлаштування засуджених до обмеження волі має низку особливостей порівняно з працевлаштуванням засуджених до позбавлення волі та відзначається перевагами у контексті можливостей подальшої гуманізації (переважно, за рахунок полегшених умов режиму відбування покарання у виді обмеження волі). У свою чергу, організація працевлаштування засуджених якісно відрізняється від працевлаштування вільних громадян, оскільки передбачає наявність специфічних умов, котрі суттєво обмежують застосування в УВП традиційних засобів та методів залучення до трудової діяльності.
4. Проведене дослідження показало, що за багатьма показниками організації працевлаштування засуджених до обмеження волі підприємства ВЦ функціонують набагато ефективніше, ніж більшість підприємств КВС. Проте, слід зосередити увагу на необхідності зміцнення та розширення власної виробничої бази ВЦ, оскільки доволі значний відсоток засуджених працевлаштовуються на, здебільшого, некваліфікованих контрагентських роботах.
5. Організаційно-правове регулювання діяльності СГП УВП включає в себе здійснюваний державою (шляхом прийняття нормативно-правових актів), ДДУПВП (шляхом прийняття відомчих нормативно-правових актів) і самим СГП (шляхом локальної правотворчості) вплив на комплекс суспільних відносин майнового, земельного, трудового, управлінського, кримінально-виконавчого та інш. характеру, що складаються у сфері виробництва, переробки та реалізації даними суб’єктами аграрної продукції, забезпечення їх матеріально-технічними ресурсами та стимулювання діяльності (переважно, за допомогою економічних важелів) з метою реалізації продовольчої безпеки КВС та здійснення ресоціалізуючої функції щодо засуджених шляхом залучення останніх до трудового процесу на СГП УВП. У комплексі заходів з вирішення проблем СГП КВС ведучими є аграрні реформи та заходи державного регулювання і підтримки.
6. Необхідним є переосмислення значення праці засуджених на підприємствах УВП як однієї зі складових комплексу ресоціалізуючих заходів та визнання права засуджених на їх здійснення. Відтак, підприємства УВП, окрім скорочення дефіциту бюджету КВС, виконують важливу частину завдань стосовно подальшої адаптації засуджених: професійно-технічне навчання; надання трудових вмінь та навичок; допомога у трудовій реалізації особистості засудженого та певне матеріальне підґрунтя. Організаційно-правові засади діяльності підприємств КВУВТ, наразі, забезпечують дещо ширші можливості реалізації вищезазначених заходів, оскільки режим ВЦ дозволяє у більшій мірі залучати громадськість до процесу виправлення і ресоціалізації засуджених та, загалом, поступово інтегруватись у вільне середовище під час трудової діяльності.
Вважаємо за необхідне:
З організаційних питань:
— розділення КВУВТ на три типи: 1) для осіб, які раніше відбували покарання у виправних колоніях і були переведені у ВЦ в порядку заміни міри покарання та осіб, які засуджені до обмеження волі, але раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; 2) для осіб, які ще не відбували покарання у виді позбавлення волі та засуджених до обмеження волі за умисні злочини; 3) для осіб, які ще не відбували покарання у виді позбавлення волі та засуджених до обмеження волі за необережні злочини;
— віднесення дільниць соціальної реабілітації УВП закритого типу до КВУВТ, з відповідними законодавчими змінами;
— введення у штати ВЦ посади медичного працівника;
— реорганізацію ВЦ при УВП закритого типу в дільниці соціальної реабілітації;
— органічне поєднання відомчого контролю ДДУПВП із суспільним, у реалізації якого на підприємствах УВП важлива роль належить організаціям громадського контролю та спостережним комісіям при місцевих радах народних депутатів;
— закріплення принципів: 1) максимального залучення засуджених до суспільно корисної праці на основі її ресоціалізуючих можливостей, на базі власних виробничих потужностей УВП; 2) пріоритету організації працевлаштування засуджених за наявною спеціальністю та їх професійного навчання у разі її відсутності; 3) підпорядкування виробничо-господарської діяльності УВП виправним цілям; 4) державної підтримки соціально спрямованої діяльності підприємств УВП;
— подальшу діяльність підприємств УВП у напрямку: 1) виготовлення товарної продукції і виконання робіт відповідно до державного і державного оборонного замовлень; 2) залучення промислового потенціалу установ в економіку регіонів відповідно до регіональних програм співробітництва обласних органів виконавчої влади з підприємствами УВП;
— з метою приведення статусу підприємств КВС у відповідність зі ст. 13 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та оптимізації їх діяльності, — списання кредиторської заборгованості підприємств УВП, яка, фактично, дорівнює недофінансованим державою коштам на потреби КВС;
— зважаючи на вимушену позицію підприємств КВС щодо залучення інвестицій, — запровадження стимулюючої політики держави, яка б забезпечила сприятливу правову платформу у вигляді пільг в оподаткуванні, вигідних кредитів та інших механізмів, передбачених ч. 2 ст. 12 ГК України, для організацій, бажаючих вкладати кошти у виробництво УВП;
— вирішення питань стосовно: а) удосконалення форм і методів залучення засуджених до праці: б) створення додаткової кількості робочих місць на підприємствах УВП; в) створення умов для індивідуальної творчої діяльності засуджених, здійснення їх професійно-технічного навчання з урахуванням ситуації, що склалася на регіональних ринках праці; г) підвищення ефективності праці засуджених; г′) створення системи стимулювання їх трудової діяльності; д) удосконалення організації виробничого процесу на підприємствах УВП, спрямування їх промислового потенціалу на інтеграцію регіонального та міжрегіонального характеру; е) створення на підприємствах УВП належних побутових умов; є) залучення засуджених до участі в управлінні виробництвом;
— створення комісії з дослідження проблем організації працевлаштування засуджених серед працівників Управління виробничої діяльності та інженерного забезпечення ДДУПВП, а в УВП — кабінетів аналізу професійно-кваліфікаційної структури, трудових навичок та здібностей засуджених;
— з метою підвищення ефективності організації діяльності сільгосппідрозділів УВП: — розробку комплексної програми розвитку сільгоспвиробництва КВС; — введення механізму прямих дотацій та компенсацій для СГП КВС для заміщення витрат, які не покриваються реалізаційними цінами на продукцію, вироблену для потреб УВП; — перерахування на рахунки СГП УВП частини коштів, які виділяються на харчування засуджених, для проведення необхідних робіт з наступним погашенням сільгосппродукцією; — реалізацію співпраці з місцевими органами влади у питаннях забезпечення СГП УВП сільгосптехнікою та отримання кредитів на пільгових умовах, які поширюються на сільгоспвиробників; — створення на рівні Управлінь ДДУПВП сектору організації сільгоспвиробництва; — передачу нерентабельного СГП «Октябрське» до сфери управління Мінагрополітики;
— зважаючи на: — відсутність значної залежності впливу ресоціалізації від галузевої спрямованості виробництва; — низький рівень забезпечення власними СГП сільгоспсировиною КВУ закритого типу; — порівняно високі показники залучення засуджених до праці, норм виробітку, заробітної плати, тощо на СГП УВП, з подальшою потребою у нових ВЦ, — організацію таких із сільгосппрофілем;
— наявність таких невід’ємних складових кримінально-виконавчої політики як: – максимальне використання у справі ресоціалізації засуджених усього національного потенціалу; — перегляд державної політики у галузі кримінальних покарань з метою глибшої її демократизації, гуманізації та відкритості; — визнання виробничої сфери невід’ємною складовою усього комплексу складових проблем КВС, що потребують реформування;
— розробку для кожного рівня управління конструктивних критеріїв оцінки ефективності діяльності підприємств УВП, з підсиленням регіонального управлінського ланцюга; зміну тактики і методики інспектування діяльності УВП з акцентуванням на роботі управлінських структур на регіональному та центральному рівнях;
— створення у складі КВС України на базі кримінально-виконавчої інспекції служби пробації, зі встановленим обов’язком у наданні допомоги у забезпеченні організації процесу ресоціалізації засуджених до обмеження волі (широке залучення до неї громадськості, посильна допомога у професійному та трудовому аспектах діяльності засуджених, індивідуально-психологічна робота тощо).
З удосконалення правового регулювання:
— виділення у окремий розділ КВК України її глави 13 «Виконання покарання у виді обмеження волі»;
— викладення назви ст. 11 КВК України «Види органів і установ виконання покарань» у наступній формі: «Види органів і установ виконання покарань та їх завдання», з окресленням завдань: — створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених; — захист інтересів особи, суспільства і держави; — запобігання вчиненню нових злочинів; — дотримання гуманного ставлення до особи засудженого, що не принижує його гідності;
— доповнення назви ст. 56 КВК України «Місця відбування покарання у виді обмеження волі» формулюванням: «та мета їх діяльності» з відповідним підпунктом: забезпечення процесу виправлення і ресоціалізації засуджених з широким залученням до нього представників громадськості, місцевих жителів, державних та недержавних організацій, запобігаючи ізоляції засуджених до обмеження волі від вільного середовища;
— доповнення ст. 61 КВК України «Обов’язки адміністрації виправного центру» обов’язком: — забезпечення професійного навчання засуджених до обмеження волі з максимально ефективним використанням власної виробничої бази; — посильної допомоги у вступі засуджених до обмеження волі до навчальних закладів за межами ВЦ; — всебічного заохочення і підтримання прагнень засудженого, за наявності відповідних умов в УВП, займатись конкретною справою, ремеслом, «новаторством», художнім промислом тощо;
— передбачення у ст. 390 КК України кримінальної відповідальності за ухилення засуджених до обмеження волі від відбування покарання;
— доповнення Інструкції з організації порядку і умов виконання покарання у виді обмеження волі положеннями: щодо ліміту наповнення ВЦ; визначення розмірів віддаленості будинку адміністрації від іншої інфраструктури установи; наявності необхідних матеріально-технічних об’єктів; ліміту територій різноманітних служб та будівель тощо;
— фіксацію у зазначеній Інструкції та у ч. 1 ст. 59 КВК України права засуджених до обмеження волі на отримання середньої та вищої освіти на екстернатній, дистанційній та заочній формі навчання у освітніх закладах тієї територіальної одиниці, в якій знаходиться ВЦ;
— зважаючи на неприпустимість обмеження права вступу до учбового закладу за територією КВУВТ, викладення підп. «г» п. 8.2 цієї ж Інструкції у наступній формі: «Для складання поточних та вступних іспитів у навчальному закладі за умови позитивної поведінки, сумлінного ставлення до праці та відсутності стягнень»;
— створення Положення про виправний центр, у якому б якомога ширше були б викладені усі аспекти організації діяльності цієї установи;
— внесення змін і доповнень до законів України «Про зайнятість населення» та «Про місцеві державні адміністрації», які б передбачали підвищення відповідальності органів виконавчої влади за стан трудової зайнятості осіб, позбавлених та обмежених волі, та, зокрема, визначали обов’язок місцевих державних адміністрацій у сприянні УВП щодо: — створення умов для забезпечення трудової зайнятості, зокрема, засуджених до обмеження волі; — забезпечення обов’язкового залучення підприємств УВП до реалізації регіональних та інших програм, що фінансуються з місцевих бюджетів; — організації робочих місць для засуджених безпосередньо на підприємствах УВП або за їх межами;
— внесення змін до Закону України «Про податок на додану вартість» у частині звільнення від оподаткування податком на додану вартість операцій з продажу або безкоштовної передачі підприємствами УВП, допоміжними сільськими господарствами, виробничими майстернями КВС продукції для забезпечення потреб УВП, спрямувавши ці кошти на окремий спеціальний рахунок КВС — для розвитку матеріально-технічної бази підприємств УВП та поліпшення рівня надання засудженим необхідних соціальних послуг;
— прийняття Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти»» щодо сприяння трудовій зайнятості засуджених»;
— внесення змін до Закону України «Про пенсійне забезпечення» у частині передбачення певних пільг для працівників підприємств установ виконання покарань, які не мають спеціальних звань;
— зважаючи на функціонування різних видів УВП, — розробку і прийняття нормативно-правового акту з чітким визначенням організаційно-правових засад діяльності підприємств УВП, мети, завдань, цілей, принципів та особливостей їх діяльності; — введення для засуджених до обмеження волі, які сумлінно ставляться до праці та не порушують режимних вимог, трудових відпусток в межах законодавчо закріпленої мінімальної відпустки; — диференціацію умов праці в залежності від відношення засудженого до праці;
— включення земель УВП та приналежних їм підприємств до переліку установ і організацій, які звільняються від плати за землю в ч. 3 ст. 12 Закону України «Про плату за землю»;
— прийняття змін до Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» та до Земельного кодексу України щодо неможливості передачі земель установ та підприємств КВС до приватної та комунальної власності;
— імплементацію таких норм та стандартів зарубіжного законодавства, як: — можливість отримання засудженими вищої освіти; — надання засудженим до обмеження волі оплачуваних робочих відпусток; — виокремлення частини заробітної плати засуджених у фонд допомоги при звільненні; — вибір засудженими роду їх трудової діяльності; — досвід залучення інвестицій у виробничу сферу УВП; — пріоритет виконуваних завдань та цілі функціонування служби пробації тощо.
— прийняття змін до проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального, Кримінального та Кримінально-виконавчого кодексів України» (реєстр. № 2491) щодо необхідності виключення слів «застосування кари» із тексту ст. 1 та 6 КВК України та неприпустимості вилучення з нього терміну «ресоціалізація»;
— доопрацювання та узгодження проекту Концепції розвитку КВС України з передбаченням перекваліфікації підприємств КВС на «центри трудової адаптації засуджених» лише після відповідної диференціації стосовно їх перспективності;
— утворення однієї юридичної особи, об’єднуючої у своєму складі виправну установу і її підприємство.
Очевидною є необхідність у подальшому реформуванні КВС. Суттєвими залишаються недоліки, особливо у сфері виробничої діяльності УВП. Проте, запровадження якісніших механізмів управління діяльністю підприємств КВУВТ повинне ґрунтуватись саме на концептуальних засадах необхідності ресоціалізації засуджених, у тому числі і за допомогою їх трудової діяльності. Змінивши лише законодавчу базу, неможливо очікувати позитивних результатів. Їх неодмінним компонентом є усвідомлення необхідності змін на методологічному, концептуальному рівнях та побудові нової системи правовідносин безпосередньо в УВП. Відтак, і основні засади управління виробничим процесом в КВУВТ маємо розглядати не в контексті імперативного обов’язку засудженого до обмеження волі працювати, а як конституційне право, надане засудженому як громадянину.
Без сумніву, викладені вище пропозиції та зауваження потребують критичного переосмислення, доопрацювання, більш глибокої наукової основи з урахуванням соціально-економічних факторів, які є визначальними для формування пенітенціарної політики держави та реалізації її на практиці, але беззаперечним являється і те, що істина народжується в дискусіях, право на яке і було нами використане.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Чакубаш Ю.В. Формування наукового погляду на тюрму як суспільно-державний інститут. – Проблеми пенітенціарної теорії і практики. Бюлетень КІВС. — 1998 р. — № 1 (3). – С. 27-39.
2. J. Howard. The State of the Prisons. London: J.M. Dent and Sont Ltd; N.Y.: E.P. Dutton and Co. Inc., 1929. – P. 1-16.
3. Бехтерев Ю., Кесслер М., Утевский Б. Исправительно-трудовое дело в вопросах и ответах / Под ред Е.Ширвиндта. — М.: Изд-во НКВД РСФСР, 1930. — 188 с.
4. Генкин Н.О. О тюремном заключении. – СПб.: Сенатская типография, 1869. – 315 с.
5. Исаев М. Основы пенитенциарной политики. ― Москва-Ленинград: Гос. изд-во, 1927. ― 200 с.
6. Кистяковский А.Ф. Молодые преступники и учреждения для их исправления с обозрением русских учреждений. – К.: типография Завадскаго. – 1878. – 223 с.
7. Лучинский Н.Ф. Основы тюремного дела. — СПб.: издательство журнала “Тюремный вестник”, 1904. — 180 с.
8. Паше-Озерский Н.Н. Исправительно-трудовой кодекс УССР: текст с постатейным комментарием. -Харьков, 1928. – 192 с.
9. Пионтковский А. Дисциплинарные наказания в карательных учреждениях // Журнал Министерства юстиции.— 1904.— апрель.— С. 59-101.
10. Пионтковский А.А. Тюрьмоведение. Его предмет, содержание, задачи и значение. ― Одесса: типография штаба Одесского военного округа, 1892. ― 16 с.
11. Познышев С.В. Основы пенитенциарной науки. — М.: Мосполиграф, 1923. — 343 с.
12. Познышев С.В. Очерки тюрмоведения. — М.: изд. Снегиревой, 1913. — 263 с.
13. Принс А. Преступность и репресия .—Уголовно-юридический очерк / Пер. под ред., с пред. и прим. В.В.Пржевальского. -М.: Изд-во Гроссман и Кнебель, 1898. -210 с.
14. Рябчиков А.Н. Устав о содержании под стражею.—Казань, 1903.— 327 с.
15. Сергеевский Н.Д. Наказание в русском праве XVIIв. — СПб., 1888.- 580 с.
16. Спасович В.Д. Ученик уголовного права. Т. 1. – СПб.: Сенатская типография, 1863. – 433 с.
17. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Часть общая: Лекции. В 2-х т. – Т. 2. – М.: Наука, 1994. – 393 с.
18. Фойницкий И.Я. Учение о наказании в связи с тюрьмоведением. – СПб., 1889. –410с.
19. Гернет М.Н. История царской тюрьмы. — М., 1960. — Т.1. — 650 с.
20. Гернет М.Н. История царской тюрьмы. — М.: ГИЮЛ, 1960. — Т.3.
21. Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ, Т. 2 ― М.: ИНКОМ НВ, 1991. ― 576 с.
22. Галай А.О. Організаційно-правові засади формування та функціонування персоналу установ виконання покарань. – Дисертація …. к.ю.н. – Київ. – 2003. – С. 216.
23. Бараш Є.Ю. Організаційно-правові засади діяльності установ виконання покарань. – Автореферат дис. … к.ю.н. – Харк. НУВС. – Харків. – 2006 р. – 20 с.
24. Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України / Упор. Г.О.Радов, І.І.Резник. — Київ: РВВ КІВС, 1998. — Т. 1. — 4.1. — 414 с.
25.Пенитенциарный кодекс УССР. Проэкт НКВД УССР.—Харьков: Изд. НКВД УССР, 1924. — 62 с.
26. Утевский Б.С. Сеть исправительно-трудовых учреждений и управление ими. ― М.: НКЮ РСФСР, 1934. ― 28 с.
27. Артамонов В.П. Наука советского исправительно-трудового права: Учебное пособие. ― М.: Академия МВД СССР, 1974. ― 130 с.
28. Немченко М.І., Гамалій О.Г. Основи управління органами виконання покарань. Частина 1: Збірник лекцій. — К.: РВВ КІВС, 2000. — 100 с.
29. Абрамова А.М. Учет готовой продукции и ее реализации в ИТУ: Лекция / Рязанская высш. школа МВД СССР. – Рязань, 1981 – 32 с.
30. Азарович М.З., Гусев В.М. Планирование на промышленных предприятиях ИТУ. – М.: ВШ. – 1967. – 21 с.
31. Андреев В.Л. Хозяйственные связи ИТУ и их правовое регулирование в новых условиях работы: Учебное пособие / МВД СССР; ВИПККР ИТУ. – Домодедово, 1990. – 112 с.
32. Бугрин Б.П. и др. Повышение качества продукции на предприятиях ИТУ: Учебное пособие / МВД СССР; ВИПККР ИТУ. – Домодедово, 1988. – 70 с.
33. Бурда Б.П., Сторчай В.М. Основные фонды и производственные мощности предприятий ИТУ, пути их использования: Лекция. – Домодедово, 1983. – 32 с.
34. Виноградов Г.Н. Анализ хозяйственно-финансовой деятельности предприятий ИТУ: Учебное пособие / МВД СССР; ВИПККР ИТУ. – Домодедово, 1986. – Ч 1. — 112 с.
35. Воронин С.Н. Совершенствование управления материальными ресурсами в производстве МВД СССР: Учебное пособие / Акад. МВД СССР. – М., 1980. – 115 с.
36. Воронин С.Н., Козлова А.П. Научно-технический прогресс в производстве ИТУ: Учебное пособие. — Караганд. высш. школа МВД СССР. — Караганда, 1984. – 98 с.
37. С.Н. Воронин, А.П. Козлова, А.Г. Торопчинов. Основы организации управления производством исправительно-трудовых учреждений. – МВД СССР, Рязанская высш. школа. – Рязань, 1984. – 77 с.
38. Воробьев А.Ф., Родионова Л.М. Качество продукции и стимулы его повышения на предприятиях ИТУ. – ВНИИ МВД СССР. – М, 1980. – 48 с.
39. Гапоненко В.Ф. и др. Научно-технический прогресс и интенсификация производства в системе исправительно-трудовых учреждений / Караганд. высш. школа МВД СССР. — Караганда, 1989. – 129 с.
40. Горазеев Н.Г. Программно-целевое управление промышленным предприятием ИТУ // Реализация гуманистических начал решений ХХVІІ съезда КПСС в сфере исполнения уголовно-правовых мер воздействия и исправления осужденных. – Рязань, 1989. – С. 205-207.
41. Горюнов А.В. Комплекс экономических стимулов в системе управления техническим развитием производства на промышленных предприятиях ИТУ. – Автор. дис. … к.э.н. / Акад. МВД СССР. – М., 1988. – 20 с.
42. Гуревич В.С. Принцип законности в хозяйственной деятельности исправительно-трудовых учреждений. – В кн.: Труды ВШ МВД СССР. – Вып. 29. – М., 1970. – С. 35-38.
43. Дружинин В.С. Социально-экономическое планирование в системе ИТУ: Учебное пособие / Акад. МВД СССР. – М., 1984. – 50 с.
44. Еферин В.П., Мотин В.В. Оценка и выбор оптимальных экономических, хозяйственных и технических решений: Учебное пособие / ВИИПКРР ИТУ МВД СССР. – Домодедово, 1984. – 69 с.
45. Л.А. Жук. Квопросу о совершенствовании организации труда на предприятиях исправительно-трудовых учреждений. – В кн.: Материалы теоретической конференции по итогам исследования работы проф.-препод. состава за 1973 г. – К., 1974, с. 251-254.
46. Л.А. Жук. Некоторые вопросы совершенствования организации труда и производства на предприятиях исправительно-трудовых учреждений. – Эффективность производства предприятий исправительно-трудовых учреждений. – МВД УССР, Киевская высш. школа МВД СССР. – К., 1980. – С. 83-97.
47. Л.А. Жук. Социальные проблемы занятости осужденных. – УАВД. – К., 1992. – 167 с.
48. Злыденко В.В. и др. Задачи дальнейшего совершенствования производством ИТУ: Конспект лекций / ВИИПКРР ИТУ МВД СССР. – Домодедово, 1982. – 24 с.
49. Коновалов Б.И. Производственная деятельность ИТУ на службу исправлению осужденных. – Исправительно-трудовые учреждения: Бюллетень ВНИИ МВД СССР. — № 5. – М. — 1978. – С. 3-8.
50. Константинов И.Г. Объекты труда для осужденных: Методологические вопросы приобщения осужденных к труду. – ВНИИ МВД СССР. – М.: 1979, — 96 с.
51. Константинов И.Г. Приобщение осужденных к труду: Введение в исправительно-трудовую экономику / ВНИИ МВД СССР. – М.: 1982, — 160 с.
52. Константинов И.Г., Сафронов В.Н. Выбор видов производств для ИТУ / ВНИИ МВД СССР. – М.: 1978, — 60 с.
53. Королев Г.И. Сетевые методы в планировании производства ИТУ. — Учебное пособие / МВД СССР; Рязанская высш. школа. – Рязань, 1986. – 71 с.
54. Костерина Ж.Г. Пути повышения экономической эффективности производства в ИТУ. — МВД УССР / МВД СССР ГУ ИТУ. – К.: 1978. – 78 с.
55. Кочеровцев А.Ф. Принципы учета основных хозяйственных процессов в ИТУ: Учебное пособие / Рязанская высш. школа МВД СССР. – Рязань, 1985 – 60 с.
56. Кунаев Э.Н. Развитие хозрасчетных отношений на предприятиях ИТУ: Лекция. – Караганд. высш. школа МВД СССР. — Караганда, 1984. – 36 с.
57. Прозументов Л.В. К вопросу о привлечении осужденных, отбывающих лишение свободы к участию в управлении производством ИТУ. — Вопросы повышения эффективности борьбы с преступностью. – Томск. – 1979. – С. 35-38.
58. Л.А. Сапронова, Ж.Г. Костерина. Бюджетная (хозяйственная) деятельность ИТУ: Лекция. – М. Акад.. МВД СССР, 1978. – 24 с.
59. Скрипник Ю.М. Организация работы аппаратов управления по эффективности использования основных производственных фондов предприятий ИТУ: Лекция / Акад. МВД СССР. – М., 1990. – 32 с.
60. Сулейманова З.М. Динамика показателей эффективности производства предприятий системы МВД. – Труды КВШ МВД СССР. – Вып. 9. – К., 1975. – С. 26-33.
61. Устинов А. Эффективность и качество. – Воспитание и правопорядок, 1984, № 8, с. 2-5.
62. Харченко П. Совершенствование оргструкткры ИТУ и его предприятия. – К новой жизни, 1975. — № 4, с. 41-42.
63. Н.И. Чуньков. Совершенствование правовых форм воздействия инженерно-технических работников на осужденных в условиях реорганизации управления производством мест лишения свободы. – Проблемы теории и практики борьбы с преступностью. – Томск, 1983. – С. 90-97.
64. Чуньков Н.И. Деятельность начальника цеха в решении задач исправительно-трудового учреждения и ее правовое регулирование. – В кн.: Актуальные вопросы правоведения. – Вып. 2. – Томск, 1978, с. 88-93.
65. Крахмальник Л.Г. Кодификация исправительно-трудового законодательства. — М.- 1978. -280 с.
66. Люблинский П. Эксплуатация труда заключенных в САСШ // Карательная политика капиталистических стран.–М.: Государственное издательство «Советское законодательство», 1933.–С. 153-197.
67. Киреев Ю.А., Пастухов Ю.М., Родионова Л.М., Щекотихина В.Е. – Организация труда осужденных на предприятиях ИТК / Под ред. В..А. Буткина: Учебное пособие. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1987. – 64 с.
68. А.А. Аксенов. Проблемы формирования теории управления исправительно-трудовыми учреждениями. – Проблемы совершенствования деятельностью исправительно-трудовых учреждений: Сборник научных трудов. – Рязань: МВД СССР, 1989. – 149 с.
69. Аксенов А.А. Организация взаимодействия в системе ИТУ (общие положения): Учебное пособие.— Рязань: РВШ МВД СССР, 1979.— 69 с.
70. Аксенов А.А. Роль науки управления в подготовке специалистов ИТУ / Проблемы совершенствования общенаучной и профессиональной подготовки кадров в высшие учебные заведения МВД СССР. Материалы научно-методической конференции руководителей и профессорско-преподавательского состава ВУЗов МВД СССР (21-23 января 1976г.).— Рязань: РВШ, 1977.— С. 192-197.
71. Аксенов А.А. Управление органами, исполняющими наказание.— Рязань: РВШ, 1989.— 106 с.
72. Анисимков В.М. Управление органами, исполняющими наказание / Актуальные вопросы теории и практики: Учебное пособие.— Академия МВД СССР. – М., 1989. – 99 с.
73. Анисимков В.М. Исправительно-трудовая политика и управление органами, исполняющими наказание // Правовые и организационные основы исполнения уголовных наказаний. ― М., 1991. ― С. 97-105.
74. Анисимков В.М. Оценка деятельности исправительно-трудовой колонии: Учебное пособие.— Академия МВД СССР. – М., 1988. – 105 с.
75. Артамонов В.П. Управление органами, исполняющими наказание (основные положения): Учебное пособие.— Академия МВД СССР. – М., 1985. – 84 с.
76. Артамонов В.П. Наука советского исправительно-трудового права: Учебное пособие. -М.: Академия МВД СССР, 1974. -130 с.
77. Артамонов В.П. Основные направления развития науки исправительно-трудового права // Правовые и организационные основы исполнения уголовных наказаний. ― М., 1991. ― С. 37-46.
78. Багрий-Шахматов Л.В. Совершенствование управления исполнением уголовных наказаний // ИТУ.— 1979.— № 8.— М., с.31-32.
79. Г.П. Байдаков. Педагогическое содержание исправительно-трудового права и правового регулирования исправительно-трудового воздействия на осужденных // Совершенствование законодательных основ исполнения уголовных наказаний. – М., 1988. – С. 43-50.
80. Брызгалов В.Н., Коломиец В.Т. Некоторые вопросы организации и управления ИТК.— К.: Наука, 1969. —123 с.
81. Герцензон А.А. Уголовное право и социология. (Проблемы социологии уголовного права и уголовной политики). -М.: Юр. лит., 1970. -288 с.
82. Детков М.Г. Основные факторы, определяющие эффективность исправительно-трудового процесса // Реализация гуманистических начал решений ХХVІІ съезда КПСС … в сфере исполнения угол.-прав. Мер воздействия и исправления осужденных. – Рязань, 1989. – С. 145-147.
83. Зубков А.И. Концепция перестройки исправительно-трудовой деятельности в СССР на современном этапе.— Рязань: РВШ МВД СССР, 1989.— 124 с.
84. Зубков А.И. Карательная политика России на рубеже тысячелетий (в связи с проэктом федерального закона “О внесении в некоторые законодательные акты Российской Федерации изменений и дополнений по вопросам Уголовно-исполнительной системы”).— М.: PRI, 2000.— 84 с.
85. Ю.А. Коновалов. Теснее связь науки и практики // Проблемы перестройки деятельности органов, исполняющих наказания в виде лишения свободы. – Уфа, 1991. – С. 62-65.
86. Костецкий А.В. Проектирование системы управления ИТУ: Учебное пособие для учеб. заведений системы МВД СССР / Под ред. Туманова Г.А.— М.: Всесоюзный институт повышения квалификации руководящих работников ИТУ, 1989.— 103 с.
87. Кузьмин С.И. Политико-правовые основы становления и развития ИТУ: Академия МВД СССР, 1988. – 95 с.
88. Петров С.М. Организационные и правовые основы управления исполнением наказания в исправительно-трудовых колониях: Учебн. пособ. – Домодедово: ВИПК МВД СССР, 1991. – 112 с.
89. М.П. Стурова. О соотношении права, управления, педагогики, психологии в процессе исполнения уголовных наказаний // Правовые и организационные основы исполнения уголовных наказаний. – М., 1991. – С. 133-139.
90. Стручков Н.А. Советская исправительно-трудовая политика и ее роль в борьбе с преступностью. — Саратов: Изд-во Саратов. Ун-та, 1970. — 272 с.
91. Туманов Г.А. Организация управления в сфере охраны общественного порядка.— М.: Юрид. лит., 1972.— 232 с.
92. Фефелов В. Совершенствовать структуру ИТУ // К новой жизни.— 1975.— № 10.— С. 24-26.
93. Шмаров И.В. Эффективность деятельности ИТУ.— М.: Юридическая литература, 1968.—183 с.
94. Байчиков Н.И. Нормирование труда осужденных в исправительно-трудовых учреждениях / Лекция. – МВД СССР. – Рязанская ВШ. — Рязань, 1974. – 35 с.
95. Байчиков Н.И., Карусев Н.И. Организационное и правовое регулирование изобретательства и рационализаторства осужденных в исправительно-трудовых колониях / Лекция. – МВД СССР. – Рязанская ВШ. — Рязань, 1977. – 24 с.
96. Верещагин В.А. Методы оценки использования труда осужденных / ВНИИ МВД СССР. – М., 1979. – 64 с.
97. Гусев В.М. Учебно-методическое пособие для заочников по изучению курса «Организация труда осужденных к лишению свободы и экономика ИТУ»: ВШ МООП РСФСР. — М., 1965. – 32 с.
98. Деев В. Организация труда. – Воспитание и правопорядок. – 1982. — № 11. – С. 67.
99. В.А. Елеонський. Лишение свободы как наказание, соединенное с исправительно-трудовым воздействием. Учебное пособие. – Рязань, 1975. – 56 с.
100. Зубков А.И. Производительность осужденных и специфика факторов, ее определяющих. – Доклады научн. конференции. – Ч. 3. – Томский университет. – Томск. – 1967. – С. 34-39.
101. Зубков А.И. Трудовое перевоспитание осужденных в советских ИТУ и его правовое регулирование. – Томск. – 1970. – 186 с.
102. Организация трудового использования осужденных на контрагентских производственных объектах: Учебное пособие / Под ред. Ю.А. Киреева. – ВНИИ МВД СССР. – М., 1990. – 56 с.
103. Коновалов Б.И. Проблемы и пути обеспечения трудовой занятости осужденных. – Исправительно-трудовые учреждения. — М. — № 20. – 1982. – С. 3-7.
104. А.М. Корсакевич, Ю.А. Ленонцев. О трудовых отпусках лицам, осужденным к лишению свободы. – Исправительно-трудовые учреждения, № 11. – М., 1980, с. 29-30.
105. Ланкин Н.И. О совершенствовании правовых и организационных форм стимулирования трудовой активности лиц, лишенных свободы // Актуальные вопросы борьбы с преступностью. – Томск, 1980. – С. 43-48.
106. Ланкин Н.И. К вопросу о причинах низкой трудовой активности осужденных к лишению свободы // Актуальные вопросы правоведения в период совершенствования соц. общества. – Томск, 1989. – С. 157-158.
107. Ланкин Н.И. Правовые и организационные вопросы участия осужденных в управлении производством ИТУ // Актуальные проблемы государства и права на современном этапе. – Томск, 1985. – С. 213-214.
108. Ланкин Н.И. Некоторые вопросы повышения стимулирующей роли оплаты труда осужденных в решении экономических и воспитательных задач ИТУ. — Вопросы повышения эффективности борьбы с преступностью. – Томск. – 1979. – С. 38-44.
109. Ланкин Н.И. Материальная заинтересованность осужденных в труде и правовые формы ее обеспечения в условиях ИТУ. – Томск, 1980. – 119 с.
110. Качественный уровень рабочей силы на предприятиях ИТУ / Маслов Е.А., Марцинковская Р.М. и др. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1983. – 80 с.
111. Маслов Е.А. Качественный уровень рабочей силы на предприятиях ИТУ / Е.А. Маслов и др., МВД СССР; ВНИИ. – М., 1983 – 80 с.
112. Медведев В.С. Воспитательное назначение общеобразовательного и профессионального обучения осужденных к лишению свободы в исправительно-трудовых учреждениях: Методические рекомендации. – К.: КФ ВИПК МВД СССР, 1990. – 8 с.
113. Медведев В.С. Общественно полезный труд как средство исправления и перевоспитания осужденных. Роль начальника производственно-экономической службы ИТУ в повышении его воспитательной эффективности. — К.: КФ ВИПК МВД СССР, 1988. – 26 с.
114. Митюров Б.Н., Макаренко А.С. О производственном труде и его роли в воспитании. – Материалы 2-ой респ. научн.-практ. Конференции по вопросам творч. использования педагогического наследия А.С. Макаренка. – К. – 1964. – С. 97-107.
115. Невский В.В., Селиверствов В.И. Совершенствование трудового перевоспитания осужденных в ВТК / Правовые и организационные вопросы / Учебн. пособие. – Домодедово: РИО МИПК раб-в ОВД, 1992. – 121 с.
116. Новосельцев В.К. Вопросы правового регулирования труда осужденных к лишению свободы // Проблемы перестройки деятельности органов исполнения наказаний в виде лишения свободы. – Уфа, 1991. – С. 66-67.
117. Панкратов В.К., Слюсаренко В.М. Организация и нормирование труда в ИТУ: Учебное пособие / ВИПКР ОВД. – Домодедово: ВИПК МВД СССР, 1991. – 63 с.
118. В.К. Панкратов, Ю.Н. Сайфулин, В.М. Слюсаренко. Материальное стимулирование труда осужденных в хозрасчетной деятельности предприятий ИТУ: Учебное пособие. – Под ред. В.К. Панкратова. – ВСПК МВД СССР. – Домодедово. – 1984. – 72 с.
119. К.Р.Песлян, В.М. Слюсаренко. Опыт работы учреждений исполнения наказания Днепропетровской области по организации трудовой занятости осужденных в условиях перехода к рыночным отношениям. К.: ГУИН МВД Украины, ин-т подг. кадров ОИН. – 1993, — 15 с.
120. Петухов Н.Н., Кычков В.И. К вопросу об эффективности правового регулирования общественно полезного труда осужденных к лишению свободы // Повышение эффективности исполнения уголовных наказаний в свете решений ХХVІІ съезда КПСС. – Рязань, 1988. – С. 82-86.
121. В.С. Радкевич и др. Виды трудовой деятельности лиц, осужденных к лишению свободы: Учебное пособие. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1987. – 56 с.
122. В.С. Радкевич и др. Вопросы трудоиспользования осужденных в работе инженеров по организации труда. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1983. – 64 с.
123. РеменсонА.Л. К вопросу об оплате труда осужденных // Итоговая научная конференция юрид. ф-тов. – Томск. – 1990.
124. Сапронова Л.А. Труд осужденных на предприятиях ИТУ: организационные вопросы охраны труда осужденных: Учебное пособие / Акад. МВД СССР. – М., 1982. – 47 с.
125. Н.Е. Савельев. О целесообразности закрепления в исправительно-трудовом законодательстве порядка распределения осужденных по ИТУ с учетом профессий, специальностей. – Совершенствование законодательных основ исполнения уголовных наказаний. – МВД, ВНИИИ. – М, 1988. — С. 33-37.
126. Терешатов И.Г., Гусев В.М. Некоторые вопросы организации труда осужденных к лишению свободы и экономики ИТУ. – Материалы Всесоюзного семинара преподавателей ИТП… СВШ МООП СССР. – М., 1968. – С. 138-147.
127. Трусов К.В. Правовое регулирование и организация труда осужденных в ИТК в новых условиях хозяйствования: Автореф. дисс. … к.ю.н. / Акад. МВД СССР. – М., 1991. – 24 с.
128. Трусов К.В. Особенности труда осужденных в исправительно-трудовых колониях // правовые и организационные вопросы исполнения уголовных наказаний. – М., 1991. – С. 140-146.
129. Цирюльский Л.А. Профессионально-техническое обучение в колониях / Политотдел ИТУ МВД СССР. – М., 1971. – 32 с.
130. Чураков В.Я. Разработка баланса трудовых ресурсов ИТУ. – Методические рекомендации. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1980. – 32 с.
131. Якушкин Я.С. Материальное стимулирование труда и его особенности на предприятиях исправительно-трудовых учреждений: Учебное пособие / ВПУ ВМД СССР. – Л., 1975. – 38 с.
132. Ю.А. Алферов, Г.П. Байдаков, А.А. Лакеев. Роль общеобразовательного и профессионально-технического обучения в исправительно-воспитательном воздействии на осужденных. – Личность преступника: методы и проблемы воздействия. – Сборник научных трудов. – МВД ВНИИ. – М., 1988. – С. 61-70.
133. Басс Б. Взвесив все «за» и «против». — Воспитание и правопорядок, 1984, № 7, — с. 56.
134. Киливник В.А., Чабан А.И. Профессиональное обучение осужденных в ИТУ: Учебное пособие. – Киев: НИ и РИО, 1979. – 96 с.
135. Козлов В.И. Единство профессионального обучения и производственного труда. – Исправительно-трудовые учреждения. — М. — № 20. – 1982. – С. 14-15.
136. Козлов В.И. На подступах к профессиональной ориентации. – К новой жизни. – 1979. — № 7. – С, 46-50.
137. Л.Г. Крахмальник, М.П. Прокопов. Право на образование лиц, лишенных свободы. – Изв. вузов. Правоведение, 1980, № 3, с. 74-78.
138. В.И. Попов, Г.Л. Попов, Н.А. Цветкова. Организация профессионально-технического образования и профессионального обучения осужденных в исправительно-трудовых учреждениях: Учебное пособие. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1990. – 80 с.
139. Тюгаева И., Жбанков А. Жизненная сила знания. – К новой жизни, 1979, № 12, с. 47-49.
140. Фефелов В.А. Правовое регулирование общеобразовательного и профессионально-технического обучения лиц, лишенных свободы. – Рязань. – 1979. – 79 с.
141. Цирюльский Я.А. Профессионально-техническое обучение в колониях. – М., 1978. – 32 с.
142. Шумилов В.Н. Принцип гуманизма в организации обучения в ВТК // Вопросы уголовной ответственности исполнения наказаний и перевоспитании осужденных. – М., 1992, с. 22-26.
143. Щепкин А. Проблемы решаются сообща. – Воспитание и правопорядок, 1985, № 8, — с. 42-43.
144. Якуба Ю. Что заботит ПТУ. — Воспитание и правопорядок, 1983, № 4, — с. 50-51.
145. Аблизин Н.Ф., Подымов П.Е. Исправительно-трудовая колония-поселение: Пособие.- М.: Всес. ин-т охраны общ. порядка МООН СССР, 1967.– 83 с.
146. Бодюл Є.М. Юридична природа інституту колоній-поселень // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – 1999. — № 4. – К.: РВВ КІВС. – С. 5-21.
147. Бодюл Є.М. Специфічні завдання інституту колоній–поселень // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – 2000. — № 5. – С. 42-49.
148. Бодюл Є.М. Особливості та деякі проблеми виконання покарання у виді обмеження волі за новим Кримінально-виконавчим кодексом України // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – 2004. — № 9. – С. 185-192.
149. Бодюл Є.М. Правові та організаційні засади виконання покарання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу. – Автореферат ….к.ю.н. – НАВСУ. – Київ. – 2005. – 18 с.
150. П. Булыков. Лишает ли свободы колония-поселение? // Российская юстиция. – 2001. — № 6. – С. 56.
151. Василец В.Б. Проблеми попередження втеч засуджених з колоній-поселень // Проблеми удосконалення кримінального та кримінально-процесуального законодавства: Міжвуз. зб. наук. праць. – Київ: УАВС, 1993. – 176 с.
152. Геранин В.В. Перспективы дифференциации правового положения лиц, отбывающих наказание в колониях-поселениях // Реализация гуманистических начал решений ХХVІІ съезда КПСС и ХІХ Всесоюзн. партийной конф. по совершенствованию прав. системы в сфере исполнения уголовно-правовых мер воздействия и исправления осужденных. – Рязань: ВШ МВД СССР, 1989. – С. 141-143.
153. Геранин В.В. Правовое положение лиц, отбывающих наказание в исправительно-трудовых колониях-поселениях: Автореф. … к.ю.н. / Акад. МВД СССР. – М., 1990. – 21 с.
154. А.М. Гренкін. Обмеження волі на сучасному етапі розвитку кримінально-виконавчої системи України. – Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – К.: КІВС, 2002. – 167 с.
155. Горобцов В.И., Силков В.Е. Юридическая природа наказания, отбываемого в колониях-поселениях // Вопросы совершенствования уголовно-правовых мер борьбы с преступностью. – Свердловск, 1983. – С. 103-108.
156. Дедюхин В.В. О некоторых особенностях исполнения наказания и профилактики преступлений в ИТК-поселениях // Сборник статей адъюнктов и соискателей. – М., 1973. – Вып. 1. – С. 111-115.
157. Дементьев В.И. Лишение свободы: уголовно-правовой и исправительно-трудовой аспекты. – Ростов: Издательство Рост. ун-та, 1981. – 156 с.
158. Дутов М.А. Правовые и организационные вопросы исполнения наказания и перевоспитания осужденных, переведенных в исправительно-трудовые колонии-поселения. – Рязань: РВШ МВД СССР, 1981. – 54 с.
159. Дутов М.А. Режим в ИТК-поселениях как одно из основных средств исправления и перевоспитания осужденных женщин // Предупреждение рецидивной преступности. – Томск, 1978. – С. 101-106.
160. Зарва Г. Отбывание наказания в виде ограничения свободы в исправительных центрах бесперспективно // Законность. – 2003. — № 12. – С. 33-34.
161. Зубков А.И. Вопросы организации трудового перевоспитания осужденных в колониях-поселениях // Проблемы функционирования системы органов, исполняющих наказания. – М.: Акад. МВД СССР, 1984. – С. 56-60.
162. Зубков А.И. Некоторые особенности трудового перевоспитания заключенных в колониях-поселениях // Вопросы предупреждения преступности. – Томск, 1967. – С. 133-137.
163. Карпец И.И. Индивидуализация наказания в советском уголовном праве. – М.: Госюриздат, 1961. – 152 с.
164. Карушин В.И. Больше внимания колониям-поселениям. – В кн.: Исправительно-трудовые учреждения. — № 13. – М., 1980, с. 19-21.
165. Квашис В.Е., Фетисов В.З. Особенности исправления и перевоспитания осужденных в ИТК-поселениях. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1973. – 144 с.
166. Кириллов М.А. Обязанности осужденных по соблюдению и пересечению границ колоний-поселений // Правовые и организационные основы функционирования органов, исполняющих наказания. – М., 1995. – С. 39-50.
167. Кириллов М.А. Правовое регулирование и организация функционирования исправительно-трудовых колоний-поселений: Автореф. дис. … к.ю.н. / Юрид. ин-т МВД России. – М., 1995. – 22 с.
168. Клюев Л.В. Некоторые проблемы исполнения наказания в колониях-поселениях // Проблемы совершенствования уголовного законодательства на современном этапе. – Свердловск, 1985. – С. 99-104.
169. Клюев Л.В. Правовые основы функционирования исправительно-трудовых колоний-поселений. — М.: ВНИИ МВД СССР, 1986. – 92 с.
170. Ковач К., Шутов Ю.Включение в общий трудовой стаж времени работы в колонии-поселении как стимул исправления осужденных. – Соц. законность, 1978, № 11, с. 53-54.
171. Корячкин И.М. Колония-поселения: вчера, сегодня завтра // К новой жизни. — № 4. – 1972. – С. 30-32.
172. Корячкин И.М. ИТК-поселения и их роль в социальной адаптации правонарушителей: Учебное пособие. – МВД СССР. — Рязань, 1977. – 50 с.
173. Крахмальник Г.Г. Исправительно-трудовые колонии-поселения. – В кн.: Ученные записки. – Вып. 19. – ВН ИИСЗ. – М., 1969, с. 132-143.
174. Куреев А. Большое внимание колониям-поселениям // К новой жизни. — № 8. – 1974. – С. 5-8.
175. А.Ш. Мамодияров. Вопросы совершенствования исполнения наказаний в колониях-поселениях // Реализация гуманистических начал решений ХХVІІ съезда КПСС в сфере исполнения уголовно-правовых мер воздействия и исправления осужденных. – Рязань, 1989. – С. 125-127.
176. Минаков Ю.А., Соловьев Ю.Д., Орловский А.С. Исправительно-трудовая колония-поселение для лиц, совершивших умышленные преступления: личность сужденных и проблемы исполнения наказания // Уголовное наказание и проблемы его исполнения в условиях перестройки деятельности органов внутренних дел. – М.: ВНИИ МВД СССР,. 1990. – С. 3-15.
177. Михлин А. Колония-поселение и ограничение свободы // Соц. законность. – 1991. — № 4. – С. 51-53.
178. Михлин А.С. Колонии-поселения: История возникновения, правовая природа, перспективы развития. – Совершенствование уголовного законодательства и практики его применения. — 1989. – С. 102-115.
179. Новиков А.А. Осужденные, отбывающие наказание в колониях-поселениях (по материалам специальной переписи осужденных 1970 г.). – М.: ВНИИ МВД ССР, 1972. – 45 с.
180. Петрашев В.Н. Исполнение наказаний, связанных с ограничением свободы: Учеб. пособие. – М.: Акад. МВД СССР, 1986. – 80 с.
181. Подымов П.Е. Новый шаг по пути совершенствования советской исправительно-трудовой системы // Сов. Государство и право. – 1964. — № 8. – С. 99-105.
182. Селиверстов В.И. Правовое положение лиц, отбывающих наказания, связанные с исправительно-трудовым воздействием, без изоляции от общества. – М.: Акад. МВД СССР, 1987. – 70 с.
183. Стручков Н.А. Новый институт советского права // К новой жизни. – 1964. — № 6. – С. 23-24.
184. Фаренюк С.Я. Правовая природа исправительно-трудовой колонии-поселения для лиц, совершивших умышленные преступления // Вопросы совершенствования исполнения наказаний и предупреждения правонарушителей в ИТУ: Межв. сб. науч. тр. – К., 1987. – С.43-47.
185. Фаренюк С.Я. Исправительно-трудовая колония-поселение для лиц, совершивших умышленные преступления: Автор. дис. … к.ю.н. / КВШ МВД СССР. – К., 1988. – 23 с.
186. Фаренюк С.Я. Совершенствование правового регулирования деятельности колоний-поселений // Проблемы совершенствования деятельности уголовно-исполнительной системы: Материалы науч.-практ. конференции (13-14 мая 1993 г. ). – К., 1994. – С. 91-95.
187. Аверьянов В.Б. Организация аппарата государственного управления (структурно-организационные аспекты).— К.: Наукова думка, 1990.— 145 с.
188. Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. — К.: Видавничий Дім “Ін-Юре”, 2002.— 668 с.
189. Андрійко О.Ф. Деякі проблеми адміністративної реформи в Україні // Правова держава. Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.— К.— 2002.— Вип. 13.— С. 284-290.
190. Атаманчук Г.В. Обеспечение рациональности государственного управления.— М.: Юридическая литература.— 1990.— 35 с.
191. Битяк Ю.П. Державна служба в СРСР і розвиток її демократичних основ.— Х.: Видавництво УНКВО при Мінвузі УРСР.— 1990.— 64 с.
192. Голосніченко І.П. Значення адміністративного права в умовах демократичних перетворень суспільства // Право України.— 1998.— №11.— С. 21.
193. Кисіль Л.Є. Зарубіжний досвід правового регулювання адміністративних процедур // Правова держава. Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.— К.— 2002.— Вип. 13.— С. 269-275.
194. Коліушко І.Б. Проблеми правового забезпечення адміністративної реформи // Правова держава. Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.— К.— 2002.— Вип. 13.— С. 241-248.
195. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник.— К.: Юрінком Інтер, 2001.— 752 с.
196. Нижник Н.Р., Машков О.А. Системний підхід в організації державного управління: Навчальний посібник / УАДУ при Президентові України.— К.: Видавництво УАДУ, 1998.— 159 с.
197. Бараш Є.Ю. Сучасний стан організації діяльності установ виконання покарань // Право і безпека. – 2004. — № 3/4. – С. 44-48.
198. Бараш Є.Ю. Зарубіжний досвід пенітенціарної діяльності // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2004. – Вип. 27. – С. 63-69.
199. Бараш Є.Ю. Система установ виконання покарань // Право і безпека. – 2005. — № 4/1. – С. 41-43.
200. Богатирьов І.Г. Про створення системи ресоціалізації засуджених. — Проблеми пенітенціарної теорії і практики. Бюлетень КІВС. — 1998 р. — № 1 (3). – С. 20-27.
201. Галай А. Роль та місце персоналу пенітенціарних установ в механізмі реалізації політики держави у сфері боротьби із злочинністю // Теорія та практика криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах: Тези доповідей міжнародної наук.-практ. конференції. Ч. 2.— К.: НАВСУ, 2001.— С. 139-141.
202. Галай А. Концепція пенітенціарної діяльності в Україні: правовий аспект // Захист соціальних прав людини і громадянина в Україні: проблеми юридичного забезпечення: Матеріали науково-практичної конференції. 30 січня 2003 р., м. Київ / За ред. Н.Б. Болотіної.— К.: МП “Леся”, 2003.— С. 148-155.
203. Галай А.О. Організаційно-правові засади формування та функціонування персоналу установ виконання покарання. – Автореферат дис. … к.ю.н. – НАДПСУ. – Ірпінь. – 2003 р. – 20 с.
204. Ковганич В., Гель А. Крок до міжнародних стандартів у сфері виконання кримінальних покарань // Прокуратура. Людина. Держава. – 2004. — № 4. – С. 70-73.
205. Гречанюк С.К. Теоретико-правові основи взаємодії кримінально-виконавчих установ України з державними органами та недержавними організаціями. // Збірник наукових праць молодих вчених, курсантів, студентів. – К.: РВВ КІОІ МВС України, 2004. – С. 15-19.
206. Гречанюк С.К. Цілі пенітенціарної діяльності: виправлення як головна мета діяльності пенітенціарних установ. // Збірник наукових праць молодих вчених, курсантів, студентів. – К.: РВВ КІОІ МВС України, 2003. – С. 68-72.
207. Гречанюк С.К. Організаційно-правові засади взаємодії кримінально-виконавчих установ України з державними органами та недержавними організаціями. — Автореферат дис. … к.ю.н. – НАДПСУ. – Ірпінь. – 2006 р. – 20 с.
208. Калюжний Р.А., Сергеєв І.С. Актуальні засади побудови пенітенціарної доктрини та пенітенціарної політики // Проблеми пенітенціарної теорії та практики. Бюлетень КІВС.— 2000.— № 5.— С. 6-11.
209. Калюжний Р.А., Шкарупа В.К., Горобець Г.Г. Пенітенціарна політика (історико-правовий огляд виникнення і розвитку) // Проблеми пенітенціарної теорії та практики. Бюлетень КІВС.— 1996.— № 1.— С. 55-68.
210. Колб О.Г. Организация исполнения наказаний на Украине требует кардинальных изменений // Российский следователь. – 2003. — № 6. – С. 40-44.
211. Колб О. Реформування кримінально-виконавчої системи // Вісник прокуратури. – 2003. — № 9. – С. 65.
212. Севостьянов В. Проблеми реалізації конституційних норм у кримінально-виконавчому законодавстві України // Вісник Академії правових наук України. – Харків, 2004. – Вип. 1 (36). – С. 185-190.
213. Льовочкін В.А. Концептуальні питання реформування кримінально-виконавчої системи України // Проблеми пенітенціарної теорії та практики. Бюлетень Київського інституту внутрішніх справ. — 2002. — № 7. — С. 3-13.
214. Льовочкін В. Втілення міжнародних стандартів з прав свобод засуджених до позбавлення волі у кримінально-виконавче законодавство України // Право України. — 2002. — № 2. — С. 24.
215. Льовочкін В. Нормативно-правові та організаційні засади забезпечення реалізації в Україні міжнародних стандартів з прав і свобод засуджених до позбавлення волі: Автореферат дис… к.ю.н. 12.00.08 / НАВСУ.— К.,— 2002.— 18 с.
216. Льовочкін В. Проблемні питання діяльності кримінально-виконавчої системи України // Аспект. Інформаційний бюлетень.— 2001.— №2.— С. 3-8.
217. Мойсин В. Кримінально-виконавча система України – реформовувати чи підпорядковувати? // Голос України. – 2005. — № 46. – С. 10-11.
218. Пєтков В.П. Управління виховно-виправним процесом: дис…дюн: 12.00.07./ Запорізький юридичний інститут Міністерства внутрішніх справ України.—Х.,1998.— 448 арк.
219. Пташинський О. Українське законодавство та заборона жорстокого поводження з ув’язненими // Аспект. Інформаційний бюлетень.— 2001.— № 3.— С. 3-7.
220. Пташинский А. Проблемы реформирования пенитенциарной системы Украины // Тюремная реформа: поиски и достижения. Харьков: ФОЛИО, 1999.
221. Пташинський О.Б. Правові проблеми реформування пенітенціарної системи в Україні: Автореф дис…канд. юр. наук: 12.00.08 / Ін-т держ. і права ім. Корецького. — К., 2002. — 20 с.
222. Пташинський О.Б. Правові проблеми реформування пенітенціарної системи в Україні: Дис…канд. юр.наук: 12.00.08 / НАН України. Ін-т держ. і права ім. Корецького. — К., 2001. – 135 арк.
223. Романенко О.В. Сутність пенітенціарної функції демократичної правової держави // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – 1997. – № 2. – С. 53-56.
224. Романенко О.В. До питання про роль громадянського суспільства в ресоціалізації засуджених // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – 1998. – №3. – С. 99-103.
225. Романенко О.В. До питання участі інститутів громадянського суспільства в формуванні пенітенціарної політики в Україні // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – 2000. – № 5. – С. 11-14.
226. Романенко О.В. Пенітенціарна функція демократично-правової держави і роль громадянського суспільства в її реалізації // Автор. дис. … к.ю.н.: 12.00.08 / НАВСУ. – Київ. — 2004. – 21 с.
227. Сєвєров О.П. Пенітенціарна політика та освіта. – Збірник наукових праць «Актуальні проблеми сучасної пенітенціарної політики України». – К.: КІВС. – 1996.
228. Степанюк А.Х. Актуальні проблеми виконання покарань (Сутність і принципи кримінально-виконавчої діяльності: теоретико-правове дослідження) // Автореф дис…докт. юр.наук: 12.00.08 / Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2002. — 34 с.
229. Степанюк А.Х. Актуальні проблеми виконання покарань (Сутність і принципи кримінально-виконавчої діяльності: теоретико-правове дослідження) // Дис…докт. юр.наук: 12.00.08 / Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2002. – 393 арк.
230. Степанюк А.Ф. Сущность исполнения наказания. -Харьков: Фолио, 1999. -256 с.
231. Кримінально-виконавче право України: Підручник / За ред. проф. А.Х. Степанюка. – Х.: Право, 2006. – 256 с.
232. Фаренюк С.Я., Корчинський В.О. Виправлення засуджених— основна мета нового пенітенціарного законодавства // Проблеми пенітенціарної теорії та практики. Бюлетень КІВС.— 1998.— № 3.— С. 3-9.
233. Фаренюк С.Я. Пенітенціарні засади проекту кримінально-виконавчого кодексу України // Проблеми пенітенціарної теорії та практики. Бюлетень КІВС.— 1997.— № 2.— С. 25-29.
234. Чакубаш Ю.В. Наукове дослідження проблеми еволюції кримінально-виконавчих систем країн світу // Одеський інститут ВС. – Вісник Одеського інституту ВС. – Одеса, 1998 р. – Вип. 4. – С. 37-42.
235. Ягунов Д.В. Державне управління та пенітенціарна система України: проблеми співвідношення // Актуальні проблеми державного управління. –Одеса: ОРІДУ УАДУ, 2002. — № 11. – С. 278-288.
236. Ягунов Д.В. Ресоціалізація засуджених як складова державної соціальної політики // Актуальні проблеми державного управління. – Одеса: ОРІДУ УАДУ, 2002. — № 12. – С. 180-186.
237. Ягунов Д.В. Ресоціалізація засуджених як напрямок соціальної політики держави // Вироблення державної політики. Київ: НАДУ при Президентові України – Канадське бюро міжнародної освіти – Центр досліджень адміністративної реформи, 2003. – С. 177-191.
238. Ягунов Д.В. Державне управління пенітенціарною системою України: механізми ресоціалізації засуджених. – Автореферат … к.ю.н. – Одеський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України. – Одеса. – 2004 р. – 21 с.
239. Ягунов Д.В. Державне управління пенітенціарною системою України: механізми ресоціалізації засуджених. – Дисертація … к.ю.н. – Одеський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України. – Одеса. – 2004 р. – 234 с.
240. Радов Г.О. Першочергові проблеми пенітенціарної політики України на сучасному етапі // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. -1996 — №1. – С. 14.
241. Радов Г.О. Роль та місце пенітенціарної системи в структурі державного управління України // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. 1(2) – 1997. – С. 5-10.
242. Радов Г.А. Тюрьма как особый вид социальной клиники // Тюремная реформа: поиски и достижения. Харьков. «ФОЛИО», 1999. – С. 52-56.
243. Радов Г.А. Персонал и взаимодействие тюрьмы и общества // Тюрьма и общество. Материалы семинара 27-29 мая 1999 года. ― Донецк: Донецкий мемориал, 1999. ― 140 с.
244. Радов Г.О. Права людини і кримінально-виконавча система // Права людини. – 2000. — № 31(216). — С. 2-6.
245. Радов Г.О. Пенітенціарна ідея: Думки на тему. – К.: МП «Леся», 1997. – 228 с.
246. Усенко В.Ф., Гречанюк С.К. Організаційно-правові аспекти підприємницької діяльності засуджених до позбавлення волі // Науковий вісник Національної академії ДПС України. – 2004 р. — № 5 (27). – С. 254-258.
247. Жук І.Л. Проблеми економічної ефективності праці засуджених. – К.: РВПС України НАНУ, 1999. – 135 с.
248. Жук І.Л. Соціально-демографічні і соціально-економічні фактори ефективності праці засуджених у пенітенціарних установах України // Науковий вісник НАВСУ. – К., 2001. – Вип. 1. – С. 152-158.
249. Жук І.Л. Ефективність праці засуджених в умовах трансформації ринкових відносин в Україні // Науковий вісник НАВСУ. – К., 2000. – Вип. 1. – С. 93-102.
250. Жук І.Л. Праця засуджених в пенітенціарних установах України: проблеми і напрями гуманізації: Дис. … к.е.н.: НАН України. – Рада по вивченню продуктивних сил України. – К., 2003. – 229 арк.
251. Жук Л.А., Жук І.Л. Ефективність використання трудових ресурсів засуджених в умовах трансформації ринкової економіки. – Збірник наукових праць // Проблеми праці, економіки та моделювання. – Хмельницький. – 1998.
252. А.Л. Калінюк. Правове регулювання фінансової діяльності установ пенітенціарної системи // Право України – 2004 — № 3. – С. 46-49.
253. Неживець О.М. Організація та ефективність використання праці засуджених до позбавлення волі в умовах реформування кримінально-виконавчої системи // Науковий вісник НАВСУ. – 2002. – Вип. 4. – С. 103-107.
254. Неживець О.М. Правове регулювання оплати праці засуджених в пенітенціарних установах України // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2002. – № 1. – С. 74–77.
255. Неживець О.М. Забезпечення соціальної і трудової реабілітації осіб, звільнених з місць позбавлення волі. – Автор. дисертації … к.ю.н. – НАВСУ – Київ. – 2005 р. – 22 с.
256. Попов В., Чеченко І. Використання праці засуджених до позбавлення волі // Вісник прокуратури. – 2003. – № 9. – С. 116-118.
257. Стефанов С.А. Анализ некоторых показателей трудовой деятельности осужденных // Актуальні проблеми держави та права. -Одеса, 2000. — Випуск 7. -С. 255-263.
258. Стефанов С.О. Організаційно-правові проблеми трудової зайнятості засуджених у місцях позбавлення волі // Автореф дис…канд. юр.наук: 12.00.08 / Одеська нац. юр. академія. — Одеса, 2002. — 19 с.
259. Стефанов С.О. Організаційно-правові проблеми трудової зайнятості засуджених у місцях позбавлення волі // Дисертація … к.ю.н. — Одеська нац. юр. академія. — Одеса, 2002. — 191 с.
260. Allen Francis (1981) The Decline of the Rehabilitative Ideal: Penal Policy and Social Purpose. New Haven and London: Yale University Press. – 132 p.
261. Chui Wing Hong and Nellis Mike. «Creating the National Probation Service — New Wine, Old Bottle?» in Wing Hong Chui and Mike Nellis (eds.), Moving Probation Forward: Evidence, Arguments and Practice. Pearson Education Limited, 2003. – 292 p.
262. O’Brien Patricia. The Prison on the Continent Europe. Norval Morris and David J. Rothman (eds.), The Oxford History of the Prison. NewYork-Oxford: OxfordUniversityPress, 1995. – 489 p.
263. Вивьен Стерн. Разработка мер, альтернативных тюремному заключению в странах центральной и восточной Европы и Средней Азии. – Справочник. – Документы КОЛПИ 6. – 2002 г. – 62 с.
264. Griffiths Curt and Verdun-Jones Simon. Canadian Criminal Justice. Toronto and Vancouver, 1989. – 469 p.
265. Carney Louis. Corrections: Treatment and Philosophy. New Jersey: Prentice-Hall, Inc, 1980. – 352 p.
266. Martinson Robert. «What Works? – Questions and Answers about Prison Reforms», in Francis T. Cullen and Brandon K. Applegate (eds.), Offender Rehabilitation: Effective Correctional Intervention. Ashgate Publishing Company, 1997. – 511 p.
267. Thomas O. Murton. Prison management: The Past, the Present and the Possible Future. In Prisons: Past, Present and Possible Future. Ed. by Marvin E. Wolfgand. D.C. Helth and Co. Lexington, Ma, Toronto, 1979.
268. Enthony P. Travisono. The American Prison: From the beginning… ACA, Glencoe Press, 1983.
269. Фуко М. Надзирать и наказывать. М.: Ad Marginem, 1999. -480 с.
270. Foucoult Michel. Discipline and Punish: The Birth of the Prison. Penguin Books, 1991. – 333 p.
271. Scharg Clarence. «Some Foundation for a Theory of Correction», in Donald R. Cressey (ed.), The Prison: Studies in Institutional Organization and Change, New York: Holt, Rinenart and Winston, Inc, 1961. — 392 p.
272. Klare Hugh J. Anatomy of Prison. Hutchinson & Co, 1960. – 159 p.
273. Митфорд Дж. Тюремный бизнес. Ї М.: Прогресс, 1978. – 389 с.
274. Michael and Dignan James. The Penal System: An Introduction. Third Edition. SAGE Cavadino Publications, 2002. – 405 p.
275. Joel Dana. ‘The Privatization of Secure Adult Prison: Issues and Evidence’, in. Gary W. Bowman, Simon Hakim and Paul Seidenstat (eds.), Privatizing Correctional Institutions. New Brunswick and London: Transaction Publishers, 1994. – 246 p.
276. Durham Alexis. ‘The Future of Correctional Privatisation: Lessons from the Past’, in. Gary Bowman, Simon Hakim, and Paul Seidenstat (eds.), Privatizing Correctional Institutions. New Brunswick and London: Transaction Publishers, 1994. – 246 p.
277. Cikins I. Warren. ‘Partial Privatization of Prison Operations: Let’s Give It a Chance’, in. Gary W. Bowman, Simon Hakim and Paul Seidenstat (eds.), Privatizing Correctional Institutions. New Brunswick and London: Transaction Publishers, 1994. – 246 p.
278. Logan Charles. Private Prisons: Cons and Pros. New York-Oxford: Oxford University Press, 1990.
279. М.Н. Ганжа, В.А.Аганин. Правовой статус предприятий УМС. — Ведомости уголовно-исполнительной системы. — № 2 – 2004. – С. 34-35.
280. Барабаш А. Внешнеэкономическая деятельность предприятий уголовно-исполнительной системы. – Преступление и наказание. – 1998. — № 10-12. – С. 26.
281. Н. Гуцал. Насущныезадачи реформирования промышленного комплекса УИС. – Ведомости уголовно-исполнительной системы. — № 3 – 2004. – С. 34-36.
282. Дерюга Н.Н., Петров А.Я. Принцип обязательности труда для осужденных и его развитие в уголовно-исполнительном кодексе России // Государство и право. – 1998. — № 4. – С. 80-85.
283. Дерюга Н.Н., Петров А.Я. Эффективен ли труд осужденных?: (опыт конкретного социологического исследования) // Соц. законность. – 1991. — № 11. – С. 66-68.
284. М. Детков. Производство и труд в свете реформ системы исполнения уголовных наказаний в Российском государстве. — Ведомости уголовно-исполнительной системы. — № 6 – 2003. – С. 35-40.
285. С. Истомин. Из истории развития сельскохозяйственного производства пенитенциарной системы. – Ведомости уголовно-исполнительной системы. — № 8 – 2004. – С. 32-35.
286. Е. Емельянова. К вопросу о проблеме правового обеспечения реформы производственного сектора УИС — Ведомости уголовно-исполнительной системы. — № 7 – 2004. – С. 31-33.
287. Ю.В. Медведєв. Воспитательные и экономические задачи ИТУ в новых условиях хозяйствования // Вопросы совершенствования нормативного регулирования деятельности ОВД. – Уфа, 1991. – Ч. 2. – С. 28-34.
288. О. Погудин. Правовой статус предприятий УМС. Каким ему быть? — Ведомости уголовно-исполнительной системы. — № 2 – 2004. – С. 30-33.
289. О. Погудин. Некоторые вопрсы организации оплаты труда осужденных к лишению свободы. — Ведомости уголовно-исполнительной системы. — № 1 – 2005. – С. 30-35.
290. УткинВ.А. Рыночные отношения и организационные формы привлечения осужденных к труду // Материалы научно-практического семинара «Проблемы труда осужденных в условиях становления рыночной экономики». – Домодедово, 1996. – С. 6-19.
291. В. Федичев. Обеспечение трудовой занятости спецконтингента за счет создания дополнительных рабочих мест. — Ведомости уголовно-исполнительной системы. — № 6 – 2003. – С. 14-16.
292. С.Федотов. Обсуждены задачи промышленного комплекса // Преступление и наказание. – 2003. — № 4. – С. 18-22.
293. О. Царьков, В. Шатилов. Производственный комплекс. – Преступление и наказание. — № 3 – 2004. – С. 18-20.
294. Шампусов С.Х. Научная система проф. отбора рабочих кадров среди осужденных – важное условие их социальной реабилитации // Российский следователь. – 2004. — № 11. – С. 39-43.
295. Розпорядження Президента України № 110 від 21.05.2007 р. «Про заходи щодо реформування Державної кримінально-виконавчої служби України». — Офіційний вісник Президента України вiд 05.06.2007 — 2007 р., № 13, стор. 46, стаття 232.
296. Постанова Кабінету Міністрів України № 916 від 11.07.2007 року «Про затвердження Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань». — Офіційний вісник України вiд 27.07.2007 — 2007 р., № 52, стор. 98, стаття 2116, код акту 40450/2007.
297. Указ Президента України № 627 від 28.07.2007 р. «Про зупинення дії постанови Кабінету Міністрів України від 11 липня 2007 року № 916. — / http: // www. kvs.gov.ua.
298. Постанова КМ УРСР від 11.07.1991 р. № 88 «Про Основні напрями реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР». — / http: // www. rada.gov.ua.
299. Указ Президента України «Про утворення Державного департаменту України з питань виконання покарань» № 344 від 22.04.1998 р. // Офіційний вісник України. – 1998. — № 16. – Стор. 9, стаття 589.
300. Указ Президента України «Про Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань» № 827 від 31.07.1998 р. // Офіційний вісник України. – 1998. — № 31. – Стор. 3.
301. Указ Президента України «Про виведення Державного департаменту України з питань виконання покарань з підпорядкування Міністерства внутрішніх справ» № 248/99 від 12.03.1999 р. // Офіційний вісник України. – 1999. — № 11. – Стор. 13.
302. Закон України «Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України у зв'язку з утворенням Державного департаменту України з питань виконання покарань» № 312-ХІV від 11.12.1998 р. // Відомості Верховної Ради. – 1999. — № 4. – Стаття 35.
303. Кримінально-виконавчий кодекс України № 1129-4 від 11 липня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2004. — № 3-4. – Ст. 21
304. Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» № 2713-ІV від 23.06.2005 р. // Відомості Верховної Ради. – 2005. — № 30. – Ст. 409.
305. Постанова Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо забезпечення діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань» № 653 від 22.04.1999 р. // Офіційний вісник України. – 1999. — № 16. – Стор. 83.
306. Постанова Кабінету Міністрів України «Про поліпшення діяльності установ кримінально-виконавчої системи» № 446 від 05.08.1992 р. / http: // www. zakon1.rada.gov.ua.
307. Постанова Кабінету Міністрів України «Про Програму приведення умов тримання засуджених, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, а також осіб, що тримаються у слідчих ізоляторах і лікувально-трудових профілакторіях, у відповідність з міжнародними стандартами» № 31 від 26.01.1994 р. / http: // www. zakon1.rada.gov.ua.
308. Постанова Кабінету Міністрів України від 18.01.2000 р. № 73 «Про першочергові заходи щодо забезпечення діяльності кримінально-виконавчої системи та державну підтримку її подальшого реформування»/ — На шляху реформування. — Газета «Закон і обов’язок» № 15, квітень, 2006 р. – С. 3.
309. Постанова Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо зміцнення матеріальної бази органів та установ кримінально-виконавчої системи на 2000-2004 роки» № 986 від 20.06.2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. — № 25. – Стор. 110, стаття 1053.
310. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Програми подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002 — 2005 роки» № 167 від 15.02.2002 р. // Офіційний вісник України. – 2002. — № 8. – Стор. 149, стаття 350.
311. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної програми покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2010 роки» № 1090 від 03.08.2006 р. // Офіційний вісник України. – 2006. — № 32. – Стор. 64, стаття 2315.
312. Постанова Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до переліку центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів» № 683 від 17.05.2006 р. // Офіційний вісник України. – 2006. — № 20. – Стор. 158, стаття 1480.
313. Державний департамент України з питань виконання покарань. – Біла книга. / http: // www. kvs.gov.ua.
314. Ременсон А.Л. Теоретические вопросы исполнения лишения свободы и перевоспитания заключенных. Томск, 1965.
315.Сперанский И.А. Принципы советского исправительно-трудового права и их закрепление в Основах исправительно-трудового законодательства Союза ССР и союзных республик. М., ВШ МВД СССР, 1970, с. 20-21.
316. Хан-Магомедов Д.О. Научно-технический прогресс и уголовное право. М., 1975. – с. 34.
317. Курляндский В.И. Пределы возможности с точки зрения юриста. – Лит. газ., 1975, № 12.
318. ЗотовА.Т. Проблемы организации и осуществления исправительной работы в УИС. – Пенитенциарная система: настоящее и будущее: Сборник материалов научно-практической конференции. – М: НИИ УИС Минюста РФ, 2001. – С. 116-117.
319. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях. М., 1939. – С. 243.
320. Впровадження альтернативних видів кримінальних покарань в Україні: Посібник / За ред. Беци О.В. – К.: «МП Леся», 2003. – 116 с.
321.Основні питання діяльності кримінально-виконавчої системи. – Ч. 1. – ДДУПВП. – Київ, МП Леся, 2001 р.
322. Закон України «Про прокуратуру» № 1789-ХІІ від 05.11. 1999 р. // Відомості Верховної Ради. – 1991. — № 53. – Стаття 793.
323. Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини» № 776/97 від 23.12.1997 р. // Відомості Верховної Ради. – 1998. — № 20. – Стаття 99.
324. Закон України «Про службу безпеки України» № 2229-ХІІ від 25.03.1992 р. // Відомості Верховної Ради. – 1992. — № 27. – Стаття 382.
325. Конвенція Ради Європи «Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню» від 26.11.1987 р. – Страсбург // Ратифікована Законом України № 33/97 від 24.01.1997 р. / http: // www. zakon1.rada.gov.ua.
326. Наказ ДДУПВП «Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань» № 275 від 25.12.2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003. — № 52. – Том 2. — Стор. 861, стаття 2898.
327. Наказ ДДУПВП «Про затвердження Інструкції з організації порядку і умов виконання покарання у виді обмеження волі» № 27 від 16.02.2005 р. // Офіційний вісник України. – 2005. — № 10. – ст. 511.
328. Закон України «Про освіту» № 1060-XIIвiд 23.05.1991 р. // Відомості Верховної Ради, 1991, N34, ст. 451.
329. Закон України « Про Вищу освіту» № 2984-14 вiд 17.01.2002 р. // Відомості Верховної Ради, 2002, N20, ст. 134.
330. Європейські пенітенціарні правила. — Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій. – Українсько-Американське бюро захисту прав людини. – Амстердам – Київ, 1996. – С. 171-217.
331. Конституція України (із змінами і доп.). – К.: Атака, 2006. – 64 с.
332. Филин О.А. Некоторые аспекты совершенствования действующего уголовно-исполнительного законодательства. – Пенитенциарная система: настоящее и будущее: Сборник материалов научно-практической конференции. – М: НИИ УИС Минюста РФ, 2001. – С. 45-46.
333. Зарубіжний досвід. — Державний департамент України з питань виконання покарань. — / http: // www. kvs.gov.ua.
334. Звіт про виконання плану роботи ДДУПВП у І кварталі 2006 року. — Газета «Закон і обов’язок» № 16, квітень 2006 р. – с. 2.
335. З виступу на засіданні колегії Генеральної прокуратури України з питання дотримання законності при виконанні покарання у виді обмеження волі, 16 червня 2007 року. – / http: // www. kvs.gov.ua.
336. Нотатки з колегії. — Газета «Закон і обов’язок» № 15, квітень 2006 р. – С. 1.
337. Обговорили актуальні питання. — Газета «Закон і обов’язок» № 40, жовтень 2006 р. – с. 2.
338. Довідка Управління соціально-психологічної роботи ДДУПВП. – 2007 р.
339. Довідка Управління організації виробничої діяльності ДДУПВП. – 2006 р.
340. Проект Стратегії подальшого реформування КВС. — / http: // www. kvs.gov.ua.
341. Звітні дані виїзного засідання Комітету ВР України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності 15 лютого 2007 р. на тему: «Про дотримання законності в установах виконання покарань» / http: // www. kvs.gov.ua.
342. Маньков А.Г. Уложение 1649 года: Кодекс феодального права России. – Л.: Наука, 1980. – С. 225.
343. Российское законодательство Х-ХХ веков: [Тексты и комментарии]: в 9 томах. – Т. 5: Законодательство периода расцвета абсолютизма. – М.: Юрид. лит., 1984. – С.266.
344. Шелкопляс В.А. Карательный аппарат России во второй половине ХІХ века. М., 1994.- С. 84.
345. История исправительно-трудовых учреждений Беларуси: Курс лекций. – МВД РБ, АМВД – Мн., 1999.– 219 с.
346. 10. Руднік В. Соціальні проблеми кримінального покарання у вигляді позбавлення волі та його альтернативи / Європейскі громадські санкції та заходи (матеріали семінарських слухань, 11-12 квітня 2000 року). Мінистерство юстиції України — Рада Європи, 2000. — С. 95-103.
347. Дорошенко И.А., Кетов В.К. Первые исправительно-трудовые учреждения. — Исправительно-трудовые учреждения: Бюллетень ВНИИ МВД СССР. – 1979 г. — №7. – С. 72-73.
348. Стучка П.И. Избранные решения по марксистско-ленинской теории права. ― Рига: Латв. гос. изд-во, 1964. ― 750 с.
349. 13. В.Г. Розумный. Исправительно-трудовое право Украинской ССР в 1917-1925 гг. – Авотрефератдис…к.ю.н./ Харьк. юрид. ин-т.– Харьков, 1970. – 21 с.
350. Зібрання постанов Уряду України: журн. — К., 1920. — № 5. — Ст. 82.
351. Сборник декретов, положений, инструкций и циркуляров по ЦеКарОт за 1920 г. – Х.: НКЮ УССР, 1921.-С. 13-18.
352. Становление советского исправительно-трудового права (октябрь 1917-1925 гг.). Вып. 1. Ч.2: Учеб. пособие. – Рязань: РВШ МВД СССР, 1984.–84с.
353. Савицкий Т. Исправительно-трудовые сельскохозяйственные колонии. – Х.: Юриздат Наркомюста Украины, 1925. – С.12.
354. Салаутдинов С.А. Условное осуждение к лишению свободы с обязательным привлечением осужденного к труду: Автор. Дис. … к.ю.н.:12.00.08 / ВИ по изучению и разр. мер предупр. прест-ти . – М., 1973. – С. 17.
355. Петрашев В.Н. Условное освобождение из мест лишения с обязательным привлечением осужденного к труду: Учеб. пособ. – М.: АМВД СССР, 1981. – 72 с.
356. З.А. Астемиров. История советского исправительно-трудового права.: Лекция / МВД Рязанская ВШ. – Рязань, 1975. – С.24.
357. Организация труда осужденных к лишению свободы и экономика исправительно-трудовых учреждений. – Академия МВД СССР. Москва, 1981. – 381 с.
358. Соколов Б.В. Наркомы страха. Ягода, Ежов, Берия, Абакумов. — М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2001. — 384 с.
359. Авербах И.Л. Проблема закрепления перековки // Проблемы уголовной политики. Книга 1. (Сборник статей). ― М.: ОГИЗ.- 1935. ― С. 101-118.
360. Conquest Robert. The Soviet Police System. “TheBodleyHead”, 1968. – 103 p.
361. Кузьмин С.И. Исправительно-трудовые учреждения в СССР (1917-1953 гг.) / АМВД СССР.- М., 1991. – 132 с.
362. Кузьмин С.И. Деятельность исправительно-трудовыхучреждений(1936-1960гг.) / АМВД СССР.- М., 1989. – С.58.
363. Панасенко В.З. Из истории становления и развития ИТУ МВД СССР. – Алма-Ата, 1987. – С.47.
364. Мелентьев М.П., Жарый В.Д. Становление и развитие испарвительно-трудового законодательства Украинской ССР: Учеб. пособ. – Домодедово: ВИПКРР ИТУ МВД СССР, 1989. – С. 53.
365.Карпец И.И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы. – М.: Юрид.лит., 1973. – С. 140.
366. Кузьмин С.И. Развитие советских исправительно-трудовыхучрежденийв 60 – 80-х годах: Учебное пособие/ АМВД СССР.- М., 1990.- 91 с.
367. Организационно—экономическое развитие промышленных предприятий уголовно-исполнительной системы. – http: // www. mirrabot.com.
368. Богатырев И. Совершенствование системы управления исправительно-трудовыми учреждениями // К новой жизни. — 1979. — №7. – С. 5.
369. Стручков Н.А. Новые аспекты использования наказания и перевоспитания // Воспитание и правопорядок. – 1981. — №6. – С.66.
370. Зелинский А.Ф. Некоторые проблемы исправительно-трудового права в свете современных психологических представлений // Повышение эффективности исполнения уголовного наказания в свете решений ХХVIIсъезда КПСС. – Рязань, 1988. – С.96-97.
371. Клюев Л.В. Четкое определение прав и обязанностей осужденных как гарантия законности в деятельности администрации колоний-поселений // Предупреждение правонарушений в ИТУ и спецкомендатурах административно-правовыми средствами. – К., 1983. – С. 155-159.
372. Мелентьев М.П. Проблемы выражения и закрепления в уголовно-исполнительном законодательстве политической и воспитательной функции права // Труды Академии МВД СССР: правовые и организационные основы исполнения уголовных наказаний. – М., 1991. – С. 38-42.
373. О.В. Гулак. Теоретико-правові засади організації діяльності кримінально-виконавчих установ відкритого типу. – Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – Збірник наукових праць. – МВС України, Донецький юридичний інститут МВС. — № 3, 2005. – С. 286-297.
374. Гулак О.В. Короткий історичний нарис розвитку підприємств кримінально-виконавчих установ в Україні. – Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – Щорічний бюлетень. – К.: КЮІ КНУВС, 2005. – С. 418-427.
375. Загальна теорія держави і права: Навч. Посіб. / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін.; За ред. В.В. Копєйчикова. – К., 2001. – 320 с.
376.Туманов Г.А. Организация управления в сфере охраны общественного порядка. – М., 1972. – С. 166.
377. Туманов Г.А. Человеческий фактор государственного управления // Сов. Государство и право. – 1986. № 10. – С. 3-11.
378. Астемиров З.А. Теоретические аспекты научной организации деятельности исправительно-трудовых учреждений // Актуальные проблемы научной организации исправления и перевоспитания осужденных. – Рязань, 1974. – С. 46.
379. Организация труда осужденных к лишению свободы и экономика исправительно-трудовых учреждений. / Учебник для слушателей высших учебных заведений МВД СССР. – Москва, 1981. – 381 с.
380. Уголовно-исполнительное право (Теоретические и практические аспекты исполнения наказания в отношении некоторых категорий осуждённых): Учеб. Пособ./ составитель В.А. Сушко. – Одесса: Астропринт; ОИУМ; ОИПП, 1998. — 240 с.
381. Закон України «Про підприємства в Україні» № 887-XIIвiд 27.03.1991 р. // Відомості Верховної Ради, 2003, N18, N19-20, N21-22, ст. 144.
382. Господарський кодекс України № 436-15 від 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради, 2003, № 18, № 19-20, № 21-22, ст. 144.
383.Кодекс законів про працю № 332-8 від 10.12.1971 р. // Відомості Верховної Ради УРСР від 17.12.1971 – 1971 р., № 50, стор. 375.
384. Збірник нормативно-правових актів з питань забезпечення діяльності кримінально-виконавчої системи. – Том 1. – Київ, МП Леся. 2002 р., ст. 155-156.
385. Про закупівлю продукції підприємств громадських організацій інвалідів та пенітенціарної системи. — Постанова КМ України № 1436 від 10.09.2003 р. – Урядовий кур’єр від 19.09.2003 р. — № 175.
386. Про результати перевірки використання коштів Державного бюджету України, виділених Державному департаменту України з питань виконання покарань у 2004 році на забезпечення його діяльності та реформування кримінально-виконавчої системи / Підготовлено департаментом з питань безпеки держави та правоохоронної діяльності і затверджено постановою Колегії Рахункової палати від 22.03.2004 № 5-1 / — Київ: Рахункова палата України, 2005. – Випуск 13.
387. Про результати перевірки використання бюджетних коштів на утримання Державного департаменту України з питань виконання покарань та підвідомчих йому установ і підприємств / За матеріалами Колегії Рахункової палати від 29.08.2000 року / Відпов. За випуск департамент контролю використання коштів цільових бюджетних та державних позабюджетних фондів. – Київ: Рахункова палата України, 2000. – Випуск 22.
388. Основні питання діяльності кримінально-виконавчої системи. – Навчальний посібник. – Ч. 5 – Київ, МП Леся. 2001 р.
389. Наказ ДДУПВП, МОН України «Про затвердження Положення про навчальний центр при установі виконання покарань» від 26.02.2004 № 153/32. – Офіційний вісник України від 02.04.2004 р., № 11, стор. 92, стаття 680.
390. Утевский Б.С. Вопросы теории советского исправительно-трудового права и практики его приминения // Материалы теоретической конференции по вопросам исправительно-трудового права. – М., 1957. – С. 48.
391.А.С. Макаренко. Собрание сочинений, т. 4, с. 397.
392. Інформаційно-аналітична довідка Управління організації виробничої діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань. – 2006 р.
393. Інформаційно-аналітична довідка Управління організації виробничої діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань. – 2007 р.
394. Закон України «Про податок на додану вартість» № 168 від 03.04.1997 р. // Відомості Верховної Ради. – 1997. — № 21. – Ст. 156.
395. Резолюція громадських слухань щодо Законопроекту України «Про внесення змін до деяких актів щодо управління системою органів і установ виконання покарань». — м. Київ. — 20 березня 2007 р. / http: // www. kvs.gov.ua.
396. С.В. Бондарчук. Пояснювальна записка «Про доповнення до проекту Закону України«Про податок на додану вартість». — http://www.rada.kiev.ua.
397. Про внесення змін до Закону України «Про закупівлю робіт, товарів і послуг за державні кошти» та інших законодавчих актів України. — Закон України № 3205-IVвiд 15.12.2005 р. //Відомості Верховної Ради України. – 2006. — N14. — Ст.118.
398. Інформація сайту Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. — http://www.ombudsman.kiev.ua.
399. Інформаційно-аналітична довідка Управління організації виробничої діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань. – 2005 р.
400. У пошуках нових шляхів до покупця. Стаття. // Газета «Закон і обов’язок». – 2006 р. — № 13-14. – С. 3.
401. Наказ Міністерства економіки України і Фонду державного майна України 375/2298 від 18 грудня 2003 р. «Про затвердження критеріїв ефективності управління суб’єктів господарювання державного сектору економіки»// Офіційний вісник України від 23.01.2004 – 2004 р., № 1, стор. 230, стаття 24.
402. Нотатки з засідання розширеної колегії ДДУПВП. – Липень 2005 р.
403. Газета «Закон і обов’язок». — № 24-25, червень 2005 р. – С. 3.
404. К. Пясецький. Розвиток у рамках можливості. // Газета «Закон і обов’язок». – 2006 р. — № 13-14. – С. 3.
405. Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими. — Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій. – Українсько-Американське бюро захисту прав людини. – Амстердам – Київ, 1996. – С. 47-62.
406. Популярна юридична енциклопедія / Кол. авт.: В.Г. Гіжевський, В.В. Головченко, С. Ковальський та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 528 с.
407. Русецкий А.Е. Государственное управление / http: // www. / alex-law.narod.ru.
408. Марцев А.И. Определение задач испраивтельно-трудовых учреждений // Актуальные проблемы перевоспитания осужденных. – Рязань, 1974. – С.10.
409. Познышев С.В. К вопросу о преобразовании нашей каторги. – М., 1914, с. 4-7.
410. Производительность труда в условиях развитого социализма. М., 1979, с. 215-217.
411. Корнеску В.И. Производительность труда и человеческий фактор. М., 1979, с. 158.
412. Советское трудовое право: Учебник / Под ред. В.Г.Малова, Ю. П. Орловского. — М.: Юрид. лит., 1989. -361 с.
413. Радянське трудове право. — К., 1975. — С. 23-24.
414. Рагимов И. Теоретические и практические проблемы исправительно-трудового воздействия. — Баку, 1981. -75 с.
415. Інструкція з оплати праці засуджених до обмеження та позбавлення волі: Затверджена наказом ДДУПВП № 191 від 4 жовтня 2004 р. // Офіційний вісник України. – 2004. — № 42. – Ст. 2791.
416. Бодюл Є.М. Правові та організаційні засади виконання покарання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу. Канд. р-та…к.ю.н. К. НАВСУ. — 2005. — С. 67.
417. Беляев Н.А. Цели наказания и средства их достижения. — Л., 1963. -123 с.
418. Зубков А.И. Социально-правовые и организационные проблемы труда осужденных к лишению свободы.- Рязань, 1980. – С. 24.
419. Стручков Н.А. Курс исправительно-трудового права: Проблемы особенной части. – М.: Юрид. лит., 1985. – С. 118.
420. Збірник наукових праць Національної академії державного управління при Президентові України. – К.: НАДУ, 2005. – Вип. 2. – 552 с.
421. Курман Т.В. Государственная поддержка сельскохозяйственных предприятий как средство стимулирования их деятельности. – стан та перспективи розвитку аграрного права. – Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 26-27 травня 2005 р.). За заг. ред. В.М. Єрмоленка, В.І. Курила. – К., Магістр – ХІІ сторіччя, 2005 р. – с. 265.
422. Лямцева Т.В. Правове забезпечення виробничо-господарської діяльності державних спеціалізованих сільськогосподарських підприємств. – Автореферат на … к.ю.н. за спец. 12.00.06. – Харків, 2001. – 20 с.
423. Курило В.І., Курило Л.І. Ефективність державного управління у сфері АПК як елемент національної безпеки. – Національна безпека України: стан, кризові явища та шляхи їх подолання. Міжнародна науково-практичної конференція (Київ, 7-8 грудня 2005 р.). Збірник наукових праць. – К.: Національна академія управління – Центр перспективних соціальних досліджень, 2005. – 400 с.
424. Закон України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 рр.» від 18 січня 2001 р. // Урядовий кур’єр. – 2001, 20 лютого.
425. Закон України «Про фіксований сільськогосподарський податок» від 17 грудня 1998 р. № 320-ХІV// Відомості Верховної Ради. – 1999. — № 5-6. – Ст. 39.
426. Закон України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. // Голос України. – 2003, 29 липня.
427. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30 червня 1999 р. // Голос України. – 1999, 31 серпня.
428. Закон України № 2982-15 «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» від 18.10.2005. — Відомості Верховної Ради України. – 2006. — N 1. — Ст.17.
429. Закон України «Про державну підтримку сільського господарства в Україні» від 24 червня 2004 р. //Урядовий кур’єр. – 2004, 29 вересня.
430. Гапоненко В.Ф., Козлова А.П., Кунаев Э.Н. Научно-технический прогресс и интенсификация сельскохозяйственного производства в системе исправительно-трудовых учреждений. – Караганда: Карагандинская ВШ МВД СССР, 1989. – 129 с.
431. С. Истомин. Из истории развития сельскохозяйственного производства пенитенциарной системы. – Ведомости уголовно-исполнительной системы. — № 8 – 2004. – С. 32-35.
432. А.П. Козлова, О.Д. Родченкова. Состояние производства и переработки сельскохозяйственной продукции в уголовно-исполнительной системе. – Академия управления МВД России. – Москва, 2000. – 35 с.
433. Постанова КМ України «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» № 449 від 02.04.2002 р. // Офіційний вісник України. – 2002. — № 14. – Стор. 221, стаття 753.
434. Законопроект Закону України ВР ІVскликання «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України». – Поданий Ю.В. Тимошенко. — http: // www. rada.kiev.ua.
435. Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» № 1457 від 5 лютого 2004 р. — // Відомості Верховної Ради. – 2004. — № 35. – Ст. 411.
436. Закон України «Про Державний бюджет України на 2001 рік». — № 2120-3 від 7 грудня 2000 р. // Відомості Верховної Ради. – 2001. — № 2-3. – ст. 10.
437. Закон України “Про плату за землю” від 3 липня 1992 року № 2535-ХІІ// Відомості Верховної Ради. – 1992. — № 38. – ст. 560.
438. Інформаційно-аналітична довідка Сектору організації сільськогосподарського виробництва Управління організації виробничої діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань. – 2006 р.
439. Розпорядження КМ України «Про передачу майна радгоспу «Октябрьський» (Артемівського р-ну Донецької обл.) до сфери управління МВС» № 172 від 28 березня 1995 р. — http: // www. rada.kiev.ua.
440. Кримінально-виконавча політика України на сучасному етапі. — Газета «Закон і обов’язок» № 40-41, вересень 2005 р. – С. 2.
441. Газета «Закон і обов’язок» № 20, квітень 2005 р. – С. 3.
442. Газета «Закон і обов’язок» № 1, січень 2006 р. – С. 1.
443. В. Пучко. Заплановане треба доводити до логічного завершення. — Газета «Закон і обов’язок» № 4, лютий 2006 р. – С. 2.
444. Гулак О.В. Підприємства установ виконання покарань як об’єкт організаційно-правового регулювання. – Підприємство, господарство і право. — № 9, 2006. – С. 70-75],
445. Гулак О.В. Правові аспекти трудової зайнятості засуджених на підприємствах установ виконання покарань. – Адвокат. — № 6, 2006. – С. 15-20.
446. Курило В.І., Гулак О.В. Деякі проблеми діяльності сільськогосподарських підприємств кримінально-виконавчої системи України. – Держава та регіони. – Науково-виробничий журнал – Серія: Право, 2006 р., № 1. — С. 59-64.
447. Олена Гулак. Особливості державного управління у сфері працевлаштування засуджених до обмеження волі. – Збірник наукових праць Національної академії державного управління при Президентові України. – К.: Вид-но НАДУ, 2005. – Вип. 2. – с. 287-298.
448. Гулак О.В. Особливості державного регулювання діяльністю сільськогосподарських підприємств кримінально-виконавчої системи України. – Національна безпека України: стан, кризові явища та шляхи їх подолання. – Збірник наукових праць. – К.: Національна академія управління – Центр перспективних соціальних досліджень, 2005. – С. 296-300.
449. Гулак О.В. Особливості правового регулювання землевпорядкування сільськогосподарськими підприємствами кримінально-виконавчої системи України. – Актуальні проблеми земельної реформи та шляхи її вирішення. – Матеріали студентсько-аспірантської науково-практичної конференції (м. Київ, 10 березня 2005 р.) – К.: КМУ, НАУУ, 2006. – С. 46-49.
450. Гулак О.В. Проблемні аспекти організаційно-правового забезпечення діяльності підприємств кримінально-виконавчої системи України у контексті інтеграції у європейський правовий простір. – Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво: Тези доп. ІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. студ., аспірантів і молодих науковців, Луцьк, 18-19 травня 2006 р.: У 2-х т. – Луцьк: РВВ «Вежа» ВДУЛУ, 2006. – Т. 1. – С. 158-161.
451. Гулак О.В. Необхідність державної підтримки у сфері залучення інвесторів до діяльності підприємств кримінально-виконавчої системи України. – Актуальні проблеми прав людини та держави в умовах світової глобалізації: Збірник наукових праць / Матеріали науково-практичної конференції молодих науковців. (м. Київ, 22 лютого 2006 р.) – К.: НАУУ, 2006. – С. 30-32.
452. Гулак О.В. Державне сприяння створенню механізмів для реалізації засудженими до обмеження волі права на працю, вибір професії та роду трудової діяльності. — Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Сучасні наукові дослідження – 2006». – Том 3. – Право. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2006. – С. 73-75.
453. Гулак О.В. Особливості правового регулювання залучення засуджених до праці. – Право і суспільство: актуальні проблеми взаємодії – шляхи європейської інтеграції. — Матеріали конференції. – Вінниця: ВІ МАУП, 2006. – С. 145-147.
454. Курс на євроінтеграцію. — Газета «Закон і обов’язок» № 10-11, березень, 2006 р. – С. 4.
455. 2. Європейські пенітенціарні правила. — Газета «Закон і обов’язок» № 32-33, серпень 2006 р. – С. 5-12.
456. Andrews D.A., Zinger I., Hoge R.D., Bjnta J., Gendreu P. And Gullen F.T. (1990). Does Correctional Treatment work? A clinically — releavant and psychologically — informed typology of adult offenders. Criminal Jastice and Behavior, 10, 159-173 // In: What works? How We Know What Works? — Prepared for International Symposium on the Future of Corrections. Presented by Brendan Reynolds, Correctional Service Canada, October, 1993, P. 4.
457. Чакубаш Ю.В. Формування наукового погляду на тюрму як суспільно-державний інститут. // Проблеми пенітенціарної теорії та практики. Бюлетень КІВС.— 1998.— № 3.— С. 27-40.
458. Загальна декларація прав людини. — Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій. – Українсько-Американське бюро захисту прав людини. – Амстердам – Київ, 1996. – С. 7-10.
459. Основні принципи поводження із засудженими. — Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій. – Українсько-Американське бюро захисту прав людини. – Амстердам – Київ, 1996. – С. 61-63.
460. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання. — Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій. – Українсько-Американське бюро захисту прав людини. – Амстердам – Київ, 1996. – С. 40-47.
461. Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку. — Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій. – Українсько-Американське бюро захисту прав людини. – Амстердам – Київ, 1996. – С. 63-66.
462. Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню та ув’язненню у будь-якій формі. — Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій. – Українсько-Американське бюро захисту прав людини. – Амстердам – Київ, 1996. – С. 30-36.
463. Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини. — Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій. – Українсько-Американське бюро захисту прав людини. – Амстердам – Київ, 1996. – С. 154-171.
464. Кримінально-виконавче право України: Підручник / За ред. проф. А.Х. Степанка. – Х.: Право, 2006. – 256 с.
465.В.А. Льовочкін. Нормативно-правові та організаційні засади забезпечення реалізації в Україні міжнародних стандартів з прав і свобод засуджених до позбавлення волі. – Дисертація… к.ю.н. – Київ, 2002 р. – 197 с.
466. Пенитенциарные системы зарубежных стран: учебно-практическое пособие / Сост. В.И. Гуржий та М.П. Мелентьєв. – К.: РИО МВД Украины, 1993 – 104 с.
467. Пташинський О.Б. Пенітенціарна система України. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. – 204 с.
468. Система исполнения наказаний в Украине и стандарты совета Европы. – Материалы регионального семинара 26-27 апреля, 2000, Донецк. – Донецкий Мемориал. – Донецк, 2000. – с. 107.
469.Закон України № 1104-15 від 10.07.2003 р. «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк». — Відомості Верховної Ради. – 2004 р. — N6. — Ст. 39.
470. Служба пробації – реалії та перспективи. — Газета «Закон і обов’язок» № 49-50, грудень 2006 р. – С. 2.
471. Законопроект України «Про внесення змін до деяких законів України», поданий народним депутатом України Фельдманом О.Б. — http: // www. rada.kiev.ua.
472. Кодекс Азербайджанской Республики обисполнении наказаний от 14.07.2000 года. – Уголовно-исполнительные кодексы / «Донецкий мемориал» — Донецк, 2004 – 418 с.
473.Як змусити стандарти працювати. Практичний посібник з ефективного застосування міжнародних тюремних правил. Донецьк. – 2001. – 212 с.
474. Рекомендація Ради Європи R(2006) 2 – Прийнято Комітетом Міністрів 11 січня 2006 р. — Європейські пенітенціарні правила. — Газета «Закон і обов’язок» № 32-33, серпень 2006 р. – С. 5-12.
475. Восьмой конгресс ООН по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями. М. – 1990 – 92 с.
476. И.В. Шмаров. Принципы и общие положения международных правовых актов в сфере защиты прав человека и борьбы с преступностью и проблемы их реализации в советском исправительно-трудовом законодательстве. – Правовые и организационные основы исполнения уголовного наказания. – М., 1991. – С. 87 – 96.
477. Наказ ДДУПВП № 219 від 22 листопада 2001 р. «Про затвердження Положення «Про Науково-методичну раду Державного департаменту України з питань виконання покарань та її персональний склад»».
478. Шупилов В.П. Система исполнения наказания в США. – М., 1979. – С. 23.
479. 25. Тюрма по-американські або караючий меч демократії. — Газета «Закон і обов’язок» № 10-11, березень 2006 р. – С. 3.
480. AFSCME Resolution Opposing Prison Privatization. Resolution No: 89, 34th International Convention, June 26 – 30, 2000 Philadelphia, PA — http: // www.afscme.org.
481. Тюрма по-американські або караючий меч демократії. — Газета «Закон і обов’язок» № 12, березень 2006 р. – С. 3.
482. Звіт делегації ДДУВПВ, що відвідувала УВП Німеччини.- 2004 р.
483. Выступление директора ФСИН России Ю.И. Калинина на 18-м заседании СЕ РФ. – Преступление и наказание. — №5 – 2005. – С. 2-6.
484. Інформація офіційного сайту ФСВП РФ – http: // www. fsin.
485. Федеральный закон Российской Федерации «О внесении изменений и дополнений в законодательные акты Российской Федерации в связи с реформированием уголовно-исполнительной системы» от 21.07.1998 г. № 117-ФЗ. – http: // www. fsin.
486. Уголовно-исполнительный кодекс Российской Федерации от 18.12.1996 года.- Уголовно-исполнительные кодексы / «Донецкий мемориал» — Донецк, 2004 – 418 с.
487. Уголовно-исполнительный кодекс Республики Беларусь от 14.12.1999 года.- Уголовно-исполнительные кодексы / «Донецкий мемориал» — Донецк, 2004 – 418 с.
488. Положение о Федеральной службе исполнения наказаний, утвержденный Указом Президента Российской Федерации от 13 октября 2004 г. N 1314. — Ведомости уголовно-исполнительной системы. — № 8 – 2004. – С. 9-13.
489. Закон Естонії про виконання покарань, пов’язаних з ізоляцією від суспільства від 14.06.2000 року — Уголовно-исполнительные кодексы / «Донецкий мемориал» — Донецк, 2004 – 418 с.
490. Ми йдемо в європейський дім. — Газета «Закон і обов’язок» № 19, травень 2006 р. – С. 6.
491. Іван Богатирьов. Деякі проблемні питання застосування альтернативних видів покарань в Україні. – Підприємство, господарство і право. — № 6, 2003. – С. 84-87.
492. Візит експертів. — Газета «Закон і обов’язок» № 44, листопад 2006 р. – С. 2.
493. Законопроект України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо управління системою органів і установ виконання покарань». – Поданий КМ України, № реєстрації 3259 від 02.03.2007 р. – rada.gov.ua.
494. 24 квiтня 2007 — Чи потрібен такий закон? – / http: // www. kvs.gov.ua.
495. 5 квiтня 2007 – Рецепти від Ради Європи. — / http: // www. kvs.gov.ua.
496. Проект Концепції розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України. — / http: // www. kvs.gov.ua.
497. Звіт про виконання плану роботи ДДУПВП за ІІІ квартал 2006 року. – Газета «Закон і обов’язок» № 43, жовтень 2006 р. – С. 2.
498. Проект Закону України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального, Кримінального та Кримінально-виконавчого кодексів України». — № реєстр. 2491 від 07.11.2006 р., поданий КМ України на 2 сесії Vскликання.
499. Олег Маховський. В’язниці потребують інвестицій. — Вечірній Київ. — № 114, 24 червня 2005 р.
500. Митфорд Дж. Тюремный бизнес. ― М.: Прогресс, 1978. – 389 с.
501. Трубников В.М., Филонов В.П., Фролов А.И. Уголовно-исполнительное право Украины. ― Донецк, 1999. ― 639 с.
502. Кримінально-виконавче право України (Загальна та Особлива частини) / О.М.Джужа, С.Я.Фаренюк, В.О.Корчинський та інш. — К: Юрінком Інтер, 2002. – 446 с.
503. Буданов А.В. О научном обеспечении деятельности уголовно-исполнительной системы. – Пенитенциарная система: настоящее и будущее: Сборник материалов научно-практической конференции. – М: НИИ УИС Минюста РФ, 2001. –152 с.
504. Закон України «Про державні цільові програми». – Відомості Верховної Ради – 2004 р. — № 25 — Ст. 352.
505. Держава дбає про створення цивілізованої пенітенціарної системи – сьогодні. — Газета «Закон і обов’язок» № 32-33, серпень 2006 р. – С. 2.
506. Закон України № 1490-14 від 22.02.2000 р. «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти». — Відомості Верховної Ради – 2000 р. — № 20. — Ст. 148.
507. Михайленко П., Гельфанд И. Рецидивная преступность и средства ее предупреждения органами внутренних дел. ― К., 1970. ― 460 с.
508. В. Тонконог. Здравствуйте, гражданин начальник. – Закон і обов’язок. — № 38-39, вересень 2006. – С. 6.
509. Нотатки з колегії ДДУПВП. — Газета «Закон і обов’язок» № 10-11, березень, 2006 р. – С. 1.
510. Закон Российской Федерации «Об учреждениях и органах, исполняющих наказание в виде лишения свободы» // Ведомости Съезда народних депутатов РФ и ВС Российской Федерации. – 1994. — № 33. – Ст. 1316.
511. Макаренко А.С. О коммунистическом воспитании. М., 1956 – 296 с.
512. А.С. Макаренко. – Педагогическая поэма. — Собрание сочинений в четырех томах. – Т. 1. – М., «Правда», 1987. – С. 149-570.
513. Н. Калашник. Саме завдяки освіті засуджений отримує можливість стати самодостатньою особистістю. — Газета «Закон і обов’язок» № 20-21, травень, 2006 р. – С. 3.
514. Соціальна адаптація осіб, звільнених від покарання: проблеми та шляхи їх вирішення / За заг. ред. О.В. Беци – К.: «Сфера» — 2003. – 114 с.