Аксіологічні основи права
Аксіологічнии підхід до права з часів філософів права Нового часу посів одне із ключових місць у юриспруденції. Але з виникненням і розвитком посткласичної методології він значно трансформувався й набув нових обрисів, що відображається у наукових працях таких вчених, як В. Бачинін, Ю. Оборотов, А. Поляков, П. Рабінович.
У класичній і некласичній методології юриспруденції категорії правова цінність і цінність права розмежовувалися за ознакою їхньої первинної належності до права або забезпечуваності правом. Іншими словами, під правовими цінностями розумілися ті категорії, які первинно властиві праву, які воно в собі несе, які визначають його основу, формують догму. Під цінностями права — ті категорії, які правом захищаються, забезпечуються механізмами правового регулювання [2].
Однак подібне розмежування є досить хитким і формалізує сутність цінності права, не даючи змоги визначити механізм правоформування. Слід звернути увагу на те, що багато категорій, зважаючи на наведені визначення, можна розуміти у двох аспектах: і як правову цінність, і як цінність права. Справедливість, яку часто наводять як приклад, говорячи про правові цінності, що споконвічно властива праву й визначає його основу, також правом забезпечується, захищається й підтримується, тобто є цінністю права. Те саме можна сказати й про такі правові цінності, як свобода, формальна рівність, гуманність тощо.
Водночас деякі категорії, що належать до цінностей права, здійснюють настільки сильний вплив на право, настільки деформують його догму, що фактично іноді заміняють її, витісняють, однак при цьому розуміються цінностями, які забезпечуються правом. Наприклад, права людини, будучи сукупністю багатьох цінностей, є основою права, визначають його позитивне вираження. Іншими словами, права людини як певна ідеальна категорія в сучасній юриспруденції можуть сприйматися як правова цінність. Таким чином, теоретичне розмежування правових цінностей і цінностей права — ствердження, що вимагає уточнень, додаткових наукових розробок і більш глибокого вивчення у межах єдності природного й позитивного компонентів права.
Сучасній юриспруденції відомо кілька підходів до праворозуміння: природно-правовий, позитивістський (нормативістський), соціологічний тощо. Унаслідок проникнення принципу плюралізму (врахування множинності думок) не лише в політику, а й у посткласичну юриспруденцію, стає популярним інтегративний підхід до праворозуміння, який, зрештою, також не може бути визнаний як універсальний [1].
Посткласична методологія юриспруденції, порівняно з некласичною методологією, є більш зверненою до суб´єкта пізнання, робить його вихідною точкою всього усвідомлення правового життя. У правовій реальності категорія «суб´єкт пізнання», містить поняття «суб´єкт права», оскільки суб´єкт права завжди є суб´єктом пізнання правової матерії, її інтерпретації й оцінювання.
Однак слід зазначити, що виникнення постмодерну в праві як певного відображення його культурологічних властивостей зумовлено кількома факторами. Розглядаючи правовий розвиток у його діалектичному аспекті, можна зазначити, що він розвивається і трансформується за схемою, що нагадує «маятник». При цьому крайніми його положеннями є, з одного боку, позитивістське сприйняття права, насичене нормативним регулюванням, спрямоване насамперед на захист і становлення об´єктивних категорій правового буття, і, з другого боку, природньо-правове його розуміння, превалювання ненормативного регулювання, що орієнтується на суб´єктивне сприйняття права.
Постмодерн у праві є вираженням крайнього положення такого «маятника», природньо-правового його піка. Це пояснює ключову роль суб´єкта у сприйнятті права й усіх його категорій. Один із найважливіших підходів до праворозуміння — аксіологічний також знаходився під впливом посткласики і нині усе більше акцентується на суб´єктивізмі.
Таким чином, визначення й розуміння права проходить новий виток, вбираючи в себе такі характеристики, як нормативність (у сенсі позитивного оформлення), особистісну й соціальну значущість (як одного із соціальних регуляторів), а отже, і ціннісність, тому що право визнається абсолютною цінністю й містить ціннісні елементи. Крім того, право є абсолютною цінністю не тільки для суспільства в цілому, як найважливіший соціальний регулятор, а й абсолютною значущістю для особистості, на чому акцентує увагу сучасна правова аксіологія.
Розвиток права, як рух до його ідеального стану, збігається з атрактором розвитку людства, що має спіралеподібну форму [3]. Через певні часові проміжки воно, так чи інакше, повторює свою форму, але на якісно новому, вищому рівні. Природна й позитивна форми буття права є не стільки антагоністичними, скільки доповнюють одна одну, виступаючи компонентами одного явища. Між тим не виключено, що на певних етапах розвитку права один із цих елементів превалює у формуванні образу права.
Однак потрібно зазначити, що позитивне право — нормативне вираження найбільш значущих установок права природного, котре містить багато ненормативних регуляторів, запозичуючи їх з усіх соціальних інститутів: моралі, релігії, політики тощо. Наявність такого привнесення ззовні є доказом того, що запозичені елементи цінні для права й суспільства, потребують додаткового захисту за допомогою ефективніших регуляторів, чим, наприклад, суспільна думка. Іншими словами, перетікання певних соціальних установок і значимостей зі всеосяжного світу цінностей у сферу права робить їх цінностями права.
Це перший етап процесу, що названий філіацією, тобто перетіканням, привнесенням, прийняттям загальсоціальних цінностей у сфері права з метою їхнього додаткового захисту й охорони. Перший етап філіації цінностей виражатиметься у превалюванні природнього права, оскільки цінності, привнесені ззовні у право, перебувають у ненормативному континуумі, вони непозитивовані та діють на рівні правосвідомості людини й суспільства.
Оскільки законодавець, будучи членом суспільства, також на рівні своєї правосвідомості відчуває нові цінності права, він прагне захистити їх ще більш ефективним способом — по-зитивуючи їх у нормативно-правовому акті. Таким чином, цінності права набувають нормативного характеру, проникають у позитивне право, впливають на його основу, тобто стають правовими цінностями. Це другий етап філіації цінностей, пов´язаний із превалюванням позитивного права в регулюванні суспільних відносин. Того «запасу» правових цінностей, які були занормативовані законодавцем або судом, на певний період часу «вистачає» для суспільства, поки воно не сформулює нові, більш значущі цінності права.
Коли таке відбувається, настає третій етап руху цінностей, який характеризується дефіліаційними процесами. Цей етап може мати три різних атрактори. Першим варіантом дефіліації правових цінностей є їхня інфляція, втрата значущості через широке поширення й кінцеве втілення в життя. Ґрунтуючись на позиціях сучасної філософії, цінність — завжди рідкість, і така рідкість може бути загублена, оскільки її суспільна вартість буде зменшуватися з наближенням до втілення цінності як ідеї в життя [4]. Дифузіонування правової цінності призводить до втрати нею ціннісної характеристики, залишається лише її правовий аспект. Іншими словами, правова цінність стає нормою права.
Другий шлях дефіліації правових цінностей виражається в позбавленні правових цінностей свого статусу визначальних установок у сфері права через те, що вони не проходили попередні етапи формування, а були створені й нормативовані законодавцем без опори на природне право. Прикладом може бути нормативована цінність у тексті Конституції СРСР 1977 р. Комуністичної партії Радянського Союзу. Ця правова цінність ніколи не мала природно-правової основи, не відображалася у правосвідомості суспільства, тому з часом вона перетворилася із правового міфу у правову фікцію.
Нарешті, третій шлях дефіліації цінностей, найпоширеніший і природний шлях, що відображає розвиток права, — це відживання цінностей, втрата їхньої значущості через зміни в житті суспільства, держави, трансформації правового буття. Саме такий характер аксіологічного розвитку права приводить до систематичних змін законодавства, проведення кодифікаційних робіт, імплементаційних, апроксиматичних процесів.
Проаналізувавши стадії та способи руху цінностей у межах права, можна дійти висновків, що цінності права містяться насамперед у природньому праві, однак найважливіші з них пози-тивуються, набуваючи характеру правових цінностей. Таким чином, правові цінності в період свого функціонування залишаються також цінностями права, оскільки відображаються у правосвідомості суспільства, несуть актуальні ідеї для певного етапу розвитку права. Із подальшим еволюціонуванням суспільства правові цінності можуть втрачати свою природньо-правову основу, відживати, дифузіонувати.
Із розглянутим механізмом руху цінностей пов´язане ціннісно-нормативне регулювання як комплексна концепція постмодерністського права. Нині правознавці зазначають, що правове регулювання складається із двох основних елементів — нормативного й ненормативного. При цьому ненормативне регулювання складається з інформаційного, ціннісного й директивного [5]. При цьому сфера ціннісного регулювання суспільних відносин у теоретичних дослідженнях зазвичай зводиться до ненормативності, тому вважаємо, що це певне звуження значення правових цінностей. Адже, з огляду на викладені позиції, будучи навіть занормативованою у вигляді правової цінності, цінність права продовжує діяти як ненормативний регулятор, при цьому вона просто підсилюється нормативними інструментами захисту від неправомірних посягань.
Через це можна говорити про існування ціннісно-нормативного (що здійснюється за допомогою правових цінностей) і ціннісно-ненормативного (яке забезпечується, наряду з директивами й інформацією, цінностями права) регулювання.
Нормативне і ненормативне є двома компонентами правового регулювання. При цьому нормативність — це одна з властивостей права, як стверджують багато вчених [6; 7]. Однак слід зазначити, що нормативність — явище не лише правове. Воно властиве будь-якому соціальному організму. З´явившись на певному етапі розвитку права, нормативність набуває всеосяжного характеру, стає універсальним засобом регулювання суспільних відносин [8]. Нормативність характеризується упорядкованістю, системністю, логічністю. Ненормативність є вираженням ідейної, емоційної, духовної основ права [9]. Ненормативне — це сфера чуттєвого сприйняття у праві, що є предметом з´ясування й оцінки. Отже, нормативність є зовнішнім, формальним вираженням права, а ненормативність — його ціннісно-ідейним наповненням. Нормативність — це визначальна риса права, котра, ґрунтуючись на ненормативному характері сприйняття людиною правової реальності, є способом об´єктивації (форми) [10] цінностей права.
Нормативний характер правових цінностей не виключає їхньої ненормативності. Як було зазначено, правові цінності, будучи позитивованими цінностями права, є ціннісно-нормативним регулятором. А цінності права, що існують на рівні правосвідомості, чуттєвого сприйняття права, несуть у собі ціннісно-ненормативне регулювання. Водночас, якщо нормативна правова цінність збігається з уявленнями індивіда про належне право, заснованими на оціночному аспекті сприйняття правової реальності, то вона буде одночасно й цінністю права, тобто ненормативним регулятором.
Отже, проблема аксіологічних підстав права лежить у площині філіаційних процесів у ціннісній сфері суспільного буття, які характеризуються безперервним процесом поетапного зростання рівня об´єктивації цінностей права, що, зрештою, завершується становленням цінності права як правової цінності. Наявність цих етапів зумовлює наявність механізмів ненормативного й нормативного регулювання, які забезпечуються певними цінніснооціночними компонентами правової аксіології. Так, для ненормативного регулювання властива ключова роль цінностей права, що підкреслює ціннісно-ненормативний характер подібного регулювання; для нормативного регулювання, поряд із нормами, які становлять його основу, властива наявність правових цінностей, які в нормах закріплюються, слугують їхнім ідейним наповненням, і зумовлюють ціннісно-нормативну природу права.
ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ
1.Поляков А. В., Тимошина Е. В. Общая теория права : Феноменолого-коммуникативный подход: курс лекций. — СПб., 2003. — С. 237.
2.Оборотов Ю. Н. Теория государства и права (прагматический курс). — Одесса, 2006. — С. 35.
3.Гегель Г. В. Ф. Лекции по философии истории. — СПб., 1993. — С. 374.
4.Бодрияр Ж. Прозрачность зла. — М., 2000. — С. 10—11.
5.Оборотов Ю. П. Ценностно-нормативное регулирование в украинском праве // Актуальні проблеми політики : зб. наук. пр. — Одеса, 2007. — Вип. 31. — С. 27.
6.Алексеев С. С. Теория государства и права. — М., 2000. — С. 320.
7.Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс): учеб. — Харьков, 2005. — С. 276.
8.Теория государства и права : учеб. / под ред. В. К. Бабаева. — М., 2007. — С. 216.
9.Мельничук О. С. Право та держава в концепції правосвідомості І. О. Ільїна : моногр. — Одеса, 2008. — С. 49-50.
10. Кабальський Р. О. Нормативність права як предмет філософського аналізу : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.12 ; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. — X., 2008. — С. 12.