1. Режими та механізми регулювання ЗЕД в Україні.

2. Забезпечення суб’єктів господарювання достовірною інформацією про іноземні фірми.

3. Основні поняття про валюту та валютні цінності.

4. Поняття офшорної зони, її організаційні форми та чинні пільги.

5. Основні етапи становлення валютного регулювання в Україні після здобуття незалежності.

6. Страхування зовнішньоекономічного ризику.

Список використаної літератури.

1. Режими та механізми регулювання ЗЕД в Україні

Україна як молода суверенна держава ще не має достатнього досвіду здійснення ефективної ЗЕД. Це пояснюється передусім тим, що вона не мала змоги набути такого досвіду у складі колишнього СРСР.

В той же час світова економіка має багато прикладів вдалої ЗЕД, яка сприяє зростанню економічного благополуччя держави. Наслідки вдалої ЗЕД наочно демонструють, так звані Нові індустріальні країни (НІК).

Україна має у своєму розпорядженні чималий арсенал регуляторів зовнішньоекономічної діяльності, серед яких основними є правові, адміністративні, економічні.

Правове регулювання зовнішньоекономічних зв'язків включає розробку та прийняття нормативно-правової бази в Україні та виконання норм міжнародного права, приєднання України до міжнародних організацій та конвенцій, укладання міжнародних угод.

Будь-який суб'єкт господарської діяльності функціонує у відповідному правовому середовищі, яке формується на основі законодавчої бази. Тобто правила поведінки суб'єктів визначаються законодавством тієї країни, на ринку якої функціонує підприємство.

Економічні можливості підприємства у сфері зовнішньоекономічної діяльності обмежені правилами і обов'язками, які надає їм організаційно-інституційна підсистема функціонування економічної системи суспільства. Суть даної підсистеми визначається тією місією, яку відіграє процес організації в забезпеченні і упорядкуванні системи господарювання в цілому. Використання в механізмі зовнішньоекономічного співробітництва організацій-но-інституційних інструментів дозволяє упорядкувати складну систему взаємодії різних форм міжнародної організації виробництва і міжнародного обміну, взаємозв'язків між ними, взаємозалежності внутрішньої і зовнішньої сфери економіки. У процесі взаємодії всіх суб'єктів зовнішньоекономічних відносин відбувається формування міжнародної організаційної структури виробництва, розвиток організаційних форм і принципів його регулювання.

Інституція — така організація суспільних відносин, що втілює в собі норми економічного, політичного, правового життя суспільства. У даному контексті поняття інституційного механізму охоплює всі організаційні ланцюги міждержавного і міжнаціонального співробітництва. Разом з тим, визначаючи структуру міжнародного інституційного механізму як сукупності організаційних заходів, потрібно враховувати його міжнародну специфіку, метод створення правових норм, правового регулювання даного механізму, правового статусу організаційних утворень і суб'єктів правовідносин.

Правове забезпечення зовнішньоекономічної діяльності має відповідати двом критеріям: враховувати специфіку предмета і задовольняти потреби суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. При цьому основне завдання — створення сприятливого правового клімату для реалізації економічних інтересів суб'єктів господарювання к сфері зовнішньоекономічних відносин.

Правові норми, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність, утворюють певний комплекс, який включає як міжнародно-правові, так і національно-правові норми. Цей комплекс характеризується як сукупність пов'язаних ієрархій і взаємопідлеглістю міжнародних і національних правових норм, взаємодіючих між собою як у цілому, так і в своїх структурних частинах, що регламентують зовнішньоекономічні зв'язки України[3, c. 50-52].

На формування системи правових приписів про зовнішньоекономічну діяльність впливають як внутрішні, так і зовнішні фактори. До зовнішніх факторів відносяться: стан міжнародних відносин, участь України в міжнародних угодах; до внутрішніх: зовнішньоекономічна політика України, стан економіки України, умови, структура органів державної влади і управління тощо.

Національно-правові норми, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність в Україні, входять до актів, що відносяться до таких галузей внутрішнього права, як державне, адміністративне, фінансове, громадянське, громадянсько-процесуальне, але більшість норм у сфері зовнішньоекономічних відносин можуть бути віднесені до такого розділу законодавства, який називають господарським правом.

Виходячи зі змісту, серед правових норм виділяють такі основні групи:

1. Норми, що визначають правові принципи зовнішньоекономічної діяльності і її регулювання, у тому числі правові режими, взаємність, доброзичливість, недопустимість, необґрунтовані обмеження ділової практики і демпінгу.

2. Норми, що визначають статус і компетенцію органів державного управління зовнішньою діяльністю.

3. Норми стосовно суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, учасників зовнішньоекономічних зв'язків.

4. Норми щодо спільних підприємств на території України, а також щодо господарської діяльності українських організацій за кордоном.

5. Норми щодо планування зовнішньоекономічної діяльності.

6. Норми щодо режиму експорту, реекспорту та імпорту, ліцензування і квотування, порядку ввозу і вивозу товарів.

7. Норми валютного регулювання.

8. Митно-тарифне регулювання.

9. Оподаткування доходів від зовнішньоекономічної діяльності.

10. Засоби захисту зовнішньоекономічних інтересів України, включаючи порядок застосування відповідних дій.

11. Норми щодо порядку врегулювання суперечностей і спорів, як міждержавних, так і за участю юридичних осіб і громадян, вимога, порядок визнання і виконання іноземних судових і арбітражних рішень.

Норми, що формують правовий режим зовнішньоекономічної діяльності, можуть мати як спеціальний, так і загальний характер. Те саме відноситься і до нормативних документів, хоча в актах загального характеру можна зустріти і окремі норми, спеціально розраховані на зовнішньоекономічні відносини[1, c. 54-55].

2. Забезпечення суб’єктів господарювання достовірною інформацією про іноземні фірми

Суспільні відносини щодо доступу громадян до інформації про суб’єктів господарювання та їх діяльність досить важко визначити у якості об’єкта правового регулювання. Аналізовані вище нормативно-правові положення щодо доступу громадян до інформації в основному стосуються так званої публічної інформації, тобто інформації про органи державної влади, місцевого самоврядування та їх діяльність. Однак безумовною є необхідність доступу громадян до інформації про суб’єкта господарювання, який, наприклад, здійснює негативний вплив на стан навколишнього природного середовища, або ж виконує державні замовлення на задоволення певних потреб та інтересів громадян тощо.

Сучасне законодавство України та інших країн в основному регламентує обмеження щодо доступу до тих, чи інших відомостей про суб’єктів господарювання та їх діяльність. Звернемо увагу на окремі положення нормативно-правових актів України щодо регулювання доступу до інформації про суб’єктів господарювання та їх діяльність і, насамперед, про обмеження доступу до таких відомостей.

Закон України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» від 23 червня 2005 року визначає правові та організаційні засади формування і ведення кредитних історій, права суб’єктів кредитних історій та користувачів бюро кредитних історій, вимоги до захисту інформації, що складає кредитну історію, порядок утворення, діяльності та ліквідації бюро кредитних історій.

Так, законом визначено, що кредитна історія — це сукупність інформації про юридичну або фізичну особу, що її ідентифікує, відомостей про виконання нею зобов’язань за кредитними правочинами, іншої відкритої інформації відповідно до Закону; бюро кредитних історій (далі — Бюро) — юридична особа, виключною діяльністю якої є збір, зберігання, використання інформації, яка складає кредитну історію.[1, c. 131-133]

Принципами формування та доступу до інформації, яка складає кредитну історію, є:

— забезпечення конституційних прав і свобод суб’єктів кредитних історій;

— адекватність обсягів інформації цілям, для яких вони збираються;

— значимість, всебічність, об’єктивність, повнота і достовірність інформації;

— регулярність та безперервність надходження інформації;

— цільове використання інформації;

— строковість зберігання інформації;

— конфіденційність інформації та її захист;

— збір і надання інформації, що складає кредитну історію, виключно за згодою суб’єкта цієї кредитної історії тощо.

Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» визначає межі реалізації права громадян та інших суб’єктів на доступ до інформації (про) суб’єктів господарювання. Встановлюється склади правопорушень у сфері обігу комерційної таємниці підприємства. Так, неправомірним збиранням комерційної таємниці вважається добування протиправним способом відомостей, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб’єкту (підприємцю).

Розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до чинного законодавства України становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб’єкту (підприємцю).

Схиленням до розголошення комерційної таємниці є спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків відомості, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб’єкту (підприємцю).

Неправомірним використанням комерційної таємниці є впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять відповідно до законодавства України комерційну таємницю.

Окремі підзаконні нормативно-правові акти визначають процедури доступу до інформації про суб’єктів господарювання. Так, правові відносини щодо видачі інформації з Єдиного ліцензійного реєстру для забезпечення в межах чинного законодавства відкритості, доступності, гласності одержання та використання інформації про ліцензіарів, ліцензіатів та видані ліцензії за умови дотримання права власників інформації на її захист визначаються положенням про порядок та умови видачі інформації з Єдиного ліцензійного реєстру[4, c. 59-61].

3. Основні поняття про валюту та валютні цінності

Валютний ринок належить до однієї з найважливіших складових грошового ринку держави і тому потребує проведення державного регулювання. За роки незалежності України та формування її валютного ринку було розроблено законодавчу та нормативно-правову базу, створено інституційні форми організації валютних відносин, створена національна валютна система тощо. Водночас динамізм валютних відносин, їх інтернаціоналізація потребують постійного вдосконалення чинного законодавства, приведення його у відповідність із сучасними економічними реаліями, що у кінцевому підсумку спрямовуються на підтримання стабільності національної грошової одиниці України та підвищення авторитету країни на міжнародному ринку.

Чинне законодавство визначає валюту України як грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет та в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у вкладах у банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України.

Відповідно, іноземна валюта — це іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України.

Як інструмент обігу використовуються також платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в національній чи іноземній валюті або банківських металах.

Банківські метали — це золото, срібло, платина, метали платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів.

Отже, до валютних цінностей можна віднести іноземну валюту, платіжні документи та фондові цінності в іноземній валюті, дорогоцінні метали та дорогоцінне каміння, за винятком ювелірних та побутових виробів[7, c. 284-286].

Основою валютної політики країни є вибір режиму валютних курсів, який відповідає економічному стану держав та її зовнішньоекономічним відносинам. Валютний курс, встановлення якого в переважній більшості країн є прерогативою центрального банку, на фінансово-грошовому ринку виконує певні функції, головними з яких є:

— сприяння інтернаціоналізації грошових відносин;

— сприяння об'єднанню та стабільному розвитку фінансових ринків;

— порівняння рівнів та структури цін, а також результатів виробничої діяльності в окремих країнах;

— порівняння національної та інтернаціональної вартості на національних та світових ринках;

— перерозподіл національного продукту між окремими країнами;

— інтернаціоналізації господарських зв'язків тощо.

Валютний курс є своєрідною формою ціни, яка сплачується в національній грошовій одиниці за одиницю іноземної валюти, і визначається співвідношенням між національною грошовою одиницею та відповідно іноземною валютою виходячи насамперед з їх купівельної спроможності. При встановленні валютного курсу значну роль відіграє конвертованість валюти, за якою здійснюється операція, оскільки вона впливає на купівельну спроможність валюти.

Під конвертованістю валюти розуміють її здатність обмінюватися на валюти інших країн та міжнародні платіжні засоби. Розрізняють повну та часткову конвертованість. Головний критерій такого розмежування полягає у відсутності або наявності валютних обмежень у законодавстві країн, що здійснюють емісію цих валют.

Умови та порядок конвертації (обміну) гривні на іноземну валюту встановлюються Національним банком відповідно до законодавства України про валютне регулювання. НБУ запровадив Класифікатор іноземних валют залежно від рівня їх конвертованості, відповідно до якого валюти поділено на три групи: 1) вільно конвертовані валюти, які без обмежень обмінюються на інші валюти; 2) валюти з обмеженою конвертованістю; 3) неконвертовані валюти, які не обмінюються на інші валюти і курси яких НБУ не визначає.

Форми й методи проведення валютної політики залежать від конкретних умов розвитку економіки, стану платіжних балансів, міжнародних відносин, а також внутрішньої та зовнішньої політики держави'. До таких форм та методів валютної політики, як правило, відносять валютні обмеження, зміну паритетів (девальвацію та ревальвацію), регулювання ступеня конвертованості валюти, режиму валютного курсу, дисконтну та девізну політику, в тому числі валютні інтервенції. Валютні обмеження являють собою систему нормативних правил, що встановлені в адміністративному або законодавчому порядку та спрямовані на обмеження операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями (зокрема, державний контроль над операціями, обмеження переказів за кордон, блокування валютної виручки).

Девальвація — зменшення офіційного золотого змісту грошової одиниці країни або зниження її курсу щодо валют інших країн, яке здійснюється у законодавчому порядку. Ревальвація, навпаки, полягає у збільшенні золотого змісту грошової одиниці або підвищенні її курсу щодо валют інших країн, яке здійснюється державою в офіційному порядку. Валютна інтервенція — втручання центральних банків у валютні операції з метою підвищити або знизити курс валюти своєї країни або іноземної валюти. У тих випадках, коли країна заінтересована у підвищенні курсу своєї валюти, центральний банк вдається до масового продажу іноземної та купівлі національної валюти. Якщо ж ставиться протилежна мета — зниження курсу національної валюти, — здійснюється масова купівля іноземної та продаж національної валюти[6, c. 229-231].

4. Поняття офшорної зони, її організаційні форми та чинні пільги

Офшорними зонами прийнято називати території (цілі держави або їхні окремі частини), у яких діє пільговий порядок оподатковування. У більшості випадків компанії, зареєстровані в офшорних зонах, зовсім звільняються від податків, сплачуючи лише символічні мита й внески.

Як правило, компанії в офшорних зонах реєструються тими підприємцями, які є резидентами, тобто постійно проживають на території держав з досить високим рівнем податків. Переклад капіталу в офшорну зону є законним способом мінімізації податкового тягаря. Вибір тієї або іншої офшорної зони обумовлений особливостями бізнесу, оскільки офшорні зони розрізняються по ступені політичної стабільності, по податковому режимі, інфраструктурі, рівню банківських послуг, ступеня юридичного захисту інформації про діяльність компаній; у різних офшорних зонах існують різного роду обмеження на окремі види діяльності. Відрізняються в офшорних зонах і вартість реєстрації компанії, послуг місцевого персоналу щорічні мита, що стягують владою.

Прообраз сучасних офшорних зон виник в античній Греції — після введення Афінами податку на експорт і імпорт сусідні острови Егейського моря перетворилися в центри безмитної торгівлі й своєрідні склади контрабанди. У пізніше Середньовіччя центром торгівлі в Європі стала Фландрія, де були досить незначні податки.

Своїм перетворенням у фінансовий центр миру Швейцарія зобов'язана закону, прийнятому в XVІІІ столітті Міською радою кантону Женева. Відповідно до цього акту, банкірам заборонялося в будь-якій формі розголошувати комерційну таємницю, пов'язану зі станом банківських рахунків їхніх клієнтів. В 1934 році Швейцарія прийняла подібний закон на загальнодержавному рівні, що перетворило її у своєрідний банківський офшор, на території якого не діють деякі загальносвітові норми контролю за капіталом. В останні десятиліття прикладу Швейцарії пішов ряд держав, для яких банківський бізнес представляється потенційно основним джерелом доходу (це, зокрема , Барбадос, Багамські острова, Кайманові острова й ін.).

Співдружність Багамських островів, розташована в Атлантичному океані недалеко від західного берега Флориди, здобуло незалежність в 1973 році. Населення держави досягає 250 тисяч чоловік. Особливий податковий клімат на Багамах сформувався ще під час британської колонізації, і після знаходження суверенітету він лише зміцнився. Політична обстановка на Багамах характеризується великим ступенем стабільності, оскільки Британський королівський флот гарантує колишньої колонії імперії захист від будь-якої зовнішньої небезпеки. Досить стабільним є й економічне становище країни — середній доход на душу населення становить $9 000 у рік.

Як офшорна зона Багамські острова відомі своїми нульовими податками — у цій країні немає корпоративних і особистих прибуткових податків, податків на майно й різний рід угоди з ним, на приріст капіталу й додану вартість. Компаніям і приватним особам, що не мають на Багамах статусу резидентів, для ведення бізнесу в іноземній валюті необхідно формальний дозвіл місцевого Центрального банку. Державний бюджет поповнюється лише за рахунок двох податків — за реєстрацію компанії й за митні процедури. Величина першого із цих двох податків є фіксованої — вона становить $865. Особливостями фінансового клімату на Багамах є практично повна таємність банківської інформації й відсутність яких-небудь покарань для власників офшорних компаній за відхилення від податків в інших країнах. У зв'язку із цим Багамські острова не вступають у які-небудь угоди з іноземними державами про розкриття фінансової інформації. Єдине виключення становить договір зі США про взаємодопомогу в боротьбі з наркоторгівлею.

У силу свого географічного положення офшорна зона Багамських островів обслуговує в основному американський бізнес. У країні зареєстровані 391банк і трастова компанія. Обсяг фінансового ринку Багамських островів досягає восьми трильйонів доларів США. У рейтингу світових фінансових центрів Багамські острова посідають п'яте місце після Лондона, Нью-Йорка, Кайманових островів і Британських Віргінських островів[3, c. 215-217].

Британські Віргінські острови розташовані в Карибському басейні недалеко від американського Пуерто-Ріко. Загальна чисельність населення колонії становить 11 тисяч чоловік. Колонія характеризується політичною стабільністю й фактичною внутрішньою незалежністю від Великобританії, що відповідає лише за оборону й судочинство на островах. Фінансову політику здійснює місцевий уряд, що діє на підставі Конституції 1976 року; як платіжний засіб використається долар США, причому валютний контроль повністю відсутній.

Острівна держава Вануату розташовано в південній частині Тихого океану між Фіджі й французької Нової Каледонією. У країні, що одержала незалежність в 1980 році, проживає близько130тисяч чоловік, переважно малазійці.

Бізнес у Вануату можна вести в будь-якій валюті, причому уряд не здійснює ні валютного контролю, ні яких-небудь аудиторських перевірок. За розголошення фінансової інформації закони країни передбачають карне покарання. У цей час у Вануату зареєстровано біля тисячі офшорних компаній; мито за реєстрацію компанії становить приблизно $2000. Особливістю фінансового законодавства країни є вимога рекомендаційного листа від відомого уряду банку або юридичної компанії, у якому повинна втримуватися позитивна характеристика власника знову засновуваної компанії.

Приналежної Великобританії Гибралтар, що є останньою колонією в Європі, розташований на невеликому півострові на південному краї Іспанії. Гібралтарська скеля служить природним рубежем між Середземним морем і Атлантичним океаном. Населення Гибралтару досягає30тисяч чоловік.

Будучи членом Європейського співтовариства, Гибралтар володіє в ньому особливим статусом, що дозволяє мати пільгове митне оподатковування, а також не стягувати податок на додану вартість. Як платіжний засіб у Гибралтарі використається англійський фунт стерлінгів, однак валютний контроль відсутній і останнім часом широке поширення одержали євро. Гібралтарське законодавство розрізняє приватні й публічні компанії, засновниками яких можуть бути тільки місцеві адвокати, а акціонерами — громадяни інших країн. Приватна компанія звільняється від необхідності представляти владі щорічні звіти. Не обкладає податками доход зареєстрованих у Гибралтарі трастових компаній, одержуваний іноземною часткою особою.

Для компаній, що не є трастовими, у Гибралтарі передбачено два рівні оподатковування. Звичайна компанія, що використається для ведення місцевого бізнесу, платить прибутковий податок по ставці 35 відсотків. Звільнена компанія, що має значні податкові пільги, може вести свій бізнес у будь-якій країні миру, але тільки не на території Гибралтару.

Острів Мен, розташований на півшляху між Великобританією й Ірландією, не має повну незалежність, але є самокерованою територією в складі британської Співдружності. За рівнем політичної стабільності він вигідно відрізняється навіть від тих офшорних зон, які вважаються досить стабільними. Острів має гарне транспортне повідомлення з найбільшими країнами миру й сучасні системи зв'язку. Офіційна валюта — англійський фунт стерлінгів.

Мэн є найбільшим фінансовим центром Європи, що зв'язано, по-перше, з повною з банківської інформації на острові, а по-друге, з його зручним географічним положенням. Прибутковий податок на острові Мэн становить 15-20 відсотків, податок на додану вартість стягується митним і акцизним керуваннями, а інших податків — на переклад капіталу, на майно, на спадщину, на прибуток і на подарунки — не існує.

На острові діє три типи компаній: резидентні (платять прибутковий податок зі знижками й спеціалізуються на операціях з нерухомістю у Великобританії, де за такі операції, крім прибуткового, стягується ще один великий податок); звільнені від податку (належать нерезидентам, повністю звільняються від податків, сплачуючи лише щорічне мито вразмере250фунтів); нерезидентні (можуть не мати власних співробітників на острові, сплачують щорічне мито в розмірі 450 фунтів).

Свого роду "перехідною" офшорною зоною є Ірландська республіка, що входить у Європейське співтовариство. Зареєстровані на території країни компанії повинні мати як мінімум двох акціонерів, двох директорів, офіс і секретаря. Ірландські резидентні компанії, що належать особам, що постійно проживають у країні, сплачують прибутковий податок по прогресивній шкалі (у середньому — 40 відсотків). Нерезидентні компанії, що повністю належать іноземцям, звільняються від податків за умови, що вони не будуть вести бізнес на території Ірландії. Такі компанії не вносяться у відкриті реєстри й діють у достатньому ступені конфіденційно.

Найбільшою офшорною зоною в Південно-Східній Азії є Сінгапур- місто-держава на краї Малайзійського півострова з населенням2,6 мільйони чоловік. Доход іноземного походження не обкладає в Сінгапурі податками доти, поки він не переведений у країну. У Сінгапурі немає податків на приріст капіталу, на додану вартість і податку із продажів. Валютне регулювання скасоване — у країні немає обмежень на ввіз і вивіз валюти. Найбільшою біржею країни є "Сінгапурський міжнародний валютний обмін", які має міцні зв'язки з Оптовою біржею в Чикаго.

Офшорні компанії, зареєстровані в Сінгапурі, обкладають лише податком із чистого прибутку, отриманої на території країни (розмір податку-30відсотків). Найбільш сприятливий податковий режим мають звільнені приватні компанії, які належать менш чим 20 особам і забороняють вільний продаж своїх акцій (аналог російських закритих акціонерних товариств). Сінгапурська офшорна зона характеризується високим рівнем розвитку страхового бізнесу.

Гонконг, що формально перебуває в юрисдикції Китаю, фактично є самостійною територією зі своєю валютою — гонконгським доларом. У місті не існує валютного регулювання, а місцеве законодавство гарантує строгу конфіденційність всіх фінансових операцій.

Як і в більшості інших офшорних зон, прибутковим податком у Гонконгу обкладають тільки ті доходи, які отримані на території міста. Таким чином, нерезидентні компанії, що займаються бізнесом за межами Гонконгу, повністю звільнені від податків. Щорічний внесок цих компаній "за реєстрацію бізнесу" становить1150гонконгських доларів. Секретар компанії зобов'язаний подавати в Керування податкових зборів щорічний річний звіт. Острова Тюркс і Кайкос, що належать Великобританії, розташовані недалеко від Флориди, до південно-сходу від Багамських островів. Місцеве населення становить кілька тисяч чоловік. Основною валютою островів є американський долар.

Останнім часом постійно зростає популярність цих островів як перспективної офшорної зони. На Тюрксе й Кайкосе відсутнє валютне регулювання, територія не має податкових договорів з іншими країнами, а місцеві влади жорстко стежать за нерозголошенням фінансової таємниці. Відмінною рисою правового режиму островів є ліберальний підхід до питання про походження капіталу — компанії не зобов'язані повідомляти владі про зміни в складі своїх акціонерів і директорів, можуть не вказувати на бланках своя адреса, їхній щорічний звіт складається з довідки про продовження діяльності. Щорічне мито компанії, поза залежністю від обсягу їхніх капіталів, становить $300. Ніяких інших видів податків для офшорних компаній на островах не існує.

У Республіці Панама, розташованої в Центральній Америці, існує повна воля переміщення капіталів при відсутності якого-небудь валютного контролю. Як і в інших офшорних зонах, від податків звільняються компанії, що витягають прибуток з діяльності за межами Панами.

Ліберія, що перебуває на західному березі Африки, звільняє від податків зареєстровані на своїй території компанії при двох умовах: 50 відсотків акцій належать неліберійцям, весь доход витягається з діяльності за межами країни. Особливості місцевого законодавства дозволяють займатися бізнесом зовсім анонімно.

Острів Невис, що входить до складу суверенної Федерації Сент-Китс і Невис, розташованої в Карибському басейні, спеціалізується на послугах для міжнародного корпоративного співтовариства. На острові, як і в інших офшорних зонах, не обкладають податками доходи місцевих компаній, отримані за межами острови; відсутня корпоративна звітність; акції можуть бути зареєстровані на пред'явника й мати грошовий еквівалент у будь-якій валюті; акціонери й директори компаній можуть працювати без зборів, приймати рішення й давати доручення навіть по телефоні; документи компанії, зареєстрованої на Невисі, і її головний офіс можуть перебувати в будь-якій країні миру.

Крім перерахованих, до офшорних юрисдикцій також відносять деякі кантони Швейцарії, Кіпр, Західне Самоа, Люксембург, Нові Антильські острова, Кайманові острова, острова Кука, Нормандські острови, Ліхтенштейн, Бермудські острови, Андорру, Антигуа й Барбуда, Бахрейн, Беліз, Бруней, Науру й ін.[2, c. 79-82].

5. Основні етапи становлення валютного регулювання в Україні після здобуття незалежності

Становлення та розвиток економіки України неможливі без створення ефективної фінансово-грошової системи. Невід'ємною складовою цієї системи є валютно-фінансова підсистема, яка охоплює діяльність на території України резидентів та нерезидентів, пов'язану з рухом валютних цінностей у будь-якій формі.

Використання валютних цінностей в Україні потребує певної регламентації та регулювання з боку уряду та Національного банку України. У зв'язку з цим зростає роль національного валютного законодавства у визначенні порядку обігу іноземної валюти на території України з урахуванням необхідності забезпечення пріоритету грошової одиниці України, захисту її купівельної спроможності та врегулювання інших факторів, які впливають на конвертованість національної грошової одиниці.

Система валютного регулювання в Україні формувалась у складних і суперечливих соціально-економічних умовах. Вони характеризувалися різким падінням обсягів виробництва, розривом традиційних господарських зв'язків між республіками СРСР та колишньої Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), гіперінфляцією, посиленням ентропійних (хаотичних) процесів у економіці.

З метою розширення переліку операцій, які допускаються на валютному ринку, Національний банк України надав можливість уповноваженим банкам приймати заявки клієнтів на купівлю іноземної валюти для здійснення ліцензійних валютних операцій, пов'язаних із рухом капіталу, в тому числі і для обслуговування заборгованості за кредитами в іноземній валюті, наданими резидентами України чи нерезидентами. Для забезпечення децентралізації валютного ринку в Україні уповноваженим банкам була дозволена купівля-продаж на міжбанківському валютному ринку доларів США, німецьких марок, російських та білоруських рублів, які підлягали вільному продажу.

У подальшому з метою виконання державної програми економічних реформ Постановою Правління Національного банку України «Про заходи щодо лібералізації валютного ринку України» від 16 травня 1995 р. було дано дозвіл на здійснення обов'язкового продажу валютних надходжень та вільних валютних коштів резидентів України як через Українську міжбанківську валютну біржу, так і безпосередньо через уповноважені банки на міжбанківському валютному ринку України. Цією постановою прийнято також рішення вважати за недоцільне подальше продовження обов'язкового викупу до Офіційного валютного резерву Національного банку України 10 % валютних надходжень від суб'єктів господарської діяльності. Резидентам дозволялося купувати іноземну валюту як через УМВБ, так і безпосередньо через уповноважені банки України на міжбанківському валютному ринку. Ці рішення мали сприяти кращому виконанню контрактів щодо імпорту продукції (робіт, послуг) в Україну, дати змогу здійснювати попередню оплату (авансований платіж) на користь нерезидента.

Водночас було реалізовано проголошений ще у лютому 1994 р. Верховною Радою України підхід до посилення адміністративної і кримінальної відповідальності за порушення правил здійснення валютних операцій. Так, уже влітку 1994 р. розвиток ідеї щодо посилення адміністративного контролю знайшов своє втілення в президентському рішенні про необхідність декларування резидентами не лише наявності, а й відсутності інвестицій і валютних коштів за кордоном, що в подальшому призведе до бюрократизації зовнішньоторговельного обороту[5, c. 82-87].

На другому етапі розвитку валютного регулювання, що тривав до вересня 1996 р., основним напрямом валютної політики, передбаченим програмою економічних реформ Президента України, було здійснення заходів щодо поступової лібералізації і децентралізації валютного ринку України, а саме:

— створення умов, які б найбільшою мірою наближали курс національної валюти до його реального значення (розформування Тендерного комітету, визначення курсу українського карбованця на підставі відновлених торгів на УМВБ);

— забезпечення пріоритету національної валюти як платіжного засобу через поступове обмеження готівкового та безготівкового обігу іноземної валюти в Україні;

— здійснення децентралізації внутрішнього валютного ринку (створення незалежних валютних бірж у різних регіонах країни, зняття обмежень на здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку з купівлі-продажу іноземної валюти щодо поточних операцій);

— здійснення лібералізації внутрішнього валютного ринку (поступове скорочення обмежень щодо використання валюти та форми платежів).

Досягнення фінансової стабілізації у 1996 р., у тому числі завдяки відповідному валютному регулюванню, дало змогу у вересні цього самого року здійснити грошову реформу, яка стала початком третього етапу розвитку валютного регулювання в Україні. Вона мала неконфіскаційний, прозорий характер і передбачала заміну карбованця новою грошовою одиницею — гривнею у співвідношенні 1 грн. до 100 тис. крб. З 2 вересня було встановлено офіційний обмінний курс гривні до іноземних валют. Існуючий порядок обов'язкового продажу валютних надходжень резидентів на міжбанківському валютному ринку України залишався без змін до червня 1997 р., коли і був скасований Законом України «Про внесення змін до деяких декретів Кабінету Міністрів України з питань валютного регулювання».

Розвиток валютного ринку в Україні, забезпечення внутрішньої конвертованості та певна стабілізація національної валюти створили передумови для того, щоб Україна у травні 1997 р. могла заявити про приєднання до статті УПІ Статуту МВФ. Це означає, що з юридичного погляду у рамках світової валютної системи гривня є вільно конвертованою валютою за поточними операціями.

Перша половина 1998 р. характеризувалася постійною девальвацією української валюти. Влітку темпи девальвації прискорились, що поставило під загрозу стабільність гривні й спонукало Національний банк вжити ряд заходів, спрямованих на поліпшення ситуації на валютному ринку. Зокрема, у вересні знову був уведений обов'язковий продаж 50 % валютних надходжень резидентів від здійснення операцій, розширено межі валютного коридору.

Юридичною основою механізму та принципів валютного регулювання, повноважень і функцій державних органів у регулюванні валютних операцій в Україні є Конституція України, Укази Президента України, Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Постанови Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, нормативні документи Національного банку України. З часу прийняття зазначених вище законодавчих актів економіка України зазнала значних макроекономічних зрушень, чим і була викликана потреба у новому Законі України «Про валютне регулювання».

Отже, за роки незалежності нашої держави система валютного регулювання та контролю пройшла звивистий і тернистий шлях формування. Та попереду — не менш складний і відповідальний шлях її вдосконалення, виведення на сучасний міжнародний рівень[1, c. 259-261].

6. Страхування зовнішньоекономічного ризику

Страхування зовнішньоекономічних ризиків — це, комплекс видів страхування, що забезпечують захист інтересів вітчизняних і закордонних учасників тих або інших форм міжнародного співробітництва. Він включає страхування експортно-імпортних вантажів, засобів транспорту (судна, літаки, автотранспорт тощо), будівельно-монтажного ризику, експортних кредитів, міжнародних торговельне-промислових та інших виставок, створених спільно з іноземними фірмами підприємств, майна діючих на нашій території іноземних компаній (філій) і функціонуючих в інших країнах українських організацій (представництв), страхування цивільної відповідальності українських та іноземних учасників економічного співробітництва й інші види страхування. Відповідні страхові операції здійснюються у вільно конвертованій і національній валютах.

Юридично для більшості видів страхування укладення договорів є добровільним. Проте сам характер угод про товарні поставки, підряди на будівництво і перевезення, про оренду того або іншого майна, як правило, враховує страхування як неодмінну передумову дії договору. Залежно від змісту відповідних контрактів витрати на страхування може нести будь-яка зі сторін, вона вибирає страхову компанію й умови страхування, беручи орієнтир на власні інтереси й інтереси вітчизняних страхових організацій.

Так, під час експорту вітчизняних товарів пріоритет одержують контракти, укладені на умовах СІФ, що включають витрати на страхування в ціну продажу продукції, тобто вона страхується в якийсь національній організації. При імпорті продукції кращим є договір на умовах ФОБ, коли купівельна ціна не містить витрат на страхування, з тим, щоб товари могли бути застраховані в Україні.

Особливе місце серед інших ризиків страхування відповідальності займає страхування кредитних ризиків. Сутність його полягає в зменшенні або усуненні кредитного ризику. Об'єктами цього страхування є комерційні кредити, надані покупцеві, банківські позики постачальнику чи покупцеві, зобов'язання і поручительства за кредитом, довгострокові інвестиції тощо. Серед різновидів цього страхування своїми специфічними особливостями виділяється страхування експортних кредитів, що охоплює всі згадані і низку інших видів страхування, таких як страхування валютних ризиків, страхування витрат на входження експортера на новий ринок, страхування від інфляції.

Страхування кредитних ризиків захищає інтереси продавця або банку-кредитора на випадок неплатоспроможності боржника або несплати боргу з інших причин.

Якщо договір укладається за рахунок продавця, то погашення наданого кредиту при неплатежі бере на себе страхова організація. Випадки несплати кредиту можуть зумовлюватися різними причинами. Наприклад, тільки в страхуванні експортних кредитів є до 50 окремих ризиків, їх звичайно поділяють на дві основні групи. До першої можна віднести суто комерційний, або економічний, ризик (банкрутство приватного покупця, відмова від платежу або прийняття товару, несплата боргу в обумовлений термін та ін.). До другої групи належать політичні ризики (воєнні дії, революції, заборона на платежі за кордон, консолідація боргів, націоналізація, конфіскація; неплатіж покупця, у ролі якого виступає державна організація; скасування імпортної ліцензії, введення ембарго тощо).

Сьогодні в усіх розвинутих країнах є компанії, що страхують кредитний ризик, багато з них мають свої системи страхування експортних кредитів і схеми страхування іноземних інвестицій. У внутрішній торгівлі воно проводиться невеликою кількістю приватних страхових компаній, а страхування експортних кредитів переважно державними страховими агентствами[7, c. 242-244].

Список використаної літератури

1. Гребельник О. Основи зовнішньоекономічної діяльності : Підручник/ М-во освіти і науки України, Київський нац. торговельно-економічний ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -382 с.

2. Загородній А. Зовнішньоекономічна діяльність : Термінологічний словник/ Анатолій Загородній, Геннадій Вознюк,. -К.: Кондор, 2007. -166 с.

3. Кириченко О. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності : Навч. посібник/ Олександр Кириченко,. -3-тє вид. перероб. і доп.. -К.: Знання-Прес, 2002. -382 с.

4. Прокушев Е.Ф. Внешнеэкономическая деятельность : Учебно-практическое пособие/ Е. Прокушев,. -М.: ИВЦ "Маркетинг", 1998. -207, с.

5. Решетов В. Аналіз зовнішньоекономічної діяльності : Навч.-метод. пос. для студ. ВНЗ спец. 7050106 "Облік і аудит"/ Валерій Решетов,. -Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2002. -139 с.

6. Рум’янцев А. П. Зовнішньоекономічна діяльність : Навчальний посібник/ А. П. Рум’янцев, Н. С. Рум’янцева; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -375 с.

7. Управління зовнішньоекономічною діяльністю : Навч. посібник для студ. вуз./ Під заг. ред. А.І. Кредісова; Пер. з рос. Н. Кіт, К. Серажим. -К.: ВІРА-Р, 1998. -447 с.