Вступ.

1. Поняття невизначеного умислу.

2. Проблема непрямого умислу у класифікації злочинів.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У випадках вчинення злочину з невизначеним або альтернативним умислом відповідальність настає залежно від фактично заподіяних наслідків, оскільки винний передбачав настання будь-якого із цих наслідків і бажав чи свідомо припускав їх настання.

Невизначений умисел означає, що у винного немає чіткого уявлення про характер і тяжкість можливих наслідків злочину, він передбачає ці наслідки лише у загальних рисах. Наприклад, особа завдає ударів по різних частинах тіла потерпілого і не передбачає, якого ступеня тяжкості тілесні ушкодження буде заподіяно. Альтернативний умисел має місце тоді, коли винний передбачає й однаково бажає чи свідомо допускає настання одного з кількох можливих злочинних наслідків (наприклад, смерті або тяжкого тілесного ушкодження).

При невизначеному умислі злочинні наслідки хоч і передбачаються винним, але не є конкретизованими. Це може мати місце при посяганні на життя й здоров'я потерпілого такими знаряддями й засобами, застосування яких може привести до різних наслідків.

1. Поняття невизначеного умислу

Згідно з законом злочин визнається вчиненим умисно; коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно-небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільне небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків (ст.8 КК).

Закон виділяє елементи (моменти) умислу:

1. Інтелектуальний — усвідомленість особою суспільної небезпечності діяння і передбачення його суспільно небезпечних наслідків.

2. Вольовий — бажання чи свідоме допущення настання суспільно-небезпечних наслідків.

Комбінація інтелектуального та вольового елементів умислу утворюють два його види:

1) умисел прямий (усвідомлює, передбачає, бажає);

2) умисел побічний (евентуальний) — усвідомлює, передбачає, допускає (не бажає).

Злочин вчинюється з прямим умислом, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер вчинюваного діяння, передбачає суспільно небезпечні наслідки цього діяння і бажає настання цих наслідків.

Передбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності значить:

1. Мати уяву про майбутні зміни, викликані діями особи чи її бездіяльністю, у вигляді суспільно небезпечних наслідків.

2. Уявляти конкретну шкоду, заподіяну своїми діями, — настання смерті потерпілого, знищення майна, спричинення тілесних ушкоджень і т. п.

3. Передбачати розвиток причинного зв'язку між діями (бездіяльністю) і наслідками.

Особливе практичне значення має передбачене особою настання суспільне небезпечних наслідків. Це значення полягає в тому, що якщо встановлено і доказано передбачення особою їх настання, то це свідчить про те, що злочин вчинено навмисно. Необережність у такому випадку виключається, оскільки вся вольова сфера при цьому відноситься до умислу. Для прямого умислу характерне передбачення як неминучих при певних обставинах, так і реально можливих з великою вірогідністю суспільно небезпечних наслідків. З прямим умислом, наприклад, діє той, хто, бажаючи вбити, вистрілив у потерпілого віч-на-віч, як і той, хто з такою ж метою стріляв у потерпілого, який знаходився на значній відстані, хоча в останньому випадку заподіяння смерті потерпілому не було неминучим.

Отже, з прямим умислом діяння вчиняються ляше тоді, коли суб'єкт бажає заподіяти шкоду об'єкту, тобто тим суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом. В усіх інших випадках він діє з побічним умислом, необережно або невинно[3, c. 141-142].

Бажання настання злочинних наслідків — вольовий елемент — визначає спрямованість, прагнення до мети.

Немає сумніву, що спекулянт бажає, мати прибуток. А чи бажає він кожного разу заподіяти шкоду об'єкту посягання — інтересам державної торгівлі? Чи може він ставиться до них байдуже? Інтереси торгівлі цікавлять спекулянта, мабуть, менше всього. Головна, його мета — отримати прибуток. Шкода інтересам державної торгівлі для нього — байдужий наслідок його дій. Отже, він діє не з прямим умислом. Не можна виключити побічного умислу і при контрабанді (ст.70 КК)і приховуванні злочинів (ст.186 КК) та інших злочинах, які мають “формальний” склад.

Передбачення суспільно-небезпечних наслідків при умислі може мати різний характер: передбачення неминучості настання таких наслідків та передбачення можливості їх настання у результаті скоєного діяння.

Прямий і побічний умисли відрізняються лише за ознаками вольового моменту. Вольовий момент прямого умислу утворює лише бажання винною особою тих наслідків, яких вона прагне досягти вчиненням злочину.

Свідомість злочинів не однакова. В одних випадках суб'єкт діє обдумано та свідомо, хоча в окремих випадках зустрічається підсвідома поведінка суб'єкта. В інших — люди за різних обставин не використовують можливість належним образом усвідомлювати свою поведінку та діють необдумано. Але це не виключає відповідальності за ненавмисно, а в деяких випадках — за вмисно вчинений злочин. Винний не тільки той, хто навмисно скоїв злочин, але й той, хто не мобілізував свою свідомість та волю, діяв по першому прагненню та бездумно. Перше прагнення — це власне те, що віддзеркалює його особистість. Якщо при цьому особа не передбачає фактичного розвитку подій та їх суспільно-небезпечний результат, то може наступити відповідальність за ненавмисно вчинене діяння. Невміння та небажання зрозуміти справжній соціальний зміст скоєного при усвідомленні усіх елементів об'єктивної сторони складу злочину тягне за собою відповідальність за навмисно вчинений злочин.

Невизначений чи неконкретний умисел характеризується тим, що винний передбачає і бажає або свідомо допускає можливість настання різних шкідливих наслідків, але не досить чітко уявляє їхній характер, ступінь тяжкості. Невизначений намір у судовій практиці найчастіше трапляється при розгляді кримінальних справ про заподіяння тілесних ушкоджень[3, c. 125-127].

2. Проблема непрямого умислу у класифікації злочинів

У злочинах з матеріальним складом, свідомістю суб’єкта, який скоїв вмисний злочин, охоплюється як розуміння суспільно-небезпечного характеру свого діяння, так і передбачення настання суспільно-небезпечних наслідків. Передбачення не тільки звернено у майбутнє, але й простежує у повному обсязі причинний зв’язок та певні злочинні наслідки на рівні їх неминучості чи можливості настання.

Складніше простежити та встановити зміст умислу при скоєнні так званих формальних злочинів, коли свідомістю суб’єкта повинно охоплюватись лише розуміння суспільно-небезпечного характеру свого діяння, яке складає об’єктивну сторону злочину.

Прямий умисел при скоєнні формального злочину відрізняється тим, що винний усвідомлює суспільно-небезпечний характер свого діяння та бажає його скоєння.

Непрямий умисел можливий лише у матеріальних складах. У формальних складах злочинів психічне відношення суб’єкта до наступивших суспільно небезпечних наслідків встановлювати не потрібно.

У злочинах з формальним складом предметом бажання є самі суспільно-небезпечні діяння. Так суб’єкт наклепу, усвідомлюючи ганебний характер розповсюджуваних неправдивих відомостей, бажає розповсюдити саме неправдиві та ганебні іншу особу умовиводи. А суб’єкт хуліганства, усвідомлюючи, що його дії грубо порушують громадський порядок та виражають крайню неповагу до суспільства, бажає скоїти діяння яке має суто такі властивості. Тому при скоєнні злочинів з формальним складом предметом бажання є дії (або бездіяльність) , котрі за своїми об’єктивними ознакам мають властивості суспільної небезпеки, незалежно від факту настання негативних наслідків.

У формальних складах злочинів для суб’єктивної сторони не потрібно, щоб винний передбачав причинний зв’язок , бо у цих злочинах негативні наслідки не є необхідним елементом складу злочину. У матеріальних складах злочинів винний може передбачити як неминучість настання негативних наслідків, так і можливість їх настання.

Дії винного, які зроблені з невизначеним або альтернативним наміром, повинні кваліфікуватися залежно від наслідків, що фактично наступили.

Згідно з законом (ст.8 КК) межа між прямим і побічним умислом полягає у вольовій сфері психічної діяльності: між бажанням (прямий умисел) і, допущенням, небажанням (побічний умисел) настання суспільно-небезпечних, наслідків. Вольова сфера, психічної діяльності не вичерпується бажанням і небажанням. Відповідно до закону вольовий момент прямого умислу складає лише бажання. Все інше в вольовій сфері закон відносить до вольового моменту побічного умислу. Бажання, як вольовий момент прямого умислу, є лише тоді, коли наслідок постає як мета діяльності, є кінцевою метою діяльності суб'єкта. Інше не дає можливості відрізнити дії героя при самопожертвуванні від вчинку самогубця. Отже, з прямим умислом діяння чиниться лише тоді, коли злочинні наслідки (заподіяння шкоди об'єкту посягання) є метою злочинної дії (чи бездіяльності)[7, c. 108-109].

Труднощі встановлення психічного ставлення особи до діяння (передбачення, бажання) обумовлені відсутністю необхідних для цього критеріїв, а тому передбачення чи бажання винною особою злочинних наслідків не має можливості ні доказати, ні спростувати.

Побічний (евентуальний) умисел визначається законом (ст.8 КК), як таке психічне ставлення особи до діяння, при якому особа свідомо передбачала суспільне небезпечний характер своєї дії чи бездіяльності та їх наслідки і свідомо допускала настання цих наслідків.

В прямому і непрямому умислі інтелектуальний момент співпадають, а вольові відрізняються.

Прямий і побічний умисли відрізняються лише за ознаками вольового моменту. Вольовий момент прямого умислу утворює лише бажання винною особою тих наслідків, яких вона прагне досягти вчиненням злочину.

Інтелектуальному та вольовому ознакам умислу притаманний органічний зв’язок, бо воля не тільки взаємодіє зі свідомістю, випливає з нього, але й ґрунтується на свідомості. Інтелектуальні та вольові ознаки умислу пов’язані між собою, вони взаємодіють та у тому чи іншому складі містяться в умислі. Але їм притаманні специфічні розбіжності. Якщо інтелектуальні ознаки умислу відповідають на питання про те, які фактичні обставини, які відносяться до складу конкретного злочину, були усвідомлені (передбачені) особою, то вольова ознака умислу відповідає на питання про те, як ставилася особа до того, що нею було усвідомлено та передбачено.

Основні розбіжності між прямим та непрямим умислом проходять у вольовому моменті, в залежності від змісту вольового відношення особи до суспільно-небезпечних наслідків свого діяння. Вольовий початок формує певну спрямованість злочину на той чи інший об’єкт, визначає цілеспрямованість діяння. Прямий умисел завжди спрямований на скоєння певного злочину. Він присутній тоді, коли настання суспільно-небезпечного наслідку необхідно особі, яка скоїла злочин, в якості кінцевої або проміжної цілі[2, c. 154-156].

Між прямим та непрямим умислом є суттєва різниця. Характеризуючи непрямий умисел, законодавець вказує на його тотожність з прямим умислом по інтелектуальному моменту (усвідомлення суспільно-небезпечного характеру дій та передбачення його суспільно-небезпечних наслідків) та підкреслює його розбіжності у вольовому моментах. Вольовий момент непрямого умислу – свідоме допущення, являючись пасивним відношенням особи до настання суспільно-небезпечних наслідків своїх дій, протиставиться вольовому елементу прямого умислу, котрий виявляється в активній направленості волі особи на досягнення злочинного результату та бажання його настання. Звідси виходить, що свідоме допущення характеризується насамперед небажанням суспільно-небезпечних наслідків своїх дій. При цьому вказівка на небажання настання цих наслідків при розкритті змісту вольового елемента непрямого умислу є важливим, дозволяючим зрозуміти сутність і природу цього виду умислу. При евентуальному умислі, наслідки, що настали – завжди побічний результат дій винного, направлених на іншу, бажану ним ціль. Воно не виходить з мотиву його дій, не потрібно йому. Прагнення досягнути поставленої цілі в цьому випадку настільки сильне, що усвідомлення настання побічних наслідків не утримує його від скоєння вій, від яких можуть настати ці, непотрібні йому наслідки. Свідоме допущення як вольовий момент непрямого умислу в деяких випадках може проявитися і в іншій формі – у байдужому відношенні особи до можливості настання суспільно-небезпечних наслідків своїх дій.

Вольовий момент евентуального умислу визначається як свідоме допущення суспільно-небезпечних наслідків. Протиставляючи непрямий умисел прямому, належить мати на увазі, що при евентуальному умислі злочинні наслідки – це побічний продукт дій винного, направлених на досягнення іншої цілі, яка знаходиться за межами даного складу злочину. Винний не прагне спричинити суспільно-небезпечні наслідки. Однак також не правильно буде стверджувати, що особа, яка діє з непрямим умислом, відноситься до суспільно-небезпечних наслідків негативно, бажає їх настання (активне бажання). Насправді ж свідоме допущення значить, що винний викликає своїми діями певну низку подій та свідомо, тобто осмислено допускає розвиток причинного зв’язку, який призводить до настання суспільно-небезпечних наслідків. Якщо небажання – активний вольовий процес, пов’язаний з негативним відношенням до наслідків, то свідоме допущення є активним процесом, пов’язаним з позитивним вольовим відношенням до суспільно-небезпечних наслідків. У свідомому допущенні проявляється певний зміст волі, доволі близьке за своєю психологічною природою до бажання. Саме позитивне, погоджувальне відношення до наслідків наближає свідоме допущення до бажання, робить їх різновидами вольового змісту однієї й тієї самої форми вини.

Всю вольову сферу психічної діяльності, крім бажання, закон відносить до вольової сфери побічного умислу — це байдужість, почуття обов'язку, небажання і т. ін. Таке психічне ставлення особи до настання злочинних наслідків ґрунтується на тому, що ці наслідки для неї бокові, оскільки вона має мету і прагнення досягти інших наслідків, іншої мети.

Часом обставини такі, що досягти певних наслідків можна лише таким чином, що неминуче або можливе настання і інших байдужих чи навіть небажаних наслідків[4, c. 113-115].

Таким чином, вольовий момент побічного умислу — допущення наслідків — значить, що:

1) винна особа прагне досягти інших наслідків (злочинних. чи легальних);

2) осудні наслідки є бокові, супутні до головних, які утворюють мету,

3) свідоме допущення злочинних наслідків є розрахунок на ніщо, на -“може бути”, у яких викривається нехтування чужими інтересами.

Отже, коли винна особа прагне досягти певної мети, допускає настання інших злочинних наслідків, то цей злочин чиниться з побічним умислом незалежно від того, чи вважає вона вказані наслідки можливими чи неминучими. Це значить, що відмінність між прямим і побічним умислом можна знайти лише в вольовій сфері. При позитивному (активному) вольовому моменті умисел може бути лише прямим, а. при нейтральному (негативному) тільки побічним. Тому треба, визнати, що і в тих випадках, коли суб'єкт передбачає неминучість злочинних наслідків, яких він не бажає або ставився до них байдуже, він діє з побічним умислом. Там, де інтересом жертвують заради досягнення мети, є побічний умисел, бо у таких випадках мета за самою суттю досягається не прямо, а через жертву. Інтелектуальний момент не може змінити сутності і вольової спрямованості цієї діяльності.

Вольовому моменту при скоєнні злочину передує формування усвідомлюваної мети, аналіз обстановки, підбір засобів досягнення цілі. Вольова злочинна поведінка достатньо вивчена досвідченими вченими-правознавцями, та її внутрішня структура – поява мети, вибір засобів досягнення цілі, планування, прийняття та реалізація рішення – ретельно описана у роботах багатьох кримінологів та у багатьох випадках розглядається як універсальна схема, придатна для аналізу механізму любого правопорушення. Між тим це далеко не так. Психологічна структура вольового вмисного злочину не підпадає під опис злочинів, вчинених по необережності та у стані сильного душевного хвилювання[1, c. 176-178].

Висновки

Невизначений (неконкретизований) умисел характеризується відсутністю індивідуально визначеного уявлення про фактичні якості діяння та їх наслідки. При цьому виді умислу особа має узагальнене уявлення про ці характеристики усвідомлює їх на рівні видових. Цей вид умислу має місце наприклад, у діях винного, який безсистемно наносить потерпілому удари (по голові, у груди, живіт), намагаючись спричинити шкоду здоров'ю, не визначаючи у власній свідомості якість та кількісні характеристики цієї шкоди.

Отже, форми і види вини визначаються законом, головним чином, за ознакою психічного ставлення суб'єкта до настання суспільне небезпечних наслідків (передбачення, бажання чи свідоме допущення їх настання або легковажний розрахунок на їх відвернення чи не передбачення при обов'язку і можливості передбачення). А вольова спрямованість дій особи визначається виключно на підставі психічного ставлення суб'єкта до настання злочинних наслідків.

Сама по собі дія, яка не народжує, не створює суспільне небезпечних наслідків, не може усвідомлюватися і оцінюватися як суспільне небезпечна. Зрозуміло, що вчинюючи конкретні злочинні дії, суб'єкт усвідомлює їх суспільну небезпечність. Але оцінку своїм діям він дає (може дати) лише з урахуванням тих наслідків, які настали чи можуть настати і які при умислі та самовпевненості ідеально усвідомлюються ще до вчинення злочину. При злочинній недбалості суб'єкт не усвідомлює суспільної небезпечності своїх дій, оскільки він їх не передбачає, але має можливість передбачати їх наслідки.

Список використаної літератури

1. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К. : Юрінком Інтер, 2005. — 478 с.

2. Ковальський В. Кримінальне право України: Посібник/ Віктор Ковальський, Марія Стрюк, Олександр Шкелебей,; Ред. Є. В. Фесенко; Академія адвокатури України, Школа адвокатської підготовки. — К.: Прецедент, 2006. — 147 с.

3. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/ Юрій Александров, Володимир Антипов, Микола Володько та ін., За ред. Миколи Мельника, Вадима Кли-менка; Нац. акад. внутрішніх справ України, Київський міжнародний ун-т, Київський юридичний ін-т МВС України. — 3-тє, вид., переробл. та допов.. — К.: Юридична думка , 2004. — 351 с.

4. Кримінальне право України: Довідково-бібліографічний посібник/ Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека; Ред. О. І. Плотнікова. — Дніпропетровськ, 2003. — 207 с.

5. Кримінальне право України. Загальна та Особлива частини: Навчальний посібник/ За заг. ред. В. М. Стратонова; Мін-во освіти і науки України, Херсонський державний ун-т. — К.: Істина, 2007. — 385 с.

6. Кримінальне право України: Загальна частина: учбовий посібник/ Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого; За ред. М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація. — Х.: Право; К.: Юрінком Інтер, 2002. — 414 с.

7. Матишевський П. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. вузів і фак./ Павло Матишевський,. — К.: А.С.К., 2001. — 347 с.

8. Навроцький В. Кримінальне право України: Особлива частина: Курс лекцій/ В'ячеслав Навроцький,. — К.: Знання, 2000. — 771 с.

9. Селецький С. Кримінальне право України: Навчальний посібник для студ. юрид. вузів і юрид. фак-тів/ Станіслав Селецький,; Відкр. міжнар. ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 502 с.

10. Фріс П. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/ Павло Фріс,; М-во освіти і науки України, Прикарпатський ун-т ім. В.С.Стефаника. — К.: Атіка, 2004. — 486 с.

Хохлова І. В. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/ І. В. Хохлова, О. П. Шем’яков; Мін-во освіти і науки України, Макіївський економіко-гуманітарний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 267 с.