Спостерігаємо парадоксальну ситуацію: формуючи національну біоетичну правову доктрину на позір на засадах абсолютизації основних прав і свобод людини, ми почасти абсолютно свідомо намагаємося звести свободу совісті до свободи віросповідання.

На нашу думку, це пояснюється ідеологізацією сучасного розвитку прав людини [1], що перетворює їх насамперед на «царину деполітизованої етики та моралі», яка відмовляє у праві на існування в «цивілізованому світі» всім іншим «незахідним» етичним нормам, позиціонуючи останні з варварством, уособленням зла і насильства [2].

Найгостріше питання належного змістовного наповнення права на релігійну підтримку постає перед хворим.

Не принижуючи цілюще значення віри не лише для духовного, а й для фізичного зцілення, з сумом зазначимо, що не кожного хворого можна встигнути «навернути» до релігійного світосприйняття. Як зазначає В. Малахов, у свідомості сучасної людини особливо складно поєднати віру й інтелектуальну щирість, екзистенційну серйозність [3].

Метою цієї статті є не демонстрація власних релігійних переконань, а лише спроба викласти професійний погляд на сучасне розуміння права пацієнта на релігійну опіку в контексті права значно ширшого — права на духовну підтримку.

Відповідно до Конституції України [4] ми позиціонуємо Україну як державу світську. З огляду на це, формуючи національну біоетичну доктрину (яка має безпосередній вплив на формування медичного законодавства), слід відштовхуватися від загальнолюдських цінностей. Право біоетики (як і сама біоетика) має бути надрелігійним, наднаціональним, надполітичним, воно має бути позбавлено синдрому прозахідної, «прохристиянської» ідеологізації. Якщо права людини й справді є правами абсолютни
ми, то однаково цінною є для нас світоглядна свобода представників усіх релігійних течій та атеїстів.

Традиційно право пацієнта на релігійну опіку розглядається крізь призму ст. 35 Конституції України. Проте, активно пропагуючи і відстоюючи це право, ми постійно звужуємо його зміст лише до права на душпастерську опіку, забуваючи, що зазначена норма Конституції гарантує нам свободу (тут і надалі курсив наш. — Авт.) совісті. Свобода совісті передбачає право сповідувати будь-яку релігію і право не сповідувати жодної. Церква й релігійні організації в Україні відокремлені від держави, і тому жодна релігія не може самостійно формувати правову доктрину світської держави.

Необхідним є узагальнення не лише міжконфесійного погляду на біоетичні проблеми надання паліативної допомоги хворому, а й узагальнення надбань філософії людини. Формування біоетичної доктрини має відбуватись крізь призму забезпечення кожній людині її природного невідчужуваного права — права на свободу совісті, що перебуває в тісному взаємозв’язку зі світоглядними основами буття людини, а також із необхідністю забезпечення й гарантування практичної реалізації та захисту права на свободу світогляду й віросповідання в аспекті міжнародно-правових стандартів.

У зв’язку з цим набуває значення подальша гармонізація існуючого українського законодавства з питань свободи совісті з відповідними міжнародними правовими документами, спираючись на позиції не лише обстоювання правових гарантій свободи сповідування будь-якої релігії й відправи релігійних культів, а також і з позицій вільного визначення щодо несповідування жодної релігії й вільного доступу та продукування секулярної інформації.

Критиці однобічного, невиправдано вузького розуміння свободи совісті (і не лише в Україні) присвячено дисертаційне дослідження М. Лубської «Релігієзнавчо-правовий аналіз змісту та реалізації принципу свободи совісті й віросповідання в Україні» 2002 р. [5]. У дисертації слушно зазначається, що під змістом свободи совісті й віросповідання слід розуміти свободу функціонування світоглядно-самовизначеної (релігійно або нерелігійно) людини в умовах її суспільного буття.

Проте сучасному суспільству (а українському й поготів) притаманна інерція у розумінні свободи совісті і, зокрема, в контексті біоетичному.

Неоціненним для філософії біоетики є перше в Україні докторське дисертаційне дослідження С. Пустовіт «Філософсько-методологічний аналіз передумов, засад та принципів біоетики» [6]. Проте біоетична доктрина С. Пустовіт звужується не лише до суто клерикальної етики, а й (і безапеляційно. — Авт.) до етики християнської.

Проте сучасний світ демонструє не лише протистояння, а й комунікації різних парадигм філософії людини. Ментальна взаємодія Заходу і Сходу у розумінні людини та її меж є не лише можливою, але є дійсною, про що свідчить філософія XX ст. та ті постаті, які її формували.

У XX ст. співіснують три фундаментальні парадигми філософії людини та її меж: філософська антропологія, екзистенціалізм і персоналізм [7]. Іхня специфіка — в розумінні відношення людського буття до трансценденції. Так, характерною рисою філософської антропології є визначення людського буття через протиставлення тваринному буттю. Екзистенціалізм на сьогодні сформувався як атеїстичний та релігійний. Ідеєю, що їх об’єднала, є розуміння граничного буття людини як реальності, що піднімається над повсякденним буттям. Роз’єднує — відмінності у розумінні відношення екзистенції та трансценденції, які для атеїстичного екзистенціалізму є синонімами, натомість релігійний екзистенціалізм розділяє буття людське і буття божественне.

У персоналізмі відбувається спроба вирішити суперечності релігійного та атеїстичного екзистенціалізму в розумінні трансценденції. Персоналізм, на відміну від релігійного екзистенціалізму, не має онтологічної прірви між людиною і Богом. На відміну від атеїстичного екзистенціалізму, не стверджує, що трансцеденція дана людині самим фактом виходу з повсякденності у граничне буття. Трансцеденція є результатом особистісного розвитку.

Важливим для філософії права в цілому і для права біоетики зокрема є розуміння того, що сучасна цілісна філософія людини не може бути зведена до однієї парадигми. Неминучою і вкрай необхідною є комунікація різних парадигм філософії людини, в діалозі між якими і відкривається істина об’єктивніша порівняно з істиною, що належить кожній із них окремо.

Такий діалог має бути побудовано на засадах принципу толерантності, який знайшов своє законодавче закріплення в Декларації принципів толерантності 1995 р., схваленій на 28-й Генеральній конференції ЮНЕСКО в Парижі [8]. У статті 1 Декларації зазначається, що толерантність означає поважання, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості… Толерантність — це єдність у різноманітності. Це не тільки моральний обов’язок, а й політична та правова потреба.

Отже, формуючи національну біоетичну доктрину, нам не слід нехтувати тим неоціненним досвідом, який набуло людство. Зазначене й викликає потребу удосконалення Закону України «Про свободу совісті й релігійні організації» [9]. Необхідним є переосмислення і розробка існуючих законопроектів про волонтерську діяльність та душпастерську опіку з позиції ширшого розуміння права пацієнта на релігійну опіку, а саме — з позиції принципу толерантності та надконфесійності біоетичних принципів. Пацієнтам слід гарантувати не лише душпастерську опіку, а й світську духовну підтримку в особі психолога чи медика.

Нам слід випереджувати й європейську біоетичну доктрину з її вузько клерикальним правом на релігійну опіку [10], переоцінка вихідних постулатів якої відбувається і в європейській правовій літературі [11, 12].

Отже, підсумовуючи наведене, під час роботи над законопроектами у сфері захисту прав пацієнтів та гарантування європейського каталогу прав слід керуватися розширеним поняттям права пацієнта на духовну підтримку.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Філософія прав людини / за ред. Ш. Госепата та Г. Ломанна ; пер. з нім. О. Юдіна та Л. Дороніче- вої. — К., 2008.
2. Баддю А. Этика : очерк о сознании зла. — СПб., 2003.
3. Малахов В. Право бути собою. — К., 2008. — С. 121.
4. Конституція України
5. Лубська М. В. Релігієзнавчо-правовий аналіз змісту та реалізації принципу свободи совісті й віросповідання в Україні : дис. … канд. філос. наук : спец. 09.00.11 / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2002. — 233 с.
6. Пустовіт С. В. Філософсько-методологічний аналіз передумов, засад та принципів біоетики : дис. … д-ра філос. наук. — К., 2009.
7. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж : навч. посіб. / під. ред. Н. Хамітова. — 2-ге вид., переробл. та допов. — К., 2006. — С. 232.
8. Декларація принципів толерантності, схвалена Генеральною конференцією ЮНЕСКО на 28-й сесії в Парижі 16 листопада 1995 р.
9. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації»
10. European Health Care Reforms : Citizens and Patients Rights. — WHO Regional Office for Europe, Copenhagen, 1996.
11. Michalska-Badziak R. Prawa pacjenta i ich ochrona w swietle ustawy — Karta praw pacjenta // Prawo. Administracja. Obywatelstwo. — Bialystok, 1997.
12. Ponczek D. Prawa pacjenta w Polsce. — LodZ, 2000.