Вступ.

1. Сутність і особливості державного регулювання економіки.

1.1. Сутність державного регулювання економікою.

1.2. Політика державного регулювання як складова частина господарської системи.

1.3. Основні функції державного регулювання.

2. Дослідження факторів і умов державного регулювання економіки.

2.1. Основні форми та методи державного регулювання.

2.2. Межі державного регулювання економіки.

2.3. Основні напрямки та методи маркетингу державного регулювання.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Перехід України до ринкових відносин супроводжується трансформацією командно-адміністративної системи господарювання. Важливе значення у цьому процесі набуває реформування системи державного регулювання економікою у напрямку становлення ринкової соціально-орієнтованої економіки.

Становлення і розвиток форм та методів державного регулювання, масштабів втручання держави в економічні процеси знаходяться в центрі уваги вітчизняної економічної науки. Практично на початковій стадії знаходяться теоретичні розробки, що стосуються питань економічної ролі держави в перехідній економіці постсоціалістичних країн. В останні роки в періодичній пресі з’явилися публікації наукових працівників в основному у вигляді журнальних статей, в яких досліджуються окремі аспекти економічної політики держави в перехідній економіці. Їх авторами є слідуючі вчені: Д. Богиня, В. Братішко, Г. Волинський, А. Гальчинський, В.Кузнєцов, І. Лукінов, А. Нестеренко, В. Онищенко, Б. Панасюк, В. Рокоча, І. Сорока, В. Черняк, А. Чухно та інші.

В теорії перехідної економіки центральне місце займає дослідження проблеми економічної діяльності держави. Теорії і практиці державної економічної діяльності в ринковій економіці присвячені праці видатних вчених-економістів багатьох країн. І перш за все, таких науковців зарубіжних країн як: В. Варна, Дж. Гелбрейт, Дж. Долан, Дж. Кейнс, Я. Корнаї, Д. Ліндсей, Д. Норт, Б. Сорде, Дж. Стоун, Х. Стюарт, М. Фрідмен, Ф. Хайєк та ін.

Але, не дивлячись на наявність численних публікацій по питанню економічної діяльності держави в ринковій і перехідній економіці, теоретична і методологічна забезпеченість аналізу даної проблеми відстає від запитів і потреб економічної теорії і практики особливого етапу переходу до ринку. Все це потребує глибокого наукового аналізу багатьох проблем економічної діяльності держави і пошуку шляхів їх ефективного вирішення.

Метою роботиє комплексний аналіз соціально-економічної природи (змісту) державного регулювання економікою в перехідний період, виявлення сприятливих та несприятливих факторів, що впливають на цей процес й на цій основі розробка шляхів оновлення економічного впливу української держави.

Відповідно до поставленої мети в роботі вирішувались наступні основні завдання:

— проаналізувати наявні тенденції у розвитку державного регулювання економіки;

— з позиції сучасних досягнень світової економічної науки дослідити передумови і фактори, що визначають роль держави в економіці;

— розкрити об’єктивні передумови виникнення форм та методів державного регулювання;

— уточнити зміст поняття "державне регулювання" та концептуально обґрунтувати її роль в становленні ринкової економіки;

— дослідити сучасні форми та методи державного регулювання економіки;

— обґрунтувати основні напрямки трансформації економічної політики держави в умовах переходу до багатоукладної економіки;

— виявити можливості використання світового досвіду державного регулювання економіки в Україні.

Предметом дослідженнявиступають відносини щодо формування та розвитку форм і методів державного регулювання.

Об’єктом дослідженнявиступає роль маркетингу в державному регулюванні економікою.

1. Сутність і особливості державного регулювання економіки

1.1. Сутність державного регулювання економікою

Основоположними елементами сучасного механізму координації господарського життя виступають ринок і держава. Їх співвідношення та комбінація визначають ступінь узгодженості суспільних і приватних інтересів, досягнення цілей соціально-економічного розвитку країни і створюють підґрунтя для удосконалення всієї суспільної системи. Питання полягає в тому, як забезпечити оптимальне поєднання ринкової і державної системи при якому вони не вступатимуть в конфлікт, а навпаки — доповнюватимуть одне одну. На сучасному етапі розвитку суспільства України відомі і застосовуються два типи економічних систем: адміністративно-директивна і ринкова.

Методологія державного регулювання економіки — це підходи, принципи та логіка управління соціально-економічним розвитком країни.

Ринковий механізм і державне регулювання економіки є діалектичною єдністю, атрибутом змішаної економіки. Розумний синтез ефективного ринкового механізму і державного регулювання дає можливість вирішувати основні соціальні та економічні проблеми суспільства, кон'юктурні та стратегічні цілі.

У стабільній економіці основним регулятором соціально-економічних процесів виступає ринковий механізм, а ДРЕ виконує допоміжну роль. Основне призначення останнього — створення нормальних умов для функціонування ринку, нейтралізація негативних наслідків і вирішення проблем, які не під силу ринковому механізму.

У перехідній економіці роль державного регулювання значна і суттєва, але в міру створення необхідних засад розвитку ринкових відносин вплив держави має зменшуватись.

Ринкове і державне регулювання економіки часто доповнюється функціонуванням інституту соціального партнерства, що дає можливість найкращим чином узгоджувати інтереси суб'єктів, реалізовувати економічні й соціальні цілі розвитку суспільства.

Державне втручання в економіку має бути раціональним — надмірна активність держави може породжувати негативні тенденції і наслідки, а також обумовлює зменшення фінансових можливостей держави.

Це пов'язано з тим, що будь-яке втручання держави в економічне життя передбачає:

певні адміністративні витрати (на утримання управлінського апарату);

існування так званих "побічних ефектів", "фіаско державного регулювання".

Причина виникнення "побічних ефектів" в тому, що ринок — це органічний механізм, і будь-який державний захід (якого б характеру він не був) змінює умови взаємодії на даному ринку, ринкову кон'юнктуру, впливає на рішення суб'єктів господарювання[13, c. 41-43].

"Фіаско" (провали) державного регулювання обумовлено:

по-перше, неправильним застосуванням методів та інструментів ДРЕ (розміри податків, мита, кредитних ставок, квот, ліцензій тощо);

по-друге, можливістю помилок в прийнятті управлінських рішень через відсутність чи недостатність інформації;

по-третє, існуванням проблеми часових лагів — "ефекту запізнення" в процесі постановки цілей, прийняття рішень, виборі інструментів регулювання. Необхідно враховувати і швидкість введення в дію та термін дії кожного інструмента, які по-різному впливають на ціль: зміни в грошово-кредитному регулюванні дають швидший ефект, в податковому — більш віддалений результат;

по-четверте, перевищенням владних повноважень, використанням цього інструмента на користь вузького кола осіб (клану, об'єднання тощо).

Основні принципи державного регулювання економіки:

наукової обґрунтованості — врахування вимог об'єктивних економічних законів, реалій економічного, політичного і соціального життя суспільства, національних особливостей;

погодження інтересів — державне регулювання економіки має бути механізмом погодження інтересів різних суб'єктів економіки: загальнодержавних, регіональних, групових (підприємців, робітників, споживачів, виробників тощо);

системності обумовлений функціонуванням національної економіки як великої складної системи, що включає різні рівні й елементи. Тому державне регулювання економіки, охоплюючи різні об'єкти, має виходити із системних засад у вирішенні економічних, соціальних, зовнішньоекономічних, науково-технічних, культурних, екологічних та інших проблем;

цілеспрямованості — державне регулювання має спрямовуватися на досягнення конкретних цілей;

пріоритетності — виділення основних соціально-економічних проблем розвитку країни, на вирішенні яких державі належить зосередити свої зусилля (через обмеженість наявних державних ресурсів — фінансових, матеріальних, трудових, інформаційних і т. ін.);

комплексності — необхідність використання державою всього арсеналу засобів та інструментів, що є в її розпорядженні (правових, економічних, адміністративних, прямих, непрямих, неформальних тощо);

адаптації — державне регулювання має ґрунтуватися на безперервному аналізі результатів оперативної оцінки й коригуванні впливу держави на соціально-економічні процеси залежно від внутрішніх чи зовнішніх умов розвитку країни;

мінімальної достатності:

держава повинна виконувати тільки ті функції, які не може забезпечити ринок;

функції державного управління мають певним чином розподілятися — на вищих його рівнях належить вирішувати ті проблеми, які не можуть бути з'ясовані на нижчих;

ефективності:

організаційно-правове забезпечення ДРЕ — управління економікою зобов'язані здійснювати спеціальні органи державної влади й управління з чітко визначеними правами, компетенцією та обов'язками;

економіко-організаційне забезпечення ДРЕ — держава повинна використовувати важелі (форми, методи, інструменти), адекватні цілям і ситуаціям, що склалися;

порівнянність витрат (на утримання державного управлінського апарату) та результатів державного втручання в економіку[5, c. 52-54].

1.2. Політика державного регулювання як складова частина господарської системи

Високорозвинена ринкова економіка — це оптимальне поєднання засад, притаманних товарному виробництву (конкуренція, попит і пропозиція, вільне ціноутворення), та цілеспрямованої політики державного регулювання економічних процесів. Державне регулювання доповнює ринковий механізм, що в сукупності становить єдину систему макроекономічного регулювання народного господарства.

Розвинена ринкова економіка не означає якоїсь "абсолютної свободи" і "вільної гри" економічних сил, що спрямовуються "невидимою рукою" саморегульованої конкуренції. Необмежена економічна свобода існувала лише на ранніх ступенях розвитку товарного виробництва і формування ринкових відносин, коли функціонувало безліч порівняно однакових за розмірами капіталу, переважно дрібних і середніх підприємств, між якими точилася конкурентна боротьба за ринок збуту товарів. За умов вільної конкуренції ринкові сили попиту й пропозиції стихійно, через вільне ціноутворення визначали оптимальні пропорції виробництва та його економічну ефективність. Головними регуляторами суспільного виробництва були вільний ринок і конкуренція. Держава лише створювала загальні умови для функціонування приватних капіталів. З розвитком відносин власності та вдосконаленням організації суспільного виробництва розширилися сфера і напрями політики державного втручання в економічні та соціальні процеси. Головним завданням політики централізованого економічного регулювання стало розв’язання суперечностей між частковою монополістичною планомірністю і товарними відносинами, які залишалися загальною формою економічних зв'язків у суспільстві;

Для сучасних умов характерні переплетення ринкових з державними методами регулювання та їх поєднання. Кожен з них має свою сферу застосування і відповідає певним інтересам суб'єктів власності та господарювання. Проте вони збігаються в тому, що і держава, і ринок приводять у відповідність часткові планомірності, властиві окремим господарським одиницям[9, c. 38-40].

В умовах високорозвиненої ринкової економіки, яка характеризується наявністю великої кількості не лише дрібних і середніх підприємств, а й великих виробничих комплексів, про "вільну гру" економічних сил не може бути й мови. Щодо діалектики розвитку економіки країн Заходу та еволюції механізму її регулювання американський економіст П. Самуельсон писав, що, мабуть, Америка XIX ст. підійшла ближче, ніж. будь-яка інша країна, до стану laissezfaire (невтручання), який Карлейль назвав "анархія плюс констебль". Результатом цього виявилися ціле століття прискореного економічного розвитку та обстановка індивідуальної свободи. Однак це призвело також до періодичних економічних циклів, виснаження природних ресурсів, які не відновлюються, до бідності й багатства, розкладу державного апарату, які переслідують різні Цілі, і часом до витіснення монополією саморегульованої конкуренції*.

У більшості індустріальне розвинених країн Заходу значно підвищилася економічна роль держави. Те, що держава є центральним органом політичної влади в країні, надає їй можливість використовувати норми правового примусу і розпоряджатися значними економічними ресурсами. Вона не лише стала власником багатьох заводів, земельних ділянок, залізниці, морських портів, аеродромів, фінансових ресурсів, а й заволоділа цілими галузями економіки, які потребують для свого розвитку величезних капіталовкладень і найменше орієнтовані на прибуткове функціонування (атомна і космічна промисловість, енергетика тощо).

У більшості країн ринкової економіки державі належить близько третини національного багатства, вона перерозподіляє через бюджет половину валового національного продукту, здійснює до 20 відсотків капіталовкладень в економіку. Наприклад, у США під контролем уряду виробляється до 20 відсотків національного продукту, третину його становлять податки і загальний обсяг урядових витрат.

Зростання економічної ролі держави, її втручання в процес суспільного виробництва і висока концентрація останнього модифікували традиційний механізм саморегулювання економіки, різко обмежили дію стихійних ринкових сил. Держава прийняла на себе цілу низку регулюючих функцій, особливо щодо розвитку державного сектора економіки, а також ринкової кон'юнктури.

Довголітня практика державного втручання в економіку дала змогу виробити відповідні методи і важелі, в результаті чого економічна система стала високоефективною. Політика державного регулювання дає можливість нейтралізувати численні руйнівні процеси і небажані відхилення, які періодично переривають і деформують рух економічного циклу[2, c. 26-28].

Економічна політика держави формується свідомо через мережу органів державного апарату, суспільні інститути, засоби масової інформації. Важливу роль в цьому відіграють підприємницькі організації, фінансові групи та "групи тиску". Підприємницькі організації, наприклад Національна рада французьких підприємців, Федеральний союз німецької промисловості. Конфедерація британської промисловості, Конфіндустрія (Італія), Представництво фінансових і промислових кіл (Фінляндія) та ін., беруть участь у вирішенні найбільш важливих питань з економіки і політики. Вони готують економічні проекти і рекомендації для органів державної і муніципальної влади, впливають на розробку і прийняття багатьох законів і указів, у певних випадках здійснюють контроль за їх виконанням.

Фінансові групи мають безпосередні контакти з органами державної влади. Оскільки в кожній з розвинених країн їх склалося по декілька, то між ними точиться боротьба за лідерство і отримання певних пільг. Наприклад, у США лідерами є групи Морганів, Рокфеллерів, каліфорнійська на чолі з "Бенк оф Америка", у Велико-британії — "Ллойдз", "Барклейз", в Німеччині — групи на чолі з "Дойче банк", "Дрезденер банк" та "Комерцбанк".

"Групи тиску" зародилися у США, сьогодні вони широко вико-ристовуються в країнах Західної Європи та в ін. Вони формуються з метою впливу на офіційних представників державної адміністрації і членів уряду при розв'язанні таких питань, як оподаткування, ціноутворення, регламентація ринків, право на створення нових підприємств тощо. Так, в Іспанії інтереси приватного сектора представляють 9 таких груп: в паперовій промисловості — Інститут паперу, в металургії — Союз виробників чорних металів, у суднобудуванні — Техніко-торговельне управління суднобудівників та ін.

Місце політики державного регулювання в господарській системі є сталим, проте його масштаби і форми не залишаються незмінними. Дії державної адміністрації не обов'язково втілюються у певних заходах щодо управління національною економікою. Регулювання відбувається і тоді, коли держава відмовляється від реалізації цих заходів, якщо вони стають недоцільними з точки зору макроекономічної та соціальної ефективності.

Незважаючи на те що централізоване і ринкове регулювання за своєю суттю є антиподами, вони постійно взаємодіють між собою. Це сприяє забезпеченню економічної та політичної стабільності всієї суспільної системи. Політика державного регулювання не підпорядкована закону самозростання капіталу, вона враховує розстановку всіх соціальних сил, що не завжди адекватне прагненню великих приватних власників або монополій чи олігополій. Головна мета державного втручання в економічний розвиток — забезпечення безперервності процесу відтворення національного господарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні. Її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення[11, c. 67-69].

1.3. Основні функції державного регулювання

Ефективність і раціональність функціонування національних економічних систем визначальною мірою залежать від поділу функцій між суб'єктами господарської системи. Головна функція централізованого регулювання полягає в управлінні економічним розвитком країни в цілому, розвитком її продуктивних сил і науково-технічного прогресу. Вона реалізується через ряд конкретних функцій, частина з яких може бути визначена як мікроекономічні, а саме: раціоналізація економічної структури суспільства і управління нею; фінансування і організація науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; стимулювання розвитку нових галузей та тих, що вимагають особливо великих первинних вкладень і не гарантують отримання найближчим часом значних прибутків; допомога проектам високого ризику.

Не менш важливим є функції перерозподілу національного доходу між сферами суспільного життя і галузями економіки, а також створення та розвитку соціально-економічної інфраструктури.

Функція перерозподілу національного доходу через одержавлення фінансів забезпечує процес відтворення в сучасних умовах. Він здійснюється завдяки цілеспрямованій податково-бюджетній політиці держави, за допомогою якої держава акумулює величезні кошти, що створюють можливість державного впливу на економіку.

Функція створення та розвитку соціально-економічної інфраструктури полягає у забезпеченні життєдіяльності галузей, які створюють загальні умови для функціонування економіки (енергетика, транспорт, зв'язок), сприяють відтворенню робочої сили (охорона здоров'я, освіта, житлове будівництво). В них централізоване регулювання практично не конкурує з ринковим, а навпаки, підвищує ефективність останнього на макрорівні.

Важливу роль у процесі наближення до економічної рівноваги в системі ринкового господарства відіграє державний сектор. Завдяки йому держава бере безпосередню участь в економічних процесах як прямий суб'єкт виробничих відносин. Вона виконує також функцію регулювання зовнішньоекономічної діяльності всіх об’єктів господарювання та охорони навколишнього середовища[16, c. 55-58].

Ефективність економічного регулювання залежить і від того, як держава забезпечує правову основу і суспільну атмосферу, які сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи. Американські економісти К. Р. Макконелл та С. Л. Брю зазначають, що це передбачає такі заходи, як надання законного статусу приватним підприємствам, визначення прав приватної власності та гарантування обов'язковості дотримання контрактів. Уряд також встановлює законні "правила гри", які регулюють відносини між підприємствами, постачальниками ресурсів і споживачами*.

Оскільки централізоване регулювання не є директивним для всіх секторів економіки, то необхідною умовою його ефективності є законодавче закріплення універсальних параметрів державної економічної політики, на які орієнтуються в своїй господарській діяльності всі економічні одиниці. Законодавче закріплюються передусім такі показники: обсяг і структура кредитно-грошового забезпечення економіки; норми оподаткування доходів або вартості реалізованої продукції; обсяг і структура державних бюджетних витрат.

Виконуючи функції централізованого регулювання, держава надає своїм заходам загального характеру. Всі вони однаковою мірою стосуються кожного з об'єктів впливу, оскільки спрямовані чи на стимулювання господарської діяльності, чи на її гальмування. Відсутність селективного підходу надає державному регулюванню стабільності й сприяє підвищенню ступеня узгодженості дій на мікро- та макрорівнях. Вплив держави на мікрорівні відбувається як безпосереднім, прямим втручанням в діяльність господарських об’єктів, так і через опосередковане регулювання.

У першому випадку йдеться про так звану природну монополію, яка властива тим галузям економіки, де технологічні та економічні умови виключають можливість існування конкурентних ринків, уряд утворив державні комісії для регулювання цін, встановив стандарти на послуги, що надаються". До цієї природної монополії належать транспорт, зв'язок, енергопостачання тощо. Для них державна економічна політика є переважно директивою, тому тут можна говорити про планомірну організацію продуктивних сил і виробничих відносин усередині цих галузей. Така планомірність необхідна для підтримання процесу відтворення у загальнонаціональному масштабі та забезпечення самозростання вартості кожного з функціонуючих приватних капіталів.

У другому випадку централізоване регулювання орієнтоване на ринковий механізм. Тут держава діє в двох напрямах. Перший — часткове втручання у функціонування ринкового механізму через законодавчі акти і дії. Це стосується найбільшою мірою політики щодо конкуренції та доходів, встановлення розміру зростання цін і заробітної плати, ціноутворення, змін у кредитно-грошовій системі тощо. Другий напрям — зменшення впливу на ринковий механізм і використання лише непрямих методів втручання — через фінансові та кредитно-грошові важелі, податки, субсидії, зовнішньоекономічні та валютні заходи, за допомогою яких створюються умови для певної поведінки підприємств недержавних секторів економіки[14, c. 86-89].

2. Дослідження факторів і умов державного регулювання економіки

2.1. Основні формита методи державного регулювання

Для досягнення соціально-економічної рівноваги, стабільності в суспільстві держава застосовує ряд методів. Серед них можна виділити три основних. Сутність першого методу — державне регулювання через оподаткування, другого — регулювання економічного і соціального розвитку суспільства в процесі здійснення видаткової політики. Третій метод полягає в розробці державою «правил гри», законодавства з різних питань. Це правове регулювання економічних і соціальних процесів.

Перший метод державного регулювання економіки — це складна система взаємовідносин між державою і суспільством, і для її характеристики слід з'ясувати принаймні такі питання: Які цілі оподаткування? Хто має сплачувати податки? На яких засадах, у яких розмірах і яким інстанціям сплачуються податки? Які санкції за несплату податків?

Звичайно відповіді на ці питання, загальної для всіх країн, бути не може. У кожній створюється власна система оподаткування, що відбиває специфічні соціально-економічні умови. У зв'язку з цим лише перелік питань дає змогу уявити, яке складне завдання постало перед українськими законодавцями, що почали розробку податкової системи нової держави.

Централізоване регулювання економіки проявляється у коротко- і довгостроковій державній економічній політиці.

Короткострокове або емпіричне, державне регулювання набуло поширення в західних країнах у перед- та повоєнні роки. Це був комплекс антикризових і антициклічних заходів держави, спрямованих на пом'якшення наслідків економічної кризи, згладжування циклічного характеру розвитку економіки в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що його заходи з’ясовуються разом з нагромадженням кризових явищ і розвитком самої кризи, а тому заздалегідь не плануються. Воно здійснюється і прямо, і опосередковано через політику прискореної амортизації, субсидії, державну допомогу окремим фірмам чи галузям, дисконтну політику (підвищення або зниження облікових ставок на купівлю векселів). Головними серед опосередкованих інструментів впливу є: державне регулювання норми відсотка, одержавлення емісійних банків, державна закупівля. Безпосередніми об'єктами поточного емпіричного регулювання є попит, зокрема обсяг платоспроможного попиту, і пропозиція, тобто інвестиційні дії компаній.

Уперше короткострокове регулювання розвиненої ринкової економіки запровадив президент США Ф.Д. Рузвельт. У межах його "нового курсу" було закладено особливий комплекс державних антикризових заходів. Усі вони спиралися на законодавчу силу держави. Були прийняті закони: про пожвавлення промисловості, відповідно до якого провадилась картелізація і вироблялися "кодекси чесної, конкуренції"; про регулювання сільського господарства, який передбачав розміри посівних площ і кількість худоби у фермерських господарствах; про банки, який перетворив валюту на інструмент політики, та ін. На цій основі відбувалися регулювання американської економіки періоду "великої економічної депресії" та прямий розподіл суспільного продукту і ресурсів для його створення під час Другої світової війни[6, c. 64-67].

У незалежній Україні перші уряди почали з програм короткострокового централізованого регулювання, спрямованих на спробу розв’язання поточних питань кризового стану економіки. Проте, як засвідчує певна практика життя, в умовах зміни економічної системи на перший план висувається стратегічна економічна політика держави.

Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здійснюється у формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинена і поширена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення. Її виникнення і розвиток пов'язані з особливими умовами функціонування продуктивних сил у багатьох країнах ринкової економіки, зокрема з розвитком НТР, еволюцією виробничих відносин та господарської системи.

На відміну від емпіричного регулювання програмування характеризується більшим ступенем узгодженості часткової планомірності, властивої окремим господарським одиницям, помітним скороченням сфери стихійності та зростанням свідомого, цілеспрямованого впливу на економічні процеси. Особливе значення при цьому надається виявленню проблем і труднощів, а також: своєчасній необхідній корекції раніше прийнятих рішень. Довгострокова державна політика підкріплюється інформаційно-аналітичною базою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення в життя програм, що приймаються. Це робить програмування гнучким і маневровим[3, c. 12].

Нині економісти в своїй більшості виділяють два основні види економічного інструментарію — фіскальна та монетарна політика . Нерідко в ринковій системі використовують політику доходів, тобто вплив держави на заробітну плату та ціни; зовнішньоекономічну політику та деякі інші інструменти.

У системі економічного інструментарію регулювання визначальне місце належить грошовій політиці з її основними інструментами — ставка міжбанківського кредиту, норма обов'язкових резервів, операції центрального банку з державними облігаціями на ринку цінних паперів. Цей інструментарій дозволяє державі впливати на інфляцію, інвестиційний процес, виробництво, зайнятість, на курси акцій, отже й на загальну економічну активність.

Надзвичайно висока роль й податкової політики. Фінансові інструменти — найбільш поширені засоби здійснення економічної політики, причому як в плані фінансових пільг, так і в плані фінансових обмежень. Форми, методи та інструментарій економічного регулювання тісно взаємопов'язані.

На базі дослідження динаміки основних макроекономічних показників функціонування економіки України, проаналізовані причини загальної економічної кризи, а саме: падіння ВВП — основного показника, який характеризує всю економічну систему держави; динаміка ВВП на душу населення та темпи зростання реального ВВП, динаміка структури ВВП по категоріям доходу та використання; падіння обсягів товарного виробництва.

Не досягло своєї мети і реформування фінансової системи держави. Загострення бюджетного дефіциту платіжного балансу прямо та безпосередньо пов'язане з невдалою зовнішньою та внутрішньою політикою держави, які обернулися серйозними проблемами проведення реформи.

Науковий рівень обсягів прибутку, наявність великих обсягів товарообмінних операцій призвели до недонадходження значної частки бюджетних доходів[10, c. 13-16].

2.2. Межі державного регулювання економіки

Верхні та нижні межі регулювання. Розрізняють мінімально необхідні та максимально допустимі межі регулювання. Нижні межі спричинені неспроможністю ринкового механізму саморегулювання економіки розв'язати багато важливих для наступного розвитку економічної системи проблем, про які йшлося вище. Без державного втручання економічна система, а отже підсистема ринкового саморегулювання, існувати не може.

Складнішою є проблема щодо верхніх меж державного регулювання економіки. З одного боку, виникає можливість майже повного витіснення ринкових важелів регулювання і встановлення централізованої системи управління економікою з одного центру, що призводить до виникнення адміністративно-командної або державної економіки, як це сталося в СРСР. З іншого боку, верхня межа зумовлена потребами та інтересами підприємців у співпраці з державою. Зокрема тим, що прибутки на тривалий період можуть бути стабільнішими і вищими за такої співпраці (або наявності державного регулювання) і нижчими у разі недостатнього втручання держави в економіку. Частково верхня межа регулювання визначається загальнонаціональними інтересами. Повніше межі державного регулювання економіки можна визначити, з'ясувавши його економічну основу, яку розглядають у широкому і вузькому значеннях.

Одержавлення економіки і межі регулювання. У широкому плані основою раціонального державного регулювання економіки є одержавлення певної оптимальної частки економічної системи (в тому числі продуктивних сил, економічних відносин, господарського механізму). У вузькому розумінні такою основою є одержавлення економічної власності (на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути, частку національного доходу, що перерозподіляється через державний бюджет та ін.) і передусім одержавлення національного доходу. Оскільки таке одержавлення приблизно на 90% здійснюється через механізм оподаткування, то межі державного регулювання залежать від соціально-економічних меж вилучення податків у осіб найманої праці, прибутків підприємств, капіталістів[12, c. 7-9].

Найбільшу частку в процесі одержавлення національного доходу в більшості розвинутих країн світу становлять податки на осіб найманої праці (особистий подохідний податок і податок на соціальне страхування). Наприклад, особистий подохідний податок у Німеччині, Данії, Фінляндії та інших країнах досягає 48%, а в окремих країнах (Франції, Греції) — 13%. Отже, межі державного регулювання економіки залежать від моделі економічної системи.

При оподаткуванні йдеться не лише про економічні межі, а й про соціальні, тобто встановлення таких максимальних ставок податків, які б не призводили до соціальної нестабільності в суспільстві, втрати стимулів до праці.

Якщо держава зосереджує у своїх руках від 20 до 60% національного доходу, така економічна система (а отже економіка) є змішаною, тобто поєднує державну і недержавну форми власності. Інші кількісні параметри змішаної економіки при зіставленні державної та недержавної власності на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути. Вони, як правило, виші. Загалом державне регулювання можна здійснювати до тих пір, поки результати від нього вищі, ніж витрати на утримання державного апарату.

Необхідність широкомасштабного втручання держави в економіку виникла на вищій стадії розвитку капіталізму, з часу переростання продуктивними силами вузьких меж монополістичної власності (в тому числі власності колективних монополій — олігополій), що зумовило процес одержавлення економічної системи, дію закону одержавлення економіки.

Конкретнішими причинами посилення ролі держави в економіці є неспроможність механізму ринкового саморегулювання подолати і навіть послабити екологічну та економічну кризи, забезпечити рівномірний розвиток регіонів, відносно справедливий розподіл національного доходу, планомірний та пропорційний розвиток економіки, розвиток інфраструктури, виробництво специфічних суспільних товарів, усунути або послабити монополізм, безробіття та інші вади, більшість яких цей механізм і спричинив.

Основними економічними функціями держави є розв'язання суперечності між потребами розвитку продуктивних сил й існуючими формами власності, захист навколишнього середовища і прав споживачів, проведення регіональної та антимонопольно економічної політики, частковий перерозподіл національного доходу на користь найбідніших верств населення, забезпечення планомірного та пропорційного розвитку економіки, в тому числі інфраструктури, проведення антициклічної та антикризової політики, розробка і прийняття правових засад економіки, боротьба з безробіттям, інфляцією, регулювання зовнішньоекономічних відносин та ін.[17, c. 43-46]

Державне регулювання економіки — комплекс форм та засобів централізованого впливу на розвиток економічних об'єктів та процесів з метою стабілізації економічної системи та її пристосування до умов, що змінюються, передусім до потреб та законів розвитку основної продуктивної сили.

Основними формами державного регулювання є пряме (шляхом розширення державної власності, управління підприємствами та ін.) і опосередковане (шляхом планування, прогнозування, бюджетної, податкової, грошово-кредитної політики тощо).

Основними методами державного регулювання економіки є податкова, науково-технічна, амортизаційна, кредитно-грошова та структурна політика. Мінімально необхідні межі регулювання економікою зумовлені неспроможністю ринкового саморегулювання економіки; максимально допустимі — потребами та інтересами класу капіталістів (насамперед у привласненні стабільних і високих прибутків), частково — загальнонаціональними інтересами[20, c. 86-88].

2.3. Основні напрямки та методи маркетингу державного регулювання

Трансформацією економічного зростання можна розподілити на три основні групи: 1) ресурсні обмеження факторів виробництва. 2) інституціональні обмеження (стимули, правила та норми виробничо-комерційної діяльності) i 3) соціальні обмеження. Трансформація економічного зростання повинна здійснюватися за рахунок таких заходів

— удосконалення структури державного управління економікою,

— реформування податкової політики за рахунок введення податків, які б стимулювали виробництво;

— чітке вдосконалення системи планування доходів і витрат бюджету та бюджетної політики;

— удосконалення грошово-кредитних відносин за рахунок інвестування капіталу, жорстокої системи контролю за інфляційними процесами та формування нових кредитних відносин;

— проведення реформування банківської системи на основі діючих акціонерно-комерційних банків;

— забезпечення чіткого обліку у державному бюджеті і цільового його використання.

Розробка методики регіональних та галузевих програм дасть можливість вирішити низку стратегічних проблем, спрямованих на стабілізацію української економіки на сучасному етапі.

Застосування макромаркетингу в державному регулюванні повинно бути комплексним та вестись в таких напрямах:

як окремого інструмента державного регулювання, спрямованого на інформаційне забезпечення суб’єктів господарювання;

як одного з інструментів формування засобів державного регулювання[15, c. 149-150].

Роль та місце макромаркетингу в обох напрямах будуть різними, що зумовлює відмінності у складі його інструментів (методів) та їхнє призначення. Для інформаційного забезпечення суб’єктів ринку макромаркетингом доцільно застосовувати маркетингове дослідження, а для участі у формуванні засобів державного регулювання – маркетингове дослідження та розробку маркетингової стратегії.

На підставі цих напрямів ми пропонуємо визначення макромаркетингу як інструмента державного регулювання. Відповідно до цього, макромаркетинг є інструментом активного та пасивного впливу на суб’єктів з метою досягнення цілей економічної політики держави.

З огляду на аналіз теоретичних засад функціонування маркетингу на макрорівні, визначальну роль цілей для формування засобів державного впливу, а також оцінку чинної протягом досліджуваного періоду системи державного регулювання пріоритетним напрямом застосування макромаркетингу буде введення його в систему інструментів розробки засобів державного регулювання, зокрема, як інструмента трансформації цілей та засобів впливу, визначених програмою розвитку. Саме відсутність у практиці державного регулювання інструментів формування цілей, а також і зв’язку між поставленими цілями та прийнятими засобами державного впливу стала головною причиною недієвості цих засобів та, як наслідок, неврегульованості організаційно-економічних відносин суб’єктів галузі економіки[4, c. 164-165].

Відповідно до покладеної на макромаркетинг функції розробки стратегічних рішень щодо цілей, об’єктів та засобів впливу пропонуємо уточнити функції аналітичного підрозділу маркетингової служби у вигляді введення функції розробки стратегічних маркетингових рішень щодо вибору засобів державного регулювання галузей.

Вихідним елементом формування маркетингових рішень є розробка цілей маркетингової стратегії. З огляду на напрямленість трендів середовища галузі головною ціллю стратегії маркетингу повинна стати активізація економічних факторів формування попиту і пропозиції. Поставлена ціль зумовлює визначення цілей наступного рангу, які будуть відображати усунення основних перешкод на шляху просування продукції галузі від виробника до споживача та стосуватись елементів маркетингу-мікс. До цілей складової товар буде належати підвищення якості та конкурентоспроможності, до цілей складової збут – формування альтернативних каналів збуту із залученням незалежних посередників, налагодження каналів збуту підприємствам.

Поставлені маркетингові цілі зумовлюють розробку відповідних стратегічних маркетингових рішень із задіянням таких інструментів маркетингу як сегментування та позиціонування.

З’ясування маркетингових цілей та розробка рішень дають змогу визначити засоби державного регулювання, які будуть реально спрямовані на формування ринкового середовища. Врахування маркетингових цілей та рішень при трансформації цілей індикативного плану (програми розвитку галузі) у цілі впливу держави допоможе уникнути формування неадекватних та недосяжних цілей, поставлених в чинних законодавчо-правових актах, а на їхній підставі – обрати відповідні об’єкти та засоби впливу.

Отже, для створення механізму формування системи державного регулювання економіки та, зокрема, такої його важливої складової, як механізму розробки цілей, пропонуємо задіяти в системі державного регулювання прогнозування як основу для розробки економічної політики, та індикативне планування, як інструмент створення декомпозиції цілей економічної політики з метою їхнього наступного перетворення у цілі державного впливу. Такі цілі можна визначити як вихідні для розробки засобів державного регулювання, що дозволить підвищити їхню ефективність[7, c. 98-99].

Висновки

Маркетинг — невід’ємна частина сучасних ринкових відносин. В основу концепції маркетингу покладено ідею задоволення потреб потенційних споживачів.В основу виробництва закладають дані, які одержуються в процесі вивчення різних ринкових сегментів — окремих груп населення, підприємств, адже саме їм адресовано нову продукцію. Виробництво та збут в умовах “ринку покупця” і становить основний сенс маркетингової діяльності.

Макромаркетинг як один з інструментів дослідження економічних процесів та формування рішень для вирішення макроекономічних проблем може бути застосований у процесі розробки засобів державного регулювання. Для створення механізму формування системи державного регулювання економіки та, зокрема, такої його важливої складової, як механізму розробки цілей, пропонуємо задіяти в системі державного регулювання прогнозування як основу для розробки економічної політики, та індикативне планування, як інструмент створення декомпозиції цілей економічної політики з метою їхнього наступного перетворення у цілі державного впливу. Такі цілі можна визначити як вихідні для розробки засобів державного регулювання, що дозволить підвищити їхню ефективність.

Об’єктивними чинниками потреби застосування маркетингу в системі інструментів державного регулювання економіки є: універсальність застосування концепції маркетингу, провідна роль маркетингу в економічній системі як одного з факторів її розвитку та економічного зростання; пріоритетність застосування маркетингу на макрорівні в умовах трансформаційної економіки.

Макромаркетинг представлено з позицій двох головних концептуальних підходів до його суті. Перший з них відображає макромаркетинг як самостійний інструмент вирішення макроекономічних проблем, на відміну від другого, який визначає макромаркетинг як сукупність маркетингової діяльності на мікрорівні та пропонує вирішення макроекономічних проблем через мікрорівень. Саме на підставі першого підходу до визначення макромаркетингу пропонуємо його застосування в системі інструментів державного регулювання економіки.

За сучасних умов пріоритетним напрямом застосування макромаркетингу відповідно до оцінки чинної протягом досліджуваного періоду системи державного регулювання, пріоритетним напрямком треба вважати введення його в систему інструментів розробки засобів державного регулювання економіки, зокрема як інструмента формування та трансформації цілей. З огляду на чинні інструменти формування засобів державного регулювання, пропонуємо покласти на макромаркетинг виконання функції інструмента трансформації стратегічних цілей програми розвитку конкретної галузі у цілі впливу, що і визначає його місце в системі інструментів формування засобів державного регулювання галузей економіки.

Пропонуємо відповідно до ролі маркетингу як одного з інструментів формування засобів державного регулювання уточнити функції аналітичного підрозділу маркетингової служби у вигляді введення функції розробки стратегічних маркетингових рішень щодо вибору засобів державного регулювання галузей економіки.

Список використаної літератури

1. Антошкіна Л. І. Державне регулювання економіки України: методологія, напрями, тенденції, проблеми / Науково-дослідний економічний ін-т Міністерства економіки України / М.М. Якубовський (ред.). — К., 2005. — 410с.
2. Архієреєв С. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. екон. спец., що вивчають курси "Державне регулювання" та "Економічна політика" / Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т" / Сергій Ігоревич Архієреєв (ред.), Н.Б. Решетняк (ред.). — Х. : НТУ "ХПІ", 2004. — 205с.
3. Богиня Д. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. — 2003. — № 5. — С. 12-21
4. Воротін В. Державне регулювання економіки України: політекономічний аспект //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 2.
5. Галиця І. Державне регулювання в умовах ринкових відносин //Економіка України. — 2002. — № 6. — C. 52-58
6. Гриньова В. Державне регулювання економіки: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ВД "ІНЖЕК", 2007. — 736c.
7. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. — 2-ге вид., доопрац. і доп.. — К.: КНЕУ, 2005. — 316 с.
8. Державне регулювання економіки: Підручник для студ. вуз./ Іван Михасюк, Алла Мельник, Михайло Крупка, Зіновій Залога; За ред. І.Ммхасюка. — Львів: Українські технології, 1999. — 639 с.
9. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. — 5-те вид., стереотип.. — К.: Знання , 2006. — 213 с.
10. Долішній М. Моделі державного регулювання в ринковій економіці // Економіка України. — 2002. — № 6. — С. 13-22
11. Кущевой Д. Особливості державного регулювання регіональної економіки //Економіст. — 2002. — № 3. — C. 67-69.
12. Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. — 2004. — № 5. — С. 7-11
13. Могильний О. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Інститут підготовки кадрів держ. служби зайнятості України. — К. : ІПК ДСЗУ, 2006. — 490с
14. Скрипник А. До питання про державне регулювання економіки //Фінанси України. — 2003. — № 6. — С.86-93
15. Стефанок І. Б. Теоретико-методологічні засади застосування контролінгу в системі державного регулювання економіки //Фінанси України. — 2006. — № 5. — С.149-156.
16. Стеченко Д. Актуальні завдання і функція державного регулювання в реалізації економічної політики //Вища школа. — 2004. — № 4. — C. 55-62
17. Стеченко Д. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2007. — 262 с.
18. Черевко Г. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. — К.: Знання , 2006. — 339 с.
19. Чернюк Л. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. для дистанційного навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К. : Університет "Україна", 2007. — 322с
20. Швайка Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Швайка,. — К.: Знання , 2006. — 435 с.