Аксіомою сучасного правознав­ства вважається постулат про те, що право є динамічним фе­номеном [1; 2]. Відповідно, для того щоб осягнути право в його мінливості, потрібен новий термінологічний апа­рат, який би дав змогу адекватно ос­мислити плинну правову реальність.

Останнім часом дедалі активніше у вітчизняному правознавстві вжи­вається термін «праворозуміння». Не заперечуючи його значного методо­логічного потенціалу, слід зазначити, що його переваги — здатність відпо­вісти на багато питань, які досі були невирішеними — нерозривно поєднані з його недоліками. Серед таких можна назвати певну «методологічну споку­су», а саме позначати цим модним сло­вом те явище, яке раніше було широко відомо під назвою «правосвідомість». Так, незважаючи на те, що праворо­зуміння (як і правосвідомість) стало темою багатьох дисертаційних дослі­джень [3; 4; 5; 6], наразі у вітчизняно­му правознавстві немає жодної мас­штабної спроби дослідити співвідно­шення цих двох фундаментальних правових… чого саме? Категорій чи понять, тобто теоретичних конст­рукцій, які покликані найбільш точно відобразити правову дійсність? Чи феноменів, тобто того, що існує не у свідомості теоретика, а у самому пра­вовому житті, власне, складаючи його? Питання починаються вже з визначення «онтологічного статусу» правосвідомості та праворозуміння. Тому можна констатувати, що пробле­ма співвідношення праворозуміння і правосвідомості є актуальною, потре­бує філософсько-правового розроб­лення і вирішення.

Осягнення цієї проблеми передба­чає таке. По-перше, слід проаналізува­ти, яке трактування праворозуміння і правосвідомості є домінуючими у сучасному вітчизняному правознавстві. По-друге, які відмінності та схожість існують між ними. По-третє, якщо ці відмінності є суто формальними, а правосвідомість і праворозуміння за охоплюваним смисловим полем фак­тично збігаються, чи є якийсь методо­логічний вихід із цієї ситуації?

Отже, метою статті є осмислення методологічного потенціалу терміна «праворозуміння».

Найбільш ретельно праворозумін­ня досліджувалося у працях львів­ської правової школи, зокрема найвідомішого її представника, класика вітчизняної юриспруденції П. Рабіновича та його послідовників [7; 5]. Тому для встановлення того, що ж слід ро­зуміти під цим словом, мабуть, буде правильним проаналізувати саме праці зазначених дослідників.

Як зазначає сам П. Рабінович, кате­горію праворозуміння можна визначи­ти у такий спосіб: це відображення у людській   свідомості   за   посеред­ництвом поняття «право» того явища, яке є корисним для задоволення по­треб існування і розвитку суб´єкта [7, 12]. Отже, для нього праворозуміння є категорією, тобто певною теоретич­ною конструкцією, яка існує у свідо­мості людини та допомагає зрозуміти певні явища об´єктивної дійсності. Це робиться за допомогою поняття права, яке залежно від історичного контексту позначає свободу, справедливість, пра­вила, баланс інтересів, а у новітній історії — ще й певні інтереси, відноси­ни, почуття (емоції), вимоги суб´єктів [7, 10]. Так, перед нами вимальо­вується певна картина механізму праворозуміння:   людина   усвідомлює певні явища, відображає їх у свідо­мості за допомогою поняття «право», яким позначається сукупність сут­тєвих, необхідних ознак цих явищ, яке потім об´єктивується у мові [7, 11]. То­тожність розуміння права зумовлена тим, що поняття «право» охоплює вла­стивість зазначених явищ бути не­обхідними (корисними) для існування і розвитку суб´єктів [7, 13]. Плюралістичність   же   праворозуміння, окрім історичної мінливості права, зу­мовлена чинниками, які П. Рабінович класифікує як гносеологічні (зумов­лені різними методами пізнання) і потребові (зумовлені різними потребами й інтересами різних соціальних груп). Таким чином, під праворозумінням фактично розуміється специфічний різновид відображення певних явищ у свідомості, коли за допомогою понят­тя «право» з них виокремлюються

суттєві, необхідні ознаки, які дають змогу ідентифікувати ці явища як пра­вові.

Переходячи до правосвідомості, за­значимо, що за радянських часів однією з найбільш фундаментальних праць, присвячених цій проблемі, ста­ла докторська дисертація харківського вченого В. Чефранова [8]. Нині про­блемі правосвідомості присвячені принаймні два докторських дисер­таційних дослідження [5; 6]. Зупини­мося докладніше на поглядах, сформу­льованих у монографії харківського дослідника Ю. Калиновського.

Згідно з його поглядами, право­свідомість — це багатоаспектне, полі­фонічне явище, яке містить низку компонентів: раціональний (погляди, уявлення, ідеї про право); психо­логічний (почуття, емоції, що спричи­нені правом і виражають ставлення до чинного або бажаного права); поведінковий (настанови на певну поведінку у правовій сфері тощо) [5, 90]. Тра­диційно в межах правосвідомості ви­окремлюють два об´ємних комплекси: правову ідеологію (уявлення, погляди, переконання, теорії, концепції право­вої дійсності) та правову психологію (оцінки, почуття, емоції, настрої лю­дей щодо правової дійсності) [5, 91]. Якщо перша більш притаманна теоре­тичній та професійній правосвідо­мості, то друга є змістом правосвідо­мості буденної. Крім того, за кількіс­ною ознакою можна виокремити інди­відуальну, групову та суспільну пра­восвідомості, тобто найбільш типові уявлення про право, які відобража­ються на індивідуальному, колектив­ному чи загальносуспільному рівнях свідомості [5,91]. Аналогічні погляди і класифікації є загальноприйнятими [9]. Таким чином, можна дійти виснов­ку, що під правосвідомістю у цьому ви­падку розуміється сукупність уявлень, поглядів, ідей, теорій, почуттів, емоцій тощо щодо дійсного або бажаного пра­ва, яка наповнює свідомість індивіда, колективу чи суспільства і відображає їх ставлення до права.

Не важко помітити, що паралелей між праворозумінням та правосві­домістю дуже багато. Так, і те й інше є позначенням специфічного змісту людської свідомості, який є результа­том відображення певних правових явищ та виражає ставлення (розумін­ня) індивіда, групи або суспільства до них. Формами такого відображення як у правосвідомості, так і у праворозумінні є, з одного боку, ідеї, теорії, дум­ки, а з другого — почуття та емоції. Ці подібності виражаються й у класифі­каціях: так, гносеологічні й потребові чинники формування праворозуміння дуже схожі зі згаданими рівнями пра­вової ідеології та психології.

Звичайно існують і відмінності. Так, у поглядах П. Рабіновича помітне прагнення відповісти на фундамен­тальне запитання: що саме дає змогу ідентифікувати те чи інше явище як правове? Для цього він звертається, з одного боку, до етимологічного аналі­зу права, а з другого, зазначає, що під правом люди розуміють те, що є кори­сним для їх існування і розвитку. Вод­ночас, розглядаючи правосвідомість, це питання взагалі не порушується, а явища зараховуються до правових ніби автоматично.

Можна припустити, що саме тут слід починати шукати подальші мето­дологічні перспективи праворо­зуміння, тобто сформулювати ті запи­тання, на які не можна відповісти за допомогою категорії правосвідомості (принаймні у згаданому її тракту­ванні). Таких запитань можна сформу­лювати як мінімум три.

По-перше, чому ми характеризуємо певні явища (чи їх ознаки) саме як правові, а не моральні, етичні чи релігійні? Тобто для такої правової ідентифікації ми вже повинні мати певне перед-розуміння правового.

По-друге, чи означає розуміння права як поняття для позначення пев­них явищ (коло яких історично мінли­ве), що право не має власного змісту, а є лише порожньою загальною назвою для інших феноменів — свободи, спра­ведливості тощо? Як бути з іменником «право», який фактично перетво­рюється на прикметник «правовий»?

По-третє, хоча дуже мало людей за­мислюються над тим, що таке право, проте певне праворозуміння є в кожного. Іншими словами, чи можливо жорстко детермінувати праворозуміння інтелектуальною діяльністю свідомості?

Відповідь на перше запитання вже почала шукати учениця П. Рабінови­ча, львівська дослідниця Т. Дудаш, У власному дисертаційному дослі­дженні вона пропонує розглядати пра­ворозуміння не як «чисту інтелектуальну діяльність», а як герменевтичний процес, який містить етапи перед праворозуміння, правоінтерпретаціі та власне праворозуміння як їх ре­зультату, який приписує праву смисл як значущість, цінність права для суб´єкта інтерпретації. Авторка визна­чає, що право фактично стає правом через смисловідшукування, смислотворення чи їх поєднання [3, 6]. Запо­рукою об´єктивності цих смислів е проведене нею дослідження значень терміна «право» у більш ніж 50-ти мо­вах світу, в результаті чого було ви­окремлено обмежений комплекс явищ (справедливість, свобода, настанова на певну поведінку тощо), який тра­диційно позначався через поняття права [3, 5]. Тобто «правова іден­тифікація» певного явища є результа­том семантично-смислового констру­ювання. Проте без відповіді наразі залишається друге запитання: про власний зміст права. Адже при застосо­вуваному Т. Дудаш підході право з «онтологічного рівня» переходить на «смисловий» чи «семантичний», пере­творюючись з іменника, який позна­чає щось самостійне, на прикметник, який не має предметного кореляту, а тільки позначає характеристики інших явищ (справедливості, свободи тощо).

Для вирішення зазначеного питан­ня плідною здається гіпотеза автора цієї статті, більш докладно висвітлена у відповідній праці [10]. Вона полягає у тому, що право є не певним сущим, яке можна визначити через інше суще (свободу, справедливість тощо), а спе­цифічним способом буття сущого, яке, власне, і зумовлює правовий ста­тус того чи іншого сущого. Так, закон, який традиційно вважається правовим сущим, завжди може виявитися декла­ративним чи дискримінаційним, тобто не буде правом. Тому, на думку автора, право є певним модусом буття сущого, який характеризується як правлячий, спрямований і правдивий [11, 116]. Тобто будь-яке суще є правом тоді, ко­ли воно: а) скеровує людей у їх між-бутті; б) задає їм певний напрям; в) дає можливість при цьому автентично ви­явити їх власну сутність.

Без відповіді поки що залишається третє запитання про те, чи можливо ототожнювати праворозуміння з суто рефлексивно-інтелектуальною діяль­ністю? Вочевидь, ні, бо хоча дуже мало людей замислюються над тим, що таке право, проте кожна людина, яка спів­існує з іншими, має певне розуміння того, що таке право, нехай навіть подібне розуміння є дорефлексивним і невизначеним.

Проте якщо праворозуміння не є чистою діяльністю свідомості, то що ж воно таке? Доречним є зроблене П. Рабіновичем зауваження, згідно з яким під правом люди розуміють те, що є корисним для їх існування і роз­витку. Тому розуміння людиною пра­ва — це не «голі» міркування інтелек­туала. Це модус буття тієї людини, яка під час осмислення свого існування змушена стикатися з правом. Як відо­мо, розуміння як спосіб буття (на відміну від діяльності свідомості) по­чав розглядати видатний німецький філософ, родоначальник фундамен­тальної онтології М. Гайдеггер. Згідно з його поглядами, визначальною характеристикою людського буття (екзистенції) є те, що людина екзистує. Він підкреслює, що екзистенцію слід розуміти як «екзистенцію», за аналогією з «екстазом», тобто самотрансцендуванням, виходом за власні межі [12, 199]. Горизонтом такого бут­тя є час. У своєму бутті людина одно­часно спрямована у майбутнє і мину­ле. Способом спрямованості у май­бутнє для М. Гайдеггера саме і є розу­міння.

На відміну від класичного розуміння як інтелектуального «прогнозування» майбутнього, для німецького філософа розуміння є способом буття-до-певних-можливостей [13, 143]. У розумінні лю­дина немовби «накидує» на себе певні можливості буття-у-світі та буття-з-іншими, обираючи одні з них і відкидаючи інші. Тобто те, що людина існує не статично, а динамічно розвиваю­чись, є тим способом існування, який ніби підштовхує її до права. Застосо­вуючи термін Ж.-П. Сартра, у право-розумінні право для людини з «зо­внішнього» явища перетворюється на складову її проекту. Тому помічений П. Рабіновичем зв´язок між правом та його корисністю для розвитку людини аж ніяк не слід тлумачити у дусі утилітаризму на зразок бентамівсько­то. Мова тут йде не про практичну ко­ристь права для задоволення певних людських потреб, а про праворозуміння як буття-до окреслених пра­вом можливостей [11, 82].

Викладене дає змогу дійти таких висновків.

По-перше, якщо розглядати право-розуміння суто у гносеологічному ас­пекті як «категорію», за допомогою якої стає можливим встановити сут­тєві і необхідні ознаки явищ емпірич­ної дійсності, які дають змогу іден­тифікувати їх як правові, то відмін­ність праворозуміння від правосвідо­мості майже непомітна.

По-друге, в контексті проблеми праворозуміння здається більш пер­спективним трактування права не як певного сущого (свободи, справедли­вості тощо), а специфічного способу буття, яким і зумовлений правовий статус відповідного сущого.

По-третє, плідним методологічним підґрунтям для розробки праворо­зуміння є герменевтичний та фунда­ментально-онтологічний підходи, які дають можливість «переключити» праворозуміння з «гносеологічного» в «онтологічний» регістр, перетворив­ши його з «чисто інтелектуальної діяльності свідомості» на модус люд­ського існування. Таким чином, право­розуміння з «категорії» стає «феноме­ном», тобто складовою тієї реальності, яку «категорія» намагається досліди­ти з безпечної теоретичної відстані.

Таким чином, можна констатувати, що звернення до феномену праворо­зуміння є не примхою дослідника, а своєрідним «велінням часу», а отже, подальші філософсько-правові й тео­ретичні розвідки у цьому напрямі є перспективними.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

 

1.      Варга Ч. Природа права и правовое мышление // Российский ежегодник теории права. -2008.-№1.-С. 343-356.

2.      Поляков А. В. Прощание с классикой, или как возможна коммуникативная теория права // Рос­сийский ежегодник теории права. — 2008. — № 1. — С. 9—42.

3.      Дудаш Т. І. Праворозуміння : герменевтичне дослідження : автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 ; Львів, нац. ун-т ім. I. Франка. — Л., 2008. — 16 с.

4.      Шелестов К. О. Домінуюче праворозуміння у функціонуванні правових систем : автореф. дис…. канд. юрид. наук : спец. 12.00.12 ; Одеська нац. юрид. акад. — Одеса, 2010. — 22 с.

5.      Калиновський Ю. Ю. Правосвідомість українського суспільства : генеза та сучасність. — X., 2008. — 288 с.

6.      Цимбалюк M. М. Онтологія правосвідомості : теорія та реальність. — К., 2008. — 288 с.

7.      Рабінович П. M. Основи загальної теорії права та держави. — Л., 2008. — 224 с.

8.      Чефранов В. А. Правовое сознание как разновидность социального отражения (философско-ме-тодологический очерк). — К., 1976. — 208 с.

9.      Словарь терминов по теории государства и права / под ред. Н. И. Панова. — Харьков, 1997. -180 с.

 10.   Стовба А. В. Феномен права как фундаментально-онтологическая основа правосудия // Проблеми філософії права. — 2008-2009. — T. VI-VII. — С. 147-153.

11.   Стовба А. В. Правовая ситуация как исток бытия права. — X., 2006. — 176 с.

12.   Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Хайдеггер М. Время и бытие. — М., 1993. — С. 192-221.

13.   Хайдеггер М. Бытие и время. — М., 1997. — 452 с.