Зовнішня політика США в часи правління Клінтона та Буша
Вступ.
Розділ 1. Основні напрямки зовнішньо — політичного курсу Президента США Б. Клінтона
1.1. Особливості міжнародних відносин після завершення „холодної війни” та розвиток США в 90-х роках ХХ ст.
1.2. Роль США в урегулюванні конфлікту в Косові
Висновки до розділу 1
Розділ 2. Головні риси зовнішньої політики Президента США Д. Буша молодшого
2.1. Причини і наслідки війни США проти Іраку.
2.2. Основні напрямки стратегії національної безпеки США.
2.3. Сучасний стан та перспективи співробітництва України та США.
Висновки до розділу 2.
Висновки.
Список використаних джерел.
Вступ
Міжнародна політика є одним із видів суспільно-політичного життя і для упорядкування діяльності в цій сфері людство створює певні правила, принципи і т.п. Таким чином виникає віповідна система міжнародних відносин, що повинна якнайповніше відображати реалії міжнародної політики і згідно з якою учасники міжнародних відносин погоджуються взаємодіяти між собою. Однак необхідно пам'ятати, що політичне, економічне та соціальне обличчя світу постійно змінюється і завжди приходить час, коли створена система міжнародної політики перестає відображати реальний стан речей на світовій арені. Отже незмінно в якийсь момент виникає необхідність створити нову систему міжнародних відносин — систему, яка відповідала б потребам часу.
Одразу по завершенні холодної війни висловлювались припущення, що у найближчому майбутньому міжнародна політика набуде характеру переможної ходи демократії по світу, так званий "кінець історії," або ж на перший план вийдуть культурні, суспільні, релігійні протиріччя, так зване "зіткнення цивілізацій". Були також надії на створення global village (глобального громадянського суспільства), забезпечення доступу до різноманітних матеріальних благ для дедалі більшої кількості людей завдяки процесам глобалізації, утвердження прав людини як абсолютних цінностей і т.д. Західні демократії спробували створити гармонічну систему міжнародної політики — систему, в якій розвинені демократії повинні були б допомагати іншим країнам розбудувати у себе дієві внутрішні демократичні інститути громадського, політичного та економічного життя. Жодна з цих ідей не змогла об'єднати навколо себе світове співтовариство, а тому різні держави, міжнародні організації, громадські організації визначали для себе різні політичні пріоритети та переслідували різні цілі. Це означає, що так і не було сформульовано спільного знаменника для міжнародної політики, який став би прийнятним і обов'язковим для всіх гравців на міжнародній арені.
Мета: розкрити зовнішню політику США в часи правління Б. Клінтона та Д. Буша.
Завдання роботи: 1. показати основні напрямки зовнішньо — політичного курсу Президента США Б. Клінтона: особливості міжнародних відносин після завершення „холодної війни” та розвиток США в 90-х роках ХХ ст. та роль США в урегулюванні конфлікту в Косові;
2. визначити головні риси зовнішньої політики Президента США Д. Буша молодшого: причини і наслідки війни США проти Іраку, основні напрямки стратегії національної безпеки США;
3. охарактеризувати сучасний стан та перспективи співробітництва України та США.
Розділ 1. Основні напрямки зовнішньо — політичного курсу Президента США Б. Клінтона
1.1.Особливості міжнародних відносин після завершення „холодної війни” та розвиток США в 90-х роках ХХ ст.
Більшість людей погоджуються з тим, що за часів Холодної війни світова система була біполярною, а сьогодні існує лише одна наддержава. З іншого боку, продовжують точитися дискусії з приводу того, яким вважати сьогоднішній світ — однополярним, багатополярним, чи якимось іншим. На мою думку, нинішня міжнародна політична система є водночас однополярною і багатополярною. Для вирішення міжнародних проблем сьогодні потрібні зусилля як однієї супердержави, так і кількох інших провідних держав; і єдина наддержава може прямо вплинути на події через інтереси інших держав.
У цьому одно-багатополярному світі глобальний розподіл сил має чотири рівні. Єдиною наддержавою залишаються США. Далі йдуть найважливіші регіональні держави, кожна з яких відіграє домінуючу роль у своєму регіоні. Потім іде група країн, які можна назвати другорядними регіональними лідерами. До них належать Велика Британія відносно Німеччини та Франції, Україна відносно Росії, Японія та В'єтнам відносно Китаю, Пакистан відносно Індії, Австралія відносно Індонезії, Саудівська Аравія відносно Ірану, Єгипет відносно Ізраїлю, Аргентина відносно Бразилії. Нарешті, четвертий рівень — це країни, які не ввійшли до перших трьох груп. Якщо говорити про інтереси наддержави в такій одно-багатополярній системі, то вона зацікавлена в поверненні до однополярної системи, щоб самостійно приймати всі рішення. Провідні ж країни світу зацікавлені в багатополярній системі. Тому стабільність існуючої системи значною мірою залежить від рівноваги між цими головними конфліктуючими групами. Така рівновага за своєю природою є нестабільною, і марно сподіватись, що її можна буде втримати. Світова політика відійшла від біполярної системи (що існувала за часів Холодної війни), наприкінці 80-х років пройшла через короткий момент однополярності, а зараз рухається через 10 або більше однополярних років до багатополярного світу в ХХI століття, коли він утвердиться повністю [4, с. 38].
Спостерігається значне протистояння гегемонії США з боку провідних регіональних держав. Тому можна сказати, що США і другорядні регіональні потуги мають спільні інтереси, таким чином позбавляючи провідні регіональні держави впливу в регіонах.
По-перше, якщо говорити про західні цивілізації, то США і європейські країни мають набагато більше спільного в цінностях та стилі життя між собою, ніж з «незахідними» країнами. Вони мають взаємні стосунки довіри та співробітництва, яких вони не мають з іншими країнами. Розбіжності, які існували між США і західноєвропейськими країнами за часів Холодної війни, відходили на другий план через їх спільну опозицію до СРСР. Тепер же, за умов існування системи одно-багатополярного світу, існуючі конфлікти між США та європейськими країнами посилились: останні все більше не погоджуються із залежністю від США. Так, Франція часто наголошує на тому, що треба покласти край американській гегемонії. Європейська валюта (євро) також була свідомо запроваджена на противагу долару США. Європейці зараз працюють над планами спільної зовнішньої політики і створення спільного воєнного потенціалу. Якщо раніше точка зору США була на користь цього об'єднання країн, то тепер США все частіше починають ставити питання, а чи вигідно це Сполученим Штатам. Як наслідок, в цих стосунках виникає конфлікт між логікою культури і логікою сили.
По-друге, зараз у Європі відбувається процес групування країн за цивілізаційним критерієм. Вже не існує «залізної завіси», але лінія поділу залишилася — тепер вона розділяє людей, які дотримуються християнства в західному варіанті, та мусульман і православних християн. Такий поділ дуже чітко видно на Балканах. Під час війни в Югославії католицькі країни Європи та Латинської Америки надавали значну допомогу Словенії і Хорватії. В той же час, православні Росія та Греція надсилали матеріали, дипломатів та військову техніку в Сербію. Ісламські країни, зокрема Іран, Саудівська Аравія, Туреччина та Малайзія, надавали допомогу на сотні мільйонів доларів грішми, зброєю та військовою підготовкою боснійським мусульманам. Між Грецією і Туреччиною знову відновилося протистояння, яке тимчасово стихло під час Холодної війни через небезпеку з боку СРСР. Відносини між цими двома країнами дещо поліпшилися, але схоже, що це тимчасово [4, с. 39].
США як єдина супердержава в політичному, економічному та військовому аспектах зацікавлені у створенні такої міжнародної системи, що сприяла б збереженню їхнього статусу єдиної супердержави, гарантувала їхню безпеку у військовому плані та створювала умови для встановлення демократичних режимів у якнайбільшій кількості країн. Оскільки жодна інша країна чи міжнародна коаліція не в змозі запропонувати та втілити в життя якесь альтернативне бачення майбутнього міжнародних відносин, то ініціатива реформування теперішнього світопорядку належить саме США. Занепокоєння викликає не сам факт зміни системи міжнародної політики чи те, що відповідні зміни ініційовані однією єдиною державою, а те, що США прагнуть створити новий світовий порядок в односторонньому порядку та завдяки використанню силових методів. Створюється враження, що внаслідок усвідомлення своєї уразливості США дійшли висновку, що військова сила є єдиним надійним способом вирішення міжнародних проблем. Такий підхід до зовнішньої політики таїть у собі небезпеку, на яку дуже образно вказує відома американська мудрість: коли єдиним знаряддям у вашому розпорядженні є молоток, то кожна проблема починає виглядати як цвях. Навряд чи така зовнішня політика США знайде розуміння та підтримку інших країн, адже котрась із них може якось перетворитися на цвях з погляду Вашингтона.
1.2. Роль США в урегулюванні конфлікту в Косові
Недавній конфлікт у Косово можна назвати класичним прикладом конфлікту між цивілізаціями, коріння якого сягає часів оттоманського завоювання цього регіону. Конфлікт у Косово (як і попередній конфлікт у Боснії) обумовлений демографічними причинами: і в Боснії, і в Косово спостерігалося дуже велике зростання чисельності мусульманського населення. Варто наголосити і на інших причинах конфлікту.
По-перше, історично відносини між Заходом і православним світом ніколи не були тісними. По-друге, уряди провідних країн Заходу, в т.ч. США, намагаються нав'язати на Балканах свою систему цінностей, яку сповідують багатокультурні, багаторелігійні середовища. Народи ж Балканського регіону не хочуть жити разом. По-третє, для західних ЗМІ було легко описувати брутальність дій С.Мілошевича і показувати албанців (які переслідували сербів у 80-х роках) в якості жертв сербського переслідування. Але після боротьби з православними сербами західні країни можуть опинитися в ситуації, коли їм доведеться вести довгу боротьбу з мусульманськими албанцями, щоб запобігти проголошенню незалежності та знищенню сербів, які залишилися в Косово.
По-третє, саме зараз у Європі формується нова структура безпеки впродовж ліній цивілізаційного поділу. Будучи раніше головною православною країною світу, Росія вважає своїм обов'язком підтримання порядку і стабільності серед православних країн. З іншого боку, колишні республіки СРСР, які за культурною ознакою належать до Західної Європи, активно шукають шляхи інтеграції в НАТО та інші європейські структури. НАТО є організацією, що гарантує безпеку Західної Європи. Без сумніву, НАТО повинен включати всі країни Західної Європи, які хочуть стати його членами і які відповідають західним стандартам. Говорячи про західні стандарти, я маю на увазі стандарти демократичної форми правління, ринкової економіки, визнання існуючих міжнародних кордонів та повагу до прав меншин. Але дуже важливо, щоб розширення НАТО відбувалося з найменшою небезпекою для Росії. По-перше, Росія має бути переконана в тому, що до складу НАТО ввійдуть лише ті країни, які історично та культурно є і вважаються частиною Західної Європи. По-друге, НАТО має запевнити Росію, що Альянс буде співпрацювати з Росією в тих питаннях, які стосуються православних країн. І якщо говорити про події в Косово, то треба визнати, що НАТО цього не зробив [14, с. 5].
Війни в Косово можна було б уникнути, якби в січні 1999 р. на знищення сербами 40 косоварів США негайно б відреагували початком воєнних дій. Альянс мав би звернутись до Росії і пояснити, що в разі продовження таких вбивств, західна громадськість розглядатиме їх як воєнну інтервенцію. НАТО також мав б підтримати демарш Росії проти С.Мілошевича і попередити його, щоб у майбутньому він відмовився від таких дій. С.Мілошевич мав постати перед загрозою спільних російсько-натівських економічних, політичних і (в разі необхідності) воєнних санкцій. Дуже важливо, щоб у майбутньому НАТО саме таким чином, у співпраці з Росією, вирішував подібні ситуації [14, с.6-7].
Висновки до розділу 1.
Україна є важливою другорядною регіональною державою. Тому вона дуже зацікавлена в збереженні незалежності від найвпливовішої країни регіону. Динаміка світового розподілу сил спонукала США до встановлення тісних зв`язків з другорядними регіональними державами, такими як Велика Британія, Японія, Саудівська Аравія, Єгипет, Австралія, Аргентина і (менш успішно) Пакистан. Ця динаміка вимагає підтримання тісних стосунків між США та Україною. Обидві країни зацікавлені в тому, щоб Росія не розширялася і не стала знову домінувати над своїми сусідами як наддержава.
З точки зору цивілізаційного фактору, Україна займає унікальну позицію, вона є свого роду містком між західним та православним світом. З точки зору глобального розподілу сил, Україна також має унікальну позицію для того, щоб бути важливим партнером США в забезпеченні ефективної рівноваги сил в Євразії. Зазначені вище виклики є найбільш важливими проблемами, з якими Україна зіткнеться на початку XXI століття.
Розділ 2. Головні риси зовнішньої політики Президента США Д. Буша молодшого
2.1. Причини і наслідки війни США проти Іраку
Можна по-різному підходити до війни в Іраку. Однак реалістичний погляд на теперішній світ зобов'язує нас зробити висновок, що видима війна, яка почалася 19 березня, є вимушеним продовженням невидимої війни, яку вже довший час веде проти Америки розгалужена міжнародна терористична мережа, підтримувана певними країнами, до кола котрих в першу чергу належить Ірак.
Проти Іраку серед американців поширюються два аргументи:
1) Ірак здійснив акт агресії проти Сполучених Штатів – якоюсь таємною участю в нападі на світовий торговий центр і подальшою розсилкою збудників сибірської виразки в 2001 році;
2) Ірак “наплював” на обмеження зброї, якою він міг володіти після війни в Перській затоці 1991 року.
Для середнього американця слова “зброя масового знищення Іраку” означають, що Ірак може володіти зброєю, яка буде використана в наступному нападі на Сполучені Штати (як 11 вересня 2001 року).
Вимоги ООН нічого не важать або важать дуже мало для більшості американців. Якби США можна було спонукати до війни тільки задля втілення резолюцій ООН, то держава Ізраїль вже мала б зміну режиму і розділення, вказані їй багато років тому.
Звинувачення Іраку в тому, що він може мати зброю масового знищення і в майбутньому напасти на США, є намаганням використати страх і гнів людей та маніпулюванням ними, щоб вони підтримали війну проти країни, яка насправді не зробила їм нічого поганого.
Характеристика лідера Іраку Саддама Хусейна як безрозсудного і небезпечного ретельно культивувалася контрольованими євреями засобами новин протягом багатьох років. Американці б ніколи не повірили, що Саддам Хусейн намірено провокував би війну з США, якби їх не привчили протягом багатьох років, що Саддам Хусейн “проклятий безумець” – ман`як, який отруює газами власний народ і робить безпричинно інші жорстокі речі.
Після перемоги на президентських виборах 2000 року у США Джоржа Буша-молодшого, й особливо після терористичних актів 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку та Вашингтоні, тиск на Ірак посилився. В Америці відкрито заговорили про необхідність «зміни режиму Хусейна». Своєю чергою, Саддам власну перемогу на президентських виборах 2002 року (цього разу він отримав 100% голосів) назвав демонстрацією протесту народу Іраку проти американських погроз [11, с. 71].
Американське керівництво ставилося до іракського лідера з підозрою. Буш стверджував, що Ірак продовжує створювати зброю масового враження, щоб добитися домінування на Ближньому Сході і загрожувати цивілізованому світу. Хоча головний інспектор ООН із озброєння Хан Бікс заявив, що Ірак виявив велику готовність до співпраці і в країні немає доказів наявності нових військових програм, США і Велика Британія не захотіли відмовитися від своїх підозр і оголосили про завершення дипломатичного процесу.
18 березня 2003 року Буш висунув ультиматум: він обіцяв розпочати військову операцію, якщо Саддам із синами протягом 24 годин не покинуть Ірак. Іракська сторона вимоги США відхилила. 20 березня коаліція напала на Ірак без відповідної санкції Ради безпеки ООН, попри протести Росії, Німеччини, Франції і КНР. Що ж до Росії, то пізніше, 2006 року, з’явилися повідомлення, ще до початку і вже під час конфлікту Москва допомагала іракському режиму, надаючи йому розвідувальну інформацію. Існує також інформація, що частина архівів уряду Саддама могла бути вивезена до Москви [11, с. 72].
Офіційним приводом для нападу на Ірак стали британські та американські розвідувальні дані, у яких вказувалося, що режим Саддама володіє зброєю масового враження і розробляє програми з її створення. Крім того, заявлялося про існування зв’язку між Саддамом та організаторами терористичних актів 11 вересня. З літа 2003 року достовірність цих розвідданих почала активно піддавати сумніву. До вересня 2003 року було підготовано офіційні доповіді, де говорилося, що Білий дім перебільшив небезпеку, яку являв собою Ірак. До аналогічних висновків дійшла американська комісія з розслідування терактів 11 вересня («Комісія 9/11»), а також інспектори, які працювали в Іраку і які так і не знайшли в країні запасів або хоча б залишків хімічної чи бактеріологічної зброї. У підсумковій доповіді комісії йшлося про відсутність доказів причетності Іраку до терористичних актів, що не дивно, враховуючи ідеологічну ворожнечу між Саддамом та Осамою бен Ладеном [5, с. 14].
Війна в Іраку тривала більше двох тижнів. 9 квітня було захоплено Багдад. 1 травня 2003 року на борту авіаносця «Авраам Лінкольн», який повертався з Перської затоки, президент Буш повідомив про завершення бойової фази іракської операції. Сам колишній диктатор опинився поза законом, але протягом наступних місяців продовжував керувати лояльними до нього силами.
Мета нинішньої стратегії США щодо Ірану — посилення інформаційно-пропагандистського впливу, здійснення комплексу заходів, спрямованих на надання нового імпульсу спробам «зміни режиму» у Тегерані із середини. Підтвердженням цього є запит від Держсекретаря США К. Райс до американського конгресу щодо додаткового виділення на 2006 р. 75 млн. дол. США на «підтримку демократії» в Ірані. Ці гроші мають бути використані на розгортання цілодобового радіомовлення на Іран, створення мережі супутникових телеканалів, збільшення фінансування іранських неурядових організацій, що виступають на захист демократії і прав людини, значного збільшення кількості іранської молоді, яка навчатиметься у Сполучених Штатах тощо [5, с. 15].
2.2. Основні напрямки стратегії національної безпеки США
Протягом дванадцяти років після завершення “холодної війни” стратегія національної безпеки США будувалася на аморфних поняттях “ризиків” та “невизначеностей” нового часу. Терористичні напади 11 вересня 2001 року перетворили їх на цілком визначену загрозу. Згідно з новою стратегією “найсерйозніша небезпека знаходиться на перехресті радикалізму й технологій” [7, с. 67].
Численні порівняння нової ситуації з часами “холодної” і навіть Другої світової війни, які містяться у тексті нової стратегії, дозволяють зробити висновок, що новий ворог сприймається як адекватний гітлерівській “осі” та радянському блоку. З цього випливає принципова зміна підходів Сполучених Штатів до функціонування міжнародних структур безпеки. Пріоритетом для США стають не попередні договори, угоди та домовленості, а визначеність країн у новому протистоянні цивілізації та варварства. За таких умов роль Радянського Союзу в американській політиці ризикує зіграти будь-яка країна, яка не прийме сторону Сполучених Штатів: “Америка буде притягати до відповідальності країни, що скомпрометували себе терором, включаючи ті, котрі дають притулок терористам, оскільки пособники терору є ворогами цивілізації” [7, с. 67].
Наголос, який у Стратегії робиться на необхідності поширення вільних і відкритих суспільств, є проявом не стільки месіанства Сполучених Штатів, скільки рецептом довгострокового розв’язання проблеми тероризму. Цікаво, що на перше місце в новій стратегії поставлено саме проблеми демократії, а не матеріального добробуту. Це відображає сучасні погляди американської політичної науки про те, що в основі тероризму лежить не стільки економічне становище певних сил, скільки їх невдоволення станом свого політичного представництва в міжнародній системі. Теракти 11 вересня скоїли далеко не бідні люди. Як стверджується, “бідність не перетворює бідних людей на терористів і убивць. Але бідність, слабкі інститути й корупція можуть зробити слабкі держави уразливими для терористичних мереж і наркокартелів у межах їхніх кордонів” [7, с. 68]. Пріоритет розвитку демократії, звичайно, не означає ігнорування економічних проблем, що сприяють тероризму: “Світ, в якому дехто живе в комфорті й достатку, коли половина людства має менше ніж $2 у день, є несправедливим і нестабільним” [7, с. 68].
Важливим аспектом нової стратегії є зміна підходів США до організації міжнародної економічної допомоги, яка вважається одним із засобів знищення підґрунтя тероризму. Особливістю нового підходу є введення нового критерію оцінки ефективності. Якщо раніше таким вважалась сума витрачених коштів, то тепер пропонується оцінювати ефективність через досягнутий рівень економічного зростання. Передумовою надання певним державам допомоги з боку Сполучених Штатів тепер буде їх готовність до реформ. Фінансування “неспроможних” урядів виключається.
Поява нової стратегії національної безпеки США може означати суттєву перебудову і структуризацію міжнародної системи відносин відповідно до нового визначення головної загрози, яка порівнюється за масштабом із гітлерівською та радянською. Для України це означає зменшення можливостей для політичного маневрування в межах нової системи. Розглянемо це питання детальніше.
Аналіз тексту нової стратегії національної безпеки США дає змогу відрізнити в сучасній міжнародній системі кілька груп країн, у відносинах із якими Сполучені Штати будуть застосовувати різні норми і правила. Перша група –це друзі й союзники США. Про їхній склад можна судити з посилань у тексті документа в контексті дружби й союзництва на НАТО, ЄС, АНЗЮС, групу Канада–США–Мексика, тобто НАФТА, і на окремі країни – Японію, Південну Корею, Тайвань та Ізраїль.
Захід згідно з новою стратегією буде розширюватись. Конкретні країни, за рахунок яких це матиме місце, не називаються, проте вказуються механізми процесу розширення НАТО: Сполучені Штати “повинні розширити членство в НАТО демократичних націй, що прагнуть і можуть розділити ношу захисту й просування наших спільних інтересів” [11, с. 75]. Враховуючи плани другої хвилі розширення Альянсу й зв’язок між розширенням НАТО та ЄС, можна прогнозувати розширення кола західних країн протягом найближчих 5–7 років за рахунок принаймні 9 нових членів – Словенії, Естонії, Латвії, Литви, Словаччини, Румунії, Болгарії, Мальти й Кіпру. Вірогідно, процес розширення триватиме і надалі таким чином, щоб приблизно у 2020 році “західними” були порядку 50 із більш як 200 країн світу.
Друга група країн – це потенційно великі держави, які не входять до західної системи. На думку авторів нової стратегії національної безпеки США, таких країн три – Росія, Китай та Індія. Індія вважається демократією з неринковою економікою, Китай – недемократичною країною з ринковою економікою, Росія – країною, що будує демократію й ринок. Причому тональність формулювань документа дозволяє судити про можливість майбутньої інтеграції Індії та Росії до західної політичної й економічної систем. Автори документа, наприклад, вважають, що США та Індія “є двома найбільшими демократіями, відданими політичній свободі, захищеній представницьким урядом” [11, с. 76], і згадують про “зростання відданості Росії до інтеграції у євроатлантичну спільноту” [11, с. 76]. Доцільно нагадати у цьому зв’язку про належність Індії до британської співдружності і про нещодавнє створення за британською ініціативою Ради НАТО-Росія.
Сполучені Штати визнають за Росією та Китаєм право володіти й розвивати ракетні та ядерні збройні технології. Застереження в цьому зв’язку торкаються перш за все гарантій нерозповсюдження. Щодо Індії, питання про її ядерні й ракетні програми залишаються, проте вони перестали домінувати в політиці США.
Важливо, що хоча нова стратегія декларує прагматизм у відносинах США з іншими великими державами поза межами Заходу і визнає потенціал цих країн, вона, судячи з модальності висловлювань щодо відносин Росії, Індії та Китаю з їхніми сусідами, відкидає можливість утворення ними альтернативних Заходу геоекономічних систем. Тобто Захід – це єдина внутрішньо інтегрована міжнародна система, яка визнається Америкою. Інші країни, таким чином, можуть існувати або в асоціації із Заходом, або в кооперації із Заходом, або самі собою на свій страх і ризик.
Третя група країн – режими-ізгої, до яких документ явно відносить Ірак і Північну Корею. Очевидно, сюди ж відноситься й Лівія, хоча явно про неї не згадується. Щодо належності до ізгоїв інших країн, судячи з усього, між країнами Заходу та в самих Сполучених Штатах одностайності не існує. Проте визначеними можна вважати критерії такої належності – країни, “що скомпрометували себе терором, включаючи ті, котрі дають притулок терористам” та “прагнуть до володіння ядерною, біологічною і хімічною зброєю” [6, с. 24].
Четверта група країн – слабкі країни. Такі держави вимагають особливої уваги у контексті гарантування глобальної безпеки, оскільки вони не володіють імунітетом проти екстремізму. Помилковим було б ототожнювання таких країн з країнами-ізгоями – навпаки, “Америка буде допомагати країнам, які мають потребу в нашій допомозі в боротьбі з терором” [6, с. 24].
П’яту групу утворюють країни, що розвиваються. В основному, це відносно стабільні країни на різних континентах, які розвиваються шляхами і за допомогою Заходу, у тому числі через різноманітні програми ООН, Світового банку і Міжнародного валютного фонду.
До шостої групи можна віднести стабільні країни, які асоційовані із Заходом, але не потрапили з різних причин до його базових інститутів. До її складу можна віднести країни Британської співдружності, Організації американських держав і АСЕАН, які не належать до означених вище груп. Можна помітити, що характерною ознакою країн даної групи, яка відрізняє їх від “справжнього Заходу”, є відсутність власних технологічних можливостей для виробництва сучасних видів зброї, рівно як і доступу до такої зброї через союзників.
Сьома група країн – це країни колишнього Радянського Союзу, окрім Росії. Про них у тексті документа міститься тільки одна згадка, проте вона окреслює стратегічне бачення Сполученими Штатами геополітичного устрою пострадянського простору: “Ми будемо продовжувати підтримувати незалежність і стабільність країн колишнього Радянського Союзу, вірячи, що процвітаюче й стабільне оточення зміцнить зростання відданості Росії до інтеграції у євроатлантичну спільноту” [6, с. 25].
У міжнародній системі, яку окреслено в новій стратегії національної безпеки США, Україна має кілька зовнішньополітичних альтернатив. Перша – потрапити до західної політичної й економічної системи через набуття членства в НАТО (членство в ЄС є більш далекою перспективою), яке, за досвідом інших країн, означатиме також членство в ОЕСР. Друга – стати асоційованою із Заходом країною через механізми особливого партнерства з НАТО та ЄС, членство в СОТ і участь у регіональних європейських ініціативах. Таке асоціювання, скоріш за все, вимагатиме відмови від власної розробки та виробництва сучасної зброї. Третя – деградувати до рівня країн, що розвиваються, через фіксацію на співробітництві з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком та різноманітними транснаціональними корпораціями. Четверта – перетворитись на країну-ізгоя. Саме до останнього варіанта призвели б спроби “налякати” Захід можливим відтворенням СРСР і військово-технічною співпрацею з небажаними для Заходу країнами. Слід нагадати у цьому зв’язку про “залякування” Заходу “пізнім” Єльциним, відставку останнього й рішучу зміну зовнішньополітичного курсу новим російським президентом. Українські можливості до зовнішньополітичних демаршів ще менші, ніж російські.
Судячи з нової стратегії, норми і правила, які США будуть застосовувати у відносинах з іншими західними країнами, залишаться без суттєвих змін. Сполучені Штати й надалі будуть визнавати за союзниками й друзями ті ж права, що і за собою, і оцінювати їх внутрішні справи за тими ж критеріями, що використовують самі.
Вимоги США до кандидатів на членство в західних інститутах і до асоційованих із Заходом країн будуть, очевидно, схожими, але відрізнятимуться односторонністю. Розбудова консенсусу з цими країнами не буде обов’язковою.
У відносинах із Росією, Китаєм та Індією Сполучені Штати намагатимуться, судячи з їх нової стратегії національної безпеки, застосовувати універсальні правила й вимоги, але не будуть наполягати на їх виконанні. Суперечності будуть ігноруватись заради досягнення спільних стратегічних цілей. США не стануть визнавати будь-які соціальні моделі, окрім демократії та ринку, і продовжуватимуть у двосторонніх відносинах “висувати на перший план питання свободи й розвитку демократичних інститутів” [6, с. 27]. Поте США намагатимуться не робити з розбіжностей у цих сферах нездоланних перешкод для кооперації. Питання, з приводу яких поступки з боку Сполучених Штатів навряд чи можливі, включають безпеку Тайваню, незалежність країн колишнього СРСР, нерозповсюдження зброї масового ураження, ракетних і сучасних збройних технологій.
Зі слабкими країнами та країнами, що розвиваються, США намагатимуться не встановлювати політичного діалогу і не залучатись до вирішення їх повсякденних внутрішніх справ, окрім тих, що пов’язані із глобальними загрозами. Основними менторами цих країн, на думку авторів нової стратегії, мають бути такі структури, як ООН, МВФ і СБ.
Країни-ізгої матимуть постійний фокус уваги з боку Сполучених Штатів, однак не матимуть будь-яких політичних прав. Щодо них дії США будуть обмежуватись тільки браком військових, економічних або політичних ресурсів.
Характеризуючи загальні риси нової зовнішньополітичної доктрини США можна зазначити таке. По-перше, Сполучені Штати не вірять в існування геополітичних суперечностей. Глобальне протистояння, з їхньої точки зору, існує між різними ментальностями, між демократією та тиранією, цивілізацією та варварством, але не між “сушею” та “морем” або атлантизмом та євразійством. Євразія для них – суто географічне визначення. Розбіжності між США та іншими великими країнами, судячи з поглядів авторів документа, не мають об’єктивного підґрунтя і випливають із застарілої ментальності частини російської та китайської еліт. Навряд чи Сполученим Штатам будуть зрозумілі внутрішні дискусії України щодо її цивілізаційного вибору, оскільки за їхніми поглядами обирати можна тільки між цивілізацією й варварством. США мислять більш практичними категоріями, такими як варта чи не варта Україна членства в НАТО.
По-друге, США мають намір допомагати тільки тим, хто, на їхній погляд вартий допомоги: “Сполучені Штати повинні реалістично оцінювати свою здатність допомогти тим, хто не бажає або не готовий допомогти собі” [10, с. 252]. В цьому розумінні припинення допомоги державним установам України є скоріше проявом зміни глобальних підходів, ніж результатом ставлення США до політичного устрою України – воно завжди було критичним.
По-третє, США не будуть “купувати” лояльність будь-яких країн поза межами Заходу, окрім, можливо, Росії, Китаю та Індії. Рівною мірою це торкається роззброєння країн, що викликають американське занепокоєння, і дотримання ними режиму нерозповсюдження. Ці питання, вірогідно, дедалі більше будуть вирішуватись через політичний і воєнний тиск. Можливо, такі зміни матимуть у певних випадках зворотну силу щодо грошей, які вже було витрачено. Можна припустити, що в разі подальшого тиску з боку США на владні структури України збільшаться звинувачення в нецільовому використанні коштів, наданих для ядерного роззброєння.
Підсумовуючи зміни стосунків США з різними групами держав, можна зробити висновок, що єдина можливість мати повноцінний діалог із Сполученими Штатами – це бути західною країною якщо не за фактом, то за напрямом розвитку. Окрім цього головного для розбудови українсько-американських відносин висновку, аналіз нової стратегії та політичної ситуації в США дозволяє зробити кілька важливих спостережень. Перше з них пов’язане з близькосхідними проблемами, друге – із питаннями формування зовнішньої політики Сполучених Штатів.
Надзвичайно важливою проблемою для американсько-українських відносин є ставлення України до близькосхідних проблем. Хоча про близькосхідну кризу в новій стратегії майже не говориться, можна помітити пристосованість її базових положень до тієї системи міжнародної безпеки, яка може утворитись в разі вдалих дій США проти Іраку. Більше того, за таких умов нова стратегія позбудеться певних внутрішніх суперечностей. Це дозволяє говорити про неї як про дійсно велику стратегію, яка розрахована на майбутнє.
Щоб нормалізувати відносини із США, Україна має стати західною країною якщо не за фактом, то за напрямом розвитку. Нова стратегія національної безпеки США унеможливлює інші шляхи для цього. На практиці це означає остаточну відмову від радянських традицій у політичному, економічному й соціальному житті держави, а також від практики слідування за Росією у впровадженні реформ. Крім того, велике практичне значення для такої нормалізації матиме більша увага з боку України до інтересів США на Близькому Сході та до конкуренції різних бізнес-груп і політичних інститутів усередині Сполучених Штатів.
2.3. Сучасний стан та перспективи співробітництва України та США
Сполучені Штати давно були найбільш активною в Україні західною країною. Активність США тільки підвищилася після обрання Ющенка президентом. Проте у Вашингтоні мало відомо про справи в Україні. Мало повідомляється про регулярні, якщо не щоденні, зміни більшістю україно-американських, американських чи українських ЗМІ.
Стосунки Україна – США зараз повернулись до стратегічного партнерства, в якому вони перебували у другій половині 1990-х за часів президентства Білла Клінтона.
Вашингтон протягом президентства Ющенка сильно відрізняється від того, яким він був за часів Леоніда Кравчука у ранніх 1990-х, коли Україна стала незалежною. Відбулися дві важливі зміни.
По-перше, сьогодні найбільший вплив мають добре влаштовані особи в уряді чи "мозкові центри", набагато більший, ніж організації американських українців.
По-друге, багато окремих осіб-неукраїнців чи неукраїнських організацій сьогодні є більш активними та впливовими, ніж багато організацій американських українців.
А тому прийшов час для американських українців та їх організацій переоцінити те, як вони можуть допомогти та залучитися у ці процеси, і отримати вигоди з нового, більш позитивного образу України.
Під час Помаранчевої революції ми стали свідками вибуху активності в українській діаспорі у США – нечуваної з часу здобуття незалежності. Американські українці були спостерігачами на виборах, особливо протягом третього туру президентських виборів, забезпечували фінансами та проводили демонстрації у багатьох містах, в тому числі у Вашингтоні.
Поки що не ясно, чи зможе ця активність перетворитися на стабільну, активну та професійну присутність у Вашингтоні з достатнім персоналом та ресурсами.
Якщо хтось подивився б на зацікавленість в Україні у Вашингтоні до української незалежності, він би побачив відносно малий, проте активний, світ. Цей світ складався у більшості з української діаспори та її друзів у американському Конгресі та Комісії з безпеки та співробітництва у Європі (Гельсінська комісія), з якими тісно співпрацювали різні організації діаспор та окремі особи [10, с. 254].
Українська діаспора у США успішно пролобіювала багато резолюцій, що стосувалися прав людини, допомагала у створенні важливої американської комісії з питань голодомору в Україні та відкрито протестувала проти повернення українського моряка Мирослава Медвідя у Радянський Союз.
За активної участі української діаспори в США були проведені слухання за участю колишніх дисидентів, які переїхали у США, а також стосовно Чорнобильської катастрофи. Українська діаспора також підтримала зусилля заснувати американське консульство у Києві.
Одразу по здобутті Україною незалежності членів Гельсінської комісії Дон Ріхтер та Денніс ДеКонсіні подали резолюції із закликом до адміністрації визнати незалежність України. Вона пройшла, незважаючи на протести державного департаменту.
У часи СРСР інтерес до політичного розвитку України був відносно малим і стосувався переважно тиску на Союзу, тому поява статей про події в Україні у великій газеті була подією.
Україна була в більшості terra incognita для науково-дослідних та неурядових організацій, на відміну від організацій української діаспори у США, які включали Українську національну інформаційну службу (UNIS) та вашингтонське відділення Української національної асоціації, а також Смолоскип, Пролог, Американці за права людини в Україні (AHRU) та Світовий конгрес вільних українців [10, с. 257].
Відновлення незалежної української держави встановило іншу динаміку стосунків, з повагою до всього вищеописаного: тепер не лише американський уряд засновує чи розширює установи для співпраці з цим новоутворенням, виявили свій інтерес також і неурядові організації, орієнтовані на розвиток стосунків, та дослідні центри.
Це залишилось непоміченим багатьма американськими українцями.
Вплив організацій американських українців у Вашингтоні перебував у занепаді довгий час, але важко точно визначити початок цього занепаду. Так, Український народний союз (UNA) зачинив своє відділення у Вашингтоні у 1995 році – ця подія значно послабила здатність американських українців лобіювати власні інтереси серед політиків.
Українська діаспора у США ніколи до кінця не розуміла і не надавала достатніх ресурсів на помітну професійну присутність у Вашингтоні, і багато зусиль стосовно України, навіть до незалежності, насправді були лише реакцією та базувалися на волонтерській діяльності відданих ентузіастів.
Український конгресовий комітет Америки (UCCA) досі має представництво у Вашингтоні – UNIS. З 2000 року UCCA разом з іншими українськими та неукраїнськими неурядовими організаціями у США проводить щорічні конференції про Україну, що приводить вищих українських посадовців у Вашингтон [11, с. 76].
UCCA нещодавно ініціювала американо-український діалог про безпеку як спільний проект з Американською радою міжнародної безпеки та групою підтримки України у Конгресі. UCCA також ініціював кілька резолюцій конгресу, одна з них стосовно побудови пам’ятника голодомору у Вашингтоні, та взаємодія з кількома членами конгресу, особливо членами української групи підтримки у Конгресі.
Однак дивно, що персонал UCCA та інших організацій української діаспори нечасто запрошують на внутрішньоурядові події у США, які стосуються України. Персонал UCCA також не завжди відвідує круглі столи аналітичних центрів, що стосуються України, доступ до яких, зазвичай, також винятково по запрошеннях.
Вашингтонська група, з часу свого заснування у 1984 році до недавнього часу забезпечувала безліч подій для дискусії з приводу українських політичних подій. Однак протягом останніх трьох-чотирьох років вона сфокусувала свою увагу на культурних та соціальних подіях.
Інші колись активні організації американських українців просто стали неактивні або припинили своє існування.
Винятком із загального занепаду є Фундація "Україна США" (USUF), який базується на тільки на членах діаспори – походить та отримує підтримку від української діаспори у США, а також більш значну підтримку від американського уряду для його різноманітних програм в Україні. USUF продовжує бути дуже активним та помітним у Вашингтоні [5, с. 35].
Його персонал регулярно відвідує аналітичні та деякі закриті урядові події і має дієві контакти з виконавчою та законодавчою гілками американського уряду. Такі зустрічі забезпечували неформальний обмін ідеями та можливість для американських українців внести свою лепту у державну політику стосовно України.
Втім, слід відзначити, що організації української діаспори дали відносно мало на виході, якщо говорити про формування американської політики щодо України. І більшість законодавчих актів, що стосувалися України і були проведені конгресом в останні кілька років, були схвалені без особливого вкладу чи активної підтримки з боку організацій української діаспори.
Можливо, організаціям української діаспори слід було б повчитись у вірменських та єврейських лобістів, зважаючи на їх активну діяльність у Вашингтоні.
Як завершальний коментар слід згадати ще такий важливий аспект, як сприйняття американських українців місцевим урядом.
Протягом ери Кучми важлива група впливових американських українців з широкого кола політичних орієнтацій в еміграції були "державники" (які підтримували Україну, незалежно від того, яка політика проводилася українським урядом). Це спонукало їх захищати сумнівну політику та практику режиму Кучми. Не дивно, що ці захисники-апологети відлякували американський уряд та політиків від співпраці з організаціями української діаспори.
Найбільш яскравий приклад – президент Українського світового конгресу (UWC), який був постійним апологетом Кучмівського режиму та вірний критик американської політики та законодавчих ініціатив, зокрема резолюцій конгресу у 2002 та 2004 роках, які закликали до вільних та справедливих виборів в Україні. Це був хороший приклад ситуації, коли одне крило організованої української діаспори підриває діяльність іншого.
Але були й інші державники з академічних, юридичних та воєнних кіл. Були випадки, коли академічні інституції відмовлялися надавати приміщення для круглих столів по темі Кучмагейту та вбивства Георгія Гонгадзе. Сьогодні, звичайно, вони всі – що недивно – перефарбувалися у помаранчевих.
США лідирує у західному світі як у питанні співробітництва з експертами так і щодо високого рівня зацікавленості Україною.
Більшість такої діяльності не афішується, і тому українці та американські українці не знають про неї. Однак навіть цей путівник не може достатньо розкрити розмах та глибину "україніки" у Вашингтоні.
Вашингтон – стратегічно найважливіше західне місто для України на її шляху у ВТО та НАТО і, у меншій мірі, ЄС.
Тому для американських українців, визнаючи, що багато інших установ та окремих осіб зацікавлено Україною, порівняно з періодом до здобуття незалежності, обов’язковою є оцінка стратегічної важливості забезпечення достатніх ресурсів та персоналу для значної та сталої присутності у Вашингтоні, що включає необхідність на цьому полі впливових та відданих людей.
Необхідно зазначити, що більш рішуча та прямолінійна зовнішня політика США не становить безпосередньої загрози для національних інтересів України. Передусім тому, що нинішня політика Білого дому спрямована проти держав, які на думку Вашингтона становлять загрозу американським інтересам. Україна не належить до таких держав, її навпаки розглядають як можливого союзника США. Тобто Україна має шанс зміцнити свій міжнародний статус, але це відбудеться лише в тому випадку, якщо союзницькі стосунки з США носитимуть не ситуативний, а постійний характер. По-друге, повільний розвиток України як повноцінної держави зумовлений головним чином внутрішніми причинами — відсутністю єдиного розуміння національного інтересу, невідповідністю політичної сфери інтересам суспільства, засиллям корупції на всіх рівнях державної влади, слабкістю громадянського суспільства, економічними труднощами і т.п. Тобто від того, що США стануть в односторонньому порядку приймати рішення щодо майбутнього світу, становище України не погіршиться [5. с. 36].
Висновки до розділу 2.
1. Прихід адміністрації Дж.Буша-мол. призвів до істотного перегляду пріоритетів у системі національних інтересів, що суттєво позначилось на політиці США щодо миротворчої діяльності. Визнання гуманітарних інтересів маргінальними і переоцінка геополітичної значущості окремих регіонів світу зумовлюють прагнення нинішнього керівництва США істотно скоротити участь американських військ у миротворчих операціях.
2. Увага уряду республіканців до питання боєготовності збройних сил відіграє одну з головних ролей у формуванні політики цієї країни щодо миротворчої діяльності, а також призведе до скорочення кількості військового персоналу США, залученого в миротворчих операціях.
3. Водночас зобов’язання перед союзниками, міркування щодо престижу та політично-пропагандистські міркування зумовлюють визнання американським урядом необхідності збереження певного мінімального рівня присутності військ США в окремих миротворчих операціях.
4. Ще до терористичних атак 11 вересня 2001 р. окреслилась тенденція, коли американське керівництво всіляко намагалося зменшити залучення військового персоналу своєї країни в миротворчих операціях за рахунок союзних військ та дружніх країн.
5. Війна з тероризмом тільки посилила ці вже наявні тенденції Це створює сприятливі умови для розширення співробітництва у даній сфері між США та Україною.
Висновки
Найсерйознішою та найбезпечнішою проблемою для американської адміністрації залишатиметься ще тривалий час ситуація в Іраку, що виходить з-під контролю США. Сьогодні як серед американського політикуму, так і в американських, британських та інших засобах масової інформації триває запекла дискусія щодо прорахунків та помилок США в Іраку після завершення безпосередньо військової операції, спрямованої на повалення режиму С. Хусейна. К. Райс у своєму виступі у британському місті Блекбурні 1 квітня 2006 р. була змушена визнати, що Сполучені Штати в Іраку «зробили тактичні помилки, тисячі таких помилок» [4, с.43].
Нова Стратегія національної безпеки США зосереджується на трьох аспектах американської політики в Іраку. По-перше, відзначається, що «терористи розглядають сьогодні Ірак як центральний фронт боротьби проти Сполучених Штатів». Узагальнюються головні цілі терористів, які полягають, на думку авторів Стратегії, у намаганні розгромити американців в Іраку і змусити їх зрадити своїх союзників, довести, що Сполучені Штати стають слабкішими і є ненадійним союзником, встановити у самому серці геополітично важливого регіону таку владу, яка була б подібною колишньому режимові талібів у Афганістані [4, с. 43].
По-друге, акцентується на успіхах політики США щодо Іраку, поміж яких -ліквідація тиранічного режиму та успішне проведення трьох загальнонаціональних виборчих кампаній протягом 2005 р. По-третє, підкреслюється, що Сполучені Штати «продовжуватимуть підтримку іракського народу у його історичному поступі від тиранії до ефективної демократії». По-четверте, викладено аналіз Національної стратегії перемоги в Іраку від 30 листопада 2005 р., що покликана «допомогти іракському народові розгромити терористів та нейтралізувати повстанський рух в Іраку».
Рішуча та прямолінійна зовнішня політика США не становить безпосередньої загрози для національних інтересів України. Передусім тому, що нинішня політика Білого дому спрямована проти держав, які на думку Вашингтона становлять загрозу американським інтересам. Україна не належить до таких держав, її навпаки розглядають як можливого союзника США. Тобто Україна має шанс зміцнити свій міжнародний статус, але це відбудеться лише в тому випадку, якщо союзницькі стосунки з США носитимуть не ситуативний, а постійний характер. По-друге, повільний розвиток України як повноцінної держави зумовлений головним чином внутрішніми причинами — відсутністю єдиного розуміння національного інтересу, невідповідністю політичної сфери інтересам суспільства, засиллям корупції на всіх рівнях державної влади, слабкістю громадянського суспільства, економічними труднощами і т.п. Тобто від того, що США стануть в односторонньому порядку приймати рішення щодо майбутнього світу, становище України не погіршиться.