1. Призначення позабюджетних цільових фондів і тенденції їх розвитку в Україні.

2. Особливості розвитку фондового ринку в Україні.

3. Характеристика елементів оподаткування і принципи побудови система оподаткування.

Список використаної літератури.

1. Призначення позабюджетних цільових фондів і тенденції їх розвиткув Україні

За своєю економічною сутністю державні цільові фонди — це грошові відносини з приводу розподілу та перерозподілу вартості суспільного продукту та частини національного багатства, пов 'язаних з формуванням фінансових ресурсів в розпорядженні держави та використанням державних коштів для забезпечення розширеного відтворення, задоволення соціально-культурних потреб суспільства, матеріального стимулювання членів суспільства щодо пенсійного, соціального захисту населення, розвитку науково-технічного потенціалу держави.

Основне призначення державних цільових фондів полягає у:

— забезпеченні соціального захисту населення шляхом виплати субсидій, пенсій, фінансування соціальної інфраструктури;

— сприяння економічному піднесенню держави через фінансування, субсидування, кредитування вітчизняних підприємств;

— фінансування природоохоронних заходів;

— надання позик, кредитів.

Джерелами формування доходів державних цільових фондів є..

— бюджетне фінансування;

— обов'язкові відрахування юридичних та фізичних осіб;

— доходи від інвестування власних коштів;

— добровільні внески, спонсорська допомога;

— інші джерела.

Державні цільові фонди поділяють на цільові бюджетні фонди (фонди, що входять до складу державного бюджету) і державні позабюджетні фонди (фонди, що не входять до складу державного бюджету).

Під цільовими бюджетними фондами слід розуміти грошові фонди, що утворюються у складі бюджету держави за рахунок цільових джерел засобів і використовуються на фінансування певних державних чи місцевих витрат під контролем фіскальних органів держави. Наприклад, платежі до Фонду України соціального захисту інвалідів, збір за забруднення навколишнього природного середовища, цільові фонди, утворені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади.

Реформування системи фінансів України на початку 90-х років призвело до появи нової ланки загальнодержавної системи фінансів — позабюджетних фондів. Особливе значення серед них мають соціальні позабюджетні фонди (Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань).

Специфікою позабюджетних фондів є чітке закріплення дохідних джерел і, як правило, суворе цільове їх використання. Джерелами формування позабюджетних фондів є: спеціальні податки і збори, асигнування із державного і місцевих бюджетів, спеціальні позики, добровільні поступлення. Поступлення можуть формуватися також від капіталізації частини тимчасово вільних засобів позабюджетних фондів (як, наприклад, покупка цінних паперів, інвестування тощо)[8, c. 134-137].

В управлінні та контролі за коштами бюджетних та позабюджетних фондів є певні відмінності:

по-перше, використання коштів бюджетними фондами регламентується законодавством та органами влади, а використання коштів позабюджетних фондів — законодавством та виконавчими дирекціями фондів, при цьому є реальна можливість використання коштів в оперативному режимі;

по-друге, контроль за діяльністю і використанням коштів бюджетних фондів здійснює Верховна Рада України, а позабюджетні фонди не підлягають контролю з боку законодавчих органів. Контроль здійснюється податковими інспекціями, фінансовими відділами і виконавчими дирекціями фондів.

Цільові кошти з точки зору фінансової науки визначаються як грошові кошти держави, що мають цільове призначення.

На Думку деяких фахівців, цільові кошти слідує тлумачити більш широко — як ресурси, включаючи грошові та інші види коштів всіх форм володіння, використання яких враховується бюджетним процесом. При цьому спостерігається різноманітність позабюджетних фондів. Частина фондів, що виникли як позабюджетні, була консолідована до бюджетів, і це створило інститут цільових бюджетних фондів, який до цього існував в бюджетах в неявній формі, тобто по окремих бюджетних коштах встановлювався прямий зв'язок доходів з витратами і останні були обмежені певним кругом об'єктів, що фінансуються.

Частина цільових фондів є юридичними особами, але деякі з них представляють лише кошти на рахунку, управління якими доручене існуючим структурам: державним, регіональним, муніципальним, суспільним або навіть комерційним.

До цільових відносять також фонди, що акумулюють засоби різних громадських, комерційних організацій і кошти громадян, наприклад недержавні пенсійні фонди.

Таким чином, цільовими є будь-які грошові фонди, що виникають в результаті перерозподілу первинних доходів і мають певну цільову спрямованість[5, c. 94-96].

2. Особливості розвитку фондового ринку в Україні

Сьогодні Україна реалізує свою можливість створити ринок цінних паперів на основі впровадження вищих європейських і світових стандартів.

Він охоплює частину кредитного ринку з його операціями щодо випуску й обігу боргових інструментів і повністю ринок інструментів власності та їхні похідні.

Ринок цінних паперів — це функціональна система фінансового ринку, яка сприяє акумулюванню капіталу для інвестицій у виробничу і соціальну сфери, стимулює структурну перебудову економіки, підвищує добробут громадян коштом доходів від вкладання грошових ресурсів у цінні папери і вільне розпорядження доходами.

В такому розумінні ринок цінних паперів становить частину ринку позичкових капіталів. На ньому здійснюється емісія та купівля-продаж цінних паперів, на основі законів попиту та пропозиції формуються ціни, складаються відносини співволодіння (акції, паї) чи позики (облігації, векселі) й похідні від них.

Міжнародно визнаними стандартами ринку цінних паперів стали принципи прозорості, відкритості й доступності, впорядкованості і конкурентності. У відповідності з цими принципами фондовий ринок в Україні складається з двох сегментів: біржового і позабіржового ринків.

Метою вивчення даної теми є оволодіння основоположними засадами організації фондового ринку, з'ясування суті фондової біржі як самоврядного безприбуткового акціонерного товариства, яке сприяє фізичним і юридичним особам у купівлі-продажу цінних паперів, центрального депозитарію, клірингового банку, організації операцій з цінними паперами у паперовій і нематеріальній формах, з'ясування особливостей функціонування позабіржової торгівельної системи.

Ринок цінних паперів в Україні вже набув такої організаційної структури:

Водночас ринок цінних паперів є також особливим сегментом фінансового ринку, що представляє собою механізм перерозподілу капіталу між кредиторами і позичальниками на основі трансформації тимчасово вільних грошових коштів у грошовий капітал, що надається в позику на умовах повернення і за певну плату у вигляді відсотка. В економічній літературі категорія «ринок цінних паперів» часто виражається терміном «фондовий ринок». Як сегмент фінансового ринку він складається з таких елементів:

Схема показує, що фондовий ринок є багатоаспектною складною економічною системою, на основі функціонування якої ринкова економіка:

1)акумулює капітал для інвестицій у виробничу і невиробничу сфери;

2)відображає сукупність економічних відносин, які виникають під впливом співвідношення попиту і пропонування позичкового капіталу;

3)головним завданням фондового ринку є створення умов для нормального розміщення інвестицій. Ринок об'єктивно висвітлює найефективніші галузі і сфери економіки, в які вливається капітал через купівлю-продаж цінних паперів;

4)для нормального функціонування ринку цінних паперів важливими є два аспекти: саморегулювання і державно-планове регулювання. В свою чергу саморегулювання можна розглядати як індивідуальне — дотримання морально-етичних норм і правил поведінки кожним з учасників ринку, і колективне — відпрацювання правил і положень, які мають виконуватися колективними учасниками ринку цінних паперів. Державне регулювання ринку цінних паперів охоплює формування єдиної державної політики й адаптацію його до міжнародних стандартів, координацію і контроль за випуском в обіг цінних паперів та їх похідних, захист прав інвесторів шляхом здійснення заходів і санкцій проти порушників, сприяння розвитку ринку цінних паперів, узагальнення досвіду і підготовки пропозицій з удосконаленням системи обігу цінних паперів. На відміну від банківського кредитування, яке надає переважно короткострокові позички, цей ринок шляхом розміщення на ньому, скажімо, облігаційної позики дозволяє отримати грошові кошти навіть на кілька десятиліть, а, реалізуючи акції, можна забезпечити капітальне фінансування на безстроковій основі[7, c. 116-118].

Ринок цінних паперів становить частку ринку позичкових капіталів. На ньому здійснюється емісія та купівля-продаж цінних паперів. Через участь банків, спеціалізованих кредитно-фінансових установ і фондової біржі тут акумулюються грошові нагромадження підприємств, банків, держави і приватних осіб з метою спрямування у виробниче і невиробниче інвестування. Розрізняють два типи ринку цінних паперів первинний і вторинний, їх взаємодію можна відобразити так:

Внаслідок продажу акцій та облігацій на первинному ринку емітент отримує необхідні йому фінансові ресурси, а цінні папери зосереджуються у перших покупців. Провідними елементами первинного ринку є:

Тут емітент проти відповідно узгодженої суми грошей передає свій титул власності для інвестицій іншим особам. Як правило, обіг цінних паперів на первинному ринку охоплює лише нові випуски цінних паперів (переважно торгово-промислових корпорацій). Цим актом через первинний оборот цінних паперів здійснюється фінансування розширеного відтворювального процесу підприємств і фірм. На ньому можуть діяти колективні інвестори, в тому числі комерційні банки, страхові компанії пенсійні та інвестиційні фонди тощо. Але, якщо роль первинного ринку у повоєнний період в Європі швидко зростала, то нині більшу активність проявляють фондові біржі, на яких рух цінних паперів продовжується переважно відособлено від емітентів. Тобто первинний ринок, пропустивши через себе нові випуски акцій та облігацій, забезпечує наступне функціонування вторинного ринку.

Основу вторинного ринку становить фондовий ринок: біржовий та позабіржовий або організований і неорганізований[11, c. 104-106].

Вторинний ринок діє тому, що первинний інвестор користується своїм правом і перепродує цінні папери іншим особам, а вони — вільні у своєму виборі — перепродують їх наступним вкладникам. Внаслідок цього ті цінні папери, що пройшли випробування первинним ринком і довели свою належну життєздатність, попадають у наступний оборот, що діє без участі того акціонерного товариства, яке їх випустило і започаткувало розміщення.

Вони постійно купуються і продаються, переходять від одних власників до інших, втрачають чи набувають курсову ціну. Навіть дивіденди за ними досить часто за угодою з емітентом сплачує генеральний торгівець. Очевидно, що якби не було повномасштабного вторинного ринку, то не було б ліквідності цінних паперів і ефективного первинного ринку. Діючий механізм вторинного ринку не тільки забезпечує ліквідність цінних паперів, тобто здатність негайно перепродуватись, а і стимулює довіру вкладників та бажання купувати нові фондові папери. Загалом, цим суттєво посилюється процес повнішого акумулювання ресурсів суспільства в інтересах забезпечення динамічного зростання виробництва.

Звичайно, через дрібних і середніх інвесторів і на вторинному ринку здійснюється певна частина фінансування відтворювального процесу. Але спекулятивні біржові операції, в основному, зосереджуються навколо переходу титулу власності й перетасовки контролю між різними фінансовими групами.

Особливістю діяльності сучасної біржі стає реалізація значної частини акцій індивідуальними інвесторами. Водночас створення умов для найширшої торгівлі цінними паперами з метою надання можливостей власникам реалізувати їх у найкоротший час за невеликих варіацій курсів і невисоких реалізаційних витратах — головне у діяльності вторинного ринку. Якби не було вторинного ринку або діяла обмежена чи ускладнена перешкодами організація наступних перепродаж цінних паперів, то це обмежило б бажання інвесторів вкладати тимчасово вільні кошти у всі чи частину цінних паперів, а суспільство втратило б важливе джерело інвестування. Підприємства, особливо нові, не отримали б необхідної грошової підтримки для вдосконалення й розширення виробництва[3, c. 147-149].

3. Характеристика елементів оподаткування і принципи побудови система оподаткування

Систему оподаткування становлять сукупність податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, що справляються у визначеному законами України порядку.

Встановлення і скасування податків і зборів, а також пільг їх платникам є прерогативою Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад народних депутатів у відповідності до законів України про оподаткування.

Систему оподаткування України складають:

— загальнодержавні податки і збори;

— місцеві податки і збори.

До загальнодержавних податків і зборів належать:

1) податок на додану вартість;

2) акцизний збір;

3) податок на прибуток підприємств;

4) податок на доходи фізичних осіб;

5) мито;

6) державне мито;

7) податок на нерухоме майно (нерухомість);

8) плата (податок) за землю;

9) рентні платежі;

10) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

11) податок на промисел;

12) збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

13) збір за спеціальне використання природних ресурсів;

14) збір за забруднення навколишнього природного середовища;

15) збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

16) збір на обов'язкове соціальне страхування;

17) збір на обов'язкове державне пенсійне страхування;

18) збір до Державного інноваційного фонду;19) плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності;

20) фіксований сільськогосподарський податок;

21) збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;

22) гербовий збір.

Загальнодержавні податки і збори встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України.

До місцевих податків належать:

1) податок з реклами;

2) комунальний податок.

До місцевих зборів належать:

1) готельний збір;

2) збір за припаркування автотранспорту;

3) ринковий збір;

4) збір за видачу ордера на квартиру;

5) курортний збір;

6) збір за участь у бігах на іподромі;

7) збір за виграш на бігах на іподромі;

8) збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

9) збір за право використання місцевої символіки;

10) збір за право проведення кіно та телезйомок;

11) збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;

12) збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;

13) збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг;

14) збір з власників собак.

Місцеві податки і збори, механізм справляння та порядок їх сплати визначається сільськими, селищними, міськими радами відповідно до вищенаведеного переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України. Виключення становить збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, який встановлюється обласними радами[2, c. 149-152].

Представлена побудова системи оподаткування базується на таких принципах:

— стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності з допомогою введення пільг щодо оподаткування прибутку, спрямованого на розвиток виробництва;

— обов'язковості через впровадження норм щодо сплати податків і зборів та встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;

— рівнозначності і пропорційності у справлянні податків з юридичних осіб через вилучення певної частки від одержаного прибутку, сплата рівних податків при однакових розмірах прибутку, пропорційно більших податків — з більших прибутків;

— рівності як недопущення проявів податкової дискримінації, застосування однакового підходу до всіх суб'єктів господарювання;

— соціальної справедливості, т.б. забезпечення підтримки малозабезпечених верств населення шляхом запровадження обґрунтованого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого і прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі доходи;

— стабільності шляхом забезпечення незмінності податків, зборів, їх ставок, пільг протягом бюджетного року;

— економічної обґрунтованості рівня податків і обов'язкових зборів з врахуванням показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей держави, необхідності досягнення збалансованості витрат і доходів бюджету;

— рівномірності сплати через встановлення таких строків сплати податків і зборів, які б забезпечили своєчасне надходження коштів до бюджету і фінансування запланованих потреб;

— компетенції, т.б. встановлення і скасування податків і зборів, податкових пільг їхнім платникам повинно здійснюватися відповідно до розмежування повноважень між Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними та міськими радами;

— єдиного підходу в розробці податкових законів з чітким визначенням платника податку і збору, податкового періоду, ставок, строків та порядку сплати, підстав для надання пільг;

— доступності, т.б. забезпечення дохідливості норм податкового законодавства для платників податків і зборів.

Податки і обов'язкові збори мають двояке призначення. З одного боку, вони виконують фіскальну функцію, т.б. є головним джерелом доходів бюджетів. З другого боку, їм притаманна і економічна функція, оскільки податки впливають на процес суспільного відтворення і визначають його темпи, інвестиційні можливості підприємств, платоспроможний попит населення[6, c. 134-136].

Елементи податків і обов'язкових зборів.

Кожен податок має чітко визначений об'єкт оподаткування, який дуже часто вказується в його назві, т.б. це предмет, що підлягає оподаткуванню (дохід, майно, прибуток).

Платником, або суб'єктом податку є фізичні або юридичні особи, на яких згідно з діючими законами покладено обов'язок сплачувати податки і збори.

Джерелом податку виступає дохід суб'єкта оподаткування з якого сплачується податок (прибуток, заробітна плата).

Одиниця оподаткування це одиниця виміру об'єкта оподаткування (фізична чи грошова). Наприклад, одиниця виміру земельної ділянки, одиниця потужностей двигуна транспортного засобу, одиниця грошового доходу.

Податкова ставка це встановлена величина податку на одиницю оподаткування.

Податкові пільги повне або часткове звільнення від податків для певних категорій платників.

Класифікація податків і обов'язкових зборів

І. В залежності від рівня державних органів влади, які встановлюють податки, вони бувають:

1) загальнодержавні;2) місцеві.

Склад загальнодержавних і місцевих податків і зборів був наведений вище.

II. В залежності від форми оподаткування є:

1) прямі податки;

2) непрямі податки.

Об'єктом оподаткування прямими податками є дохід, прибуток, майно. Вони накладаються безпосередньо на платників і розмір цих податків залежить від розмірів об'єкта оподаткування. Наприклад, податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб, плата за землю.

Непрямі податки входять до складу цін на товари та послуги, їх розмір не залежить від доходів платника. Непрямі податки вважаються найбільш соціально несправедливими, поскільки вони є обтяжливими для незаможніх верств населення. Проте фіскальне значення цих податків надзвичайно велике, тому що вони забезпечують державі постійні і значні доходи. В складі непрямих податків є універсальні акцизи (податок на додану вартість), специфічні акцизи (акцизний збір).

III. В залежності від об'єкта оподаткування існують:

1) податки на доходи (податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб);

2) податки на споживання (податок на додану вартість, акцизний збір);

3) податки на майно (податок на нерухоме майно, плата за землю).

IV. В залежності від розміру ставок податків розрізняють:

1) пропорційні податки — стягуються за стабільною ставкою незалежно від величини об'єму оподаткування (податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість);

2) прогресивні податки — ставки їх збільшуються відповідно до зростання об'єкта оподаткування (податок на доходи фізичних осіб).

Напрями вдосконалення вітчизняної системи оподаткування. Одним з центральних завдань стратегії економічного та соціального розвитку України на 2000-2004 рр. є підвищення надійності грошової та фінансової стабілізації, досягти якої можливо перш за все за допомогою зменшення податкового тиску на основі розширення податкової бази; скасування податкових пільг; посилення захисту платників податків; спрощення процедур податкового адміністрування. Особливого значення набуває суттєве зменшення податкового навантаження на фонд оплати праці.

Успішне вирішення даних завдань залежить від розробки та запровадження у практику Податкового кодексу, який 13.07.2000 р. був прийнятий у першому читанні Верховною Радою України. Даним проектом передбачено здійснити значні зміни в оподаткуванні. Переглянутий як сам сам перелік податків, так і окремі їхні ставки, механізм обчислення, пільги.

До загальнодержавних податків передбачається включити такі податки:

а) податок на прибуток підприємств;

б) податок на доходи фізичних осіб;

в) податок на додану вартість;

г) акцизний податок;

д) податок на майно;

е) державне мито;

ж) мито;

з) податок на транспортні засоби; и) рентні платежі;

і) єдиний збір, що справляється в пунктах пропуску через державний кордон України;

ї) платежі за спеціальне використання природних ресурсів;

й) збір на розвиток виноградарства, садівництва та хмелярства;

к) екологічний збір[1, c. 67-69].

Список використаної літератури

1. Корецька В. О. Фінанси: Навчально-методичний посібник/ В. О. Корецька; М-во освіти і науки України, Кіровоградський державний педагогічний університет ім.В.Винниченка. — Кіровоград: КДПУ ім. В.Винниченка, 2006. — 141 с.

2. Кудряшов В. Фінанси: Навчальний посібник/ Василь Кудряшов,; М-во освіти і науки України, Український фінансово-економічний ін-т. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 356 с.

3. Опарін В. Фінанси: (Загальна теорія): Навч. посібник/ Валерій Опарін,; М-во освіти України; Київ. нац. економічний ун-т. — 2-е вид., доп. і перероб.. — К.: КНЕУ, 2002. — 238 с.

4. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.

5. Петровська І. Фінанси : (З елементами статистики фінансів): Навч. посібник/ Ірина Петровська, Дмитро Клиновий,. — 2-е вид., перероб. і доп.. — К.: ЦУЛ, 2002. — 299 с.

6. Романенко О. Фінанси: Підручник/ Олена Романенко,; М-во освіти і науки України, Укр. фінансово-економічний ін-т. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 310 с.

7. Стеців Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Леся Стеців, Оксана Копилюк. — К.: Знання , 2007. — 235 с.

8. Фінанси: Навчальний посібник/ Оксана Близнюк, Людмила Лачкова, Віктор Оспіщев та ін.; За ред. В. І. Оспіщева. — К.: Знання , 2006. — 415 с.

9. Фінанси: Вишкіл студії/ Мін-во освіти і науки України, Тенопільська акад. народ. гос-ва, Ін-т фінансів; Ред. С.І. Юрій, Укл.: Т.О. Кізима, Н.П. Злепко, М.М. Тріпак. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 357 с.

10. Фінанси: Навчальний посібник/ Володимир Загорський, Ольга Вовчак, Ігор Бла-гун, та ін.. — К.: Знання , 2006. — 247 с.

11. Фещенко Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Лариса Фещенко, Павел Проноза, Любов Меренкова,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. — 209 с.