Затримання особи, яка вчинила злочин, є відповідальним етапом у боротьбі зі злочинністю. Адже це дає змогу зупинити злочинну діяльність, запобігти втечі правопо­рушника, встановити його особу, за­безпечити його присутність під час процесуальних дій та вирішити інші завдання кримінального судочинства. Цей інститут продиктований потре­бою практики і спрямований як на по­силення протидії злочинності, швидке і повне розкриття злочинів, викриття і справедливе покарання винних осіб, так і на створення гарантій захисту прав і свобод людини.

Затримання суттєво обмежує кон­ституційне право особи на особисту недоторканність, тому процесуальний механізм його застосування має ви­ключати можливість різноманітного тлумачення відповідних норм Кримі­нально-процесуального кодексу України (далі — КПК України) у правозастосовній практиці.

Згідно з вимогами ст. 29 Конститу­ції України, ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, а та­кож згідно зі ст. 14 КПК України обме­ження права особи на свободу й осо­бисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою законом процедурою.

Аналіз слідчої та судової практики свідчить про те, що при провадженні дізнання і досудового слідства мають місце й факти незаконних затримань осіб та недодержання умов тримання їх під вартою, порушення матеріальних та процесуальних прав затриманих.

Як зазначає Уповноважений Вер­ховної Ради України з прав людини, найбільше порушень із застосуванням катувань відбувається під час затри­мання людини та проведення слідства [9].

Нагадаємо, що основними міжна­родними актами, положення яких не­обхідно враховувати під час дослі­дження проблем обмеження прав та свобод людини при затриманні, є:

• Загальна декларація прав лю­дини, прийнята Генеральною Асамб­леєю ООН 10 грудня 1948 р., де у ст. З проголошено, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, а у ст. 9 зазначено, що ніхто не може бути підданий безпідставному арешту, затриманню або видворенню [4];

• Міжнародний пакт про грома­дянські та політичні права, прийнятий на XXI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р., в якому в ст. 9.1 проголошено: «Кожна людина має право на свободу та особисту не­доторканність. Нікого не може бути піддано свавільному арешту чи три­манню під вартою. Нікого не може бу­ти позбавлено волі інакше, як на підставах і відповідно до такої проце­дури, які встановлено законом» [5];

• Конвенція про захист прав лю­дини і основоположних свобод, прий­нята в Римі 4 листопада 1950 р.

Перелічені вище основоположні принципи відображаються в рішеннях Європейського суду з прав людини, що був заснований згідно з Протоко­лом № 11 та ст. 19 Конвенції. Україна, згідно з п. 1 Закону «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 р. № 455/97-ВР, визна­ла юрисдикцію Європейського суду з прав людини, що став унікальним міжнародним органом правосуддя, а сама Конвенція та протоколи до неї, відповідно до ст. 9 Конституції Украї­ни, стали частиною національного законодавства.

Найпоширенішими в Україні пра­вопорушеннями, на які посилаються заявники — громадяни України, звер­таючись до Європейського суду, є: надмірна тривалість досудового слід­ства та судового провадження; пору­шення прав під час затримання та взяття під варту; смерть громадян у період затримання з різних причин (відмова в лікуванні, тортури тощо); нелюдські та недопустимі умови в місцях утримання затриманих та ув´язнених; застосування або погроза застосування щодо затриманих, ареш­тованих та ув´язнених, побиття та катувань; незаконне та безпідставне позбавлення свободи й особистої не­доторканності; позбавлення гарантій захисту; затримання, арешт, ув´язнен­ня понад терміни, передбачені зако­ном; бездоказове затримання осіб; не­належний розгляд скарг ув´язнених та взятих під варту осіб.

Здебільшого негативні факти з практики затримання підозрюваних свідчать як про недосконалість чинно­го законодавства з цих питань, так і про необхідність глибшого аналізу існуючих проблем правозастосовної діяльності, узагальнення накопичено­го теоретичного та емпіричного мате­ріалу, обґрунтування проблеми затри­мання особи, яка вчинила злочин.

Глибшого вивчення потребують проблеми: визначення суті юридичних форм затримання осіб, які підозрю­ються у вчиненні злочину; з´ясування співвідношення кримінально-проце­суального затримання підозрюваного з адміністративним затриманням осо­би та із затриманням на місці злочину; визначення процесуального статусу особи, затриманої на місці злочину; законодавчого визначення підстав та порядку затримання; визначення критеріїв допустимості використання результатів затримання на місці зло­чину в доказуванні.

Вирішення цих проблемних питань нерозривно пов´язане із забезпечен­ням конституційних прав і свобод лю­дини при провадженні досудового слідства і застосуванні заходів приму­су, створенням гарантій унеможливлення незаконних обмежень особистої свободи людини.

Ці практичні проблеми виникають, на нашу думку, у зв´язку з тим, що за­кон не досить чітко визначив сутність, зміст і процесуальну форму затриман­ня підозрюваного.

Безсумнівно, що проблеми затри­мання мають теоретичний, законодав­чий та практичний аспекти. Існуючі прогалини законодавчого регулюван­ня затримання, що стали характерни­ми для країн пострадянського просто­ру, вже протягом досить довгого часу викликають бурхливі наукові дискусії серед учених України: В. Онопенка, В. Тертишника, В. Борисова, Л. Подкоритової [7, 17-19; 10, 90-94; 1, 3-160; 8, 11], та Росії — О. Гуляєва, О.Зайцева, Д. Мирського, Л. Франка, І.Гуткіна, І. Трунова, С. Шейфера [2, 17; 5, 294-296; 12; 3; 11; 13, 55-56].

Будь-яке затримання є примусо­вим заходом органів влади, пов´яза­ним з обмеженням особистої волі гро­мадян. В окремих випадках затриман­ня проводиться із застосуванням фізичної сили і супроводжується осо­бистим обшуком.

Зупинимось на аналізі самих кримінально-процесуальних норм. Згідно з положеннями ст. 106 КПК України, орган дізнання може затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише за наявності однієї з визначених у законі підстав.     

Стаття 149 КПК України називає за­тримання тимчасовим запобіжним за­ходом, а мотивом застосування такого заходу законодавець вважає в конкрет­ному випадку необхідність перешкоди­ти особі ухилитись від розслідування, переховуючись від органів розсліду­вання, або справити негативний вплив на його перебіг, виключивши мож­ливість продовження злочинної діяль­ності, вчинення нових злочинів. А у статті 94 КПК України зазначається, що одним із приводів до порушення кримінальної справи є «повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним».

Виникає запитання — що ж таке за­тримання? Чи це слідча дія, яка на­правлена на фіксацію підстав затри­мання та завершується доставкою підозрюваного до органу дізнання та слідчого; чи це запобіжний захід, що полягає у взятті підозрюваного під варту на короткий термін на підставі вже зафіксованих умов затримання; чи це комплексна процесуальна дія, яка охоплює і те й інше.

Про затримання йдеться і в ч. З ст. 29 Конституції України, де сказано, що у разі нагальної потреби запобігти злочинові чи його припинити уповно­важені на те законом органи можуть застосовувати тримання особи під ват­рою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 го­дин має бути перевірена судом. Отже, тримання особи під вартою поза судо­вим контролем дозволяється виключ­но протягом 72-годинного строку.

Ми вважаємо, що в кримінально-процесуальному законі фактично на­звані два види кримінально-процесу­альних дій, що йменуються затриман­ням. Це затримання як слідча дія, що провадиться для запобігання злочину та закріплення його слідів, і затриман­ня як засіб процесуального примусу — запобіжний захід, який полягає у взятті підозрюваного під варту на строк до 72 годин. Названі дії не завжди створюють нерозривну єдність і можуть мати са­мостійний характер. Існування двох видів затримання об´єктивно зумовле­но тим, коли, в який проміжок часу та на якій стадії кримінального процесу виникає необхідність і підстави для за­тримання. В одних випадках підстава для затримання з´являється зненацька, а в інших необхідність затримання підозрюваного з´являється у процесі проведення слідчих дій за вже поруше­ною кримінальною справою.

Якщо проаналізувати зміст пере­лічених статей КПК України, то мож­на побачити, що в чинному КПК України законодавцем уже фактично закладено дві форми затримання: 1) затримання з поличним чи на місці злочину; 2) затримання підозрювано­го — тимчасове взяття особи під варту, тобто тимчасовий запобіжний захід.

Проаналізовані нами проблеми практичної діяльності та норми кримі­нально-процесуального права України свідчать про те, що регламентація в за­коні затримання підозрюваного у скоєнні злочину лише як тимчасового запобіжного заходу не є досконалою і правильною, бо не забезпечує потреб практичних працівників.

Пропонуємо законодавчо визначи­ти, що затримання осіб, які підозрю­ються у вчиненні злочину, може здійс­нюватись у двох формах:

1)затримання на місці злочину чи з поличним — кримінально-процесу­альна дія, яка може здійснюватись органом дізнання, слідчим чи прокуро­ром з метою запобігання злочину, з´ясування причетності особи до вчи­неного злочину, закріплення обставин вчинення злочину та його слідів;

2)тимчасове затримання підозрю­ваного — тимчасовий запобіжний захід, який полягає у взятті підозрюваного під варту лише за наявності достатніх доказів вчинення ним злочину, за який згідно із законом може бути призначе­но покарання у вигляді позбавлення волі, та здійснюється з метою припи­нення злочинної діяльності й за­побігання спробам сховатися від слідства, а також вчинення дій, спрямо­ваних на перешкоджання встановлен­ню об´єктивної істини у справі. Особа, підозрювана у вчиненні злочину, може бути тимчасово затримана (взята під варту) на строк не більше 72 годин.

Неодмінною умовою для проведен­ня затримання на місці злочину або з поличним є невідкладність виконання цієї слідчої дії. За буквальним змістом ст. 106 КПК України, затримання, як і інші невідкладні слідчі дії, провадить­ся після порушення кримінальної справи.

Однак у практичній діяльності на­вряд чи можна вимагати, щоб затри­манню на місці злочину або з полич­ним завжди передувало порушення кримінальної справи. Якщо особа за­хоплена при вчиненні злочину чи без­посередньо після його скоєння, коли на ній буде виявлено явні сліди злочи­ну, насамперед виникає необхідність затримати цю особу, а вже потім вирішувати питання про порушення кримінальної справи, зрозуміло, якщо для цього є передбачені законом підстави.

Звідси висновок: у випадках, що не терплять зволікання, затримання з по­личним або на місці злочину підозрю­ваного має бути дозволено законом до порушення кримінальної справи.

Чинний закон не дає відповіді на за­питання, чи можливо затримати особу, яка готується до скоєння злочину.

Вважаємо, що затримання особи, яка готується до вчинення особливо тяжкого чи тяжкого злочину, є припу­стимим, коли під час безпосереднього спостереження і технічного докумен­тування або зняття інформації з технічних каналів зв´язку в процесі оперативно-розшукової діяльності уповноважених на це органів отрима­но такі неспростовні фактичні дані, які самі по собі чи в сукупності з іншими даними дають підставу вважати, що особа готується до вчинення особливо тяжкого чи тяжкого злочину, і злочин буде доведено до кінця, або вказують на особу як на таку, що вчинила зло­чин. Варто звернути увагу і на те, що ст. 15 Кримінального кодексу України розуміє підготовку до злочину як підшукання або пристосування за­собів і знаряддя, а також навмисне створення умов для злочину. За своїм характером ці діяння, які сприймають­ся слідчим як готування до злочину, повинні бути такими, що під час спос­тереження за ними не має залишатися сумнівів щодо намірів особи вчинити злочин.

Оскільки затримання на місці зло­чину чи з поличним не є ув´язненням особи, але обмежує свободу її пересу­вання, адже за своїм змістом воно по­в´язане з доставлянням особи до орга­ну дізнання, слідства чи до іншого пра­воохоронного органу, то термін такого обмеження свободи має бути мінімаль­но необхідний для вирішення питання про подальший розвиток кримінально-процесуальних правовідносин. Вва­жаємо, що закон має встановити термін примусового обмеження свобо­ди пересування особи, який може бути дозволений при провадженні «затри­мання з поличним чи на місці злочи­ну» в чотири години. Протягом цього терміну особу має бути або взято під варту, або надано їй можливість зали­шити правоохоронний орган.

Вважаємо, що протокол затриман­ня з поличним чи на місці злочину має негайно реєструватись у документах обліку заяв і повідомлень про злочини і є приводом до порушення криміналь­ної справи.

Ще раз наголосимо, що викладені у ст. 106 КПК України підстави непри­пустимі для прийняття рішення про взяття підозрюваного під варту — по­міщення його до ізолятора тимчасово­го тримання на строк до 72 годин. З одного боку, названі дії можна засто­совувати тільки після порушення кримінальної справи, з другого — такі дії мають характер запобіжних заходів. Вони повинні застосовуватися лише до осіб, чия участь у вчиненні злочину достатньою мірою доведена. Тільки у разі наявності сукупності неспростов­них доказів особа, яка підозрюється у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді поз­бавлення волі, підлягає затриманню у значенні «взяття під варту».

Перелічені в ч. 1 ст. 106 КПК Украї­ни підстави затримання можна роз­глядати тільки як підстави процесу­альної дії — затримання на місці злочину або з поличним.

У законодавчому порядку необхід­но закріпити правило, відповідно до якого тільки мотивовану, засновану на незаперечних доказах вчинення пев­ною особою злочину постанову можна було б вважати єдиним кримінально-процесуальним документом, на підста­ві якого особу, котра вчинила су­спільно небезпечне діяння, можна помістити до ізолятора тимчасового утримання. На користь необхідності складання постанови про проведення затримання поряд з іншими обстави­нами варто вказати на положення ст. 130 КПК України про те, що будь-яке рішення, прийняте особою, яка розслідує кримінальну справу, повин­но мати характер постанови.

Строк затримання у значенні тимчасового запобіжного заходу має обчислюватися з моменту фактичного ув´язнення особи, тобто взяття під варту. А строк затримання особи на місці злочину чи з поличним обчислюється з моменту фактичного її затримання.

Детальна регламентація двох форм затримання особи у кримінальному процесі поряд із більш чітким визначенням правового статусу та створенням додаткових процесуальних гарантій прав і свобод затримуваних осіб, вважаємо, сприятиме усуненню прогалин чинного законодавства та вдосконаленню одного з важливих інститутів кримінально-процесуального права, окрім того, на нашу думку, створить оптимальну, логічну і зрозумілу процесуальну форму затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Борисов В. І. Затримання та взяття під варту в процесі дізнання та досудового слідства в Україні / В. І. Борисов, В. С. Зеленецький, О. Г. Шило. — X., 2004. — 184 с.

2. Гуляев А. Заключение под стражу на предварительном следствии/А. Гуляев, О. Зайцев //Законность. — 2003. — № 4. — С. 17-22.

3. Гуткин И. М. Актуальные вопросы уголовно-процессуального задержания / И. М. Гуткин. — М., 1980.- 34 с.

4. Загальна декларація прав людини : прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 13.

5. Мирский Д. Я. Правовая природа задержания лиц, подозреваемых в совершении преступления // Труды Иркутского ун-та : статьи / Д. Я. Мирский. — Иркутск, 1969. — Вып. 8. — С. 294-298.

6. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права : прийнятий на XXI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р., ратифікований Президією Верховної ради СРСР 18 вересня 1973 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 13.

7. Онопенко В. Взяття під варту : необхідність чи виняток ? / В. Онопенко // Український юрист. — 2003.-№ 1.-С. 17-21.

8. Подкоритова Л. М. Затримання осіб, які вчинили злочин, як обставина, що виключає злочинність вчинку : соціальні та кримінально-правові проблеми : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право, кримінологія»/Л. М. Подкоритова. — X., 1999. — 28 с.

9. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні : перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. — К., 2000. — 64 с.

10. Тертышник В. М. Задержание подозреваемого : основания производства, содержание и процес¬суальная форма // Вопросы укрепления социалистической законности и правопорядка, усиле¬ния охраны прав и законных интересов граждан : статьи / В. М. Тертышник, А. С. Тяпкин. — К., 1989.-С. 90-94.

11. Трунов И. Л. Меры пресечения в уголовном процессе / И. Л. Трунов, Л. К. Трунова. — СПб., 2003. — 356 с.

12. Франк Л. В. Задержание и арест подозреваемого в советском уголовном процессе / Л. В. Франк. — Душанбе, 1963. — 190 с.

13. Шейфер С. А. Доказательственное значение задержания подозреваемого / С. А. Шейфер // Соц. законность. — 1972. — № 3. — С. 55-58.