Поняття «буття» фігурує у нашій мові досить часто. Проте використовується воно здебільшого неусвідомлено.

З’ясування смислу, який вкладається у це поняття, є одним із завдань філософії, зокрема такого її структурного підрозділу, як онтологія (від грец. ontos — наявне, суще і logos — вчення). У філософській літературі термін «онтологія» вживається з початку XVII ст. (введений німецьким філософом Р. Гокленіусом у 1613 р.), хоч сама проблема буття почала розроблятися значно раніше.

Незважаючи на тривалу історію дослідження проблеми буття, вона різними філософськими системами і нині трактується по-різному, значною мірою залишаючись «загадкою філософії» [1, 260]. Одним із найпоширеніших розумінь буття є його трактування як найзагальнішої властивості всього сущого, до якого відповідно до різних концепцій буття належать як матеріальні речі, так і ідеї та цінності, які об’єднуються людиною в єдиний світ [1, 561]. Поняття «буття» фіксує цю їх властивість як первинну, фундаментальну ознаку, не торкаючись інших специфічних властивостей, притаманних цьому явищу [2, 166].

Відсутнє однозначне розуміння правового буття та його форм також у загальнотеоретичному правознавстві, зокрема у філософії права. Його зміст визначається, як правило, залежно від світоглядних підходів до розуміння природи і власної сутності права. Оскільки різноманітність таких підходів із плином часу не тільки не зникла, а ще більше поглибилася, про що вже доводилося говорити на сторінках журналу, то уявити, в якому стані перебуває нині сфера знання про буття права, не важко. Його можна охарактеризувати одним словом — невизначеність.

У філософсько-правовій літературі мають місце найрізноманітніші думки з цього питання — від розуміння буття права як ідеї права, яка є найза- гальнішим, абстрактним вираженням сутності права; інституціонально вираженої в нормах права владної волі (або волі домінуючих у суспільстві соціальних сил) до правового конфлікту та його вирішення; комунікації як взаємодії між суб’єктами права на основі діалогу між ними чи правильних дій і рішень у конкретній ситуації самого суб’єкта [3, 185-211].

Зустрічаються й більш «юридизо- вані» підходи до трактування буття права та його форм. Один з найвідоміших філософів права на пострадянському просторі В. Нерсесянц — прихильник так званого лібертарного праворозуміння, в основу якого покладений принцип формальної рівності, — вважає, що буття права — це якісно визначене буття цього принципу. Тобто скрізь, де є вказаний принцип (в усіх явищах, в яких він виявляється, визнається, закріплюється, враховується), ми маємо справу з формами існування права (сутністю і буття). До них він відносить фактично всі «феномени з правовою якістю», починаючи від правової норми і закінчуючи правовим статусом, правовим рішенням, правовою процедурою тощо [4, 86].

Цікавим є підхід до розуміння правового буття та його форм відомого українського філософа права С. Максимова, який аналізує питання правової онтології з позиції категорії «правова реальність». Вона дала можливість автору розглядати право не просто як явище «надбудови» чи форми суспільної свідомості, а як особливий світ, автономну сферу людського буття, яке має свою логіку. Відповідно до трактованого ним змісту правової реальності він виокремлює такі форми буття права, як світ ідей — ідеї права; світ знакових форм — правові норми і закони; світ взаємодії між соціальними суб’єктами чи правове життя [5, 143]. Цю позицію поділяють і деякі інші представники вітчизняної філософсько-правової думки [2, 179].

Не можна сказати, що наведені підходи до розуміння буття права та його форм позбавлені сенсу. Наявність принципу формальної рівності справді є однією з визначальних сутнісних характеристик права, без якої досягти утвердження його верховенства в суспільстві неможливо. Проте зміст верховенства права не обмежується, як відомо, дотриманням вимог принципу формальної рівності. Він охоплює також низку інших важливих принципів, які не завжди безпосередньо випливають із відносин формальної рівності. Тому за всієї плідності підходу В. Нерсесянца до розуміння правового буття та його форм він, як на мене, не дозволяє осягнути всю багатогранність, багатомірність і, на чому слід наголосити, багаторівневість сутності права.

Ближчою до такої багатомірності та багаторівневості права є позиція С. Максимова та його послідовників. Проте й вона має певні «вразливі» місця. Навряд чи правильно вважати формою буття права будь-які правові ідеї, навіть доктринально обґрунтовані. Вони становлять зміст не стільки права, у тому числі природного, скільки правосвідомості, зокрема теоретичної. І хоча право та правосвідомість — явища одного якісного порядку [6, 95], ототожнювати їх все ж не слід. До речі, в далекі вже 70-80-ті роки ХХ ст., коли мені довелося долучитися до дискусії про широке розуміння права, моя позиція щодо місця ідей права в його онтологічній структурі була якщо й не ідентичною, то принаймні близькою до аналізованої, до того ж не надто послідовною [7]. Це дало підстави для звинувачення мене, як і деяких інших прихильників широкого підходу до праворозуміння, в ототожненні права і правосвідомості. З огляду на це, моя позиція з цього питання зазнала певних уточнень, що знайшло відображення в цій статті. Очевидно, має йтися не про будь-які, а про основоположні, засадничі правові ідеї, які пронизують усю матерію права, забезпечують її цілісність. Вони є предметом подальшого розгляду.

Певний сумнів викликає також віднесення до форм буття права правового життя. І не лише тому, що поняття «правове життя» фактично залишилося невизначеним, а й з огляду на те, що право за своєю онтологічною структурою відрізняється від емпіричної соціальної реальності, якщо навіть вона розглядається як світ взаємодій між соціальними суб’єктами.

Зі всіх численних концепцій праворозуміння пряме і найбільш практично значиме відношення до онтологічної структури права та форм його буття, як на мене, мають три найпоширеніші типи праворозуміння — природно-правовий, юридико-позитивістський та соціологічний. Попри відсутність єдності поглядів щодо соціального значення цих типів праворозуміння та можливості їх синтезу в межах єдиної інтегративної юриспруденції, переважна більшість дослідників небезпідставно схиляється до того, що кожний з них, незважаючи на суттєві відмінності, навіть антагонізм у світоглядних позиціях, на яких вони ґрунтуються, відображають реальні грані, аспекти права як феномену.

Доктрина природного права акцентує на праві як духовному феномені, на ідеалах справедливості, індивідуальної свободи, рівності, невідчужуваних правах людини та інших гуманістичних цінностях, які становлять духовний компонент буття права, тобто власне те, без чого право немислиме.

Юридичний позитивізм за всіх його недоліків зосереджує увагу на авторитетно встановлених, нормативно- інституціональних аспектах буття права, без яких такі його властивості як змістовна визначеність, передбачуваність, упорядкованість, гарантованість, стабільність тощо — недосяжні.

Прихильники соціологічної юриспруденції переносять акцент із абстрактних ідеалів і нормативно-правових текстів у площину конкретного, динамічного функціонування права, його дії в реальному житті, насамперед у правовідносинах і юридичних рішеннях, без чого ідеали і юридичні тексти перетворюються на декларації, які не мають прямого відношення до права.

З викладеного можна зробити висновок, що становлення права відбувається на трьох основних рівнях, які одночасно є відповідними формами його буття:

а) базових фундаментальних ідеалів і цінностей, нагромаджених людством за багатовікову історію розвитку людської цивілізації, концентрованим виявом яких є насамперед загальні принципи права;

б) формалізованих юридичних норм, виражених передусім у законах та інших нормативних актах;

в) юридичних рішеннях, насамперед судових, та правовідносинах.

Як же взаємодіють ці форми буття права у процесі його функціонування? Не претендуючи на всебічне висвітлення цього непростого питання, спробую коротко (в межах статті) зупинитись головним чином на теоретико-методологічних підходах до його вирішення.

Проблема принципів права, незважаючи на помітну активізацію її дослідження у пострадянському, у тому числі українському загальнотеоретичному правознавстві [8; 9; 10], залишається досить дискусійною.

У літературі тривають суперечки щодо природи принципів права, їх класифікації, співвідношення з нормами права і правовими ідеями, можливостей і шляхів «вивільнення» принципів права від прямих чи опосередкованих впливів політичних факторів тощо. Досі серед правознавців не існує єдності навіть щодо одного з найбільш актуальних для юридичної практики питань — форми виразу принципів права. Поширеною залишається точка зору, згідно з якою будь-які вихідні, основоположні ідеї для того, щоб отримати статус принципів права, мають бути закріплені у Конституції чи законах. При цьому виокремлюють два способи такого закріплення — безпосереднє формулювання принципів права у нормах права (текстуальне закріплення) і виведення принципів права зі змісту нормативно-правових актів (змістовне закріплення) [8, 23-24; 11, 457]. Ті ж основні засади, які ще не відображені й не закріплені у вказаних актах, відповідно до наведеної думки не можуть бути віднесені до числа принципів права. З огляду на це, досить поширеними є думки про необхідність розрізнення принципів правосвідомості та принципів права, правових принципів і принципів права, принципів загальносоціального і юридичного права [12, 6] тощо.

Безперечно, якомога повніше закріплення у Конституції та законах принципів права важко переоцінити. Адже передусім Конституція в демократичному суспільстві є уособленням цінностей, визнаних цивілізованим світом, чим забезпечується наскрізна єдність і визначеність правової системи, що, у свою чергу, дозволяє подолати невизначеність окремих положень законів та інших нормативних актів, «мінімізувати» суб’єктивний вплив на процес її застосування відповідних органів і посадових осіб.

Разом з тим життя часто виявляється складнішим, ніж навіть найдосконаліші юридичні конструкції. Тому важко не погодитися з Т. Алланом у тому, що загальні принципи права часто є важливішими від конкретних формально визначених положень «писаної» Конституції [13, 13].

У зв’язку з цим у західній теорії та філософії права давно визнається, що відповіді на конкретні правові питання далеко не завжди можна знайти в системі законодавства, а отже, роль судді при прийнятті рішень у справах не можна зводити до силогістичної моделі, тобто їх виведення з положень Конституції та законів за допомогою суто понятійно-логічних засобів без будь-яких власних оцінок.

Як зазначає німецький філософ права Р. Циппеліус, у повсякденному тлумаченні та заповненні прогалин у законодавстві знову і знову поставали питання, які не можна було вирішити застосуванням виключно мовних та логічних пізнавальних засобів, оскільки законодавство «не утворює замкнутої системи і не може завершитися суто логічними засобами в такій системі» [14, 25].

Близької до цієї позиції дотримується ще з радянських часів і автор цієї статті. Мені доводилося писати, що уявлення про те, що загальні засади законодавства можуть бути здобуті з нього самого шляхом логіко-формального аналізу його норм, конструювання на цій основі загальних принципів права і наступного дедукування з них рішень, є не що інше як ілюзія. Жодний логічний зміст законодавства не здатний дати більше того, що в ньому закладено. Навіть у тих випадках, коли принципи права чітко сформульовані у Конституції та законах, «виведення» з них рішень неминуче передбачає активну участь правосвідомості, з допомогою якої надається необхідна визначеність принципу, «заповнюється» його форма стосовно цієї ситуації. Тим більше значення правосвідомості тоді, коли загальні принципи права не мають «відкритого» формулювання в тексті Конституції чи законів.

Вони розкриваються у таких випадках як на основі матеріалів, що містяться у відповідних законодавчих текстах і юридичній практиці, так і за їх межами [7, 189].

Це переконливо підтверджується практикою органів конституційної та адміністративної юрисдикції. Показовим у цьому відношенні є досвід Франції. Як зазначають Р. Давид і К. Жоффре-Спінозі, французькі юристи свого часу були першими, хто звів законодавчий позитивізм у ранг панівної теорії. Але ж вони виявилися першими, хто намагався звільнитися від установок цієї доктрини [15, 110-111]. Ще у 1945 р. Державна Рада, яка очолює систему адміністративної юстиції Франції, ввела в офіційний судовий обіг поняття загальних принципів права, вказавши при цьому, що вони можуть застосовуватися навіть за умов відсутності відповідних текстів. Неодноразово зверталася до загальних принципів права, не фіксованих у текстах нормативно-правових актів, також Конституційна Рада Франції.

Досить сміливу позицію щодо джерел загальних принципів права зайняв Федеральний Конституційний Суд Німеччини. У низці своїх рішень він наголосив, що конституційне право не обмежується текстом Основного Закону ФРН, а містить також деякі загальні принципи, які законодавець не конкретизував у позитивній формі. До них ФКС відніс, зокрема, сформульований ним принцип пропорційності, який він же визнав «неписаним конституційним принципом» [16, 316-317] (цей принцип неодноразово фігурував у рішеннях Конституційного Суду України), принцип правової безпеки і захисту довіри та ін. Причому в основу формування цих принципів ФКС покладені не просто власні уявлення суддів КС, а глибокий аналіз історичного правового досвіду, зокрема кодифікації пруського права XVIII ст., здобутків правової доктрини та існуючої практики.

Отже, за європейською традицією слід розрізняти природу принципів права, «включених» до текстів конституцій та інших нормативно-правових актів, та природу загальних принципів права, які можуть застосовуватися навіть за відсутності текстів. «Силу і життя їм дає суддя» [17, 166]. Тобто джерелом таких принципів є не текстуальне чи змістовне їх закріплення в конституціях та інших нормативних актах, а судова практика, зокрема практика органів конституційної юрисдикції. Однак це не означає, що судді є вільними у формулюванні тих чи інших загальних принципів права. Вони не є продуктом суто судової право- творчості. Загальні принципи права — це вияв узагальненого правового досвіду та правових тенденцій, які розвиваються в глибинах нормативно розвинутого суспільного життя. На їх появу і розвиток впливають не тільки норми позитивного права, а й багато інших нормативних і ненормативних чинників — мораль, політика (зокрема міжнародна), звичаї, наукові теорії та концепції тощо. Правовість же вказаних тенденцій полягає у тому, що вони, по-перше, тією чи іншою мірою змінюють передумови нормативноправового регулювання і визначають його спрямованість на майбутнє, а подруге, — неодмінно застосовуються у судовій практиці [17, 168]. У зв’язку з цим некоректно будь-які, навіть належно обґрунтовані позиції Конституційного Суду України, які стосуються окремих категорій справ, зводити до рангу принципів права, як це інколи роблять деякі судді КСУ, конструюючи, зокрема, принцип невтру- чання Суду в питання політичної доцільності, спираючись на позицію, сформульовану КСУ у Рішенні № 1-рп/98 від 26 лютого 1998 р. у справі про вибори народних депутатів України [18, 24].

Роль правових позицій КСУ для правової системи України справді надзвичайно важлива. Вони мають загальнообов’язковий характер, виконують регулятивну функцію, слугують орієнтиром не тільки для органів, які застосовують Конституцію і закони, а й для самого законодавця, мають певні прецендентні та преюдиційні властивості [19, 130], які поширюються не тільки на інші органи, а й на сам КСУ. Він не має відступати від раніше сформульованої позиції при вирішенні аналогічних справ у майбутньому, діючи за принципом «аналогічній справі — аналогічне рішення». На жаль, цього принципу КСУ дотримувався не завжди. Чи не найяскравішим прикладом цього може бути Рішення КСУ від 5квітня 2010 р. № 11-рп/2010 у справі щодо офіційного тлумачення положень ч. 6 ст. 83 Конституції України, ч. 4 ст. 59 Регламенту Верховної Ради України стосовно можливості деяких народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.

Разом з тим на відміну від принципів права, які мають усезагальний характер, правові позиції «прив’язані» до конкретних правових ситуацій, які під впливом реальних життєвих обставин можуть змінюватися. Це, у свою чергу, може призводити до відступу Суду від раніше сформульованих позицій. Така можливість не виключена, зокрема, також щодо правової позиції, сформульованої КСУ у Рішенні від 26 лютого 1998 р., відповідно до якої «позбавлення списків кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій, що отримали менше чотирьох відсотків голосів виборців, права на участь у розподілі депутатських мандатів, є питання політичної доцільності, і воно має вирішуватися Верховною Радою України» [20, 128]. Ця позиція ґрунтувалася на тому, що в такій конкретній справі встановлений чотирьохвідсот- ковий виборчий бар’єр (поріг) не порушував, з точки зору більшості суддів КСУ, балансу між обмеженням права окремих виборців мати своїх представників у парламенті й публічним інтересом, зокрема прагненням мати більш структурований і дієздатний парламент. Тобто існуючий на той час виборчий бар’єр знаходився у межах такої складової верховенства права, як принцип пропорційності (співмірності), хоча слід визнати, що в мотивувальній частині рішення аргументів щодо цього бракувало. Це зовсім не означає, що таку ж позицію Конституційний Суд мав би зайняти при встановленні вищого виборчого бар’єру, як це пропонується зараз (деякі з народних депутатів ще зовсім недавно пропонували підняти його до 10 %). Виправдовувати будь- який виборчий бар’єр «принципом невтручання…» — це шлях до свавільного обмеження виборчих прав громадян, яке суперечить Конституції та верховенству права.

Загальні принципи права, за всієї їх значущості як духовної основи права, — це ще не саме право. Вони — лише один із необхідних щаблів до його утвердження.

Наступним щаблем на цьому шляху є закон. З одного боку, він виступає як засіб конкретизації принципів права. Без втілення іх вимог закон, навіть бездоганний у юридико-технічному відношенні, не може бути визнаний правовим, що нині загалом не підлягає сумніву (за винятком хіба що ортодоксальних позитивістів, яких в Україні залишилось зовсім мало). Разом з тим позитивація вказаних вимог у законі не зводиться виключно до дедукції, тобто логічного виведення змісту закону з нормативних узагальнень найвищого рівня, яким є принципи права. Законотворчість поряд із дедуктивним методом передбачає застосування також індиктивного методу, тобто має забезпечити зв’язок принципів права з конкретними суспільними реаліями. Причому цей зв’язок має бути настільки виваженим, щоб, з одного боку, закон не перетворився на «споглядове» відтворення існуючої реальності, тобто не став надто казуальним, а з другого — не виявився відірваною від реального життя абстрактною моделлю, реалізувати яку взагалі неможливо.

Абстрактно-загальна форма закону (правової норми) — це одна з найважливіших його властивостей. Відокремившись від свого змістовного «матеріалу», тобто від суспільних відносин, що ним регулюються, закон отримує певну самостійність руху, що дає йому змогу реагувати на зміни, які відбуваються в суспільному житті, «вловлювати» паростки майбутнього. Саме завдяки цій властивості закон може виконувати функцію масштабу поведінки людей.

Проте на відміну від інших способів світосприйняття, зокрема науки, яка може створювати моделі реально можливих майбутніх суспільних відносин, взагалі не існуючих у дійсності, у нормах закону можуть моделюватися тільки ті суспільні відносини, які вже мають наявне буття, тобто існують у бодай зародковому стані. І це зрозуміло. Норми права призначені для вирішення повсякденних життєвих проблем, тобто для обслуговування практики тепер і негайно. Тому вони не можуть надмірно відриватися від дійсності, надто високо «злітати» у сфери абстракції.

Як один із найбільш «заформалізованих» способів відтворення дійсності, закон спроможний «заморожувати» закладені в його нормах ідеї, поняття і правила. На відміну від динамічної змінюваності суспільного життя, норми закону є «застиглою», «омертвілою» формою. Така відносна їх незмінюваність є однією з необхідних властивостей норм права, важливою стороною їх інструментально-ціннісної характеристики. Саме завдяки їй забезпечується відносна стабільність регулювання суспільних відносин, без чого право немислиме.

Разом з тим відносна «застиглість» норм права пояснює їх певний спротив процесу свого постійного пристосування до потреб суспільного життя, що постійно змінюється. Тому навіть найдосконаліший на момент прийняття закон (чи окремі його положення) дає змогу суспільним відносинам «обганяти» його. Надмірно «жорсткі» нормативні приписи, які прагнуть охопити поряд із загальними зв’язками все багатство конкретного, одиничного, набагато менше пристосовані до «вловлювання» нових потреб суспільного життя, в результаті чого «часові дистанції» їх існування значно скорочуються, а колізії між юридичною формою і реальними життєвими обставинами поглиблюються.

В умовах помітного зростання динамізму життя, притаманного сьогоденню, навіть ідеальна організація законотворчої діяльності, про яку нині ми можемо лише мріяти, неспроможна усунути закладені в самій формі закону гносеологічні передумови його «старіння», а отже, вирішити пробле- му суперечності між застарілими нормами закону і реальним життям, що розвивається, в повному обсязі. Вона здатна хіба що скоротити існування таких норм. Проте скорочення «колізійного часу» з огляду на низку причин також не безмежне.

Вихід із ситуації в радянські часи пропонувався найчастіше суто позитивістський: норми права, що не відповідають новим потребам суспільного розвитку, мають суворо і неухильно дотримуватися доти, поки вони не відмінені (чи змінені) уповноваженими на те державними органами [21, 12].

Однак, як свідчить історичний досвід, жодна юридична норма не може мати зобов’язуючої сили без її підтримки в масових формах поведінки і свідомості. Намагання забезпечити дію такої норми в ім’я формального «збереження ґрунту законності» за допомогою примусу по суті є нічим іншим як проявом ортодоксального юридичного догматизму. Спроба забезпечити дію закону вказаним способом призводить до деструкції в правовому регулюванні й підриву авторитету права. Невипадково навіть у радянські часи застарілі норми, як правило, не втілювалися у життя

На відміну від «застиглого» закону право — явище динамічне, воно, як неодноразово зазначалося в рішеннях Європейського суду з прав людини, «має йти в ногу з часом», тобто змінюватися відповідно до змін, які відбуваються в реальному житті. Вирішальна роль у забезпеченні такої відповідності належить суду, який спирається в таких випадках не стільки на конкретні положення закону, скільки на принципи права. Завдяки високому ступеню нормативного узагальнення вони мають більшу «чутливість» до нового, володіють абстрактними формальними характеристиками більшої сили, ніж відповідний їм у кожний певний момент конкретний зміст. Ця «незаповненість» форми є тим внутрішнім двигуном, з допомогою якого формальні характеристики загальних принципів права вловлюють для себе новий зміст. їх більш висока «еластичність» забезпечує їх динамізм, дає їм можливість краще правових норм реагувати на зміни в суспільному житті. Високий рівень абстракції принципів права свою змістовну визначеність набуває в процесі їх застосування.

Незмінною є роль принципів права також в екстремальних ситуаціях соціально-політичного характеру, які закон не міг передбачити, проте для вирішення проблем, пов’язаних із такою ситуацією, необхідне правове рішення. Основою для такого рішення, як свідчить досвід, у тому числі вітчизняний, стають саме принципи права.

Досі йшлося здебільшого про роль судової практики в забезпеченні динамізму права у випадках невідповідності закону нагромадженим правовим цінностям, його відставання від потреб суспільного життя, законодавчих прогалин тощо. Проте навіть за відсутності у законі очевидних вад суд при ухваленні рішення не обмежується суто силогістичною моделлю. Абстрагуючись від повноти конкретного, закон схематизує реальність. Право ж, як слушно зазначає один з найвизначніших філософів права післявоєнної Німеччини А. Кауфман (до речі, колишній суддя), — це не абстрактна схема для вірних вчинків, воно швидше саме є цим правильним вчинком або ж вірним рішенням у конкретній ситуації [22, 172]. Інакше кажучи, якщо «закон є лише всезагаль- ною нормою для багатьох можливих випадків», то «право навпаки, вирішує дійсну ситуацію тут і зараз» [22, 171]. Воно, на відміну від закону, завжди конкретне. Тому право «не вкладене вже готовим в закон так, щоб воно могло бути звідти виведено» [22, 174].

Це зовсім не означає, що закон — це лише рекомендація для судді, який може її прийняти чи відкинути. Як писав свого часу І. Кант, якого важко запідозрити у прихильності до позитивізму, всіляке право залежить від закону [23, 84-III], проте жодне пра- вовідношення не виникає безпосередньо тільки з закону. Як зазначають зарубіжні правознавці, «тексти законів. ніколи не втілюються в чистому вигляді в діюче право» [24, 329], тобто один лише закон не є достатнім джерелом для конкретного правового рішення. Воно, як і законотворчість, є результатом одночасного застосування дедуктивного та індуктивного методів. Як явище конкретне, право має зберігати зв’язок з реальним життям. Не може не брати до уваги реальний стан речей також суд.

Разом з тим, як свідчить історичний досвід, орієнтація суду тільки на реальність, яка відривається від нагромаджених людством ідеалів і цінностей та від закону, не тільки не наближає нас до пошуку і утвердження права, а, навпаки, спроможна породити беззаконня і свавілля, освячене до того ж рішеннями органу, який за своїм призначенням має уособлювати справедливість.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Причепій Є. М., Черній А. М., Чекаль Л. А. Філософія : посіб. — К., 2003. — С. 260.
2. Філософія права : навч. посіб. / за ред. проф. О. Г. Данільяна. — К., 2002.
3. Ситар І. Онтологічні функції права. — Л., 2009.
4. Нерсесянц В. С. Философия права : учеб. для вузов. — М., 1998.
5. Максимов С. И. Правовая реальность : опыт филофского осмысления. — Харьков, 2002.
6. Лукашева Е. А. Социалистическое правосознание и законность. — М., 1973.
7. Козюбра Н. И. Социалистическое право и общественное сознание. — К., 1979.
8. Колодій А. М. Принципи права України. — К., 1998.
9. Скурко Е. В. Принципы права. — М., 2008.
10. Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика). — Х., 2008.
11. Проблемы теории государства и права / под ред. М. Н. Марченко. — М., 1999.
12. Фулей Т. І. Сучасні загальнолюдські принципи права та проблеми їх впровадження в Україні : автореф. — К., 2003.
13. Аллан Т. Р. С. Конституційна справедливість. Ліберальна теорія верховенства права. — К., 2008.
14. Циппеліус Рейнгольд. Філософія права. — К., 2000.
15. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. — М., 1996.
16. Шевчук С. В. Судова правотворчість : світовий досвід і перспективи для України. — К., 2007.
17. Бержель Ж.-Л. Общая теория права. — М., 2000.
18. Кампо В. М. Деякі проблеми реалізації принципу верховенства права в практиці конституційної юстиції // Бюлетень VII Зборів Світового конгресу українських юристів. — К., 2010.
19. Зорькин В. Д. Россия и Конституция в XXI веке. — М., 2008.
20. Конституційний Суд України. Рішення, висновки. 1997—2001. — К., 2001.
21. Лазарев В. В. Проблемы в праве и пути их устранения. — М., 1974.
22. Кауфман А. Онтологическая структура права // Российский ежегодник теории права. — 2008. — № 1.
23. Кант И. Соч. : в 6 т. — М., 1966. — Т. 4. — Ч. 2.
24. Кох Х., Магнус У., Винклер фон Моренфелье П. Международное частное право и сравнительное правоведение. — М., 2003.