Вступ.

1. Поняття та розуміння культури.

2. Антикультура та її носії.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Культура (від лат. cultura — освіта, виховання, обробка), як відомо, є специфічною ознакою людини й виражається в системі різних, мінливих у часі й просторі позабіологічних способів оформлення тих чи інших видів діяльності (життєзабезпечувальної, пізнавальної та соціонормативної), властивих усьому людству від початку його існування [4, с 586]. "У цілому притаманні всім людям, — зазначає С. Арутюнов, — у кожної просторово-часової локальної (етнічної, соціальної, конфесійної та ін.) групи ці види діяльності оформлюються різними, більш-менш специфічними саме для цієї групи способами, які в сукупності й становлять її культуру". Загалом культура є універсальним механізмом адаптації людського суспільства до різноманітних умов природного й соціального середовища, де надзавдання взаємодії усіх підсистем культури полягає в забезпеченні самовідтворення суспільства. "Ті культурні механізми, які в даних історичних умовах працюють на дане надзавдання, можуть вважатися позитивними й прогресивними; і навпаки, явища культури, які перешкоджають його виконанню, наприклад шкідливі пережитки колись доцільних інститутів або антигуманні новоутворення, породжені соціальними суперечностями, можуть розглядатися як антикультура, культура з її від'ємним знаком" [4, с. 587].

1. Поняття та розуміння культури

Розуміння культури як способу самореалізації і самотворення особистості, світу символів у різних сферах суспільного життя дозволяє диференціювати історичні форми культури, охарактеризувати конкретні типи, визначити їх місце і роль в історії. В умовах існування суспільних антагонізмів єдність людини і культури умовна. Тут усе обертається на свою протилежність, міняється місцями: історія, яка могла бути історією існування людини, перетворюється на самостійну надлюдську субстанцію, засоби стають метою (бо мета виправдовує засоби), а мета виступає у ролі простих засобів; людина втрачає людське єство, а мірою її багатства, замість дійсних якостей, стає обсяг приватної власності. Людина, яка може отримати насолоду від спілкування з культурою, створеною її руками і розумом, вимушена витримувати її тиск. У такому випадку культура стає чужою, іншою, відчуженою. У такій системі загальна ситуація визначається категорією відчуження. Людинотворча суть культури набуває відчужених форм. Культура втрачає гуманістичний характер і тактично перетворюється на антикультуру, і замість того, щоб турбуватися про людей, вона підноситься над ними чужою і ворожою силою.

Культура — це історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах організації соціального життя, взаєминах між людьми, а також у матеріальних і духовних цінностях, які вони створюють. Поняття "культура" вживається, виходячи з Великого енциклопедичного словника, для характеристики певних епох, конкретних суспільств і народів, основних сфер соціального життя, у вужчому значенні — духовної сфери життєдіяльності людей [2, с 607]. Усі ці визначення підкреслюють життєствердний (або, якщо скористатися психоаналітичною термінологією, біофільний) зміст культури, який забезпечує самовідтворення й розвиток людських спільнот у їх величезному розмаїтті. Звідси випливає, що не всі соціальні механізми, світоглядні структури, способи й форми людської діяльності стосуються культури, а лише ті з них, які сприяють самовідтворенню й розвитку суспільства в умовах співіснування різних соціокультурних систем. Тим часом прояви антикультури, яка протиставляє себе навколишньому культурному розмаїттю, ставлять під загрозу власне відтворення, що за своїм змістом близьке до соціокультурного суїциду. Щодо цього цікавою є заява відомого ізраїльського вченого, професора військової історії Єврейського університету в Єрусалимі Мартіна ван Кревелда, яку він зробив у голландському виданні Elsevier 5 лютого 2003 p.: "Ми {тобто Ізраїль. — Г. Щ.) володіємо кількома сотнями атомних боєголовок та ракет і можемо запустити їх по цілях у всіх напрямках, можливо, навіть по Риму. Більшість європейських столиць є цілями наших військово-повітряних сил. <…> Ми здатні знищити світ разом із нами, і я можу вас запевнити — це станеться ще до того, як Ізраїль загине сам".

Термін «антикультура» включає такі суспільні явища, процеси, ідеї та відносини, які суперечать відшліфованим суспільно-політичною практикою принципам гуманізму і людяності. Визначити те чи інше суспільне явище як антикультуру досить легко і водночас надзвичайно важко. Наприклад, наркоманії, алкоголізму, пияцтву, злодійству та брехливості всі народи дають однозначно негативну оцінку, тобто класифікують як антицінності, антикультуру. Як антикультуру людство позначає сталінський геноцид проти «малих» народів і «ворогів народу», фашистську політику і практику Гітлера та його прибічників, американську агресію у В'єтнамі і радянську — в Афганістані, полпотівський геноцид і різні форми расизму. Антикультура — це прояв і результат дегуманізації людських відносин, відходу від загальнолюдських цінностей і пріоритетів, втрати глибинних моральних орієнтацій, що ґрунтуються на розумі, вірі й істинному людинолюбстві.

Відокремити культуру від антикультури часом буває надзвичайно важко. Істина відкривається людству не відразу, не водночас і не повністю. Розуміння багатьох речей може не відповідати їхньому дійсному значенню. Багатьом історичним явищам згодом дають іншу, навіть протилежну оцінку.

З огляду на викладене необхідно:

— відновити всю повноту етносоціальної структури, яка полягає у повноцінному представленні титульної нації на всіх рівнях «соціальної піраміди», особливо на її верхніх щаблях (національна еліта);

— відновити функціонування всіх п’яти складових державної влади: концептуально-світоглядної, що ґрунтується на традиційній релігійно-етичній системі; ідеологічної, в основу якої покладається національний консерватизм з його духовними цінностями; законодавчої, що спирається на звичаєве право; виконавчої, що модернізує традиційну гетьманську модель управління; судової, що забезпечує збереження національних морально-правових норм;

— відновити народну власність на всі національні багатства, включаючи стратегічні підприємства та монопольні галузі, забезпечуючи водночас повноцінний розвиток вітчизняного підприємництва та всебічну підтримку національного виробника.

2. Антикультура та її носії

Виявити у суспільних явищах антикультурний зміст легко і в той же час надзвичайно складно. Наркоманії, алкоголізму, пияцтву та обману усі народи дають однозначну оцінку — негативну, тобто класифікують як антицінність, антикультуру. Антикультурою людство затаврувало сталінський геноцид проти малих народів і ворогів народу, фашистську політику і практику Гітлера, політичний геноцид і різні форми расизму. Антикультура — прояв і результат дегуманізації людських стосунків, відхід від загальнолюдських цінностей і пріоритетів, втрата глибинних моральних орієнтирів, які ґрунтуються на розумі, вірі, істинній любові до людей. Відділити культуру від антикультури іноді буває нелегко. Істина відкривається людству не відразу, одночасно і повністю. Розуміння змісту речей і процесів не завжди може відповідати їх дійсному змісту.

Антикультура базується на певному типові особистості, соціальному характерові, який у сучасній науці дістав назву "авторитарного", і водночас формує його [6, с 6]. Такі риси авторитарного типу особистості, як агресивність, прагнення до влади, ненависть до представників інших етнічних груп і стереотипність мислення, дають ученим підстави розглядати цей тип як основу для виникнення тоталітарних режимів. Прихильники цієї концепції пов'язують факт перемоги фашизму в Італії та Іспанії і нацизму в Німеччині з проявом у суспільствах цих держав певних соціально-психологічних рис, які формують "' фашизоїдиий" соціальний характер. Цей тип особистості вважається масовим, через що сучасні ліберально-демократичні режими можна розцінювати як "фашизоїдні", тобто такі, що несуть у собі постійну загрозу фашизму (ймовірно, це й відбувається нині в Ізраїлі, Англії і США). На думку, наприклад, Т. Адорно та його прихильників, "політичні настанови авторитарної особистості полягають у некритичному ставленні до існуючих порядків і в шаблонності мислення, яке характеризується стереотипами пропаганди, святенництвом, презирством до бідних, в орієнтації на владу і силу" [6, с 7].

Психопатологічна палітра авторитарної особистості містить кілька різновидів, у тому числі садистсько-мазохістський та інші подібні патологічні типи характеру (наприклад, некрофільний), основою яких, за Е. Фроммом, виступає "найбільш злоякісна деструктивність і нелюдськість", що є водночас "найтяжчим патологічним станом" [5, с 170]. Типовими рисами непрофільного характеру є установка на володіння, владу й силу, орієнтація на минуле, механічне сприйняття життя і примусовий педантизм, садизм, схиляння перед технікою, особливого роду відчуженість [5, с 192]. Такі самі риси притаманні носіям мізантропічних ідеологій типу фашизму, більшовизму і сіонізму. Загалом некрофілія (типовими некрофілами були Л. Троцький, А. Гітлер, Й. Сталін) "є найхворобливішою і найнебезпечнішою серед усіх життєвих орієнтацій, на які здатна людина" [10, с 35].

Таким чином, антикультура, яка перешкоджає природному самовідтворенню усього багатокультурного та розмаїтого людства і спирається на тоталітарну організацію суспільства і той тип соціального характеру, що їй відповідає, становить найбільшу загрозу для сучасного світу і потребує колективних зусиль для її приборкання. Сьогоднішні агресивні заклики лідерів США, Англії та Ізраїлю свідчать про відродження патологічних некрофільних тенденцій у державній політиці цих країн, що може призвести до повторення страхіть світових воєн і революцій XX століття, розв'язаних відомими всьому світові некрофілами, наділеними державною владою.

Культура, як відомо, є специфічною ознакою людини і виявляється в системі різноманітних позабіологічних засобів оформлення суспільних видів діяльності: виробничої, соціонормативної, пізнавальної. У цілому вона притаманна всім людям, але у кожній етно-соціальній спільноті ці види діяльності оформлюються різними, специфічними саме для цієї спільноти засобами, які у сукупності і становлять її культуру. Культура є універсальним механізмом адаптації етносоціальної спільноти до різноманітних умов оточуючого середовища, і її надзавдання полягає у забезпеченні взаємодії всіх своїх підсистем для ефективного саморозвитку суспільства. Ті явища, які перешкоджають виконанню цього надзавдання (шкідливі пережитки колись необхідних соціальних інститутів або якісь антигуманні новоутворення) розглядаються як антикультура, тобто культура з її негативним знаком [2].

Певні ознаки такої антикультури спостерігаються нині в західній євро-американській цивілізації, де, згідно з відомим американським політологом П. Б'юкененом, домінують споживацькі, «чуттєві» цінності, відчувається втрата високих духовних ідеалів, поширюється хибна «масова культура», набуває розвитку культ насилля, руйнуються шлюбно-сімейні основи, культивуються войовничий індивідуалізм, наркоманія, криміналізація, гомосексуалізм, аборти, розпуста, що веде до тотальної деідеологізації, бездуховного атеїзму і культу мамони [3]. На суттєву відмінність культури і цивілізації вказував ще Освальд Шпенглер, який виділяв у кожному соціокуль-турному циклі два головні етапи: підйом («культура») і спуск («цивілізація»). Перший етап є природним, другий — штучним, який характеризується процесами «омасовлення», урбанізації, глобалізації і втілюється у світових війнах. Метою останніх є глобальне панування над світом єдиної наддержави. Це є, за Шпенглером, найвищим сенсом існування «цивілізації» і уособлюючого її диктатора — постаті, яка завжди з'являється у всіх соціокультурних системах на стадії «цивілізації» [18].

Альфред Вебер, на відміну від О. Шпенглера, розглядав «культуру» і «цивілізацію» не як дві фази розвитку соціокультурного циклу, а як два його відносно самостійні аспекти — духовний та матеріальний. При цьому цивілізація уособлює «генералізуючу» тенденцію розвитку етносоціальної спільноти, а культура

— її «індивідуалізуючу» тенденцію. Саме в цій взаємодії етносоціального, цивілізаційного і культурного факторів А. Вебер вбачав головне джерело існування всіх культурно-історичних спільнот, які весь час рухаються до більших, міцніших та зріліших соціальних утворень. Кінцевою стадією такого руху є, як і у Шпенглера, оціпеніння, «старечий» розлад культурно-історичної цілісності або її світова експансія, у процесі якої зникає власна етносоціальна природа. Звідси виникає небезпека нинішньої кризи матеріалістичної євро-американської цивілізації, яка наприкінці свого існування здатна до дестабілізації світової системи через війни та інші деструктивні, антикультурні дії.

Своїм виникненням та бурхливим розвитком масова культура завдячує сучасній цивілізації. З переходом людства після Другої світової війни від індустріальної до постіндустріальної ери значно поширився розвиток і вплив засобів масової комунікації, інформаційних технологій, суттєво підвищився рівень освіченості населення багатьох країн. Тим самим створювались нові можливості поширення культури в суспільстві, донесення її надбань до кожного індивіда.

Масова культура зайняла місце між культурою елітарною (верхівка суспільства, найосвіченіші верстви) та народною, укоріненою переважно серед сільського населення. Вона приваблює, насамперед маргінальні (від лат. margo- край; від фр. marginal- побічний, на полях, несуттєвий, другорядний, незначущий) верстви людей, вилучених цивілізацією з їх традиційного оточення, культурного ґрунту. Це жителі села, що опинились у місті, емігранти, ті, хто змушені змінити спосіб життя через втрату роботи, кваліфікації та знаходиться в пошуку нових світоглядних та духовних орієнтирів.

Найхарактернішою рисою масової культури є її комерційний характер. У ринковому суспільстві ця культура, розрахована на основну масу населення, обов'язково виступає в ролі продукту, споживання якого має приносити прибуток. Для вивчення попиту на цей продукт сучасна західна цивілізація вже давно використовує могутній потенціал наук про людину — соціологію, психологію, менеджмент, політологію. Одночасно не лише вивчаються, а й формуються культурні потреби і бажання мас. Існує досить розгалужена система індустрії масової культури, що включає в себе такі підрозділи:

засоби масової інформації — ЗМІ (практично всі приватні канали радіо та телебачення, газети та журнали існують за рахунок реклами споживчих товарів та послуг);

система організації та стимулювання масового попиту на продукцію (реклама на вулицях, транспорті, індустрія моди);

індустрія здоров'я (формування іміджу здорового способу життя);

індустрія дозвілля (туризм, книговидання, популярна музика та ін.);

міжнародна ком'ютерна мережа Internet;

масова соціальна міфологія (цікаво спостерігати за розвитком цього жанру останнім часом в Україні: виходять численні матеріали про життя кумирів, поширюються міфи, псевдонаукові вчення, де складні або недостатньо досліджені проблеми зводяться до простих пояснень, типу: вплив прибульців з космосу, зірок, знаків зодіаку, передбачення Нострадамуса).

Висновки

Надзавданням сучасних істинно культурних спільнот є колективне протистояння будь-яким антикультурним проявам у всіх їх антигуманних формах расової й етнічної переваги, мілітаризму й агресії, світової експансії зла й людиноненависництва, нав'язування псевдокультурних цінностей і цінностей, чужих для більшості народів. Проблемам культурно-цивілізаційного розвитку людства присвятили свої праці видатні мислителі Європи: Платон і Аристотель, Полібій і Дж. Віко, Вольтер і Гердер, Гегель і Фур'є, Данилевський і Шпенглер, Тойнбі і Сорокін, М. Вебер і А. Вебер, Дюркгейм і Гелбрейт, Фурастьє та ін. При цьому багато з них були солідарними у визнанні об'єднувальної ролі світових релігій, які і є найвищими цінностями й орієнтирами історичного процесу (А. Тойнбі, М. Вебер та ін.). Подібне ми зустрічаємо й у Корані, де сказано: "Воістину, не повинні лякатися й не будуть засмучені ті, хто увірував, а також юдеї, сабеї й християни — (всі) ті, хто увірував… і хто вершив добрі діяння" [Сура 4, 69]. Іншими словами, прагнення до найвищих духовних цінностей, їхня реалізація у повсякденному житті людського суспільства і є основною метою справжньої культури, яка завжди і скрізь протистоїть антикультурним проявам чи то у формі "шкідливих пережитків", чи то у формі "антигуманних новоутворень".

На наш погляд, однією з основних перешкод на шляху розвитку культурного розмаїття в сучасному світі, поглиблення взаємовідносин і співробітництва між народами в ім'я миру й процвітання людства є антикультура, формами прояву якої є усілякі перекручені ідеології: більшовизм, фашизм і сіонізм.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багнов-ская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.