1. Предмет філософії. Специфіка філософського вирішення світоглядних питань. Філософія і наука.

2. Західна парадигма філософствування. Натурфілософи Давньої Греції

3. Основні проблеми філософії середньовічної Європи. Патристика.

4. Трансцендентальна філософія І.Канта. „Коперніканський” переворот у філософії. Вчення про „категоричний імператив”.

5. Екзистенціальна тенденція в сучасній світовій філософії. Проблема людини

6. Філософія просвітництва і романтизму в Україні (ХVІІІ-ХІХ ст.)

7. Формування науково-філософського поняття матерії. Дух і матерія, межа протилежності

8. Суспільство як предмет пізнання, система, що розвивається.

9. Суспільний прогрес. Діалектика цілісності й суперечливості сучасного світу

Список використаної літератури.

1. Предмет філософії. Специфіка філософського вирішення світоглядних питань. Філософія і наука

Термін "філософія" має давньогрецьке походження, бо саме у Стародавній Греції філософія «вперше відокремилась від інших сфер інтелектуальної діяльності та набула автономного характеру розвитку. Перша частина цього терміна походить від слова "філе" — схильність, любов, бажання, відданість та слова "софія" — мудрість, яке, У свою чергу, складається із двох слів і буквально значить — казати, промовляти, цілісно, доречно. Ще у XIX ст. існував слов'янський термін "любомудріє", який можна вважати дослівним перекладом слова "філософія".

Означена "широта" предмету та завдань філософії дозволяє зрозуміти наступні особливості предмету філософії:

Саме тому Р. Декарт був правий, коли стверджував, що лише філософія відрізняє нас від дикунів. Зазначений момент історичного буття філософії виявляється досить важливим з огляду на те, що філософія завжди вписана у певне соціальне життя, функціонує в ньому і певним чином намагається на нього впливати (використовуючи наявний арсенал своїх засобів). Це значить, що філософія має свою активно дійову, практичну сторону, проте не в тому сенсі, що вона стає якоюсь виробничою діяльністю, а в тому, що вона намагається втілюватись у реальні процеси життя.

Через це філософію завжди треба розглядати не лише в аспекті вічного, характерного для людини завжди, айв аспекті конкретних окреслень. І коли ми сьогодні, наприклад, використовуємо здобутки античної філософії, ми повинні розуміти, що це наше саме сьогоднішнє її бачення, а не власне антична філософія, як органічна частина давньої цивілізації. Зазначені особливості предмету філософії змушують нас не стільки прагнути дати їй одне єдине визначення, скільки спробувати окреслити характерні риси філософського мислення, які дозволять нам побачити внутрішню особливість його самоздійснення. Спираючись на численні існуючі визначення філософії, можна виділити такі найперші риси філософського мислення.

Видатний німецький філософ XIX ст. Г. Гегель вважав, що вищі здатності людського інтелекту проявляються у розумінні (яке втілюється у науку та філософію), переживанні (яке втілюється у мистецтво) та відчутті нашої вихідної спорідненості із найпершими засадами буття (яке втілюється у релігію). Відповідно, найперші риси філософії і проявляються через її порівняння із наукою, мистецтвом та релігією.

Науку та філософію споріднює те, що вони базуються на дискурсивному мисленні та прагнуть пояснювати дійсність, проте колена наука має відносно чітко окреслений предмет свого вивчення та дослідження, який постає частиною реальної дійсності, а предмет філософії, як вже зазначалося, постає значною мірою невизначеним, майже безмежним, та ще й історично змінним. Окрім цього, лише філософії властиве гранично широке узагальнення, науки ж, постаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах.

Хоча науки й прагнуть наблизити людину до істини, надати їй надійні знання, вони не досліджують того, що саме є істиною та знанням, так само як не досліджують вони й питання про становище людини в світі та можливості її самовизначення[5,c. 18-20].

2. Західна парадигма філософствування. Натурфілософи Давньої Греції

Класичний характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції.

Натурфілософія — це філософське осмислення природи ("натури" — лат.).

Грецькою мовою слово природа звучить як "фізис ", тому таку філософію у Стародавній Греції називали "фізичною ", а філософів цього періоду — "фізиками". Світ природи з його масштабом, розмаїтістю та міццю найперше впадає в око допитливої людини, тому й думка, що осягає буття, розпочинається з осмислення природи. Для ранньої давньогрецької думки природа поставала як "есе". Із чого ж може розпочати свої дії думка, яка хоче охопити "есе"? Вона й повинна розпочати з деякого "початку", тобто з того, з чого може це "все" постати або початися: з "архе" — найпершого, або давнього.

Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як їїоб'єкт, а першою проблемою цієї філософії— проблема пошуку вихідного початку буття ("архе").

Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнанням, був Фалес із Мілета (місто на узбережжі Малої Азії; 624— 526 pp. до Р.Х.).

Учень Фалеса — Анаксімандр (610—546 pp. до Р.Х.), стверджував, що "архе" саме по собі не схоже ні на що; це — "апейрон", невизначене та безмежне. Думка Анаксімандра була проникливою, але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливість пересвідчитись у реальному існуванні "апейрона".

Третій представник мілетської школи Анаксімен (585—525 pp. до Р.Х.) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. На думку Анаксімена, саме таким є повітря, яке він і визначив як першопочаток усього.

Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї і у сфері інших питань, наприклад Фалес був видатним математиком та астрономом. І все ж головний їх здобуток — розроблення ідей про світобудову, таке розроблення, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.

Високий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв'язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора — Геракліт Ефеський (544—483 pp. до Р.Х.) використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю.

Оскільки до Геракліта вже були створені філософські вчення, відмінні між собою, то він вважав за необхідне в розумінні світобудови перенести акцент із питання «Що?» (Що є світ? Що є початком світу?) на питання «Як?» (Як слід мислити, щоб мати достовірні знання?).

Питання «Що?» і «Як?» від часів Геракліта Ефеського стають основними питаннями пізнання (у тому числі й наукового), що перебувають в органічній єдності між собою.

Такий погляд на світ, у якому він постає динамічним, змінним унаслідок боротьби та поєднання протилежностей, дістав назву діалектики.

Отже, Геракліт є засновником діалектичного мислення, мислення, яке намагається різноманітність сущого звести до певної його внутрішньої енергетики[1, c. 49-51].

Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натурфілософії слід звернути на чотири школи.

Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміші представники Парменід (540 — 450 pp. до Р.Х.) та Зенон (490—430 pp. до Р.Х.). Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: "Лише буття є, а небуття узагалі немає". Бо про що б ми не мислили, думка буде непорожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й невичерпне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на нерухливі, незмінні, самототожні згодом (у німецького філософа Г.Гегеля) дістали назву метафізичного світобачення, яке за вихідними спрямуваннями протистоїть діалектиці. Парменіда вважають одним із зачинателів метафізики як стилю мислення.

Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення оригінальних задач-головоломок {"апорії Зенона"), які доводили немислимість руху і змін.

Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480—390 pp. до Р.Х.) виходив із тези, що "ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо". Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно; край, межа можливого поділу — атом (неподільний); його існування запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх — усе, що існує. А. Ейнштейн назвав ідею атомізму однією з найпродуктивніших в історії науки, бо вона справді дає можливість пояснити багато явищ.

Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл (483- -423 pp. до Р.Х.), який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).

Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500—428 pp. до Р.Х.), на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, — із гомсомерій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо різноманітність світу. Але конкретне поєднання гомсомерій зумовлене дією світового розуму — Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого. На початку XX ст. акад. В. Вернадський використає термін "ноон" для позначення ноосфери — тієї чистини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини[4, c. 34-35].

3. Основні проблеми філософії середньовічної Європи. Патристика

У період раннього сформованого середньовіччя (та ранньої схоластики і містики) І.С.Ериугена (810-877) у творі «Про розподіл природи» вперше накреслив цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. Ериугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія — з теологією. Ериугену вважають першим видатним представником схоластики. Ансельм Кентерберійський (1033—1109) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог є суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його неіснування було б недоліком буття, а, отже, недосконалістю. Цей схоласт гостро поставив питання про природу ідеальних сутностей, без уваги до яких неможливо збагнути таємниці свідомості. У цей же час Петро Даміані (1007 —1072) стверджував, що філософування загрожує християнській душі згубою. Якщо філософія і може бути корисною, то лише як служниця теології. У ставленні до Бога слід покладатися на самовіддану віру.

У період зрілого середньовіччя (XII—XIII ст.) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурхливе зростання міст, виникають і розвиваються університети (об'єднання викладачів і студентів). Чи відіграють якусь роль у питаннях християнського благочестя та спасіння душі людські зусилля, людська розумоваактивність? Це питання лежало у підґрунті дискусій між «номіналізмом» і «реалізмом», хоч змістовим приводом для сперечання було питання про природу загальних понять (універсалій).

«Реалісти» вважали, що єдина справжня основа буття речей — це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями при творенні світу; вони ж постають і як єдино справжня реальність.

«Номіналісти» ж припускали, що загальні ідеї — це лише імена («номіна»), якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони постають результатом божественного творіння світу. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. Внаслідок цього людське пізнання має своє значення та виправдання.

«Реалісти» були більш ортодоксальними теологами, а деяких «номіналістів» Церква засудила. До «реалістів» належали Ансельм Кентерберійський та Бернар Клервоський, до «номіналістів» — Росцелін із Комп'єня та (у певний період) П'єр Абеляр. Важливо відзначити, що питання про природу загальних понять та їх роль у пізнанні залишається і до сьогодні дуже важливим для філософії, оскільки у деяких течіях сучасної філософії сповідується позиція, за якою єдиною реальністю інтелектуальних актів постає саме мова, а поняття, у такому разі, визначають зміст інтелекту.?

У період зрілого Середньовіччя у зв'язку зі збільшенням інтересу до знання відбулися зміни в історичній долі платонізму та арістотелізму. Раніше, коли на першому плані стояли питання про сутність Бога, ієрархію світобудови, про внутрішні характеристики людини, платонізм досить органічно поєднувався з окресленим колом питань. А тепер, у зрілому Середньовіччі, коли акцент було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структурування наук, виявилося, що для такої мети більше підходить філософська спадщина Аристотеля. Його твори (крім логічних) спочатку прийшли до Європи через арабський світ і були зустрінуті Католицькою Церквою та богослов ям із насторогою: здавалося, що арістотелізм віддає натуралізмом та матеріалізмом. Але вже в 1231 р. створено папську комісію на чолі з Альбертом Больштедтом, «Великим» (1206—1280), яка повинна була вирішити, чи могла б християнська теологія використати арістотелізм. До комісії входив і Тома Аквінський (1225-1274), творчість якого оцінюється як вершина в розвитку схоластики.

Патристика (від лат. pater — батько) — сукупність філософсько-теологічних навчань, розроблених християнськими мислителями (батьками церкви) в 2-8 ст., головною метою яких були роз'яснення (тлумачення) і захист християнських догматів. На відміну від схоластів (9-14 ст.) з їхнім прагненням до раціонального обґрунтування християнського віровчення, батьки церкви в тлумаченні Священного писання й, у цілому, у збагненні Бога опиралися більше на надрозумне споглядання й містичне одкровення. До числа видних представників патристики належить Августин Блаженний[2, c. 116-118].

4. Трансцендентальна філософія І.Канта. „Коперніканський” переворот у філософії. Вчення про „категоричний імператив”

Філософська діяльність І. Канта постала настільки плідною та впливовою, що Я.Голосовкер, філософ київського походження, з цього приводу висловився так: «На шляху людської освіченості існує місток, обминути який неможливо; ім'я цьому місткові — Іммануїл Кант».

У філософській діяльності І.Канта виділяють три періоди.

У докритичний період своєї діяльності І. Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів).

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва пов'язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду — «критика»: дослідження самих підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея так званого «коперниканського перевороту» у філософії. До І.Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант «перевернув» це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед — розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції: "Природознавці зрозуміли, що розум бачить лише те, що сам створює за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинен йти попереду… і змушувати природу відповідати на його запитання. Розум повинен підходити до природи, з одного боку, зі своїми принципами,., з іншого—з експериментами,., щоб черпати із природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує усе.., а як суддя, що змушує свідка відповідати на запропоновані запитання ".

Аналогія з наслідками відкриття М.Коперника тут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?

По-перше, Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності, не є перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.

По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтував з необхідністю.

По-третє, у концепції І.Канта людина постає творчою і діяльною; при тому чим вона активніша, тим розгалуженішими будуть її зв 'язки з дійсністю і, відповідно, — ширшими знання. "Коперниканський переворот" І.Канта був першим варіантом обґрунтування у німецькій класиці принципу активності[5, c. 234-236].

Якщо пізнання змінює напрям і здійснюється від людини (як суб'єкта) до дійсності (об'єкта), виникає запитання: звідки людський інтелект бере перший, початковий зміст для своїх побудов? У відповідь на це запитання Кант окреслює концепцію пізнавального процесу, яка починається із визначення джерел пізнання.

І. Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які реальність нам надається та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок мислить, а це, за І. Кантом, значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати.

Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і невпорядкований, але не в тому сенсі, що чуття не дають нічого визначеного, а в тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоб через це вже отримати знання.

Отже, у відношенні до знання матеріал чуття має майже нульовий зміст. Розсудок, володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Названі форми — категорії, за Кантом, притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як "апріорні" — переддосвідні, позадосвідні, тобто розсудок їх в собі віднаходить. Тому вони і здатні оформлювати чуттєві дані й бути відкритими та зрозумілими розсудкові. Унаслідок того вони продукують знання необхідні (для дій та споглядання розсудку), а не випадкові[8, c. 245].

5. Екзистенціальна тенденція в сучасній світовій філософії. Проблема людини

Виникнення екзистенціальної тенденції в сучасній світовій філософії було підготовлено кризовою ситуацією в розвитку філософії, яка склалася на початку 19 ст. На той час класична філософська парадигма Нового часу, орієнтована на ототожнення основних характеристик світу зі специфічними характеристиками природи або “світового духу”, структурно адекватного природі, вичерпала можливості свого розвитку.

В цих умовах формується нова філософська парадигма з новими акцентами у змісті філософствування. “…Традиційно просвітницькому об’єктивізмові протиставляється суб’єктивізм, раціоналізмові – ірраціоналізм, натуралістичному сцієнтизмові – гуманізм, фаталістично забарвленому детермінізмові – волюнтаристський лібертизм, механістичній унітарності буття – “вітальний” універсум “життєвого пориву”, “несвідомих потягів”, активних “вибухів” волі тощо” [7, c.159].

Ще однім вагомим культурно-історичним явищем стає набуття сучасною цивілізацією всесвітнього характеру. Відповідно і філософія стає світовою, тобто її напрями та школи поширюються в планетарному масштабі, зберігаючи водночас своє етнічно-ментальне забарвлення.

Криза властивого попередній добі просвітницького способу філософствування виявилась в усвідомленні філософами неспроможності використання традиційних підходів і світоглядно-методологічних орієнтацій для розв’язання нових питань, що постають перед філософською думкою.

В 19 ст. з’являються такі нові напрями філософії, як неогегельянство (Ф.Бредлі, Дж.Ройс, Б.Бозанкет та ін.), неокантіанство (О.Лібман, Г.Коген,

П.Наторп та ін.). Представники цих напрямів намагаються “прочитати” класиків нетрадиційно, роблячи акцент на індивідуалізмі та ірраціоналізмі.

Нарешті, одним з найбільш яскравих історико-філософських явищ 19- початку 20 ст. стала так звана “філософія життя” (А.Шопенгауер, Е.фон

Гартман, Ф.Ніцше, З.Фрейд, В.Дільтей та ін.), яка поставила в центр своєї уваги проблеми співвідношення буття людини і буття світу. “На противагу класичній традиції, що розглядала дійсність як жорстко детерміновану первінним упорядковуючим началом (сукупністю механічних законів, розумом, богом тощо) систему, представники “філософії життя” оцінюють навколишній світ як “хаотичний потік життя”, нестримно активний життєвий універсум”[7, c. 161].

З точки зору екзистенціалізму, одним з істотних джерел відчуження є процес перетворення техніки в самостійну силу, що існує по власних законах.

Так, за Ясперсом, технічне відчуження стало центральним, позаяк техніка чим далі більше переповнює предметне буття людини, функціонуючи та змінюючись за чужими людській Самості законами.

Граничні ситуації дозволяють людині перейти від “несправжнього” буття до справжнього, вилучають його з полону повсякденної свідомості. Згідно поглядам екзистенціалістів, цього не може зробити теоретичне, наукове мислення. Все те, чим раніше жила людина, у граничній ситуації постає перед нею як ілюзорне буття, як світ видимостей. В такій ситуації людина починає розуміти, що цей світ відділяв його від нібито реального буття, трансцендентного щодо емпіричного світу. Таким чином, граничні ситуації дозволяють особистості стикнутися з трансценденцією, Богом.

Сутнісна особливість проблематики екзистенціальної філософії визначається тим, що екзистенціалісти вважають завданням філософії займатися не проблемами науки, а питаннями суто людського буття (існування, “екзистенції”). “Людина попри свою волю закинута в цей світ, у свою долю, і вона живе в чужому їй світі; її буття з усіх боків оточено таємничими знаками, символами. Життя глибоко ірраціональне, страждання в будь-якій формі переважає в ній”[7, c.162-163].

6. Філософія просвітництва і романтизму в Україні (ХVІІІ-ХІХ ст.)

У другій половині XVIII ст. Україна остаточно втратила рештки своєї державної автономії та колишню військову славу. її територія була поділена на окремі частини: до 80% її входило до складу Російської імперії, а Галичина, Закарпаття, Північна Буковина були включені в імперію Габсбургів. Проте втрата можливостей проявляти зовнішню активність спричинила до певної міри інтерес до самоосмислень, внутрішніх заглиблень, у тому числі — інтерес до власної історії, культури, прояснення історичного становища України та її етнічних самоідентифікацій.

В цей час основними регіонами культурного життя постають Київ, Львів, Слободянщина (Харків та Полтава), Південь (Миколаїв та Одеса), Закарпаття. У світоглядному плані це був період розроблення та поглиблення ідей просвітництва та ознайомлення із новими віяннями західноєвропейської філософії.

На початку XIX ст. українська громадськість починає знайомитися із ідеями та концепціями німецької класичної філософії; існує припущення, що, можливо, Г.Сковорода слухав лекції І.Канта. У 1803 р. в М.Миколаєві виходить перший переклад праці І.Канта "Пролегомени до всякої майбутньої метафізики" (рос. мовою), у 1833 р. в м.Одесі видається переклад твору Ф.Шеллінга "Вступ до умоглядної фізики".

На початку століття мають ходіння твори X. Вольфа та Х.Баумгартена, проявлявся стійкий інтерес до ідей західноєвропейського (зокрема — німецького) романтизму. Звичайно, за умов відсутності автономного культурного розвитку, українська філософська думка не могла розвиватись та поширюватись вільно і самовладно, тому значною мірою саме через це, а частково — внаслідок окреслених вище інтелектуальних традицій, філософська думка в Україні XIX ст. виражала себе не лише в прямій формі, а й через літературу, громадсько-політичні погляди та у програмах різних соціально-політичних рухів.

У XVIII-XIX ст. у царині класичної філософської проблематики працювали викладачі Київської духовної академії, а пізніше — і університетів, що функціонували на території України. Частина з них зробила вагомий внесок у обґрунтування та поширення ідей просвітництва.

Вихованець Київської академії та Петербурзького університету Яків Козельський (1728-1794) у праці "Філософські пропозиції", зосередившись на аналізі визначень філософії та різних рівнів наукового пізнання, відносив до теоретичної філософії логіку, онтологію та психологію; до практичної філософії — етику, право, політику. Вважав, що завдання філософії полягає в дослідженні причинно-наслідкових зв'язків між предметами та явищами дійсності.

Петро Лодій (1764-1829), виходець із Закарпаття, викладав філософію, логіку та метафізику у Львівському, Краківському та Петербурзькому університетах (1787-1821). У своїй головній праці ("Логічні настанови") автор навів поширені у тої час визначення філософії. У дусі кантівської філософії він визначав коло головних світоглядних проблем, а саме: Що таке людина? Що людина може знати? Що повинна роботи? На що може сподіватися? П.Лодій особливо підкреслював високе соціальне призначення філософії. На його думку, саме філософія звільнила людину від рабства, перемігши фанатизм і деспотію. Він акцентував відому ще з античності думку про те, що добре складаються справи саме в тих державах, в яких філософи є правителями, або ж правителі є філософами.

Українські просвітники С.Десницький (1740-1789) та В.Капніст (1758-1823) прагнули осмислювати соціальні процеси; зокрема, В.Капніст шукав засоби для розв'язання суспільних суперечностей. Оптимальний шлях до оздоровлення суспільства вбачав у розквіті національної самосвідомості[5, c. 346-348].

У XIX ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Після відкриття у 1803 р. Харківського університету на викладання філософії до нього був запрошений німецький філософ Йоган Шад (1758-1834), учень І.-Г.Фіхте. Він перебував на посаді професора філософії Харківського університету із 1806 р. по 1816 р. Й.Шад був прихильником філософії І.Канта, проте вносив у неї свої власні новації, використовуючи частково ідеї І.-Г.Фіхте та Ф.Шеллінга. Зокрема, Й.Шад намагався наблизити теоретичний розум до практичного, а також: поставав проти відриву форм знання від досвіду. Особливу увагу приділяв пізнанню протилежностей, котрі внутрішньо притаманні кожній речі. Світ у його розумінні становить собою велетенське поле взаємодії позитивних і негативних сил. Наполягав на потребі еволюційного розвитку суспільства, що уможливило б гармонізацію суспільних та особистих інтересів.

Йосип Михневич (1809-1885) викладав філософію в Одеському Рішельєвському ліцеї. В праці "Досвід простого викладу системи Шеллінга" розглянув основні стадії розвитку свідомості, що відповідали головним етапам у формуванні людських потреб, громадського виробництва, вдосконалення науки, мистецтва і загалом духовного життя.

У 1834 р. був відкритий Київський університет Св.Володимира. Перший ректор університету, особистий приятель Т.Г.Шевченка, М.Максимович (1804-1873) певний час захоплювався ідеями Ф.Шеллінга, що надихало його на уважне ставлення до народної культури, народних вірувань та переказів. Він немало зробив для збирання та збереження народної української мудрості. Згодом у Київському університеті набули поширення ідеї Г.Гегеля.

Орест Новицъкий (1806-1884) був професором філософії Київського університету. В історії української філософії він постав як один із найбільш полум'яних пропагандистів філософії. Спираючись на вчення Гегеля, він виклав у праці "Про дорікання, що робляться філософії в теоретичному і практичному відношенні, їх силу і важливість" своє бачення сутності філософії[3, c. 351-353].

7. Формування науково-філософського поняття матерії. Дух і матерія, межа протилежності

Поняття "матерія" ототожнювалось із конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина тощо). Подібне розуміння матерії зустрічаємо у філософії стародавнього світу, наприклад, у представників давньоіндійської школи локаяти або давньокитайських матеріалістів.

Перші філософські визначення матерії даються, власне, через узагальнення її побутового розуміння. Представники давньогрецької філософії в більшості випадків під матерією розуміли найдрібніші частинки — атоми, або корпускули, з яких складаються тіла і які є першоосновами буття.

Узагальнюючи здобутки минулих часів, Арістотель у книзі "Мета фізика" писав, що "більшість перших філософів вважали початком усього лише матеріальні начала, а саме, те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають і на що, як останнє, вони, гинучи, перетворюються, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, — це вони вважають елементом і початком речей. Фалес, засновник такої філософії, як стверджує далі Арістотель, говорить, що начало — вода, що сім'я всього за природою вологе, а начало вологого — вода". Звичайно, таке розуміння історично обмежене, але якщо вдуматись, то сьогодні, вирішуючи глобальні проблеми сучасності, чи не починаємо ми розуміти, що вода, земля, повітря, енергія — першооснови буття людини?

Якщо для філософів стародавнього світу матерія — це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожен предмет (тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку, то для РДекарта (XVII ст.) матерія — це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло разом з формою. Оскільки предметів, тіл — безліч, то матерія — це сукупність тіл, предметів, які містяться у Всесвіті.

Відповідний внесок до поглиблення поняття матерії зробив Г.Гельмгольц. За його словами, матерія — це все, що існує об'єктивно (незалежно від свідомості людини). Але Бог існує об'єктивно і від того не стає матеріальним.

Матерія як філософська категорія — не закостеніла, незмінна форма або вмістилище всього існуючого у світі. Вона визначає найбільш суттєві властивості об'єктивно-реального буття світу — пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість та інше.

Отже, поняття матерії проходить складний шлях, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною світу. Матеріальність світу, як зазначає Ф.Енгельс, доводиться не парою фокусницьких фраз, а довгим і важким розвитком філософії та природознавства.

Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відображається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них, певною мірою є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологічний зміст[2, c. 267-268].

8. Суспільство як предмет пізнання, система, що розвивається

Розгляд історії як процесу передбачає виділення у ньому як мінливих (динамічних), так і сталих (статичних) елементів. Адже без фіксації в історії сталих моментів ми навряд чи змогли б зафіксувати її рух. Окрім того, важливо також знати, що перебуває в історичному русі. Реальна історія людства — це рух у часі, який здійснює певна суспільна одиниця або структура. В історії виникали та зникали різні форми організації суспільного життя. Але сьогодні ми можемо сказати: розвинене суспільство має певну, більш-менш усталену, структуру. У її основі лежить необхідність забезпечення основних життєвих потреб та виявлень людини (що ще раз засвідчує: не людина існує для суспільства, а форми суспільної організації — для людини). Сучасний стан суспільства вимагає нормального функціонування у ньому принаймні наступних основних елементів.

Названа сукупність елементів суспільного життя: забезпечує задоволення усіх основних життєвих потреб людини (матеріальних, соціальних, життєвих, творчих та духовних); утворює цілість суспільного "організма " створює умови для історичного процесування суспільства; дає змогу з'ясувати, що саме та з якими особливостями змінюється у суспільній історії.

Які із зазначених елементів суспільного життя можна було б вважати основними, базовими для суспільного життя? У відповідь на це питання слід підкреслити: оскільки йдеться саме про системний характер суспільного життя, то в системі не можна якісь окремі елементи розглядати як провідні, а інші — як другорядні. Системна якість характеризується тим, що, впливаючи на будь-який елемент, ми впливаємо на всю систему загалом. Тому слід говорити про те, що всі названі елементи повинні бути в оптимальних відносинах, що кожен із них повинен виконувати свою функцію у межах системи, не підміняючи, не применшуючи і не гальмуючи всі інші. Якщо ж у будь-якому з цих елементів суспільної системи починають відбуватися руйнівні, кризові процеси, то це неодмінно позначиться на якості та функціонуванні всіх інших. Інколи стверджують, що без успіхів економіки або без розумної політики не може бути нормального суспільного життя. Це слушно, але так само не може його бути без стабільної сім'ї, без нормального функціонування культури, без законності та моралі. Водночас відзначимо, що за певних умов на перший план у гармонізації суспільства можуть виходити проблеми певних окремих сфер життя (скажімо, економіки, державної політики та ін.). Але при їх вирішенні не можна не враховувати саме системний характер організації суспільного життя, інакше в суспільстві виникнуть небажані деформації[1, c. 375-376].

9. Суспільний прогрес. Діалектика цілісності й суперечливості сучасного світу

Навколишній світ — це значною мірою створений людиною світ техніки та наукових досягнень. Він визначає, врешті-решт, рівень цивілізації людства, різноманітність та «глибину» експлуатації земних ресурсів. Комп'ютер та Інтернет, надшвидкісний і комфортний транспорт, майже розгаданий геном людини, успіхи медицини, санітарії, гігієни, фармації змінили людське буття. Все це не тільки поліпшило якість життя, а й збільшило його тривалість у півтора раза порівняно з попереднім століттям. Світ техніки також несе значну відповідальність за соціум людей, а людина-творець зараз, на межі тисячоліть, як ніколи раніше, відчуває дедалі зростаючу відповідальність за долю світу, за наслідки (інколи негативні) розвитку цивілізації, за її майбутнє.

Сучасна філософська думка, релігія, як і гуманітарія в цілому, не тільки не можуть забезпечити опір наростаючим проблемам людства, а й не здатні пояснити, чому зараз, як і в часи Середньовіччя, ще живі такі чудовиська, як культ насильства, релігійна непримиренність, расизм, етнічні війни, нехтування законом.

Тому прогнози на майбутнє у сфері духовності, моральності, морального устрою світу або відсутні, або негативні. У сфері ж науки і технологій очевидним є прогрес — величезний і постійно зростаючий. Як же зблизити ці дві сутності, змусити їх, працюючи одна на одну, служити справі вдосконалення кожної людини, зробити її багатою і духовно, і матеріально?

Нове століття, звісно ж, буде епохою особливо бурхливого розвитку технологій і техніки. Тому духовна готовність людства до їхнього сприйняття на благо, а не на зло ставить на порядок денний нове завдання: самі учасники творчого виробничого процесу мають гуманітарно його підтримувати, тобто формувати в потрібному напрямі суспільну думку, брати участь у з'ясуванні філософських аспектів технологічного розвитку світу, підвищувати роль і значущість у сучасному та майбутньому технологічному середовищі таких категорій, як духовність, мораль, законність, порядок. Без цього в умовах панування потужної техніки суспільство ризикує зіткнутися з хаосом, техногенними катастрофами, громадянською, економічною та державною нестабільністю.

Наше суспільство в періоди своїх соціальних коловоротів нерідко вдавалося до крайнощів, відмовляючись від уже завойованого на користь привабливих, але не завжди здійсненних ілюзій. Наші наукові і технічні досягнення — значні, корисні та незаперечні. Тому цього разу не можна допустити чергової помилки, істотно змінюючи їх на інші орієнтири та пріоритети розвитку, якими б привабливими зараз вони не здавалися[8, c. 371-372].

Список використаної літератури

1. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

2. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

3. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

5. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

6. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

7. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

8. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.