Вступ.

1. Теоретико-методолігічні поняття боргових цінних паперів.

2. Ринок боргових цінних паперів в Україні на сучасному етапі.

3. Інтеграція українського ринку боргових цінних паперів у світовий фінансовий простір.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. У сучасному світі однією з важливих умов розвитку економіки держави є активно функціонуючий фондовий ринок, який вважають одним із найточніших індикаторів економічного стану країни, бо залучення грошових ресурсів світового фінансового ринку, на якому обертається понад 40 трл. дол. США, для модернізації і розширення виробництва є важливим чинником зростання економіки будь-якої країни.

Це особливо важливо для України, де фізична зношеність активної частини основних фондів сягає 80%, не кажучи вже про їхню моральну застарілість, як і застарілість технологій в цілому. Потенційна можливість залучення іноземних інвестицій в економіку України базується на притяжінні капіталу до тих країн та галузей, де він приносить найбільший прибуток.

Однак, попри те, що прибутковість капіталу в Україні набагато вища, ніж у європейських країнах, значного залучення інвестицій не відбувається, оскільки інвестори вважають занадто високими ризики в Україні (насамперед — політичні). З прискоренням процесів демократизації нашої країни можна очікувати зниження цих ризиків, а відтак, і зростання привабливості цінних паперів, емітованих українськими підприємствами.

На сьогодні український ринок цінних паперів має певні особливості, зумовлені специфікою національної економіки. З достатньо великої кількості видів цінних паперів, що використовуються в світовій практиці, в Україні значного поширення набули лише кілька з них. Це, насамперед, акції відкритих акціонерних товариств і вексельні зобов'язання. Крім того, він залишається дуже недорозвинутим. Ця характеристика придатна для всіх його сегментів, у тому числі й для ринку боргових інструментів, або інструментів з фіксованим доходом. Більш-менш значні випуски корпоративних облігацій — прийняту в світі форму позичання коштів для модернізації виробництва — які б були більше 10 млн грн., можна порахувати на пальцях, а ринок державних цінних паперів явно не користується довірою інвесторів, та й дохідність він пропонує зовсім непривабливу.

Все це свідчить про важність дослідження теми методів аналізу боргових цінних паперів в напрямку розрахунків та прогнозування доходності і рівня ризику. Актуальність зазначених вище проблем, їх недостатнє вивчення і визначили вибір теми роботи, зумовили її мету та завдання.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси функціонування ринку боргових цінних паперів в Україні.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити поняття боргових цінних паперів;

· охарактеризувати ринок боргових цінних паперів в Україні на сучасному етапі;

· дослідити інтеграцію українського ринку боргових цінних паперів у світовий фінансовий простір.

Об’єктом дослідженняє ринок цінних паперів в Україні.

Предметом дослідженнявиступають боргові цінні папери в Україні, їхні особливості та розвиток.

1. Теоретико-методолігічні поняття боргових цінних паперів

Боргові цінні папери, за якими емітент несе відповідальність повернути у призначений термін кошти, інвестовані у його діяльність, але які не наділяють їхніх власників правом участі в управлінні підприємством.

В західних країнах ринок боргових зобов’язань, особливо державних, складає основну частину фондового ринку. Боргові інструменти є головними складовими інвестиційних портфелів портфельних інвесторів, у той час, коли частка акцій, як ризикових цінних паперів є незначною.

До боргових цінних паперів належать:

— облігації (державні та корпоративні);

— казначейські зобов’язання та векселі;

— депозитні сертифікати банків;

— векселі.

Боргові цінні папери історично виникають першими. Згадки про векселі датуються XII ст., облігаційні позики королів різних європейських держав дозволяли знаходити кошти для ведення воєн, колоніальних завоювань тощо. Боргові цінні папери класифікують за різними ознаками. До основних ознак належать:

1) терміни існування боргового зобов’язання;

2) характер отриманого доходу;

3) забезпеченість повернення суми боргу тощо.

За першою ознакою боргові цінні папери поділяються на:

— короткострокові (термін існування до одного року);

— середньострокові (від одного року до п’яти);

— довгострокові (від п’яти років до двадцяти, тридцяти й далі).

За другою ознакою богові цінні папери поділяються на процентні, коли дохід нараховується у твердофіксованих відсотках на суму номінального боргу і виплачуються у терміни та розмірах, передбачених умовами емісії та дисконтні, коли дохід одержується у вигляді різниці між ринковою ціною боргового зобов’язання та номінальною сумою боргу. За третьою ознакою боргові цінні папери поділяються на забезпечені іншими ліквідними активами та незабезпечені.

Дамо короткі визначення облігації, векселя та депозитного сертифікату банків.

Облігація – це цінний, папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання щодо відшкодування йому номінальної вартості цього паперу у передбачені строки з виплатою фіксованого проценту. Облігації бувають державними та корпоративними. Облігації належать до процентних цінних паперів.

Вексель – встановлена законом форма боргового зобов’язання про безумовне повернення боргу. Векселі бувають прості та переказні (соло-векселі та тратти). Векселі належать до дисконтних цінних паперів.

Депозитний сертифікат – письмове свідчення банку щодо депонування номінальної суми позики з умовою її повернення у вказані у сертифікаті строки з виплатою твердо фіксованих. відсотків доходу, нарахованих на номінал. Ці цінні папери широко застосовують у біржовій торгівлі, причому, як вказувалося вище, в основному торгівлі проводиться значними кількостями та крупними номіналами [12, c. 13-14].

Боргові цінні папери є одним із організаційно-правових способів опосередкування руху капіталу в економіці, від накопичення його у грошовій формі до перетворення у позичковий чи виробничий. Відповідно, сферу обігу власне цінних паперів можна розглядати як один із сегментів більш широкого механізму, що включає всі "канали" такого перерозподілу.

Тому перед тим, як перейти до розгляду безпосередньо суті і особливостей функціонування фондового ринку в економічній системі, слід приділити увагу співвідношенню таких категорій, як власне "фондовий ринок", "ринок цінних паперів", "фінансовий ринок". Адже принциповим є те, що фондовий ринок не є абсолютно самостійним інститутом ринкової економіки, він включений у більш загальну систему організації руху капіталу. З цього випливає щонайменше два аспекти розгляду фондового ринку:

як елемент системи перерозподілу суспільного капіталу у його грошовій формі сутність і функції його підпорядковані найбільш загальному системному призначенню;

фондовий ринок має певні специфічні якості у межах системи кругообігу капіталу, що визначають його особливе місце у ній і взаємозв'язки з іншими секторами,

Необхідність у фінансовому перерозподільному механізмі визначається певною автономністю збережень і інвестування, тобто постачальник і споживач збережень, як правило, розірвані. У зв'язку з цим, виникає потреба у механізмі фінансового посередництва і перерозподілу.

Історично склалася певна інституційна система перерозподілу суспільного капіталу. Функціонально такий механізм включає операції з накопичення, руху, розподілу і перерозподілу грошового капіталу. Тобто його своєрідність як економічної категорії — перерозподільний характер відносин, що складають його сутність і грошову форму вираження. Перше визначає його місце у загальній структурі відтворювального процесу — саме на стадії розподілу вартість починає здійснювати рух у грошовій формі, відокремлено від руху товарів (тобто у формі фінансових ресурсів), відбувається розподіл і перерозподіл вартості суспільного продукту у її грошовій формі.

Але такий перерозподіл може відбуватися на принципово різних засадах. Стосовно нашого дослідження, нас цікавить та його форма, що ґрунтується на ринкових принципах. Тобто, передусім він здійснюється на основі "економічної свободи" суб'єктів, що передбачає:

— перерозподіл фінансових ресурсів має добровільний і договірний характер, на відміну від бюджетного, де залучення коштів має обов'язковий і примусовий характер;

— обидві сторони керуються мотивами особистої вигоди, тобто обидві сторони угоди — власник вільних капіталів і їх отримувач — мають економічний зиск і прагнуть його максимізувати;

— останнє передбачає і економічну відповідальність за прийняття рішення [14, c. 169-171].

Поряд, слід зазначити, що подібний механізм не тільки забезпечує організацію руху грошових засобів від власників до споживачів, але й оптимізує цей рух. Адже з точки зору функціонального призначення це посередницький інститут і його становлення слід розглядати як результат розвитку відносин з приводу обміну економічних благ, що побудовані на приватній власності раціональних індивідів (тобто ринкових відносин). З моменту усталення класичних ринкових механізмів координації, як то ціновий механізм, конкуренція і т. ін., їх ускладнення спонукало до виникнення і організації механізмів оптимізації руху об'єктів обмінних угод і зниження трансакційних витрат обміну. Таким чином, зміст діяльності на такому ринку як посередницькому інституті майже повністю вичерпується сукупністю відносин між власниками або споживачами фінансових ресурсів і спеціалізованими фінансовими установами з приводу опосередкування купівлі-продажу фінансових ресурсів на основі або делегування власниками своїх повноважень по розпорядженню і використанню, або повного переходу прав власності.

Отже, можна констатувати існування на стадії перерозподілу механізму, об'єктивною передумовою якого є розбіжність потреби у фінансових ресурсах і джерела іі задоволення. Саме на стадії перерозподілу відбувається цільове відособлення кожної частини цієї грошової форми вартості у межах окремого власника, як передумови виникнення можливості розпоряджатися, використовувати ці ресурси на ринку. Власне, "виникають такі ресурси вже на початковій стадії розподілу — утворення різноманітних форм грошових доходів, фондів, але ринковий механізм функціонує у сфері перерозподілу, коли вартість реалізована й у складі виручки виокремлені певні частки". Таким чином фінансовий ринок виступає як сукупність специфічно грошових відносин: їх об'єкт виступає у грошовій формі, тому виникнення і становлення цього ринку обумовлене існуванням і еволюцією такого феномена як гроші, хоча і розвиток ринкових форм взаємодії дає поштовх виникненню нових особливостей категорії грошей. Тобто оскільки обмінні відносини набувають регулярності, переростаючи у ранг ринкових, а продукти виробництва стають товарами, відбувається становлення грошей як ірраціональної мінової вартості, що набуває самостійного, відокремленого від товару життя, і як уречевленої форми відносин між людьми. Різноманітність таких відносин визначає численність форм прояву грошей. Виникнення фінансового ринку у більшій мірі пов'язано з використанням і набуттям грошима статусу капіталу на стадії перерозподілу первинних доходів.

Попередньо, автор навмисно не використовує стосовно ринкового механізму перерозподілу грошового капіталу визначення "фінансовий ринок" — при тому, що це поняття широко вживане у спеціальній літературі, його зміст чітко не визначений [8, c. 107-109].

Так, якщо спробувати класифікувати існуючі варіанти визначень фінансового ринку, то найбільш поширеним з них є: » функціональний аспект:

— фінансовий ринок — це механізм перерозподілу капіталу між кредиторами і позичальниками за допомогою посередників на основі попиту і пропозиції на капітал";

— інституційний аспект: "фінансові ринки (ринки грошей) — сукупність ринкових інститутів, що направляють потоки грошових коштів від власників до позичальників";

— акцент на об'єктах: "ринок фінансових ресурсів — загальне позначення ринків, де проявляються попит і пропозиція на різні платіжні засоби" 17. До речі, такі визначення часто мають тавтологічний характер і надто вузько трактують цей механізм — "ринки … фінансових коштів мають справу з акціями, борговими зобов'язаннями (облігаціями), векселями, заставними зобов'язаннями по нерухомості";

— з визначень у політекономічній традиції найбільш близькими є визначення ринків позичкових капіталів — "система економічних відносин, які забезпечують акумуляцію вільних коштів, перетворення їх в позичкові капітали і його перерозподілення між учасниками процесу відтворення", або — "механізм, за допомогою якого встановлюються відповідні взаємозв'язки між підприємцями, корпораціями та іншими структурами, які мають потребу у фінансових ресурсах для свого розвитку, і організаціями та громадянами, які їх можуть надати (позичити) на певних умовах".

Частина розбіжностей викликана різними аспектами досліджень і, звичайно, не носить принципового характеру, до таких можна віднести: існування на ринку трьох груп суб'єктів — власників та споживачів заощаджень, і посередницьких інститутів; ціноутворення відповідно до механізму попиту і пропозиції; сфера функціонування фінансового ринку — перерозподіл первинних грошових доходів.

Основне ж заперечення, що виникає в автора щодо вищенаведеного, — визначення об'єкта фінансового ринку і пов'язаних з цим меж відносин, що складають зміст фінансового ринку.

Так, твердження, що об'єктом фінансового ринку є платіжні засоби, по-перше, приводить до змішування фінансових інструментів і власне грошей, по-друге — дихотомізує механізм функціонування фінансового ринку і невиправдано розширює його сферу. Щодо першого, у першому параграфі ми розглядали принципові відмінності між грошима і цінними паперами як способу організації руху грошового капіталу, які можуть частково бути віднесені до всіх фінансових інструментів. Відповідно до цього, конкретизуємо друге зауваження : загальновідомий механізм ціноутворення на власне грошових ринках, навіть доповнений теорією "портфеля активів" має принципово відмінний характер. Так, пропозиція на ньому має заданий, екзогенний характер, і її обсяг керується не принципами економічного зиску, а коригується уповноваженими державними установами. Попит залежить переважно від психологічних мотивів. Як згадувалося, навіть при "портфельному підході", що дозволяє представити попит на фінансові засоби як формування структури збережень, яка визначається доходом індивіда, відносними прибутковістю, ризиковістю, ліквідністю засобу; навіть у цьому ракурсі, попит на гроші представляє окреме явище — сподіваний дохід нульовий, ліквідність абсолютна. Отже, ми знову повертаємося до того, що попит на гроші лише непрямо пов'язаний з економічним зиском і при збереженні "абсолютної ліквідності" не відбудеться руху коштів. А відповідно до визначених вище принципів функціонування фінансового ринку, такі відносини не включаються у його сферу [5, c. 215-217].

Отже, межі функціонування фінансового ринку — це сукупність відносин від того моменту, коли суб'єктом виокремлено грошові кошти на призначені для безпосереднього споживання чи для тезаврації, тобто виокремлено ресурси, потенціально призначені для пропонування з метою отримання доходу, — і до моменту, коли ці кошти "споживаються" у виробничих цілях. Цим визначенням ми задаємо границі фінансового ринку, причому це не означає, що кошти на фінансовому ринку обов'язково здійснюють поступовий, направлений рух (у деяких наведених визначеннях цей факт не підкреслюється): велика кількість угод здійснюється через проміжні ланки, або зовсім може виключати перехід грошей до виробничого споживання, наприклад, при вторинному обігу цінних паперів.

Отже, маючи всі попередні моменти на увазі, визначимо у нашому дослідженні сутність фінансового ринку як сукупність економічних відносин з приводу опосередкування руху грошових заощаджень від зберігача до споживача, що відбувається в процесі купівлі-продажу таких ресурсів під впливом попиту і пропозиції на фінансові активи.

З точки зору структурної побудови, більш доцільним є розгляд фінансового ринку з т.зв. інструментів оформлення відносин між учасниками; з т.зв. економічного характеру відносин і з т.зв. інституційної структури.

На цьому, ми вважаємо, що приділили достатню увагу спеціально фінансовому ринку, щоб перейти до розгляду становлення та механізму ринку цінних паперів. Але розгляд останнього у контексті фінансового ринку, дозволятиме продовжити попереднє дослідження, зокрема щодо функцій і макропропорцій ринку грошових капіталів.

Між основними елементами механізму фінансового ринку існують зв'язки, що складаються під впливом численних соціально-економічних, політичних і психологічних факторів. Формування структури цього ринку представляє тривалий історичний процес конкурентної боротьби між його сегментами, пов'язаний з еволюцією економічної системи взагалі.

Боргові цінні папери ( як і інші їх різновиди ) здатні до участі в цивільному обороті. Оборотоздатність боргових цінних паперів означає, що з їх передачею переходять усі засвідчувані ними майнові права в сукупності. У залежності від виду боргових цінних паперів способи їх передачі можуть бути різними:

1) вручення сертифіката боргового цінного папері на пред`явника іншій особі;

2) у випадку передачі прав, засвідчених іменним борговим папером, використовуються правила, характерні для цесії;

3) здійснення передавально – облікового запису по рахунку у боргових цінних паперах при передачі посвідчених ними майнових прав;

4) вчинення на іменному або ордерному борговому цінному папері індосаменту і його вручення новому правонабувачу.

Залежно від способу визначення правомочної особи проводиться класифікація цінних паперів на пред`явника, іменні та ордерні, наділяючи кожну групу цінних паперів юридично значущими особливостями. Практичне значення такої класифікації виражається у наданні різного правового значення певному виду цінних паперів, а також у встановленні порядку передачі прав за цінним папером [9, c. 20-22].

Найбільш високою оборотоздатністю характеризуються боргові цінні папери на пред`явника. У цінному папері на пред`явника права за цінним папером належать особі, яка пред`являє цінний папір. Права за такими цінними паперами передаються іншій особі шляхом вручення їй сертифікату цінного паперу. Зобов`язана за таким борговим цінним папером особа (емітент) повинна здійснити виконання такій особі, не вимагаючи нічого, крім пред`явлення документа – сертифіката.

Іменні цінні папери засвідчують права, які належать “особі, названій у цінному папері”. Зобов`язана особа (емітент) повинна виконати зобов`язання за цінним папером тільки такій особі. Згідно ст.1 Закону України “ Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні “ “документарною “ формою цінного паперу є сертифікат цінного паперу, а “ бездокументарною “ формою цінного паперу є здійснений зберігачем обліковий запис на рахунку у цінних паперах.

На відміну від цінних паперів на пред`явника процедура передачі прав за іменними цінними паперами ускладнена необхідністю дотримання певних формальностей, що суттєво знижує їх оборотоздатність. Права за іменним цінним папером передаються у порядку , встановленому для відступлення права вимоги (цесії). Це означає, що для передачі прав за іменним цінним папером, його новий власник та новий придбавач зобов`язані дотриматися необхідних вимог до форми такої уступки, крім того, про таку уступку має бути повідомлено зобов`язану за цінним папером особу. На практиці це робиться через прямих учасників Національної депозитарної системи України.

На відміну від іменного цінного паперу, права за ордерним цінним папером можуть належати не тільки поіменованій у цінному папері особі, але й особі, призначеній розпорядженням останньої . Індосамент, шляхом вчинення якого передаються права за ордерним цінним папером, являє собою передавальний напис на самому цінному папері ( на обороті ), який вчиняється індосантом на індосата, тобто на особу, якій ( або за наказом якого) переходять права за ордерним цінним папером.

Слід зазначити, що такі види боргових цінних паперів, як облігації, ощадні сертифікати, казначейські зобов`язання, можуть бути як іменними, так і на пред`явника. Вексель може бути як іменним цінним папером, так і ордерним.

Таким чином, юридично оборотоздатність боргових цінних паперів є наслідком двох обставин : технічної можливості передачі фактичного володіння борговим цінним папером та встановлення законодавцем певної процедури легітимації власника. Технічна можливість передачі боргового цінного папера обумовлена або матеріальністю його носія, або системою правил обліку цінних паперів.

Враховуючи такий аспект інструментального призначення цінних паперів, як забезпечення оборотоздатності посвідчених ними майнових прав, винятковим повинне бути законодавче віднесення окремих їх видів до об`єктів, обмежених у обороті або вилучених з нього. Обмеженість боргових цінних паперів у цивільному обороті нівелювала б їх інструментальне призначення – забезпечити транзитивність посвідчених ними майнових прав. Вилученими з цивільного обороту можуть бути тільки речі, право власності на які можуть набувати окремі суб`єкти. Разом з тим, окремий документарний борговий цінний папір може бути вилучений із нього за умови його невідповідності вимогам чинного цивільного законодавства України щодо його форми або після виконання емітентом визначеного змістом розглядуваних правовідносин зобов`язання. Деякі з них можуть бути вилученими з цивільного обороту в разі їх підробки, необхідності їх анулювання і заміни на документи іншого випуску, у зв`язку з втратою здійсненності посвідчених ними майнових прав.

Ступінь оборотоздатності боргових цінних паперів визначається їх видом і способом легітимації їх власника. Найбільш універсальну і спрощену оборотоздатність мають боргові цінні папери на пред`явника, оскільки для передачі виражених у них майнових прав досить одного їх вручення новому набувачу. Необхідність дотримання певних формальностей, враховуючи обов`язковість вказівки імені (найменування) управоможеної особи в ордерних та іменних боргових цінних паперах, ускладнює їх передачу, а відтак і їх оборотоздатність. Припинення участі боргових цінних паперів у цивільному обороті має індивідуальний характер. Нормативно визначена оборотоздатність боргових цінних паперів, а завдяки їй і майнових прав, які становлять їх зміст, забезпечує вирішення низки потреб цивільного обороту, що знаходить свій вияв у можливості випуску та обігу окремих їх видів [6, c. 88-89].

2. Ринок боргових цінних паперів в Україні на сучасному етапі

Недостатній рівень сучасного регулювання ринку боргових цінних паперів України відображається у двох основних аспектах:

• недостатня розвиненість нормативної бази;

• відсутність науково-обгрунтованої системи моніторингу й прогнозування розвитку ринку.

Чинне законодавче поле не дозволяє здійснювати ефективну діяльність на фондовому ринку взагалі і на ринку боргових цінних паперів зокрема. Серед основних вад нормативної бази такі проблемні питання як відсутність законодавчого визначення організованого позабіржового ринку, невідповідність класифікації видів цінних паперів сучасному інструментарію, недостатня захищеність основних прав власників облігацій, насамперед обмеженість доступу до публічної інформації щодо діяльності емітентів, відсутність розмежування між спекулятивними та інвестиційними операціями на ринку цінних паперів. Усунення вищевказаних недоліків можливе за умови прийняття нової редакції Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», яка враховувала б міжнародний досвід функціонування фондового ринку та існуючі в Україні особливості.

На сьогодні в Україні рівень розвитку ринку боргових цінних паперів залишається далеким від досконалості. Фактична відсутність ефективно діючої інфраструктури, яка забезпечує акумулювання капіталу для інвестицій у виробничу і соціальну сфери та сприяє раціональному розміщенню фінансових ресурсів, не дає можливості ефективно управляти господарською діяльністю і конкурентно оцінювати вартість виробничих ресурсів. Недосконала система обліку прав власності на майно у поєднанні із відсутністю загальнонаціональних ринків основних ресурсів виробництва робить українську продукцію неконкурентною, а українські підприємства — збитковими.

Незадовільний стан українського ринку корпоративних боргових цінних паперів має негативні наслідки для України не тільки через зниження обсягу інвестицій, але й безпосередньо впливає на діяльність держави як емітента власних зобов'язань та найбільшого власника корпоративних цінних паперів. Складність визначення справедливої ціни на цінні папери поза функціонуючим фондовим ринком може призвести до збитків держави у випадку продажу пакетів цінних паперів. Відзначається загрозлива тенденція зростання кількості правопорушень щодо обліку прав власності. В умовах покладання усіх функцій регулювання на ДКЦПФР відсутні окремі служби нагляду та контролю за певними сегментами ринку. Існує також проблема недостатньої прозорості й доступності звітності та бухгалтерських документів учасників ринку [11, c. 214-216].

Державний апарат управління ринком цінних паперів, який існує на сьогодні, є розвиненою мережею, яку очолює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР). За роки діяльності комісії фондовий ринок зазнав істотних змін на краще, однак, враховуючи той факт, що ринок цінних паперів є системою з властивими йому миттєвими динамічними змінами, періодично виникають питання, що потребують оперативного вирішення, однак це є практично неможливим у системі державного апарату управління. Світовий досвід показує, що державі доцільно передавати саморегулювальним організаціям учасників фондового ринку низку повноважень, зокрема функції оперативного контролю за учасниками ринку та деякі інформаційні функції. Одним із найважливіших державних завдань на сучасному етапі є освітньо-просвітницькі програми серед широких мас населення стосовно діяльності на фондовому ринку. Адже навіть у країнах з давніми традиціями ринку цінних паперів держава приділяє значну увагу розвитку інвестиційної культури населення.

Відсутність в Україні практики формування депозитарного обліку обумовлює необхідність концентрації інтелектуальних і фінансових зусиль навколо Національного депозитарію, до компетенції якого відноситься стандартизація депозитарного обліку і стандартизація документообігу. У цьому контексті доцільним було б вивчення досвіду депозитарного обліку розвинених країн. Найбільшою проблемою цього напрямку є обмежений доступ українських фахівців до найкращого практичного досвіду іноземних депозитарних систем, який є «ноу-хау» і не підлягає поширенню. Практичне вивчення роботи конкретних депозитарних систем може стати запорукою недопущення помилок та підґрунтям для адаптації українського ринку цінних паперів до міжнародних ринків. Регіональний аспект проблеми полягає у тому, що більшість реєстраторів цінних паперів в Україні сконцентрована в м. Києві та Київській області, переважна кількість областей та регіонів не має власних зберігачів цінних паперів [7, c. 138-139].

Проблема розвитку Національної депозитарної системи України набула значної актуальності у сучасний період. Зміст проблеми полягає у необхідності системної розбудови функціональних елементів НДСУ на основі сучасних інформаційних та фінансових технологій, спроможних забезпечити обслуговування операцій з цінними паперами та похідними цінними паперами (деривативами) в умовах інтеграції та глобалізації ринків цінних паперів.

Програму розвитку НДСУ було розроблено у грудні 2003 р. Інститутом економічного прогнозування НАН України спільно з Українським інститутом розвитку фондового ринку.

Метою Програми розвитку Національної депозитарної системи України на 2004-2010 роки визначена розбудова Національної депозитарної системи як централізованої системи інститутів, які на основі міжнародних стандартів та із застосуванням новітніх інформаційних технологій здійснюють облік корпоративних та інших прав інвесторів, що посвідчуються цінними паперами, а також обслуговують обіг цінних паперів та похідних фінансових інструментів (деривативів) на національному та міжнародних фінансових ринках.

Позитивним фактором для розвитку ринку корпоративних боргових цінних паперів України є те, що міжнародні рейтингові агентства Moody's та Standard & Poor's нещодавно змінили методику рейтингування й тепер готові виставляти корпоративним позичальникам оцінки вищі, ніж країнам їх походження.

Таким чином, у загальному вигляді можна підсумувати, що для ефективної роботи ринку боргових цінних паперів в Україні та прискорення його інтеграції у світову фінансову систему необхідне здійснення наступних заходів:

• проведення широкомасштабних реформ для створення прозорого, справедливого і надійного фондового ринку;

• створення механізмів надійного захисту прав інвесторів та споживачів фінансових послуг на ринку;

• розширення спектра можливостей інвесторів і споживачів фінансових послуг щодо вибору фінансових послуг;

• підвищення якості роботи фінансових установ та стимулювання конкуренції між ними;

• створення законодавчої бази для формування справедливого та прозорого середовища укладення та виконання договорів на ринку боргових цінних паперів;

• створення ефективної інфраструктури ринку боргових цінних паперів;

• забезпечення стабільності фінансової системи держави;

• введення системи електронного обліку цінних паперів;

• створення умов для адекватного функціонування та взаємодії інформаційної, облікової системи та системи виконання угод шляхом приведення загальних принципів до стандартизації та уніфікації;

• ознайомлення фахівців із світовим досвідом організації фондового ринку шляхом міжнародного обміну та стажування [10, c. 376-377].

3. Інтеграція українського ринку боргових цінних паперів у світовий фінансовий простір

Характерною ознакою світових економічних відносин на сучасному етапі стає інтенсивний розвиток процесів глобалізації, що супроводжується залученням національних економічних систем у світову господарську систему. В умовах розвитку процесів фінансової глобалізації посилення взаємодії національних економік з міжнародними ринками капіталу є цілком об'єктивним та закономірним процесом. Більше того, на сучасному етапі міжнародних фінансових відносин соціально-економічний розвиток багатьох країн визначається не стільки суто внутрішніми факторами, скільки їх поєднанням з факторами глобального масштабу. Зростаюча взаємозалежність країн, інтенсифікація міжнародного обміну товарами, послугами і капіталом веде до появи принципово нових тенденцій у сфері фінансових відносин. Тому стратегічно важливим напрямом стає розробка ефективної національної політики у сфері фінансів з урахуванням необхідності інтеграції країн у світову спільноту як рівноправних учасників глобального ринкового процесу. Важливим завданням, що постає на сьогодні перед Україною, є визначення оптимальних шляхів та механізмів підвищення ефективності такої взаємодії з одночасною мінімізацією ризиків для національної економічної безпеки. Адже процеси глобалізації та лібералізації міжнародних фінансів набувають настільки інтенсивного та всеохоплюючого характеру, що неприєднання до глобальної фінансової системи та недотримання визначених нею правил означатиме економічну ізоляцію для будь-якої країни, що неминуче загрожує її економічному та соціальному розвитку.

Фінансова глобалізація стала основою для утворення міжнародного ринку капіталів, економічна сутність і роль якого полягає в перерозподілі ресурсів у глобальному масштабі. На сьогодні фінансові ринки усіх розвинених країн, а також деяких країн, що розвиваються, включають міжнародні відгалуження. Нерезиденти мають право купувати цінні папери на національних ринках, а деякі емітовані в даній країні цінні папери можуть бути об'єктом паралельних випусків в іноземних фінансових центрах чи котируватися на їх вторинних ринках. Нові електронні банківські технології значно збільшують можливості міжнародного ринку капіталів, надаючи учасникам точну миттєву інформацію про стан фінансових ринків будь-яких країн і дозволяючи опрацьовувати дані у швидкісному режимі. З розвитком фінансової глобалізації національні фінансові ринки все більш інтенсивно інтегруються у єдиний світовій фінансовий простір.

Починаючи з 1990-х pp. у світі спостерігалося постійне збільшення швидкості інтеграційних процесів в економіці. У фінансовій сфері відбувалося прискорення концентрації та збільшення потужності фінансових установ. До процесів злиття японських, американських та європейський банків підключилися компанії-торговці цінними паперами та інвестиційні компанії [4, c. 275-277].

З метою ефективного регулювання міжнародних фінансових ринків було прийнято низку законодавчих актів, таких, як Директива Ради ЄС про інвестиційні послуги та вільний рух капіталу 1993 p., Закон Франції «Про модернізацію фінансової діяльності» 1996 p., Закон Великобританії «Про фінансові послуги і ринкову діяльність» 1998 p., Закон США «Про модернізацію фінансових послуг» 1999 р. тощо. Прийняття цих законодавчих актів привело до лібералізації фінансової індустрії та збільшення кількості випадків злиття на міжнаціональній основі. Так, у США посилилася тенденція до універсалізації банків та перетворення їх на великі фінансові холдинги. У Великобританії процес концентрації капіталу привів до поглинання більшості британських банків іноземними компаніями. В європейських країнах поряд з традиційними банківськими моделями значну роль почали відігравати небанківські фінансові інститути — пенсійні, страхові фонди, інститути колективного інвестування. У сукупності цим фінансовим установам належить близько 40% світових фінансових ресурсів.

Одночасно зі злиттям фінансових організацій відбувалося об'єднання фінансових ринків, що стало можливим за рахунок впровадження нових інформаційних технологій. Поява електронних ринків зруйнувала патріархальні уявлення про біржі «з голосу» і дозволила цілодобово здійснювати торгівлю цінними паперами на ринках усього світу. Ці об'єднання супроводжувалися також злиттям систем виконання угод та привели до появи двох інтернаціональних депозитаріїв. Зростання обсягів міжнародної торгівлі борговими цінними паперами є одним з наслідків фінансової глобалізації та приводить до збільшення кількості інструментів і видів послуг на ринку цінних паперів одночасно із вдосконаленням ринкової інфраструктури, збільшенням прозорості та ефективності ринку. Фінансова глобалізація сприяє розвитку ринків цінних паперів окремих країн та вдосконаленню фінансової системи в цілому, зокрема, посиленню конкуренції, адаптації національних стандартів фінансової звітності до міжнародних, розширенню асортименту фінансових послуг, запровадженню нових технологій. Країни, що розвиваються, отримують доступ до більших обсягів капіталу на міжнародному ринку цінних паперів порівняно з національним.

В Україні в період переходу до ринкової економіки, в умовах фінансової неспроможності держави здійснювати капітальні вкладення та фінансувати пріоритетні галузі економіки, незабезпеченості вітчизняних підприємств власними фінансовими ресурсами та недостатньої розвиненості кредитного ринку, великі надії покладаються на надходження фінансових ресурсів із зовнішніх джерел, що може бути забезпечене за рахунок продажу боргових цінних паперів нерезидентам. Адже країни з перехідною економікою не здатні вийти з економічної кризи без залучення іноземних інвестицій, що відіграють роль інструменту активізації інвестиційних процесів, дозволяючи не лише досягти короткострокового економічного зростання, але й закласти основу для довгострокових перспектив у розвитку національної економіки.

Об'єктивною ознакою фінансової глобалізації є виникнення міжнародного ринку боргових цінних паперів, поява нових фінансових послуг та інструментів, які відповідають сучасним вимогам розвитку фінансових відносин, здатні обслуговувати зростаючі міждержавні фінансові потоки та забезпечити включення великої кількості країн до світового фінансового простору. Поява так званого євроринку й пов'язаних з ним евровалют та євроінструментів, а також надзвичайне збільшення обсягів операцій з ними є свідченням взаємної інтеграції фінансових ринків, що супроводжує процес фінансової глобалізації [3, c. 190-192].

На думку багатьох експертів, поняття євроринку є досить умовним, оскільки більшість угод на ньому здійснюється через фінансові центри Лондона, Гонконгу, Сингапуру, деяких країн Карибського регіону, а також, меншою мірою, Нью-Йорка та Токіо. Для того щоб зрозуміти можливості євроринку, досить навести дані про те, що обсяг угод на ньому за всіма видами боргових зобов'язань сягає 1,2 трлн доларів США на квартал, що значно перевищує обсяги внутрішнього ринку будь-якої країни. Основним завданням євроринку є ресурсне та інструментальне забезпечення міжнародного ринку капіталів, зокрема позичкового ринку.

Євро інструмент — це фінансовий інструмент (акція, облігація, дериватив), що розміщується на міжнародних фінансових ринках, зовнішніх по відношенню до країни емітента, причому зобов'язання емітента перед інвесторами деноміновані у валюті, відмінній від валюти країни розміщення емісії. Існування євроринку дозволяє розділити місце розташування ринку і державну належність тієї або іншої валюти, знижуючи політичні й валютні ризики. Здебільшого фінансові інструменти євроринку були запозичені у національних ринків, тому механізм їх дії ідентичний до інструментів внутрішніх ринків, а основні відмінності стосуються рівнів дохідності та методів державного регулювання відповідних операцій.

Міжнародні боргові цінні папери представлені в основному міжнародними облігаціями та євровекселями. Поняття «міжнародні облігації» можна трактувати у широкому та вузькому значеннях. У широкому значенні у це поняття входять усі основні боргові інструменти, які розміщуються на зарубіжних ринках, тобто це довгострокові боргові інструменти, або власне облігації (bonds), та середньострокові боргові інструменти (notes). Короткострокові інструменти — депозитні сертифікати і комерційні папери — у це поняття не входять. У вузькому значенні під міжнародними облігаціями розуміють саме довгострокові фінансові інструменти.

Міжнародні облігації (international bonds) поділяються на такі види: зарубіжні облігації (foreign bonds), глобальні облігації (global bonds), паралельні облігації (parallel bonds) та єврооблігації (eurobonds).

Зарубіжні облігації — облігації, випущені та розміщені емітентом-нерезидентом в іншій країні у валюті даної країни за допомогою андерайтерів з тієї ж країни. До них належать облігації «янкі» (yankee bonds) в США, «самурай» (samurai bonds), «шибосай» (shibosai bonds), «дайміо» (daimyo bonds), «шагун» (shogun bonds) в Японії, «бульдог» (bulldog bonds) в Англії, «Рембрандт» (Rembrandt bonds) у Голландії, «матадор» (matador bonds) в Іспанії, «кенгуру» (kangaroo bonds) в Австралії.

Глобальні облігації — облігації, що розміщуються одночасно на ринку єврооблігацій та одному чи кількох національних ринках. Різновидом глобальних облігацій є глобальні зареєстровані ноти (Global Registered Notes — GRN).

Паралельні облігації являють собою облігації одного випуску, які розміщуються одночасно на кількох національних ринках у валюті країни розміщення.

Єврооблігаціями є цінні папери, деноміновані у валюті, відмінній від валюти країни емітента, що розміщуються за допомогою синдикату андерайтерів серед іноземних інвесторів, для яких така валюта, як правило, також є іноземною.

Тобто єврооблігація випускається на ринку, що знаходиться поза зоною впливу монетарних регуляторів тієї країни, у валюті якої він номінований. Обіг євробондів на ринку визначений Директивою ЄС (EU Prospectus Directive 89/128), — згідно з якою єврооблігації:

• повинні бути розміщені синдикатом андерайтерів, принаймні два з яких мають зареєстровані представництва у різних країнах;

• мають розміщуватися в значних обсягах в одній або більше країнах, відмінних від тієї, де зареєстрований емітент;

• одразу після емісії мають бути доступні інвесторам декількох країн;

• первісне розміщення облігацій має відбуватися тільки через кредитні або фінансові інститути;

• обіг відбувається поза законодавством будь-якої окремо взятої країни[1, c. 70-72].

Єврооблігації є борговими цінними паперами, що підтверджують зобов'язання емітента сплатити їх номінальну вартість у визначений термін та відсотки за визначеною процентною ставкою. Єврооблігації випускаються та обертаються за межами країни емітента. При цьому члени синдикату андерайтерів беруть на себе відповідальність щодо відповідності розміщення єврооблігацій законодавству країн інвесторів.

За даними Світового Банку першим випуском єврооблігацій слід вважати випуску 1957 р. Бельгійською нафтовою компанією Petrofina, S.A. єврооблігацій на суму 5 млн доларів США. Деякі дослідники відзначають Португальську нафтову компанію «Sacor» за випуск нею єврооблігацій у 1961 р. Першим випуском єврооблігацій також вважають випуск, що відбувся за участю італійської компанії з будівництва шляхів «Autostrade» у 1963 р., в результаті якого було випущено облігації на суму 15 млн доларів США з доходністю 5,5% річних.

1. Основні типи облігацій, що обертаються на євроринку, умовно можна поділити на три підгрупи:

• облігації з фіксованою ставкою дохідності (величиною купонних виплат);

• облігації з плаваючою ставкою дохідності — у цьому випадку розмір купонних виплат прив'язаний до ставки, що застосовується найчастіше (наприклад, LIBOR) з додаванням позитивної маржі понад цю ставку. Розмір купонної виплати переглядається залежно від змін базової ставки протягом інтервалу погашення купона, а розмір маржі залишається незмінним;

• облігації, пов'язані з акціями емітента, які в свою чергу, поділяються на два класи:а) конвертовані, що дають їх власнику право конвертувати облігацію у звичайні акції емітента на умовах, узгоджених під час емісії облігацій; б) облігації, що продаються разом із варантами на акції емітента.

Операції з плаваючим купоном займають значно меншу частку ринку, ніж облігації з фіксованими відсотковими ставками. Це обумовлено прагненням інвесторів та емітентів запобігти ризику, пов'язаного з можливістю зміни кон'юнктури кредитного ринку, яка практично не піддається прогнозуванню в сучасних умовах фінансової глобалізації.

Основною перевагою використання єврооблігацій є те, що вони довгострокові (до десяти років і більше), що значно перевищує терміни кредитів. Таким чином підприємства-емітенти отримують довгострокові фінансові ресурси та можливість використовувати їх для здійснення інноваційних проектів або докорінної реконструкції виробництва. Недоліком єврооблігацій є те, що емітувати їх можуть лише великі корпорації з високим кредитним рейтингом та рівнем платоспроможності, тому відсотки, сплачувані за ними, невисокі.

Поряд з облігаціями до найбільш поширених інструментів євроринку можна віднести депозитні сертифікати, що торгуються (Negotiable certificates of deposit) та євроноти (Euronotes). Депозитні сертифікати були запроваджені на внутрішньому ринку США в 1961 p., а вже в 1966 р. були представлені на євродоларовому ринку в Лондоні. Євроноти з'явилися в обігу у 1978 р. Чисельність основних видів евронот та механізмів їх випуску відображає різноманітність форм залучення фінансових ресурсів на глобалізованих міжнародних ринках. Серед основних видів евронот відзначають ноти з плаваючою ставкою (FRN), опціони позичальника на ноти та резервний андерайтинг (Borrower's Option for Notes and Underwriting Standby — BONUS), інструменти емісії нот (Note Issuance Facility — NIF), короткострокові нотні емісійні інструменти (Short term Note Issuance Facility — SNIF), револьверний андерайтинг (Revolving Underwriting Facility — RUF), мультиопціонні інструменти (Multi-Option Facility — MOF або Multiple Option Funding Facility — MOFF), інструменти сек'юритизованих нотних зобов'язань (Secured Note Commitment Facility — SNCF). До найбільш поширених інструментів із змінною відсотковою ставкою можна віднести короткострокові ноти з плаваючим відсотком та фіксованим максимумом відсоткової ставки — «стельові ноти» (Capped Floated Rate Note), конвертовані ноти з плаваючою ставкою (Converted FRN), відстрочені купонні ноти з плаваючою ставкою (Deffered Coupon FRN), конверсійні ноти з плаваючою ставкою (Drop-Lock FRN) тощо[2, c. 118-119].

Наведені вище види боргових цінних паперів не вичерпують переліку існуючих на міжнародному фінансовому ринку позичкового інструментарію. Періодично в обіг вводяться нові види інструментів з іншими особливостями, що здатні більш гнучко реагувати на швидкі зміни світового фінансового ринку.

Для зарубіжних інвесторів перевагою ринків цінних паперів країн, що розвиваються, порівняно з ринками розвинених країн є спекулятивні можливості, тобто можливості швидкого отримання високих прибутків. Серйозні закордонні інвестори виявляють обережність до ринків пострадянських країн, не поспішають здійснювати довгострокові й значні за розміром грошові вкладення. Саме це зумовлює підвищену чутливість фондових ринків країн з перехідною економікою до загальносвітової фінансової кон'юнктури, породжує залежність їх стану від мобільності фінансових ресурсів іноземних інвесторів. Основним мотивом іноземного інвестування на вітчизняному фондовому ринку виступає можливість отримання значно вищого прибутку, ніж на фондових ринках розвинутих країн. Зокрема, придбання корпоративних облігацій українських емітентів є вигідним для іноземних інвесторів внаслідок суттєвого розриву між рівнями процентних ставок на міжнародному та на українському ринках капіталу. Зокрема, відсоткові ставки за українськими корпоративними облігаціями складають не менше 8-10% річних, тоді як базова 12-місячна ставка LIBOR у доларах США є майже у 10 разів меншою.

У зв'язку з поглибленням процесу інтернаціоналізації ринків боргових цінних паперів важливу роль у законодавчому регулюванні національного ринку цінних паперів відіграють міжнародні правові акти — договори, конвенції, угоди, укладені міжнародними організаціями та фінансовими інститутами у сфері розвитку, функціонування та регулювання ринку цінних паперів. Участь України в укладанні таких актів сприяє подальшій інтеграції дер-жави в міжнародні ринки капіталів. Зокрема, співробітництво Української фондової біржі з Організацією французьких бірж і Національним депозитарієм Франції дало можливість у короткий термін створити Центральний депозитарій при Українській фондовій біржі і ввести в дію систему електронного обігу цінних паперів. Результативною є робота з Організацією сприяння розвитку фондових і фінансових ринків Східної і Центральної Європи (Німеччина), Об'єднанням німецьких фондових бірж і Франкфуртської фондової біржі. Українська фондова біржа співпрацює з Федерацією європейських фондових бірж, Нью-Йоркською, Чиказькою, Афінською, Будапештською, Празькою, Варшавською, Братиславською, Литовською, Російською, Токійською, Корейською фондовими біржами. Це співробітництво на сьогодні має здебільшого характер інформаційного обміну та обміну досвідом, на який варто спиратися при подальшому розвитку ринку цінних паперів в Україні [10, c. 380-381].

У 70-ті та 80-і pp. XX ст. всі індустріально розвинені країни лібералізували операції з капіталом. Цій тенденції значною мірою сприяли Кодекс лібералізації руху капіталу ОЕСР і Друга директива лібералізації руху капіталу ЄС. Значне число країн, що розвиваються, також розпочали подібні кроки, хоча й дотепер більшість із них обмежують операції з капіталом.

Не можна залишити поза увагою той факт, що глобалізація фінансових ринків здійснюватиме значний вплив на стан локальних ринків. На об'єднаному ринку в обігу зможуть знаходитись лише надійні фінансові інструменти (переважно облігації держави, а також цінні папери найменш ризикованих міжнародних корпорацій). Фінансові посередники на цьому ринку зможуть мати достатньо високі доходи за рахунок обороту значних сум капіталу. Саме для участі на таких глобальних ринках фінансові установи проводять численні злиття та поглинання.

Однак існує й протилежна сторона цього процесу. Емітенти фінансових інструментів, які не потраплять на міжнародні ринки, а також фінансові посередники з невеликим капіталом будуть відчувати потребу в розвитку національних ринків, які, в свою чергу, переорієнтуються на потреби невеликих емітентів та інвесторів (включаючи домогосподарства). Деякі країни, розуміючи можливі перспективи розвитку економіки, вже сьогодні втілюють програми залучення коштів домогосподарств для інвестування їх у цінні папери. Такі програми дозволяють, з одного боку, здійснити антиінфляційні заходи, «зв'язуючи» вільні кошти, а з другого, залучити кошти у якості довгострокового інвестування.

Використання боргових цінних паперів на міжнародному фінансовому ринку надає численні переваги потенційним позичальникам та фінансовому ринку в цілому, а саме:

• можливість довгострокового залучення коштів при нестачі довгострокових фінансових ресурсів всередині країни;

• нижча ціна ресурсів, що залучаються за допомогою європаперів порівняно з інструментами на внутрішніх фінансових ринках;

• можливість розміщення похідних фінансових інструментів на базі єврозобов'язань;

• можливість вибору конкретного інструменту, що найкраще відповідає можливостям та потребам позичальника;

• підвищення ліквідності світового фінансового ринку;

• диверсифікація ризиків емітентів та інвесторів внаслідок збільшення кількості потенційних партнерів;

• вихід на міжнародний ринок забезпечує можливість додаткового залучення іноземних інвестицій за допомогою боргових цінних паперів.

Перелічені вище переваги свідчать про те, що широке застосування міжнародних фінансових інструментів, і в першу чергу боргових цінних паперів українськими емітентами є надзвичайно актуальним в умовах обмеженості внутрішніх фінансових ресурсів в Україні, відсутності можливості перерозподілу акціонерного капіталу та нагальної потреби українських підприємств в оновленні основних коштів й поповненні обігових коштів. На рівні підприємства повномірне застосування різноманітних боргових фінансових інструментів дозволяє без втрати контролю над підприємством залучити необхідні для розвитку позикові кошти, на рівні держави — знизити ціну державних запозичень, що сприятиме розвитку вітчизняної економіки в цілому [2, c. 119-120].

Висновки

Боргові цінні папери характеризуються чіткою передбачуваністю інвестиційного доходу, розмір якого можна визначити в будь-який момент їхнього обігу. Передбачуваність рівня інвестиційного доходу дає змогу без будь-яких проблем зіставити інвестиційні якості боргових цінних паперів як за шкалою «дохідність-ризик», так і за шкалою «дохідність-ліквідність». Крім цього, боргові цінні папери мають пріоритетні права погашення зобов’язань у разі банкрутства емітента.

Пайові цінні папери відрізняються низькою передбачуваністю інвестиційного доходу за ними, що оцінюється за двома параметрами — рівнем виплат дивідендів і приростом курсової вартості папера. За цими цінними паперами за ефективної господарської діяльності емітента можна отримати вищий рівень доходу порівняно з борговими цінними паперами того самого емітента. При цьому для пайових цінних паперів характерний вищий ступінь кореляції доходів з темпами інфляції. Разом з тим нестабільність інвестиційного доходу робить їх більш ризиковими інструментами інвестування. Низька ефективність господарської діяльності емітента може призвести не тільки до втрати інвестиційного доходу за пайовими цінними паперами, а й до часткової (у разі банкрутства — повної) втрати вкладеного в них капіталу.

Боргові цінні папери звичайно мають фіксовану процентну ставку і є зобов'язанням виплатити капітальну суму боргу на певну дату в майбутньому. Часткові цінні папери, або акції, вказують на безпосередню частку власника в реальній власності й забезпечують одержання дивіденду необмежений час. Інші види цінних паперів є похідні від акцій і боргових зобов'язань.

Список використаної літератури

1. Авксентьєв Ю. Система оцінки фінансового стану емітента боргових зобов‘язань та емісії облігацій місцевих позик (регіональний аспект)/ Юрій Авксентьєв //Банківська справа. — 2005. — № 6. — C. 65-73

2. Бриндак Д. Класифікація боргових цінних паперів/ Д. Бриндак //Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 12. — C. 117-120.

3. Буй Т.Г. Розширення можливостей фінансування розвитку корпорацій шляхом випуску боргових цінних паперів //Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 5. — C. 190-197

4. Кузнєцова Н. Ринок цінних паперів в Україні: Правові основи формування та функціонування/ Наталія Кузнєцова, Ігор Назарчук ,. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 525с.

5. Мельник В. Ринок цінних паперів: Довідник керівника підприємства: Спец. випуск/ Віктор Андрійович Мельник,; Віктор Мельник. — К.: А.Л.Д.: ВІРА-Р, 1998. — 559 с.

6. Мендрул О. Фондовий ринок: операції з цінними паперами: Навчальний посібник/ Олександр Мен-друл, Ірина Павленко; М-во освіти України; КНЕУ. — 2-е вид., доп. та перероб.. — К.: КНЕУ, 2000. — 156 с.

7. Мозговий О. Фондовий ринок: Навчальний посібник/ Олег Мозговий,; М-во освіти України; КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2000. — 314 с.

8. Пальчевич Г.Т. Ринок цінних паперів: Навчальний посібник/ Г.Т. Пальчевич, В.В. Подплєтній. — Кіровоград: Мавік, 2002. — 238 с.

9. Пономарьова Н. Практичні аспекти обліку боргових цінних паперів, пов’язаних з іпотечним кредитуванням (заставних)/ Наталія Пономарьова //Бухгалтерський облік і аудит. — 2004. — № 9. — C. 19-23

10. Ринок боргових цінних паперів в Україні: суперечності та тенденції розвитку: монографія / І. О. Лютий, Т. В. Грищенко, О. В. Любкіна та ін.; за заг. ред. : І. О. Лютого ; Київський нац. ун-т ім.Т. Г. Шевченка. — К. : Центр учбової літератури, 2008. — 431 с.

11. Фондовий ринок України: законодавче регулювання: Практичний посібник/ М. О. Бурмака, В. В. Посполітак, Д. С. Бутенко та ін.. — 2-е вид., перероб. та доп.. — К.: АДС УМКЦентр, 2005. — 559 с.

12. Чекашкін С. Порядок відображення в бухгалтерському і податковому обліку операцій з емісії та погашення боргових цінних паперів/ С.Чекашкін //Вісник податкової служби України. — 2000. — № 29. — C. 13-16

13. Шаповалов О.В. Депозитні сертифікати Національного банку України та державні облігації //Фінанси України. — 2005. — № 1. — С.82-87.

14. Шелудько В. Фінансовий ринок: Підручник/ Валентина Шелудько,. — К.: Знання , 2006. — 535 с.