Вступ.

1. Стародавні елементи традиційної культури українського козацтва.

2. Культура українського козацтва, як своєрідний прояв індоєвропейської мілітарної традиції між лицарською Європою та степовим світом тюркомовних номадів.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Незважаючи на значний рівень дослідженості історії українського козацтва, вивченню козацької культури та її ґенези на тлі традиційної культури інших народів не приділялося достатньої уваги. Наукові роботи з цієї тематики практично відсутні, за винятком хіба що опублікованої 1994 р. монографії Леоніда Залізняка “Нариси стародавньої історії України”, в якій визначено загальноіндоєвропейське коріння деяких елементів козацького культурно-військового комплексу. Однак, ця праця, започаткувавши пошуки витоків складових чинників козацької мілітарної культури, загальноіндоєвропейській спадщині, не торкається усього багатства козацького культурного комплексу. Разом з тим, існує велика спеціальна література, присвячена окремим елементам індоєвропейської культурної традиції, які пізніше успадкувало українське козацтво. В цьому аспекті ми розглянемо праці тих науковців, які займалися вивченням певних проблем загальноіндоєвропейської мілітарної культури взагалі і козацького військового культурного комплексу зокрема.

Багато істориків досліджували діяльність українського козацтва. Серед них особливо виділяються: Д. Яворницький; І. Крип'якевич; В. Голобуцький; М. Брайчевський; О.Апанович; М. Костомаров, Г. Хоткевич. Використавши їхні історичні дослідження визначимо основні моменти, на яких можна побудувати парадигму та основні ідеологічні принципи, на основі котрих можна здійснювати в умовах сьогодення патріотичне виховання підростаючого покоління.

Актуальність теми.За сучасних умов, при відкритості усіх історичних джерел, вкрай необхідно звертатися до славної історії запорізького козацтва, привертаючи особливу увагу до його найкращих традицій в історії козацької держави. Якщо релігійне суперництво та західні зразки стимулювали культурний розвиток київської еліти, то в культурі народних мас і надалі знаходили відбиття землеробський стиль життя та умови пограниччя. Так, темами народних пісень, а багато з них мали давнє походження, були взаємини людини з природою, праця на землі, особисті стосунки між людьми. В них оспівувалися такі чесноти, як працьовитість, правдивість, висміювалися негідні вчинки. Найяскравішим виразом творчого духу народу в XVI—XVII ст. були думи. Їх співали мандрівні кобзарі в дні ярмарків чи релігійних свят, у козацьких таборах, на сільських майданах.

В основному ці великі за розміром віршовані оповіді торкалися двох проблем, болючих для українського суспільства пограниччя: боротьба з турками й татарами та опір утискам шляхти.

Сучасний стан джерелознавчої бази дозволяє виділити такі послідовні етапи розвитку індоєвропейської військової традиції: 1) неолітичний – зародження; 2) енеолітичний – формування степового культурного комплексу і таких головних його компонентів, як& насипань курганів, посипання небіжчиків червоною вохрою, присутність в похованнях зброї, кам’яні антропоморфні стели, культ коня та колісниці тощо в енеоліті; 3) доби бронзи або рігведо-гомерівський етап. В цей час в середовищі індоєвропейців відбувається активне формування мілітарно-культурного комплексу і підвищення ролі військової еліти і воїнів; 4) доба раннього заліза або скіфо-античний характеризується активним розвитком індоєвропейської військової традиції; 5) ранньосередньовічний – утворення комітатів, дружин, становлення лицарського культурного комплексу; 6) пізньосередньовічний – діяльність лицарсько-чернечих орденів, поява і розвиток українського козацтва і найвищого його прояву — Запорозької Січі, формування культури українського козацтва, як своєрідного прояву індоєвропейської мілітарної традиції.

1. Стародавні елементи традиційної культури українського козацтва

В розділі досліджуються витоки стародавніх елементів у козацькій культурі: культ коня, культ меча-шаблі та бойового поясу, козаки-характерники, кобзарі – співці козацької слави, символіка червоної китайки, вишкіл молодих воїнів, зв’язок битви з бенкетом, особливе ставлення запорожця до жінки, козацьке побратимство тощо.

Одним з важливих архаїчних елементів у культурному комплексі українського козацтва є культ коня. Культ коня як бойового козацького побратима не є своєрідним надбанням українських козаків, а являє собою далекий відгомін сакрально-військової індоєвропейської традиції поклоніння коню. Українські степи – батьківщина свійського коня. Саме тут вперше використали коня не тільки в господарстві, але й у військо-транспортних цілях (вози з поховань ямної культури, військові колісниці). Звідси розселялися племена, які поширили на величезних обширах Євразії навички конярства, військові колісниці і культ коня.

Сакрально-мілітарний культ коня існував у стародавніх українців. Один з їхніх головних богів, бог громовиці і блискавки Перун, був вершником (як і германський Одін, осетинський Уастирджі, християнський святий Юрій-Георгій). Кінь як священна істота міг принести і успіх, і смерть (згадаймо легенду про смерть князя Олега від свого коня). Іноді він супроводжував свого господаря в потойбічний світ. Саме в цьому випадку виступає підземне, хтонічне обличчя культу коня, спільне для багатьох індоєвропейських народів. Українське козацтво теж було носієм індоєвропейських військово-сакральних традицій, далеким відлунням яких і був у козацькій культ коня. Саме на давніх індоєвропейських традиціях вершництва, культу коня формується в козацькій культурі своєрідне побратимське ставлення до коня, яке так яскраво і з любов’ю оспівано в українському фольклорі. В багатьох козацьких піснях, думах, переказах кінь є братом та бойовим товаришем козака.

Таким чином, культ коня широко відобразився в індоєвропейській військовій та сакральній традиціях. Саме індоєвропейці перші приручили коня, і саме кінь дав їм змогу опанувати і завоювати величезні простори євразійського континенту. Культ коня простежується у середньостогівців, аріїв Рігведи і Авести, стародавніх греків, хеттів, іранців, скіфів і сарматів, у зародженні (стародавні германці) і становленні західного, північного і східного європейського лицарства, а також у культурному комплексі українського козацтва, де він, як невід’ємна частка загальноєвропейської лицарської культури, пов’язує козацьке світобачення з загальноіндоєвропейським культурним комплексом.

Почесне місце посідає у козацькій військовій традиції шабля. Про це свідчать як козацькі літописи, так і багатющий український фольклор. Можна стверджувати, що серед українських козаків існував культ шаблі як далекий відгомін прадавнього військового культу меча і бойового пояса. Як меч у середньовічній Європі був ознакою приналежності до лицарського стану, так і шабля на території України в XVI-XVIII ст. була символом незалежної козацької верстви. Шабля як вид холодної зброї є далекою родичкою меча. Історія меча сягає своїм глибоким корінням стародавніх часів. З’явившись у бронзовому віці (II тис. до н. е.), меч зразу ж посідає цільне місце серед холодної зброї і лише в новітні часи поступається своїм видозмінам, в тому числі і шаблі.

Таким чином, культ шаблі у козаків є реліктом дуже древньої загальноіндоєвропейської сакральної традиції. Його неперервний розвиток простежується по археологічних, писемних, фольклорних джерелах від воїнів перших індоєвропейців, хеттів, скіфів, сарматів (аланів), греків, римлян, германських і слов’янських племен, європейського лицарства, аж до українського козацтва. Шабля, як і меч, — це істинно лицарська зброя, ознака приналежності як до середньовічного лицарського стані, так і до козацько-шляхетської лицарської верстви. Ще під час християнізації Європи церква включила варварський по своїй суті культ меча і бойового пояса в систему християнських цінностей, канонізувавши концепцію Христового воїнства. У пізньому середньовіччі посвята в лицарі відбувалася в церкві за допомогою меча.

Значну частину корпусу українського фольклору становлять численні казки, легенди, перекази про песиголовців, вовкулаків, перевертнів, козаків-характерників тощо. Всі вони є не чим іншим, як рештками виразного індоєвропейського культу воїна-звіра та пов’язаних з ним уявлень та міфів. Саме воїни-звірі відіграли важливу роль у формуванні мілітарно-сакрального індоєвропейського культурного комплексу. З воїнів-звірів у прадавні часи складалися таємні військові чоловічі об’єднання первісних племен. Ці військові спілки сформували власний ритуальний комплекс та своєрідні вірування, в яких чільне місце відводилося звіру-хижаку.

Образ козака-характерника сформувався під впливом залишків стародавнього загальноіндоєвропейського культу воїна-звіра (воїна-вовка). Враховуючи схожість казок, легенд та переказів про вовків, перевертнів у різних балто-слов’янських народів від Балтійського до Чорного морів і їх давнє місцеве коріння, можна вважати, що українське козацтво не запозичило їх від сусідів, а прийняло у спадок від культури Київської Русі. Про це свідчить безперервність розвитку образу воїна-звіра в українській міфології від язичницьких часів, через культуру Київської Русі, до пізнього середньовіччя. Певний зв’язок простежується між образами давньоруського князя-волхва XI ст. Всеслав Полоцького та козацького отамана-характерника Івана Сірка. Міцність та спадкоємність зв’язків козацької міфології з духовною традицією княжих дружин Х-ХІІ ст., що були різновидом ранньосередньовічних ватаг європейських лицарів, вказує на глибокий генетичний зв’язок українського козацтва з військовою лицарською європейською культурою.

Архаїчним елементом козацького культурного комплексу були кобзарі — військові співці слави українського козацтва. Кобзарство не є виключно українським феноменом, а важливою складовою індоєвропейського мілітарно-культурного комплексу, одним з важливих елементів якого і були військові співці. В стародавні часи це були арійські ріші, давньогрецькі аеди і рапсоди, яскравим уособленням яких став Гомер. Співцями лицарської слави у середньовічній Європі ними були барди, скальди, трувери, менестрелі, мінезингери. В часи Київської Русі при княжій дружині теж були військові співці, найвідоміший з них – Боян.

Кобзарство увібрало в себе звитяжні традиції співців військових дружин Київської Русі-України і відіграло велику роль у формуванні українського етносу. З часом відбулася трансформація кобзарства від співців вузькостанових інтересів козацтва до співців усієї України, усього українського народу — і своєрідно вилилася в середині XIX ст. в творчості Великого Кобзаря — Тараса Шевченка. Таким чином, однією з засад формування української ментальності була кобзарська пісня та дума, а кобзарство відіграло визначну і роль у творенні української ментальності.

У військово-культурному комплексі українського козацтва символіка червоного кольору відтінком якого є і малиновий, посідає почесне місце. Як свідчать археологічні, історичні та фольклорні джерела, українські козаки широко використовували цей колір у повсякденному житті (одяг), у військових походах (прапори, бойове спорядження), під час поховань загиблих козаків (покривали мертвого лицаря-козака червоною китайкою).

Джерела свідчать, що в минулому у різних народів індоєвропейської сім’ї червоний колір був символом війни та війська. В червоне вдягалися воїни стародавніх арійців, персів, скіфів, греків, римлян, кельтів, давньоруські дружинники. У Київській Русі червоний колір, як колір військової верстви воїнів-професіоналів, панував не тільки на бойових стягах, але й активно використовувався для фарбування зброї, військового спорядження, князівського і дружинного одягу. В українських козаків-професійних воїнів, червоний колір теж був уособленням військової верстви. Це проявлялося в червоно-малинових знаменах, в козацькому одязі, в ритуальній та символічній насиченості червоної барви як кольору професійного військового стану українського козацтва.

Отже, військова символіка червоного кольору, беручи початок ще у V тис. до н. е. і наповнюючись на кожному історичному етапі розвитку військової верстви воїнів-професіоналів новим соціально-політичним змістом, неперервно розвивалася протягом усієї історії індоєвропейських народів. Червоний колір в індоєвропейській мілітарній і культурній традиціях є уособленням крові, вогню, війни, ознакою приналежності до стану воїнів-професіоналів, символом бога війни та провідної військово-аристократичної верстви. В Україні ця традиція дожила до козацьких часів.

В культурному комплексі українських козаків вишкіл молодих воїнів є одним з важливих архаїчних елементів. Козацька традиція військової підготовки молодих воїнів своїм глибоким корінням сягає тих прадавніх індоєвропейських часів, коли юнаки готували себе до обряду посвячення у воїни, посилено займалися фізичною і військовою підготовкою, щоб пройшовши ініціацію стати повноцінним членом суспільства. У всіх індоєвропейських народів велика увага приділялася становленню молоді, отриманню нею початкової військової підготовки, що давало можливість її представникам стати справжніми фаховими воїнами. Для західноєвропейського лицарства була властива комплексна підготовка молоді, тривале навчання майбутніх воїнів (з 7 до 19-21 року), що закінчувалося святковим обрядом посвячення у лицарі.

2. Культура українського козацтва, як своєрідний прояв індоєвропейської мілітарної традиції між лицарською Європою та степовим світом тюркомовних номадів

В розділі проводиться аналіз деяких тюркських впливів в традиційній козацькій культурі, також розглядаються паралелі між культурою козацтва та пізньосередньовічного лицарства Західної Європи, і формулюються етапи складання індоєвропейської військової традиції і розвиток українського козацтва в цьому контексті.

В культурному комплексі українського козацтва простежуються паралелі с культурою степових номадів. Як зазначалося в попередніх розділах, українське козацтво — це типовий вияв індоєвропейської військової культури і певною мірою є своєрідним проявом на українському грунті загальноєвропейських лицарських традицій. Хоча козацтво сформувалося і постало на історичній сцені наприкінці XV — в першій половині XVI ст., але його архаїчні складові елементи являли собою відголоски дуже давніх загальноіндоєвропейських військових традицій. Безсумнівно, мілітарна традиція протягом всього свого існування зазнавала змін і підпадала під чужі впливи, але стрижень її залишався незмінним.

Отже, такі архаїчні елементи в козацькому культурному комплексі, як співці військової слави, вишкіл молоді, червоний колір як ознака військової верстви, ставлення воїна до жінки, сакральні культи меча, коня, воїна-звіра, зв’язок битви з бенкетом, побратимство, за своїм походженням належать до архаїчного індоєвропейського культурного комплексу. Ці елементи активно розвивалися в народів індоєвропейської мовної сім’ї в III-I тис. до н. е., а деякі з них зародилися ще в період V-IV тис. до н. е., під час існування і початку розпаду праіндоєвропейської мовної спільноти.

Що ж стосується народів алтайської мовної сім’ї, а саме тюрко-монголів, то в них більшість цих архаїчних елементів, схоже, з’явилися пізніше, ніж у індоєвропейських народів. У тюрків вони мають вторинний характер, запозичені ними у стародавніх скотарів-індоєвропейців у III-I тис. до н. е. Сталося це внаслідок міграції кочовиків-індоєвропейців, які близько 5 тис. р. тому пересувалися степом Євразії на схід і принесли в алтайські степи скотарство, вершництво і пов’язаний з ним культ коня, воїна-звіра, сакральний зв’язок битви і бенкету, символіку червоного кольору, матеріальну культуру (одяг, юрту, упряж, колісний транспорт) тощо.

Внаслідок приходу в українські степи народів алтайської мовної сім’ї в середньовічну добу почалися зворотні впливи. Постійні військові та побутові контакти сприяли тому, що козаки переймали найкраще у свого споконвічного ворога — татаро-турецьких нападників. Це стосується і зброї — шабля (хоча слід зазначити, що головною ударною силою у козаків була вогнепальна зброя — мушкет, рушниця, а шабля, як вид холодної зброї, перейняла на себе культову сакральність меча — священної зброї воїнів-індоєвропейців), військового спорядження (аркан, канчук, кобур, сагайдак), військової термінології, побутової лексики, зачіски (оселедець), одягу. Однак, багато елементів, які запозичили українські козаки у своїх тюркомовних сусідів (одяг, зачіску), мали давньоіндоєвропейське походження. Проблема індоєвропейсько-алтайських взаємовпливів складна і багатопланова. Вона потребує наукових зусиль різних фахівців і ще чекає на свого дослідника.

Досліджуючи різноманітні елементи культурного комплексу українського козацтва, неможливо залишити поза увагою західноєвропейські впливи на культуру українського козацтва. Як відомо, на XI ст. європейське лицарство християнізувалося. Розпочинається новий етап його розвитку, а саме відбувається формування і становлення духовно-лицарських чернечих орденів. Своїм існуванням та успішною боротьбою з ворогами ці чернечі ордени справляли велике враження не тільки серед західноєвропейського неорденського лицарства, але і на своїх близьких та далеких сусідів, в тому числі і на східноєвропейські військові стани, включаючи козацтво. Цей вплив на українське козацтво знайшов своє відображення в найвищому його прояві — Запорозькій Січі — “козацькій християнській республіці”. Недаремно один із найвідоміших істориків і історіософів XX ст. Арнольд Тойнбі у своїй відомій праці “Дослідження історії” писав, що січове товариство дніпровських козаків утворювало напівчернецьке військове братство, маючи спільні риси як з еллінським братством воїнів-спартіатів, так і з орденами лицарів-хрестоносців.

Таким чином, Запорозька Січ мала аналогії з духовними лицарсько-чернечими орденами Західної Європи XII-XIV ст. З ними Січ пов’язують релігійність і аскетизм козацького побратимства, колективне володіння земельними угіддями, культи Діви Марії Покрови, пошанування святих Михаїла та Георгія (св. Юра). Ймовірно, що ці західноєвропейські пізньолицарські впливи не були прямими, а скоріше всього, опосередкованими, через Польщу, можливо Мальтійський орден. Духовні лицарсько-чернечі ордени були не тільки зразком і об’єктом для наслідування запорозькими козаками. Зокрема, і січове козацтво розвивало старі лицарські і творило нові власні традиції на плідному українському грунті.

Висновки

В роботі було зроблено спробу розглянути комплексну проблему витоків, зародження та розвитку деяких архаїчних елементів культури українського козацтва в контексті українознавства. Дослідження охоплює великий проміжок часу, починаючи з V тис. до н.е. і закінчуючи ІІ тис. н.е. Розглядаються різноманітні прояви індоєвропейської культурної традиції на величезних обширах Євразії, які знайшли відображення в культурі українського козацтва. Великі часові і просторові виміри пояснюються, насамперед, тією активністю стародавніх індоєвропейців, з якою вони заселяли і обживали величезні простори Євразії та їхньою роллю в історії людства.

Інтегративний підхід дає змогу простежити розвиток деяких елементів загальноіндоєвропейської військової культурної традиції, від їх зародження в доісторичні часи до проявів в культурі українського козацтва пізнього середньовіччя. Це: культ меча-шаблі, культ коня, символіку червоного кольору, сакральний зв’язок між битвою і бенкетом, культ воїна-звіра, характерники-берсеркери, бойовий вишкіл молоді, співців військової слави, особливе ставлення козака до жінки, побратимство та інші.

Дається нова інтерпретація деяких тюркських впливів в традиційній козацькій культурі. Багато елементів культурного комплексу, які запозичили українські козаки у своїх тюркомовних сусідів, мали давньоіндоєвропейське коріння (одяг, вершництво, культи коня і шаблі, червоного кольору тощо). Наголошується, що Запорозька Січ мала аналогію з духовними лицарсько-чернечими орденами Західної Європи ХІІ — ХІV ст. З ними Січ позв’язують релігійність і аскетизм козацького побратимства, колективне володіння земельними угіддями, культи Діви Марії Покрови, пошанування святих Михаїла та Георгія (св. Юра). Аналізуються етапи формування індоєвропейської військової традиції і простежується шлях розвитку українського козацтва як її складової частини.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багнов-ская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.