1. Вступ
2. Соціально-економічний розвиток України на початку ХХ століття
3. Аграрна реформа П. Столипіна
4. Західноукраїнські землі на початку ХХ століття
5. Висновок
6. Використана література

Вступ

Початок ХХ століття характерний для України завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові крупної машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися в надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900 – 1903 роках, пережила економічну кризу, 1904 – 1908 роки – позначені депресією, і лише в 1909 – 1913 рр., почалося промислове піднесення.

Розвиток капіталізму на початку ХХ ст. в Україні йшов нерівномірно. На тих землях України, що входили до складу Росії відносно швидко розвивалось капіталістичне виробництво, як у промисловості, так і в сільському господарстві. Господарське життя тієї частини України, що знаходилась під владою Австро-Угорщини, цілком майже було сконцентровано в руках німецьких, австрійських капіталістів. Це стосується, перш за все, фабрично-заводської промисловості: головним чином, нафтово-озокеритної, лісопильної та борошномельної. Правда, її частка в загальному народно — господарському балансі регіону була незначною. Характер господарства цього краю у більшості був аграрним. Тому західноукраїнські землі були аграрно-сировинним придатком до промисловості розвинутих центральних та західних провінцій Австро-Угорської імперії.

1. Соціально-економічний розвиток на початку ХХ ст.

Українська промисловість формувалась як частина загальноімперського економічного комплексу. Проте через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо) вона мала свої особливості, які суттєво вплинули на структуру та розвиток промислового потенціалу краю.

Своєрідним каталізатором реалізації потенційних можливостей регіону стала економічна криза, яка, загостривши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об”єднати сили. Тому вже на початку ХХ століття Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. П”ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько – Юр”євський) продукували майже 25 % загальноросійського чавуну.

Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60 % цукру-рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44 % усіх робітників, тоді як у США – лише 33 %.

Концентрація промислового виробництва сприяла процесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку саме в найбільш „концентрованих” галузях – металургійній, кам”яновугільній, залізорудній тощо.

На початку сторіччя виростають могутні синдикати: „Продвагон” (1901), „Продамет” (1902), „Трубопродажа” (1902), „Гвоздь” (1903). Це були досить могутні об”єднання. Наприклад, утворений 1904 р. синдикат „Продуголь”, до якого входили 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75 % видобутку кам”яного вугілля в Донецькому басейні. Однак, приносячи буржуазії надприбутки навіть в кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

Монополістичні об”єднання України були тісно пов”язані не тільки з російською буржуазією, а й з іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок. Показово, що понад 25 % іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Через це у вугільній промисловості 63 % основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії – 90 %. Могутній синдикат „Продуголь” фактично цілком контролювався французькими інвесторами. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилися за кордон.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і бурхливо розвивав промислове виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості; Нікопольський басейн – марганцевої промисловості; Кривий Ріг – залізорудної промисловості; Правобережжя і певною мірою Лівобережжя – цукрової промисловості. Характерно, що ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Цьому процесові сприяли значно швидші, порівняно із загальноросійськими, темпи розвитку важливих галузей промисловості.

Протягом першого десятиріччя ХХ століття в Україні частка промисловості в загальному обсязі продукції усього народного господарства сягнула 48, 2 %, тоді як еквівалентний загальноімперський показник становив лише 40 %. Українські землі наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть стали одним з головних промислових районів Російської імперії. Саме тут 1913 році вироблялося 69 % загальноросійської продукції чавуну, 57 % сталі та 58 % прокату. На Україну в цей час припадало 20, 2 % усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії.

Характерною рисою розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70 % видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки України. Незважаючи на те, що на її території був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, в якому в селах проживало 80 % населення.

В аграрному секторі України на початку ХХ століття налічувалося понад 32 тисячі поміщицьких господарств. Частина з них, переважно великі земельні латифундії, перейшла на капіталістичні рейки, створивши ефективні, багатогалузеві господарства. Органічно вписалися в нові умови господарювання маєтки Кочубея, Терещенка, Харитоненка та інших. Решта ж помічників, не пристосувавшись до буржуазних відносин, була змушена продавати свої землі. Про масштаби цього процесу свідчить хоча б той факт, що протягом 1877 -1905 років дворяни Півдня України продали майже половину своїх володінь (у цілому в українських землях поміщики до початку першої російської революції спродали понад 1/3 своїх земель).

Перетворення землі на товар кардинально змінило життя не тільки дворянства, а й селянства. У пореформений період інтенсивно розгорнувся процес його майнової диференціації. Характерною рисою цього процесу було не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляризація: 1917 р. частка заможних господарств (понад 15 десятин) становила 5, 1%, а відсоток безземельних та малоземельних селян в Україні сягнув 80, 5 %. Якщо враховувати, що селянин сплачував викупні платежі, числені податки та виконував натуральні повинності, то цілком зрозуміло, що на початку ХХ століття соціальне напруження зросло в аграрному секторі. Не найкращими були умови і в робітників України, адже робочий день офіційно тривав майже 11 годин на добу (часто-густо перевищуючи цю норму), 1904 р. майже 32 % робітників Російської імперії було оштрафовано. Низька заробітна плата, жахливі умови праці, погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав і свобод, поглиблювали катастрофічне становище трудящих мас в Україні. Вибух народного гніву назрівав.

Промисловому розвиткові Наддніпрянської України на початку ХХ століття були притаманні:

• концентрація виробництва,
• утворення монополій,
• спеціалізація районів,
• значний вплив іноземного капіталу,
• нерівномірний розвиток українських регіонів,
• вищі від загальноімперських темпи розвитку,
• перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії.

Ці процеси, з одного боку, відображали розвиток української промисловості у контексті загальноросійських тенденцій, з іншого – були своєрідним підсумком впливу місцевих чинників.

В аграрному секторі України зберігали свої позиції крупні поміщицькі латифундії; перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянства; посилилася експлуатація народних мас; загострилася проблема аграрного перенаселення тощо. Всі ці чинники посилювали напруженість у суспільстві, вели до загострення соціальних протиріч.

2. Реформа П.Столипіна

Революція 1905 – 1907 рр. довела, що аграрне питання з питання економічного переросло в політичне. Його невирішеність поглиблювала конфронтацію в суспільстві, посилювала соціальну напругу та політичну нестабільність. Будучи залишком феодалізму, самодержавство тривалий час консервувало свою опору – два інших релікти часів кріпосництва: поміщицьке землеволодіння та селянську общину. На початку ХХ ст. деградація поміщицького землеволодіння стала цілком очевидною, а община показала не лише свою нездатність ефективно господарювати, а й належно контролювати настрої селян. Саме тому ще в ході революції прем”єр-міністром П.Столипіним було проголошено курс на реформування аграрного сектора. Комплекс реформ, розпочатих указом 9 листопада 1906 р., був логічним продовженням модернізаційних процесів у Росії середини ХІХ ст. У його основі лежало три головні ідеї:

• руйнування селянської общини;
• дозвіл селянину отримати землю в приватну власність (хутір чи відруб);
• переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу.

Стержнем столипінської аграрної реформи була ставка на особисту ініціативу та конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності в бідності.

Аграрними перетвореннями П.Столипін хотів комплексно вирішити низку важливих завдань: підняти ефективність сільськогосподарського виробництва, підвищити товарність селянського господарювання, зміцнити соціальну опору самодержавства на селі, вирішити проблему аграрного перенаселення. Хоча здійснення столипінських планів у перспективі обіцяло поліпшення ситуації в суспільстві, вони були зустрінуті значною мірою вороже. Характерно, що проти них виступали і праві, і ліві політичні сили. Правих не влаштовувало руйнування традиційного сільського укладу, а ліві не бажали послаблення протиріч на селі, які були збудниками революційної активності селянства. Цікаво, що і саме селянство імперії у своїй масі, якщо не вороже, то дуже насторожено поставилося до реформаторських ідей. Тут свою роль відіграв комплекс чинників: природний консерватизм селян, зрівняльна психологія, сформована общинним землекористуванням, і зневіра у власних силах.

Найбільший успіх реформи Столипіна мали в Україні. Це пояснюється особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин Протягом 1907 – 1915 рр. на Правобережжі вийшли із общини 48 % селян, на Півдні – 42 %, на Лівобережжі – 16, 5 %. На 1916 р. утворилося 440 тис. хуторів, що становило 14 % селянських дворів. Ці показники були значно вищими, ніж у європейській Росії, де з общини виділилося 24 % селянських господарств, а переселилось на хутори 10, 3 %.

Однак остаточно зруйнувати селянську общину не вдалося. Не змогла реформа ліквідувати і поміщицьке землеволодіння, хоча спроби перерозподілу поміщицьких земель шляхом купівлі-продажу через Селянський поземельний банк робилися владою досить енергійно. Певною мірою зазнала краху і переселенська політика Столипіна. На нові землі протягом 1906 – 1912 рр. виїхало з України майже 1 млн. осіб. На жаль, погана організація процесу переселення призвела до того, що лише 1911 р. повернулося додому 68, 5 % переселенців.

Отже, після поразки революції 1905 – 1907 рр. розпочався широкомасштабний наступ реакції, складовими частинами якого були введення на значній території України стану посиленої охорони, масові арешти, свавільне судочинство, погроми прогресивних суспільних організацій, заборона демократичних видань, посилення національного гніту, різке звуження сфери вживання української мови.

Через низку причин (протидія селян, недостатнє фінансування та погана організація реформаційних заходів, відсутність широкої соціальної бази, загибель основного ідеолога та рушія реформ П.Столипіна) аграрні реформи початку ХХ століття не реалізували повністю свого потенціалу і не досягли поставленої мети. Водночас, відкривши шлях до приватного селянського землеволодіння, стимулюючи розвиток агрокультури, зробивши ставку на особисту ініціативу та конкуренцію, вони прискорили процес переходу українського села на індустріальну основу.

3. Західноукраїнські землі на початку ХХ століття

На початку ХХ століття, незважаючи на залишки кріпосництва, аграрний сектор західноукраїнських земель поступово переходив на капіталістичні рейки. Дедалі ширше використовується вільнонаймана праця; поступово зростає товарність сільського господарства; поліпшуються знаряддя праці; поширюється практика використання прогресивних раціональних сівозмін, застосування добрив; формується господарча спеціалізація окремих районів, розширюються посівні площі тощо. Однак ці позитивні зрушення мали, як правило, локальний, фрагментарний характер, в цілому ж сільське господарство західноукраїнських земель було малоефективним, розвивалося на екстенсивній основі і працювало в режимі самозабезпечення, а не розширеного товарного виробництва.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що позначалось на її структурі та динаміці розвитку. Особливо це помітно у сфері промисловості, де колоніальні форми господарювання виявилися у низці тенденцій, процесів та явищ:

1. Гальмування промислового розвитку західноукраїнських земель. Маючи у своєму розпорядженні такі потужні важелі, як податкову систему, державні замовлення, бюджетні фонди тощо, австрійський та угорський уряди активно стимулювали індустріальний розвиток власне австрійських та угорських земель і водночас консервували економічну відсталість західноукраїнського краю. Характеризуючи становище у промисловості у перші пореформені роки, Львівська торгово – промислова палата констатувала, що ні в будівництві, ні в промисловості західноукраїнських земель не тільки не було ніякого піднесення, а спостерігалося помітне погіршення і спад діяльності. З часом ситуація на краще не змінилася. Вищі, ніж у центральних імперських землях податки; відсутність державної фінансової підтримки; протекціоністська політика щодо австрійських підприємців, суттєво підривали конкурентноспроможність західноукраїнської промисловості. Промислові галузі краю (цукрова, текстильна, скляна, паперова) втрачали свої колишні позиції та занепадали.
2. Кустарно-ремісничий характер західноукраїнської промисловості. Переважна більшість західноукраїнських промислових підприємств у пореформений період була дрібною, недостатньо механізованою, розташовувалася в селах та невеликих містах. В 1902 р. понад 94 % промислових підприємств Галичини налічувало до 5 робітників і в них працювало понад 50 % всього зайнятого в промисловості населення. У цей час майже половину промислового потенціалу краю становила підприємства, у яких працював лише один робітник – його власник. Великих капіталістичних підприємств у західноукраїнських землях налічувалося лише 220 і на них працювала тільки четверта частина робітників.
3. Орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, деформована структура промислового потенціалу. У західноукраїнському регіоні активно розвивалися та прогресували галузі, які мали сировинний характер – нафтоозокеритна, лісопильна та борошномельна. Найшвидше зростала нафтова промисловість. Тому тільки в 1905 році нафтоочисні заводи Галичини переробили лише 33, 7 % добутої нафти, а 42, 5 % у сирому вигляді вивезли для подальшої переробки у центральні австрійські землі. Активний розвиток нафтоозокеритної, лісопильної та борошномельної галузей за прогресуючого занепаду інших галузей промислового комплексу вів до значних деформацій економічного потенціалу західноукраїнських земель.
4. Залежність промислового розвитку від іноземного капіталу. Шукаючи максимально високого прибутку, в західноукраїнські землі на початку ХХ століття інтенсивно проникає іноземний капітал – насамперед австрійський, німецький, англійський, американський, французький, бельгійський. Намагаючись поставити під контроль основні промислові галузі краю, іноземці активно створювали акціонерні товариства, концерни, синдикати, банки. Ці процеси йшли по лінії концентрації капіталів та виробництва. Зокрема, утворений у цей час англо – австро — німецький концерн контролював майже 3/4 видобування та переробки нафти і досить успішно конкурував з тогочасним американським гігантом – трестом „Стандарт ойл оф Нью-Джерсі”. Домінування іноземного капіталу було характерним і для інших галузей краю – соледобувної, лісопильної, деревообробної, хімічної.
5. Хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель.Колоніальний характер господарювання офіційних австро-угорських властей, нестримна сваволя та грабунок іноземних капіталістів призвели до варварського, нераціонального використання природно-ресурсного потенціалу краю. Лише 1912 р. в одній Галичині площа лісів скоротилася більше, ніж на 1100 га. Внаслідок хижацьких методів експлуатації на початку ХХ століття були виснаженими верхні озокеритові поклади, що стало однією з причин занепаду цієї галузі.
6. Фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської промисловості. Як відомо, суть промислового перевороту полягає в переході від ручної праці до машинної, до активного використання новітньої техніки та технологій. Намагаючись втримати промисловий розвиток західноукраїнських земель у межах колоніальної провінції, офіційна австро-угорська влада не тільки не заохочувала, а й гальмувала впровадження технічних новацій у промисловості цього регіону. Тому в Галичині діяло лише 5, 5 % парових двигунів, що функціонувало в Австро-Угорській імперії, а на Буковині та Закарпатті цей відсоток був ще нижчим.
7. Перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту.Характерною рисою економічного розвитку західноукраїнських земель на початку ХХ століття було те, що внутрішній та зовнішній торговий обіг зростав більш швидкими темпами, ніж продуктивні сили регіону. Колоніальний характер господарювання визначив структуру та напрям товарообігу. Система державних митних тарифів, яка стимулювала вивіз сировини та блокувала продаж за кордон готової продукції, суттєво знижувала експортні можливості західноукраїнської промисловості. Саме тому напередодні Першої світової війни сировина становила понад 90 % всього експорту із західноукраїнських земель в інші країни. Активний вивіз сировини призвів до того, що потреби краю задовольнялись переважно імпортними фабричними промисловими товарами. Це означало перетворення західноукраїнського регіону на ринок збуту товарів, вироблених сусідніми, більш розвинутими промисловими державами.

Висновки

Отже, промисловому розвиткові Наддніпрянської України на початку ХХ століття були притаманні: концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку, перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії.

Ці процеси, з одного боку, відображали розвиток української промисловості у контексті загальноросійських тенденцій, з іншого – були своєрідним підсумком впливу місцевих чинників.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що позначалось на її структурі та динаміці розвитку. Особливо це помітно у сфері промисловості, де колоніальні форми господарювання виявилися у низці тенденцій, процесів та явищ:

гальмування промислового розвитку західноукраїнських земель,кустарно-ремісничий характер західноукраїнської промисловості,орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, деформована структура промислового потенціалу, залежність промислового розвитку від іноземного капіталу,хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель, фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської промисловості,перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту.

Використана література

1. Бойко О. Д. Історія України. К.: „Академія”, 2001
2. Історія України: Навчальний посібник. – К., 1997
3. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1993
4. Крип”якевич І. Історія України. – Львів, 1992
5. Історія України: Курс лекцій у двох книгах. – К., 1992
6. Котляр М., Кульчиццький С. Довідник з історії України. – К., 1996
7. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до 21 століття. – Харків: „Одіссей”, 2001
8. Історія України. – Львів: Світ, 1998