Вступ.

1. Застосування сили у вирішенні міждержавних конфліктів.

2. Екстрене розв’язання конфлікту шляхом силового втручання.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Існує ціла низка визначень поняття “сила”, які можна узагальнити наступним чином: сила — це ступінь та інтенсивність впливу держави на систему міжнародних відносин чи її окремих елементів з метою досягнення її національно-державних інтересів. Дуже часто взаємозамінно з поняттям “сила” вживають поняття “могутність”, оскільки під могутністю розуміють спроможність здійснювати вплив і реалізовувати контроль над іншими суб’єктами, які беруть участь у взаємодії. У теорії міжнародних відносин вживається категорія національної могутності, під якою розуміють сукупність всіх можливостей впливу і володарювання нації-держави.

Сила як вужче поняття найчастіше асоціюється безпосередньо з військовою складовою національної могутності, з можливістю фізично реалізовувати цілі, поставлені державою, за допомогою військових засобів, незважаючи на спротив інших суб’єктів міжнародних відносин.

Оскільки існує тісний взаємозв’язок військових можливостей держави та інших складових національної могутності, на яких базуються силові можливості держави, то при дослідженні міжнародних відносин користуються як загальним поняттям могутності, так і вужчими поняттями сили і воєнної сили держави.

1. Застосування сили у вирішенні міждержавних конфліктів

Оцінка силового потенціалу держави і її спроможності ефективно використовувати силу на міжнародній арені здійснюється через порівняння її можливостей з відповідними можливостями інших суб’єктів міжнародних відносин. Прагнення держави до того чи іншого співвідношення сил з опонентами повинно визначатись, з одного боку, цілями і завданнями, які ставить перед собою держава, з іншого, — тими ресурсами, які може мобілізувати держава для досягнення цих цілей.

Поняття сили використовується і для того, щоб оцінити потенціал учасників міжнародних відносин, їх можливості. Співвідношення сил різних держав відображено у концепції балансу сил, суть якої можна сформулювати як ситуацію відносної задоволеності розподілом сил чи систему суспільств, у якій всі основні дійові одиниці зберігають власну ідентичність, цілісність і незалежність. Основною ціллю цієї концепції є запобігання появі гегемона, який би нав’язував свою волю решті учасників системи. Тому суттєві зміни у системі балансу сил — різке посилення одного чи кількох учасників системи — значно підвищують ймовірність виникнення збройних конфліктів.

Проблема балансу сил у міжнародних відносинах пов’язана також з поняттям "дилема безпеки", суть якої полягає в тому, що зростання силового потенціалу однієї держави для посилення свої безпеки призводить до зростання небезпеки для інших. Одним з практикованих вирішень цього питання стали міжнародні угоди, які обмежують допустимий рівень озброєнь, але для цього необхідна добра воля всіх учасників і ефективні засоби контролю за виконанням таких домовленостей.

На практиці застосування воєнної сили (чи погроза застосування) є невід’ємною частиною зовнішньої політики держав. Дипломатія і сила взаємодоповнюють одна одну. Дипломатія оформляє баланс сил і інтересів між державами у вигляді договорів та угод, а сила дає фізичні підстави для висування певних вимог.

Найбільш "чистим" видом використання сили, причому сили спеціалізованої, структурованої в межах державних установ та інститутів, є війна. При цьому існує органічний зв’язок між політикою держави як керівним принципом і війною як засобом досягнення мети держави. Війна є продовженням політики іншими засобами, і вона є не лише політичним актом, а й справжнім знаряддям політики. Сила у міжнародних відносинах підпорядкована політичному керівництву держави і є основою для реалізації зовнішньополітичних цілей та завдань, поставлених державою.

Існує чотири категорії, за допомогою яких можна вичерпно описати функції сили. Перша з них — оборона, метою якої є відбити напад супротивника та мінімізувати шкоду у разі нападу. Сила в разі оборонного застосування спрямовується виключно на збройні сили супротивника. В основу стримування — другої функції сили — покладено спроможність запобігти небажаним діям супротивника через загрозу неприйнятного за обсягом покарання у випадку, коли супротивник вчинив би такі дії. В такому випадку сила використовується мирно, і погроза робиться для того, щоб воєнна сила не була застосована на практиці. Оборона і стримування мають на меті захист: оборона — через переконання супротивника у неможливості подолати опір держави, а стримування — через впевненість супротивника у заподіянні йому у відповідь непоправної шкоди. Третя функція – примус — передбачає припинення дій супротивника, які він чинить, або, навпаки, виклик його на певні дії, тобто зміну його поведінки. Здійснюючи примус, воєнну силу можна використовувати і як насильницький, і як мирний засіб. Як четверту функцію сили у міжнародних відносинах виділяють престиж, тобто застосування воєнної сили з іншою метою, ніж оборона, стримування чи примус. Метою такого використання сили є зростання загальнонаціонального престижу держави, яке досягається демонстрацією воєнної могутності держави на показових маневрах і парадах та через закупівлю чи розробку дорогих і найсучасніших зразків озброєнь.

У міжнародних відносинах виокремлюють різні методи застосування воєнної сили. Насамперед, це конвенційна війна, яка характеризується задіяністю регулярних збройних сил учасників конфліктів і розривом дипломатичних відносин. Погроза силою як один з методів застосування сили використовується часто, оскільки дає підстави сподіватись на легкий і швидкий успіх. Переворот як метод застосування воєнної сили передбачає в основному внутрідержавну боротьбу за владу і контроль, але практично всі перевороти на сучасному етапі розвитку передбачають у прямій чи опосередкованій формі втручання зовнішніх сил. Проте характерною ознакою перевороту є відсутність відкритої участі збройних формувань іноземних держав у внутрішньому конфлікті. Метод партизанської війни застосовується у випадках, коли співвідношення сил не дає змоги вести боротьбу звичайними методами, але існують сприятливі умови для діяльності невеликих організованих озброєних груп. Основною метою партизанської війни є поступове, повільне знищення збройних сил супротивника. Таємні операції як метод застосування воєнної сили здійснюються спеціальними частинами збройних сил держав, специфічна підготовка яких обумовлена діяльністю на ворожій території. Ще одним методом застосування сили є зовнішнє втручання. Існує певна категорія конфліктів, які не вирішуються політичними методами. У конфліктах з високим ступенем ескалації сторони часто неспроможні контролювати насильство. Як засіб для обмеження насильства третя сторона може здійснити акцію збройного втручання з метою припинення кровопролиття.

З точки зору міжнародних відносин конфлікт розглядається як особливі політичні відносини двох чи кількох народів, держав чи груп держав, тобто це різновид міжнародних відносин, в які вступають різні держави на ґрунті суперечності інтересів. Будь-який конфлікт — це система, яка включає суб’єкти конфлікту, відносини між ними, предмет конфлікту, його об’єкт і процес перебігу. Для розуміння обставин виникнення конфлікту виокремлюють також такі категорії, як чинники, причини та умови зародження конфлікту. Особливе значення з точки зору застосування сили надається питанню врегулювання конфліктів. Розрізняють різні методи вирішення конфліктів, зокрема, односторонні дії, коли конфліктуючі сторони не узгоджують свої дії, а приймають рішення і поводять себе незалежно один від одного. Колективні дії як інший метод врегулювання конфліктів полягають у спільних, колективних з протилежною стороною діях. Участь третьої сторони у вирішення конфлікту — ще один метод врегулювання. Йдеться про втручання у конфлікт з метою його врегулювання третьої сторони, відмінної від суб’єктів конфлікту. Ще одним методом вирішення конфлікту є силовий підхід, який передбачає ситуацію, коли за умов нерівності сильніший суб’єкт конфлікту намагається нав’язати свою волю слабшому учаснику конфлікту.

Підґрунтям для застосування сили можна також розглядати теорію справедливої війни. Її основні постулати полягають у шести умовах, необхідних для прийняття рішення про застосування сили, а саме: справедлива підстава; потенційна користь такого рішення повинна бути пропорційна втратам; виправданий шанс на успіх; застосування сили є лише крайнім заходом; на прийняття такого рішення уповноважена лише офіційна влада держави; прийняте рішення про застосування сили повинне бути офіційно оголошене. Якщо всі ці умови будуть дотримані, рішення про застосування сили для вирішення конфлікту буде позитивним.

Здатність "великих" держав ефективно використовувати воєнну силу призводить до того, що воєнна сила все частіше розглядається як дієвий інструмент запобігання порушенню прав людини і їх відновлення у слабших країнах. Коли права людини грубо порушуються в межах кордонів суверенної держави, як це постійно відбувається у сьогоднішньому світі, то рішення про застосування воєнної сили третьою стороною з метою їх захисту відповідно до теорії справедливої війни є цілком виправданим.

Американська політична наука розробила доктрину, яка базується на уявленнях про глобальне управління і новий світовий порядок і отримала назву “новий інтервенціонізм”. Основний наголос у цій доктрині робиться на зобов'язаннях міжнародного співтовариства як підстав для застосування воєнної сили. Умовно цю доктрину поділяють на дві частини: перша частина присвячена аргументації, яка обґрунтовує застосування сили і базується на теоретичних поглядах на сучасну природу міжнародних відносин; друга — стосується концептуалізації конкретних заходів “правомірного” застосування сили і тих принципів, на яких ґрунтуються ці заходи. На основі теоретичного визнання виправданості застосування воєнної сили, що базується на гуманітарних положеннях, формується і концепція його практичного застосування. Така концепція визначає цілі і завдання застосування сили як виключно гуманітарні.

Отже, застосування воєнної сили для врегулювання конфліктів розглядається як одна з можливих відповідей на виклики міжнародній стабільності і безпеці. При цьому, враховуючи, яке важливе місце посідає принцип державного суверенітету у сучасному міжнародному праві, йдеться не про відмову від принципу невтручання, а про трактування воєнної сили в такому контексті, який відповідав би нагальним потребам міжнародного миру.

Більшість умов та факторів успішного вирішення конфліктів мають психологічний та моральний характер, бо відображають особливості поведінки та взаємодії опонентів. Якщо немає можливості попередити конфлікт, то необхідно, насамперед, подолати народжені складною ситуацією власні негативні емоції, актуалізувати свій інтелектуальний потенціал і життєвий досвід.

2. Екстрене розв’язання конфлікту шляхом силового втручання

Сутність методу силового втручання полягає в примусовому нав’язуванні одній зі сторін свого рішення. Використання силового втручання свідчить про більш високий рівень готовності до розв’язання конфлікту, принаймні, однієї зі сторін [6, с. 36].

Силове втручання є продовженням застосування стратегії суперництва. Таким способом сильна сторона досягає своїх цілей, домагається від опонента відмови від первісних вимог. Сторона, що поступилася, задовольняє вимоги опонента або ж вибачається за недоліки в діяльності чи в поведінці.

Для використання цієї тактики існують певні передумови, що сприяють її успіху:

1) вирішальна перевага однієї зі сторін у наявних матеріальних і психологічних ресурсах;

2) виникнення надзвичайної ситуації, що вимагає негайних дій;

3) раптова необхідність ухвалення непопулярного рішення, яке буде свідомо негативно зустрінуто іншою стороною (наприклад, рішення адміністрації про зниження зарплати в умовах банкрутства, яке загрожує підприємству,);

4) безперечна правомірність дій сторони, котра має силову перевагу, коли ці дії пов’язано із усуненням життєво важливих для даної структури проблем (наприклад, розголошення працівником комерційної таємниці);

Будь-які прояви деструктивних форм поводження з боку членів організації (наприклад, пияцтво, наркоманія, розкрадання майна, прогули, порушення техніки безпеки тощо).

Силова тактика має специфічні форми прояву на рівні поведінки:

використання переважно примусових, силових методів впливу за обмеженого залучення виховних засобів;

застосування твердого, наказового стилю спілкування, розрахованого на беззаперечне підпорядкування однієї сторони конфлікту іншій;

використання з метою забезпечення успіху силової тактики механізму конкуренції (в основі якого метод «розділяй і пануй») [3, с. 135].

Інтерес до принципів ненасильства в практиці людських відносин зв'язаний з визнанням того, що "концепція ненасильства, акцентуючи увагу на загальнолюдських цінностях, є фактором, що стримує насилля".

Можливо, усвідомлення даної проблеми і потреби її вирішення потребує фундаментальної перебудови системи виховання та освіти. Сьогодні спеціалісти працюють над впровадженням освітніх та виховних програм, спрямованих на розвиток миролюбства та навичок "мирного" вирішення конфліктів. Принципова можливість такого роду навчання заснована на позиції, згідно з якою насильственні способи поведінки є набутими в ході культурного та морального досвіду, а значить, можливе навчання і ненасильственним, "мирним" способам поведінки в конфлікті [4, 25].

Мирне вирішення неузгоджень може відбутися "саме по собі", на основі мовчазного припинення конфліктів "воєнних дій" один проти одного. Втім, конфлікт може спалахнути знову, якщо хто-небудь навіть ненароком зробить те, що інша сторона сприйме як недружній акт.

Але, як правило, примирення досягається лише в результаті переговорів між конфліктуючими сторонами, що закінчуються прийняттям узгодженого рішення про подальшу поведінку кожної із сторін. Для того щоб конфлікт вирішився по-справжньому, важливо, щоб конфліктуючі сторони домовились між собою, щоб вони самі знайшли той спосіб виходу з конфліктної ситуації, який найбільше їх влаштовує [6, 68].

Висновки

Моральність є одним з проявів соціальної природи людини. Наявність спільної діяльності людей, яка виступає умовою життя кожної окремої людини, визначає природу моральності: орієнтацію дій на суспільні інтереси, необхідність узгодження особистих прагнень індивідів, що живуть в суспільстві, з конкретними інтересами соціального цілого.

Подібні особливості моральної мотивації можуть проявлятися в таких характеристиках моральної поведінки, як безкорисливість (щодо соціального цілого), відсутність зв'язку з будь-якою "речовою" особистісною вигодою та утилітарного розуміння доцільності, в добровільності "невигідних" для індивіда вчинків.

Існують декілька способів, за допомогою яких конфліктуючі сторони можуть намагатися вийти із стану конфлікту.

Більш слабка сторона за допомогою сили примушується до підкорення і виконання вимог більш сильної сторони. Насилля вирішується за принципом: "Сильний завжди правий". При цьому йдеться не лише про застосування фізичної сили: в людському суспільстві насилля може набирати форми адміністративного, службового та інших видів впливу.

Звернення до силових методів вирішення конфліктів визначається: складнощі в комунікації сторін, нерозумінням один одного; низьким рівнем довіри між сторонами; впевненістю, що з допомогою боротьби можна досягти більшого, ніж за допомогою переговорів.

Конфлікт є природною частиною соціального життя людини, але він перетворюється на проблему лише через його вирішення. Засоби та методи вирішення конфлікту визначають, буде конфлікт позитивним чи негативним.

Список використаної літератури

1. Берлач А. І. Конфліктологія: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ А. І. Берлач, В. В. Кондрюкова; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 203 с.

2. Дуткевич Т.Конфліктологія з основами психології управління: Навчальний посібник/ Тетяна Дуткевич,; Мін-во освіти і науки України, Кам’янець-Подільський державний ун-т, Ін-т соціальної реабілітації та розвитку дитини . — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 455 с.

3. Конфліктологія: Підручник для студ. вищ. навч. закл. юрид. спец./ М-во освіти і науки України, Національна юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого; За ред.: М.І. Панова та Л.М. Герасіної. — Х.: Право, 2002. — 253 с.

4. Конфліктологія: Навчальний посібник/ Л. М. Ємельяненко, В. М. Петюх, Л. В. Торгова, А. М. Гриненко; За ред.: В. М. Петюха та Л. В. Торгової; Мін-во освіти і науки України, Київський нац. економ. ун-т. — К.: КНЕУ, 2005. — 315 с.

5. Нагаєв В. Конфліктологія: Курс лекцій: (модульний варіант): Навч. посібник для вузів/ Віктор Нагаєв,; М-во освіти України, Харківський нац. аграрний ун-т ім. В. В. Докучаєва. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 199 с.

6. Орлянський В. С. Конфліктологія: Навч. посібник для вузів/ В. С. Орлянський; Мін-во освіти і науки України, Запорізький нац. техн. ун-т. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 159 с.

7. Примуш М. Конфліктологія: Навч. посібник для вузів/ Микола Примуш,; Мін-во освіти і науки України. — Київ: Видавничий дім "Професіонал", 2006. — 282 с.

8. Русинка І. Конфліктологія. Психологія запобігання і управління конфліктами: Навчальний посібник/ Іван Русинка,; Мін-во освіти і науки України. — К.: Професіонал, 2007. — 334с.

9. Скібіцька Л. Конфліктологія: Навчальний посібник для студ. вищих навчальних закладів/ Ліана Скібіцька. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 383 с.