Становлення правової держави в Україні вимагає реального утвердження і гарантування дії принципу верховенства права (ст. 8 Конституції України) [1], що безпосередньо пов´язано з належним забезпеченням ефективності захисту прав та законних інтересів людини, яка в нашій країні визнана найвищою соціальною цінністю. І це, на нашу думку, повною мірою стосується осіб, яким за рішенням суду призначене кримінальне покарання, зокрема у вигляді довічного позбавлення волі (ст. 64 КК України). Однак вирішення цього завдання як у комплексі, так і щодо зазначеної категорії осіб, прямо залежить від приведення вітчизняної системи виконання покарань у відповідність до міжнародних стандартів.

Не можна сказати, що проблема довічного позбавлення волі залишалася поза увагою вчених, про що свідчать наукові публікації О. Беца, М. Вербенського, В. Льовочкіна, Л. Мостепанюка, А. Степанюка, В. Трубнікова, Ю. Чеботарьової та інших науковців, але не слід стверджувати й те, що вона знайшла своє остаточне вирішення, про що свідчить ряд правових та організаційних проблем у цій сфері.

Метою цього дослідження є надання пропозицій щодо удосконалення виконання та відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі та його гуманізації.

В Указі Президента України «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» від 10 травня 2006 р. № 361 вказано: «Для підвищення ефективності виконання судових рішень у кримінальних справах необхідно вдосконалити організацію пенітенціарної системи. Держава повинна вживати заходів, спрямованих на приведення пенітенціарної системи у відповідність зі світовими і європейськими стандартами» [2].

Вважаємо, що важливе і водночас особливе місце при цьому на рівні держави повинно відводитися належному правовому регулюванню та організації діяльності установ виконання покарань, їх взаємодії з іншими правоохоронними органами та громадськістю, вдосконаленню діяльності з виправлення і ресоціалізації засуджених.

Актуальність і важливість комплексного вирішення цих та ряду інших питань, пов´язаних з організаційно-правовими засадами діяльності установ виконання покарань, зумовили видання Президентом України Указу від 25 квітня 2008 р. № 401, яким було схвалено Концепцію реформування Державної кримінально-виконавчої служби України [3]. Як свідчить аналіз його положень, основні завдання цієї Концепції спрямовані в бік подальшої гуманізації та вдосконалення діяльності органів і установ виконання покарань на ґрунті запровадження європейських норм у цій сфері, особливо в частині посилення захисту прав і основоположних свобод людини.

Необхідно підтримати думку А. Степанюка, який зазначає, що принцип гуманізму стосовно засуджених, які відбувають покарання, ґрунтується на положенні ст. З Конституції України, що одержує свою подальшу реалізацію і в нормах кримінально-виконавчого законодавства, які визначають правове становище засуджених. На його думку, ці норми покликані інкорпорувати уявлення про гуманізм у діяльність органів та установ виконання покарань як діяльності, не позбавленої людяного ставлення до засудженого, де розуміння гуманізму виконання покарання здобуває вищу юридичну силу, спираючись на авторитет закону [4, 17].

Втілення в безпосередню діяльність органів та установ виконання покарань положень вище вказаної Концепції реформування Державної кримінально-виконавчої служби України має відбуватися у двох взаємопов´язаних напрямах: 1) імплементація у вітчизняне кримінально-виконавче законодавство, що регулює діяльність органів та установ виконання покарань, засад міжнародного права, зокрема європейських норм, які стосуються як взагалі відбування покарання у вигляді позбавлення волі, так і безпосередньо довічного позбавлення волі; 2) вдосконалення норм кримінально-виконавчого законодавства, що безпосередньо визначають правове становище засуджених до довічного позбавлення волі.

Те, що нормативно-правова база, яка регламентує порядок і умови виконання та відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі, потребує свого вдосконалення, було підтверджено під час проведення міжнародної конференції «Тривалі строки відбування покарань і довічне позбавлення волі: минуле, сьогодення, майбутнє» 21-24 травня 2008 р. у м. Приморське Запорізької області [5].

Щодо правових засад у цій сфері, то слід зазначити, що саме нормативна база виступатиме тим підґрунтям, на основі якої буде здійснюватися будь-яке без винятку вдосконалення пенітенціарної системи України. Це, попри все, обумовлено дією принципу верховенства права (ст. 8 Конституції України), а також положень ч. 2 ст. 6 Конституції України, яка передбачає, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України [1].

Щодо засад, закріплених у міжнародно-правових актах, зокрема європейських, і які стосуються діяльності органів та установ виконання покарань та правового становища осіб, позбавлених волі, то погодимося з думкою В. Льовочкіна, який звертає увагу на те, що з огляду на зміст міжнародних стандартів з прав і свобод засуджених до позбавлення волі, їх забезпечення на практиці можливе лише у тому випадку, якщо вони будуть належним чином імплементовані в національне законодавство [6, 6]. Саме на це акцентовано увагу в Указі Президента України від 25 квітня 2008 р. № 401 [3].

Звернемо увагу, що є всі підстави вказати на те, що Європейські пенітенціарні правила фактично було розроблено на основі Мінімальних стандартних правил ООН поводження з в´язнями від ЗО серпня 1955 р. На нашу думку, останні можуть відігравати роль додаткового засобу тлумачення та безпосереднього застосування відповідних положень Європейських пенітенціарних правил під час їх імплементації до кримінально-виконавчого законодавства України.

Також вважаємо за необхідне вказати ще на ряд нормативно-правових актів Європейського Союзу, які, на нашу думку, обов´язково необхідно врахувати під час вдосконалення організаційно-правових засад виконання та відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Зокрема це стосується: Рекомендації № Reс (2003) 23 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Про здійснення виконання покарання у вигляді довічного ув´язнення та інших тривалих строків ув´язнення адміністраціями місць позбавлення волі» (9 жовтня 2003 р.); Рекомендації R(82)17 Комітету міністрів Ради Європи країнам-учасницям щодо системи ув´язнення та поводження з небезпечними злочинцями (24 вересня 1982 р.); Рекомендації № Ree (2003) 22 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Про умовно-дострокове звільнення» (24 вересня 2003 р.).

У цих нормативно-правових актах містяться узагальнені норми-пропозиції, які базуються на основних положеннях права Європи, щодо можливих форм та методів виконання та відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі. І цілком можливою є після докладного вивчення та апробації їх імплементація у вітчизняне кримінально-виконавче законодавство, що регулює діяльність органів та установ виконання покарань, які виконують покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Причому як Європейські пенітенціарні правила, так і вказані рекомендації стосуються не лише прав та свобод засуджених до позбавлення волі, зокрема і засуджених до покарання у вигляді довічного позбавлення волі, що є також актуальним, через необхідність реалізації Концепції реформування Державної кримінально-виконавчої служби України.

Враховуючи наведене, можна вказати на те, що на сучасному етапі реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, включення наведених вище актів до системи норм вітчизняного кримінально-виконавчого законодавства, зокрема, у частині, що регулює порядок і умови виконання та відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі, не лише закладе надійний правовий фундамент приведення діяльності органів і установ виконання покарань у відповідність до міжнародно-правових актів у сфері захисту прав людини й основоположних свобод, світових стандартів діяльності пенітенціарної системи, а сприятиме гуманізації порядку й умов виконання та відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі. І це не можна не враховувати під час прийняття будь-якого конкретного рішення з цього питання.

Як було зазначено вище, другий напрям реалізації в безпосередній діяльності органів та установ виконання покарань відповідних положень Концепції реформування Державної кримінально-виконавчої служби України стосується вдосконалення норм кримінально-виконавчого законодавства, що безпосередньо визначають правове становище засуджених до довічного позбавлення волі.

У цій частині слід вести мову про те, що такі особи мають доволі специфічне, стосовно інших засуджених, становище, на чому акцентує Ю. Чеботарьова [7, 8-10].

Наприклад, якщо проаналізувати положення відповідних статей Кримінально-виконавчого кодексу України (далі — КВК), то ми можемо констатувати, що за наявності узагальнених прав засуджених до позбавлення волі (статті 7, 8, 107 КВК) у подальшому щодо кожної окремої категорії, залежно від відбування покарання в колоніях різних видів, зміст, наприклад, прав засуджених до позбавлення волі (зокрема прав на: обсяг грошових витрат на місяць; одержання побачення; одержання посилок (передач), бандеролей; тривалість щоденної прогулянки) поступово зменшується (статті 138,139,140, 151 КВК), особливо це стосується засуджених до довічного позбавлення волі.

На нашу думку, враховуючи наявну в кримінальному та кримінально-виконавчому законодавстві тенденцію до їх подальшої гуманізації, беручи до уваги окреслену в Концепції реформування Державної криміиально-виконавчої служби України необхідність перегляду державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, зокрема завдяки впровадженню нових засобів виправлення і ресоціалізації засуджених, що має здійснюватись насамперед з додержанням прав і свобод людини та громадянина, недопущенням приниження честі й гідності особи, є всі підстави для певних позитивних змін у регламентації правового статусу засуджених до довічного позбавлення волі.

Так, якщо брати до уваги статистичну інформацію щодо основних показників, що характеризують осіб, які засуджені до довічного позбавлення волі, то можна визначити окремі напрями, за якими доцільно здійснити ряд організаційно-правових заходів щодо гуманізації порядку й умов виконання та відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі, відповідні аспекти якої стосуються правового статусу цих осіб.

Так, за статистичними даними з 1 536 осіб, які відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі, 1 310 або 85,3 % підтримують соціальні зв´язки. Із загальної кількості осіб 295 або 19,2 % — одружені, а 120 або 7,8 % осіб перебувають у цивільному шлюбі (після останньої судимості). Ці дані вказують, що як у самих засуджених, так і у їх близьких та інших осіб, є потреба в підтриманні соціальних зв´язків між собою на належному рівні, але режим відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі фактично мінімізує можливість повноцінного спілкування. Хоча згідно з п. 43.1 Європейських пенітенціарних правил ув´язненим дозволяється спілкуватися зі своїми родинами, а також за можливості частіше мати побачення із зазначеними особами. Тому цей аспект потребує вдосконалення щодо гуманізації та розширення цього права засуджених до довічного позбавлення волі.

Додатково зазначимо, що тісно пов´язаним і розглянутим правом є право на одержання посилок (передач), бандеролей, інтенсивність якого побічно вказує на ступінь підтримання соціальних зв´язків такими засудженими. За статистичними даними з 1 536 осіб, які відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі, отримують посилки (передачі): від рідних 1 032 або 67,2 % засуджених, від знайомих 236 або 15,4 % засуджених і лише 296 або 19,3 % засуджених їх не отримують.

Стосовно реалізації права на освіту, що передбачено ст. 53 Конституції України, то в Концепції реформування Державної кримінально-виконавчої служби України зазначено, що в установах виконання покарань значна кількість засуджених має низький освітній рівень та є педагогічно занедбаною. За статистичними даними з 1 536 осіб, які відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі, освітній рівень їх такий: повна вища 55 або 3,6 % осіб; базова вища — 4 або 0,3 % осіб; початкова вища — 76 або 4,9 % осіб; незакінчена вища — 41 або 2,7 % осіб; повна загальна — 786 або 51,2 % осіб; базова загальна — 464 або 30,2 % осіб; початкова загальна освіта 101 або 6,6 % осіб; не мають початкової загальної — 7 або 0,5 % осіб; неписемних — 6 або 0,4 % осіб. Тобто якщо врахувати, що повна загальна середня освіта є обов´язковою (ч. 2 ст. 53 Конституції України), то 578 осіб або 37,63 % від загальної кількості осіб потребують забезпечення відповідної реалізації цього права. Але звернемо увагу, що ч. 4 ст. 151 КВК передбачає, що для засуджених, які не мають загальної середньої освіти, у виправних колоніях утворюються консультаційні пункти; у свою чергу, ч. 1 ст. 107 КВК передбачає право засуджених до позбавлення волі одержувати освіту відповідно до законодавства про освіту. Згідно зі ст. ЗО Закону України «Про освіту» в Україні встановлюються такі освітні рівні: початкова загальна освіта; базова загальна середня освіта; повна загальна середня освіта; професійно-технічна освіта. Тобто є всі підстави для внесення змін до КВК з метою належного забезпечення права на освіту засуджених до довічного позбавлення волі в частині створення для цього відповідних умов. Так, до ч. 4 ст. 151 КВК слід внести зміни, виклавши її в такій редакції: «Для засуджених, які не мають повної загальної середньої освіти, у виправних колоніях утворюються консультаційні пункти». Такі зміни відповідатимуть п. 80 Європейських пенітенціарних правил, у якому вказано, що необхідно створити спеціальні програми з ліквідації прогалин освіти для тих ув´язнених, які зіштовхуються з особливими проблемами, наприклад, не вміють читати або рахувати.

Але вирішення цих питань стосується розв´язання найбільш актуальної проблеми щодо можливості змін у режимі та в умовах відбування покарання засуджених до довічного позбавлення волі. Саме це найбільше пов´язано зі змінами організаційно-правових засад виконання та відбування цього виду покарання з позицій гуманізації. Зокрема, у Концепції реформування Державної кримінально-виконавчої служби України зазначено, що ре-соціалізація засуджених є основною метою функціонування кримінально-виконавчої служби. Можливість розгляду цього питання зумовлена не тільки існуючими положеннями чинного законодавства (ст. 50, ч. 2 ст. 64 КК України щодо мети покарання та обмеження застосування довічного позбавлення волі; ч. 5 ст. 80, ч. 2 ст. 87 КК України щодо заміни засудженому призначеного судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк; ч. 6 ст. 151 КВК щодо поліпшення певних умов виконання та відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі), а й положеннями міжнародних нормативно-правових актів, зокрема Європейських пенітенціарних правил, Рекомендації № Ree (2003) 23 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Про здійснення виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі й інших тривалих строків позбавлення волі» (9 жовтня 2003 р.) та Рекомендації № Ree (2003) 22 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Про умовно-дострокове звільнення» (24 вересня 2003 р.).

У цьому контексті доцільно навести статистичну інформацію щодо основних показників, що характеризують осіб, які засуджені до довічного позбавлення волі. Вона вказує на:

1.      Перебування на профілактичному обліку: не перебуває 1 238 або 80,6 % осіб.

2.      Належність до неформальної групи: 1 206 або 78,5 % осіб не підтримують злочинні традиції.

3.      Ставлення до порядку відбування покарання: 228 або 14,8 % осіб мають стягнення; 565 або 36,8 % осіб не мають стягнень та заохочень; 554 або 36,1 % осіб мали стягнення, які на цей час погашені за строком давності; 112 або 7,3 % осіб не мають стягнень, лише заохочення; 152 або 9,9 % осіб мають, як заохочення, так і стягнення.

4.      Ставлення до персоналу установи: проявляють зверхність, грубість, зухвалість 94 або 6,1 % осіб; проявляють ввічливість, тактовність, улесливість 544 або 35,4 % осіб; невідверті, брехливі, проявляють хитрість 324 або 21,1 % осіб; пристосуванці — 583 або 38,0 % осіб.

5.      Схильні до прояву агресії у вигляді: використання сили проти інших — 68 або 4,4 % осіб; вираження негативних почуттів проти інших — 691 або 45,0 % осіб; використання непрямої агресії (поширення пліток, чуток тощо) — 481 або 31,3 % осіб.

6. Рівень агресії оцінюється як: дуже високий — 49 або 3,2 % осіб; високий 156 або 10,2 % осіб; помірний — 1 213 або 79,0 % осіб.

Аналізуючи ці дані, можна впевнено зазначити, що мета покарання у вигляді довічного позбавлення волі в установах виконання покарання загалом досягається. Особи, які відбувають це покарання, у переважній більшості здатні стати на шлях виправлення. Тому питання про зміни в режимі та умовах відбування покарання засуджених до довічного позбавлення волі заслуговує на своє вирішення.

Найбільш прийнятним, як вважається, є шлях запровадження періодичного, через встановлення в законі відповідних термінів, наприклад, кожні 10 років, оцінювання ступеня виправлення та ресоціалізації особи після відбуття нею певного строку, звісно, за умови її сумлінної поведінки і ставлення до праці. Наслідком такого оцінювання може бути прийняття рішення про поліпшення умов виконання та відбування цього покарання. Саме такий підхід можна характеризувати як процес гуманізації організаційно-правових засад виконання та відбування цього виду покарання.

Враховуючи наведене, можна констатувати, що у сфері нормативно-правового регулювання порядку й умов виконання та відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі є достатні підстави для їх гуманізації, що відповідає тим демократичним перетворенням, які відбулися в Україні та орієнтовані на запровадження міжнародних і європейських норм у цій сфері. Наступні наукові дослідження доцільно спрямувати на розгляд питань щодо умов і підстав, форм і методів зміни режиму й умов відбування покарання засуджених до довічного позбавлення волі, а також організаційно-правових засад їх впровадження.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141. Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів : Указ Президента України від 10 травня 2006 р. № 361. Про схвалення Концепції реформування Державної кримінально-виконавчої служби України : Указ Президента України від 25 квітня 2008 р. № 401.
2. Степанюк А. X. Актуальні проблеми виконання покарань (сутність та принципи кримінально-виконавчої діяльності : теоретико-правове дослідження) : автореф. дис. … д-ра. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне правота кримінологія; кримінально-виконавче право» / А. X. Степанюк. -X., 2002. — 34 с.
3. Інформація про проведення міжнародної конференції «Тривалі строки відбування покарань і довічне позбавлення волі : минуле, сьогодення, майбутнє» // http://www.kvs.gov.ua/punish/con-іго1/ик/риЬ1і5Ь/ргіпіаЬ1е_аПіс1е?ап_ісі=61738
4. Льовочкін В. А. Нормативно-правові та організаційні засади забезпечення реалізації в Україні міжнародних стандартів з прав і свобод засуджених до позбавлення волі: автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче пра-во» / В. А. Льовочкін. — К., 2002. — 18 с.
5. Чеботарьова Ю. А. Правовий статус засуджених до позбавлення волі : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче пра-во» / Ю. А. Чеботарьова. — X., 2005. — 22 с.