Вступ.

1. Поняття, види і роль закону в системі джерел права України.

1.1. Поняття закону.

1.2. Співвідношення права і закону.

1.3. Основні ознаки законів.

1.4. Нормативно-правовий акт (закон) у системі джерела права.

2. Основні види законів.

2.1. Підзаконні нормативно-правові акти.

2.2. Види законів за значенням і місцем у системі законодавства.

2.3. Види законів за суб'єктами законотворчості.

3. Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми дослідження визначається значенням, яке надається закону в правовій системі України в умовах побудови демократичної, соціальної, правової держави, ознаками якої є пріоритет прав і свобод людини і громадянина, підпорядкованість держави інтересам людини й суспільства, соціально орієнтована ринкова економіка, політичний і економічний плюралізм, демократія і соціальна справедливість.

Провідна роль у створенні ефективної правової системи належить органам державної влади, і перш за все, законодавчій владі, яка покликана підготувати досконалу законодавчу базу реформування українського суспільства і держави у відповідності з загальнолюдськими цінностями з урахуванням історичної й національної самобутності. Верховна Рада України здійснила в цьому напрямі вельми значну роботу, ухваливши після прийняття Конституції України близько півтори тисячі законів. Та все ж питома вага підзаконних нормативних актів, особливо відомчого характеру, в системі нормативно-правового регулювання все ще залишається домінуючою. Їх недосконалість і неузгодженість, а нерідко й очевидна невідповідність законам, негативно позначається на роботі всіх гілок влади, значно ускладнює вирішення завдань, що стоять перед ними, суттєво знижує ефективність нормативно-правового регулювання, послаблює режим законності та рівень правопорядку в країні, перешкоджає реалізації прав і свобод людини й громадянина.

У зв’язку з цим актуальним є подальший пошук шляхів підвищення ролі закону як у системі нормативно-правових актів, так і у всій правовій системі України. Саме закон має стати її системостворюючим фактором, виконувати роль гаранта справедливості й упорядкованості прав і свобод людини й громадянина.

Питання, пов’язані з аналізом місця закону в ієрархії нормативних актів не належать до числа обійдених увагою юридичною наукою. Проте переважна більшість праць, присвячених цим питанням, опублікована ще в радянський період нашої історії. Чимало теоретичних положень, сформульованих у той час, не втратили свого значення й понині. Проте сама проблема місця й ролі закону в ієрархічній структурі нормативних актів потребує переосмислення під кутом зору тих змін, які відбулися в правовій системі України за роки її незалежності, і насамперед — положень чинної Конституції. Це стосується, зокрема, таких питань як предмет закону, його співвідношення зі спорідненими поняттями “законодавчий акт”, “законодавство”, взаємозв'язок принципів верховенства закону і верховенства права, види законів, колізій між ними та їх причини, шляхи й способи їх розв’язання тощо.

Певні завдання в досліджуваній сфері постають також у зв’язку з активізацією взаємодії міжнародної й національної правових систем. Питання про співвідношення міжнародного й внутрішнього права, зокрема норм міжнародних договорів і норм закону та забезпечення їх гармонізації, набувають сьогодні принципово важливого практичного значення для розвитку правової системи України.

Теоретичною основою дослідження були фундаментальні теоретичні роботи вітчизняних і зарубіжних авторів. У роботі використані наукові праці дореволюційних теоретиків права, зокрема: М.Капустіна, М.Коркунова, А.Лопухіна, М.Лазаревського, Є.Спекторського і інших авторів.

Питанням теорії юридичного закону, класифікації законів, колізій в системі законодавства присвячені роботи вчених радянської доби, а саме: С.Алексєєва, І.Воронкової, А.Гузнова, С.Зівса, Р.Лівшица, О.Лук’янової, А.Міцкевича, Л.Морозової, Є.Назаренко, П.Недбайла, В.Нерсесянца, І.Самощенка, М.Сільченка, Ю.Тіхомірова, Л.Юзькова та інших.

Певні аспекти теорії закону, в тому числі правового законодавства України, питання делегованого законодавства в своїх працях аналізували сучасні вітчизняні дослідники: С.Бобровник, М.Воронов, А.Грищенко, Ю.Грошовий, П.Євграфов, А.Заєць, М.Козюбра, А.Колодій, В.Котюк, Л.Кривенко, О.Лисенкова, О.Мурашин, А.Олійник, Н.Онищенко, В.Опришко, В.Петришин, С.Погребняк, І.Процюк, П.Рабінович, М.Сірий, В.Стретович, В.Тацій, М.Цвік, В.Шаповал, С.Шевчук, Ю.Шемшученко, В.Щебельський та інші.

Деяким проблемам законотворчого процесу, значення, місця і ролі законодавства в політичному і економічному житті держави і суспільства були присвячені роботи зарубіжних авторів: С.Алексєєва, М.Власенка, Л.Дюгі, Г.Еллінека, В.Лазарева, А. Малька, М.Марченка, М.Матузова, А.Піголкіна, С.Полєніної, Л.Фуллера, Ф.Сулейманова, В.Тіхомірова, В.Хропанюка та інших.

Нормативна та емпірична база дослідження. Нормативну базу дослідження складають: Конституція та закони України, міжнародні договори України, підзаконні акти. Емпіричну базу дослідження складають: практика застосування Конституції та законів України, рішення Конституційного Суду України, періодичні видання, довідникова література.

Мета й завдання дослідження. Метою дослідження є з’ясування місця та ролі закону в системі нормативно-правових актів незалежної України в контексті положень чинної Конституції України, тенденцій розвитку законотворчості в європейських, зокрема постсоціалістичних, країнах та формування правової держави.

Ця мета конкретизована у комплексі науково-дослідних завдань, основними з яких є:

— дослідити зміну уявлень про закон та його роль у правовій системі в умовах розподілу влади та дії принципу верховенства права;

— уточнити у зв’язку з цим визначення загального поняття закону, розкрити його співвідношення із суміжними поняттями – “законодавство” і “законодавчий акт”;

— проаналізувати існуючі в літературі підходи до визначення критеріїв правового закону та запропонувати власне їх бачення;

— з’ясувати зміст принципу верховенства закону в умовах дії принципу верховенства права;

— спираючись на досягнення загальнотеоретичної правової думки та положення Конституції України , уточнити предмет закону та визначити його межі;

— окреслити напрями вдосконалення законотворчої діяльності та підвищення якості законів;

— проаналізувати існуючі в літературі критерії класифікації законів та визначити шляхи подальшого можливого розширення видів законів у правовій системі України;

— розкрити поняття і причини колізій у законах у сучасних умовах та намітити шляхи їх розв’язання.

Об’єктом дослідженняє закон як провідне джерело права України.

Предметом дослідженняє тенденції та перспективи функціонування й розвитку закону в системі нормативно-правових актів України в умовах формування демократичної, соціальної, правової держави.

Методологічна основа дослідження. В основу методології дослідження покладено комплексний підхід до аналізу місця й ролі закону в системі нормативно-правових актів України. Філософсько-методологічною основою дослідження є принципи, закони та категорії діалектики. Системний метод застосовувався, зокрема, при аналізі понять “закон”, “законодавство”, “законодавчий акт” і полягав у залученні категоріального апарату теорії систем. Герменевтичний метод використовувався для з’ясування смислу нормативно-правових актів, історико-правовий – при зверненні до генезису предмету дослідження.

1. Поняття, види і роль закону в системі джерел права України

Закон у широкому розумінні – це встановлені державою загальнообов’язкові правила. У власне юридичному значенні закон – це нормативно-правовий акт, прийнятий представницьким органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення народу (референдумом), що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має найвищу юридичну силу в системі законодавства України.

Конституційні закони – особливі нормативно-правові акти в системі українського законодавства, які за своїм політико-правовим змістом, предметом правового регулювання та юридичною силою займають після Конституції особливе місце, органічно розвивають, продовжують її.

Таким законам належить надзвичайно важлива роль у забезпеченні конституційного регулювання суспільних відносин. Вони є своєрідними супутниками Конституції і входять в систему конституційного законодавства. Їх спорідненість з Основним Законом полягає насамперед у тому, що в Конституції є безпосередня вказівка на необхідність видати той чи інший закон, який має розвивати ту чи іншу статтю. Таких законів досить багато.

До конституційних, або органічних законів відносяться також закони про органи державної влади – законодавчої, виконавчої і судової про статус Президента України; про політичні партії; територіальний устрій України; про місцеве самоврядування; власність; міжнародні договори; зовнішньоекономічну діяльність[11, c. 152].

1.1. Поняття закону

Закон — це, передусім, об'єктивність, те, що не залежить від волі і бажання людини, від її свідомості. Звичайно, мова не йде про юридичні закони, які сьогодні приймаються, а завтра — скасовуються. Якщо, наприклад, ми ведемо мову про закони збереження енергії та речовини чи про закон всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми зможемо їх скасувати чи свідомо загальмувати їхню дію. Це стосується також і об'єктивних законів розвитку суспільства, таких, зокрема, як залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи основного соціологічного закону про вирішальну роль способу виробництва у суспільному житті. Отже, найсуттєвішою ознакою закону буде те, що він відображає об'єктивний стан речей, об'єктивні зв'язки між речами, предметами, явищами.

Закон — це суттєве відношення, зв'язок між сутностями, який є:

1) об'єктивним; 2) необхідним; 3) загальним; 4) внутрішнім;

5) суттєвим; 6) повторювальним.

Можна виділити три групи законів: 1) окремі закони, притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо);

2) особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження);

3) загальні, універсальні закони (закони діалектики). Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Перші діють стихійно. Другі виявляються через свідомі дії людей. І це накладає певний відбиток на дію законів. Закони суспільства можуть ігноруватися, гальмуватися людьми тощо.

Суспільне життя підпорядковане певним об'єктивним законам, їх системі. Однак ці закони не рівнозначні. Одні діють завжди і скрізь, інші — лише в певний час і на певній стадії розвитку. Тому у філософії і розрізняють закони розвитку і закони функціонування суспільства.

Закони розвитку — це закони, які діють протягом усієї історії людства і характерні для соціальної форми руху матерії. До таких законів слід віднести закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному житті, про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості тощо. Закони розвитку визначають зміну стану суспільної системи у часі. Це масштабні закони. До них також належать основні закони діалектики, які виявляють свою дію і в суспільстві[16, c. 95-96].

Закони функціонування — це закономірні об'єктивні зв'язки, які діють у даний момент часу, на даному етапі розвитку суспільства, на певній його стадії. Скажімо, закон вартості діє лише за умов існування товарного виробництва. Закони розвитку і закони функціонування співвідносяться як загальне і особливе.

Є динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер — "так, а не інакше піде процес розвитку". У статистичних законах передбачення носять імовірний характер" — "може бути, а може ні". Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи, скажімо, соціальних колективів, соціальних груп, тощо. Вони не дають, звичайно, однозначних, достовірних передбачень, але є єдино можливими під час дослідження масових явищ випадкового характеру і відбивають діалектику необхідності та випадковості, їхнього взаємозв'язку.

Динамічний закон — закон класу явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон — закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повністю зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому сума законів розвитку окремих явищ, зв'язаних із сукупністю, не дає закону сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії виникають нові властивості, відмінні від тих, що були притаманні окремим явищам.

З категорією "закон" має зв'язок категорія "закономірність". Це — не тотожні поняття. Вони є однопорядковими, бо у них відображені необхідні, об'єктивні, загальні зв'язки, що існують в об'єктивній дійсності.

Але закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох законів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.

Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення.

Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що, по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв'язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується[20, c. 125-126].

Перш ніж дійти до узагальненого усвідомлення законів, що управляють розвитком суспільства й природи, людина навчилась сприймати закон більш вузько – як певне правило поведінки людей у суспільстві, встановлене чиєюсь свідомою волею чи як повторюваність явищ природи.

У більш пізній період еволюція закону призводить до того, що це поняття пов’язується з актами представницького органу законодавчої влади. Держава, таким чином, стає не тільки охоронцем права, а й активним його творцем. У зв'язку з цим виникає проблема співвідношення права і закону, яка залишається актуальною до цього часу. Поділяючи аргументи щодо того, що поняття "право" і "закон" не співпадають, не є однопорядковими категоріями, що закони держави не завжди відображають об'єктивний хід розвитку економічних, політичних та інших суспільних відносин, здобувач, разом з тим, вважає, що ці поняття не слід протиставляти. Закон, в силу притаманних йому властивостей, є однією з найдосконаліших і найефективніших форм виразу права, без якої уявити сучасне право неможливо.

Найважливіші ознаки закону: нормативно-правовий акт за змістом; конкретний законодавчий акт, який відрізняється від підзаконних актів за ознакою виключності суб’єкта законодавчої процедури; приймається вищим представницьким органом країни або громадянським суспільством (безпосередньо народом) у порядку референдуму; має вищу юридичну силу в системі нормативно-правових актів та загальнообов’язковість; містить у собі, як правило, первинні норми права; встановлює права та обов’язки громадян у відповідності до загальновизнаних цінностей людства; характеризується формальною визначеністю; приймається у суворій відповідності до конституції та раніше прийнятих законів; не потребує додаткового затвердження; може бути змінений тільки законом та перевірений на відповідність Конституції тільки Конституційним Судом України[22, c. 136-138].

1.2. Співвідношення права і закону

Соціальна цінність права реалізується в соціальній цінності окремих юридичних законів.

Коли закон має соціальну цінність? Тоді, коли він відповідає праву, адже право і закон — не те саме. Закон може бути двох видів: правовий і неправовий. Ще Тарас Шевченко мріяв про «праведний закон» в Україні, тобто про правовий, справедливий закон, підкреслюючи тим самим неправедність законів царської Росії для кріпаків і для пригноблених народів, що входили до її складу.

Правовий закон відповідає вимогам права, втілює справедливість. Проте будь-який закон — правовий чи неправовий — належним чином прийнятий, підлягає виконанню, доки він не скасований. У країнах із демократичним режимом (а такою є Україна) ця вимога не поширюється на явно злочинні розпорядження і накази (ст. 60 Конституції України).

У країнах із тоталітарним режимом неправових законів, постанов, наказів було і є чимало. Прикладом є фашистська Німеччина, у якій на підставі законів переслідувалися особи з політичних, расових і релігійних мотивів, скажімо, Закону «Про захист німецької крові та німецької честі» від 15 вересня 1935 р. На Нюрнберзькому процесі — судовому процесі у справі головних німецьких злочинців — винуватців Другої світової війни (відбувався 20.11.1945—01.10.1946) винні відповідали за злодіяння відповідно до міжнародного закону — Статуту Міжнародного трибуналу. Сторона, що їх захищала, заявила, що вони не несуть відповідальності, тому що як офіцери фашистської армії виконували «наказ» і закони своєї держави, діяли правомірно. Трибунал був іншої думки: «Вони виконували свавілля». Обвинувачі (одним із них був прокурор Української РСР Р. Руденко) не заперечували того, що підсудні не порушували юридичних актів своєї держави, однак самі акти були несправедливими, антиправовими, тому що суперечили природним правам людини, народів, людства — насамперед правам на життя, мир, свободу. Відповідно до Статуту Міжнародного трибуналу посадове становище підсудних, так само як і той факт, що підсудний діяв за розпорядженням уряду або за наказом начальника, не звільняє від відповідальності, коли йдеться про злочини проти людства[23, c. 215-216].

Можна навести приклад з історії законодавства СРСР, зокрема, періоду сталінського тоталітарного режиму. Постановою ЦВК СРСР «Про внесення змін до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік» від 1 грудня 1934 р. — були внесені зміни до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік про розслідування та розгляд справ про терористичні організації і терористичні акти проти працівників радянської влади. Ці зміни позбавляли обвинувачених права на захист, на касаційне оскарження вироків, на подання прохань про помилування. Слідство було обмежено десятьма днями, і вирок про вищу міру покарання підлягав виконанню негайно після його винесення.

Оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і його уявлення про право та справедливість. Відмінності правових і неправових законів має практичний результат — створення механізму контролю за змістом законів, їх відповідністю вихідним людським цінностям. За допомогою такого механізму скасовується закон, визнаний неправовим. У більшості розвинутих демократичних країн такий механізм існує. Він іменується конституційним контролем. В Україні його здійснює Конституційний суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції. Провідний принцип конституційного контролю виражається в такому — конституція країни втілює прийняті в цій країні уявлення про права людини, про справедливість, рівність, свободу, про механізм управління та здійснення державної влади. Таким чином, визнається, що конституція — це основний правовий закон, а всі інші закони можуть бути перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на відповідність праву. Якщо закон не відповідає конституції, він вважається неправовим і скасовується.

Звичайно, абсолютно правового ідеалу, що задовольняв би всіх, не існує. Практично неможливо об'єктивно визначити справедливість, оскільки немає механізму її вичленування. Конституція — це наближення до ідеалу, яке на даному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової, нарешті, загальнолюдської культури суспільства. Іншої вищої точки відліку для визначення правового або неправового змісту закону, крім конституції, немає. У питаннях про права людини такою точкою відліку є міжнародні акти про права людини. Кожний підготовлений парламентом закон має бути перевірений на предмет його відповідності цим актам[19, c. 249-250].

Отже, право і закон — не одне й теж. Проте було б неправильним протиставляти їх одне одному, вважати, що юридичні норми можуть існувати без вираження їх у законі та інших санкціонованих державою формах, говорити про їх несумісність або про те, що право взагалі незалежно від держави. Право завжди має форму вираження: основною з цих форм є закон.

1.3. Основні ознаки законів

Основні ознаки закону:

· закон являє собою різновид нормативно-правових актів (у їхній системі є закони й підзаконні акти) і як усякий інший нормативний акт містить норми права (загальні правила поведінки), адресовані відповідним суб'єктам права;

· закон приймається органом законодавчої влади (вищим представницьким органом державної влади) — парламентом країни або всенародним голосуванням (референдумом);

· закон приймається органом законодавчої влади в особливому процедурному порядку (стадії законотворчості), передбаченому Конституцією й регламентом парламенту (див. п.4 ст.82 Конституції України);

· закон у системі нормативно-правових актів (системі законодавства) має вищу юридичну чинність.

Згідно п.2 ст.8 Конституції України (Основного Закону України) — Конституція України має найвищу юридичну чинність. Вища юридична чинність закону вказує на його верховенство в системі правових актів, що також припускає, що підзаконні акти повинні відповідати законам (видаватися на основі й на виконання законів), у випадку невідповідності (або протиріччя) вони у встановленому порядку відміняються.

· закон регулює найбільш важливі (основні, найбільш значимі) суспільні відносини, які становлять предмет компетенції парламенту країни;

· закон у системі законодавства ставиться до числа найбільш стабільних нормативно-правових актів[10, c. 103-104].

1.4. Нормативно-правовий акт (закон) у системі джерела права

В єдиній ієрархічно побудованій системі джерела писаного права головне місце посідає нормативно-правовий акт (закон). Він має пріоритет щодо звичаю, узагальнення судової практики, внутрішньодержавних договорів. Закони регулюють приватну і публічну сфери суспільних відносин: найбільш важливі питання суспільного устрою, права і свободи громадян, структуру і організацію державної влади, закріплюють правове становище фізичних і юридичних осіб, відносини між ними.

Види законів:

• конституційні. Писані конституції мають вищу юридичну силу і складають основу правової системи — Конституція ФРН 1949 p., Конституція Італії 1947 p., Конституція Франції 1958 р. та ін.;

• звичайні (поточні) — кодекси, спеціальні закони, зведені тексти норм.

Не кожна країна континентальної Європи має у своєму розпорядженні спеціальні правові акти про юридичні джерела (форми) права (так звані закони про закони). Наприклад, в Італії керуються «Загальними положеннями про Закон» 1942 р., у яких наведені перелік і характеристика джерел права і процедур застосування законів. У загальному виді вказівки про нормативно-правові акти, що діють у державі, містяться в конституціях.

Відповідно до Конституції Франції, закони поділяються на органічні, фінансові, програмні. Органічні закони визначають порядок діяльності парламенту, кількість членів кожної із його палат, умови і порядок їх обрання, уточнюють і доповнюють положення Конституції і Конституційної ради та ін. Фінансові закони визначають прибутки і витрати держави. Програмні закони закріплюють цілі економічної і соціальної діяльності держави.

Слід зазначити, що основна (законодавча) функція парламенту Франції обмежена: значна частина питань в сфері законодавства віднесена до відання уряду[7, c.144-145].

В Іспанії, відповідно до її Конституції закони поділені на органічні і звичайні. Органічні закони мають велику юридичну силу. Вони визначають розвиток основних прав і свобод, закріплюють статути автономних співтовариств, що належать до загального виборчого права, та ін.

Важливе місце серед звичайних законів посідають кодекси.

Встановлено судовий контроль за конституційністю поточних законів.

Верховенство конституційних законів забезпечується спеціальними конституційними судами або верховними судовими органами. У ФРН це Федеральний конституційний суд, в Італії та Іспанії — Конституційний, суд у Франції встановлений поділ обов'язків між двома органами — Конституційною радою, до обов'язків якої входить стежити за конституційністю актів, що виходять із парламенту, і Державною радою, що здійснює контроль над конституційністю актів виконавчої влади (розгляд справ по скаргах про перевищення влади).

Як у конституціях, так і в інших законах континентальних країн перевагу в системі прав і обов'язків людини віддано правам.

Загальні норми міжнародного права мають перевагу перед внутрішньодержавними законами[3, c. 11-12].

2. Основні види законів

Закони як і інші нормативні акти можна розрізняти, наприклад, по характері дії в часі (постійні, тимчасові, дія яких припинено або продовжено). Є закони що мають пряме відношення до певного кола осіб (наприклад, ЗУ «Про міліцію»), поряд із законами загальнореспубліканської дії є закони регіональної дії (наприклад, закони про вільні економічні зони), їх можна розрізняти й по галузевій приналежності (цивільного, карного й т.д. права). Але, насамперед, у масиві законів важливо розрізняти їхні основні види:

По ролі й місцю в системі законодавства:

а) Конституція (закон законів).

Конституція України — Основний Закон України.

У деяких країнах немає Конституції (Ватикан, Саудівська Аравія, Оман), наприклад, у Саудівській Аравії Конституцією офіційно вважається Коран. В Англії немає писаної Конституції, але її роль виконує певна група законів.

б) Конституційні (основні) закони.

Термін «Конституційні закони» у законодавстві України відсутній, але в юридичній літературі це поняття зустрічається часто, однак відсутнє єдність думки про його особливості (утримування, функції).

Термін «Конституційний закон» (іноді — «органічний закон») відомий законодавству Франції, Італії й ін.

В Україні є підстави серед конституційних законів розрізняти:

· органічні (вносять зміни, доповнення в діючу Конституцію; включаються як органічна (невід'ємна) частина в текст Конституції; процедура їхнього прийняття аналогічна процедурі прийняття Конституції);

· номінальні (їхній перелік, організаційна назва (про Кабінет Міністрів, про вибори Президента й т.п.) передбачені Конституцією; будучи свого роду продовженням Конституції їхнього положення в текст Конституції не включаються; їхнє основне завдання — конкретизація (деталізація) певних норм Конституції);

· ординарні (на них є посилання в Конституції, але без визначення їхньої організаційної назви);

в) звичайні (прості, поточні) закони.

Приймаються відповідно до компетенції парламенту з питань не стосовним до предмета регулювання Конституцією й Конституційними законами.

Свої роль і місце в системі законодавства мають також закони, прийняті всеукраїнським референдумом, кодификационные закони, надзвичайні закони. В Україні чинність законів мають т.зв. Декрети Кабінету Міністрів України.

По суб'єктах видання:

· Закони України (приймаються Верховною Радою України);

· Закони колишнього СРСР.

Закони колишнього СРСР (як і підзаконні акти) застосовуються, якщо вони:

а) регулюють відносини, неурегульовані правом України;

б) не суперечать Конституції й законам України.

У федерації видаються: а) федеральні закони; б) закони суб'єктів федерації[1, c. 58-59].

2.1. Підзаконні нормативно-правові акти

Підзаконні нормативно-правові акти приймаються, видаються на основі й на виконання законів.

В Україні, по суб'єкті прийняття (видання) серед підзаконних нормативно-правових актів розрізняють:

— постанови Верховної Ради України;

— акти Президента України (укази, розпорядження);

— акти органів виконавчої влади:

а) Уряду України( постанови, розпорядження);

б) центральних органів виконавчої влади ( наприклад, акти міністерств);

в) місцевих органів виконавчої влади ( наприклад, розпорядження глав місцевих державних адміністрацій);

— контрольно-наглядових органів (наприклад, акти Генерального прокурора України);

— акти органів місцевого самоврядування ( рішення );

— і ін. [8, c. 194-195]

По характеру компетенції органа, що видав підзаконний акт, а також сфері його дії, звичайно розрізняють акти:

— загальні ( видаються органами загальної компетенції , діють у межах країни ): наприклад, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України (Уряду України);

— місцеві (видаються місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, діють у межах відповідної території ,наприклад, області, району);

— відомчі ( видаються органами спеціальної компетенції — відомствами, поширюються на структурні підрозділи, особи, що перебувають у системі адміністративного, службового, дисциплінарного підпорядкування даного відомства, тобто мають внутрішньовідомче значення ) : наприклад, акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

— локальні (корпоративні) — видаються органами керування корпорації (підприємства, установи, організації), мають внутрікорпоративна дія, тобто діють у межах даного підприємства, установи, організації; серед них є акти прийняті керівником, загальними зборами, виконавчими органом( наприклад, радою директорів) корпорації , акти матеріально-правові й процесуально-правові, прийняті самостійно (у рамках закону) або на основі типових нормативних документів ( у порядку їхнього розвитку, доповнення)[12, c. 10-11].

2.2. Види законів за значенням і місцем у системі законодавства

За значенням і місцем у системі законодавства закони можна поділити наступним чином:

1. Конституції — основні закони, які регламентують основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян.

Вони бувають двох видів:

• кодифіковані — становлять єдиний писаний основний закон (Конституція України, Конституція РФ, Конституція США та ін.). їх ще називають моноконституційними актами. Правда, Конституцію Франції 1958 p., яка є кодифікованою, не можна назвати моноконституційним актом, оскільки до Основного закону 1958 р. рішенням Конституційної ради прирівняні такі акти, як Декларація прав людини і громадянина 1789 р. і преамбула Конституції 1946 p.;

• некодифіковані — складаються з групи законів (Велика Британія, Швеція, Канада), предметом регулювання яких є особливий рід суспільних відносин, віднесений до конституційного права — основи суспільного і державного ладу, права і свободи громадян та ін. У Канаді — це конституційні акти 1867-1987 pp.: Конституційний акт 1982 p.; Хартія про права і Білль про права, ухвалені у ряді провінцій; Акт про Верховний суд, Антидискри-мінаційний акт та ін. Основний конституційний документ Канади говорить: «Ми хочемо мати конституцію, у принципі схожу на конституцію Великої Британії». А у Великої Британії немає єдиної писаної конституції, а є група конституційних законів (статутів) —Акт про парламент 1911 р., Акт про міністрів Корони 1937 р., Акт про місцеве врядування 1972 р. та ін,, які діють разом із судовими прецедентами і конституційними звичаями, іменованими конституційними угодами. Тому англійську конституцію називають конституцією змішаного типу. 2. Конституційні закони —

• закони, на які посилається конституція або необхідність ухвалення яких прямо передбачена чинною конституцією. Як правило, ці закони конкретизують окремі положення конституції або містять посилання на конституцію (виборча система, організація і проведення референдуму, організація і діяльність парламенту, президента, конституційного суду і т. ін.);

• закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції (див., наприклад, розділ XIII Конституції України).

Закон, яким вносяться зміни до конституції, відрізняється від закону, ухвалення якого передбачено чинною конституцією, і тим, що він після затвердження (ухвалення) набуває вищої юридичної чинності і стає складовою частиною конституції [17, c. 32-33].

На жаль, у Конституції України чітко не зазначений блок суспільних відносин, який регулюється конституційним законом. З аналізу Конституції України можна дійти висновку, що конституційним законом слід регулювати ухвалення великого Державного Герба і Державного Гімну України, опис державних символів (ст. 20), внесення змін до Конституції (ст. 155), рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ст. 111) і низку інших.

У Конституції Росії чітко визначений блок федеральних конституційних законів. До них віднесені закони, що регламентують надзвичайний стан (ст. 56), зміну статусу суб'єкта Федерації (ст. 66), опис і порядок використання Державного прапора, герба і гімну Росії (ст. 70), референдум (ст. 87), введення на території Російської Федерації або в окремих її місцевостях надзвичайного стану (ст. 88), порядок діяльності уряду Російської Федерації (ст. 114), встановлення судової системи Росії (ст. 118) та ін. (усього 15).

Конституційний закон відрізняється від інших законів такими ознаками:

а) юридичною чинністю;

б) предметом регулювання — особлива сфера;

в) порядком ухвалення — особлива процедура.

Як правило, конституційний закон ухвалюється кваліфікованою більшістю голосів (в Україні — 2/3, у Росії — 3/4).

3. Звичайні закони — регламентують певні і обмежені сфери суспільного життя відповідно до конституції. Це значна за кількістю і рухлива група законів, які приймаються простою більшістю голосів. Звичайні закони вельми різноманітні за змістом.

Найтиповішими за обсягом регулювання є такі види звичайних законів:

а) загальні закони — закони, що регламентують певну сферу суспільних відносин і поширюються на всіх.

Загальні закони можуть бути:

— кодифіковані (наприклад, Кримінальний кодекс, Цивільний кодекс та ін.);

— поточні (наприклад, Закон про вибори);

б) спеціальні закони — закони, що регламентують обмежену (спеціальну) сферу суспільних відносин і поширюються на частину населення (наприклад, закони про пенсії, про освіту, про міліцію та ін.).

4. Забезпечуючі (оперативні) закони — нормативно-правові акти, якими вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін. їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному підтвердженні, підтриманні системи норм, що містяться в інших окремих законах і міжнародних договорах, які регулюють найважливіші відносини і потребують негайного ухвалення. Це закони, що містять норми про норми. Наприклад, Закон України від 17 грудня 1997 р. «Про ратифікацію Конвенції 1990 року про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію прибутків, отриманих злочинним шляхом». До цієї групи законів можна віднести закони про правові акти з наведенням у ньому їх переліку і нормативних характеристик.

Забезпечуючі (оперативні) закони не можуть існувати поза іншими законами, тобто тими, що ними вводяться в дію, і міжнародними договорами, що потребують ратифікації[21, c. 116-118].

Види законів за строком дії:

1) постійні — закони, що діють без обмеження строку;

2) тимчасові — закони, що діють з обмеженням строку (наприклад, закони «Про оподатковування», «Про бюджет на 2001 рік»);

3) надзвичайні (як різновид тимчасових законів) — ухвалюються у певних, передбачених конституцією, ситуаціях і діють на період надзвичайного стану (наприклад, проголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної небезпеки, оголошення війни), їх особливість полягає в тому, що вони припиняють дію інших законів. Так, введення воєнного стану припиняє дію Кодексу законів про працю.

2.3. Види законів за суб'єктами законотворчості

Види законів за суб'єктами законотворчості:

— ухвалені громадянським суспільством (народом) у результаті референдуму;

— ухвалені законодавчим органом держави. Види законів за межами дії:

— закони України;

— закони Автономної Республіки Крим. Види законів за структурною формою:

— кодифіковані;

— некодифіковані.

До останніх примикають Зібрання законодавства, Зводи законів, які є актами такого виду систематизації законодавства, як консолідація.

Види законів за галузевою ознакою:

— конституційно-правові;

— цивільно-правові;

— адміністративно-правові тощо.

Є ще й міжгалузеві (комплексні) — про охорону здоров'я, освіту та ін.

Види законів за сферами суспільного життя:

— закони р галузі регулювання економіки;

— закони в галузі регулювання політики;

— закони в галузі регулювання соціальної сфери;

— закони в галузі регулювання військової сфери та ін. (див. Закон України «Про закони і законодавчу діяльність» — після його ухвалення).

Серед основних напрямків розвитку законодавства України можна виділити такі:

• розроблення нових законів, необхідність яких випливає з Конституції України;

• приведення поточних законів у відповідність до Основного Закону;

• адаптація поточних законів до норм європейського і міжнародного права [13, c. 47-48].

3. Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави

Саме поняття конституції в перекладі з латині означає встановлення, заснування, устрій. У Давньому Римі так іменували окремі акти імператорської влади.

Поява конституцій як основних законів держави пов'язана з розвитком буржуазних відносин, утвердженням у влади буржуазії, формуванням громадянського суспільства, виникненням буржуазної держави. Виключність конституції як правового документа полягає насамперед у тому, що у своїх кращих історичних зразках вона є актом не стільки держави, скільки громадянського суспільства. Саме породжені громадянським суспільством конституції і сьогодні є зразком для конституційної законотворчості молодих держав.

Перші акти конституційного типу були ухвалені в Англії, проте в ній відсутня конституція в звичайному розумінні цього слова: цілісний основний закон, який регулює як найважливіші сторони внутрішньої організації держави, суспільного устрою, так і права і свободи громадян. Якщо сучасна Велика Британія має некодифіковану конституцію, яку складають численні не пов'язані між собою акти, ухвалені з XIII по XX ст., то першою кодифікованою конституцією (що становить єдиний основний закон із внутрішньою структурою) можна назвати Конституцію США 1787 p., яка діє й сьогодні. В Європі першими писаними конституціями були конституції Польщі та Франції 1791 р. В Україні була розроблена, але не стала чинною Конституція Пилипа Орлика 1710 р.

Конституція України відповідно до її ст. 160 набрала чинності з дня її ухвалення Верховною Радою України — 28 липня 1996 р. Моментом вступу в дію Конституції України є оголошення результатів голосування за проект Конституції України в цілому на пленарному засіданні Верховної Ради України.

Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави, який має вищу юридичну чинність, через який (відповідно до багатовікового досвіду і прагнень народу) затверджуються основи суспільного і державного ладу і механізми їх дії, спрямовані на зміцнення держави і забезпечення прав і свобод громадян[9, c. 143-145].

Основні загальносоціальні ознаки (властивості) конституції:

1. Конституція має основний, установчий характер: закріплює основи суспільно-економічного ладу держави, її форму правління, форму національно-територіального устрою, організацію і систему державної влади і місцевого самоврядування, встановлює принципи їх функціонування, визначає основні права, свободи і обов'язки людини і громадянина, створює політико-правові умови формування структур громадянського суспільства, встановлює принципи законності та правопорядку.

2. Конституція має всеосяжний об'єкт регламентації та впливу. Так, Конституція України 1996 р. якісно відрізняється від попередньої Конституції УРСР обсягом регулювання широкого кола суспільних відносин — політичних, соціальних, духовно-культурних, закріпленням нового статусу особи і громадянина, суспільства і держави, органів державної влади і самоврядування, принципів роботи державного апарату та ін. Конституційні норми є вихідними (первинними), засадними началами для діяльності державних органів і посадових осіб, політичних партій, громадських організацій і громадян.

3. Конституція має народний характер: виражає інтереси громадянського суспільства (народу) і повинна служити йому. Вона є насамперед конституцією громадянського суспільства, а не лише держави.

4. Конституція має гуманістичний характер: розглядає права людини як найважливішу цінність безпосередньо для самої людини. У ній втілено світові стандарти прав людини, встановлено межі втручання держави у приватне життя громадянина, механізми забезпечення його прав і свобод. До основи визначення прав і свобод людини і громадянина в Конституції покладено поняття людської гідності.

Цінно, що Конституція України встановила непорушність гуманістичного принципу в майбутньому: при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинного законодавства не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22);

5. Конституція має реальний характер: фіксує фактично існуючу систему суспільних відносин, правопорядок, які склалися на момент її ухвалення.

6. Конституція має прогностичний характер: містить значний потенціал розвитку основних інститутів громадянського суспільства, демократичних інститутів публічної влади. В основу перспективної концепції Конституції України покладено досягнення вітчизняної та світової конституційно-правової думки і практики, наприклад, побудова демократичної, соціальної, правової держави. Конституція є своєрідним політико-юридичним путівником, компасом суспільних відносин.

7. Конституція має найстабільніший характер порівняно з іншими законами [5, c. 15-16].

Юридичні ознаки (властивості) конституції як основного закону:

1. Конституція є актом найвищої юридичної сили (верховний акт). На її основі мають прийматися закони та інші нормативно-правові акти, а також укладатися та ратифікуватися міжнародні договори.

2. Конституція становить базу для поточного законодавства і формування правової системи держави. Поточне законодавство розвиває положення конституції. Як юридична база законодавства конституція — серцевина всього правового простору країни, виток формування її правової системи, орієнтир її вдосконалення. її верховенство в національній правовій системі полягає у визначенні взаємозв'язку і узгодженості напрямків розвитку правової культури, юридичної практики й інших ланок правової системи, стимулюванні гармонізації галузей права і систематизації законодавства.

3. Конституція містить норми прямої дії, які відповідають основним стандартам сучасного міжнародного права і не потребують будь-яких додаткових законів і постанов для 'їх застосування. Пряма дія конституції властива не лише Конституції України, але й Конституції Автономної Республіки Крим (ухвалена в 1998 p., набрала чинності в 1999 p.), норми якої є нормами прямої дії в межах її території. Пряма дія Конституції служить гарантом охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина.

Так, Конституція України гарантує громадянам право звертатися до судових органів країни для захисту своїх інтересів (ст. 8), а також до відповідних міжнародних організацій. Для реалізації ст. 55 Конституції України, яка гарантує право на оскарження в суді дій будь-яких посадових і службових осіб без обмежень, не потрібно звертатися до спеціального закону.

4. Конституційні норми мають вищий ступінь нормативної концентрації та ціннісної орієнтації, ніж суміщена дія конституційних і поточних норм. Конституційні норми не розчиняються в комплексі останніх, а мають визначальне значення в нормативній регламентації суспільних відносин.

5. Конституція має особливу процедуру ухвалення і зміни. Для Конституції України вона визначена в розділі XVIII (2/3 кваліфікованої більшості).

6. Конституція має складний дворівневий механізм власної реалізації: а) рівень реалізації конституції в цілому; б) рівень реалізації її конкретних норм.

Суворе і точне дотримання конституції — найвища норма поведінки всіх громадян, громадських об'єднань, комерційних організацій, державних органів і посадових осіб.

Саме конституція, конституційні норми, а також зміни та доповнення, що вносяться до них, складають теоретичну конституцію країни (наказує те, що має бути). Вона може як збігатися, так й розбігатися з фактичною конституцією або конституцією у матеріальному сенсі (те, як є насправді)[18, c. 67-69].

Висновки

Закони – нормативні акти, що приймаються найвищими представницькими органами державної влади країни за певною процедурою, що мають вищу юридичну силу та містять первинні норми для регулювання різних груп суспільних відносин. Від інших нормативних актів (указів, ухвал, наказів, рішень) закони відрізняються рядом істотних ознак. По-перше, закони приймаються тільки найвищими представницькими органами держави (парламентами), створюючими законодавчу гілку влади. Закони не можуть в сучасних державах прийматися главою держави, а також органами, що входять в систему виконавчої або судової влади. По-друге, конституцією країни, регламентами законодавчих органів чітко визначається порядок ухвалення законів. Він включає вказівку на коло осіб, що мають право виступати із законодавчою ініціативою; стадії обговорення проекту закону, процедуру голосування і визначення його підсумків. Чітко визначений також порядок підписання, публікації і набуття чинності прийнятих законів. По-третє, закон містить початкові юридичні норми, які закріплюють найбільш важливі, основні елементи регульованих правом відносин. Норми закону складають початкову базу для підзаконних нормативних актів, які детально регулюють конкретні групи суспільних відносин. Нарешті, закон в системі нормативних актів володіє найбільшою (вищою) юридичною силою. Закону за змістом повинні відповідати все інші нормативні акти. Якщо підзаконний акт, навіть прийнятий главою держави, суперечить нормам закону, то діють і застосовуються правила, передбачені законом. Залежно від ролі в системі нормативних актів, закони підрозділяються на конституцію (основний закон), що закріплює основи суспільного і державного ладу країни, конституційні закони, що безпосередньо доповнюють норми конституції, і решту поточних (звичайних) законів. У федеральній державі закони також підрозділяються на федеральні закони і закони суб'єктів федерації.

Закон як нормативний акт пройшов довготривалий шлях свого становлення й розвитку – від його розуміння як певного правила поведінки людей, встановленого чиєюсь свідомою волею, до визнання закону як акта, що приймається органом законодавчої влади (або ж референдумом), регулює найважливіші суспільні відносини і має вищу юридичну силу. “Закон” потрібно відрізняти від інших споріднених із ним понять – “законодавство” і “законодавчий акт”.

Найбільш науково обґрунтованим є розуміння законодавства як сукупності законів, але таке розуміння можливе нині виключно на теоретичному рівні. Практично ж терміном “законодавство” (у тому числі Конституцією України) охоплюються як закони, так і основані на них підзаконні нормативні акти, а також нормативні акти СРСР, що не втратили чинності.

Поряд із поняттям “закон”, “законодавство” має право на існування також поняття “законодавчий акт”, яким окрім законів охоплюються акти делегованої законотворчості – декрети Кабінету Міністрів України, видані відповідно до статті 97¹ Конституції України 1978 року, та укази Президента України, видані ним у порядку реалізації пункту 4 розділу ХV “Перехідні положення” чинної Конституції України. Незважаючи на їх недоліки та відмінності у природі (зокрема, щодо юридичної сили), ці акти мали певне позитивне значення для становлення правової системи незалежної України, оскільки дозволяли оперативніше реагувати на зміни у сфері економіки, які відбуваються нині в Україні.

Не всі закони та інші нормативно-правові акти є правовими за своїм змістом. Найважливішим предметним критерієм правового закону є невід’ємні, невідчужувані права людини. Вони є безпосередньо діючим правом і можуть застосовуватися всупереч закону, якщо він ігнорує, безпідставно обмежує права людини. Реальне життя правового закону можливе лише в умовах правової держави.

Список використаної літератури

1. Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій "Право для України". — Львів: Фонд "Право для України", 1997. — 198 с.

2. Волинка К. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. — К.: МАУП, 2003. — 238 с.

3. Дутка Г. І. Закон в ієрархічній системі нормативно-правових актів // Науковий вісник Чернівецького університету. – Серія “Правознавство”, 1999. — Вип. 70. – с. 11 – 16.

4. Дутка Г. І. Предмет закону // Право України. – 2001. — № 4. — с. 98 – 101.

5. Дутка Г. І. Проблеми законотворчості на сучасному етапі // Держава і право. – 2001. – Вип.10. – с.13 — 17.

6. Дутка Г. І. Проблеми колізійності законодавства України та шляхи їх розв’язання // Вісник Запорізького юридичного інституту . – 2001. – № 4 (17). – с.316-323.

7. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; За ред. М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришин. — Х.: Право, 2002. — 427 с.

8. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Укр. держ. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова; За ред. В.В.Копєйчикова. — К.: Юрінком, 1997. — 317 с.

9. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. — К.: Кондор, 2006. — 475 с.

10. Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. — 3-тє вид., змін. і доп.. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 243 с.

11. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. — К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. — 355 с.

12. Овчаренко І.М. Роль закону на етапі створення сучасної держави // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. Вип. 1: Матеріали наукової конференції молодих учених Університету внутрішніх справ. – Харків: УВС, 1996. – С. 10-12.

13. Овчаренко І.М. Місце конституційних законів у системі законодавства України // Вісник Запорізького юридичного інституту, 1999. – №4. – С. 46-51.

14. Овчаренко І.М. Лобізм – реальність сучасного процесу законотворення // Вісник Університету внутрішніх справ, 1999. – Вип. 7. – Ч. 3. – С. 55-58.

15. Овчаренко І.М. Шляхи розвитку кодифікаційного законодавства в Україні // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики. Матеріали міжнародної науко-во-практичної конференції. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1999. – С. 182-183.

16. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 174 с.

17. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 89 с.

18. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. "Правознавство"/ Петро Рабінович,. — К., 1993. — 172 с.

19. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. — Харків: Еспада, 2006. — 775 с.

20. Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос,. — Суми: Університетська книга, 2005. — 536 с.

21. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А. М. Колодій , В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 367 с.

22. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України; Упор. Людмила Шестопалова,. — К.: Прецедент, 2004. — 223 с.

23. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 685 с.