Вплив громадськості на прийняття нормативно-правових актів державними органами управління
Однією з основних передумов у досягненні сталого розвитку є забезпечення участі широких верств населення у процесі прийняття державою управлінських рішень. У Конституції України закріплено, що український народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Також Основний Закон України гарантує громадянам право брати участь в управлінні державними справами, направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів.
Після проголошення Україною незалежності відчувається сприяння свободі слова та обмеженню цензури на українському телебаченні та у ЗМІ.
Об´єктом аналізу цієї статті є загальні юридичні умови підтримки участі громадськості у прийнятті нормативно-правових рішень органами виконавчої влади; практична участь у прийнятті державних рішень у розробці політики на національному і місцевому рівнях.
Для кращого розуміння ситуації, що склалась в Україні, необхідно розглянути досвід зарубіжних країн у сфері залучення громадських інституцій до прийняття рішень органами управління. Ступінь залучення громадськості до нормотворчого процесу органів управління у зарубіжних країнах є відмінним, що зумовлюється як політико-правовими традиціями конкретної країни, так і сучасним рівнем розвитку громадянського суспільства та демократії. Тут можна відзначити певну градацію: від широкої участі громадськості у прийнятті нормативних актів управління до повної її відсутності чи навіть кулуарності розробки цих актів виключно в межах адміністративного органу.
Першу групу очолюють Сполучені Штати Америки. У цій державі на рівні закону — прийнятого у 1946 р. Акта про адміністративні процедури — закріплено обов´язки адміністрації щодо залучення громадськості до розробки нормативних актів управління. Відповідно до § 553 цього документа орган управління, який має намір прийняти нормативно-правовий акт, зобов´язаний опублікувати у спеціальному урядовому виданні «Федеральний реєстр» повідомлення про цей намір, подавши у ньому:
• інформацію про час, місце та характер відкритих слухань з розробки акта;
• посилання на орган, під чиїм наглядом пропонується цей акт;
• умови та зміст пропонованого акта або ж опис включених до нього тем і питань [1].
Після публікації такого повідомлення усі зацікавлені особи: асоціації підприємців, громадські та профспілкові організації, а також окремі громадяни, можуть надіслати до суб´єкта нормотворення свої пропозиції та зауваження щодо доцільності та змісту пропонованого акта. Органи публічного управління не зобов´язані враховувати усі пропозиції, адже вони можуть і суперечити одна одній. Проте нерідко висловлені представниками громадськості міркування беруться до уваги і значною мірою впливають на зміст майбутніх нормативних актів.
Останнім обов´язковим етапом процедури розробки і прийняття органами публічного управління нормативних актів у США є публікація їх остаточного варіанта з детальним поясненням причин їх прийняття. Після цього уповноважений орган витрачає гроші на його роз´яснення, статті в газетах, виступи по телебаченню. В усі підприємства чи організації, яких стосується прийнятий нормативно-правовий акт, надсилаються листи [2].
З окресленого порядку Актом про адміністративні процедури встановлені певні винятки. Зокрема, уповноважені органи не зобов´язані дотримуватись такого порядку у випадку прийняття внутрішньоорганізаційних актів, що визначають структуру та функції самого органу чи його структурних підрозділів. Крім того, винятком є випадки, коли суб´єкти нормотворення вважають, що у завчасному повідомленні та публічному розгляді актів немає практичної потреби або це суперечить суспільним інтересам. Проте в таких ситуаціях органи управління під час прийняття актів зобов´язані зазначити причини, з огляду на які не відбулось їх публічне обговорення [1].
Закріплена американським законодавством процедура прийняття нормативних актів ставить за мету якнайширше врахування публічних інтересів. Тому її слід вважати позитивним досвідом, який, однак, значно менше застосовується в інших розвинених країнах.
Так, у Великій Британії подібний загальний порядок опублікування та обговорення нормативних актів управління існував з 1893 р. до 1946 р., проте був скасований Законом про акти делегованого законодавства. На сьогодні така процедура встановлена лише в окремих сферах спеціальними законами. Наприклад, Фабричний закон 1961 р. зобов´язує адміністрацію заздалегідь сповістити громадськість про плановане прийняття акта, надати заінтересованим особам можливість висловити свою думку, провести слухання у справі. Понад те, участь зацікавлених суб´єктів у розробці та прийнятті нормативних актів управління врегульовується у Великій Британії дещо по-іншому: спеціальними законами нерідко передбачається створення незалежних дорадчих комітетів за участю представників громадськості, які попередньо розглядають проекти актів відповідних відомств [3].
Подібним до британського є досвід Японії. По-перше, під час прийняття нормативних актів управління важливе значення там має думка, що висловлюється з цього приводу консультативними колегіями, які формуються при органах управління. До їх складу входять відомі політичні діячі, представники підприємницьких кіл, учені.
І, по-друге, спеціальними законами може встановлюватись обов´язок відповідних відомств не лише створювати такі консультативні колегії, а й провести публічні слухання з приводу прийняття нормативного акта управ-
ління. Проте, як зазначає А. Козирін, не варто переоцінювати реальний вплив цих процедур на прийняття управлінських актів. На його думку, їх основне призначення зводиться до формальної демократизації механізму адміністративного нормотворення [3].
Міжнародно-правове регулювання участі усіх заінтересованих осіб у процедурах розробки і прийняття нормативних актів управління стосується лише окремих груп суспільних відносин. Яскравим прикладом тут є ратифікована Україною 1999 р. Оргуська конвенція Європейської економічної комісії ООН «Про доступ інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля». Відповідно до її положень кожна держава повинна докладати зусиль для сприяння ефективній участі громадськості на відповідному етапі, доки залишаються можливості вибору, в підготовці державними органами нормативних положень, які мають безпосередню виконавчу силу, та інших загальноприйнятих юридичних правил, обов´язкових до виконання, які можуть істотно впливати на навколишнє середовище. З цією метою:
• визначаються строки, достатні для забезпечення ефективної участі;
• проекти правил публікуються або доводяться до відома громадськості іншими способами;
• громадськості надається можливість висловлювати свої зауваження безпосередньо або через представницькі консультативні органи.
Результати такої участі громадськості повинні максимально враховуватись під час прийняття остаточного варіанта нормативного акта управління [4].
В Україні, як, зрештою, в усіх інших державах пострадянського простору, демократичні процедури адміністративного нормотворення донедавна були практично відсутні, адже у СРСР навіть закони реально розроблялись та приймались у вузькому колі вищих урядовців, а потім їх формально одностайно затверджували на засіданні відповідного органу державної влади. Зі зміною політичної системи процедура прийняття законів стала більш прозорою та демократичною, проте це не стосувалось загальнозобов´язуючих нормативних актів, що видавались органами виконавчої влади як центрального, так і місцевого рівня. І лише нещодавно справа зрушилась.
Юридичні норми, що передбачають участь громадськості у висловленні пропозицій до майбутніх нормативних актів управління, містяться у таких правових актах: Тимчасовому регламенті Кабінету Міністрів України, затвердженому постановою КМ України 5 червня 2000 р., і Типовому регламенті місцевої державної адміністрації із змінами, затвердженими постановою КМ України 13 березня 2002 р. Проте формулювання у цих актах дещо відрізняються від аналізованого Порядку підготовки проектів регуляторних актів. Зокрема, у п. 51і Типового регламенту місцевої державної адміністрації зазначено, що проект розпорядження, який зачіпає інтереси населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці, має важливе соціально-економічне значення для її розвитку, може бути внесений на публічне обговорення на будь-якому етапі його підготовки шляхом опублікування проекту розпорядження у друкованих ЗМІ або доведення до відома населення іншими засобами [5]. Отже, органи виконавчої влади, що його розробляють, не мають прямого обов´язку виносити на публічне обговорення для внесення відповідних пропозицій проекти актів управління навіть за наявності зазначених обставин, а лише передбачену правовою нормою можливість — право це зробити. Фактично це питання віднесено до сфери адміністративного розсуду уповноважених суб´єктів нормо-творення та їх посадових осіб. Подібне положення про можливість винесення на публічне обговорення проекту нормативного акта було також передбачене Законом «Про нормативно-правові акти», який не набув чинності через накладене Президентом України вето.
На сьогодні перед українською владою стоїть нагальне завдання щодо прийняття нормативно-правових актів, які мають забезпечити прозорість діяльності органів виконавчої влади, як центральних, так і місцевих, перед суспільством.
На цей момент існують суттєві законодавчі упущення, які ускладнюють здійснення громадського контролю за діями посадових осіб. Зокрема, йдеться про недосконалість Закону України «Про інформацію», що є базовим у визначенні права громадян на отримання інформації. У Законі чітко не визначено критерії, за якими обмежується доступ громадян до інформації, відсутні терміни інформування органами влади громадськості про свою діяльність.
Як засвідчив зібраний фактологічний матеріал, урядові структури мають досить розвинену організаційну інфраструктуру та людські ресурси для реалізації участі громадськості у прийнятті екологічно значущих рішень. Поруч із цим слід визнати малу вагомість державної фінансової підтримки діяльності громадських екологічних організацій, відсутність у нормативно-правових актах, що регулюють участь громадських організацій у виконанні державних замовлень, самої норми участі громадськості.
Усвідомлення людьми своїх прав відбувається за умови, що вони проінформовані про них. Якщо ж люди не знають про свої права або знають про них поверхово, ці права не будуть реалізовані. Тому проблема права людини на безпечне природне довкілля безпосередньо входить у простір проблеми правової культури.
Проте відсутність системного підходу до розробки і впровадження в українські реалії механізмів включення громадянина в управлінський процес, починаючи з рівня локального і завершуючи загальнодержавним, спричиняє нестабільність у розвитку окремих форм участі, необізнаність населення щодо права участі в управлінні.
Важливим стратегічним напрямом є стимулювання державою поширення практики залучення населення. У правовому полі склалася ситуація, коли законодавчо громадяни наділені правами, проте неузгодженість механізмів реалізації цих прав посилюють кризу участі населення в управлінні, сприяють подальшій бюрократизації місцевих органів влади.
Як показують соціологічні дослідження, обізнаність українських громадян зі своїми правами та свободами є досить низькою. За даними загальнонаціонального опитування половина населення України визнала, що лише частково знала свої права і свободи, а 14 % взагалі нічого не знали про них. Із нормативних документів, що закріплюють права та свободи, респонденти найчастіше згадували Конституцію України.
Отже, один із найважливіших чинників, які обмежують можливості впливу громадськості на політичний процес, — це низький рівень поінформованості громадськості стосовно існуючих механізмів їхнього впливу на процес формування, реалізації та оцінки політики.
Громадськість своєю участю може по-різному впливати на прийняття рішень різними шляхами. Різноманітність і вагомість внеску громадськості допомагає тим, хто приймає рішення визначати оптимальні варіанти, прораховувати наслідки та підходи під час з´ясування проблеми; накопичувати нові соціальні, економічні та екологічні знання; інтегрувати екологічну та соціальну свідомість у процес прийняття рішень; виробляти рішення, які є прозорими, законними та екологічно дружніми; управляти соціальними конфліктами між різними зацікавленими сторонами та групами інтересів уже на ранній стадії, коли досягнення компромісу залишається реальним.
Проте доступ громадськості до участі матиме результат лише у тому випадку, коли результати цієї участі використовуються для вирішення проблеми та визначення результатів процесу відкритого обговорення.
Зміцнити довіру громадян до приписів підзаконних нормативно-правових актів, скоротити кількість звернень до компетентних органів державної влади з метою скасування положень цих джерел права неможливо без адекватних зусиль на стадії формування їх змісту, опрацювання і запровадження в дію відповідних знань і навичок в осіб, які займаються нормопроектуванням, створюють норми права, що конкретизують і розвивають правила законів.
З метою доведення до відома населення нормативно-правових актів, що пройшли державну реєстрацію в органах юстиції, й недопущення застосування нечинних актів Мін´юстом України та його територіальними органами забезпечується ведення довідкової системи «Регіональний реєстр», до якого заноситься інформація стосовно зареєстрованих нормативно-правових актів та актів, у державній реєстрації яких відмовлено або рішення про державну реєстрацію яких скасовано.
Також значний рівень корумпованості влади об´єктивно ускладнює реалізацію права громадськості на доступ до об´єктивної інформації, на участь у прийнятті значущих рішень.
Створення державного апарату незалежної України тісно пов´язане з появою утворень усередині влади, які виникають на уламках командної адміністративно-радянської системи й отримують доступ до фінансових ресурсів завдяки належності до державного управління.
Головна небезпека таких утворень для українського суспільства полягає у тому, що представники їх дістали безпосередній та фактично неконтрольований доступ у сфері прийняття і втілення рішень державного значення. У новому державному табелі про ранги відбулася трансформація підвалин соціального статусу: авторитет людини, наділеної певною адміністративною владою, був заміщений авторитетом власника і розпорядника державних ресурсів, зокрема природних.
За даними міжнародних організацій Україна в рейтингу корумпованості щороку замикає сотню країн серед 159 країн. А це зовсім не відповідає очікуванням і законним інтересам пересічних громадян. Результати опитування громадської думки свідчать, що українські громадяни вважають найкорумпованішими державними органами міліцію, суди і митницю. Українські політики є корумпованими переважно через поєднання багатьма посадовцями органів влади політичної діяльності та бізнесу. Тому поширеність корупції у країні практично не скорочується, що негативно впливає на всі сфери суспільного життя.
За рекомендацією Парламентської Асамблеї Ради Європи для забезпечення чіткої координації дій у процесі боротьби з корупцією Україні потрібно розробити й ефективно впровадити в життя Національну стратегію і План дій щодо боротьби з корупцією. Основним завданням органів виконавчої влади є забезпечення системного підходу до подолання корупції, що передбачає вдосконалення майже 100 нормативно-правових документів, зокрема галузевих.
Для забезпечення та законодавчого закріплення участі громадськості у прийнятті нормативно-правових актів Розпорядженням КМ України від 22 квітня 2009 р. № 448-р була схвалена Концепція проекту Закону України «Про вплив громадськості на прийняття нормативно-правових актів».
Метою зазначеної Концепції є визначення шляхів урегулювання суспільних відносин, пов´язаних з впливом громадськості на прийняття органами державної влади нормативно-правових актів. Також передбачається законодавче закріплення інституту лобіювання — організації професійних лобістів, лобістських об´єднань, діяльність яких спрямована на реалізацію легітимних інтересів осіб шляхом цілеспрямованого впливу на органи державної влади, їх посадових і службових осіб з метою прийняття соціально необхідних нормативно-правових актів. Діяльність лобістів є невід´ємною складовою частиною сучасного політико-правового процесу в демократичному суспільстві.
Лобісти та лобістські об´єднання виконують важливу функцію посередників між громадянами, інститутами громадянського суспільства, суб´єктами господарювання й органами державної влади, інформуючи зазначені органи про інтереси різних соціальних груп населення, стан справ у різних сферах суспільного життя. Лобіювання виконує функцію організаційного упорядкування плюралізму суспільних інтересів.
Водночас відсутність в Україні унормованих правових механізмів впливу громадськості на прийняття органами державної влади рішень створює передумови для існування такого явища, як квазілобіювання, що посилює існуючі в суспільстві та державі корупційні ризики і загрози. Це, у свою чергу, зумовлює виникнення ряду проблем у сфері правового регулювання відносин громадян, інститутів громадянського суспільства, суб´єктів господарювання й органів державної влади, їх посадових і службових осіб, які потребують нагального вирішення, а саме:
відсутність нормативно-правового регулювання методів лобіювання, що сприяє розвитку таких форм впливу на прийняття рішень та нормативно-правових актів органами державної влади, їх посадовими і службовими особами, які мають ознаки корупції та корупційних діянь, злочинів у сфері службової діяльності. Через нелегітимний характер лобіювання, відсутність взаємного контролю заінтересованих осіб факти відповідних діянь мають латентний характер і не можуть бути доведені;
• відсутність прозорості прийняття органами державної влади, їх посадовими і службовими особами рішень і нормативно-правових актів, що не дає змоги громадянам чітко визначити коло осіб, заінтересованих у прийнятті таких актів, в який спосіб та на яких суб´єктів здійснюється відповідний вплив, обсяг фінансових витрат, спрямованих на їх реалізацію;
• поширення неправових форм впливу заінтересованих осіб на судові та правоохоронні органи, що є неприпустимим;
• деформація суспільної думки про лобіювання як неправове явище, що негативно позначається на правосвідомості громадян.
Завданнями прийнятої Концепції є:
• забезпечення реалізації конституційного права громадян брати участь в управлінні державними справами, зокрема шляхом визначення правових основ лобіювання;
• запровадження нового правового механізму впливу громадян, інститутів громадянського суспільства та суб´єктів господарювання на органи державної влади, їх посадових і службових осіб, спрямованого на забезпечення прийняття (участі у прийнятті) ними нормативно-правових актів шляхом визначення засад лобістської діяльності, яка розглядається як професійна діяльність лобістів та лобістських об´єднань, зареєстрованих і акредитованих у встановленому законом порядку;
• сприяння активному залученню громадян, інститутів громадянського суспільства та суб´єктів господарювання до процесу прийняття нормативно-правових актів;
• посилення прозорості та ефективності діяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб;
• установлення комплексного правового механізму здійснення контролю за лобіюванням;
• мінімізація проявів корупції, корупційних діянь і злочинів у сфері службової діяльності у процесі прийняття (участі у прийнятті) органами державної влади, їх посадовими і службовими особами нормативно-правових актів;
• сприяння запровадженню нових наукових і освітніх програм, спрямованих на підготовку професійних лобістів.
Приєднання України до Конвенції ООН проти корупції, Кримінальної конвенції Ради Європи про боротьбу з корупцією та Додаткового протоколу до неї зумовлює підготовку і прийняття окремого Закону України «Про вплив громадськості на прийняття нормативно-правових актів».
У зазначеному законопроекті необхідно передбачити предмет правового регулювання і сферу застосування цього Закону, визначити мету, завдання, суб´єктно-об´єктний склад правовідносин, які урегулюються цим Законом; визначити принципи функціонування лобістів та лобістських об´єднань в Україні, гарантії їх діяльності; форми і методи лобістської діяльності, їх відмінність від цілеспрямованого впливу заінтересованих осіб на органи державної влади, їх посадових і службових осіб, який має ознаки корупції, корупційних діянь і злочинів у сфері службової діяльності, зокрема під час розроблення і прийняття нормативно-правових актів; визначити права, обов´язки та правила доброчесної поведінки лобістів та інших учасників правовідносин, пов´язаних з лобіюванням; установити законодавчі обмеження лобістської діяльності; визначити порядок утворення та організації діяльності лобістських об´єднань, правила акредитації в органах державної влади лобістів з метою провадження ними лобістської діяльності; визначити порядок оприлюднення інформації, пов´язаної з провадженням лобістської діяльності; визначити порядок здійснення державного та громадського контролю за провадженням лобістської діяльності; відповідальність учасників правовідносин, пов´язаних з лобіюванням, у разі порушення ними норм Закону.
З прийняттям зазначеного Закону прогнозується врегулювання правових основ забезпечення впливу громадськості на прийняття органами державної влади нормативно-правових актів та порядку провадження лобістської діяльності, яке дасть змогу:
• оптимізувати діалог між суспільством і державою, забезпечити враховування під час прийняття нормативно-правових актів інтересів громадян, інститутів громадянського суспільства та суб´єктів господарювання;
• забезпечити рівні права громадян, інститутів громадянського суспільства та суб´єктів господарювання щодо впливу на органи державної влади, їх посадових і службових осіб під час прийняття (участі у прийнятті) ними нормативно-правових актів;
• посилити прозорість та ефективність діяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб, активізувати взаємодію зазначених органів з громадянами, інститутами громадянського суспільства та суб´єктами господарювання; мінімізувати кількість правопорушень, які мають ознаки корупції, корупційних діянь і злочинів у сфері службової діяльності шляхом запровадження комплексного механізму здійснення контролю за провадженням лобістської діяльності.
Також уже розроблено проект Закону України «Про нормативно-правові акти», в якому регулюються питання участі громадськості у прийнятті нормативних актів органами влади.
Зокрема, ст. 33 закріплює поняття нормотворчої пропозиції, зазначаючи, що це — вмотивоване подання щодо необхідності прийняття (видання) нормативно-правового акта, внесення до нього змін або визнання його таким, що втратив чинність. З нормотворчими пропозиціями мають право звертатись фізичні та юридичні особи безпосередньо до суб´єктів нормотворення або через суб´єктів нормотворчої ініціативи чи за їх підтримки. Безпосереднє звернення до суб´єкта нормотворення з нормотворчою пропозицією встановлює обов´язок такого суб´єкта дати належну відповідь суб´єкту нормотворчої пропозиції.
Крім того, ст. 48 закріплює порядок винесення проекту нормативно-правового акта на обговорення громадськості, закріплюючи, що проект нормативно-правового акта, який стосується прав, свобод і законних інтересів громадян, питань суспільно-економічного розвитку держави, виноситься на обговорення громадськості шляхом його розміщення на офіційних веб-сторінках органів державної влади або опублікування у друкованих З МІ чи доведення до відома громадськості в інший спосіб. Пропозиції та зауваження, що надійшли у процесі обговорення громадськістю проекту нормативно-правового акта, розглядаються його розробниками, органами, яким доручено доопрацювання проекту, узагальнюються, враховуються під час доопрацювання або передаються нормо-творчим органам для прийняття відповідного рішення [6].
Отже, аналіз зарубіжного та національного законодавства, що стосується процесу розробки і прийняття нормативних актів управління, дає підстави для таких висновків:
• оскільки нормативні акти, що приймаються органами публічного управління, є обов´язковими до виконання, демократичні держави повинні гарантувати певний рівень участі представників громадськості у цьому процесі;
• здебільшого законодавством зарубіжних країн не передбачено загального порядку обов´язкового залучення представників громадськості до процесу прийняття нормативних актів управління;
• процедура обов´язкової участі громадськості в зазначеному процесі в різних формах закріплена спеціальними законами зарубіжних країн, що стосуються окремих сфер суспільного життя (певні види підприємницької діяльності, охорона навколишнього природного середовища тощо);
• Україна робить перші кроки на шляху демократизації адміністративного нормотворення, але цю роботу слід продовжувати, а відповідні процедури врегулювати не лише на рівні підзаконних правових актів, а й закону.
ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ
1.Школик А. Участь громадськості в процесі прийняття нормативних актів управління // Юриспруденція. — 2004. — № 5.
2.Деркач І. Адміністративне право США // Український правовий часопис. — 1998. — № 3. — С. 50.
3.Административное право зарубежных стран. — М., 1996. — 229 с.
4.Козак 3., Тустановська І. Доступ до правосуддя з питань довкілля. — Л., 2002.
5.Офіційний вісник України. — 2002. — № 12.