Вступ.

1. Поняття економічної системи та її основні складові.

2. Моделі в рамках системи.

2.1. Моделі змішаної економіки.

2.2. Моделі адміністративно-командної економіки.

3. Особливості вітчизняної моделі економічної системи.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми.Економічна система — це об'єктивна єдність закономірно пов'язаних між собою явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, усі її елементи перебувають в органічному взаємозв'язку один з одним і не існують поза її межами. Функціональна подібність до живого організму надає елементам економічної системи органічної цілісності. Цим дана система відрізняється від інших, так званих сумативних систем, що складаються з об'єктів, кожний з яких більш чи менш автономний і може існувати поза зазначеною цілісністю. Якісна однорідність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин.

Економічна система включає такі елементи: 1) провідний тип власності на ресурси; 2) основні групи суб'єктів суспільного виробництва і відносини між ними; 3) економічну форму результатів виробництва; 4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання; 5) загальні економічні закони. У літературі така структура економічної системи розглядається, як правило, через призму взаємозв'язку продуктивних сил, виробничих відносин (соціально-економічних, організаційно-економічних) та надбудовних відносин у тій їх частині, яка «обслуговує» економіку через формування «стереотипів» господарської поведінки людей. У даному разі класифікація економічних систем базується на такому критерії, як домінуючий тип (форма) власності.

Дослідження економічних систем та вивчення моделі економічної системи в Україні є актуальним на сьогоднішній день, оскільки дає змогу проаналізувати досягнення та недоліки економічної моделі, запропонувати вихід з кризової ситуації.

1. Поняття економічної системи та її основні складові

Економічна система — це об'єктивна єдність закономірно пов'язаних між собою явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, усі її елементи перебувають в органічному взаємозв'язку один з одним і не існують поза її межами. Функціональна подібність до живого організму надає елементам економічної системи органічної цілісності. Цим дана система відрізняється від інших, так званих сумативних систем, що складаються з об'єктів, кожний з яких більш чи менш автономний і може існувати поза зазначеною цілісністю. Якісна однорідність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин[22, c. 144].

Слід зауважити, що підхід до системного аналізу економічних процесів, побудований на характері власності, не дозволяє, на думку багатьох учених, пояснити істотні відмінності в організації господарства в країнах однієї суспільно-економічної формації, оскільки він абстрагується від реальних товарно-грошових відносин. Класифікація економічних систем в економічній літературі здійснюється по-різному, вона залежить від різних критеріїв[22, c. 144].

Так, типологія економічних систем може ґрунтуватися на загальній теорії систем і застосуванні відповідних принципів господарських процесів (наприклад за Я. Корнаї). З позиції цього підходу економічна система розглядається як загальна система функцій, тобто як сукупність функціональних зв'язків у економіці, що відображують у межах певного «організаційного механізму» діяльність з використання обмежених ресурсів з метою максимального задоволення матеріальних потреб людей. При цьому існування економічної системи можливе лише за наявності зв'язку між її базисними елементами, потоками і формами продуктообміну[16, c. 6].

Можливий ще один підхід до системно-теоретичних уявлень, згідно з яким виокремлюється поняття господарської організації або господарського порядку відповідної економічної системи (наприклад за В. Ойкеном). Критеріями класифікації різних типів такого порядку є форми планування та управління, власності, ринку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового обігу і фінансів тощо. Кожна із цих організаційних форм, що становлять у сукупності господарський порядок, може існувати в різних варіантах. Так, управління економічними процесами може бути централізованим і децентралізованим, ресурси можуть перебувати в будь-якій формі власності, а обмін товарів може здійснюватися на ринку вільної конкуренції чи на монополізованому ринку тощо. Конкретна в даній економічній системі сукупність організаційних форм закріплюється в законах і нормативних актах, державних адміністративних настановах. До них належать також норми, яким підпорядковується підприємницька діяльність. Загалом усе це в зарубіжній літературі дістало назву господарської конституції. Що ж до економічної системи, то вона тлумачиться як сукупність трьох складових: 1) відносин між господарюючими суб'єктами, котрі забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (послуг); 2) системи координації їх взаємодії; 3) системи мотивації і контролю[9, c. 125].

На підставі господарського порядку можна доповнювати і конкретизувати уявлення про елементи, що характерні для даної економічної системи.Таким чином, об'єктивна різноманітність якостей економічних систем та їх властивостей обумовлює наявність багатокритеріального поділу в типології систем. В узагальненому вигляді критерії економічних систем можна поділити на структуроутворюючі, соціально-економічні (змістовні), об'ємні і динамічні. За структуроутворюючими критеріями економічні системи класифікуються на основі структурних елементів, що становлять предмет політекономії. За соціально-економічними — на основі виділення ключових змістовних сторін економічної системи (наприклад, за способом поєднання виробництва та споживання, що визначає спосіб координації економічної діяльності; за способом поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва, що обумовлений типом власності; за роллю соціокультурного фактора; за ступенем індустріального та економічного розвитку). Класифікація за об'єктами і динамічними критеріями здійснюється за ступенем складності систем та їх мінливості (наприклад, однорідні чи різнорідні системи, динамічні системи)[12, c. 96].

Відповідно, економічні системи розподіляються за цими групами критеріїв на: 1) системи виробничих відносин, системи функціональних зв'язків, інституціональні системи; 2) економічні системи за формами господарювання, за формаційними ознаками, за цивілізаційними ознаками і за типом технологічного розвитку; 3) економічні системи «чисті» та «змішані», статичні та такі, що історично розвиваються. Слід звернути увагу на те, що в реальності всі вказані критерії та класифікації накладаються одне на одне, взаємопереплітаються, хоча і відображають різні сторони економічних систем. І тільки розгляд усієї сукупності критеріїв та класифікацій може дозволити скласти цілісне, всеосяжне уявлення про економіку як систему[12, c. 97].

Основними елементами економічної системи є по-перше, механізми узгодження діяльності суб’єктів господарського життя, або способи розв’язання основних проблем організації економіки; по-друге, механізми реалізації власності на виробничі ресурси та виготовлені життєві блага; по-третє, механізми розподілу й перерозподілу створеного національного продукту; по-четверте, механізми взаємозв'язку фізичної й монетарної економіки та ін. В економічній науці існує кілька підходів до типізації економічних систем та механізму їх формування. Одні економісти вважають, що характер економічної системи визначають цінності даного суспільства та тип політичного правління. Інакше кажучи, економічна система є похідною від цінностей і політичних інституцій. Інші економісти стверджують, що характер економічної системи зумовлений продуктивними силами та виробничими відносинами суспільства, а цінності й політичне правління як елементи надбудови є похідними від економічної системи, або базису[16, c. 7].

Проте хоч би як тлумачити причини, що визначають характер економічної системи, очевидно те, що вона ґрунтується на одній із двох форм виробництва — натуральній або товарній. Тому природно розрізняти натуральні й товарні економічні системи. Залежно від рівня особистої свободи трудівника існували різні системи натуральної економіки: рабовласницька, кріпосницька, патріархальна селянська сім'я тощо. Усі вони малоефективні, бо відсутній розподіл праці між господарськими одиницями[16, c. 7].

Таким чином, економічна система — це сукупність видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, розподіл, обмін та споживання товарів і послуг, а також: на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства[16, c. 8].

У вітчизняній політичній економіці тривалий період панував формаційний підхід до класифікації економічних систем, який розроблено і обґрунтовано у працях К. Маркса. Поняття економічної формації є наріжним каменем його методу. Саме економічна формація є основою суспільно-економічної формації, яка являє собою спосіб виробництва, що розглядається в єдності з ідеологічною і політичною надбудовою, з усіма характерними для нього формами діяльності людей.

Спосіб виробництва як єдність і взаємодія продуктивних сил і даного типу суспільно-виробничих відносин становить економічну формацію суспільства[16, c. 8].

Категорія «економічна формація» характеризує суспільне виробництво на певній стадії його розвитку, тобто це — специфічне формоутворення, яке характеризується певною цілісністю і системністю. Кожній економічній формації властива певна структура, тобто єдність розгалуженої системи елементів, що перебувають у глибокому взаємозв'язку і взаємодії[15, c. 89].

К. Маркс обґрунтував роль і значення кожної економічної формації (способу виробництва) в суспільно-економічному прогресі, розкрив їх природу і структуру. Визнаючи велику роль у формуванні певного типу економічної системи, К. Маркс і його послідовники визначальним елементом економічної формації вважали соціально-виробничі (соціально-економічні) відносини. «Система виробничих відносин створює економічний устрій суспільства на даному етапі його існування». За типом економічного устрою визначався і тип економічної формації та економічної системи.

Формаційний підхід дав можливість марксистам обґрунтувати формаційні етапи розвитку економіки, послідовність переходу суспільного виробництва від економічної формації нижчого типу до економічної формації вищого типу[15, c. 90].

К. Маркс досить детально розкрив сутність таких економічних формацій (способів виробництва), як первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична. Це сукупності специфічних соціально-економічних відносин у взаємодії з рівнем і характером розвитку продуктивних сил[15, c. 90].

Розробка формаційного підходу, як зазначав академік А. А. Чухно, дала можливість застосувати науковий принцип єдності історичного і юридичного до розвитку суспільства, за безліччю різноманітних подій в історії людського суспільства побачити закономірні ступені руху суспільства до вершини цивілізації. У цьому полягає велике наукове значення формаційного підходу.

З точки зору формаційного підходу доцільно в курсі політичної економії розглядати дві протилежні, можна сказати антагоністичні економічні системи або формації — капіталістичну у вигляді моделі чистого капіталізму і комуністичну (соціалістичну)[25, c. 46].

Чистий капіталізм характеризується приватною власністю на ресурси і використанням системи ринків для координації економічної діяльності та управління нею. У такій системі поводження кожного її учасника мотивується його особистими, егоїстичними інтересами. Кожна економічна одиниця намагається максимізувати свій дохід на основі індивідуального прийняття рішень.Ринкова система за чистого капіталізму функціонує як механізм, за допомогою якого індивідуальні рішення та уподобання є гласними і координуються. Той факт, що товари і послуги виробляються, а ресурси пропонуються в умовах конкуренції, означає, що існує багато самостійно діючих покупців і продавців кожного продукту і ресурсу. У результаті економічна влада широко розосереджена. За такої моделі капіталізму роль держави в економічному регулюванні зведена до мінімуму.

Комуністична економіка характеризується суспільною власністю практично на всі матеріальні ресурси, централізованим прийняттям рішень та їх реалізацією через директивне планування, інструкції і команди. Підприємства є державною власністю і здійснюють виробництво на основі централізованих планових показників. Ринок робочої сили відсутній. Виробничі і фінансові ресурси розподіляються централізовано між галузями і підприємствами. Роль товарно-грошових відносин в економічних відносинах мінімізована[25, c. 47].

Змішані системи. У реальній дійсності сучасні економічні системи розміщуються десь між цими крайнощами. Зараз немає ні чистого капіталізму, ні чистого комунізму (соціалізму). Правда, економіка одних країн більше відноситься до моделі чистого капіталізму, а інших — більше до чистого комунізму на його соціалістичній стадії. Так, економіка США ближча ніж економіка Франції до чистого капіталізму. Навпаки, економіка Швеції та Австрії ближча до економіки соціалізму. Соціалістичною країною вважається Китайська Народна Республіка.

Цивілізаційний підхід до класифікації економічних систем. В останні роки у вітчизняній економічній науці дедалі важливіше місце посідає цивілізаційний підхід, який по-іншому визначає закономірні ступені розвитку економічної системи[11, c. 159].

Відмінна риса людської цивілізації — її гуманістична спрямованість. Задоволення потреб людини є кінцевою метою виробництва. Задоволення потреб у свою чергу народжує нові потреби, для задоволення яких потрібен подальший розвиток виробництва. Отже, суперечність між потребами та інтересами людини, з одного боку, і рівнем розвитку виробництва — з другого, взаємодія між ними, є рушійною силою економічного прогресу, тобто розвитку суспільного виробництва і людини. Людина — не лише головна продуктивна сила виробництва, але і його безпосередня мета[11, c. 159].

Систематизуючим елементом цивілізаційного методу є розвиток продуктивних сил і такої їх складової, як технологічний спосіб виробництва. Він являє собою знаряддя праці в поєднанні з матеріалами, технологіями, енергією, інформатикою та організацією виробництва. У доіндустріальну епоху панувало натуральне сільськогосподарське виробництво та домашня промисловість. Для цього періоду характерним був нерозривний зв'язок людини з природними умовами[11, c. 160].

У процесі промислової революції було здійснено технічний переворот, який полягав у виробництві машин за допомогою машин та в організації великого машинного виробництва. З'явилися фабрики, заводи, шахти, залізниці, автомобілі, електрична енергія, хімічна продукція. Тим самим було створено технологічний спосіб виробництва, який визначав настання і розвиток індустріальної епохи, індустріального суспільного виробництва.

Глибокі зміни в продуктивних силах зумовили істотні зміни в економічних відносинах. Система рабства і кріпосництва замінюється особистою юридичною свободою людини[11, c. 160].

У другій половині XX ст. розгорнулася науково-технічна революція, яка зумовила глибокі якісні зрушення в засобах виробництва. Вона визначила перехід продуктивних сил до нового технологічного способу виробництва, коли знання, наука, інформація стають основними джерелами економічного піднесення і відкривають нові можливості зростання ефективності економіки. Економіка вступає в постіндустріальну епоху[11, c. 160].

Таким чином, за цивілізаційним підходом ми можемо виділити три типи економічних систем:

• аграрну, або традиційну;

• індустріальну;

• постіндустріальну.

У традиційній економіці панівним було сільське господарство та натуральний характер виробництва. За індустріальної економіки панівною є промисловість, а загальною формою організації виробництва є товарне виробництво. За постіндустріальної економічної системи основою є нематеріальне виробництво, інформація і знання. Очевидно, за цього типу економіки починається поступове відмирання товарно-грошових і ринкових відносин. Загальний економічний закон розвитку економіки. Розвиток і вдосконалення засобів виробництва породжують нові технології та нову організацію виробництва, нові системи управління. Це неминуче зумовлює виникнення нових виробничих відносин, оскільки так чи інакше змінюються їх складові; соціально-, техніко-, і організаційно-економічні відносини. Проте виробничі відносини мають специфічну властивість з часом відставати від рівня розвитку продуктивних сил, здійснюючи таким чином гальмівний вплив на останні. У такій ситуації виробничі відносини підлягають реформуванню з метою створення умов для подальшого прогресивного розвитку продуктивних сил. Реформуються відносини власності, розподілу, ринкові відносини тощо[7, c. 105].

Кожному новому щаблю технологічного розвитку даного типу продуктивних сил відповідає свій щабель модифікації виробничих та інших економічних відносин. Кожному якісно новому типу продуктивних сил відповідає якісно новий тип виробничих відносин, нова економічна формація і нова економічна система.

2. Моделі в рамках системи

2.1. Моделі змішаної економіки

Змішана економіка – це така економічна система, в якій регулювання економічних процесів здійснюється як ринком, так і державою, без переважання одного з них.Термін описує сучасну економіку багатьох розвинутих демократичних країн, адже нині немає «чистої» ринкової економіки: більша частина господарства знаходиться у приватних руках. Проте важливі її сфери: залізниця, паливно-енергетичний комплекс, освіта, охорона природи, соціальний захист — належать державі та уряд впливає на економічні та соціальні процеси. При цьому піклування деяких держав про розвиток соціальної сфери настільки сильний, що їх економіку називають соціально-ринковою[8, c. 43].

Якщо не брати до уваги окремі неістотні розбіжності в тлумаченні суті змішаної економіки різними авторами, то можна сказати, що змішана економіка це така, що поєднує в собі відносини власності та елементи господарських механізмів різних економічних систем. Дотримуючись цього визначення і логічної послідовності можна зробити висновок про те, що в сучасних умовах існують наступні національно-державні різновиди змішаної економіки:

· змішана економіка промислово розвинутих капіталістичних країн;

· змішана економіка країн, що розвиваються;

· змішана економіка перехідного періоду від капіталізму до соціалізму;

· змішана економіка перехідного періоду від соціалізму до капіталізму.

Характерні риси — гармонійне поєднання позитивних якостей ринкової і централізованої систем[8, c. 44].

Ідеї змішаної економіки виникли із XIXст. об'єктивної необхідності розв'язання цілої низки соцІально-економічних проблем (кризовість, інфляція, безробіття, зубожіння). На думку окремих вчених, розв'язувати ці проблеми може лише держава. Подальший розвиток теорії змішаної економіки отримала в працях вчених як Кейнс, Чейс, Самуельсон тощо. Сутність змішаної економіки полягає в тому, що в ній поєднуються регулююча роль ринкового механізму та державне регулювання економіки.[10, c. 156]

Універсальної моделі змішаної економіки не існує, в реальній дійсності сформулювалися окремі її національні моделі ( Японія, Німеччина, США). Вони відрізняються в першу чергу співвідношенням ринку та держави. У сучасних умовах прийнято розрізняти три основні варіанти моделі змішаної економіки: 1) консервативний; 2) ліберальний; 3) соціал-реформістський.

Економічна система змішаного типу зберігає риси, що належать вільному ринку: приватна власність, вільне підприємництво, особистий інтерес, функціонування ринкового координуючого механізму.

Разом з тим з’являються нові властивості економічного співробітництва людей. Вони пов’язані зі змінами в конкуренції та новою економічною роллю держави[10, c. 156].

Економічна діяльність держави розширює свої економічні функції, активно здійснює регулювання економічних процесів.

Змішані системи мають такі загальні риси:

1. Переплетіння, взаємопроникнення і взаємодоповнення колективного, приватного і державного господарств, а також взаємний перехід одного типу господарства в інший. Саме тому змішане суспільство називають ще поліформічним. Багатоукладність і взаємопроникнення економік різних типів зумовлене економічною і соціальною доцільністю за умов об'єктивного процесу розвитку економіки, для якої характерно, з одного боку, зростання усуспільнення господарства і піднесення на цій основі економічної ролі держави, а з іншого — зростання ролі економічного відособлення, що зумовлює все більш широке використання ринкових відносин[2, c. 124].

2. Соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня людей. Досягти цього можна лише на основі зростання регулюючої ролі держави, яка має, з одного боку, втручатись в економіку там, де ринок не може реалізувати певні потреби суспільства: захист недієздатних верств населення, розвиток охорони навколишнього середовища і обороноздатності країни, держава має регулювати економічні та соціальні процеси. А з іншого боку, діяльність певних господарських структур може бути ефективною лише за умов ринкового саморегулювання. В такому випадку держава не повинна втручатися в їхню діяльність. Отже, для поліформічного суспільства характерно поєднання саморегулювання і регулювання економіки[2, c. 124].

3. Демократична форма управління спроможні забезпечити економічні, політичні та духовні гарантії для найбільш повної реалізації потенцій кожної людини. Лише на цьому шляху може сформуватися громадянське суспільство, у якому домінує соціальна злагода[2, c. 124].

4. Динамізм, висока ефективність економіки плюс гарантія екологічної безпеки. Держава заохочує сприятливі екстерналії та штрафує шкідливі.

5. Економіка країни відкрита і розвиток країни спрямовується на рівень необхідний для виходу на світовий ринок, але із забезпечення конкретно спроможності вітчизняних підприємств[2, c. 125].

Моделі змішаної економіки: Американська модель – це така економічна система основу якої складає система всілякого заохочення підприємництва, досягнення особистого успіху, збагачення активної частини населення. Японська модель – характерним є втручання держави в економіку. Ринок підпорядкований загальним національним завданням, велику роль відіграє економічне планування (індикативне). Розв6язанням соціальної проблеми займаються корпорації та об’єднання. Шведська модель – соціальна спрямованість на рівні державної політики. Скорочення майнової нерівності досягається за рахунок перерозподілу доходу через бюджет на користь менш забезпечених верств населення. У державному бюджеті акумулюється більш як 50% ВНП[14, c. 294].

Суб’єктами змішаної економіки є: 1. Домашні господарства – є власниками економічних ресурсів (РС матеріальних ресурсів, грошового капіталу). Проте вони самі не використовують економічні ресурси, а надають їх підприємствам через ринок ресурсів. 2. Підприємства (фірми) – функція: вони використовують економічні ресурси для вироблення продуктів та надання послуг і реалізують їх на товарному ринку з метою отримання доходу. 3. Держава виконує важливі регулюючі функції, впливаючи при цьому на економічні відносини. Держава здійснює підприємницьку діяльність, є виробником товарів, забезпечує регулювання відносин[14, c. 295].

Основними видами економічної політики сучасних держав у ринковій економіці є: фінансово-бюджетна (або фіскальна) політика, кредитно-грошова (або монетарна), цінова, інвестиційна, антимонопольна, структурна, аграрна, соціальна, зовнішньоекономічна, науково-технічна, природоохоронна тощо. Основними інструментами економічної політики виступають: індикативне планування, державне регулювання фінансово-кредитної системи, регулювання грошового обігу, регулювання доходів та витрат населення. Держава у сучасній ринковій економіці виступає не лише у ролі власника певної частини основних фондів і виробленого продукту, але й у ролі гаранта економічної стабільності всієї економічної системи з позицій збереження та подальшого її розвитку[14, c. 295].

Відбуваються зміни і в господарському механізмі. Планові методи використовуються не лише при розробці державних програм, а й у крупних корпораціях, де формуються стратегічні плани розвитку, а для планування продукту використовуються маркетингові дослідження.

Важливою характеристикою сучасної змішаної економіки вважаються процеси соціалізації економіки, які проявляються у формуванні соціальної ринкової економіки[14, c. 296].

Залежно від історичного досвіду, традицій, менталітету народів у різних регіонах світу формуються свої, специфічні моделі розвитку на базі основної, ринкової економічної системи. Найбільш цікавими сьогодні з позицій їх ефективності є американська, японська, шведська економічні моделі, а також згадана вище модель соціального ринкового господарства, яка реалізується в багатьох країнах Європи, необхідність формування якої в Україні чітко зафіксована нашою Конституцією[22, c. 274].

В основі американської економічної моделі лежить перш за все врахування державою традицій індивідуалізму, потягу до першості, до особистого успіху, віри людини у власні сили. Відповідно створюються умови для всебічного розвитку підприємництва, процвітання малого та середнього бізнесу, американський менеджмент націлений на негайний успіх, який має бути виражений у високій нормі прибутку. Особливістю американської моделі є також висока кваліфікація та мобільність робочої сили. Понад дві третини зайнятих у народному господарстві — це кваліфіковані робітники, до того ж третина з них — так звані "золоті комірці", які визначають сьогодні динаміку науково-технічного прогресу в країні[22, c. 274].

Особливістю японської економічної моделі є широке використання традицій колективної праці в сільських общинах. Сьогодні ця традиція з успіхом використовується найбільшими корпораціями у вигляді системи пожиттєвого найму.

На відміну від американської мобільності в пошуках кращого місця більшого заробітку, японський робітник, прийшовши у велику корпорацію, рідко пориває з нею, стаючи "членом однієї великої сім'ї"". Він віддає корпорації свій талант, свої знання, фактично все своє життя, оскільки вважається, наприклад, непатріотичним відносно корпорації використовувати повністю навіть свою відпустку. Корпорація гарантує робітнику робоче місце до пенсії, житло, медичне обслуговування, допомогу в освіті дітей, навіть, врешті-решт, місце на відомчому кладовищі. Тому довгий час корпорації могли дозволити собі скорочувати витрати виробництва, отже створювати більш конкурентний продукт за рахунок відносно низької заробітної плати своїх співробітників, за рахунок фактично безкоштовного масового раціоналізаторства та винахідництва[23, c. 93].

Шведська модель ринкової економічної системи базується на традиціях активного втручання держави в систему розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту на користь більшості населення. Традиція ця, а точніше економічна політика, почала формуватися у 20-ті роки нашого століття, коли була сформована концепція соціального захисту громадян: "від народження до смерті". Зберігаючи приватну власність як основу ефективного функціонування ринкового механізму, на засоби виробництва, створюючи умови ефективного функціонування приватного капіталу, уряди Швеції шляхом перерозподілу доходів за допомогою податкової системи створили рівні стартові умови для задоволення економічних і соціальних потреб всіх своїх громадян, відкривши їм доступ до безкоштовної освіти, медичного обслуговування, гідного забезпечення життя на схилі років[23, c. 94].

Звичайно, названі вище моделі не ідеальні, в процесі їх функціонування та розвитку виникає багато досить складних проблем і протиріч, але той факт, що вони відповідають інтересам як розвитку економіки, суспільства, так і більшості громадян, дає нам підстави для роздумів, вивчення набутого досвіду, а можливо, й запозичення тих елементів, які найбільше відповідають традиціям та потребам нашого народу[23, c. 94].

Важливою проблемою, з якою стикаються суспільства змішаної економіки, є проблема якості навколишнього середовища та якості товарів народного споживання. В гонитві за високими прибутками виробники досить часто порушують екологічне законодавство, забруднюючи навколишнє середовище. Як визнають самі західні вчені, підприємства готові оплачувати негативні наслідки свого господарювання, замість того, щоб оплачувати заходи по їх недопущенню[23, c. 94].

Це саме стосується і товарів народного споживання. Досить часто вони виявляються не тільки низької якості, а й шкідливими, небезпечними для здоров'я людей.

Раніше зазначалося, що однією із цілей державного регулювання, в умовах змішаної економіки є скорочення розриву в доходах членів суспільства. Проте в багатьох країнах, незважаючи на певні заходи щодо соціального захисту найбідніших верств населення, зберігається істотний розрив між доходами багатих і бідних[23, c. 95].

Отже, систему змішаної економіки в промислово розвинутих країнах слід розглядати не як еклектичне поєднання капіталістичних і соціалістичних форм, а як об'єктивно зумовлений та історично закономірний етап еволюції ринкових відносин в напрямі соціалізації.

2.2. Моделі адміністративно-командної економіки

Командно-адміністративна- на основні питання економіки відповідає централізованим плануванням та директивними методами управління. Прикладом такої системи була економіка колишнього СРСР та інших соціалістичних країн. Нині офіційно цієї системи дотримуються Кубі і Північна Корея.Командна економіка сформувалася в Радянському Союзі у 20—30-х роках. Вона ґрунтувалася на державній власності на всі матеріальні ресурси та директивному централізованому плануванні економіки[16, c. 6].

Для розуміння командної економіки Радянського Союзу потрібно ознайомитися з його ідеологією. Панівною силою в політичному та економічному житті радянського суспільства була комуністична партія. Вона вважала себе авангардом робітничого класу. Згідно з цією ідеологією, комуністична система неминуче приходить на зміну капіталістичній, або ринковій, системі. Комуністи розглядають ринкову економіку як нестабільну, як утілення хаосу та нерівності. Ринки, на їхню думку, породжують інфляцію, безробіття й несправедливий розподіл доходів[16, c. 6].

Особливе місце в марксистській ідеології посідає теорія трудової вартості. Згідно з цією теорією, вартість (ціна) товару визначається кількістю праці, тобто робочого часу, необхідного для виробництва цього товару. Іншими словами, лише праця людини вважається джерелом усіх доходів суспільства. Решта факторів, мовляв, доходу не створює, а лише його привласнює[16, c. 6].

У капіталістичній економіці, стверджує марксистська ідеологія, робітники перебувають у гіршій суспільній позиції. Вони позбавлені факторів виробництва. Капіталісти експлуатують робітників, виплачують їм лише вартість робочої сили, а не повну вартість, яка створена працею найманих робітників. Капіталіст виплачує робітникам лише зарплату, а решту доходу, яку створили робітники, привласнює у вигляді додаткової вартості[16, c. 7].

Додаткова вартість — головний термін марксистської політичної економії. За К. Марксом, додаткова вартість — це надлишок над вартістю робочої сили, який створили наймані працівники та привласнили капіталісти.

Згідно з марксистською ідеологією, ринкова система є останньою експлуататорською системою, в якій із робітників визискують додаткову вартість. Завдання комуністів полягає в тому, щоб створити безкласове суспільство, вільне від експлуатації людини людиною. Для цього потрібно знищити приватну власність, замінити її державною, а ринковий механізм — директивним централізованим плануванням[16, c. 7].

Радянська держава володіла всіма матеріальними ресурсами — землею, природними багатствами, засобами транспорту і зв'язку, банківською системою й усіма промисловими підприємствами. Заклади роздрібної й оптової торгівлі, більшість житла в містах також перебували у власності держави[16, c. 7].

У командній системі основні проблеми організації економіки — що, як і для кого виробляти — визначали урядові директиви, а не ринковий механізм. Командна економіка функціонує відповідно до планів, які розробляють на вершині управлінської піраміди й доводять підприємствам до виконання. Вибір із тих чи інших можливих варіантів визначають рішення бюрократів різного рівня. Ієрархічне управління передбачає підпорядкування інтересів нижчих одиниць (споживачів, виробників) інтересам вищих (територіальних об'єднань, галузевих міністерств тощо). Держава зрівнює доходи більшості споживачів. Підприємництво як одне з джерел зростання доходів забороняється. Зрівняльність гарантує невисокий рівень доходів і споживання усім, у тому числі тим, хто не хоче працювати краще[16, c. 8].

Основні ознаки:

Держава є монопольним власником усіх ресурсів навіть стосовно праці (робоча сила тут не є товаром), оскільки можливості пересування громадян обмежуються паспортною пропискою і відсутність можливості альтернативного використання (крім держпідприємств) здібностей людей, і забезпечує виробників засобами виробництва за допомогою їх прямого розподілу. Виробники створюють продукт, що стає власністю держави. Держава частину створеного продукту (предмети споживання) держава поставляє на псевдо ринок ( псевдо ринок тому, що обсяг та структура даного ринку визначається не споживачем, а державою, ціни формуються під впливом держави, а не під впливом попиту й пропозиції). Держава відшкодовує робітникам їх премію, сплачуючи зарплату. А витрати на споживання привласнює як доходи від реалізації.

Негативною рисою є існування чорного ринку. Він є результатом незадоволених потреб з одного боку., а з іншого боку — невикористаних ресурсів ( за причини неможливості їх раціонального використання[13, c. 263].

Також держава бере на себе прийняття основних управлінських та виробничих рішень, щодо розвитку економіки на всіх рівнях. Найчастіше це робилось навмання, як, наприклад, в колишньому СРСР. Вироблялося продукції більше, ніж потрібно. Це робилося лише задля збільшення показників. Часто траплялось так, що надлишок продукції йшов за безцінь на експорт[13, c. 263].

Одною з головних ознак є директивні методи управління, які були обов’язкові для виконання, що обмежувало економічну свободу. Наприклад, ціноутворення проводилось без урахування реальних тенденцій на ринку, що призводило за часту до надлишків та дефіцитів. Ресурси централізовано виділялися для реалізації державних програм.

Конкуренція відсутня, як і мотивація до розширення виробництва, його покращення та впровадження нових технологій, тощо. Тому, не дивно, що наслідком є монополізм та панування виробника над споживачем[13, c. 263].

Проте ця система має ряд переваг, які в свій час дали змогу вийти з економічної кризи. По-перше, оскільки держава є монополістом усіх видів ресурсів, тому вона в змозі швидко централізувати та нагромаджувати капітал і швидко його спрямовувати у пріоритетні галузі. По-друге, це можливість забезпечення повної зайнятості, яка, до речі, не завжди є ефективною. Тобто, це запобігання масовому безробіттю, убожінню, шляхом перерозподілу доходів, надання коштів на утримання безробітних. Або направляючи їх на колективні роботи ( до речі, так були збудовані більшість автобанів у Німеччині). Адміністративно-командна система є більш соціально спрямованою, тому забезпечується безкоштовна освіта, охорона здоров’я та вирішення цілої низки соціальних проблем[13, c. 364].

Командна система радянського типу в певні історичні періоди змогла швидко нагромаджувати ресурси, перерозподіляти їх на користь деяких пріоритетних напрямів чи галузей, усунути безробіття, забезпечити відповідний рівень освіти, медичного обслуговування. Проте вона не була життєздатною. Це зумовлювалося дією низки чинників[17, c. 118].

По-перше, нарощування виробництва будь-якою ціною вимагало застосування дедалі більшої кількості праці, землі й капіталу. Однак із часом цей метод себе вичерпав. Унаслідок несприятливих демографічних процесів темпи зростання населення і робочої сили різко уповільнилися. Природні умови обмежували залучення у сільськогосподарський оборот нових земель. Окремі спроби використання земель з низькою родючістю для виробництва зерна були невтішними. Екстенсивний розвиток економіки став неможливим. Командна економіка виявилася неспроможною освоїти інтенсивний шлях економічного зростання — підвищення ефективності використання наявних ресурсів замість збільшення їхньої кількості[17, c. 118].

По-друге, зростали витрати на виробництво енергії, видобування сировини, внаслідок чого ціни на промислову продукцію постійно підвищувалися, що підірвало стабільність сфери цін, фінансів підприємств і доходів держави[17, c. 118].

По-третє, надмірна централізація породила такі негативні явища, як корупція і хабарництво, що ще більшою мірою підривало стимули до праці.

По-четверте, неспроможність створити дійову систему стимулювання в сільському господарстві перетворило його на збиткову галузь, яка виснажувала економіку, бо вимагала величезних субсидій та дотацій[17, c. 118].

По-п'яте, в командній економіці, незважаючи на відчайдушні зусилля, не вдалося знайти продуктивного показника, яким оцінюють успішність діяльності підприємств. Ринкова економіка має простий, але всеохоплюючий показник успішної діяльності фірми — прибуток. Основним же показником діяльності підприємства в командній економіці було виконання ним кількісного завдання з виробництва продукції, встановленого згори. Це призвело до негативних наслідків. Якість, асортимент продукції та витрати виробництва набули вторинного значення. Це спричинило небувале марнотратство ресурсів, яких дедалі більше не вистачало[17, c. 119].

По-шосте, з розвитком економіки ускладнюються взаємозв'язки між окремими секторами, галузями, підгалузями та виробництвами. Продукція стає технічно складнішою. В економіці доводиться координувати більше господарських зв'язків. Традиційні методи планування вже не спрацьовують. Командна економіка переростає свій плановий механізм[17, c. 119].

По-сьоме, основним недоліком командної системи була відсутність дійових економічних стимулів, особливо до праці та нововведень. Працівники підприємств не отримували жодної особистої вигоди від поліпшення якості продукції або впровадження нових ефективних методів виробництва, а отже, не були в цьому заінтересовані. Інновації не впроваджувалися також унаслідок відсутності конкуренції. Спроби частково модернізувати командну систему успіху не мали. Адміністративно-командна система розвалилася[17, c. 119].

Неспроможність адміністративно-командної системи підтверджується статистикою. Найбагатшими є країни з розвинутою ринковою економікою. В усіх країнах світу, де річний дохід перевищує 5000 дол. на одного жителя, встановилися ринкова економіка й демократія, за винятком небагатьох країн Близького Сходу.

Отже, адміністративно-командна економіка передбачає державну власність на усі матеріальні ресурси й централізоване директивне планування. Основними причинами краху командної економіки радянського типу були неспроможність централізованого директивного планування координувати складнішу економіку, відсутність раціональних показників діяльності підприємств на відповідних стимулів, застій в аграрному секторі та неспроможність використати інтенсивні методи економічного зростання[17, c. 120].

3. Особливості вітчизняної моделі економічної системи

Перехід України від адміністративно-командної економіки до ринкової, яка базується на широкому використанні економічних методів, активізує ряд соціально-економічних проблем. Зараз уже нікого не дивує безробіття, соціальна напруженість в суспільстві, які спричинились в Україні з переходом до ринкових відносин. За порівняно короткий період часу прийнято низку, хоч і не досить досконалих, законодавчих актів, які покликані регулювати відносини на ринку праці; в закладах освіти здійснюється підготовка спеціалістів за новими спеціальностями; у наукових журналах і збірниках усе частіше з'являються статті, присвячені трудовим відносинам, соціальному захисту, регулювання зайнятості населення, соціальному партнерству[24, c. 314].

Практика господарювання на ринкових засадах підтверджу ту незаперечну істину, що результативність будь-якої виробничо-господарської та комерційної діяльності залежить передовсім від компетентності та творчої активності управлінських кадрів, достатньо глибокого знання ними конкретної економіки, законодавчої бази та соціальних аспектів господарювання[24, c. 314].

Форми приватної власності, які складаються в Україні, помітно відрізняються від тих, які існують у розвинутій ринковій економіці Основна частина приватизованих, тобто формально приватних, підприємств перебуває під контролем держави і трудових колективів, що означає відсутність ефективного приватного власника. Чимала частина населення схильна до державного патерналізму — перебільшення ролі держави у перерозподілі доходів. Багато хто надихається споминами про неринкові форми привласнення — без платні вищу освіту, медичне обслуговування, низьку плату за житлово-комунальні послуги і т. д. Усе це стримує розвиток ринкових відносин і несприятливо впливає на формування ринкової економіки в Україні. Високий рівень криміналізації економічного життя, зумовлений конфліктами в ході перерозподілу власності й зростанням корупції також спотворює вітчизняну модель ринкової економіки. Однак навіть така перехідна економіка є кроком уперед порівняно з командною. У 2000 р. Україна істотно наблизилася до макроекономічної стабілізації. Обсяг національного виробництва почав зростати. Це дає підстави для сподівань, що з перебігом часу в Україні сформується зріла модель ринкової економіки.

Взагалі необхідність втручання держави в ринкові механізми зумовлюється багатьма причинами, проте в нас існують і свої власні підстави, які обумовлюють цілковиту неможливість становлення і функціонування національного ринку як самодостатньої саморегульованої системи, а відтак його регулювання виявляється просто неуникним[25, c. 48].

Перша і найважливіша з цих причин полягає в хибності спроб обґрунтування вітчизняними економістами необхідності форсованого введення елементів ринкового саморегулювання економіки в умовах, коли майже сто відсотків власності перебувало в руках держави[25, c. 48].

В умовах, коли за ринковими правилами (до речі, досить далекими від еталонних) було запропоновано грати майже виключно державним підприємствам-монополістам, як з'ясувалося, виникли наслідки, що виявилися діаметрально протилежними очікуваним – тим, які мають місце в державах, де проквітає цивілізований ринок. Зараз уже добре відомо, що вийшло, наприклад, з того, що монополісти отримали в свої руки важелі вільного ціноутворення: ціновий хаос, гіперстагфляція, необґрунтована диференціація доходів різних груп населення тощо[25, c. 49].

Іншими словами, спроба миттєво, без належної підготовки, замінити державне директивне планування як головний метод управління монополізованим держсектором його ринковим саморегулюванням обернулась очевидною авантюрою. Державні підприємства, кожне друге з яких можна вважати монополістом, скористалися паростками ринкової свободи і відсутністю належного регулювання ринку по-своєму – й отримали з цього додатковий зиск. Утворивши при собі комерційні структури, державні монополісти почали з їх допомогою перекачувати життєво необхідні Україні товари за кордон, залишаючи більшість доходів в іноземних банках[25, c. 49].

Звідси висновок: монополія державної власності і ринкове саморегулювання є речами несумісними. Ігнорування цієї істини призводить до того, що економіка починає рухатися хтозна куди. Все це зумовлює необхідність запровадження в Україні економіко-адміністративного регулювання ринку, який знаходиться в процесі становлення[25, c. 50].

Другою причиною, що обумовлює необхідність введення такого регулювання, є те, що Україна опинилась у становищі відокремленого від заводу цеху, який випускає напівфабрикати. За цього всі спроби запустити в цьому окремому цеху механізми вільного ринку, як і намагання розповсюдити принципи ринкового саморегулювання на його взаємини з постачальниками сировини і виробниками готової продукції, загрожують внутрішньо- і зовнішньоекономічним колапсом. Саме намагання стати більшими ринковиками за тих, хто століттями притримувався основних заповідей ринку, а відтак відмовитися від його регулювання призвели до виникнення таких аномалій в економіці і в соціальній сфері, які в очах багатьох людей можуть поставити під сумнів ідею переходу від командної до ринкової економіки взагалі. Таким чином, прагнення повністю підпорядкувати побудовану на антиринкових закономірностях економіку постсоціалістичного типу механізмам ринкового саморегулювання виявилося хибним за своєю суттю. Отже, доведеться зробити такий невтішний висновок: наша напівринкова економіка потребує навіть більшого регулювання, аніж повноцінна ринкова[25, c. 50].

Наступна причина провалу подібних спроб логічно випливає з попередньої. Вона полягає в тому, що необхідність регулювання ринку обумовлена неуникним розривом зовнішньоекономічних зв'язків України з країнами близького зарубіжжя. До того ж і внутрішньоекономічні зв'язки вочевидь залишаються не надто ефективними, що також унеможливлює управління економікою виключно ринковими засобами. Ще 5–6 років тому, в часи зародження вітчизняного ринку поряд з тоталітарним плановим господарством, можна було тішити себе ринковим романтизмом, однак сьогодні вважати ринок автоматичним і безвідмовним інструментом немає жодних підстав[25, c. 50].

Загальновідомо, що ринкова економіка породжує негативні явища (безробіття, зростання цін та ін.), з огляду на що доводиться вживати спеціальні заходи для соціального захисту населення, спрямовані на підтримку певного життєвого рівня (допомога безробітним, індексація доходів, захист споживачів тощо). Незважаючи на це альтернативи ринковій економіці сьогодні немає. Соціально-орієнтована ринкова економіка є найефективнішою економічною системою порівняно з усіма іншими. Людство поки що не винайшло чогось кращого, а відтак, з точки зору розвитку суспільства, ринкова система є виправданою[6, c. 42].

Особливе місце посідає проблема державних закупок вироблених товарів. Хоча полеміка стосовно ефективності державних замовлень триває, я вважаю, що суперечки тут недоречні. Світовий досвід показує ефективність цього способу дії, а відтак активні державні закупки є невід'ємною складовою західних економічних систем. Виявляється, проведення державної політики в цьому напрямку аж ніяк не заважає нормальному функціонуванню ринкових механізмів. Отже, держава повинна виступати в ролі активного замовника різних товарів у різних виробників, стимулюючи тим самим загальний розвиток народного господарства[6, c. 42].

Експортно-імпортна політика України має бути рішучою, але разом з тим і виваженою з огляду на національні інтереси. Держава повинна захищати інтереси будь-якого національного виробника в будь-якій точці планети. Показовим є приклад введення Україною податку на додану вартість на російські товари після аналогічної дії з боку Росії. Саме регулювання ринку повинно становити левову частку того, чим сьогодні необхідно займатися уряду України. За цього не повинно скластися таке становище, коли державне регулювання буде спрямоване тільки на державний сектор економіки, а приватний сектор виявиться або полишений сам на себе, або ж обставлений багатьма адміністративно-економічними шлагбаумами. За винятком підприємств-монополістів правила ринкової гри, в тому числі й економічні регулювання, повинні бути однаковими для всіх[6, c. 43].

Отже, держава повинна активно й рішуче проводити політику, спрямовану на підвищення суспільного добробуту. Вказані вище інструменти регулювання економіки є засобами для досягнення бажаного становища – зростання добробуту населення. І від ефективності використання цих механізмів залежатиме результат економічних перетворень в Україні[6, c. 43].

Із утвердженням цієї моделі вимальовуються привабливі контури економіки України. По-перше, це має бути соціально-орієнтований ринок, який базується на виробництві суспільно необхідних товарів. По-друге, нова модель повинна передбачати співіснування державного і приватного секторів економіки, які матимуть абсолютно рівні права – без особливих пільг і виключних привілеїв. По-третє, у найближчому майбутньому економіка України здатна буде поєднувати механізм державного регулювання економіки і механізм ринкового саморегулювання. По-четверте, держава повинна особливо активно піклуватися про соціальну сферу. І саме таким має бути пріоритет державної політики стосовно розвитку країни. По-п'яте, якщо ми хочемо наздогнати Захід, то державі належить усіма можливими інструментами стимулювати національний ринок в особі виробників до доконечно інтенсивного розвитку[6, c. 45].

Висновок

Необхідні зміни в економічних відносинах створюють проблему їх удосконалення. Розв'язати її можна, спираючись на юридичну форму виявлення виробничих, розподільних та інших економічних відносин, а саме: сформувати новий господарський механізм, в якому досконаліші економічне право та системи управління наблизять конкретні економічні форми господарювання до їх об'єктивних принципів, як того потребують сучасні продуктивні сили. Саме завдяки конструюванню нового чи вдосконаленню існуючого господарського механізму досягається відповідність економічних відносин потребам розвитку продуктивних сил. На цій основі формується досить рівноважна (економічні відносини відповідають вимогам продуктивних сил) і динамічна система. За такої рівноваги швидко розв'язуються економічні суперечності, що сприяє динамічному та ефективному розвитку суспільного виробництва, саме за такої рівноваги виробництво продукту забезпечується на межі виробничих можливостей.

В кожній системі існують свої національні моделі організації господарства, так як країни відрізняються історією, рівнем економічного розвитку, соціальними та національними умовами. Характерними рисами американської моделі ринку можна назвати – те, що регулювання економіки здійснюється за залишковим принципом, тобто регулюються ті аспекти відтворення, які не піддаються ефективному регулюванню на основі вільної конкуренції. На нинішньому етапі спостерігається значне зближення американської, європейської і японської моделей управління. Розвиток науково-технічного прогресу і конкуренції ведуть до нівелювання цих відмінностей. Однак деякі відмінності все ще зберігаються. Відмінністю німецької моделі є регулювання економіки через кредитно-грошову політику, а не бюджетно-фінансову, що пов'язано з традиційно вищою організацією фінансового капіталу в Німеччині порівняно із США.

Вплив на рівень цін, структуру попиту і пропозиції здійснюється не через податкову систему (американська модель), а скоріше через підтримку оптимального поєднування між величиною сукупного позичкового капіталу та величиною капіталу, зайнятого у промисловості та торгівлі і пов'язану з цим величину відсотка. За шведською моделлю регулювання ринку здійснюється передусім через регулювання трудових відносин на загальнонаціональному рівні (наприклад, встановлення тарифних ставок) і через державну власність на підприємствах, які забезпечують відтворення робочої сили і формування величини вартості робочої сили.

Характерною рисою шведської моделі є сильна соціальна політика, яка забезпечує найменшу диференціацію населення за рівнем доходів, і високий рівень зайнятості, який припускає державні витрати на перекваліфікацію робітників Для японського ринку характерне групування дрібного і середнього бізнесу навколо корпорацій, які закуповують продукцію цих підприємств. За японською моделлю ринку використовуються також і адміністративно-економічні методи регулювання (наприклад, встановлення строків і розмірів оновлення устаткування конкретним корпораціям із зазначенням штрафних санкцій за невиконання, прийняття державних рішень про перенесення підприємств тощо).

Моделі ринку в нових індустріальних країнах, що розвиваються, характерні для повоєнного розвитку таких країн, як Бразилія, Мексика, Аргентина, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Індонезія, Єгипет та ін. Характерна риса цих моделей полягає у зламі традиційних структур і формуванні ринково-підприємницьких відносин на основі створення підприємств новітньої технології та включення в міжнародний поділ праці на цій основі. Ці процеси здійснюються за рахунок державних ресурсів, які управляються безпосередньо державою чи передаються в тій чи іншій формі національним підприємцям, а також за рахунок залучення іноземного капіталу. Такі країни показують приклад ринку, який створюється самою державою за власний рахунок.

Список використаної літератури

1. Аніщенко В. О. Створення моделі стану соціо-еколого-економічної системи регіону: теоретичні та методологічні аспекти //Актуальні проблеми економіки. — 2007. — № 9. — C. 133 — 144.

2. Архієреєв С. Політична економія: Навч. посібник для студ. екон. спец. / Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т"; Харківський економіко-правовий ун-т / Сергій Ігоревич… Архієреєв (ред.). — Х. : ТОВ "ПРОМЕТЕЙ", 2006. — 364с.

3. Батура О. В. Макроекономіка/ О. В. Батура, О. Ф. Івашина, Л. Ф. Новікова. — К. : Центр учбової літератури, 200. — 235 с.

4. Башнянин Г.І. Політична економія: Підручник для вузів. Ч.1: Загальна економічна теорія. Ч.2: Спеціальна економічна теорія/ Г.Башнянин, П.Лазур, В.Медведєв. — К.: Ніка-Центр: Ельга, 2003. — 526 с.

5. Біленко Т. І., Бодров Володимир Григорович, Волинцев В. В., Глаголєва О. Б., Гримайло В. М. Політична економія: Навч. посібник / Володимир Олександрович Рибалкін (ред.), Володимир Григорович Бодров (ред.). — К. : Академвидав, 2004. — 672с.

6. Диба М. Теоретико-методологічні основи господарського регулювання в сучасній економічній системі //Економіка України. — 2005. — № 10. — С.42-48

7. Дмитриченко Л. Політична економія: навч.-метод. посібник за кредитно-модульною системою (для студ. спец. "Економічна теорія") / Донецький національний ун-т. Обліково- фінансовий факультет. Кафедра економічної теорії. — Донецьк : Норд-Прес, 2008. — 141с.

8. Економіко-математичні моделі економічного зростання: учбовий посібник / О. О. Бакаєв, В. І. Гриценко, Л. І. Бажан та ін ; Нац. Академія Наук України, Мін-во освіти і науки України, Міжнародний науково-навчальний центр інформаційних технологій та систем. — К. : Наукова думка, 2005. — 188 с.

9. Заглинський А. Політична економія: Навчальний посібник/ Анатолій Заглинський, Микола Матусевич. — Рівне: ППФ "Волинські обереги", 2005. — 408 с.

10. Зазимко А. Політична економія: Структурно-логічний навчальний посібник/ Анатолій Зазимко; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. — 2-е вид., без змін. — К.: КНЕУ, 2006. — 358 с.

11. Злупко С. Перехідна економіка: сучасна Україна : навчальний посібник / Степан Злупко,. — К. : Знання , 2006. — 324 с.

12. Кукурудза І. Політична економія: матеріали до лекцій та семінарів / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Вид. 2-ге, доп. — Черкаси : Вид. від. ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, 2007. — 368c.

13. Мельник Л. Політична економія: Навч. посіб. для підгот. бакалаврів з напряму 0501 "Економіка і підприємництво" в агр. вищ. навч. закл. III-IV рівнів акредитації — Д. : Пороги, 2005. — 430с.

14. Мочерний С.Політична економія: Навч. посіб./ Степан Мочерний,. — К.: Знання-Прес, 2007. — 687 с.

15. Оганян Г. Політична економія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП) / Георгій Артемович Оганян (ред.). — К. : МАУП, 2003. — 520с.

16. Паламарчук В. Адміністративно-командна система в світлі історичного досвіду // Економіка. Фінанси. Право. — 2002. — № 10. — С. 6-8

17. Палехова В. Політична економія: підручник / Миколаївський держ. гуманітарний ун-т ім. Петра Могили комплексу "Києво-Могилянська академія". — Миколаїв, 2007. — 332с.

18. Політекономія: Підручник/ Ред. Ю.В. Ніколенко. — К.: ЦУЛ, 2003. — 411 с.

19. Політична економія : Навч. посібники для екон. спец./ Ред. С. В. Мочерний. — Львів: Світ. –2006 — Ч. 1/ Л. Г. Андрєєв, З. Г. Ватаманюк, Т. В. Гайдай. — 2006. — 678 с.

20. Політична економія: Навчальний посібник/ Костянтин Кривенко, Володимир Савчук, Олександр Бєляєв та ін.; За ред. Костянтина Кривенка,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2005. — 508 с.

21. Політична економія: Навчальний посібник/ О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. — К.: Кондор, 2006. — 405 с.

22. Політична економія: Навчальний посібник/ Т. І. Біленко, В. Г. Бодров, В. В. Волинцев та ін., За ред. Володимира Рибалкіна, Володимира Бодрова. — К.: Академвидав, 2004. — 671 с.

23. Сєріков А. В. Моделювання особливостей розвитку взаємодіючих соціально-виробничих систем //Актуальні проблеми економіки. — 2005. — № 5. — C. 93 — 102.

24. Федоренко В. Політична економія: підручник / Валентин Григорович Федоренко (наук.ред.). — К. : Алерта, 2008. — 486с.

25. Харазішвілі Ю. Системне моделювання соціально-економічного розвитку України //Банківська справа. — 2006. — № 3. — C. 46-65