Вступ.

1. Громадяни як суб'єкти трудового права України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Питання визначення та розкриття тих основних ознак та суттєвих властивостей, які характеризують суб’єктів трудового права, є одним із дискусійних в трудовому праві. Цій тематиці було присвячено багато праць різних вчених: М.Д. Бойко, Л.Я. Гінцбурга, М.Г. Александрова, С.С. Алексєєва, П.Д. Пилипенка, Б.К. Бегічева, Є.Б. Хохлова, В.С. Венедиктова, О.В. Смирнова та інших.

Головною потребою людини є праця. Вона потрібна їй для нормальної життєдіяльності, потрібна як повітря, їжа, сон, спілкування Щоб насолодитися відпочинком треба спочатку відчути втому

Застосовуючи працю, люди вступають у зв'язки один з одним. Ці зв'язки між людьми прийнято називати відносинами, що проявляються у різних сферах життя як форми взаємодій або протидій Участь у цих зв'язках, тим більше, коли вони урегульовані нормами права, створює для їх учасників певні права та обов'язки Визнання юридичних осіб або громадян носіями прав і обов'язків, надання їм певної правосуб'єктності, тобто наділення суспільно-юридичними якостями, що дозволяє їм брати участь у різних майнових, організаційних, особистих немайнових правовідносинах перетворює їх у суб'єктів цих правовідносин

Суспільні відносини не можуть існувати між абстрактними суб'єктами Вони завжди є конкретними. Відносини, що складаються із застосування праці виникають на базі також конкретної власності Тому суб'єктами цих відносин, у першу чергу, є власник, а також особа, яка буде застосовувати свою працю на базі цієї власності.

1. Громадяни як суб'єкти трудового права України

Громадянином визнається фізична особа, яка володіє певним цивільним статусом, тобто сукупністю обставин фактичного порядку, що характеризують цю особу як учасника юридичного спілкування. Термін «громадянський статус» досить широко застосовується в цивільному праві. Але він необхідний також для визначення становища особи як суб'єкта кримінального, житлового, сімейного, трудового права.

Складовими елементами, що створюють громадянський статус, є громадянство, стать, вік, стан здоров'я, сімейне становище, освіта, місце проживання, спеціальність, кваліфікація, зайнятість та інші дані, що характеризують особу.

Громадянський статус визначає лише вихідні позиції громадянина в правовому спілкуванні. При цьому до статусу включаються такі риси та юридичні характеристики, які притаманні саме цьому громадянинові до вступу його у сферу конкретних правовідносин.

За цивільним статусом всі громадяни України є рівними. Але в природі немає двох громадян, які були б абсолютно однаковими за віком, станом здоров'я, освітою, спеціальністю і кваліфікацією.

При вступі громадянина у трудові відносини кожний з елементів його статусу обумовлює саму можливість працевлаштування (наприклад вік, стан здоров'я), визначає зміст роботи, що виконуватиметься (освіта, спеціальність, кваліфікація), або неможливість бути зайнятим саме на цій роботі (судимість, стать тощо).

Реалізувавши своє право на працю шляхом укладення трудового договору (ст. 2 КЗпП), громадянин набуває статусу працівника. Для того щоб вступити в трудові відносини, громадянин повинен досягнути віку шістнадцяти років. У виняткових випадках за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, на роботу можуть прийматись особи, які досягли п'ятнадцяти років.

Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

Саме з цього віку громадяни України набувають трудової правосуб'єктності, тобто своїми діями приймають на себе трудові права та обов'язки[2, c. 15-17].

Працівники, тобто робітники, службовці та інші категорії працюючих, є найбільш багаточисельною категорією громадян України. Від інших категорій громадян України в юридичному розумінні їх відрізняє те, що вони перебувають у трудових відносинах з державними, кооперативними, громадськими підприємствами, установами, організаціями і є суб'єктами трудового права. Як закріплено в ст. 1 КЗпП, законодавство про працю регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни.

Виділення працівників із загальної категорії громадян визначає їх належність до певної соціальної групи, правовий статус якої підпадає під регулювання окремої галузі права — трудового права. Але правовий статус працівника не може існувати відокремлено від правового статусу громадянина. Обидва ці статуси співвідносяться як окреме і загальне. В трудових відносинах просто констатації правового статусу громадянина недостатньо. Цей загальний статус потребує реальної конкретизації, що здійснюється наданням громадянину додаткових прав і обов'язків, які випливають із відносин по застосуванню праці в суспільному виробництві.

Правовий статус працівника, якого він набуває при прийнятті на роботу, дає можливість більш повно і всебічно розкрити його становище як суб'єкта трудового права. При цьому в межах правового статусу працівника може проводитись диференціація з урахуванням особливостей тієї чи іншої групи працюючих, наприклад молоді спеціалісти, молоді робітники, тимчасові і сезонні працівники, сумісники, інженерно-технічні працівники тощо. Ці групи внаслідок свого становища мають специфічний трудовий статус.

Правовий статус працівника тісно пов'язаний з трудовою правосуб'єктністю, якою визначається сукупність трудової правоздатності та дієздатності. Саме правосуб'єктність становить собою визнану державою можливість громадянина бути суб'єктом трудового права. Тому правосуб'єктність є лише передумовою до використання права, а не саме його використання. Право на працю мають всі громадяни, що досягай встановленого віку. Проте правового статусу працівника набувають лише ті громадяни, які вступають в трудові відносини[5, c. 36-38].

В основі трудової правосуб'єктності лежить здатність до праці, що обумовлюється фізичними і розумовими здібностями. Кожний громадянин має право займатись будь-якими видами праці. Але не кожна людина здатна виконувати роботу, в якій суспільство у даний час має потребу. Для цього необхідні професійна підготовка, навики виконання певної роботи, а досить часто навіть досвід. Повинна бути фактична здатність до систематичної, регламентованої певними правилами праці. Так, здатність виконувати певну роботу може бути обмежена віком, станом здоров'я, іноді навіть статтю. Жінки не можуть залучатися на підземні та інші роботи, заборонені їм відповідно до обмежень, встановлених законом.

Фактична здатність виконувати певну роботу або займатись певною трудовою діяльністю може обмежуватися судом.

Змістом правового статусу працівника є комплекс прав і обов'язків, що надані йому законом або на підставі укладеного трудового договору. В загальних рисах ці права і обов'язки закріплені в ст. 2 КЗпП. Це, наприклад, право на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, право на вибір професії, роду занять і роботи. Відповідно до закону працівники мають також право на відпочинок, обмеження робочого дня та робочого тижня, щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади.

Держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Обов'язком працівника визнаються сумлінна праця, додержання трудової дисципліни, дбайливе ставлення до майна власника підприємства, установи, організації.

Більш детально конкретизація прав і обов'язків працівника дається в Типових правилах внутрішнього трудового розпорядку, які, в свою чергу, знаходять відображення і подальшу розробку в галузевих і правилах внутрішнього трудового розпорядку конкретного підприємства, установи чи організації[8, c. 19-20].

Типовими правилами внутрішнього трудового розпорядку до основних обов'язків працівників віднесено: працювати чесно і сумлінно; додержуватись дисципліни праці — основи порядку на виробництві, тобто своєчасно приходити на роботу, дотримуватись встановленої тривалості робочого часу, використовувати весь робочий час для продуктивної праці, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу тощо; підвищувати продуктивність праці, своєчасно і ретельно виконувати роботи за нарядами та завданнями, норми виробітку і нормовані виробничі завдання, добиватися перевиконання цих норм; додержуватись технологічної дисципліни, не допускати браку в роботі та поліпшувати якість продукції; повністю додержуватись вимог з охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці та протипожежної охорони, що передбачені відповідними правилами та інструкціями, користуватися виданим спецодягом, спецвзуттям і запобіжними пристроями; утримувати в порядку та чистоті своє робоче місце, а також дотримуватись чистоти в цеху і на території підприємства, передавати працівнику, який змінює, своє робоче місце, обладнання і пристрої у справному стані; берегти і зміцнювати власність, ефективно використовувати машини, станки, інструменти, дбайливо ставитися до матеріалів, спецодягу тощо; поводитись пристойно, додержуватись правил співжиття, утримуватися від дій, що створюють перешкоди іншим працівникам у виконанні їх трудових обов'язків; вживати заходів до негайного усунення причин та умов, що перешкоджають або утруднюють нормальне виконання роботи (простоїв, аварій). В разі неможливості усунути ці причини своїми силами негайно доводити про них до відома власника або уповноваженого ним органу; систематично підвищувати виробничу кваліфікацію.

Коло обов'язків, що виконує кожний працівник за своєю спеціальністю, кваліфікацією або посадою, визначається тарифно-кваліфікаційними довідниками робіт і професій робітників, кваліфікаційними довідниками службовців, а також технічними правилами, посадовими інструкціями і положеннями, що затверджуються у встановленому порядку[1, c. 24-25].

Трудовим договором або контрактом може передбачатися подальша конкретизація трудових прав і обов'язків працівника з урахуванням його трудових функцій, службового стану, повноважень, наданих працівнику власником або уповноваженим ним органом.

Передбачені нормативними актами та угодами права і обов'язки працівників встановлюють межі можливої та необхідної їх поведінки. Тому при визначенні поняття трудового договору ст. 21 КЗпП законодавче передбачає обов'язок працівника виконувати обумовлену з власником або уповноваженим ним органом роботу з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку.

Разом з тим чинне законодавство про працю встановлює гарантії здійснення працюючими своїх прав. Ці гарантії проявляються в створенні органів по забезпеченню зайнятості населення, встановлення квоти на роботу громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних конкурувати на ринку праці. Норми про квоту є обов'язковими для власника або уповноваженого ним органу, який повинен виділити визначену кількість робочих місць для цих громадян і заповнити ці місця за направленням органів по працевлаштуванню.

Забороняється необґрунтована відмова в прийнятті на роботу. В певних випадках, передбачених частиною 2 ст. 232 КЗпП, встановлена можливість оспорення безпосередньо в судовому порядку відмови в прийнятті на роботу. Переведення працівників на іншу постійну роботу можливе лише за їх згодою. Звільнення з роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу обмежується підставами, вичерпний перелік яких визначається законом. При цьому таке звільнення попередньо повинно бути погоджене з профспілковим органом, уповноваженим на представництво інтересів трудового колективу[3, c. 37-39].

Важливим чинником, що визначає зміст трудового статусу працівників, є відповідальність за виконання трудових обов'язків. Якщо суб'єктивні права відображають засади соціальної свободи, то юридичні обов'язки і відповідальність відображають соціальні вимоги до працівників з боку держави. В даному разі відповідальність слід розуміти не тільки як можливість застосування до працівника засобів стягнення, а як морально-правову категорію, що покликана забезпечити виконання працівниками своїх трудових обов'язків, здійснення своїх трудових прав відповідно з їх соціальним призначенням. Це свідчить про високий ступінь їх відповідальності.

Громадянинові, який досяг встановленого законом віку, належить право вільно і рівноправно вступати в трудові відносини. Ніхто не може примусити його іншим чином укладати трудовий договір. Ніхто також не може силою утримати працівника на роботі, коли він цього не бажає.

Тому, щоб громадянин став суб'єктом трудових відносин, необхідно погодження волі власника засобів виробництва або уповноваженого ним органу, з одного боку, і працівника — з другого. Працівник повинен виявити бажання взяти на себе права, обов'язок і відповідальність за виконання певної роботи, а у власника або уповноваженого ним органу повинна бути потреба у виконанні цієї роботи і можливість сплачувати працівнику винагороду за роботу, що виконуватиметься.

Для виконання конкретної роботи, що визначається сторонами, працівник повинен мати належний стан здоров'я. Закон не встановлює межі непрацездатності працівника. Маючи певні вади здоров'я, наприклад слабкий слух, зір, нездатність відрізняти кольори тощо, працівник стає нездатним виконувати певні роботи. Але це не виключає його здатності до праці взагалі. Є велика кількість робіт, де суворі вимоги щодо зору, слуху не ставляться. Тому до виконання таких робіт громадянин може приступати і виконувати їх досить успішно. Наявність необхідного стану здоров'я визначається висновком медичного освідчення. Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за свій кошт організувати проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці, а також на роботах, де є потреба у професійному доборі, наприклад пов'язаних з рухом транспорту, а також щорічного обов'язкового медичного огляду осіб віком до 21 року. Ці медичні огляди проводяться з метою визначення придатності працівників до роботи, що їм доручається, і запобігання професійних захворювань.

Працівники підприємств харчової промисловості, громадського харчування і торгівлі, водопровідних споруд, лікувально-профілактичних і дитячих закладів, а також деяких інших підприємств проходять зазначені медичні огляди з метою охорони здоров'я населення. Перелік професій, працівники яких підлягають медичному оглядові, термін і порядок його проведення встановлюються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.

Для успішного виконання певної роботи працівник повинен мати професійну підготовку і трудовий досвід. Професійна підготовка набувається шляхом проходження певного курсу навчання у навчальному закладі або на робочому місці. Така підготовка буде успішною, якщо правильно обрана професія, саме така, яка відповідає індивідуальній характеристиці людини: стану її здоров'я, рівню і якості її знань, загальній і спеціальній здатності («можу») інтересам і нахилам, планам і намаганням («хочу»). Ці якості повинна виявити у громадянина професійна орієнтація, основи якої закладаються в сім'ї і загальноосвітній школі[10, c. 41-43].

Професійна орієнтація — комплексна проблема, яка має соціальний, економічний, психологічний, медико-фізіологічний і педагогічний аспекти. Вона повинна сприяти морально-психологічній підготовці учнів до праці, розширяти їх професійну обізнаність, виховувати інтерес до суспільне значущих професій, озброювати учнів методам самостійного пізнання різних професій.

Саме тому Законом України «Про освіту» в редакції від 23 березня 1996 р. перед школою поставлені завдання забезпечити всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину і суспільство.

Трудовий досвід визначається потребами конкретного трудового процесу, його умовами, ступенем складності робіт або трудових завдань. Працівник може мати тривалий трудовий стаж, досвід роботи за певною спеціальністю, що свідчить про його професійну підготовку. Але він може не мати досвіду для виконання саме тієї роботи, що необхідна власнику або уповноваженому ним органу. Тому при прийнятті на роботу може встановлюватись перевірка професійної відповідності працівника для виконання певної трудової функції.

Право займатися трудовою діяльністю відповідно до Закону України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців» мають також іноземці. Обсяг їх прав залежить від того, чи проживають вони в Україні постійно, чи іммігрували в Україну для працевлаштування.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю нарівні з громадянами України, мають рівні з ними права і обов'язки.

Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного дозволу на працевлаштування. Такий дозвіл оформляється за умови, коли в країні чи певному регіоні відсутні працівники, спроможні виконувати цей вид роботи, або є достатнє обґрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців. Дозвіл на працевлаштування видається Державним центром зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України.

Іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на цю посаду або зайняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України[9, c. 18-20].

Висновки

Отже, суб’єкти трудового права:

1) це є певні особи – фізичні, юридичні, держава чи державні органи;

2) вони потенційно є учасниками трудових та інших, тісно пов’язаний із трудовими, відносин;

3) дані відносини є врегульованими нормами трудового права;

4) цим особам на підставі чинних трудових норм права надаються певні суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Для того щоб громадянин України став працівником, він повинен вступити в трудові відносини з власником засобів виробництва або із створюваними ним підприємствами. Саме власник засобів виробництва, незалежно від того, чи буде це держава, кооператив, громадська організація, громадянин чи група громадян, має право на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном. Використання його виробничої діяльності може здійснюватись із застосуванням праці громадян за умови, що їм будуть забезпечені соціальні та економічні гарантії, встановлені в законі.

Таким чином, суб’єкти трудового права – це особи, які потенційно є учасниками трудових та інших, тісно пов’язаних із трудовими, відносин, врегульованих нормами трудового права, наділені чинним законодавством трудовою правосуб’єктністю, яка з моменту вступу до трудових правовідносин перетворюється на реальні, забезпечені державою, трудові права та обов’язки.

Трудовий договір працівник укладає не з уповноваженою власником службовою особою, а з підприємством, установою, організацією як юридичною особою, де він і реалізує своє право на працю.

Список використаної літератури

1. Бабаскін А. Ю., Баранюк Ю. В., Дріжчана С. В., Зуб І. В., Карпенко Д. О. Трудове право України: Академічний курс:Підручник / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України / Н.М. Хуторян (заг.ред.). — К. : А.С.К., 2004. — 607с.

2. Бойко М. Трудове право України: навч. посіб.. — Видання 2-ге, доп. і переробл. — К. : Атіка, 2008. — 316с.

3. Болотіна Н. Трудове право України: навч. посібник. — К. : Знання, 2008. — 375c.

4. Карлицький С. Трудове право України: Навч. посіб.. — 2. вид., перероб. — К. : Прецедент, 2006. — 210с.

5. Лавріненко О. Трудове право України: Курс лекцій:у 2 ч. / Донецький юридичний ін-т Луганського держ. ун-ту внутрішніх справ. — Донецьк : Вебер, Донецька філія, 2007. — 390с.

6. Павлик П. Трудове право України: Навч. посіб. для дистанційного навч. для студ. вищ. навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна".— К. : Університет "Україна", 2006. — 466с.

7. Пилипенко П. Д., Бурак В. Я., Козак З. Я., Синчук С. М., Парпан Т. В. Трудове право України: Навч. посіб. / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка / П.Д. Пилипенко (ред.). — К. : Істина, 2005. — 207с.

8. Приходько С. Трудове право України: Навч.-метод. посібник для самост. вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2003.

9. Прокопенко В. Трудове право України: Підручник для студ. юрид. вищ. навч. закл.. — 3. вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2002. — 528с.

10. Процевський В. Трудове право України: навч. посіб. для студ. юрид. вищ. навч. закл. України / Харківський національний педагогічний ун-т ім. Г.С.Сковороди. — Х. : ХНПУ, 2006. — 264с.