1. Економічна концепція П.Прудона.

2. Ленінське обґрунтування НЕПу.

Список використаної літератури.

1. Економічна концепція П.Прудона

Соціалістичні погляди, як і всякі інші, мають різні відтінки і забарвлення. Одна з течій соціалістичної думки належить до критичного напряму, представником якої був П'єр-Жозеф Прудон (1809—1865). Він походив із селян, і його життєвий шлях був доволі складним. Прудон навіть побував у в'язниці за напади на президента Франції Луї-Наполеона.

Найважливіші праці Прудона — "Що таке власність?" (1840 р.) і "Система економічних суперечностей, або Філософія злиднів" (1846 р.). У праці "Що таке власність?" Прудон розглядав теорії власності. Людина може мати право лише на те володіння, — казав Прудон, — яке необхідне для її існування і до якого вона особисто приклала працю. З цих позицій не можна виправдати захоплення однією особою величезних земельних просторів, які для обробітку вимагають сотень і тисяч рук. Ця теорія підтримувала дрібну і заперечувала велику власність.

Нам кажуть, виголошував Прудон, що людина має право на землю, бо обробляє її своєю працею. Але ж продуктом праці є не земля, а зерно, сіно, вино тощо. Прудон відкидав і "легальну" теорію права власності. Ця теорія, на думку Прудона, ґрунтується на силі. Дохід від землі називають орендною платою, найманою платою, якщо він надходить від володіння будинками, відсотком, який одержують на капітал. Усі ці види доходу не ґрунтуються на праці.

Якими би не були форми доходу, його джерелом може бути тільки одне: робітники створюють більше цінностей, ніж одержують їх у вигляді заробітної плати. Надлишок надходить на користь власників і становить їхній дохід — орендну або найману плату, прибуток або відсоток. Це означає, що власність — це крадіжка.

Потрібно, однак, зазначити, що несправедливість полягає не в тому, що людина володіє ділянкою землі або знаряддям праці, а в тому, що одна людина позбавляє іншу першого і другого. Оскільки володіння однієї людини не порушує прав іншої, власність є цілком звичайною формою користування знаряддями і предметами господарства. Однак історична власність виникла на насильстві й експлуатації, приватна власність була глибокою причиною суспільної нерівності, а отже, і всіх революцій, шляхом яких люди прагнули відновити рівність.

Та якщо власність руйнує рівність, призводить до пригноблення слабкого сильним, то комунізм спричинив би іншу, ще небезпечнішу несправедливість. У такому суспільстві, про яке мріють соціалісти, слабкі пригноблювали би сильних, ліниві та нездари жили би за рахунок працьовитих і здібних. Комунізм — це система рабства, оскільки спільність володіння вимагає примусової організації праці, позбавляє членів суспільства свободи дій і перетворює їх на рабів держави. "Такий зміст знаменитої книги Прудона", — зазначав М. Туган-Барановський. Він зазначав і те, що Прудон все-таки не глибоко розкрив проблему власності. Відкидаючи приватну власність у тодішній формі, Прудон водночас рішуче виступав проти соціалізму. Свобода і рівність були його догмати.

У "Економічних суперечностях…" Прудон критично досліджує економічні категорії сучасного ладу. Він перебував тоді під сильним впливом Геґеля. Прудон твердив, що "наріжним каменем економічної будови є цінність". Він доводив внутрішню суперечність між міновою і споживчою цінністю. На думку Прудона, конституювання цінності ще не досягнуто. Вчення про цінність є основою усієї системи "Економічних суперечностей", в яких доволі повно з'ясовано вплив машин на характер праці і зайнятість робітників.

Варті уваги думки висловлював Прудон щодо взаємодії монополії та конкуренції. "Монополія, — твердив він, — є фатальне завершення конкуренції, яка безперервно породжує монополію як своє заперечення; в тому полягає і виправдання монополії".І далі: чим сильніша конкуренція, тим неминучіша монополія!

Прудон послідовно розглядає економічні категорії — податки, торгівлю, кредит, нарешті, власність і комунізм. У них знаходить внутрішню суперечність, розв'язання якої пов'язував з неузгодженістю господарської системи, що ґрунтується на трудовій цінності. "Економічні суперечності" містять у собі таку глибоку критику капіталістичного ладу, що більшості наступних критиків капіталізму залишалось тільки розвивати або змінювати думку Прудона. "Не підлягає сумніву, — писав М. Туган-Барановський, — що… "Капітал" Маркса створювався під безпосереднім впливом "Економічних суперечностей". І це не дивно, оскільки Прудон був першим видатним економістом, який застосовував Геґелівський діалектичний метод до дослідження систем економічних категорій у всій їх суперечності. Цей метод наслідував і Маркс".

Основні праці П’єра Жозефа Прудона:

• "Що таке власність" (1840), в якій гостро критикує тогочасну економіку і заявляє, що власність – то крадіжка.
• "Система економічних суперечностей, або філософія злиденності"(1846) — основні праця.

Відносно економічної концепції П. Прудона перш за все слід зазначити, що йому притаманне намагання здійснювати соціальні зміни за рахунок реформ переважно сфери обігу, що повинно було, з його точки зору, сприяти розвитку дрібного товарного виробництва. Економічне вчення П. Прудона одержало широке розповсюдження у другій половині 19 ст. у багатьох європейських країнах.

Методології П. Прудона притаманний ідеалізм і суб’єктивізм. Економічні категорії він розглядає як втілення “абсолютного розуму”, як вічні ідеї, відірвані від реальної дійсності.

Теорія цінності. Цінність П. Прудон визначає працею, витратами виробництва. Відзначає ідеї споживної цінності і ідеї мінової цінності, вбачає між ними протилежність. Примиренням у нього виступає синтетична цінність, що встановлюється в обміні. Одні стають цінностями, одержують визнання та продаються, інші – ні. Прудон пропонує кожен товар наділити синтетичною цінністю, тобто гарантувати його реалізацію.

Економічна програма П. Прудона – реформування обміну.

Товарне виробництво зберігається, дрібна власність теж. Для сприяння обміну пропонує створити “Народний банк”. Він розглядався як посередник між товаровиробниками, усував реальні гроші і пропонував “робочі”. Капітал трактує як гроші. Визнає лише позичковий капітал. Процент – єдина форма, в якій виступає неоплачена праця виробника, прибуток розглядає як різновид заробітної плати. Надання “дарового кредиту” усуває можливість віддавати гроші в позику за процент і ліквідує експлуатацію.

П. Прудон вважав гроші то капіталом, то бонами (трудовими талонами обміну без своєї цінності).

Потім необхідно відмітити, що спочатку він перебільшував значення грошей, а потім прийняв у буквальному змісті формулу Ж. Б. Сея, що "продукти купуються на продукти". Цікаво відмітити, що банк обміну – це парадоксальне, але логічне завершення реакції, початої А. Смітом і фізіократами проти меркантилістських ідей про гроші.

П. Прудон виступає противником комунізму, монархії та буржуазної демократії.

2. Ленінське обґрунтування НЕПу

В нових історичних умовах суто теоретично В.Ленін доповнив "Марксів" аналіз капіталізму дослідженням закономірностей розвитку його "вищої і останньої стадії — імперіалізму", теоретично обґрунтував, що концентрація і централізація виробництва й капіталу "впритул підводить до соціалізму", а це робить неминучою переможну пролетарську революцію, дещо підправив "Марксове вчення про можливість перемоги соціалізму одночасно в багатьох розвинених країнах" можливістю революції у "найслабшій ланці ланцюгу імперіалізму". В.Ленін не тільки знову відродив Марксову ідею про "диктатуру пролетаріату", але й розвинув її, доводячи, що "соціалізм являє собою єдину фабрику, яка управляється з єдиного центру і жорстко контролює міру праці і міру споживання".

В період перших років побудови нового суспільства (період "воєнного комунізму") на шляху жорстокого централізованого управління і диктатури, у повній відповідності з "Марксовою доктриною" провадив "експропріацію експропріаторів", але дуже скоро зрозумів, що здобутки переможної революції поставлені під загрозу, що і змусило його "переглянути точку зору на всю справу соціалізму". Це змусило вождя пролетарської революції докорінно змінити тактику (період НЕПу) і зробити поступки дрібному підприємництву, торгівлі і кооперації, тобто пожвавити суто економічні процеси всупереч політичним.

Московське керівництво, Ленін розуміли, що подальше здійснення політики «воєнного комунізму» може призвести до селянської війни. На X з'їзді РКП(б) в березні 1921 р. Ленін переконав делегатів прийняти рішення про заміну продрозкладки натуральним продподатком. Було покладено початок системі заходів, які згодом назвали новою економічною політикою (неп).

Це була політика компромісів, вимушеного відходу від негайного будівництва комунізму за Марксом. Крім заміни розкладки натуральним і грошовим податками, що давало змогу селянам продавати надлишки власної продукції на ринку, неп допускав вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду і приватну власність, іноземні концесії. Запроваджувався госпрозрахунок на рівні трестів. Практично призупинилося заснування нових колгоспів і радгоспів, набув розвитку кооперативний рух. Однак більшовицьке керівництво не збиралося відмовлятися від будівництва соціалізму. Тому вирішальні галузі економіки — важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля — залишалися під контролем держави. Ленін вважав, що за збереження диктатури пролетаріату неп забезпечить перемогу соціалізму над капіталізмом.

Неп зумовив певні успіхи й у внутрішній політиці. Було припинено масові розстріли. Влада проголосила амністію повстанцям і членам некомуністичних партій.

На підприємствах, які відносили до «командних висот», парткерівництво вирішило налагодити господарювання без капіталістів, але методами, пристосованими до ринкових відносин. До цього підприємства були просто виконавцями волі керівництва. Вони працювали за нарядами, під них одержували сировину, матеріали, паливо, пайки для робітників, відповідно до нарядів безкоштовно здавали вироблену продукцію. Прагнучи оживити підприємства і боячись самого терміна «ринкова економіка», більшовики застосували термін «комерційний розрахунок». Він не прижився, бо насторожував нових власників, і тому було введено назву «господарський розрахунок».

Більшовики змушені були тимчасово відмовитися від строгої регламентації промисловості («главнізму») і перейти до впровадження госпрозрахункової трестівської системи.

Великі заводи і фабрики у власність або в оренду не передавалися навіть трудовим колективам (хоча більшовики декларували: фабрики і заводи робітникам), Нові методи полягали в тому, що керівники державних підприємств діяли не за нарядами, а самостійно, пристосовуючись до ринкових відносин. Керівник мав забезпечити самоокупність виробництва. Коли цього не досягали, держава покривала збитки з бюджету.

На госпрозрахунок переводилися не окремі заводи і фабрики, а певна їх група, яка утворювалася за галузевою або галузево-територіальною ознакою. Таке об'єднання підприємств прибрало назву «трест» (за схожістю з капіталістичними об'єднаннями, учасники яких втрачали виробничу, комерційну, а часом і юридичну самостійність). Окремі фабрики і заводи як складові тресту не мали статусу юридичних осіб. Навіть найбільші з них працювали як цехові підрозділи, без права самостійного виходу на ринок.

У 1923 р. Ленін зробив спробу ревізувати партійну програму у найбільш вразливій частині — перетворення у сільському господарстві. У статті «Про кооперацію» він фактично ревізував ідеї економічних засад свого ж вчення про комунізм. Так, в перші роки непу Ленін ототожнював торгівлю і ринок тільки з капіталізмом. Кооперацію він розглядав як капіталістичну, а не соціалістичну форму господарювання. Проте кооперація не може існувати без ринку і товарно-грошових відносин. Кожний товаровиробник-ко-оператор є власником і може працювати самостійно.

Спираючись на півторарічний досвід непу, Ленін у згаданій статті почав стверджувати протилежне тому, що зазначав раніше. Він робить висновок, що лад цивілізованих кооператорів за суспільної власності на засоби виробництва — це лад соціалізму, підкреслюючи необхідність визнати докорінну зміну точки зору щодо кооперації. Із цих висновків для партії, яка збиралася будувати соціалізм, вимальовувалася така перспектива: замість того щоб колективізувати селян-власників, організовувати колгоспи, треба створювати умови для розгортання кооперативного руху. Кооперативи не потребували відчуження власності, і селяни охоче йшли до них. Складалася ситуація, яка вступала у протиріччя із програмою партії. Партійне керівництво розуміло, що селяни-власники ніколи добровільно не погодяться на колективізацію.

Водночас з моменту публікації статті Леніна «Про кооперацію» про колективізацію на XII і XIII з'їздах РКП(б) навіть і не згадувалося. Проте на кожному партз'їзді, на конференціях і пленумах ЦК КП(б)У порушувалося питання кооперації. З бюджетних ресурсів на кооперативне будівництво виділялися великі кошти.

Список використаної літератури

1. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.

7. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 301 с.

8. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.