1. Розглянути конкретні види зобов’язань, зокрема Комісія, Рента, Поставка, Дарування та визначити в них особливості застосування строків позовної давності.

2. Іпотека: правові проблеми.

Список використаних джерел.

1. Розглянути конкретні види зобов’язань, зокрема Комісія, Рента, Поставка, Дарування та визначити в них особливості застосування строків позовної давності

Договір комісіїналежить до договорів про надання послуг. Він широко застосовується як у внутрішньому обігу, так і в зовнішньоекономічній діяльності: його укладають при експортно-імпортних операціях, біржовій торгівлі, а також у внутрішній торгівлі, транспортних відносинах, у банківській сфері та у сфері обігу цінних паперів тощо.

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст. 1011ЦК країни)[2].

Таким чином, договір комісії є консенсуальним (є укладеним з моменту досягнення згоди щодо всіх істотних умов), двостороннім (правами та обов'язками наділені обидві сторони) та відплатним (дії однієї сторони відповідають обов'язку іншої вчинити зустрічну дію: комісіонер зобов'язується вчинити за дорученням комітента певний правочин, а комітент — сплатити комісійну плату).

Сторонами договору комісії є комісіонер і комітент, якими можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Комісіонером є особа, яка за дорученням комітента зобов'язується вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Комітент — це особа, за дорученням і за рахунок якої діє комісіонер.

Третя особа, з якою комісіонер укладає правочин в інтересах комітента, не є стороною договору комісії. Комісіонер вступає у відносини з нею від свого імені, тому за такими правочинами набуває права і стає зобов'язаним він, а не комітент.

Істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов'язується продати або купити майно, є умови про це майно та його ціну.

Якщо договір комісії укладено без визначення строку, комітент повинен повідомити комісіонера про відмову від договору не пізніше ніж за тридцять днів.

Комісіонер має право відмовитися від договору комісії лише тоді, коли строк не встановлений договором. Комісіонер повинен повідомити комітента про відмову від договору не пізніше ніж за тридцять днів.

Комісіонер, який відмовився від договору комісії, повинен вжити заходів, необхідних для збереження майна комітента. У разі відмови комісіонера від договору комісії комітент повинен розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера, протягом п'ятнадцяти днів від дня отримання повідомлення про відмову комісіонера від договору.

Чинне цивільне законодавство не містить прямої вказівки щодо обов’язкового визначення сторонами певного строку договору комісії. Однак, п. 1.6 Правил комісійної торгівлі непродовольчими товарами, затверджені наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України від 13 березня 1995 р № 37 (далі Правила), що регламентують порядок комісійної торгівлі непродовольчими товарами господарюючими суб’єктами всіх форм власності, які пройшли державну реєстрацію у встановленому порядку, чітко встановлює строк реалізації прийнятого на комісію товару – 60 календарних днів (за винятком антикваріату, творів мистецтва та унікальних речей, строк реалізації яких не обмежений). Зазначимо, що Правила регламентують порядок укладення договорів комісії, предметом яких є купівля-продаж непродовольчих товарів, що укладаються як між фізичними, так і між юридичними особами.

Однак, сторони таку вимогу досить часто ігнорують при укладенні договору комісії. Адже в деяких випадках вони взагалі не визначають термін дії договору.

Договір рентиналежить до договорів про передачу майна у власність. Цей договір нині ще широко не застосовується, оскільки є новелою цивільного законодавства.

За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі (ч. 1 ст. 731 ЦК України)[2].

Отже, договір ренти є реальним (вважається укладеним з моменту передачі майна у власність платника ренти), одностороннім (обов'язки покладаються тільки на платника ренти) та відплатним (дії одержувача ренти щодо передачі у власність майна відповідають обов'язку платника ренти періодично виплачувати ренту).

Сторонами рентних правовідносин є одержувач ренти і платник ренти. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (ст. 733 ЦК України)[2].

Одержувачем ренти є особа, яка передає другій стороні у власність майно за періодичну сплату ренти.

Платник ренти — це особа, яка зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту взамін переданого їй у власність майна.

Права одержувача ренти, а також права та обов'язки платника ренти можуть переходити до їх правонаступників. Крім того, одержувач ренти може відступити своє право вимоги до платника ренти або обов'язки по сплаті ренти можуть перейти до іншої особи.

Предметом договору ренти є майно (окрема річ, сукупність речей або майнові права та обов'язки), яке передається у власність платника ренти, і сама рента.

Оскільки зобов'язанням, що виникають на підставі договору ренти, притаманний тривалий характер, особливого значення набуває питання про розподіл між сторонами ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого під виплату ренти. Вирішення даного питання залежить від двох умов (ст. 742, 743 ЦК України)[2]:

1) за плату чи безоплатно передано майно платнику ренти;

2) укладено строковий чи безстроковий договір ренти.

Платник безстрокової ренти має право відмовитися від договору ренти. Умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною. Договором ренти можуть бути встановлені умови здійснення платником безстрокової ренти відмови від договору ренти. Договір ренти припиняється після спливу трьох місяців від дня одержання одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними.

Договір поставкиє одним із найпоширеніших видів зобов'язань, що використовуються в підприємницькій діяльності. Укладання цього договору вбачається надзвичайно зручним як для юридичних осіб, так і для фізичних осіб-підприємців.

Договір поставки спроможний найбільш оптимально регулювати відносини між виробниками товарів і постачальниками сировини, матеріалів або комплектуючих виробів; між виробниками товарів і оптовими організаціями, які спеціалізуються на реалізації товарів тощо. Такі відносини неодмінно повинні відрізнятися стабільністю й мати довгостроковий характер, саме тому в їх правовому регулюванні переважне значення мають не разові правочини щодо передачі партії товарів, а довгострокові договірні зв'язки.

Виходячи з положень ст. 712 ЦК України та ст. 265 Господарського кодексу України (далі — ГК України) можна зробити висновок, що договір поставки — це такий різновид договору купівлі-продажу, за яким продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Строки поставки — це погоджені сторонами і визначені в договорі періоди (період), протягом яких постачальник зобов'язаний передати товар покупцеві. У договорі строки поставки можуть визначатися такими способами: шляхом зазначення фіксованої дати поставки; визначенням періоду часу, протягом якого повинна бути здійснена поставка (місяць, квартал, рік); за допомогою спеціальних термінів: "негайна поставка", "поставка зі складу" тощо.

У разі, якщо договором обумовлена поставка продукції частинами, зазвичай складається графік таких поставок, в якому вказується дата і кількість кожної партії товару, що постачається.

Строки поставки продукції можуть бути пов'язані не тільки з чітко встановленими датами, а й з певними діями покупця, наприклад, попередньою оплатою, перерахуванням авансу, одержанням повідомлення з банку про надходження акредитива тощо. Такі умови повинні бути відображені в тексті договору поставки.

Якщо через будь-які причини строк поставки в договорі не обумовлений взагалі і не має жодних вказівок про спосіб його визначення, то вирішення цього питання відбувається на підставі ч. 2 ст. 530 ЦК України.

Відчуження майна не завжди відбувається на платних засадах. Відносини, що виникають при безоплатному переданні майна у власність іншій особі, опосередковуються, зокрема, договором дарування.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (ч. 1 ст. 717 ЦК України)[2].

Законодавець виділяє кілька видів договору дарування:

1) договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ст. 723, 724 ЦК України);

2) договір дарування з обов'язком обдаровуваного на користь третьої особи (ст. 725, 726 ЦК України);

3) договір про пожертву (ст. 729, 730 ЦК України)[2].

За своїми юридичними ознаками договір дарування г реальним (крім такого його виду як договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому), оскільки права та обов'язки виникають у сторін з моменту прийняття дарунка обдаровуваним, двостороннім (обов'язки покладаються на обох сторін) і безвідплатним (немає зустрічного задоволення з боку обдаровуваного).

До вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в один рік.

2. Іпотека: правові проблеми

Іпотека є одним з найбільш ефективних серед передбачених чинним законодавством України видів забезпечення виконання зобов'язань, що пояснюється важливою роллю її предмета у задоволенні життєво важливих людських потреб. Значення цього інституту зростає в умовах реалізації громадянами права приватної власності на землю і нерухоме майно, що відкриває додаткові можливості для іпотечного кредитування.

Як свідчить світовий досвід розвитку іпотечного кредитування, найчастіше такою установою виступає спеціалізований іпотечний (земельний) банк. Іпотечні банки є важливим елементом фінансової інфраструктури ринкової економіки. їх поява обумовлена необхідністю створення для господарюючих суб'єктів умов для залучення кредитних ресурсів банків під заставу нерухомого майна з метою розширення та підвищення ефективності здійснюваної ними виробничої та іншої діяльності.

Слід відмітити, що Україна має власний досить цікавий досвід функціонування іпотечних установ, які були представлені земельними банками. Особливістю діяльності земельних банків було надання кредитних ресурсів виробникам сільськогосподарської продукції, головним чином під заставу сільськогосподарських угідь як найбільш цінного виду нерухомості[7, c. 15-16].

Розвиток іпотечного кредитування в Україні в останні роки відбувається досить активно, в той же час, держава не має цілісної позиції щодо концептуальних засад розвитку Національної системи іпотечного кредитування (мети, цілей, шляхів реалізації державної політики в області розбудови системи іпотечного кредитування в Україні). Така невизначеність у подальшому може призвести до суттєвих проблем при створенні і функціонуванні тих чи інших інституцій на первинному і вторинному ринку іпотечних кредитів.

Ефективне функціонування ринку іпотечного кредитування передбачає наявність законодавства, яке на комплексній основі забезпечує формування належного правової бази для розвитку іпотечного кредитування. Відсутність законодавчих актів, що регулюють питання (1) створення єдиної державної системи реєстрації прав власності на нерухоме майно та їх обмежень, (2) запровадження в господарський обіг іпотечних цінних паперів, (3) функціонування Земельного кадастру, (4) створення бюро кредитних історій, (5) іпотечного кредитування об'єктів незавершеного будівництва, вже зараз суттєво стримують розвиток ринку іпотечного кредитування в Україні.

При невиконанні боржником грошового зобов'язання, що не було забезпечено іпотекою, у кредитора завжди є право на одержання задоволення шляхом звернення стягнення на майно боржника. Однак дана процедура не гарантує захисту цього права, оскільки кредитору у багатьох випадках невідомо, чи є у боржника майно, а якщо є, то чи ліквідне воно. Як правило, кредитор не має можливості отримати відшкодування завданих йому збитків через те, що вартість майна не покриває всіх сум, які підлягають стягненню, або через відсутність коштів на рахунках боржника чи будь-якого ліквідного майна, на яке може бути звернене стягнення. Витребування як заставленого, так і такого, що не знаходиться в заставі, майна потребує від кредитора зайвих зусиль та сплати коштів, які, як правило, у подібній ситуації важко повернути. Тому при укладанні договорів іпотеки треба приділяти особливу увагу встановленню предмета останньої та його ліквідних якостей, тобто проведенню юридичної експертизи[9, c. 89].

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про заставу» (далі — Закон) іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи. Однак Закон не дає визначення поняття «нерухоме майно». У світовій практиці поділ майна на рухоме і нерухоме здійснюється з урахуванням можливості відокремлення будівель, споруд від землі без заподіяння їм значної шкоди.

У ст. 31 Закону зазначено, що предметами іпотеки можуть бути майно, пов'язане з землею — будівля, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, інше майно, віднесене законодавством до нерухомого, а також належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки та багаторічні насадження. Уявляється, що це визначення є надто загальним, що відкриває можливості для його довільного трактування.

З урахуванням сказаного вище викликає подив віднесення ст. 39 Закону до предмета іпотеки транспортних засобів. Адже вони не пов'язані з землею настільки, щоб їх було неможливо відокремити від неї без заподіяння їм істотної шкоди.

Предметом іпотеки Закон визнає і космічні об'єкти. Згідно з визначеннями, які наводяться в енциклопедичних словниках, це цілісні майнові комплекси, до складу яких входять споруди і технічні засоби, призначені для складання, підготовки до запуску та запуску космічних апаратів; стартові майданчики; транспортні комунікації; жилі масиви для проживання осіб, які обслуговують зазначені комплекси, та їх сімей. Мабуть, можна уявити собі процес застави космічного апарата, стартового майданчика. Але можливість застави жилого масиву, до складу якого можуть входити квартири та будівлі, які знаходяться у приватній власності не однієї, а кількох осіб, видається досить проблематичною. Недарма на практиці таких випадків майже немає.

Як вже зазначалось, згідно зі ст. 31 Закону предметами іпотеки можуть бути також належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки та багаторічні насадження. Це обмежує можливості юридичних осіб користуватися правом власності на земельні ділянки. Оскільки останні можуть продаватися юридичним особам без будівель, що знаходяться на них, норма, яка не дає права передавати земельні ділянки в заставу цим особам, уявляється дуже спірною[4, c. 32-33].

Враховуючи позитивний досвід правового забезпечення формування механізмів іпотеки інших європейських країн, а також ті об'єктивні передумови, що визріли в Україні, вельми важливо створити відповідну законодавчу базу, яка б дозволила реальному запровадженню іпотеки в національній економіці. Йдеться про приведення в дію вже створених у господарському житті економічних та правових передумов для широкомасштабного запровадження іпотечного ринку. І головне — для забезпечення його максимальної практичної віддачі.

Нині основними предметами іпотеки є квартири та будівлі. Як правило, банки надають кредити під найбільш ліквідні предмети застави. Земельні ділянки, цілісні майнові комплекси, транспортні засоби та космічні об'єкти не завжди можуть відповідати критеріям ліквідності банківських установ. Квартири, як і будівлі, споруди, мають за певних умов більшу ліквідність, ніж інші предмети іпотеки. Доводиться, однак, констатувати, що Закон не розмежовує питання, пов'язані з заставою квартир, будівель, споруд. У проекті ж закону про іпотеку, прийнятому Верховною Радою України у першому читанні, передбачено розділ, що регулює особливості іпотеки окремих видів нерухомого майна. Новою є норма про можливість виселення заставодавця та членів його сім'ї з заставленої квартири (будівлі) в разі надання ними нотаріально посвідченої згоди звільнити квартиру, якщо на неї буде звернене стягнення, лише за умови, що квартиру було заставлено за договором іпотеки з метою забезпечення кредиту, наданого для її придбання або будівництва.

Становить інтерес проект закону про внесення змін до Закону «Про заставу», який передбачає новий порядок реалізації заставленого майна. Так, відповідно до ст. 2 чинного Закону якщо аукціон (публічні торги) оголошено таким, що не відбувся, заставодержатель за згодою заставодавця має право залишити заставлене майно за собою за початковою оцінкою. У випадках, коли заставодавець такої згоди не дав, заставлене майно реалізується у встановленому порядку, якщо інше не передбачено договором. Згідно ж з проектом якщо аукціон (публічні торги) оголошено таким, що не відбувся, заставодержатель має право залишити заставлене майно за собою за початковою оцінкою тоді, коли інше не передбачено договором застави[10, c. 7-8].

Ефективне впровадження державою іпотеки є надзвичайно впливовим фактором макроекономічної стабільності. Застава нерухомості є надійною гарантією повернення грошових зобов'язань, що стимулює позичальників і збільшує обсяг грошей, які обслуговують процес суспільного відтворення. Чільне місце в цьому процесі відіграє будівельна галузь. Пожвавлення і розвиток будівництва забезпечую зростання внутрішнього попиту, стимулює зростання всієї економіки через численні господарські зв'язки будівельних підприємств.

Важко переоцінити значення включення в ринковий обіг землі як об'єкта застави. В результаті багатократно зросте привабливість кредитування села, інвестування в основні засоби виробництва (до речі, зношені на 70—90%); з'являться умови для створення великих, високомеханізованих і конкурентоспроможних виробників продовольства, які забезпечують основний обсяг товарної сільськогосподарської продукції у країнах з розвинутою економікою.

Нарешті, декілька слів про функцію іпотеки як потужного інструмента розвитку ринку фінансових послуг. Інфраструктуру іпотечного кредитування становить цілий комплекс установ, частина яких вже існує в Україні (ощадні і комерційні банки, страхові та інвестиційні компанії), а інші види мають бути створені «з нуля»: іпотечні, в тому числі земельні, банки; пенсійні фонди. В свою чергу, поява на фондовому ринку цінних паперів, що засвідчують передачу майна в заставу, надасть потужний поштовх розвитку цього сегмента фінансового ринку.

Застава і порука є окремими видами забезпечення виконання зобов’язання. До договору іпотеки не можуть застосовуватися положення окремого виду забезпечення виконання зобов’язання, а саме поруки. Майновий поручитель не є стороною основного договору, забезпеченого заставою (іпотекою). Він лише зобов’язується перед кредитором відповідати за виконання боржником договірних зобов’язань в межах вартості переданого ним в заставу (іпотеку) майна[12, c. 48].

Характеризуючи учасників доцільно було б розглянути сукупність прав та обов’язків, які виникають між ними в процесі реалізації іпотечних правовідносин. На основі аналізу визначення поняття «іпотека» можна зробити висновок про те, що іпотекодавець зберігає за собою право володіння та користування предметом іпотеки. При користуванні іпотекодавець має право одержувати продукцію, плоди і доходи, якщо інше не встановлено в договорі, а також повинен не припускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації. Невиконання іпотекодавцем обов’язку по збереженню вартості заставленого майна слід розглядати як зловживання суб’єктивним правом. Іпотекодавець також зобов’язаний вживати за власний кошт всі необхідні заходи для належного збереження предмета іпотеки, включаючи своєчасне проведення поточного ремонту, відновлення незначних пошкоджень, раціональну експлуатацію та захист предмета іпотеки від незаконних посягань та вимог інших осіб; повинен своєчасно повідомляти іпотекодержателя про будь-яку загрозу знищення, пошкодження, псування чи погіршення стану предмета іпотеки, а також про будь-які обставини, що можуть негативно вплинути на права іпотекодержателя.

Іпотекодавець має право передавати в наступну іпотеку, якщо інше не встановлено попереднім іпотечним договором, предмет іпотеки за погодженням з іпотекодержателем. Це пов’язано з тим, що вартість заставленого майна може перевищувати вартість основного зобов’язання. Тому боржникові надано права заставляти одне і те ж саме майно одночасно декільком кредиторам. У світовій практиці це явище одержало назву «застава застави». При цьому на іпотекодавця законом покладається обов’язок до укладення іпотечного договору попередити кредитора про всі відомі йому права та вимоги інших осіб на предмет іпотеки. У разі порушення цього обов’язку іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов’язання та відшкодування завданих збитків.

Законом передбачено надання іпотекодавцю права дострокового виконання основного зобов’язання, а також за погодженням з іпотекодержателем: відчужувати, заповідати предмет іпотеки; передавати у спільну діяльність, лізинг, оренду, користування; зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки[5, c. 65-66].

Закон України «Про іпотеку»[1]говорить, що іпотекодержатель за рахунок предмета іпотеки має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачено умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання. У разі порушення іпотекодавцем обов’язків, встановлених договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов’язання, а в разі його невиконання – звернути стягнення на предмет іпотеки. Якщо договором передбачено випуск заставної, то іпотекодержатель (власник заставної) може до настання строку виконання боржником зобов’язання за заставною проводити операції з належними йому заставними для рефінансування власної діяльності шляхом залучення додаткових грошових коштів від інших осіб.

Кредитор вправі передати свої права по договору іпотеки іншій особі шляхом відступлення права вимоги. Відступлення іпотекодержателем своїх прав по договору іпотеки іншій особі здійснюється без згоди іпотекодавця і означає одночасне відступлення права вимоги тій самій особі за основним зобов’язанням, якщо не буде доведено інше.

Слід наголосити, що, з точки зору фінансових ринків, використання іпотеки носитиме найбільш інноваційний характер, а тому потребуватиме особливо ретельного правового забезпечення, державного регулювання і нагляду.

Проведений аналіз правових засад появи та утвердження іпотеки в Україні торкається лише верхнього шару політико-економічних проблем. Очевидною є необхідність формування реальних умов успішного розвитку іпотеки: по-перше, в короткий термін необхідно створити якісну і детальну нормативну базу; по-друге, потрібні системні заходи щодо недопущення до іпотечних операцій капіталу, одержаного злочинним шляхом; по-третє, позитивні результати використання іпотеки, особливо в частині розвитку ринку фінансових послуг, можливі лише при жорсткому контролі з боку держави[11, c. 88-89].

Список використаних джерел

1. Закон України „Про іпотеку”. // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2003. – № 38. – Ст. 313. – С. 11.

2. Цивільний процесуальний кодекс України: текст відповідає офіційному. — К. : Магістр-ХХI сторіччя, 2005. — 159 с.

3. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: закони і законодавчі акти / Ю. Б. Бек, Й. Г. Богдан, Л. В. Григоровська та ін.; За ред. В. М. Коссака. — К. : Істина, 2004. — 975 с.

4. Дмитренко В. Аналіз правової природи іпотеки //Економіка. Фінанси. Право. — 2004. — № 11. — C. 32-34.

5. Ковальчук А. Правові проблеми розвитку іпотеки в Україні //Право України. — 2002. — № 9. — С.64-68

6. Колесніченко К. Іпотека: правові проблеми //Право України. — 2001. — № 10. — С.77-80

7. Кручок С. Передумови та перспективи розвитку іпотеки в Україні //Українське комерційне право. — 2002. — № 2. — C. 15-22

8. Кулинич П. Іпотека в Україні: на шляху з минулого в //Українське комерційне право. — 2002. — № 2. — C. 3-13

9. Пучковська І. Проблеми розвитку іпотеки в Україні //Вісник Академії правових наук України. — 2002. — № 2. — C. 88-94

10. Семенов Г. Розвиток іпотеки в Україні //Вісник Центру комерційного права. — 2001. — № 3. — C. 6-10

11. Сірош Т. О. Правові та економічні передумови розвитку іпотеки в Україні // Економіка АПК. — 2007. — № 8. — С.85-90.

12. Тригуб Є. Іпотека в правовому вимірі //Віче. — 2005. — № 4. — C. 47-50