1. Історичні передумови виникнення та розвитку філософії

2. Філософія, її об'єкт і предмет.

3. Основні проблеми філософи.

4. Світогляд, його сутність і структура.

5. Основні історичні типи світогляду.

6. Роль філософії у формуванні культури сучасного спеціаліста.

7. Основні функції філософії та їх роль у суспільстві.

8. Філософія Стародавньої Індії та Китаю.

9. Антична філософія: характерні риси.

10. Атомізм Левкіппа – Демокріта – Епікура – Лукреція.

11. Філософія Платона й Аристотеля.

12. Патристика, схоластика, апологетика, теоцентризм.

13. Філософія Т. Аквінського. Неотомізм.

14. Характерні риси філософії Відродження.

15. Природничо-наукові погляди Н. Коперника, П. Кеплера, Дж. Бруно, Г. Галілея.

16. Характерні риси філософії Нового часу.

17. Філософія Р. Декарта й Б. Спінози. Теорія пізнання Д.Локка.

18. Філософія Д. Берклі таД. Юма.

19. Вчення французьких матеріалістів XVIII ст.

20. Філософія І. Каша й сучасність ("Критика чистого розуму").

21. Філософія Г. В. Ф. Гегеля,

22. Антропологічний матеріалізм Л. Фейербаха.

23. Філософські ідеї в культурі Київської Русі.

24. Києво-Могилянська Академія. Філософія Просвітництва в Україні.

25. Філософські погляди Г Сковороди.

26. Особливості української духовності у XIX ст. Кирило-Мефодіївське товариство.

27. Соціально-філософські погляди Т. Шевченка, М. Драгоманова, Л. Українки, І. Франка.

28. "Філософія серця" П. Юркевича.

29. Сутність філософії марксизму.

30. Філософія психоаналізу й неофрейдизму (З. Фрейд, А. Адлер, Е. Фромм).

31. Філософія неотомізму (Е. Жільсон, Ж. Марітен, К. Войтило).

32. Філософія неопозитивізму та постпозитивізму (М. Шлік, Р. Каркап, Б. Рассел, Л.Вітгенштейн, К. Поппер, Т. Куй, І. Лакатос).

33. Філософія екзистенціалізму (С. К'єркегор, М. Гайдеггер, К. Ясперс, Ж.-II. Сартр, А. Камю, Г. Марсель). К. Яснерс: "Зміст і призначення історії".

34. Філософська герменевтика (Ф. Шлейсрмахер. В. Дільтей, Г.-Г. Гадамер, П. Рікьор).

35. Філософське поняття буття, його основні форми.

36. Сутність та зміст соціального буття.

37. Рух як об'єктивний спосіб буття матерії.

38. Простір та час як об'єктивні форми буття матерії.

39. Філософські проблеми теорії відносності А. Ейнштейна.

40. Діалектика та її альтернативи

41. Філософія про загальний зв'язок та розвиток матеріального и духовного світу.

42. Співвідношення законів природи та суспільства.

43. Закон єдності та боротьби протилежностей.

44. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін.

45. Закон заперечення заперечення, його роль у пізнанні й практиці.

46. Категорії одиничного, особливого, загального, сутності та явища.

47. Категорії причини та наслідку, змісту й форми.

48. Категорії частини та цілиш, елементу, структури, системи.

49. Генезис філософських поглядів про людину.

50. Антропосоціогенез.

51. Основні закономірності формування особистості.

52. Основні передумови виникнення свідомості людини.

53. Свідомість, мислення, мова. Функції мови.

54. Основні функції свідомості.

55. Логіка чуттєвого пізнання, його основні форми.

56. Логіка раціонального пізнання та його основні форми.

57. Сутність сенсуалізму, емпіризму, раціоналізму й ірраціоналізму.

58. Філософське вчення про істину.

59. Істина та хиба.

60. Специфіка пізнання соціальної дійсності.

61. Емпіричне й теоретичне в науковому пізнанні.

62. Методи та форми емпіричного рівня пізнання.

63. Методи й форми теоретичного рівня пізнання.

64. Наука, її сутність, структура та функції.

65. Роль науки у прогнозуванні й вирішенні глобальних проблем сучасності.

66. Практика, її основні форми та функції.

67. Генезис поглядів на розуміння суспільства (позитивістські, марксистські, психологічні, фрейдистські, М. Вебера та ін.).

68. Співвідноення соціальної філософії з іншими суспільними науками.

69. Формаційний та цивілізаційний аналіз суспільства.

70. Основні функції соціальної філософії.

71. Сутність глобальних екологічних проблем сучасності.

72. Матеріальне буття людини та суспільства.

73. Суспільне виробництво, його сутність і структура.

74. Сутність науково-технічної революції, її наслідки.

75. Соціальна сфера життя суспільства. Поняття соціальної структури та спільноти.

76. Нації та національні відносини.

77. Сім'я як мікросоціальна спільнота.

78. Духовна сфера життя суспільства.

79. Поняття політичної сфери життя суспільства

80. Політика й політичні відносини у суспільстві.

81. Політична система та політична організація суспільства.

82. Держава: ознаки, сутність, форми та функції.

83. Духовне буття людини та суспільства.

84. Суспільна свідомість, її сутність, структура, рівні.

85. Ідеологія, суспільна психологія, масова свідомість.

86. Моральна й естетична свідомість

87. Специфіка сучасного відродження релігії. Віра та духовність.

88. Діалектика матеріальної й духовної культури.

89. Соціальні функції культури.

90. Індивідуальне, загальнолюдське, національне й інтернаціональне в культурі.

91. Поняття суспільного прогресу, його сутність та критерії.

92. Глобальні проблеми сучасності, їх сутність, ієрархія, пріоритети.

Список використаної літератури.

1. Історичні передумови виникнення та розвитку філософії

Питання виникнення філософії пов'язане зі становленням світогляду, його розвитком та ступенями зрілості. Відомо, що ще в сиву давнину людина почала осмислювати свої дії стосовно природи та інших людей, бачила різницю між світом існуючим і бажаним. Люди не хотіли голодувати, вмирати. Тому й діяли, щоб вижити. Вироблялися програми таких дій, які б сприяли їх виживанню, наближенню існуючого світу до бажаного. Та не всі з цих дій були ефективними, не всі вели до успіху. Тому людина почала приписувати природі певні риси, створювати програми, які б запобігли гніву природи, викликали її доброзичливість до себе. В результаті виникла міфологія.

У процесі виникнення й розвитку філософія тлумачилась як знання, позбавлене чуттєвої конкретності (знання про сутність, про загальне). Які наука, вона виражає свої знання в теоретичній формі, хоч і відрізняється від неї, а також від релігії, яка орієнтується на непізнавальне осягнення сфери надприродного буття, фіксує його лише в актах віри.

З появою філософії виникають "зацікавлені", "небайдужі" знання. Тому філософія як світогляд відрізняється від інших типів світогляду. Вона реалізує світоглядну функцію на основі теоретичного відношення до дійсності, протиставляючи антропоморфізму міфології уявлення про світ як про сферу дії об'єктивних неперсоніфікованих сил, а традиційності й безпосередності міфу — свідомий пошук і вибір своїх стосунків і тверджень на основі особливих логічних і гносеологічних критеріїв. Теоретичне відношення до дійсності у філософії передбачає зіставлення суб'єкта й об'єкта та з'ясування взаємовідношення між ними.

2. Філософія, її об'єкт і предмет

Питання, що вивчає філософія, є одним з найпроблематичніших для неї, оскільки предмет її історично змінювався. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Крім того, в Європі до XVII ст. філософія охоплювала все знання про світ, тобто зародки всіх наук, окрім хіба що математики й медицини. Навіть у XX ст. все ще тривав процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які інституціалізувалися в окремі наукові дисципліни (психологія, соціологія, політологія).

Еволюція предмета філософії не є чимось винятковим в історії науки: предмет вивчення конкретних наук, наприклад математики, також історично змінювався. Тому при визначенні предмета філософії слід брати до уваги не тільки те, яких історичних форм набувала філософія, а й загальну тенденцію, що пронизує конкретні її формоутворення. Якщо виходити із загальної спрямованості філософії, то її можна трактувати як осягнення всезагального розумом чи інтуїцією.

Найбільш загальні засади сущого (буття — небуття, простір — час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода тощо), з яких «конструюється» світ, і є предметом філософії. При цьому філософія намагається звести всі ці різноманітні загальності до одного принципу — Бога, матерії тощо, пояснювати їх, виходячи із цього принципу. Філософія передбачає здатність підноситись до всезагального. Вона є певною настановою на всезагальне. На основі всезагального (ідей, принципів) філософія намагається пізнати і пояснити світ. А оскільки система ідей є не що інше, як теорія, то філософію можна вважати теоретичним світоглядом.

3. Основні проблеми філософії

Філософія в онтологічному аспекті наближається до загальних проблем природничих наук, оскільки, як і природознавство, вона вивчає певні характеристики об'єктивного світу. Тому загальні категоріальні визначення філософії та природничих наук багато в чому співпадають. Це такі категорії, як рух, простір, час, матерія, причина, наслідок, елементи, система та інші. Не випадково також, що в межах філософського дослідження з'являється натурфілософія, котра органічно поєднує філософське та природничо-наукове знання.

В гносеології, що розуміється як логіка і методологія наукового пізнання, філософія найбільш виразно наближається до технічних та математичних наук, оскільки тут йде мова про техніко-математичні засоби і форми правильного осягнення наукової істини. Саме в цьому розділі філософського знання застосовується більше всього технічних виразів: формул, схем, графіків, таблиць. Показовим є й те, що методологію пізнання нерідко ототожнюють із технологією мислення.

Праксеологія, або філософська антропологія, присвячується вивченню проблем людського буття, сутності та існуванню особистості, розкриттю сенсу, призначення та ціннісних орієнтирів життя індивіда. У цьому розумінні філософія становить собою чисто гуманітарну науку, тому раніше класична гуманітарна освіта з необхідністю включала в себе філософію. Ця добра традиція на новому підґрунті відроджується та набуває якісно нового змісту зараз — є актуальною на часі.

Таким чином, однією із специфічних особливостей філософії є її властивість бути одночасно в певній мірі природничою, техніко-математичною та гуманітарною наукою, що і дає їй, і лише їй, можливість бути "своєю" для кожної із двох тисяч існуючих у наш час наукових дисциплін, у тому числі філософською основою системи управління і бізнесу.

4. Світогляд, його сутність і структура

Світогляд — система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.

Суттєвою рисою світогляду є насамперед певна цілісність поглядів, які стосуються важливих життєвих проблем: що таке світ, чи існує Бог, куди прямує людство, в чому полягає покликання людини тощо. Ці проблеми розглядаються з певної духовної висоти, на основі узагальнення життєвого досвіду народу, особистості. Центральна проблема світогляду — відношення людини до світу. Людина, на відміну від тварин, тільки частково включена в світ. Вона виокремлює себе з нього, протистоїть йому, вступає з ним у певне відношення, але так, наче перебуває поряд або ззовні світу. Між людиною та світом існує дистанція: вона усвідомлює світ як щось зовнішнє.

Виокремлюють три основні типи виявів відношення людини до світу: пізнавальний, оцінювальний і практичний. Пізнавальне відношення людини до світу виявляється в тому, що світогляд охоплює насамперед найбільш загальне знання про світ, історію людства й окрему людину. Це знання має відповідати дійсності, бути істинним, щоб гарантувати успішну практичну діяльність. Водночас світогляд включає цінності, ідеали, які регулюють соціальні стосунки в суспільстві і на основі яких відбувається оцінювання соціальних явищ (добро — зло, прекрасне — потворне, справедливе — несправедливе, корисне — некорисне тощо). У цьому полягає оцінювальне відношення людини до світу. Практичне відношення людини до світу передбачає наявність у світогляді певних практичних настанов: чинити або не чинити так чи інакше.

5. Основні історичні типи світогляду

Залежно від специфіки формування та функціонування розрізняють буденний та інституалізований світогляди. Буденний — сукупність поглядів на світ і покликання людини, які сформувались у певного народу, спільноти під впливом практичного життя і функціонують стихійно, без видимих зусиль з боку тих, хто їх дотримується. Інституалізований світогляд підтримується певними соціальними інституціями.

Буденний світогляд є своєрідною «життєвою філософією» спільноти, яка має власне світобачення, своєрідне розуміння покликання людини тощо. Такі погляди правильніше було б назвати не світоглядом (у сенсі світорозуміння), а світосприйманням, оскільки вони виражаються в чуттєвих образах. Світосприймання народу фіксується в його фольклорі — піснях, казках, приказках, збагачується історичним досвідом. Так, світосприймання українського народу ввібрало в себе досвід землероба і козака-лицаря, захисника своєї землі. Цей світогляд відтворений у народних думах, історичних піснях, у творах Т. Шевченка, у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки» М. Гоголя.

Світосприймання є стихійним, несистематизованим. А світогляд постає цілісною системою поглядів, яка свідомо формується і підтримується. Він є світорозумінням, інституалізованим формоутворенням, передбачає наявність певних соціальних груп, які свідомо поширюють його в суспільстві. У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні етапи, що дало підстави виділити три історичні його типи: міфологічний, релігійний, філософський. А для повноцінного уявлення про філософію як тип світогляду необхідно з'ясувати її суттєву відмінність від міфології та релігії.

Міфологічний світогляд. Історично міфологія передує релігії та філософії. Вона є лоном, у якому вони формувалися. Міфологія є світоглядом родового і нерозвинутого класового суспільства. Суб'єктом-носієм міфу є рід або інша спільнота, з якої ще не виокремилась особа. Міфологія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомості. В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних канонів і навіть науки. Міфологія не знала трансцендентного (що існує поза реальним світом, тобто поза простором і часом) Бога. Її боги хоча й відрізняються від людей, але тільки за ступенем могутності, розуму, а не за суттю, своєю природою.

Релігійний світогляд. Релігія виникла як засіб соціального контролю за поведінкою особи після того, як вона виокремилась з роду, усвідомила свою окремішність. Як наслідок родові зв'язки слабнуть; особа перестає вважати справедливим покарання одних за гріхи інших — кожен має сам нести свій хрест, і соціальний механізм покарання, який становить основу міфу, вже не спрацьовує. Релігія постулює потойбічне життя як відплату за земне життя. У «цьому світі» можна грішити і прекрасно жити, але на «тому світі» за все доведеться відповісти. У такий спосіб релігія здійснює соціальний контроль за поведінкою особи. Релігія виникає в такому суспільстві, де зовнішній контроль (звичаї, табу) виявляється недостатнім, тому для зміни чи посилення його виникає внутрішній контроль — мораль. Всевидячий і всемогутній трансцендентний Бог, з одного боку, і совість як соціальний контролер — з іншого створюють силове поле, яке утримує особу в межах норм, вироблених культурою суспільства.

Виникнення релігії — величезний поступ в історії людства. Вона морально зрівняла всіх людей: нікому не дозволено порушувати заповіді Бога — ні царю, ні рабу, ні чоловікові, ні жінці, ні здоровому, ні каліці. Як особи, як носії моральної свідомості — всі люди рівноцінні та рівноправні. Принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного світогляду є рід чи інша тотальна спільнота, а релігія спрямована на особу. У зв'язку з цим змінилися способи контролю та впливу на особистість. Серцевиною міфу є страх і зовнішній контроль, релігії — віра і мораль. Релігія поясненню світу приділяє значно менше уваги, ніж міфологія. Головне для неї — моральне регулювання соціального життя.

Філософський світогляд. Філософія виникла водночас із релігією. Носієм філософського світогляду також є особа. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, тоді як релігія — на вірі, міфологія — на страхові. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими обаразами, філософія — абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціального контролю. Міфологію та релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня. Філософія ж є справою особи, вона ґрунтується на засадах свободи. Щоправда, марксистсько-ленінська філософія, будучи в СРСР офіційною ідеологією, виконувала функцію соціального контролю і примусово нав'язувалась, по суті була ерзацрелігією.

6. Роль філософії у формуванні культури сучасного спеціаліста

Фундаментальна роль належить філософії у розвитку і обгрунтуванні культури людства. У теоретичному плані культуроохоронна та культуротворча роль філософії полягає у розробці онтології культури, у відповіді на питання: що у бутті матеріальної та духовної культури належить до справжніх людських цінностей. Успішний пошук конструктивної відповіді — передумова збереження нормального культурного середовища. Продуктивна місія філософії, її соціальна цінність полягає насамперед у її антропологічному призначенні: допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій, а й високоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті.

У добу загострення глобальних проблем філософія покликана проаналізувати допустимі межі "інструментального" ставлення до світу та альтернативні шляхи прогресу, розвитку цивілізації. Нині, на межі тисячоліть, немає нічого актуальнішого, ніж збереження життя на Землі, запобігання глобальній катастрофі людства. Сучасна філософія не може абстрагуватися від можливого апокаліпсису, має бути філософією життя, і в цьому полягає її покликання. Хоч зв'язок філософії з політикою, навіть філософське осмислення політики, не дають ніяких підстав для того, щоб змішувати, ототожнювати ці якісно різні форми суспільної свідомості. Як теоретична форма суспільної та індивідуальної свідомості філософія осмислює стратегічні шляхи загальнолюдського існування і містить у собі заряд гуманістичної дальнодії.

Важливо наголосити, що в індивідуальному аспекті цінність філософії — у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною самої себе, світу, суспільної практики та суспільного поступу в майбутньому. Якщо у людини немає пориву до нових горизонтів своєї свідомості, самоусвідомлення буття, картини світу, то без цього фактично немає філософії, і навчити її не можна.

7. Основні функції філософії та їх роль у суспільстві

Значущість певних знань залежить від їх ролі і місця в суспільному та індивідуальному людському бутті, тобто від їх функцій. Філософія виконує найрізноманітніші суспільні функції, що і забезпечує її буттєвість ось уже понад дві з половиною тисячі років. Серед них:

— світоглядна функція, пов'язана передусім із системним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

— загальнометодологічна функція, що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;

— пізнавальна (гносеологічна) функція, що полягає в поясненні найбільш загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення;

— прогностична функція, яка розкриває загальні тенденції (передбачення) розвитку людини і світу;

— критична функція з її принципом «піддавай усе сумніву», виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;

— аксіологічна функція з її вимогою дослідження об'єкта з точки зору найрізноманітніших цінностей;

— соціальна функція, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

— гуманістична функція, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії;

— освітня функція, пов'язана з впливом філософії на свідомість людей.

Існуючи в певному суспільному середовищі, філософія прямо чи опосередковано впливає на умонастрої цього суспільства. Водночас освітню функцію не слід уявляти спрощено, вузько. Йдеться не про формування однотипних поглядів і переконань, єдиного світобачення, спрямованого на уніфікацію особи, своєрідну «підгонку» всіх під єдиний стандарт. Мета вивчення філософії в системі вищої освіти полягає не лише в засвоєнні певного обсягу філософських знань і формуванні вміння їх застосовувати (що є дуже важливим і бажаним), а й у тому, щоб актуалізувати інтелектуально-творчу діяльність людини, адже справжня філософія — це завжди теоретизування, завжди праця думки. Опанування змістом філософії є важливою передумовою нашого духовного збагачення, інтелектуального розвитку, світоглядно-методологічної культури, здатності як до адекватного розуміння найскладніших і найрізноманітніших проблем сучасного людського буття, так і участі в їх розв'язанні.

8. Філософія Стародавньої Індії та Китаю

Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їх типи: ортодоксальні, класичні (даршан) і неортодоксальні, некласичні (настіка). Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.

Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи. До них належать веданта, міманса, вайшешика, санкх'я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в духовну субстанцію, основу всього сущого. Так, уже в Упанішадах (коментарях до Вед) відзначається: «Те, чим породжуються ці істоти, чим живуть народжені, в що вони входять, вмираючи, те й намагайтеся пізнати, то і є Брахман». Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індивідуальності є атман, який облаштовує світопорядок, є внутрішнім правителем. Ці два космогонічні начала чимось нагадують матерію і форму Арістотеля. Але ця аналогія приблизна.

Сутність людини також включає атман і брахман. Мета людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є медитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень — сансару, яка породжена кармою — відплатою за попереднє життя. Такою постає загальна конструкція світу й місця людини в ньому у веданті й мімансі, які найбільше наближені до Вед.

Вайшешика визнає дев'ять субстанцій — землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум. Перші чотири складаються з атомів. Атоми різняться між собою кількісно і якісно. Внаслідок їх сполучення і роз'єднання, якими керує світова душа, відбувається виникнення і зникнення речей.

Санкх'я вважає основою світу матерію (пракриті) і атман — принцип індивідуальності й духовності. Ньяя і йога відомі не так онтологічними побудовами, як методологіями, які застосовують й інші школи. Ньяя основну увагу приділяла теорії пізнання і логіці, розробила вчення про силлогізми. Йога сформулювала сукупність правил (методологію) регулювання фізіологічних і психічних процесів людини, завдяки яким, на думку її прихильників, настає прозріння і досягається істина.

Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи. До них належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм — світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху досягається нірвана — стан незворушності й спокою, який перериває сансару — безкінечність народжень.

Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і матеріальних елементів (дхарм), які постійно перебувають у стані буття —небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окремої сутності.

Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям.

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VI—III ст. до н. е. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.

Давньокитайська філософія, подібно до індійської та грецької, сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу від міфології до філософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія.

Відомо, що філософія розвивається за соціальних умов, коли за індивідом визнається право мати самостійну, відмінну від традиційних поглядів, власну думку, тобто визнається суверенність розуму. Філософія постає в тому суспільстві, в якому індивід є самостійною силою, особою.

Але, за словами російського дослідника соціальної історії давньокитайського суспільства Л. Васильєва, в V—III ст. до н. е. «…індивід як громадянин, вільний і повноправний член суспільства, який би діяв як самостійна соціальна і правова одиниця — подібно, скажімо, до громадян давньогрецького полісу, — в Давньому Китаї фактично не був відомий. Соціальною одиницею в Китаї завжди вважалась сім'я, клан, община, земляцтво». Однак в цей час відбувається заміна дрібних державних об'єднань ранньокласового суспільства, в якому панували патріархальні родові відносини і родова аристократія, централізованою державою з розвинутими класовими відносинами і розгалуженим чиновницьким апаратом. Ця епоха ввійшла в китайську історію як епоха «боротьби царств». Обстановка того часу, коли руйнувались давні родові традиції, старі соціальні механізми контролю над індивідом, а нові ще не сформувались, була відносно сприятливою для реалізації особи і відповідного розквіту культури, зокрема філософії.

Саме тоді жили найвідоміші давньокитайські мислителі, засновники провідних шкіл китайської філософії, зокрема Конфуцій і Лао-цзи (VI ст. до н. е.). Тоді ж були написані твори, які на довгі часи стали предметом коментування. Але цей період у китайській історії був нетривалим. Уже наприкінці III ст. до н. е. стабілізувалась сильна централізована держава з деспотичною владою, в якій не залишилося місця для вільного індивіда і де про інтелектуальну свободу не могло бути й мови.

Давньокитайські мислителі цікавились в основному соціально-політичною та етичною проблематикою: питаннями управління державою, відносинами між різними соціальними прошарками, між людьми, батьками і дітьми. Менше уваги вони приділяли онтологічній і гносеологічній проблематиці. Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм,, легізм) займалися переважно соціально-політичною і моральною проблематикою, інші (даосизм) більше переймалися ставленням людини до природи, виводили моральр ну поведінку із законів природи.

9. Антична філософія: характерні риси

Давньогрецька філософія виникла в VI ст. до н. е. Особливий вплив на її формування справила полісна демократія. Вона підготувала появу вільної особи, інтелектуальної свободи і, зрештою, сформувала особу як суб'єкта філософського мислення. Особливості суспільних відносин у полісах здійснили вплив на формуванння основної проблеми, яка хвилювала давньогрецьких мислителів, — проблеми відношення загального і одиничного. В умовах демократії загальне (моральні й правові норми, державні інститути, політичні інтереси) відокремилось від приватного життя громадянина полісу, однак воно продовжувало перебувати в тісному зв'язку з ним. Загальне не стало недосяжним для рядових членів полісу, не протистояло їм як чужа зовнішня сила, як це було в східних деспотіях. Взаємозумовленість загального й одиничного, полісу і громадянина у сфері соціального життя окреслила схему філософського осмислення світу в давньогрецькій філософії.

Натурфілософія — система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення.

Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософське знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей. Таке поєднання науки й філософії виявилось плідним для них обох. У сфері науки греки, будучи учнями єгиптян і вавилонян, значно перевершили їх.

Давньогрецька філософія виникла в найбільш розвинутих торгових центрах Еллади, на узбережжі Передньої Азії. Першим мислителем вважають Фалеса, купця з Мілету (звідси його прізвище Мілетський; традиція давати прізвища за назвою міста, звідки походить мислитель, зберігалась до епохи Відродження). Він стверджував, що основою всього сущого є вода. Все з'являється з води і зникає, перетворюючись на воду. Всі речі — це перетворення води. Яким би наївним не здавалося тепер це твердження, за своєю суттю воно було революційним. Воно передбачало поділ сущого на видиму та невидиму частини, пояснення його без допомоги потойбічних сил. Головне, Фалес запропонував модель пояснення, згідно з якою одиничне має бути виведене із загального, пояснене через загальне. Різноманітність світу він звів до єдиної основи, первня.

Дещо пізніше в грецьких містах-колоніях на Сицилії виникає піфагореїзм — перша наївно-ідеалістична школа.

Піфагореїзм — напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей.

Другий етап у розвитку давньогрецької філософії позначений поворотом інтересу мислителів від космосу, світу до людини. Цей поворот зумовлений втратою домінуючого значення в соціальному житті загального (державні інституції, закони). Воно все більше ставало залежним від індивіда (одиниці). Таке зміщення центру тяжіння від традиційних інституцій до індивіда, що відбулося завдяки розвитку демократії, зумовило усвідомлення особою своєї самоцінності: вона стала вбачати в собі творця законів (загального).

10. Атомізм Левкіппа – Демокріта – Епікура – Лукреція

Дальший розвиток філософії полягав у запровадженні принципу дискретності, перервності як засобу побудови світу. На місці єдиної безперервної субстанції постала множинність субстанцій, тобто дискретність (перервність) буття. Виникнення і зникнення, незмінність і мінливість пояснювалися на основі поєднання і роз'єднання незмінних субстанцій. У цьому напрямі рухалася думка Емпедокла (487—424 до н. е.), Анаксагора (500—428 до н. е.) і атомістів Левкіппа (V ст. до н. е.) та Демокріта (прибл. 460 — прибл. 370 до н. е.).

Перехід від єдиної субстанції до множини начал мав певний соціальний підтекст. Якщо на першому етапі розтвитку давньогрецького суспільства соціальні інститути традиції (загальне) домінували над індивідом, то з розвитком демократії загальне все більше осмислюється як сумарний результат діяльності окремих індивідів. Така «атомізація» соціумів стала моделлю осмислення природи, космосу: світ було подано як «множину одиниць» тоді, коли в центрі суспільного життя опинилася особа.

Емпедокл вважав, що всі речі є результатом злиття чотирьох коренів — землі, води, повітря і вогню. На думку Анаксагора, першоосновою речей є насіння. Кожна якісно відмінна річ складається зі своїх насінин, які діляться до безкінечності. Анаксагор не визнавав межі подільності насіння, але він давав йому якісні характеристики. Саме в цьому виявлявся перший наївний здогад про хімічний склад речовини.

Якщо Емпедокл і Анаксагор надавали першоелементам якісних ознак, то атомісти Левкіпп і Демокріт вбачали в атомах, вважаючи їх найменшими неподільними часточками, тільки кількісні відмінності — щодо форми, порядку і положення (повороту). Наприклад, А відрізняється від Б формою, АБ від БА порядком, А від А кутом. За допомогою кількісних варіацій атомів Демокріт намагався пояснити якісну різноманітність світу. Для пояснення руху він поряд з неподільними атомами вводив пустоту. Ідею неподільності атомів як першооснови буття він запозичив у елеатів, які вважали неподільним буття. Тільки елеати це буття мислили єдиним, а Демокріт вважав, що таких неділимих буттів нескінченно багато.

Постулюючи атоми і пустоту, Демокріт розв'язав практично всі логічні суперечності щодо структури сущого, які поставила натурфілософія. Він переконував, що на основі атомів і пустоти можна поєднати буття і небуття. Атоми — буття, їх відсутність (пустота) — небуття. Атоми — дискретність, пустота — безперервна. На цій підставі знімалися проблеми зникнення речей (атоми, з яких вони складаються, роз'єднуються), збереження субстанції в усіх перетвореннях (атоми вічні). Зникнення і виникнення речей — це роз'єднання і з'єднання невидимих атомів. Якщо взяти до уваги, що Демокріт запропонував ідею жорсткої причинності (ніщо не відбувається без причини), то його вчення було найбільш завершеною теоретичною моделлю сущого, яку запропонувала давньогрецька натурфілософія. Воно є наслідком взаємодії та розвитку логічних принципів, якими пояснювали світ попередні мислителі. Цим логічним обґрунтуванням вчення давньогрецьких атомістів принципово відрізняються від здогадів про атоми, наявних в індійській та китайській філософіях.

Загальне та одиничне як моделі мислення, принцип квантифікації (кількісного виміру) сущого, принцип причинності та ідея атомізму — такими були здобутки давньогрецької натурфілософії, які мали неабиякий вплив на становлення теоретичного природознавства в Новий час.

Домінування етичної проблематики характерне також для Епікура (341—270 до н. е. ), який відродив атомістичне вчення Демокріта. На прикладі цих двох мислителів можна простежити разючі зміни, що відбулись у духовному житті Давньої Греції протягом двох століть. Вчення Демокріта пройняте пафосом пошуку істини. Для нього більше важить розкриття невідомої причини, ніж персидський престол. Дух Греції, виражений в його поглядах, ще сповнений енергії й оптимізму. Філософія Епікура (епікурейство) — породження іншої епохи. Вона є свідченням втоми, старіння культури. Природа сама по собі не є предметом зацікавлення філософа. Природознавство потрібне тільки для того, щоб розвіяти страхи й марновірство, які перешкоджають насолоджуватися життям. Без природознавства, вважає філософ, неможливо знайти незатьмареного спокою. Знання природи допомагає збагнути, що боги, якщо й існують як певні матеріальні утворення в космічному просторі, не втручаються в долі людей. Воно позбавляє людей страху перед смертю. Атоми Епікура, і в цьому полягає його принципове нововведення, як і особи, наділені свободою волі, вони можуть довільно відхилятися від траєкторії. Це є ще одним яскравим свідченням того, що принцип фізичного атомізму зумовлений атомізмом (відособленістю людини) соціальним.

Рецепт життєвого ідеалу Епікура відрізняється від стоїчного, скроєного для людей, втягнутих у вир політичних подій, розвиток яких передбачити неможливо. Етика Епікура прилаштована для інтелектуала-провінціала. Державу він вважає необхідним злом. Хто хоче зберегти спокій душі, повинен відійти від громадського життя і жити усамітнено. Епікур не заперечував чуттєві насолоди, він тільки пропагував міру в насолодах. Ідеалом мудреця є незатьмареність душі (відсутність страху, хвилювань). Такий стан він називав атараксією. В Римі прихильником Епікура був Лукрецій Кар, поема якого «Про природу речей» донесла до нас цілісне уявлення про погляди епікурейців.

11. Філософія Платона й Аристотеля

У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, яка є керманичем тіла й одночасно його полонянкою. Тіло є в'язницею душі й прокляттям за недосконале життя в минулому. Якщо у світі загальним є ідеї, в людині — душа, то в суспільстві — держава. Платон знехтував самоцінність індивіда, цілком підпорядкувавши його принципу державності. Індивід — знаряддя держави. Виховання, мистецтво — все повинно бути підпорядковане державі як вищій меті. Навіть приватну власність заперечував він в ім'я держави. В ідеальній державі Платон виокремлював три соціальні стани — правителів, воїнів («стражів» держави) і людей фізичної праці — селян і ремісників. Поділ на стани відбувається на основі домінування певної частини душі в людині — розумної (правителі), вольової (воїни), чуттєвої (селяни і ремісники). Згідно з Платоном досконала держава — найвище втілення блага на Землі. А благо окремої людини полягає в підпорядкуванні загальному благу. Таке розуміння держави породило у мислителя відразу до демократії, зумовило його політичний консерватизм.

Філософія Платона мала величезний вплив на подальший розвиток європейської філософської думки. За словами англійського мислителя Альфреда Вайтхеда (1861— 1947), всю європейську філософську традицію можна розглядати як коментар до Платона.

Рівнозначним Платону за обсягом проблем і за впливом на подальшу філософію є його учень Арістотель, якому належить крилатий вислів «Платон мені друг, але істина дорожча» . Така орієнтація на загальне — на істину, на право (вислів римських юристів: хай гине світ, але торжествує право), на мораль сформувала засади західноєвропейської культури, яка дотепер є зразком для всього людства.

Арістотель прийняв платонівську концепцію домінування загального над одиничним, продовживши в цьому плані боротьбу із софістами, але загальне він трактував по-своєму. В концепції Платона помітним був вплив математичного знання, а ідеї (поняття) математики існують мовби паралельно до чуттєвого світу. Філософія ж Арістотеля ґрунтується на природознавстві, в якому відношення ідей і речей має дещо інші особливості. Він піддав критиці платонівську концепцію ідей, що існують окремо від речей, вважаючи, що подвоєння світу на ідеї та речі не спрощує, а ускладнює проблему пізнання. На його думку, загальне, яке він назвав «формою», притаманне самим речам. Всі речі, на думку Арістотеля, становлять єдність пасивної матерії й активної форми. Саме форма є принципом активності, рухомості речей. У неживому світі формою є їх принцип побудови («кулястість» кулі), в живому — душа. Найвищою сутністю є чиста форма, або форма форм, вічний двигун (божество). Зауважимо, що уявлення про божество як вічний двигун зумовлено незнанням давніми греками принципу інерції. Для них рух кожного тіла мав початок і обов'язково кінець. А оскільки космос весь час перебуває в русі, це означає, що повинно бути постійне першоджерело руху.

Арістотеля справедливо вважають батьком формальної логіки. Він визначив предмет логіки, відкрив основні її закони, створив вчення про правила умовиводів. Йому належить перша в історії філософії систематизація категорій. У людині Арістотель виділяє три різні душі — рослинну (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання) і розумну, яка властива тільки людині. Розум людини є безсмертним, після її смерті він зливається із всесвітнім розумом.

У поглядах на соціальні проблеми у його вченні домінує принцип загального. Людину він визначає як наділену розумом суспільну, полісну істоту. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу, яка є втіленням доброчесного життя. Однак, якщо Платон намагався втілити проект ідеальної держави, не беручи до уваги реальних обставин, то Арістотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин і реальних людей. Тілесність, реальність у філософії Арістотеля бралися до уваги більше, важили більше, ніж у Платона.

Боротьба Сократа, Платона й Арістотеля як прихильників принципу загального із софістами, які були носіями принципу одиничного, стала найвищою драмою давньогрецької філософії. Вона позначилась на розв'язанні ними всіх філософських проблем. У середньовічній філософії протистояння загального і одиничного постало у формі номіналізму і реалізму.

У давньогрецькій філософії вже були окреслені протистояння матеріалістичної та ідеалістичної традицій, але вони ще не оформились як протилежності (ідеальне для греків не було потойбічним) і, що головне, не вони визначали логіку розвитку цієї філософії. В класичну добу давньогрецької філософії, пов'язану з іменами Сократа, Платона й Арістотеля, логіка її розвитку визначалась протистоянням загального і одиничного як філософських принципів побудови сущого.

12. Патристика, схоластика, апологетика, теоцентризм

Перший період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою.

Патристика (лат. pater — батько) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст.

Представлений він вченням «отців церкви» — Квінта Тертулліана (160—220), Августина Блаженного та ін. Відомим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. У цих словах теолога не просто церковна догма, а вистраждана епохою істина.

Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту створення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну доктрину створення світу Богом і концепцію Платона.

Певний інтерес представляє концепція історії Августина. На противагу циклічним уявленням про час, характерними для греко-римської культури, Августин розвинув лінійну концепцію: історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). І хоч така концепція є есхатологічною (визнає кінець історії), однак розуміння історії як єдиного сповненого смислу процесу сприяло пробудженню історичної свідомості. Стараннями Августина в європейській культурі утверджується розуміння часу як однолінійної перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле.

Наступний період (XIII—XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою.

Схоластика (лат. scholastikos —учений, шкільний) — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.

Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва — «схола» (з грецької — школа). Пізніше це слово набуло негативного значення, ним стали позначати відірване від життя мудрування. У розвитку схоластики існує два періоди:

1. До XII ст. На цьому етапі домінують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство).

2. З ХIII по XV ст. У цей час поширюються ідеї Фоми Аквінського (1225—1274), який пристосував учення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей період схоластики отримав назву томізм.

13. Філософія Т. Аквінського. Неотомізм

З ХIII по XV ст. У цей час поширюються ідеї Фоми Аквінського (1225—1274), який пристосував учення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей період схоластики отримав назву томізм.

Форма як організуючий принцип по-різному пронизує матерію на цих рівнях — від зовнішньої форми до розумної душі, яка існує окремо від тіла і яка є безсмертною на відміну від рослинної і тваринної душі. Церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського. Він, як і Августин, був канонізований як святий. У XIX ст. його вчення було поновлене церквою (неотомізм), проголошено офіційною філософією Ватикану.

Суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософії мала дискусія між номіналістами і реалістами, яка тривала в схоластиці протягом кількох століть. Центральна проблема дискусії — природа загальних понять. Ця проблема споріднена з проблемою співвідношення загального і одиничного, що хвилювала давньогрецьких філософів, але їй властиве дещо інше смислове забарвлення.

14. Характерні риси філософії Відродження

Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відродження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є зародження капіталізму. В містах Італії, які збереглися як торгово-ремісничі осколки Римської імперії, зароджується мануфактура, формуються торгові центри загальноєвропейського значення. Історична особливість цієї епохи зумовлена зародженням капіталізму та розкріпаченням (частковим) особи.

Середньовіччя, як відомо, не знало соціальної особи. То був період станового суспільства, навіть ремесла і торгівля мали становий характер (цехи, гільдії). Однак християнство як релігія формувало особу, здатну до вибору між добром і злом, нести відповідальність за свій вибір. Але ця «внутрішня», духовна особа була скована феодальними відносинами. Напруга між «внутрішньою особою» і зовнішніми феодальними порядками знайшла свою першу розрядку в епоху Відродження, коли зовнішній панцир ослаб, і особа отримала змогу реалізуватися у сфері соціальної діяльності. Ця особа, тільки почавши звільнятись від феодальних пут, ще не знала меж своєї свободи. Така безмірність, відсутність відчуття «цього я не можу» і вражає в особистостях епохи Відродження. До їх когорти належать творці, які реалізовувались в усіх видах творчої діяльності, — художній, технічній, науковій, і мандрівники-авантюристи, які, долаючи мислимі та немислимі перепони, відкривали нові землі.

Якщо з економічної точки зору епоха Відродження була світанком капіталізму, то із соціологічної — вона стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж своїх можливостей. Йдеться не про формування особи, яке за відсутності християнства затяглось би на довгі століття, а саме про пробудження внутрішньо сформованої особи.

Назва епохи походить від переконання її творців у тому, що вони відроджують культуру античності. Справді, «реабілітація тілесності» в живописі та скульптурі, поновлення особи у сфері соціальної діяльності — все це свідчить про спорідненість цих епох. Але такий підхід є поверховим. Античність не знала духовного виміру особи, вона не була опосередкована середньовіччям. Тому особа епохи Відродження є принципово іншою. Вона пройнята духовністю — здобутком середньовіччя.

Відродження — це епоха розквіту художньої культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів. Усі ці фактори визначали духовний зміст її.

15. Природничо-наукові погляди Н. Коперника, П. Кеплера, Дж. Бруно, Г. Галілея

Справді революційним щодо усвідомлення місця людини в світі, в системі «людина — природа — Бог» було геліоцентричне вчення Миколи Коперника (1473—1543). До нього головним вважалося відношення людини і Бога. Земля — центр Всесвіту, людина — вінець творіння. Отже, весь світ Бог створив для людини. Геоцентрична система ґрунтується на телеології.

Телеологія (грец. telos — ціль і logos — слово, вчення) — вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль.

Все, що відбувається в світі, набуває смислового значення крізь призму відносин людини і Бога. Землетрус, комета та інше — це дії або знаки (попередження) Бога, їх треба тільки уміти читати. Саме завдяки цьому в середньовіччі набула такого поширення астрологія. І раптом усе це було піддано сумніву. Земля проголошувалася однією з планет, що обертається навколо Сонця (Коперник), а Сонце однією із зірок, навколо яких є свої планети, ймовірно, заселені розумними істотами — Джордано Бруно (1548— 1600). Сприйняти все це було непросто. Виходило, що не для людини призначений весь цей нескінченний всесвіт і його не можна інтерпретувати в межах спілкування людини з Богом. То був відчутний удар по телеології. Адже концепція Коперника спонукала осмислювати світ крізь призму причинності (чому), а не доцільності (для чого). Світ у ній набував рис об'єктивності, незалежності від волі та бажань людини. Значно меншим стало значення астрології та інших псевдонаук, хоча і Коперник, і Галілео Галілей (1564—1642), і Йоганн Кеплер (1571—1630) не відмовлялися від складання гороскопів. Геліоцентрична система змінила і уявлення про Бога. Він все більше мислився як всесвітній розум, а не Бог, який на кожному кроці турбується про людину. Реакція церкви на геліоцентричну систему була особливо агресивною, бо вона відчула, яка загроза світоглядним засадам коріниться у вченні Коперника.

Відомим пантеїстом Відродження був італійській мислитель Джордано Бруно, який, поділяючи думки Кузанського про збіжність протилежностей, поєднав їх з геліоцентричним вченням Коперника. Дж. Бруно стверджував що космос і божество безкінечні, вони єдині. Природа — це «Бог в речах». Здатність мислити, відчувати (гілозоїзм) притаманна всім речам природи. Завдяки пантеїзму долається дуалізм матерії та форми, який був притаманний платонівсько-арістотелівській традиції. Матерія не просто матеріал, який отримує активність через набуту ззовні форму, вона сама по собі (завдяки божественній суті) активна. Починаючи з Бруно, європейська філософія перестала протиставляти матерію та форму як активний і пасивний первні. Матерію вона почала мислити субстанцією, якій притаманний рух і активність.

16. Характерні риси філософії Нового часу

У філософії Нового часу, насамперед у гносеології, але не тільки в ній, намітилося кілька протилежних течій і підходів, суперництво і взаємодія яких визначили основні риси та закономірності її розвитку. Визначальними протилежними напрямами у філософії цього періоду були емпіризм і раціоналізм. Вони сформувались у гносеології при намаганні з'ясувати, яка з двох здатностей пізнання — чуттєвість чи розум — відіграє вирішальну роль у формуванні наукового істинного знання. Наукові істини є всезагальними. Наприклад, те, що 2×2 = 4, а орбіта планет має форму еліпса, не підлягає сумніву. В істинності цих суджень може переконатись кожна людина на основі логічних міркувань чи спостереження. Але з чого випливає всезагальність і необхідність цих наукових істин? Чому, скажімо, в естетичних оцінках люди різні, а в наукових судженнях такі одностайні? Саме при вирішенні цього питання сформувалися емпіризм (течію започаткував Ф. Бекон) та раціоналізм (родоначальник Р. Декарт).

Емпіризм — філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію).

Представники цього методу вважали, що відчуття, чуттєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вони є джерелом наукових ідей.

Раціоналізм (лат. rationalis — розумний) — філософський напрям, який визнає центральну роль в пізнанні розуму, мислення.

Натуралізм (лат. naturalis — природний) — філософський напрям, який вважає природу універсальним принципом усього сущого.

Натуралізм прагне звести суб'єкт (людину) до об'єкта (природи), пояснити людину законами і категоріями, які створені для пояснення природи (натури). У процесі свого розвитку натуралізм набував різних форм. Зокрема, в Новий час під впливом розвитку механіки поширився механістичний різновид натуралізму, який намагався пояснити всі явища природи, в тому числі людину, на основі законів механіки. Натуралізм поставав у формі фізикалізму, біологізму, кібернетизму (спроба звести свідомість людини до кібернетичної машини). На шляху натуралістичного тлумачення людини нерозв'язаною стає проблема свободи, яку неможливо витлумачити в межах натуралістичного світогляду. Механіцизм був притаманний фізиці Декарта, світогляду Гоббса, але особливого поширення він набув у працях французьких матеріалістів XVIII ст.

Протилежна тенденція — суб'єктивізм — намагається вивести об'єкт із суб'єкта, пояснити об'єкт через суб'єкт.

Суб'єктивізм (лат. subjectivus — підметовий) — філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб'єкта.

Ця традиція зверталася до форм діяльності суб'єкта (свідомості), в яких «конституювався» (формувався як предмет свідомості) об'єкт.

17. Філософія Р. Декарта й Б. Спінози. Теорія пізнання Д.Локка

Засновником раціоналістичної течії, як і європейської філософії Нового часу загалом, є французький мислитель Декарт. Саме він заклав засади раціоналізму не просто як гносеологічної течії, де раціоналізм протилежний емпіризму, а раціоналізму як універсального світогляду протилежного ірраціоналізму.

Нова (або як її прийнято називати класична) європейська філософія ґрунтується на вірі в розум. Розум є вищою здатністю людини, вищою цінністю та ідеалом. Навіть скептики, стверджуючи про обмежені можливості розуму, не протиставляли йому чогось більш поціновуваного.

Декарт, як і Бекон, вважав, що філософія повинна служити цілям практики. «Замість умоглядної філософії, яка, викладається в школах, можна створити практичну, з допомогою якої, знаючи силу і дію вогню, води, повітря, зірок, небес і всіх інших оточуючих нас тіл… ми могли б стати мовби господарями і володарями природи». Він замислив розбудувати струнку систему наук, яка б за аналогією з деревом мала: корінням — метафізику, стовбуром — фізику, а гіллям — всі інші науки. Знаряддям розбудови повинен бути новий метод. Саме пошук методу наукового пізнання Декарт вважав одним з найважливіших завдань філософії. У своїх працях він намагався вивести основні правила цього методу, взявши за основу принципи побудови математичного знання:

1. Починати побудову науки слід з простих і очевидних істин. Істиною є знання, дане чітко й виразно (сlаге et distincta). Акт свідомості, в якому предмет дається чітко й виразно, він назвав інтуїцією.

2. Ділити складні речі (знання) на прості, аж до найпростіших (аналіз).

3. Йти від простого, очевидного до складного, неочевидного (синтез).

4. Під час цих операцій на кожному етапі брати до уваги всю повноту висновків.

Наступний у славній плеяді великих континентальних раціоналістів нідерландський філософ єврейського походження (як сказали б ідеологи радянського інтернаціоналізму) Бенедикт Спіноза також починав, як і Декарт, з геометрії та Бога. Проте Спінозі здавалося нелогічним брати за наріжний камінь усієї конструкції декартово cogito.

Отже, Спіноза встановив, що субстанція може бути тільки одна, тим часом як Декарт наполягав на двох. Єдину Можливість, яка ще лишилася для збудування субстанціальної моделі сущого, реалізував продовжувач справи Декарта — Спінози Готфрід Вільгельм фон Ляйбніц.

Зрештою, і засновник емпіризму Бекон схилявся до сенсуалізму, але його позиція не була такою чіткою і систематизованою, як у Локка, який стверджував, що людська душа при народженні є чистою дошкою (tabula rasa) і тільки чуттєвий досвід залишає на ній сліди. Він піддав різкій критиці вчення про «вроджені ідеї» Декарта, який вважав, що деякі найпростіші ідеї притаманні розуму від природи, тобто становлять його природу — «вроджені». Локк категорично не погоджується з цим. Всі ідеї, на його думку, походять із досвіду. При цьому він розрізняв зовнішній і внутрішній досвід. Зовнішній — чуттєве сприймання речей зовнішнього світу, внутрішній — самоаналіз діяльності свідомості (аналіз відчуттів, пам'яті тощо). Людина, наприклад, може сприймати будинок і водночас (чи після) аналізувати, як вона його сприймає. Внутрішній досвід Локк називає рефлексією. Визнання рефлексії — діяльності самого розуму як джерела ідей, свідчило про вимушений відхід мислителя від крайнього емпіризму. Адже так званий «внутрішній досвід» не є чуттєвим досвідом у справжньому розумінні цього слова.

Наслідки систематично реалізовуваного емпіризму виявились і в іншій формі. Локк дійшов переконання, що загальне поняття «субстанція» не дане в чуттєвому досвіді. Це дало йому підставу для агностичного висновку, що словом «субстанція» позначається припущення невідомо чого. І хоча він утримався від заперечення існування субстанції, це успішно зробили його послідовники (Д. Юм). Розвиваючи номіналізм Гоббса, Локк стверджував, що загальне не входить до складу реального існування речей, воно є творінням розуму, винайденим ним для власного використання. Ці ідеї покладені в основу критики Локком Декартової (картезіанської) метафізики. Як і його попередник, тільки категоричніше, Локк поділяє якості предметів на первинні (об'єктивні) і вторинні (суб'єктивні). Ідеям вторинних якостей (відчуттю кольору, смаку, теплоти), на його думку, нічого не відповідає в тілах.

18. Філософія Д. Берклі таД. Юма

У теорії пізнання Берклі постає як інструменталіст. На його думку, оскільки відчуття не є відображенням чогось, що існує за ними, то цим самим фактично знімається проблема істинності. Пізнання зводиться до комбінування ідей, метою якого є зручність, виживання людини. Його філософія — яскравий взірець суб'єктивного ідеалізму, який за вихідне приймає Я, свідомість окремого індивіда, а все суще зводить до фактів свідомості. Філософська позиція, яка єдиною реальністю вважає відчуття (феномени) і заперечує будь-яку реальність за ними, називається іще феноменалізмом.

Крайню позицію в розвитку емпіризму зайняв також англійський мислитель, продовжувач ідей Локка і Берклі Д. Юм. Як і Берклі, він заперечував об'єктивне існування речей. У свідомості, на його думку, наявні сприймання двох типів — чуттєві враження та ідеї, якими оперує мислення. Ідеї похідні від вражень, образів, вони слабші за інтенсивністю. Мислення постає в Юма як послаблений, ступінь чуттєвості, тоді як деякі раціоналісти розглядали чуттєві образи як нерозвинуті поняття. Отже, емпіризм стирав якісну відмінність мислення (розсудку, розуму) від, чуттєвості, зводячи мислення до чуттів, а раціоналізм робив те ж саме, тільки іншим способом.

Д. Юм послідовніший у суб'єктивізмі, ніж Берклі. Він заперечує не тільки матеріальну, а й духовну субстанції. У зміні вражень, на його думку, немає нічого незмінно тотожного, що можна було б назвати духовною субстанцією, або «Я». Берклі, ввівши Бога як гаранта існування світу, фактично відновив наївний реалізм — звичне переконання в існуванні світу. Юм намагався в межах суб'єктивних відчуттів зробити те, чим, на думку Берклі, відав Бог: упорядкувати в просторово-часових координатах і в причинному зв'язку суб'єктивний світ. Іншими словами, при запереченні об'єктивного джерела відчуттів (ідей, за Берклі, чи вражень, за Юмом) важко пояснити, чому одні враження завжди існують поряд з іншими. Наприклад, людина щоразу бачить одне й те саме, дерево поряд з одним і тим самим будинком —-просторовий зв'язок вражень; одні враження (наприклад, темрява) слідують за іншими (захід Сонця) — часовий зв'язок; одне відчуття (вогонь) завжди викликає інше (опік пальця, коли його наблизити до вогню) — причинний зв'язок. Принципи, на основі яких Юм намагається упорядкувати зв'язок між враженнями, він називає асоціативними. Але на запитання, звідки вони повходять, чіткої відповіді не дає.

Юмівське розуміння причинності справило значний вплив на її тлумачення в пізнішій філософії. Заперечуючи існування реальних субстанцій, Юм заперечував і причинність як щось реальне. Його цікавить причинність лише як спосіб мислення. Свідомість людини, на його думку, «нав'язує» причинний зв'язок враженням. З причини не можна логічно вивести дію. З вогню логічно не випливає опік пальця. А переконання, що вогонь є причиною опіку, вибудовується на звичці, досвіді. Насправді за такої ситуації існує проста часова послідовність. Людина мислить за принципом: після цього, значить внаслідок цього (Post hoc, ergo propter hoc). Отже, причинність — це звичка мислити так, а не інакше. В основі цієї звички — віра, довір'я (belief), близькі до біологічного відчуття, на відміну від релігійної віри (faith). Зрештою, мислити світ як реальність — це також справа віри. Людині зручно так вважати, зручно так упорядковувати свої враження. А чи існує світ насправді, чи ні, це питання, на думку Юма, неможливо вирішити.

Юма вважають скептиком, оскільки він піддав сумніву існування таких сутностей, як субстанція, причинність, простір і час. Критичним аналізом цих сутностей він підготував ґрунт для І. Канта.

Емпіризм подолав шлях від оптимізму, віри в безмежні можливості розуму (Бекон) до скептицизму, обмеження людського пізнання (Юм). Прихильники емпіризму намагалися вивести загальні наукові істини з чуттєвого досвіду (одиничного). Однак крайній емпіризм у формі сенсуалізму, який визнавав чуття єдиним джерелом знання, виявився неспроможним досягти цієї мети. Цим зумовлена інтерпретація загального — понять субстанції, причинності, простору і часу як логічно невмотивованої суб'єктивної звички мислення. Замість того, щоб обґрунтовувати наукове знання, побудоване на принципі причинності, він розхитував його. Причина цього, як стане зрозуміло з подальшого розвитку філософії, полягає в тому, що суб'єкт в емпіризмі був штучно сконструйованим Робінзоном. Культура як реальність, в якій живе суб'єкт і крізь призму якої він отримує чуттєві дані, до уваги не бралася.

Однак емпіризм простежив, до яких наслідків призводить моделювання пізнання, коли суб'єктом є окрема людина, яка всі ідеї черпає з досвіду.

19. Вчення французьких матеріалістів XVIII ст.

Матеріалізм, як ми вже знаємо, це метафізичне (умоглядне) припущення, що матерія є єдиною основою буття, а свідомість (дух) — це всього лише властивість матерії. Детально про види матеріалізму ми будемо говорити в окремому розділі, а тут розглянемо вчення деяких французьких матеріалістів 18 століття як етап розвитку цієї філософської системи.

Ламетрі (1709 — 1751) — французький філософ-матеріаліст, лікар. Уже в самих назвах його творів розкрита суть його вчення. "Природна історія душі", "Людина-машина", "Людина-рослина", "Система Епікура".

Ламетрі заперечував дуалізм і доводив, що існує єдина матеріальна субстанція. Матерія вічна, вона не виникає і не знищується, а тільки міняє форми свого існування. Свідомість і дух вторинні щодо тіла, але здатність відчуттів є властивістю не кожної матерії і "проявляється" лише в організованих тілах. Основними властивостями матеріальної субстанції вважав простір і рух (внутрішню активність).

Матеріальна субстанція, за Ламетрі, існує в трьох формах, Що складають три царства природи: неорганічне, рослинне і тваринне. Між твариною і людиною Ламетрі бачив лише кількісну відмінність: людина володіє більшою чутливістю і більшою кількістю розуму. Отже, він зводив фізичні явища до механічних і Уподібнював людину машині. "Людське тіло, писав він, це самостійно заведена машина".

Дещо по іншому мислив ще один французький матеріаліст та енциклопедист, про якого ми скажемо кілька слів.

Дідро Дені (1713-1784) — французький філософ-матеріаліст. Твір "Філософські думки", "Лист сліпих в науку зрячим", "Сон Даламбера" та інші.

В онтології Дідро поділяв погляди Ламетрі, Гельвеція і Гольбаха, тобто вважав матеріальну субстанцію єдиною основою буття. Але в питанні про спосіб, за допомогою якого механічний рух матеріальних частинок може породжувати психічний зміст відчуттів, Дідро вирішує на користь думки про всезагальну чуттєвість матерії (гілозоїзм). До того ж він не зводив, як Гельвецій, мислення до відчуття. Він справедливо вважав, що ні судження, ні почуття не можна зводити до відчуттів, що найпростіша чуттєвість (відчуття) не сутність, а лише умова розумової роботи.

Як бачимо, французькі матеріалісти не сказали нічого нового, їхні аргументи на користь матеріалізму дуже примітивні та наївні.

Даламбер (1717-1783) — фр. математик і просвітитель. Твори: "Досвід походження і розвитку науки", "Елементи філософії" і ін. За Даламбером, мислення не є властивістю матерії, а душа має незалежне від матерії існування заперечував можливість пізнання Речей визнавав Бога як творчу субстанцію існують незмінні, н^ залежні від суспільного середовища, моральні принципи

Ж. Ж. Руссо (1712-1778) — фр. політичний мислитель, революційний демократ, педагог, філософ, драматург, композитор, теоретик мистецтва. Твори: "Роздуми про науки і мистецтва", Про причину моральності", "Юлія або Нова Елоїза", "Сповідь", «Роздуми про походження і основи моральності серед людей», Суспільний договір" і ін.

20. Філософія І. Канта й сучасність ("Критика чистого розуму")

Кант Еммануїл (1724-1804) — німецький філософ, засновник критичного ідеалізму людина честі, обов`язку і високої дисципліни — він володів всіма науками. Між іншим, говорили, що годинник на соборі в Кенігсберзі, де він жив, не такий точний як Кант Еммануїл Філософія Канта має два періоди:

Доктричний. Цей період життя він присвячує питанням природознавства та філософії природи і виводить ідею про розвиток всесвіту. Так, за Кантом, сонячна система виникла з хмари частин матерії — початкової туманності. Проте нескінченний процес розвитку світу мав початок. Механічні закони проявляються в матерії, але не витікають з неї, тому причиною світу є не матерія, а Бог.

Критичний. В цей період він пише твори , які принесли йому світову популярність і велику кількість прихильників та противників : "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму". "Критика сили судження".

Кант вважає, що умови нашого пізнання повинні бути дані піше нашого пізнання. Цілком зрозуміло, що досвід може бути джерелом пізнання лише тоді, коли є істота, яка пізнає (камінь не пізнається деревом). В процесі пізнання в наявності обов`язково є розум, що пізнає, з його можливостями, і це передує пізнанню, тобто існує "а пріорі" раніш, до досвіду, а вже дані досвіду йдуть згодом — "а постеріорі".

Отже, всяке пізнання складається з двох елементів: пізнавальна діяльність розуму і матеріал, який отримуємо через відчуття (чуттєвість), тобто розуму постачається відомий матеріал, і розум формує поняття, накладає на цей матеріал свої форми і умови. Ми вже говорили про те, що властивості речей — це певні сили, які здатні викликати в нас відчуття, і лише наші відчуття роблять їх якостями предметів, тобто наше знання зумовлено нашою тілесною організацією, пристосованою до сприйняття. Якщо б у нас були лише відчуття, тобто якщо б предмети діяли на нас, а ми не діяли на них, то вийшло б дещо подібне грі вітру на струнах; досвід був би неможливим, тому що не було б тієї організуючої сили, яка упорядкувала б потік інформації зовнішнього світу.

Людина, за Кантом, володіє подвійною природою: як розумна, істота, яка пізнає, вона належить царству свободи, однак як чутлива істота, включена в сферу дії законів необхідності, вона підвладна слабостям, зіпсованості і т.д. Тому в світі феноменів (явищ) існує "вічне зло", яке можна подолати лише вихованням, культурою, релігією і мораллю.

За Кантом, нічого не проникає в людину. Сину Божому не потрібно було втілюватись — людина розділена з Богом. Син Божий — це ідеал в нас, Його страждання — наші внутрішні муки. Таке вчення вело до бездогматичності.

21. Філософія Г. В. Ф. Гегеля

Німецький класичний ідеалізм вів послідовну боротьбу зі всіма проявами реалізму, поступово перетворюючи всесвіт в образ суб`єктивної думки. А закінчив цю систему філософ, який перетворив реальний зв`язок речей в зв`язок чисто логічний.

Визнавши беззаперечним тотожність об`єкта і суб`єкта, Гегель повинен був визнати положення, що все істинне в думці, істинне і об`єктивне. Іншими словами, так як дух і матерія тотожні, то ідеї та об`єкти (речі) співвідносні і однаково істинні. Словом, Гегель довів німецький класичний ідеалізм до крайніх меж. Але, якщо все істинне в думці істинно та об`єктивно, то звідси можна вивести тисячі необдуманих висновків, тому що як говорив Кант, велика різниця думати, що маєш сотню доларів. а інша справа мати їх.

Отже, за Гегелем, "буття і небуття тотожні". Чисте буття і чисте небуття не мають реальності — вони лише потенціальні (можливі). Поєднавши їх, ми отримуємо становлення. Між буттям і небуттям існує відношення подібне до точки байдужості в магніті, що тримає полюси окремо і тим самим не дозволяє знищити один одного.

За Гегелем, для того, щоб буття могло існувати, воно повинне спочатку піддатись запереченню. Наприклад, якість є першим запереченням; те, що складає якість, є заперечення одного і умова існування другого: синє лише тому синє, що воно є заперечення червоного, зеленого, жовтого і т. д. Тому буття, яке зазнало заперечення, визначається як якість, стає чимось (реальністю) і не є вже більше абстрактністю.

За Гегелем, абсолютна ідея в природі отримує зовнішнє, предметне буття, в той же час природа є відпадання ідеї від самої себе; ідея в природі втрачає свою цілісність і внутрішню зв`язність, від того в природі немає свободи: в її утвореннях панує зовнішня, сліпа необхідність та випадковість. Цей стан зафіксовано в гегелівській логіці як антитеза (заперечення).

Але буття ідеї в природі є лише перехідний момент в її всезагальному вигляді; ідея повинна повернутись до себе, і це здійснюється в душі. Вона стає свідомим розумом в людині; вона розкривається сама в собі, як вища істина, у філософії. Цей стан зафіксовано в гегелівській логіці як синтез (з`єднання), як заперечення.

Філософську систему Гегеля ще називають панлогізмом (гр Пан — все + розум) — доктрина про тотожність буття і мислення, згідно якої весь розвиток природи і суспільства є здійсненням логічної діяльності ідеї.

Одною з центральних категорій філософії Гегеля є поняття відчуження. Відчуження — філософсько-соціологічна категорія, яка виражає об`єктивне перетворення діяльності людини та її результатів в самостійну силу, яка панує над нею самою і ворожу їй, і пов`язане з цим перетворення людини з активного суб`єкта в об`єкт суспільного прогресу.

22. Антропологічний матеріалізм Л. Фейербаха

Після смерті Гегеля прихильники його філософії поділилися на два табори — старогегельянців, які трималися за систему вчителя, і молодогегельянців, які перейняли деякі аспекти його методу. Виражаючи настрої німецької буржуазії напередодні революції 1848 p., молодогегельянці — Бруно Бауер (1809—1882), Давид Штраус (1808— 1874), Макс Штірнер (1806—1856) — вважали головним завданням філософії критику релігії. До молодогегельянців належав і Людвіг Фейєрбах, роль вчення якого в історико-філософському процесі визначається передусім тим, що воно стало проміжною ланкою між Гегелем і Марксом. Фейєрбах був учнем Гегеля, але під впливом суспільних настроїв і нових досягнень природознавства, яке він вивчав в університеті, перейшов на матеріалістичні позиції. Критиці релігії (насамперед християнства) присвячена основна його праця «Сутність християнства». Вихідна теза цієї критики полягала в тому, що сутність Бога — це відчужена сутність людини. Людина, вважав він, створила за своєю подобою (сутністю) духовну істоту, яку наділила своїми рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і поклоняється своєму творінню. Отже, Бог — це сутність людини, перенесена на небо і протиставлена їй. Людина — страждуща істота, природа не відповідає на її страждання (сподівання, мрії) і людина творить Бога як своє відчуження.

Головне завдання своєї філософії Фейєрбах вбачав у подоланні релігійного відчуження. Людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не поклонятись вигаданій нею сутності. Це, на його думку, повертає людині всю повноту її буття. Але Фейєрбах не ставив собі запитання: хто є гарантом того, що розуміння людиною божественного, яке вона проектуватиме на інших людей, є справжнім, а не свавільним? Якщо мірою Бога є людина, тоді зникає сенс заклику бачити Бога в іншій людині.

Свою філософію Фейєрбах називав антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом філософії- суть фейєрбахівського антропологізму полягає в тому, що людина постає як родова істота, тобто як істота наділена рисами, притаманними людському роду взагалі. Такими родовими рисами він вважав мислення (розум), волю і чуттєвість (серце). Значно менше уваги, порівняно з попередниками, він приділяв культуротворчій природі людини, її історичному способу буття.

23. Філософські ідеї в культурі Київської Русі

Філософські начала праукраїнської доби розвинулися в культурі Київської Русі, держави, в кордонах якої наприкінці IX ст. об'єднались споріднені племена, сформувавши високорозвинуту спільноту — українців-русичів. У межах києво-руської культури філософія виокремлюється як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними. Її піднесенню сприяли такі взаємопов'язані чинники:

1. Рівень тогочасного суспільного буття об'єктивно потребував для свого зростання нових світоглядних орієнтацій з пріоритетом розуму, авторитетом загального, що могла забезпечити лише філософія.

2. Атмосфера тогочасного суспільного життя з його демократичними традиціями розширювала простір для подальшого філософського виокремлення. «Державність Києва, — як писав український вчений, професор Альбертського університету (США) Іван Лисяк-Рудницький (1919 — 1984), — носила на собі виразну печать духа свободи. Цьому сприяли такі чинники: суспільний лад, що його характеризували договірні відносини; пошанування прав і гідности індивідума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя міських громад; територіальна децентралізація на квазі-федеративний кшталт». Усе це давало простір для певної поліфонії думок, вияву інтелектуальних сил, здатностей розуму, без чого неможливий розвиток філософії.

3. Культура києво-руського суспільства з широкою мережею монастирів, храмів, інших осередків освіти. «Ми не можемо сказати, який відсоток жителів користувався тоді цими засобами просвіти, але бачимо, що в Києві були люди на той час освічені, що там існувало літературне та розумове життя, а читання користувалось високою повагою. Гідне уваги судження літописця, який, прославляючи Ярослава за сприяння книжності, порівнює його заслуги із заслугами самого Володимира, який охрестив руський народ. Володимира він уподоблює зоравшому ниву, а Ярослава — сіячу», — наголошував український історик Микола Костомаров (1817—1885).

Оскільки києво-руське суспільство сприйняло інтравертне східне християнство з його апеляцією до глибинно-внутрішнього пошуку потаємного сенсу, то цілком закономірно, що найавторитетнішими авторами перекладної літератури були здебільшого представники східної патристики: Василь Кесарійський (Великий), Григорій Назіанзин (Богослов), Григорій Ниський, Іоанн Златоуст. З їхніх праць, за словами одного з перших дослідників джерел української філософії Василя Щурата (1871—1948), Україна вчилася у християнському полі мислити по-філософськи, виробляючи окреслене розуміння понять «філософ» і «філософія». У культурі Київської Русі поширеними були кілька їх тлумачень. Так, Іоанн Дамаскін у «Діалектиці» давав шість таких визначень: «Філософія є пізнання сутнього, оскільки воно сутнє, тобто пізнання природи сутнього… Філософія є пізнання речей божих та людських, тобто видимих і невидимих… Філософія є роздум про смерть як самовільну, так і природну… Філософія є уподібнення Богові… Філософія є мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок всякого мистецтва… Філософія є любов до мудрості й істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія».

Філософській думці Київської Русі властивий був і дуалізм сприйняття й тлумачення часу. З одного боку, домінував так званий лінійний час — від «створення світу» до «кінця світу», що замінив міфологічну ідею вічного колообігу, поділивши час на частини — до Христа й після нього (минуле, сучасне і майбутнє). А з іншого — існувало й циклічне сприйняття часу, оскільки дні тижня, християнські свята, закономірно повторюючись, перебували у колообігу.

ілософська думка часів Київської Русі є складним синкретичним духовним явищем, спрямованим на глибинне осягнення актуальних проблем людського буття, осмислення Святого Письма і світу як творінь Бога. Це була філософія релігійна (християнська) у специфічно візантійському варіанті на києво-руському ґрунті з домінуючою тенденцією до екзистенційно-антропологічного спрямування філософського знання в контексті його духовно-практичного виміру.

24. Києво-Могилянська Академія. Філософія Просвітництва в Україні

Проблеми сутності людського щастя, його досягнення, як і проблеми сутності людини та її пізнавальних можливостей, перебували в центрі уваги й просвітницької філософії, яка поширювалася в Україні наприкінці XVIII — на початку XIX ст., продовжуючи європейську культуру Просвітництва з її акцентом на поширення освіти, розвитку науки. Попри те, що тоді Україна переживала «ніч бездержавності», була роздертою «зубами» двох імперій (Російської та Австрійської), загальні тенденції Просвітництва не обминули її: відкривалися, хоч і не так активно, ліцеї, університети, а з ними — товариства, гуртки, організації, які не лише збагатили філософське життя, а й надали йому нового творчого імпульсу. Якщо на етапі раннього Просвітництва центром розвитку філософської думки в Україні був лише Київ (Києво-Могилянська академія) і певною мірою Львів та Острог, то в першій половині XIX ст. у багатьох регіонах виразно окреслилася тенденція до специфічного розв'язання філософських проблем, в популяризації західноєвропейської філософської думки.

Просвітницька традиція не була єдиною у тогочасному духовному житті України. Вона контрастувала, перебувала у складній взаємодії з новим типом культури — романтизмом, що набував поширення у Західній Європі, а згодом став провідною течією в культурі XIX ст.

Просвітництво, за всієї його безсумнівної позитивності, мало також і негативні прояви. Прагнення до «розумного порядку», встановлення «царства розуму» давали змогу, особливо псевдопросвітникам, невпинно виправдовувати будь-які дії, що нібито ведуть до цієї вельми благородної мети. Яскравим прикладом є антиукраїнська політика таких «освічених» монархів, як Петро І, Катерина П та ін. Отже, поява романтизму була своєрідною реакцією на негативні аспекти Просвітництва.

Свого подальшого розвитку філософська школа Києво-Могилянської академії набула на другому етапі її існування, коли центр філософського пошуку змістився в бік проблем гносеології, раціоналістичної та емпіричної методології. Найбільш яскраво репрезентує цей період Георгій Щербацький (1725—невід.), філософська система якого помітно близька до філософії Декарта, ідей Нового часу. Виходячи з духу картезіанського раціоналізму, він тлумачить філософію як науку, як «істинне, вірогідне, очевидне пізнання якоїсь речі, незаперечної і незмінної через певну істинну підставу чи причину, завдяки якій вона є ось такою або в кожному разі завдяки якій стверджується, що вона саме така, чи заперечується попереднє визначення». За таких обставин зусилля філософії, озброєної людським розумом як засобом здобуття істини, спрямовується на пізнання навколишнього світу і людини, що відповідало філософській думці доби бароко. Особливу роль у цьому процесі Щербацький відводить самосвідомості, проблемі онтології «внутрішньої людини», що є, як відомо, однією з провідних ідей української філософської думки. У пошуку істини він застерігав від надмірної довіри до свідчень органів чуття, наголошував на необхідності підпорядкування чуттєвого пізнання мисленню, розумінню, осягненню з допомогою природного світла розуму, яким наділив людину Бог. Тобто основою об'єктивної значущості людського мислення вважав Божу всемогутність, що породила свідомість людини і принцип очевидності як суб'єктивного відповідника цієї всемогутності.

25. Філософські погляди Г Сковороди

Григорій Сковорода (1722—1794) — найвидатніша постать у культурному житті України XVIII ст. Філософ і поет, педагог і музикант, знавець латини, старогрецької, староєврейської, польської, німецької, російської мов, він розвинув комплекс ідей, актуальних для свого часу, став не лише ідейним предтечею нової української літератури, а й творцем найзначнішого вчення в історії української філософської думки.

Своє філософське вчення Сковорода сформував під впливом античної і середньовічної європейської філософії (Фалес, Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Арістотель, Пліній, Е. Роттердамський); народної творчості (міфи, легенди, думи, перекази, народні прислів'я та приказки); вітчизняного просвітництва (К. Транквіліон-Ставровецький, Ф. Прокопович, С. Полоцький, М. Козачинський, Г. Кониський). За своїм змістом і спрямуванням філософія Сковороди відрізнялася від філософії професорів Києво-Могилянської академії. Розвиваючи традиції Просвітництва, Сковорода відходить від догматичного наслідування своїх учителів, засвідчуючи це вже в загальнофілософській орієнтації. Якщо провідною тенденцією філософських курсів києво-могилянців був арістотелізм, Сковорода тяжів до ідей Платона, який в академії був об'єктом критики. Якщо професори акцентували увагу на дослідженні проблем онтології та гносеології, що розглядались у контексті зовнішнього світу, то Сковорода зосередився на етико-гуманістичній проблематиці: у нього на передньому плані не світ, а людина і духовне начало в ній. Всупереч своїм учителям, які зводили небесне до земного, возвеличуючи не лише розум, а й земне життя людини, він підносив природу до Бога, засвідчував другорядність людської плоті й понад усе ставив у людині істинно людське — духовність, дух, зводячи до них сутність людського життя. На відміну від науково-освітніх праць професорів Києво-Могилянської академії просвітницька філософія Сковороди мала яскравий етико-гуманістичний вияв.

Сковорода створив власну філософську систему, специфічний стиль і форму філософського мислення. Його філософствуванню властиве органічне поєднання художнього і раціонально-абстрактного світоспоглядання. Наслідком такого поєднання став універсальний алегоризм (іносказання), у якому предмети і явища осмислюються не в сукупності властивостей, не в цілісності, а лише в абстрактно-схематичному образі їх як символи. Один із найавторитетніших дослідників його творчості Д. Чижевський писав: «Філософічний стиль Сковороди — це своєрідний поворот філософічного думання від форми мислення в поняттях до якоїсь первісної форми мислення в образах та через образи. Він повертається від термінологічного вжитку слів до символічного їх вжитку. Сковорода пристосовує скарб філософської термінології о свого стилю думання: поняття стають символами».

Наслідуючи традиції неоплатонізму і християнської символіки отців церкви, німецьких містиків та українських мислителів доби Київської Русі, Просвітництва, Сковорода розглядає символи як «іпостась істини», як те, що допомагає пізнати неземне, відкриває нове бачення речей. У нього символи не мають твердого, усталеного значення, а постають як певна множинність значень, межі яких то суміжні, то перехрещуються, а інколи просто суперечливі. Та це не завадило йому, використовуючи образно символічне мислення, вести напружений діалог із власним сумлінням у пошуку правди, добра й істини, що було в руслі тогочасних культурних вимог.

Відповідав принципам барокової культури й антитетичний метод філософування Сковороди.

Антитетика — метод зведення суперечливих тверджень, жодному з яких не можна надати переваги.

Антитези, вважав він, утворюють все у світі, складаючись у єдність: «… утворюють єдине: їжу — голод та несить, зима й літо — плоди. Тьма й світло — день. Смерть і життя — всяк створіння».

Прагнучи створити практичну філософію, Сковорода не приділяв належної уваги теоретичній довершеності, формальній систематизації своїх ідей. Тому про його метафізику, онтологію чи гносеологію можна говорити лише з певним застереженням, оскільки він не дав повної аргументованої відповіді на всі питання, які міг би поставити філософ. Це аж ніяк не є результатом необізнаності Сковороди в галузі філософії. Це наслідок його слідування філософській традиції, започаткованій ще еллінами, коли гідним філософа вважали лише певний, чітко окреслений ракурс бачення світу, у центрі якого — людина.

Одним із основоположних принципів філософської системи Сковороди є вчення про двонатурність світу. Згідно з ним все суще складається з двох натур — видимої і невидимої, тобто матеріального й ідеального, тілесного і духовного, мінливого і вічного, залежного і визначального тощо. «У цьому цілому світі, — писав Г. Сковорода, — два світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розпадливий. Цей — риза, а той — тіло. Цей — тінь, а той — дерево. Цей — матерія, а той — іпостась, себто основа, що утримує матеріальний бруд так, як малюнок тримає свою барву. Отже, світ у світі то є вічність у тлінні, життя у смерті, пробудження у сні, світло у тьмі, у брехні правда, у печалі радість, в одчаї надія». Тезу про двонатурність світу Сковорода повторює сотні разів із десятками відтінків, беручи в основу антитетичне розуміння буття як єдності протилежностей. Видимий матеріальний світ (Сковорода називає його по-різному: «матерія», «стихія», «земля», «плоть», «тінь», «ніч», «смерть», «попіл», «пісок» тощо) — це лише бліде відображення невидимого світу, який є реальним.З того, що в усьому сущому існує два єства — невидиме і видиме, Сковорода робить висновок про неможливість зникнення чи загибелі чого-небудь. Загинути нічого не може, воно лише втратить свою тінь. І пояснює це аналогією: художник намалював оленя, потім стер фарби. Малюнок зник, а образ оленя не може зникнути.

26. Особливості української духовності у XIX ст. Кирило-Мефодіївське товариство

Якщо на етапі раннього Просвітництва центром розвитку філософської думки в Україні був лише Київ (Києво-Могилянська академія) і певною мірою Львів та Острог, то в першій половині XIX ст. у багатьох регіонах виразно окреслилася тенденція до специфічного розв'язання філосфських проблем, в популяризації західноєвропейської філософської думки. І якщо Київ традиційно був центром філософського життя України, де на місці закритої російським царатом Києво-Могилянської академії згодом запрацювали Київська духовна академія (1819) і Київський університет (1834), то для філософських гуртків Полтави, Ніжина, Харкова, де 1805 р. було відкрито університет, активне поширення ідей філософії західного Просвітництва було справою новою. Якщо Львів продовжував бути знаним центром філософського життя і в середині XIX ст., то в південному регіоні (Миколаїв, Одеса), як і в закарпатському, діяльність у царині просвітницької філософії тільки починалася. До речі, перший переклад Канта російською мовою в Російській імперії здійснив викладач Миколаївської штурманської школи Яків Рубан, а успішно продовжував його справу представник Закарпаття професор Петро Лодій.

Світоглядна позиція українського романтизму — «філософія серця» — характеризує і творчість діячів Кирило-Мефодіївського братства: Тараса Шевченка (1814—1861), Пантелеймона Куліша (1819—1897), Миколи Костомарова (1817—1885), яких єднала не лише романтична історіософія з її апеляцією до ідеї свободи та духовної «ідеї батьківщини» на основі христової віри — Біблії, звідки вони черпали мотиви, образи, символи, паралелі, а й екзистенційно-антропологічний напрям розгляду світоглядних проблем, що властивий українській філософській думці.

Так, основною світоглядною рисою Т. Шевченка є антропоцентризм, згідно з яким людина — центральна, найвища мета Всесвіту. Природу, історію, культуру — все суще він сприймав тільки крізь призму переживань, устремлінь, потреб і бажань людської особистості. Тому в його творчості, наприклад, природа — живе єство, найдосконаліше дзеркало людських переживань. Вона камертоном відгукується на все, що діється в людському серці, відображає глибокий внутрішній світ людини: «говорить» з людиною, «озивається» до неї, «сумує», «плаче» і «сміється» з нею. Тому шевченківський чуттєво-емоційний поетичний образ України і став основою теоретичних зусиль щодо розробки філософії української ідеї.

27. Соціально-філософські погляди Т. Шевченка, М. Драгоманова, Л. Українки, І. Франка

Екзистенційний антропоцентризм Шевченка забарвив і його ставлення до релігії, у якій він заперечував усе те, що робить з неї абстрактну силу, байдужу до проблем живої конкретної людини. Він докоряв тим «рабам незрячим», які благають милості у земних богів-ідолів, «попів і царів», і закликав молитись лише Богові і Правді, а «більше на землі нікому». Виступав він проти забобонів, проти «пролиття крові і сліз» в ім'я релігійних цілей (тобто проти релігійних воєн, інквізиції), проти «нелюдського» ставлення церкви до деяких гріхів тощо.

Т. Шевченко звеличував новий тип людини, моральним ідеалом якої є вільний дух, що самовизначається шляхом пізнання. Він застерігав від пасивності, закликав не покладатися у всьому лише на Бога (бо ж релігія, як і мистецтво, є лише виявом «почувальних сил душі»), здолати ірраціональні життєві орієнтири пасивного очікування Правди і Волі від когось, пробудити в собі той Дух, який робить людину вільною і спрямованою на Поступ. У любові до України близький Шевченку і П. Куліш, для якого все у світі розпадалось навпіл залежно від ставлення до України: благо і лихо, вороги і друзі, будівники і руйнівники, своє і чуже.

Серед такого складного світоглядно-політичного сплетіння виокремлюються прибічники позитивістської орієнтації, що апелюють до врахування реальних обставив, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь: Михайло Драгоманов (1841—1895), Іван Франко (1856—1916), Михайло Грушевський (1866—1934). Михайло Драгоманов — складна й суперечлива постать в інтелектуальній історії українського народу. Для одних він — «ідеолог» вільної України, взірець досконалості, а для інших — ідеолог українського соціалізму, символ «духовної руїни».

Світогляд його справді складний, не позбавлений еклектизму — суміші ліберально-демократичних, соціалістичних й українських патріотичних елементів з позитивістським філософським підґрунтям. Основою його теоретично-аналітичних пошуків є ідея безупинного людського поступу, мета якого — досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб з обмеженням до мінімуму елементів примусу, усуненням авторитарних рис у суспільному житті. Драгоманов відстоював пріоритет громадянських прав і вільних політичних установ над соціально-класовими інтересами та універсальних людських цінностей — над винятково національними потребами.

І. Франко, як і М. Драгоманов, актуалізував завдання загальнокультурного розвитку українського народу, пробудження його національної самосвідомості, що неможливо «без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції», «без популярного і вищого письменства», «без преси, яка б могла ясно держати і систематично боронити стяг національності». А все разом потребує національної мови, «без якої виховання народу не може зробити бажаного поступу», координуючої і спрямовуючої сили провідної верстви суспільства — національної інтелігенції, перед якою Франко, на відміну від М. Драгоманова, ставить конкретніше завдання: «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя» і водночас здатний на «присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися».

У царині філософії І. Франко тяжів до позитивізму Г. Спенсера, йому було властиве етико-антропологічне розуміння філософських проблем. Свою світоглядну позицію він визначав як раціоналізм, за основу існування і розвитку речей брав факти позитивних наук, описані, досліджені розумом. За соціально-політичною спрямованістю І. Франко — соціаліст драгоманівського ґатунку. Його соціалізм ґрунтувався не на класових цінностях (як у Маркса), а на загальнолюдських, був позбавлений держави, оскільки їх функції передбачають наявність у ній привілейованого прошарку управлінців, які неодмінно узурпують владу в суспільстві, поставлять себе над рештою народу, і замість декларованої рівності знову запанує нерівність.

28. "Філософія серця" П. Юркевича

«Філософія серця» як світоглядна основа українського романтизму цілісно заявила про себе у творчості одного з найвидатніших українських філософів — Памфіла Юркевича (1827—1874), зокрема в його праці «Серце і його значення у духовному житті людини за вченням слова Божого». Символ «серця» у філософії Юркевича багатозначний. Найпоширеніші значення — серце як душевний стан людини (джерело всього доброго і злого — в словах, думках та вчинках людини); серце як цілісний світ людини (це не тільки моральні переживання, почуття, пристрасті, а й акти пізнання, взяті не як процес дискурсивного мислення, а як акти осягнення); серце як неусвідомлений досвід, позасвідоме, що й породжує явища душі.

У серці людини, за переконанням П. Юркевича, знаходиться основа того, що її уявлення, почуття і вчинки набувають тієї особливості, в якій виражається душа цієї, а не іншої людини, і такого особистісного спрямування, за силою якого вони є виявом не загальної (абстрактної) духовної істоти, а окремої живої, справді існуючої людини. Тільки серце здатне виражати, знаходити й розуміти такі душевні стани, які за своєю ніжністю, особливою духовністю і життєдайністю не доступні абстрактному мисленню, розуму. П. Юркевич доводить, що поняття, абстрактне знання розуму виявляє або актуалізує себе не в голові, а в серці, оскільки воно стає душевним станом людини, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів. Щоб стати діяльною силою і рушієм нашого духовного життя, воно (знання) мусить проникнути саме в цю внутрішню глибину. Тож розум, за твердженням Юркевича, має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Тобто духовне життя виникає раніше, ніж розум, який може бути хіба що вершиною, але аж ніяк не корінням духовного життя людини. Закон для душевної діяльності, зазначав Юркевич, не твориться силою розуму, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини і людства. Перебуває цей закон у серці як найглибшому куточку людського духу.

П. Юркевич, за словами Г. Шпета, розумів сенс історичного моменту, що мав місце перед його очима, усвідомлював його значення для всього філософського розвитку, бачив, у якому напрямі має розвиватися філософія. Він вважав, що раціоналізм в його класичних формах вичерпав можливості свого подальшого існування, а тому поступ філософії в цьому напрямі безперспективний. Результатом творчих пошуків П. Юркевича є його оригінальна «філософія серця», породжена як глибоким духовним корінням автора, так і її генетичним зв'язком з українською національно-культурною традицією, в якій емоційний елемент переважає над раціональним і яка зорієнтована на осягнення внутрішніх глибин індивідуального «Я».

П. Юркевич був українцем не лише за своїм походженням (уродженець Полтавщини, вихованець Київської духовної академії), а й за своїм світовідчуттям і світобаченням, характером філософування (примат емоційно-чуттєвого над раціональним, індивідуального над загальним, елементи романтизму) був українським філософом. Його «філософія серця» є продовженням однієї з найсуттєвіших рис української філософії, традиції української духовності. І якщо у К. Ставровецького, Г. Сковороди ця традиція виявилася постановкою чітко окресленої проблеми, ідеї, а в М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка — на рівні літературно-художнього осягнення дійсності, то у П. Юркевича вона стала особливим предметом філософської рефлексії, завершеною філософсько-антропологічною концепцією. Будучи українським філософом, П. Юркевич своєю творчістю вплинув на філософські орієнтири російських філософів Володимира Соловйова, Євгена Трубецького (1863—1920), Миколи Бердяєва (1874—1948), Семена Франка (1877—1950), адже він мислив не тільки категоріями свого часу, а й поняттями, які випереджали той час, наближаючи його до пізніших філософських напрямів — екзистенціалізму, персоналізму, філософії життя.

В. Соловйов, який вважав себе учнем П. Юркевича, зазначав, що коли б висотою і свободою думки, внутрішнім тоном поглядів, а не цілісністю та обсягом написаних книг визначалися роль і значення мислителів, то, поза сумнівом, почесне місце поміж них має належати П. Юркевичу.

29. Сутність філософії марксизму

Марксизм, зокрема його філософське вчення, увійшов в історію як найголовніше досягнення суспільної думки другої половини XIX і першої половини XX століть. Його популярність значною мірою пояснювалася відповідністю умовам того часу, настроям революційних борців проти капіталу. Та в нашому столітті він досяг не лише апогею, а й зазнав глибокої кризи, яка обумовлюється тим, що в ряді положень марксистської теорії були незрозумілі чи перебільшені або навіть зведені в абсолют такі положення, котрі не мали значення абсолютних істин, особливо в його економічній і соціально-політичній теоріях. Тому ставлення до марксизму різних соціальних і політичних сил було й залишається різним: марксизм — це абсолютна істина, придатна на всі часи й для всіх народів; марксизм — це суцільна помилка; соціалістична ідея повністю тупикова; практика соціалістичного будівництва неадекватна теорії марксизму і таке ін.

На прохання лідерів робітничих партій і спілок К.Маркс і Ф.Енгельс написали для них програму "Маніфест Комуністичної партії". В ньому і наступних своїх працях вони створили вчення, яке одержало назву марксизму. Воно складалося з діа-лектико-матеріалістичної філософії, політичної економії і наукового соціалізму. Можна вважати, що головною умовою його виникнення були потреби класової боротьби пролетаріату. Та й сам розвиток капіталізму виявив матеріальну основу суспільного прогресу, його об'єктивні закономірності — його діалектику. Це було передумовою формування історико-ма-теріалістичної концепції і того розуміння діалектики, яке характерне для марксизму і ленінізму.

Багато уваги аналізу марксистської філософії приділяли М.Бердяев і угорський марксист Д.Лукач. Та найбільше увагу вони акцентували на його екзистенційно-гуманістичних аспектах.

Марксистська філософія привернула до себе увагу й таких сучасних філософів як Е.Фромм, Г.Маркузетаін. Перший вважав, що вона зазнала найбільших спотворень серед усіх філософських шкіл сучасності. Та найбільше це стосується матеріалістичної позиції Маркса. Вона в більшості тлумачиться так, нібито головним мотивом людської діяльності Маркс вважав прагнення людини до матеріальної вимоги, що начебто Маркс не виявляв свого інтересу до індивіда, не розумів духовних потреб людини. Насправді ж, вважає Фромм, мета Маркса полягала в духовній емансипації людини, звільненні її від економічної залежності, відновленні її особистісної цілісності, яка могла б перебувати в єдності з природою та іншими людьми. В цілому ж, вважає Фромм, філософія марксизму — це духовний екзистенціалізм.

30. Філософія психоаналізу й неофрейдизму (З. Фрейд, А. Адлер, Е. Фромм)

Фрейдизм бере початок у працях видатного австрійського ученого Зігмунда Фрейда, основоположника психоаналізу. Суть психоаналізу реалізована в методі лікування неврозів, що базується на мистецтві тлумачення вільних асоціацій, обмовок, забувань, помилкових дій і сновидінь як засобів проникнення в несвідомість. Зігмунд Фрейд створив теорію психіки як систему, дії якої визначаються конфліктом між свідомістю і несвідомими устремліннями, прагненнями. В її рамках представлена психічна структура особистості у вигляді співвідношень між Воно, Я і понад Я. Воно охоплює усю сукупність несвідомого. З певним спрощенням Я уособлює розум і розважливість, на противагу Воно, такому, що містить пристрасті. Усе, що біологія і доля людського роду створили у Воно і закріпили в ньому, стверджує Зігмунд Фрейд, все це є прийнятним у Я у формі утворення ідеалу понад Я і знову індивідуально переживається ним.

У кінці 20-х років XX ст. виник неофрейдизм, що з'єднав психоаналіз-із деякими американськими соціологічними і етнологічними теоріями. Його вихідним положенням є принцип соціокультурного детермінізму в розумінні особистості, що віддає пріоритет не внутріпсихічним процесам, а міжособистісним стосункам. У неофрейдизмі несвідоме або ігнорується, або розглядається як з'єднуюча ланка між соціальними і психічними структурами. Як і фрейдизму, неофрейдизму властиві неоднозначні уявлення про особистість. Загальним є визнання його прибічниками того, що психічні норми — засіб і результат пристосовування особистості до соціального середовища, досягнення нею соціальної ідентичності, а відсутність соціальної ідентичності — патологія. Відмінності в поглядах прибічників торкаються конкретних визначень структури особистості і механізмів пристосування. Так, Генрі Салліван звів психіку особистості до відображення міжособистісних ситуацій і стосунків до об'єктів зовнішнього світу і визначив особистість лише як суму стосунків між викривленими або фантастичними образами (персоніфікаціями), що виникають у процесі соціального спілкування. Більш глибокий підхід до психопатології особистості притаманний Каренові Хорні, який побачив у її неврозах відображення ірраціональних сторін життя суспільства. На його думку, неврози викликають страх перед ворожим соціальним середовищем. Реакцією на страх служать різноманітні захисні механізми: перетворення невротичного ірраціонального страху в раціональний страх перед зовнішньою безпекою, що завжди перебільшується; придушення страху шляхом заміщення іншими почуттями, симптомами; відвернення від страху — пряме (за допомогою алкоголю) або переносне — у вигляді бурхливої зовнішньої діяльності; втеча від ситуацій, що викликають страх. Ці засоби пристосування до страху породжують чотири «великі неврози» нашого часу: невроз відданості — пошук любові і схвалення будь-якою ціною; невроз влади — погоня за владою, престижем і володінням; невроз покірності і невроізоляції -втеча від суспільства. У неврозах виражаються ірраціональні способи вираження конфліктів між особистістю і суспільством, що посилюють самовідчуження особистості.

Раціональним способом, згідно Каренові Хорні, є виявлення недоліків у системі соціальних зв'язків особистості і усунення їх для пристосування її до існуючого способу життя. На думку Еріка Фромма, страх пригнічує і витісняє у несвідоме риси, несумісні з панівними суспільними нормами, породжує самовідчуження особистості і відповідний тип її соціального характеру: нагромаджувальний, експлуататорський, пасивний або ринковий. Ірраціональність сучасного суспільства, що породжує відчуження, подолана шляхом створення гармонічного здорового суспільства за допомогою соціальної терапії, перевиховання. Є багато варіантів неофрейдизму, в тому числі таких, що використовують ідеї інших учень (теології, екзистенціалізму тощо).

Фрейдизм, ставши впливовим вченням, послужив філософсько-психологічною основою ряду напрямів сучасної етнографії, антропології, соціальної психології, літературознавства і мистецтва.

Психоаналіз (грец. psyche —душа і analysis — розкладання) — один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини.

Якщо Ніцше вбачав за вчинками людей і явищами (феноменами) культури волю до влади окремої людини чи групи людей, то Фрейд вважав таким прихованим чинником несвідоме, насамперед статеві потяги. Людину він трактував переважно як біологічну істоту з притаманними їй потягами до задоволення й агресії, а культуру — як чинник, що блокує ці біологічні поривання людини.

31. Філософія неотомізму (Е. Жільсон, Ж. Марітен, К. Войтило)

Неотомізм — філософська школа в католіцизмі що виходить з вчення Фоми Аквинського і є сучасним етапом в розвитку томізма. З 1979 року неотомізм отримав офіційне визнання Ватикану.

Головними представниками цього напряму є Мартієн, Жільсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує вчення Ф.Аквінського, поєднуючи його з філософ. Системами Канта, Шеллінга, Гегеля і т.д.

Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності Бога та об`єктом його управління.

Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття, і буття, створене Богом. Абсолютне буття — Бог. Розум людини — неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум знаходяться в гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного.

Знання, що здобуті за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання — це форма віри і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії. Центральну для неотомізму антропологічну проблематику розробляли Е.Корет та К.Ранер. Людину неотомізм розуміє як складну духовно-матеріальну субстанцію (єдиність душі і тіла). Особа в неотомізмі універсальною метою і смислом свого існування має споглядання божественного блага. Прагнучи до блага, вона набуває інтелектуальних моральних та теологічних чеснот на становлення чких і має бути орієнтоване суспільне життя. Історичний процес за неотомізмом підкоряється божественому проведінню.

32. Філософія неопозитивізму та постпозитивізму (М. Шлік, Р. Каркап, Б. Рассел, Л.Вітгенштейн, К. Поппер, Т. Куй, І. Лакатос)

Розвиток філософії як науки у XX ст. тісно пов'язаний з такими течіями, як аналітична філософія і неопозитивізм (логічний позитивізм). Головним предметом їх дослідження стає мова — наукова і побутова.

Обидві течії тісно взаємопов'язані, їх споріднює предмет дослідження — мова і прагнення вилучити метафізику з наукового знання. У процесі розвитку вони впливали одна на одну. В радянській філософській літературі обох відносили до неопозитивізму. Однак мають рацію дослідники, які розмежовують і дещо по-іншому співвідносять їх. Аналітична філософія досліджує побутову мову, визнає осмисленість філософських тверджень. Виходячи з цього, аналітики розглядають усю філософську проблематику — гносеологічну, аксіологічну, праксеологічну. Неопозитивісти досліджують лише мову науки. Вони за традицією зводять філософію до методології науки. За проблематикою неопозитивізм вужчий від аналітичної філософії.

Неопозитивізм. До цієї течії традиційно відносять представників Віденського гуртка австрійського філософа Мориця Шліка (1882—1936), німецько-американського філософа Рудольфа Карнапа (1891—1970), австро-американського філософа Філіпа Франка (1884—1966) та інших, які поєднували аналіз мови науки з основними настановами позитивізму. До нього відносять також раннього Вітгенштейна (періоду «Логіко-філософськоготрактату»).

Неопозитивізм (грец. neos — новий і лат. positivus — умовний, позитивний) — один із основних напрямів філософії XX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не грунтуються на фактах.

Неопозитивізм, або, як його ще називають, логічний позитивізм, виник у 20-х роках XX ст. під впливом ідей математиків і логіків Готлоба Фреге (1848—1925) і Б. Рассела. На відміну від махізму, що розглядав наукове мислення як біологічний і психологічний процес, неопозитивісти підходять до наукової теорії як до логічної та мовної конструкції. В цьому виявляється вплив конвенціоналізму. Безперечною заслугою неопозитивістів перед наукою є порушення проблеми чіткості й недвозначності мови науки, вилучення з неї позбавлених сенсу висловів. Виходячи з того, що найчіткішою є формалізована мова (на зразок мови математики), вони намагались максимально формалізувати мову науки, перетворити на універсальну мову науки математичну логіку, яку активно розвивали у своїх працях.

Метою філософії неопозитивісти вважали «логічне прояснення думок», для чого застосовували процедури ототожнення висловів та їх верифікацію. Вони намагались побудувати ідеальну модель знання за взірцем наукового знання. Однак, як з'ясувалось пізніше, концепція «значення», що ґрунтувалася на верифікації, не витримала логічної критики. Така доля спіткала і редукцію (зведення) всякого знання до наукового. Стало очевидним, що не існує єдиної універсальної моделі знання.

33. Філософія екзистенціалізму (С. К'єркегор, М. Гайдеггер, К. Ясперс, Ж.-II. Сартр, А. Камю, Г. Марсель). К. Яснерс: "Зміст і призначення історії"

Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки (умовною датою його народження вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа М. Гайдеггера «Буття і час»). Найбільшої популярності набув після Другої світової війни.

Екзистенціалізм (лаг. existentia — існування) — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналістів Керкегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію Керкегором, який різко протиставив суб'єктивне унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об'єктивному існуванню речей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трактування людини як вольової (ірраціональної) істоти, а не розумної (раціональної), що було притаманне класичній філософії Нового часу. Помітний вплив, особливо в методологічному аспекті (в способі обґрунтування, в категоріальному апараті), на його формування справила феноменологія Гуссерля. Це стосується насамперед феноменологічного розуміння відношення свідомості й світу, згідно з яким свідомість розглядається не як протилежне світові (не в площині гносеологічного, тобто пізнавального відношення суб'єкта і об'єкта), а як певний вид буття, тобто в онтологічному аспекті.

На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ніцше, він працював на формування сильної — свободної та відповідальної — особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом XX ст.

Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер (1889—1976) і Карл Ясперс (1883—1969), французькі філософи Жан-Поль Сартр (1905—1980), Габріель Марсель (1889—1973) і Альбер Камю (1913—1969). Ранній Гайдеггер, Сартр і Камю намагалися розв'язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Гайдегтер, Ясперс і Марсель (особливо два останні) розглядали цю проблему в органічному зв'язку з ідеєю Бога.

34. Філософська герменевтика (Ф. Шлейсрмахер. В. Дільтей, Г.-Г. Гадамер, П. Рікьор)

Герменевтика дослівно означає мистецтво і теорію тлумачення текстів. Філософського змісту герменевтиці надав Фрідріх Шлейермахер (1766-1834 pp.). У нього герменевтика — мистецтво розуміння чужої індивідуальності, іншого. Основою розуміння вважав психологію того, хто пізнає і розуміє. Дальшого розвитку герменевтики досягнуто зусиллями Вільгельма Дільтея, Едмунда Гуссерля, Ханса Гадамера, Поля Рікера та ін.

Предметом розуміння Вільгельм Дільтей проголосив письмово фіксовані життєві прояви. Розуміння ж визначено ним як безпосереднє осягнення цілісного переживання, духовної цілісності, яка складає суть людини. Розуміння, споріднене інтуїтивному проникненню в життя, Вільгельм Дільтей протиставляє поясненню в науках про природу, пов'язаних із зовнішнім досвідом і конструктивною діяльністю мислення. Розуміння внутрішнього світу людини досягається інтроспекцією (самоспостереженням), розумінням чужого світу — шляхом усування, вживання, співпереживання. Культура минулого, зокрема, осягається шляхом витлумачення окремих її явищ у рамках цілісного духовного життя відтвореної епохи минулого. При такому психологічному підході до реальності духовного світу індивіди виявляються замкнутими непроникними світами. Вільгельм Дільтей сформулював основну проблему герменевтики наступним питанням: «Як може індивідуальність зробити предметом загальнозначимого об'єктивного пізнання чуттєво даний прояв чужого індивідуального життя?». Необхідність, загальнозначимість пізнання вимагає виходу за межі психологічного трактування індивідуальності. Таким шляхом пішов Едмунд Гуссерль. Відмова, звільнення від психоаналізу в пізнанні, від усіх догматичних тверджень, зв'язане з природною установкою свідомості у ставленні до світу — ось головні умови розуміння за Едмундом Гуссерлем.

Звільнення свідомості від емпіричного (психологічного) змісту знаходить вираз у зведенні його до нерозкладної єдності свідомості-інтенціональності — скерованості на предмет, яка задає попереднє знання про предмет, «нетематичний горизонт». Горизонти окремих предметів, стверджує Едмунд Гуссерль, зливаються в єдиний горизонт, життєвий світ, який забезпечує взаєморозуміння індивідів. При досліджені будь-якої культури треба, насамперед, відновити горизонт, життєвий світ цієї культури, у рамках якого стають зрозумілими окремі пам'ятники культури. Очищення свідомості від психологізму і догматизму, на думку Едмунда Гуссерля, досягається зосередженням свідомості на розсуд сутності шляхом відволікання від частковостей, утримання від будь-яких тверджень, аби уникнути прихильності, догматизму. Суті, що формуються розсудом, встановлюють значення предметів, що вивчаються, і символів.

Прихильники герменевтики, починаючи з Мартіна Хайдеггера, зображують реальність життєвого світу, як мовну реальність. Мартін Хайдеггер вказав на недолік європейського мислення, пов'язаний з традицією раціоналістичного розуміння буття і розуміння мислення як споглядання вічних ідей, яке має початки у Парменіда і Платона. Усупереч цій традиції істинному мисленні, на думку Мартіна Хайдеггера, притаманне вислуховування: буття не може споглядати, його можна лише відчувати. Щоб подолати недоліки традиційного мислення, необхідно повернутися до початкових, але не набравших розвитку передумовам європейської культури — досокра-тівської Греції, яка, вважає Мартін Хайдеггер, ще жила в «істині буття». Таке повернення можливе тому, що забуте буття живе у мові. За сучасного ставлення до мови лише як до знаряддя, мова втрачає свій історико-культурний зміст, перетворюючись у часові символи.

35. Філософське поняття буття, його основні форми

Проблема буття — одна з перших проблем, які намагалась розв'язати філософія. Поняття «буття» дуже часто фігурує в нашій мові. Бо кожне речення можна, як це і робить логіка, звести до форми S є (не є) Р. Деякі речення, наприклад, «Троянда є червона», «Василь не є мільйонер» безпосередньо відповідають цій формі, інші, скажімо, «Дерево росте біля будинку» можна звести до неї («Дерево є таким, що росте біля будинку»). Зв'язка «є» означає «має буття». На цій підставі можна зробити висновок: все, про що ми ведемо мову, ми підводимо під буття або небуття, надаємо йому статус буття чи небуття.

Крім цього прихованого, певною мірою неусвідомленого вживання слова буття, використовують його і більш свідомо, ведучи мову про світ як буття, про життя як буття («життя-буття»), про смерть як небуття. Звертаючись до когось, наголошують: «Будь людиною!» Але й при цьому значення слова «буття» не розкривається.

Філософія, на відміну від буденної свідомості, порушує проблему буття свідомо, намагається з'ясувати смисл, який людська культура вкладає в це поняття. Вчення про буття називається онтологією (грец. on, ontos — суще і logos — поняття, розум). Термін вживається у філософії з XVII ст., хоч сама проблема буття розглядалась з часів Парменіда.

Тривалий час онтологія була однією зі складових метафізики, до якої входили також теологія (вчення про Бога) і психологія (вчення про душу). Оскільки теологія і психологія пізніше відокремилися від філософії, то метафізика фактично збіглася з онтологією.

Кант відмовив онтології в праві бути наукою на взірець природознавства, довівши, що її претензії на самостійне бачення світу призводять до антиномій. У його вченні онтологія фактично була зведена до гносеології. Що таке буття (світ), його принципи, людина може знати тільки з розуму (розсудку), який надав апріорні форми цьому буттю.

У різних філософських системах поняття «буття» набувало різного значення і визначалось через відношення його до таких понять, як «небуття (ніщо)» і «суще». Ніщо — це заперечення буття. Класична філософія визначала буття через протиставлення небуттю. В сучасній філософії, зокрема в екзистенціалізмі, буття визначають через суще. Під сущим філософи розуміють «оформлене», «обмежене», «визначене» буття, все те, що можна помислити в предметній формі. Річ, людина, атом, вітер, почуття, поняття — це суще, яке може мати буття або небуття. Виходячи з цих засад, можна розглянути існуючі концепції буття. Якщо під сущим розуміють тільки матеріальні речі (атом, камінь, рослина, тварина, людина, тощо), тобто світ розглядають як сукупність матеріальних речей і буття приписують тільки такому сущому, то в такому разі буття стає тотожним матеріальності. Бути — значить бути матеріальним. Єдність світу в його матеріальності, стверджував Ф. Енгельс, існує тільки матерія (Ленін). Звідси висновок, що нематеріальне суще (ідеї, духовні цінності тощо) мають несправжнє, меншовартісне буття.

36. Сутність та зміст соціального бутя

Буття є те, що існує: матерія, речі, властивості, зв'язки і відносини. У формі духовної реальності існують ідеї, теорії, гіпотези, навіть плоди найбурхливішої фантазії, казки, міфи та ін. Отже, буття охоплює і матеріальне, і духовне. На відміну від категорії існування, де акцент робиться на вираженні просто наявності якихось фрагментів реальності, у категорії буття не сама наявність, а присутність конкретних реальностей у їх якісній визначеності. Категорія буття повніше характеризує багатоманітний світ, тому що існувати і бути виражають різний зміст, що відрізняється уже на рівні буденної свідомості. Якщо людина соціально пасивна, обмежується життям живої істоти, то про неї говорять, що така людина не живе, а існує. Буття людини, отже, по своїй суті передбачає активний прояв усіх її сил у всіх сферах життєдіяльності. Буття — загальна основа практично діяльного і пізнавального освоєння людиною світу. Важливою особливістю категорії буття вважається обов'язкова наявність у реальних речей певних властивостей. Щоб мати які-небудь властивості, річ спочатку повинна бути. І в такому розумінні буття передує всьому, що є у світі. Не випадково і Біблія починається з «Книги буття», а Євангелія від Іоанна зі слів «Спочатку було слово». Це, очевидно, можна розуміти і так, що створенню світу уже передувало буття абсолютного змісту.

Характеристика загальної категорії буття дає можливість виділити деякі сторони системи: Людина — Світ, які осмислюються за допомогою поняття буття.

37. Рух як об'єктивний спосіб буття матерії

Усім рівням організації матерії відповідають різні форми руху. У світі постійно присутній рух: рухаються усі речі, змінюються їх властивості і відносини, йде безперервний процес видозміни, перетворення, коливання між буттям і небуттям. Безмежна кількість зір на небі, якими милуємося в ясну ніч, тільки здаються непорушними, у дійсності всі рухаються. Кожна зірка — це своєрідне сонце, навколо якого рухаються планети. Разом з іншими зірками і їх супутниками беруть участь в обертанні Галактики навколо її осі. Галактика, у свою чергу, рухається відносно інших галактик. За новою космогонічною гіпотезою Всесвіту, що розширюється, Всесвіт перебуває в безперервному русі до своїх нових станів. У кожній живій системі постійно проходять внутрішні процеси, пов'язані з пульсацією енергії, інформацією, споживанням, переробкою і засвоєнням їжі та ін.

У філософії зміна позначається поняттям рух. Під рухом розуміють усяку зміну матеріальних речей, властивостей, відносин, систем. Це і переміщення тіл у просторі, народження або смерть організму, обмін речовин у клітині, реформування суспільства, розширення метагалактики та ін. Усе, що існує у світі, перебуває у русі. Конкретні речі, властивості і відносини існують лише завдяки руху. При їх знищенні відбувається перехід в інші предмети, яким притаманні специфічні типи і форми руху. Матерія і рух нерозривно пов'язані одне з одним. Рух внутрішньо притаманний матерії і невідривний від неї. Рух — це не одномірний складний і суперечливий процес. Рух є єдністю змінності і стійкості, динаміки і статики. У безкінечному потоці змін, станів, форм, положень, речей, їх властивостей і відносин присутні моменти дискретної стійкості, що дозволяють при всіх змінах зберігати стійкість речі, її якісну визначеність.

Під формою руху матерії розуміється рух, зв'язаний з певним матеріальним носієм, що має достатньо широку сферу розповсюдження і охоплює явища, які мають певну якісну єдність, підпорядковуються одним і тим же основним закономірностям. Форми руху тісно пов'язані з конкретними структурними рівнями матерії. Кожний з них має свої закономірності і матеріальних носіїв. У сучасній філософії можна зустріти різні класифікації форм руху матерії. Виділяються принципи класифікації форм руху матерії: субстратный, в основі якого лежить специфіка матеріального носія; функціональний, де форма руху співвідноситься із закономірностями конкретного рівня організації матерії; генетичний, що вказує на спадковість і послідовність появи форм руху в еволюції матерії. Таким принципам відповідають певні форми руху матерії: субмікроелементарна форма руху матерії включає рух елементарних частинок і полів (електромагнітні, гравітаційні, сильні і слабкі взаємодії, процеси перетворення елементарних частинок), рух і перетворення атомів, молекул, в тому числі, хімічна форма руху, зміна космічних систем різних розмірів (зірок, планет, зоряних систем, Галактики, Метагалактики).

Органічна форма руху — результат поступового ускладнення молекул вуглецевих з'єднань, що привело до утворення органічних з'єднань. Життя стало закономірним підсумком розвитку сукупності хімічних і геологічних змін на Землі. Органічний рух складається із процесів, що проходять в організмах і в понадорганізмових системах і включає обмін речовин, процеси саморегуляції, управління і відтворення, біоценозні відносини, зміни, що відбуваються у біосфері.

Соціальна форма руху — вся різноманітність практично-предметної діяльності людини, вся система суб'єктивно-об'єктивних відносин, тобто відносин людини, соціальних груп, суспільства до навколишнього світу. Носій соціальної форми руху — людина — розумна суспільна істота, дії якої носять цілеспрямований, усвідомлений характер. Взаємовідносини між формами руху матерії характеризуються складністю і суперечливістю. Важливо підкреслити якісну своєрідність трьох форм руху матерії. Своєрідність виявляється в якісній специфічності кожної вищої форми руху по відношенню до нижчої. Це положення формулюється як принцип незведення вищих форм руху матерії до нижчих. Принцип незведення означає визнання того, що в кожній вищій формі діють специфічні закономірності, які неможливо виразити закономірностями, притаманними нижчим формам руху. Наприклад, сутність життя не можна зрозуміти шляхом вивчення хімічних і фізичних закономірностей. Організму притаманні закономірності, які діють лише на рівні живого. Поняття пристосувальна діяльність відсутнє у фізиці і хімії, і його природа розкривається тільки у системі біологічних законів.

38. Простір та час як об'єктивні форми буття матерії

Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й формами її існування — простором і часом. У чому ж суть простору і часу?

Простір — є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об'єкту або множини таких об'єктів, що займають різне положення в просторі.

Час — є форма буття матерії, що виражає тривалість ЇЇ існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик і філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з порівняння різних станів одного і того ж об'єкту, який змінює свої властивості.

Простір і час нерозривно зв'язані між собою. їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Невипадково ще в «Рамаяні», пам'ятнику духовного життя Стародавньої Індії, знання простору і часу віднесено до властивостей, що визначають гідність людини. Філософи і вчені розходилися в міркуваннях стосовно природи простору і часу та їх відносин до матерії.

Отже, час — суттєва характеристика діяльності, його обов'язкова умова і в наслідок час стає соціальним. Носіями соціального часу є особистість, соціальні групи, класи, покоління, культура народів. Соціальний час — це форма реального руху людського суспільства. Ритми руху суспільства різні. Соціальний час можна розглядати мірою мінливості соціальних процесів. Ранні етапи розвитку людського суспільства, включаючи і феодалізм, відзначилися з сповільненим ритмом. Він пришвидшується з появою капіталізму. Більш швидкими темпами стало розвиватися суспільство в сучасну епоху в зв'язку з науково-технічною революцією, становленням багатовимірного світу.

39. Філософські проблеми теорії відносності А. Ейнштейна

Наукова творчість А. Ейнштейна є великим внеском у розвиток філософської думки ХХ століття. Це пояснюється тим, що спеціальна та загальна теорія відносності відіграють значну роль у формуванні наукової картини світу, перебудові стилю наукового мислення, розробці нової дослідницької програми та нових еталонів наукового пізнання. А. Ейнштейн глибоко розмірковує над фундаментальними філософськими проблемами науки, що виходять за межі фізики та набувають загальнофілософського сенсу. Теорія відносності по-новому поставила й вирішила цілу низку проблем просторово-часової структури світу, що мають важливе світоглядне значення. Крім того, у її розвитку знайшли нові вирішення такі теоретико-пізнавальні питання, як співвідношення емпіричного й теоретичного, спостережуваного та неспостережуваного, тому теорія відносності з моменту свого виникнення знаходиться в центрі уваги філософії.

А. Ейнштейн створює теорію відносності завдяки узагальненню ідей фізики, математики, філософії. На його світогляд вплинули мислителі античності, засновники класичної механіки, електродинаміки. Істотний внесок у розвиток цієї теорії роблять учені А. Лоренц й А. Пуанкаре.

А. Ейнштейн широко користується уявними експериментами під час розробки проблем, пов'язаних із розширенням старої та формуванням нової наукової картини світу.

Уявні експерименти дають можливість Ейнштейну провести аналіз деяких у принципі можливих експериментальних ситуацій з метою перевірити, уточнити й установити змістовний смисл гіпотези, згідно з якою швидкість світла в вакуумі стала й не залежить від руху джерела світла. Ця гіпотеза входить у суперечність із існуючими теоріями, які спираються на ефір, що не спостерігається.

Які ж основні результати спеціальної теорії відносності? Вона підірвала ньютонівські уявлення про час і простір. Якщо раніше стверджувалося, що речі існують у часі та просторі, то теорія відносності довела, що зміна швидкості руху речі веде до зміни її просторово-часових характеристик. Резюмуючи досягнення теорії відносності в розвитку вчення про час, простір і рух, Ейнштейн пише, що вона "призвела до чітких фізичних уявлень про простір і час і в зв'язку з цим до з'ясування того, як поводяться масштаби, що рухаються, і годинник. Вона усунула поняття абсолютної одночасності, а також поняття миттєвої дії на відстані в сенсі Ньютона. Вона показала, як потрібно змінити рівняння руху під час розгляду рухів зі швидкістю, не дуже малою в порівнянні зі швидкістю світла".

Величезною заслугою А. Ейнштейна є також створення загальної теорії відносності (1916). Ця теорія, як і спеціальна теорія відносності, була підготовлена попередніми дослідженнями. Вона являє собою логічний розвиток основних положень спеціальної теорії відносності, причому важливу роль тут відіграли дослідження німецького математика й фізика Германа Мінковського (1864- 1909). Він висловлює глибоку філософську та математичну думку про об'єднання трьох вимірів простору і часу в один чотирьохмірний простір-час – "Світ Мінковського".

Теорія відносності розкрила закономірності природи більш глибоко, ніж класична фізика. Ньютонівське уявлення про світ було багато в чому змінено під впливом фізичного вчення Ейнштейна. На його місці виросла картина світу, у якій виявилися об'єднаними Матерія, Рух, Простір, Час, що вважалися раніше роз'єднаними поняттями.

Таким чином, простір-час є уособленням найбільш загальних відносин матеріальних об'єктів і поза матерією існувати не може. Це кардинальне твердження загальної теорії відносності в розумінні природи простору-часу яскраво формулює А. Ейнштейн у бесіді з кореспондентом американської газети “Нью-Йорк Таймс” (1921). Відповідаючи на питання, у чому полягає сутність теорії відносності, великий мислитель сказав так: “Суть така: раніше вважали, що, якщо яким-небудь чином усі матеріальні речі раптом зникли б, то простір і час залишилися б. Відповідно до теорії відносності разом з речами зникли б і простір, і час”. Простіше і наочніше, мабуть, не можна сформулювати нерозривний зв'язок матерії, руху, простору і часу. Простір і час виступають способом існування фізичного світу. Ця теорія зробила величезний якісний крок в осмисленні структури Всесвіту.

40. Діалектика та її альтернативи

Слово «діалектика» походить від грецького dialektike, що означало вести розмову, бесіду, діалог, зіткнення полярних суджень. Матеріалістична діалектика є вченням про найза-гальніші закони розвитку природи, суспільства і пізнання, людського мислення, що осягає світ. У сучасному розумінні — це спосіб світорозуміння, теорія і метод пізнання.

Гегель був першим, хто надав поняттю діалектика значення методу розумного пізнання, що пізнає світ в єдності протилежних визначень і тому в саморусі, саморозвитку.

Діалектика вчить про неосяжний зв'язок, що поєднує між собою всі речі, явища, процеси. Ці зв'язки проникають в їх сутність, тому вирвати явище з них неможливо, оскільки це позбавить нас глибокого і повного його розуміння.

У своєму історичному розвитку діалектика пройшла три основних етапи (форми):

— першою була діалектика стародавніх (Геракліт, Демокріт, Платон, Арістотель та ін). Це була наївна, стихійна діалектика, яка поєднувалася з такими ж наївними матеріалізмом та ідеалізмом.

Потім шляхи матеріалізму і діалектики розійшлися. В XVII—XVIII ст. виникає метафізичний матеріалізм, панівними стають ідеї механіцизму (хоч іноді в деяких філософських вченнях все ж проявлялась діалектика). Виникнення й розвиток метафізичного матеріалізму зіграло в той час позитивну роль.

Проте це мало тимчасовий характер, оскільки розвиток природи та суспільного життя має діалектичний характер. Тому в той час діалектика почала інтенсивно розроблятись у німецькій класичній філософії, хоч і на ідеалістичній основі. Тому другою формою діалектики стала ідеалістична діалектика класичної німецької філософії (в першу чергу філософії Гегеля).

Три великі відкриття, суттєві зрушення в суспільному житті знову викликали необхідність поєднання матеріалізму з діалектикою, повернення до цілісного, діалектичного розуміння світу, але вже в іншій формі, на фунті науки й суспільного досвіду. Так виникає третя форма діалектики (марксистська). Будучи найдосконалішою, вона поєднана зі зрілим матеріалізмом.

Ця діалектика наукова й послідовна. Вона не замикає розвиток рамками "духу", показує, як нескінченний розвиток нескінченної матеріальної дійсності відображається в людському пізнанні. Матеріалістичний діалектичний метод у корені протилежний ідеалістичному діалектичному методу, оскільки об'єктивна діалектика первинна стосовно суб'єктивної. В ній принципи матеріальної єдності світу і принципи відображення перебувають у нерозривному зв'язку.

Діалектика, що основана на матеріалістичному розумінні природи суспільства, на розумінні людини як суспільної, конкретно-історичної істоти, може бути і є дійсно повним, всебічним, багатим за змістом вченням про розвиток. Обґрунтування й розкриття законів діалектики одночасно як законів буття і законів пізнання можливі лише за умови, що зрозуміла й досліджена роль суспільно-історичної практики як основного й визначального відношення людини до активної діяльності.

Діалектика як вчення має свою структуру. її елементами є поняття, що обіймають структурні одиниці різних рівнів, планів, аспектів (принципи, закони, категорії). Для розуміння сутності цих понять слід з'ясувати їх місце і роль у системі самої діалектики. А щоб зрозуміти діалектику як систему знань, потрібно вияснити її структуру, тобто проаналізувати її складові, елементи.

41. Філософія про загальний зв'язок та розвиток матеріального и духовного світу

Категорія "світ" разом з іншими категоріями філософії утворює смислове ядро світогляду в усіх його історичних типах. Вона увібрала в себе уявлення про граничні для людини основи сущого. Світ у філософсько-світоглядному розумінні визначає межі абсолютності явиш від універсуму, що мислиться як проекція усіх можливих світів на якісно безконечну реальність, до внутрішнього світу людини. Проте світ не може бути ототожненим із тим або іншим явищем, оскільки разом із внутрішньою визначеністю буття йому притаманні невизначеність, відносність, зовнішня обумовленість.

Категоріальна визначеність світу полягає насамперед у його фундаментальних властивостях: цілісності, саморозвитку, конкретній всезагальності. Світоглядні відмінності у тлумаченні фундаментальних характеристик світу відображаються у способах розв'язання кардинальних проблем світорозуміння та наукового пізнання. Так, цілісність світу знайшла відбиток у проблемі єдності світу, грунтуючись на моністичних, дуалістичних, плюралістичних поглядах, а характеристика саморозвитку світу пов'язана з питаннями його виникнення і становлення, пізнанням Всесвіту, природи, людини, їх причинності та доцільності.

Типологія світу, в якій людина – це мікрокосм, а Всесвіт – макрокосм. бере початок з міфологічного ототожнення природного та людського буття. Пізніше в цю типологію було включено сакральниіі світ символічного буття, що відповідав уявленням про місце надприродних сил у структурі універсуму, так званого ставлення Бога до світу. З появою людини на вищому етапі розвитку матерії структура буття зазнає докорінних змін. Наявність людського світу позначається передусім на типології світу, який поділяється на: матеріальний, духовний, об'єктивно-реальний, суб'єктивно-ідеальний.

У процесі розвитку людини змінюється уявлення про світ, воно наповнюється конкретно-історичним та чуттєво-сприйнятним змістом. І з розкриттям сутнісних сил людини світ для неї стає не просто об'єктивною дійсністю, а й дійсністю її сутнісних сил.

Тому світ – це єдність природної та суспільної дійсності, зумовленої практичною діяльністю. А категорія "світ" визначає не тільки природні, об'єктивно-матеріальні властивості, а передусім особливості людського практично-діяльного відношення до себе і до умов свого існування.

Людину необхідно уявляти не просто у світі, а в світі історії природи та суспільства, в системі суспільних відносин, які значною мірою визначають характер її ставлення до природи.

Зрозуміло, що світ – це цілісна система, яка розвивається в діалектичній єдності природи і суспільства. Така єдність суперечлива, про що свідчить історія їхньої взаємодії.

Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу на світ свого буття, який, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого – руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. Якщо зникне людина, зникне і світ як світ буття людини, але це не означає, що зникне природа і зміни, які відбулися у ній за допомогою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ людського буття.

42. Співвідношення законів природи та суспільства

Закон — це суттєве відношення, зв'язок між сутностями, який є:

1) об'єктивним; 2) необхідним; 3) загальним; 4) внутрішнім; 5) суттєвим; 6) повторювальним.

Можна виділити три групи законів: 1) окремі закони, притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо);

2) особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження);

3) загальні, універсальні закони (закони діалектики). Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Перші діють стихійно. Другі виявляються через свідомі дії людей. І це накладає певний відбиток на дію законів. Закони суспільства можуть ігноруватися, гальмуватися людьми тощо.

Суспільне життя підпорядковане певним об'єктивним законам, їх системі. Однак ці закони не рівнозначні. Одні діють завжди і скрізь, інші — лише в певний час і на певній стадії розвитку. Тому у філософії і розрізняють закони розвитку і закони функціонування суспільства.

Закони розвитку — це закони, які діють протягом усієї історії людства і характерні для соціальної форми руху матерії. До таких законів слід віднести закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному житті, про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості тощо. Закони розвитку визначають зміну стану суспільної системи у часі. Це масштабні закони. До них також належать основні закони діалектики, які виявляють свою дію і в суспільстві.

Закони функціонування — це закономірні об'єктивні зв'язки, які діють у даний момент часу, на даному етапі розвитку суспільства, на певній його стадії. Скажімо, закон вартості діє лише за умов існування товарного виробництва. Закони розвитку і закони функціонування співвідносяться як загальне і особливе.

Є динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер — "так, а не інакше піде процес розвитку". У статистичних законах передбачення носять імовірний характер" — "може бути, а може ні". Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи, скажімо, соціальних колективів, соціальних груп, тощо. Вони не дають, звичайно, однозначних, достовірних передбачень, але є єдино можливими під час дослідження масових явищ випадкового характеру і відбивають діалектику необхідності та випадковості, їхнього взаємозв'язку.

Динамічний закон — закон класу явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон — закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повністю зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому сума законів розвитку окремих явищ, зв'язаних із сукупністю, не дає закону сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії виникають нові властивості, відмінні від тих, що були притаманні окремим явищам.

Суспільство складається із сукупності людей та їхніх відношень, останні — із сукупності нижчого порядку: націй, соціальних груп, колективів тощо. Ці сукупності пов'язані між собою, залежать одна від одної і разом з тим є відносно самостійними. Закони, що визначають поведінку сукупності, не визначають одночасно поведінку кожного. Тому вони носять статистичний характер і визначають лише загальну тенденцію. Наприклад, дію закону про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості не завжди можна однозначно продемонструвати на поведінці окремої людини, бо на людину впливають різноманітні фактори мікро- й макросередовища. Однак дію цього закону можна встановити однозначно, якщо взяти велику соціальну групу, націю тощо. Тут очевидною стає залежність суспільної свідомості від суспільного буття. Отже, якщо закони визначають діяння, поведінку великої сукупності людей (суспільства в цілому), то вони набувають динамічного характеру, тобто їх можна передбачити. З цього випливає, що закони (динамічні, статистичні та інші) не можна абсолютизувати, перебільшувати, бо це означатиме визнання тільки необхідності та ігнорування випадковості, що є виявом однобічної, недіалектичної позиції.

З категорією "закон" має зв'язок категорія "закономірність". Це — не тотожні поняття. Вони є однопорядковими, бо у них відображені необхідні, об'єктивні, загальні зв'язки, що існують в об'єктивній дійсності.

Але закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох законів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.

Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення.

Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що, по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв'язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується.

43. Закон єдності та боротьби протилежностей

Уявлення про суперечливість розвитку всього сутнього виникло ще в давнину (в VI ст. до нашої ери). Фалес Мілетський вважав, наприклад, що навколишній світ складається з різних начал: рухомого й нерухомого, холодного й теплого, мокрого й сухого, світлого й темного, видимого й невидимого, земного й небесного, скінченного й нескінченного. Геракліт, на відміну від Фалеса, вважав, що суперечливі начала притаманні самим речам. На думку Геракліта, все в світі складається з протилежностей. Їхня боротьба і визначає сенс будь-якої речі, процесу. Діючи одночасно, ці протилежності утворюють напружений стан, котрим і визначається внутрішня гармонія речі. Геракліт пояснює цю тезу відомим прикладом лука. Обидва дугоподібних кінці лука намагаються розігнутися, але тятива стягує їх, і ця їхня взаємна напруженість утворює вищу єдність,

Боротьба протилежностей є загальною, вона становить, за Герак-літом, справжню справедливість і є умовою існування упорядкованого космосу.

Гегель високо цінував ідеї Геракліта про боротьбу та єдність протилежних начал. Він підкреслював, що використав усі ці ідеї грецького філософа у ході розробки своєї концепції суперечностей.

Гегелівська діалектика, будучи теорією розвитку "абсолютного духу", проблему суперечностей підняла до рівня всезагальності, глибокого філософського усвідомлення. Сама "абсолютна ідея", "абсолютний дух" для Гегеля є єдністю суперечливих начал — буття і ніщо, які й спричинюють рух, зміну, розвиток "абсолютної ідеї". Суперечність, за Гегелем, є взаємодією, взаємозумовленістю протилежних моментів, сторін, визначень, "принципом будь-якого саморуху".

Гегель розглядав суперечність у динаміці, русі, зміні — як процес, котрий має свої стадії, ступені розвитку. Перший ступінь — тотожність. Однак це конкретна тотожність, тому вона містить у собі і відмінність, а відміність розгортається і знаходить свою реалізацію у категоріях різниці, заперечення, протилежності, суперечності. Тотожність і відмінність — моменти єдиного. Але безвідмінність зникає і залишається єдність сторін, що є відмінними, а відмінне вже виступає як протилежність у єдиному. У протилежності позитивне і негативне зливаються у єдності. Оскільки кожна сторона має іншу і одночасно заперечує її, то кожна з них у самій собі містить і позитивне, і негативне. Мова, таким чином, іде про взаємопроникнення суперечностей. Саме тому Гегель надавав великого значення появі у фізиці уявлення про полярність, однак, висловлював жаль з приводу того, що фізики не розуміють діалектики.

Для з'ясування сутнісних моментів закону необхідно розглянути ряд категорій, що його конкретизують. Почнемо з поняття тотожності. Тотожність — це рівність предмета самому собі. Розрізняють два види тотожності: 1) тотожність одного предмета; 2) тотожність багатьох предметів (процесів, явищ тощо). Слід підкреслити, що тут мова йде не про формально-логічну тотожність типу: "А" є "А", а про конкретну, реальну тотожність, яка неминуче включає в себе і відмінність. Відмінність же визначає нерівність предмета самому собі. Тобто тотожність як рівність і відмінність як нерівність перебувають у взаємодії (взаємозв'язку). Що ж є "нерівним" у конкретній тотожності? "Нерівним", відмінним у предметі (процесі) є те, що "прагне" вийти за межі тотожності. Можна сказати, що відмінність — це нерівність, внутрішня "стурбованість" предмета, його намагання вийти за межі самого себе. Отже, у реальній дійсності предмет завжди виступає як єдність тотожності і відмінності, які взаємодіють, даючи поштовх рухові. У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які, взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей, як писав Гегель, є суперечністю. Таке розуміння суперечності є її категорійним філософським визначенням. Уявлення про джерело розвитку виходить із визнання самосуперечливості усього сутнього. Це означає, що будь-який предмет, процес чи явище містять у собі таке, що є для них іншим, ніж те, котре виступає у них одночасно як єдність буття й небуття, існування й неіснування, в силу чого вони внутрішньо нестабільні, "діяльні", мають тенденцію до руйнації своєї тотожності (рівності) — до саморуху. Взаємодія цих протилежностей і є вираженням самої суперечності, а суперечність є внутрішнім збуджувачем, імпульсом, джерелом будь-якого руху і розвитку. Тим самим в категорії "суперечність" як взаємодії протилежностей була знайдена адекватна форма відображення у мисленні внутрішнього джерела руху і розвитку.

44. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні відображає ту важливу особливість об'єктивної дійсності, за якої всі предмети, процеси і явища набувають визначеності через взаємодію, взаємозалежність, суперечливість своїх зовнішніх та внутрішніх властивостей, кількісних та якісних характеристик, котрі існують об'єктивно, незалежно від волі й бажання людей. Взаємодія ж кількості і якості є загальною, внутрішньою, суттєвою, необхідною, такою, що неминуче повторюється.

Щоб з'ясувати суть закону взаємного переходу кількісних змін у якісні, його прояви й діяння, необхідно розкрити зміст таких категорій, як якість, кількість, властивість, міра, стрибок.

Якість — це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає і свою якість. Однак таке визначення ще не дає повного уявлення про якість речі. Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами відчуттів, і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування. Якість і відчуття — це одне й те ж, вважав Л.Фейербах. Однак цього ще не досить для визначення якості як філософської категорії. Бо в такому разі мова йде про з'ясування якості, коли окремі властивості предмета, можливо, не найсуттєвіші, видаються за його якість.

Властивість як категорія визначає одну із сторін речі щодо іншої. Якість речі визначається виключно через її властивості. Між властивістю і якістю існує діалектичний взаємозв'язок. І тому цілком можливо якусь одну властивість у її вузькому розумінні видати за якість предмета, який у різних зв'язках може бути самим собою й іншим. Поняття якості у буденному і філософському розумінні не збігаються. Отже, є така якість, яка сприймається відчуттям (мова може йти про відчуття несуттєвих властивостей предмета), і якість як філософська категорія, котра означає сукупність суттєвих властивостей предмета, із втратою яких предмет неодмінно втрачає свою визначеність, тобто свою якість. Суттєві властивості речі не сприймаються на рівні відчуттів, бо є результатом теоретичного узагальнення. Гегель стверджував, що якість — це "сутнісна визначеність".

Кількість — філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо. За висловлюванням Гегеля, кількість — це "знята визначеність". Термін "зняти", якому Гегель надавав великого значення, означає "зберегти, утримати і в той же час припинити, покласти край". Тому кількість як "знята визначеність" виступає запереченням якості, є її діалектичною протилежністю, що взаємодіє з нею.

До певного часу кількість, її зміна не зачіпають якості предмета і тому на це не завжди звертають увагу, зауважує Гегель. Але це лише так здається. Насправді ж, поняття "кількість" — "хитре поняття". Воно охоплює суттєве з тієї сторони, з якої якість начебто не зачіпається і, причому, настільки не зачіпається, що, скажімо, збільшення розміру держави, яке призводить її, зрештою, до нещастя, спочатку навіть здається її щастям. Однак, "держава має міру своєї величини, перевершивши яку внутрішньо невтримно розпадається при тому ж державному устрої, котрий при іншому розмірі держави становив її щастя й силу". В сфері моральній, зауважує Гегель, "має місце такий же перехід кількісного в якісне, і різні якості виявляються заснованими на відмінності величин. Саме через "більше" і "менше" міра легковажності порушується і з'являється щось зовсім інше — злочин, саме через "більше" і "менше" справделивість переходить у несправ-деливість, доброчесність у порок". Отже, зростання кількості веде до суттєвих перетворень існуючого.

45. Закон заперечення заперечення, його роль у пізнанні й практиці

Закон заперечення заперечення відображає об'єктивний, закономірний зв'язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Цей процес відбувається об'єктивно як діалектичне заперечення елементів старого і утвердження елементів нового, тобто і в новому є старе, але в перетвореній формі, в "знятому" вигляді.

Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв'язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідне для розвитку другого. "В діалектиці, — писав Енгельс, — заперечувати — не значить просто сказати "ні", або оголосити річ неіснуючою, або "знищити її будь-яким способом". Спосіб діалектичного заперечення має бути таким, щоб давав змогу далі розвиватися, щоб була спадкоємність старого з новим. Чим визначається цей спосіб заперечення? Насамперед, природою процесу. Бо необхідно не лише щось піддати запереченню, а й знову зняти це заперечення, тобто перше заперечення має бути таким, щоб друге заперечення залишалось або стало можливим. Якщо розмолоти ячмінне зерно, то це означає, що здійснено перше заперечення, але при цьому стало неможливим друге. Тому для кожної речі, кожного предмета, як і для будь-яких понять та уявлень, є свій особливий вид заперечення, при якому може відбуватися розвиток. Такий тип заперечення у філософії називають діалектичним. Яскравим прикладом такого заперечення, такого зв'язку старого і нового є вся історія суспільного розвитку. Розвиток суспільства — це підтвердження спадкоємності, поступальності між тим, що було, і тим, що є та що буде.

46. Категорії одиничного, особливого, загального, сутності та явища

Категорії одиничного, особливого і загального мають важливе значення в процесі пізнання. Вони відображають його рух, логіку, послідовність. Процес пізнання є сходженням від одиничного до особливого і від особливого до загального. Це неминучий об'єктивний закон пізнання.

Однак не слід протиставляти знання одиничного знанню загального, бо це неминуче веде до помилок. Абсолютизація одиничного — шлях до емпіризму, до нагромадження фактів: скільки б ми їх не нагромаджували, без узагальнення не можна зрозуміти їхньої суті. Разом з тим, не можна перебільшувати і роль загального, бо це веде до відриву від реальності. Категорії одиничного, особливого і загального є також важливими категоріями логіки, з допомогою яких створюються поняття, узагальнення, без чого неможливе пізнання взагалі, справжнє уявлення про суть розвитку і змін. Отже, категорії одиничного, особливого і загального є одночасно і категоріями діалектики, теорії пізнання і діалектичної логіки. І ця їхня особливість стосується усіх категорій діалектики, котрі можна розглядати в трьох аспектах — онтологічному, гносеологічному і логічному.

Зробимо загальний висновок: категорії діалектики — універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв'язки, властивості і відношення, що мають місце в об'єктивній дійсності. В категоріях сконцентровані досвід і предметно-практична діяльність багатьох поколінь людського суспільства.

Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Йдеться про категорії як загальні поняття, котрі вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать категорії "матерія", "простір", "час", "стрибок", "міра", "суперечність" і т.д. Вони фіксують певні загальні властивості об'єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення про зв'язки цих категорій з іншими. Стосовно ж категорій співвідносних, то вони є органічно пов'язаними одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з'ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: сутність і явище, форму і зміст, можливість і дійсність, частину і ціле тощо.

Зв'язки між ними об'єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачає і зміст; якщо ми з'ясували сутність, то лише шляхом вивчення (аналізу) явищ; якщо ми маємо наслідок, то слід з необхідністю шукати його причину. Для пізнання змісту речі, її суті, причин існування немає іншого шляху, окрім пізнання її форми, конкретних проявів, наслідків і т.д. Таким чином, співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні, необхідні зв'язки між ними як результат відображення необхідних зв'язків, що існують в об'єктивній дійсності.

47. Категорії причини та наслідку, змісту й форми

Світ, в якому ми живемо, являє собою суцільний взаємозв'язок предметів і явищ. Процес його пізнання здійснюється від абстрактного розуміння причинності (як зв'язку всього) до пізнання конкретних причинних залежностей у різних сферах дійсності і до дослідження самої категорії причинності. В.І.Ленін з цього приводу писав, що пройшли тисячоліття перш ніж зародилась ідея "зв'язку всього", "ланцюга причин".

Виявилося, що світ це не хаос предметів, процесів і явищ, а впорядковане, взаємопов'язане і взаємообумовлене ціле. Ця впорядкованість світового цілого виступає як закономірність. У світі жодне явище, жоден зв'язок не виходить за межі цієї закономірності. Взаємозв'язок і взаємообумовленість предметів і явищ різноманітні. Категорії "причина" і "наслідок" узагальнюють і виділяють одну із конкретних і специфічних форм цього взаємозв'язку, зокрема ту, яка вказує на те, що кожне явище чи група взаємодіючих явищ породжує інші явища. Тобто, явище, яке викликає до життя інші явища, виступає стосовно другого як причина. В свою чергу результатом дії причини є наслідок. При цьому слід відрізняти причину від приводу. Привід — це подія, яка безпосередньо передує іншій події, створює можливості для її появи, але не породжує і не визначає її.

Причинно-наслідковий зв'язок має свої особливості, завдяки чому його можна виявити й дослідити. Однією з них є певне слідування явищ в часі: причина передує наслідку. Це визначається тим, що між причиною й наслідком існує "генетичний" зв'язок. На певному ступені розвитку причина породжує наслідок.

Проте не можна вважати, що причинно-наслідковий зв'язок установлюється лише на основі послідовності явищ у часі.

Перевірку стосовно причинності та її обгрунтованості здійснює людська практика. Не всяка послідовність явищ у часі є зв'язком причини й наслідку. До неї можна віднести лише ту, при якій існує зв'язок породження одного явища іншим. Послідовність у часі є лише зовнішньою ознакою при-чинно-наслідкових зв'язків.

Суттєвим моментом цього зв'язку є його необхідний характер. Це означає, шо певна сукупність причин і умов викликає певні наслідки. В цьому й полягає тотожність причин і наслідку, тобто зміни в причині ведуть до зміни в наслідку, що повторюється при певних умовах. Проте необхідний характер причинно-наслідкового зв'язку слід відрізняти від необхідності, бо є випадкові зв'язки причини і наслідку.

Лише суттєві, тривкі причинно-наслідкові зв'язки виступають як необхідність, як закон даного кола явищ. Це не означає, що категорія "закон" фіксує лише причинно-наслідковий зв'язок. Вона може одночасно фіксувати як зв'язок суттєвих явищ (зв'язок форми і змісту), так і тенденцію, напрям розвитку тощо.

Характеристика причинно-наслідкового зв'язку включає в себе визнання її об'єктивного характеру, що органічно витікає із посилки про єдність матеріального світу. Субстанцією світу є матерія, що постійно змінюється й існує об'єктивно. Значить, причинний зв'язок матеріальних явищ об'єктивний, як і сама субстанція. Що стосується суб'єктивних причин історичних подій, то їх наявність не суперечить об'єктивному характеру причинності, оскільки вони теж породжуються матеріальними факторами, та й самі суб'єктивні причини не виходять за межі об'єктивної причинності (від людей не залежить форма причинного зв'язку). За певною причиною, при певних умовах завжди наступає конкретний наслідок.

Матеріалізм завжди виступав і виступає з позицій детермінізму, тобто визнання загального характеру причинності, її об'єктивного характеру. Ідеалізм же, навпаки, заперечує причинність, її об'єктивність. Так, Д.Юм зводив причинно-наслідковий зв'язок до психологічної звички, що пояснювалося його нерозумінням як ролі практики, як моменту причинності. І. Кант же вважав причинність апріорною формою мислення, яка лише вносить порядок в хаос відчуттів суб'єкта. Іноді ідеалісти просто зводять причинність до функціональної залежності та ін.

Якщо виходити з того, що в світі панує хаос безпричинних явищ, то де впевненість, що за певною причиною при певних умовах наступить певний наслідок. Адже в кожній голові цей зв'язок причин і наслідків може скластися досить своєрідно.

В універсальній взаємодії світового цілого причина і наслідок переплітаються між собою. Звідси випливає, що наслідок може породжуватись не однією, а кількома причинами одночасно, і тому слід вияснити, як діють окремі причини, встановити основу їх взаємодії (визначальні причини).

Слід відрізняти й основні та неосновні, головні і неголовні, внутрішні й зовнішні та інші причини. Головні причини визначають хід розвитку в основних, вирішальних моментах. Другорядні — окремі сторони, нюанси наслідку. Наукова філософія надає вирішального значення не зовнішнім, а внутрішнім причинам. Зовнішні причини можуть прискорювати або гальмувати хід розвитку, але не визначають його.

Стосовно суспільства виділяють як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. До об'єктивних відносять ті, які не залежать від волі і свідомості людей. До суб'єктивних — діяльність різних партій, формування класових завдань та ін. Як відомо, події в історії не проходять мимо діяльності людей. Якщо об'єктивні передумови є в наявності, тоді суб'єктивний фактор стає вирішальним.

Діалектика причини і наслідку передбачає їх взаємоперехід, оскільки в ході загального розвитку причина може виступати як наслідок попереднього (того, що його породило) явища, а наслідок виступає причиною, яка породжує певні дії.

У свою чергу, наслідок не залишається пасивним стосовно причини, що його породила, а активно впливає на останню. Наприклад, розвиток промисловості позитивно впливає на розвиток сільського господарства і навпаки.

48. Категорії частини та цілого, елементу, структури, системи

Як завжди вважалося, пізнати, зрозуміти той чи інший предмет означає дізнатись, з чого він складається. Для здійснення цього у філософії вживались поняття "простескладне", "частина-ціле". Довгий час просте вважалось елементарним, тобто таким, в якому відсутні частини, а складне— таким, що може бути розкладене на частини. Частинами називали ті предмети, з яких могли утворюватися складніші предмети. У свою чергу під цілим розуміли поєднання частин, тобто просту їх суму.

На певному історичному етапі було встановлено, що ціле це дещо інше, ніж сума його частин. Тобто, набір деталей будь-якого об'єкта — це ще не сам об'єкт. Труднощі вирішення загадки цілісності часто приводили до її містичного тлумачення.

З часом дедалі більше утверджувалось переконання, шо властивості цілого не можуть бути зведені до набору властивостей його частин. Та на основі метафізичного мислення цього виявити не вдавалось. За допомогою діалектики було встановлено, що таємниця цілісності полягає у зв'язках, які об'єднують предмети в складні комплекси, у взаємодії їх частин. Цим самим був відкритий принцип цілісності, який має велике значення в пізнанні людиною світу.

Було встановлено, що різним типам зв'язку частин відповідають і різні типи цілісності. Наприклад, зв'язки будови (кристали та ін.), функціонування (життя організму), розвиток (рослина) відповідають структурному, функціональному та генетичному типам цілісності, що пов'язані між собою. Цілісність виступає як узагальнена характеристика об'єктів, як єдність частин у різноманітних їх зв'язках. Орієнтація на принцип цілісності дозволяє перебороти обмежені способи вияснення, що мали в свій час місце: елементаризм (розчленування цілого на частини), механіцизм (розуміння цілого як суми частин) та редукціонізм (зведення складного до простого).

Дослідження цих категорій сприяло розвитку системного підходу до пізнання різних об'єктів, відкрило шлях до формування категорій "елемент", "структура", "система". Поняття зв'язку сприяло розвитку уявлень про способи впорядкованості різних об'єктів.

У XX ст. цей процес посилюється й поглиблюється. Поглиблено досліджуються й принципи системного підходу та методи його дослідження. Основою розробки методології системного дослідження залишається діалектико-матеріалістич-на концепція системності. В ній перш за все осмислюються категорії системи, елементу і структури.

Система — це впорядкована множина взаємопов'язаних елементів, якій притаманна певна структура й організація.

Елемент — це нерозчленований (в даній системі, при даних можливостях) компонент складних предметів, процесів, явищ. Як показує сучасна наука і практика, просте й складне має відносний характер.

Сьогодні в науці під елементами розуміють будь-які об'єкти, згруповані з іншими об'єктами в складний комплекс. Поняття "елемент" має відносний характер. Залежно від способу розгляду того чи іншого предмета в ролі "елементів" можуть виступати різні структурні одиниці.

Структура — відносно стійкий спосіб зв'язку елементів того чи іншого складного цілого. Вона являє собою впорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкта, які сприяють її стабільності, стійкості й якісній визначеності. Структурні зв'язки пронизують усі процеси, що відбуваються в об'єктах.

Будь-який об'єкт є системою, якщо він може бути розчленований на взаємопов'язані і взаємодіючі елементи. У свою чергу ці елементи можуть мати свою власну структуру і представлені як підсистеми більшої системи. Підсистеми теж можуть бути поділені на інші підсистеми і між ними можуть бути різні відношення, зв'язки і взаємодії. Однотипні відношення становлять структуру. Оскільки в певній системі можуть бути різні типи зв'язків і відношень, то в ній можна виділити ряд структур. Такі системи називаються багатоструктурними (багаторівневими).

Хочу у ролі системи може бути розглянутий будь-який об'єкт, проте не до кожного об'єкта можна застосувати принципи й методи системного підходу. До них можна вдатися лише аналізуючи ті предмети, в яких зримо виражені системні зв'язки. Об'єкти першого типу називають неорганізованими сукупностями. До них можна віднести різні конгломерати (купа піску чи снігу). Входячи чи виходячи з них елементи не змінюються. Властивості сукупності збігаються з властивостями окремих елементів. Така сукупність або зовсім позбавлена системно-структурного характеру, або з ним можна не рахуватися.

Системні об'єкти мають цілісну, стійку структуру. Для них характерна поява нових властивостей, які не збігаються з властивостями окремих елементів (кристали). Для системних об'єктів характерна ієрархічна будова (системи нижчого рівня входять у системи вищого рівня). Системою називають не будь-яку скупченість елементів і зв'язків між ними, а впорядковану певним чином цілісну структуру (складний об'єкт). Наприклад, в будь-якому інженерному об'єкті кожна деталь, вузол, що функціонують разом у даній конструкції, можуть давати необхідний результат, для чого й створено даний механізм.

У створенні класифікації певних систем важливу роль відіграють типи системних зв'язків. До першого типу відносять об'єкти, елементи яких взаємопов'язані (не становлять простої арифметичної суми) і поза цілим втрачають свої властивості, хоч можуть бути виділені і як самостійні. Такі системи називаються органічними (неорганічними) системами.

В органічних системах чітко виражені системні зв'язки і риси цілісності (біологічний організм). В них не допускаються виокремлення елементів. У відриві від таких систем елементи не лише втрачають свої властивості, але й здатність існувати. У своєму розвитку вони можуть проходити різні стадії ускладнення й диференціації. Суттєву роль у них відіграють генетичні зв'язки.

49. Генезис філософських поглядів про людину

В XX ст. сформувалось стійке розуміння того образу людини, який склався в античності. Проблема людини, її життя, смерті, призначення та цінності, природи та сенсу існування і перспектив розвитку — здавна предмет зацікавленості людей, їх життєвих турбот та філософських роздумів. Ці питання завжди вічні і завжди вічно нові, кожного разу постають перед людиною, яка живе у конкретних історичних умовах, вирішує питання свого часу, інакше мислить, відчуває та розуміє світ. Питання виникають та одержують перші відповіді ще в міфологічних та релігійних вченнях стародавніх народів, у їх легендах та священних писаннях і тільки пізніше стають предметом філософського осмислення. В історії розвитку антропологічної думки утворилися дві загальні тенденції осягнення людини — натуралістична, що виходить з невідривного взаємозв'язку людини та природи, і ідеалістична, що акцентує увагу на духовному вимірі людини, у крайній формі протиставляє тілесне та духовне у неї. Ці тенденції взаємодоповнюють одна одну та складаються уже у стародавній філософії.

У філософії Стародавнього Китаю, Стародавньої Індії, Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу. Стародавпьогрецький філософ Демокріт підкреслював: у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина — мікрокосм. Філософи мілетької школи твердили: людина містить у собі всі основні елементи стихії космосу. Рухливою бачиться межа між живими істотами в Упанішадах, що відбивається у вченні про переселення душ. Але вже тут здійснюються спроби з'ясувати особливості людини: тільки їй властиві прагнення та можливість звільнитися від кайданів емпіричного буття, поринути у нірвану. У стародавньоки-тайській філософії вже підкреслюється включення людини у певні соціальні спільності. Звідси і висновок про необхідність підпорядкування людини державі, суспільним порядкам (конфуціанство). Розуміння людини як самостійного активного індивіда — здобуток значно пізніших часів (вчення Яп Чжу, Мо-Цзи, легістів тощо).

Подвійність середньовічної антропології знаходить прояв і в тому, що, з одного боку, людина сприймається як боже творіння, тобто як заздалегідь визначена істота, тому її цінність вимірюється тим, наскільки у неї знаходить прояв божий початок (томізм). З іншого боку, підкреслюється самоцінність людської особи, обґрунтовується її індивідуальність. Надмірному прояву людської волі більше уваги приділяється в августино-францискаиському напрямку, в номіналізмі (Росцеліи, Дуне Скотт, Вільям Оккам). Безпосередньо ця лінія сприймається та розвивається ідеологами Реформації (Мартіном Лютером, Жаном Кальвіиом та ін.) та через Сьореиа К'єркегора передається сучасним екзистенціалістам і представникам діалектичної теології. На зміну середньовічному теоцен-тризму в епоху Відродження приходить прагнення зрозуміти людину, утвердити її свободу та гідність на ґрунті земного буття. Епоха Відродження та Реформації просякнута ідеєю гуманізму, автономії людини, її безмежних творчих можливостей. Розвиваються ідеї цілісності людини, непорушної єдності її духовної та тілесної природи, уродженого прагнення людини до щастя, добра, всебічної досконалості.

На зміну ренесансному, цілісному розумінню людини в пізніші віки приходить ідея дуалізму душі та тіла, що послідовно розвивається у філософії Рене Декарта. Тут поновлюється не тільки платонівський дуалізм, але й раціоналізм античних мислителів.

Дальший розвиток антропології триває у німецький класичній філософії. Іммануїл Кант вводить уявлення про людину як самоцін-ну, автономну, активну істоту. Людина, за Кантом, суб'єкт духовної діяльності, який створює світ культури, носій загальнозначущої свідомості, всезагального ідеального початку — духу, розуму. У філософії Георга Гегеля принцип підпорядкування різного роду об'єктивним структурам набуває крайньої форми і, по-суті, нівелює активність та свободу людини. Історія є процес сходження абсолютного духу сходинками самопізнання. Людина ж тільки виконує у такому процесі певну роль, що надав їй абсолютний Дух. Все це спонукає вже Людвіга Фейербаха відмовитись від крайнощів об'єктивізму та повернутися до живої людини в усій повноті її особистого буття. Людина розуміється ним не тільки як частка всезагальних відносин, але й як конкретна індивідуальність, яка перебуває у живому спілкуванні з іншими людьми.

Майже в кінці XX ст. філософія розвивається на ґрунті принципів взаємозбагачення, взаємодоповнення різних підходів і теорій людини. Тенденцію добре можна побачити на прикладі розвитку психоаналізу. В сучасних умовах його відродження зв'язано з прагненням поєднати психоаналітичну методологію дослідження людини з іншими методологічними підходами — екзистенційним, герменевтичним, феноменологічним, структуралістським тощо. Як наслідок сформувались концепції: психоаналітична, філософська антропологія (Людвіг Бінсвангер), екзистенційний психоаналіз (Еріх Фромм), психоаналітична герменевтика (Юрген Хабермас), структурний психоаналіз (Хан Лакан, Клод Леві-Стросс), синтетичні уявлення про людину, що ґрунтуються на поєднанні ідей психоаналізу з вченням Едмунда Гуссерля про життєвий світ та онтологією Мартіна Хайдеггера. Тут висвітлюється і коло ідей, що шляхом розвитку чи переосмислення зробили великий внесок у формування сучасного філософського бачення людини.

Ще одна особливість розвитку західної філософської антропології — прагнення відмовитись від усякого узагальненого визначення людини, що існувало аж до 70-х років XX ст. Це прагнення Отто Больнов охарактеризував як принцип відкритого питання, тобто відкритості до нового розуміння людини. Але розвиток філософської антропології показав, що така позиція обертається власною протилежністю — побудовою (свідомо чи несвідомо) одномірного абстрактного образу людини внаслідок абсолютизації одних її суттєвих характеристик та недооцінки інших. Це ускладнює дальшу розробку проблеми людини, перешкоджає виробленню теоретико-методологічних основ для формування комплексного підходу до її вивчення. Поєднання природничо-наукових, науково-технічних, гуманітарних знань на шляху дослідження людини неможливо без певних світоглядницьких узагальнень. Сама логіка розгортання антропологічної думки реабілітувала питання про природу та суть людини, поставила питання природи людини особливо гостро.

50. Антропосоціогенез

Проблема людини — її сутності, походження, можливостей і перспектив, сенсу буття — з давніх часів хвилювала мислителів. Дуже гостро вона стоїть і в наш час, коли вирішується подальша доля людини і людства. Не хтось ззовні, а самі люди визначатимуть свою долю, і кожний несе за це свою частку відповідальності.

Щодо сутності й походження людини існувало багато концепцій — міфологічних, релігійних, наукових. Найбільші досягнення науки про людину зроблені в останні два століття. За сучасними науковими поглядами, людина — високоорга-нізована істота, яка має природну основу, але здобуває і реалізує свою сутність тільки в суспільстві як його член. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці, техніку. Вона володіє свідомістю і самосвідомістю, членороздільною мовою, розумом, волею, певною (історично зростаючою) мірою свободи, яка проявляється в здатності вибору й самовизначення.

Людина — це суб'єкт діяльності й спілкування, пізнання, естетичного сприйняття і освоєння дійсності, істота творча, моральна, відповідальна за свої вчинки. Формування і розвиток людини — це в той же час формування й розвиток суспільства, матеріальної і духовної культури, поза якою людина як така не може існувати.

Походження людини по-різному трактується релігією й наукою. Релігія виходить з ідеї креаціонізму (лат. сгеаге — творити), тобто творення світу, всіх речей та істот богом. Як сказано в Біблії: «І створив Господь Бог людину з пороху земного, дихання життя вдихнув у ніздрі її — і стала л юдина живою душею» (книга Буття 2, 7).

Наука доводить, що передумови виникнення людини склалися природним шляхом. Наш Всесвіт (Метагалактика) має такі фізичні властивості, що в ньому можливе утворення складних систем і — за певних умов — живих організмів. Наукою достовірно встановлено, що людина походить від тваринних предків, отже, її появі передував дуже тривалий (кілька мільярдів років) шлях біологічної еволюції. Процес перетворення тварини в людину почався кілька мільйонів років тому. Безпосередніми предками первісних людей вважаються австралопітеки; далі послідовно формуються такі перехідні типи, як «людина вміла» (лат. homo habilis), пітекантропи, синантропи, неандертальці (ранні й пізні). У цьому процесі діяли закономірності природного добору, але його об'єктами ставали не тільки окремі індивіди, а цілі групи передлюдей: перевагу мали ті, в яких найбільше проявлялися згуртованість, взаємо-підтримка, а також пластичність, варіантність поведінки, здатність пристосуватися до мінливих обставин. Ймовірно, що істотну роль відіграв такий біологічний фактор, як мутації, генетичні зміни, які вплинули на анатомічні й фізіологічні характеристики, значно розширили можливості мозку. Питання про біологічні передумови виникнення людини, безперечно, ще вимагає дослідження.

На завершальній стадії формування людини вирішальне значення мали вже не біологічні, а соціальні чинники: виникнення і розвиток трудової, предметно-практичної діяльності, членороздільної мови, перетворення стада передлюдей у первісний родовий колектив, заснований на екзогамії (така форма кровно-родинних зв'язків, за якої виключаються шлюби між близькими родичами) і на перших, спочатку ще напівінстиктивних соціально-моральних нормах.

У результаті відносно недавно, 50—30 тисяч років тому виникає людина сучасного біологічного типу — homo sapiens («людина розумна»), або, за місцем знаходження її залишків, кроманьонська людина. Принагідно зазначимо, що за традиційними твердженнями християнських богословів увесь світ був створений за 5508 років до н.е. (або до Різдва Христового), а на думку іудейських богословів, навітьу всього за 3761 рікдо н.е. Як бачимо, наука дійшла інших висновків.

51. Основні закономірності формування особистості

Поняття особистості визначає уявлення про людину як істоту цілісну, яка об'єднує в собі особисті, соціальні і природні якості. Поняття індивідуальності і особистості тісно зв'язані між собою. Індивідуальність виступає тут як суттєва характеристика конкретної особистості, що відбиває спосіб її буття як суб'єкта самостійної діяльності і творчості. Індивідуальне Я складає духовно-змістовний центр структури особистості, її внутрішнє ядро. На основі індивідуального Я формуються інші соціальні та індивідуальні якості. Особистість та індивідуальність не тільки взаємопов'язані, а і взаємообумовлені: формування якостей особистості тісно зв'язане з індивідуальною самосвідомістю людини, змістом її цінностей, залежить не тільки від становища індивіда у суспільстві, але й від особистого ставлення до свого становища, власної позиції. Це пояснює той факт, що в умовах одного соціального середовища формуються різні типи особистостей.

Поняття індивідуальності розкриває людину як самобутнього індивіда з його неповторною здібністю бути самим собою. Поняття індивідуальності суттєво конкретизує поняття людини й індивіда, але недостатньо охоплює свідомо-вольову якість людини. Такий недолік компенсується поняттям особистості, що характеризує, насамперед, суспільно-розвинуту людину.

52. Основні передумови виникнення свідомості людини

Свідомість людини — нова якість психічної діяльності, за якої дійсність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку.

Свідомість людини прийнято розглядати як певний процес, потік переживань, що складається з окремих актів — сприймання, міркування, пригадування, хотіння, оцінювання та ін. Розрізняють три види актів свідомості — мислення, воління та емоційні переживання.

Широковживаний термін «свідомість» є одним із найбагатозначніших і невизначених. Часто свідомість ототожнюють із безпосереднім духовним життям, стверджуючи, що будь-які духовні явища є явищем свідомості. Однак зводити духовне життя до свідомості — означає спрощувати перше, оскільки воно охоплює як свідомі явища, так і підсвідоме, що входить до складу душевного як компонента духовного.

Неправильним є також зведення свідомості лише до знань, бо це звужує параметри самої свідомості, що включає і предметну свідомість, як і ототожнення свідомості із самосвідомістю, що увінчує свідомість, але щоб усвідомлювати щось, треба мати те, чим усвідомлювати.

Поліваріантність тлумачення свідомості як найбільш повного репрезентанта світу духу пояснюється тим, що свідомість є надзвичайно специфічним, непредметним об'єктом вивчення. Його неможливо побачити, виміряти, зафіксувати у вигляді об'єктивних даних. До того ж свідомість неодмінно наявна в кожному образі сприйняття, вона миттєво пов'язує, співвідносить наші відчуття, поняття, думки, почуття без нашої на те згоди і контролю. Свідомість неможливо виокремити із цього змістового зв'язку, оскільки поза ним вона не існує. З огляду на це навіть у сучасній філософії побутують різні підходи до визначення змісту свідомості, а також сумніви щодо можливості з'ясування її природи. Так, П. Тейяр де Шарден вважає, що земна матерія містила в собі деяку масу психічної енергії, елементарної свідомості. Тому вона пробилась у світ із темряви підсвідомого. Ніхто й не помітив появи розуму на Землі. А тому осягнути конкретний механізм свідомості неможливо.

53. Свідомість, мислення, мова. Функції мови

Психіка — це здатність живої істоти чуттєво сприймати світ і емоційно реагувати на нього. Вона притаманна як людині, так і тварині, але тварині властиві лише нижчі, несвідомі вияви психіки. Психіка тварини базується на біологічній доцільності. Вона забезпечує виживання організму. Тварина сприймає світ тілом, крізь призму своїх біологічних потреб.

Свідомість людини — нова якість психічної діяльності, за якої дійсність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку.

Свідомість людини прийнято розглядати як певний процес, потік переживань, що складається з окремих актів — сприймання, міркування, пригадування, хотіння, оцінювання та ін. Розрізняють три види актів свідомості — мислення, воління та емоційні переживання.

Мислення — один із найважливіших актів свідомості, який полягає в оперуванні абстрактними поняттями (наприклад, розв'язування математичної задачі). Його нерідко ототожнюють із свідомістю, однак свідомість не зводиться до мислення. «Я хочу», «я люблю» — це також акти свідомості, але вони не є актами мислення. Саме мислення поділяють на розсудкове і розумне.

Мислення як узагальнене, опосередковане, цілеспрямоване пізнання, здійснюване за допомогою слів, мови; є свого роду стрижнем свідомості: без мислення немає людської свідомості. Мислячи, людина пізнає дійсність, об'єктивний світ у його сутнісних властивостях, зв'язках, відношеннях, і завдяки мисленню вона творить нове — те, чого раніше не існувало.

На стадії формування людини її мислення безпосередньо впліталося в предметну діяльність: первісна людина мислила, оскільки вона діяла; пізніше мислення відокремилося від матеріально-предметної діяльності і стало переважно діяльністю ідеальною — оперування знаннями, закріпленими в поняттях. Але мислення зберігає відбиток свого походження з практичної діяльності: воно за своєю природою діяльнісне і проблемне, бо сутність і призначення мислення — це розв'язання різного роду і порядку проблем, які постають перед людиною. Якби не було ніяких проблем, то не треба було б і мислити.

Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності, свідчать і такі факти:

· мислення характеризується певною самостійністю: воно може створювати поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предметів і явищ у дійсності (домовик, мавка, русалка тощо);

· мова — матеріально-ідеальне явище, тоді як мислення — ідеальне;

· мова — явище національне, мислення — інтернаціональне;

· будова і закони розвитку думки і мови неоднакові.

Якщо основними одиницями мови є фонеми, морфеми, лексеми, словосполучення, речення, то основними одиницями мислення є поняття, судження й умовиводи. Не збігаються логічні й лінгвальні категорії, як, наприклад, поняття і значення слова, речення й судження. Так, зокрема, значення слова не зводиться до поняття, хоча має його передумовою. Поняття — це лише ядро мовного значення. Обсяги значення і поняття перехрещуються, але не збігаються. Значення слова ширше від поняття, поняття глибше від значення слова. Значення може мати різні конотації, тобто емоцій-но-оцінні й експресивні відтінки. Крім того, існують слова (вигуки), які не передають поняття, а лише емоції. Нарешті, слова та їх значення — категорії національні, тоді як поняття — загальнолюдські.

Таким чином, кожне з розглянутих понять постає як вужче за обсягом від попереднього: розум — це лише певний тип мислення, мислення — один із видів актів свідомості, свідомість — певний рівень розвитку психіки.

54. Основні функції свідомості

Засобом закріплення й розвитку самосвідомості є пам'ять, яка зберігає й репрезентує в межах свідомості минуле й, отже, уможливлює дистанціювання від теперішнього та майбутнього. Самосвідомість виконує такі функції:

— самопізнання — охоплює самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця у просторі);

— самоспостереження і самоаналіз (на який здатні небагато людей);

— самооцінки — включає самопочуття (емоційна оцінка своєї життєвої ситуації та себе в ній), оцінку себе відповідно до певних життєвих еталонів, рівень домагань (оцінку наперед моїх бажань і здобутків);

— саморегуляції — передбачає таку послідовність виявів самосвідомості як самоконтроль, самодетермінація, самотворення.

Отже, свідомість є складним і багатофункціональним феноменом, однією з особливостей людини, які визначають її специфічний стан у світі, її особливий онтологічний статус. Філософія виокремлює такі основні типи відношення свідомості до світу: а) пізнання (однією з форм існування свідомості є знання); б) практика як цілеспрямована діяльність людини завдяки свідомості; ціннісне ставлення до світу, людини, суспільства, що визначається системою моральних, естетичних, етичних та інших норм, прийнятих у суспільстві.

Зрозуміти повною мірою свідомість у всьому багатстві її функцій, у розмаїтті її виявів можна лише в контексті всієї культури людства, всієї його історії.

55. Логіка чуттєвого пізнання, його основні форми

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін — чуттєвого та раціонального знань, які неможливі одне без одного. Органи чуття надають розумові відповідні дані, факти. Розум їх узагальнює й робить певні висновки. Без органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані завжди певною мірою усвідомлені, теоретично навантажені, регулюються розумом.

Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття — зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції, а й всесвітньої історії. Органи чуття — єдині «двері», які відкриті для інформації про навколишній світ, яка потрапляє до свідомості. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов'язаних формах. Це — відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття — відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

Відчуття можна розділити на зорові (відіграють чи не найважливішу роль), слухові, дотичні, смакові, нюхові. Як правило, відчуття є складовою більш складного образу — сприйняття.

Сприйняття — цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.

Уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

До уявлень відносять образи пам'яті (куполи Святої Софії чи Лаврська дзвіниця), образи уяви (мавка, лісовик) тощо. Порівняно із сприйняттям в уявленні немає безпосереднього зв'язку з реальним об'єктом. Це аморфний, нечіткий образ предмета, але в ньому наявне елементарне узагальнення з виділенням певних загальних ознак та відкиданням неістотних.

56. Логіка раціонального пізнання та його основні форми

Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні.

Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Відбувається воно в найтіснішому зв'язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною (математична, формально-логічна мова, хімічні формули тощо). Мислення людини є не тільки природною якістю, але набувається людиною як соціальним суб'єктом у процесі історії, предметної діяльності та спілкування. Певною мірою рівень соціального буття зумовлює спосіб мислення конкретної епохи, своєрідність логічних структур та зв'язків на кожному її етапі.

Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення — розсудок і розум.

Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

Це здатність послідовно й коректно будувати свої думки, класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінне, поза його розвитком та взаємозв'язками. Головною функцією розсудку є розкладання та обчислення. Розсудок є побутовою, повсякденною формою мислення, іншими словами — здоровим глуздом. Логіка розсудку — це формальна логіка, яка більше переймається готовим знанням, ніж становленням його змісту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень.

Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

На цьому рівні легше сягнути сутності речей, їх законів та суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їх взаємозв'язку, розвитку й всебічно. Головним завданням розуму є поєднання різнобічного, навіть протилежного; занурення у глибинні причини та чинники досліджуваних явищ. Розум формує та розвиває знання в єдності з його формою та змістом. Процес розвитку мислення передбачає взаємозв'язок та взаємоперехід розсудку і розуму. Такий взаємоперехід тяжіє у бік переходу до відносно сталих систем знання, тобто йдеться про процедуру формалізації: перехід від розуму до розсудку.

Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, судження та умовивід, на основі яких вибудовуються складніші форми.

Поняття — форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.

Наприклад, у визначенні «університет — вищий навчальний заклад» відображена така сутнісна ознака цієї інституції, яка відрізняє її від інших закладів. Поняття бувають споріднені та протилежні за змістом, близькі та віддалені за рівнем абстрагування. Найзагальніші поняття (найабстрактніші — найширші за обсягом та найбідніші за змістом) — це філософські поняття, категорії: «сутність», «явище», «свідомість» та ін. Найабстрактніша філософська категорія — «буття» є первинною і центральною у філософських системах (онтології) Гегеля, Парменіда, Гайдеггера та інших філософів різних часів. Поєднані поняття складаються у словосполучення. Наприклад, філософські категоріальні сполучення: «суб'єктивний ідеалізм», «категоричний імператив», «географічний детермінізм».

Судження — форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсності, їх зв'язки.

Ця мислительна конструкція втілюється в оповідне речення, яке може бути істинним («Київ розташований біля Дніпра») або помилковим («Москва є столицею України»). У судженні можуть відображатися не тільки сутнісні й загальні характеристики явищ, а й другорядні (приміром, у судженні «Університет є чотирнадцятиповерховою будівлею» відображена другорядна ознака закладу).

З понять та суджень складається умовивід, який є рухом від одних понять до інших і відображає процес отримання нових результатів у пізнанні.

Умовивід — форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.

57. Сутність сенсуалізму, емпіризму, раціоналізму й ірраціоналізму

Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії XVII ст. Всі інші протилежності тоді або іще тільки окреслювалися, або заломлювались через цю основну протилежність. Як відомо, емпіризм стверджує, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід. З двох джерел породження знання — чуттєвості та розуму — він віддає перевагу чуттєвості. Історично склалось так, що емпіризм розвивався переважно в Англії. Оскільки Англія однією з перших стала на шлях капіталістичного розвитку, її молода буржуазія була зацікавлена в розвитку техніки й інстинктивно відчувала зв'язок її з наукою.

Систематичності й цілісності емпіризм набув у працях видатного англійського мислителя Дж. Локка. На відміну від попередніх мислителів-емпіриків, які ставили своїм завданням пізнання світу, він зосередився на дослідженні можливостей розуму, зробивши поворот від об'єкта (природи) до суб'єкта. Основна його праця називається «Дослідження людського розуміння». Локк є сенсуалістом, послідовно реалізує засади сенсуалізму в своїй концепції.

Сенсуалізм (лат. sensus — відчуття, почуття) — напрям у філософії (теорії пізнання), який визнає відчуття єдиним джерелом знань.

Зрештою, і засновник емпіризму Бекон схилявся до сенсуалізму, але його позиція не була такою чіткою і систематизованою, як у Локка, який стверджував, що людська душа при народженні є чистою дошкою (tabula rasa) і тільки чуттєвий досвід залишає на ній сліди. Він піддав різкій критиці вчення про «вроджені ідеї» Декарта, який вважав, що деякі найпростіші ідеї притаманні розуму від природи, тобто становлять його природу — «вроджені».

Філософія Гегеля є кульмінацією раціоналізму — течії, що розглядала як основу світу і людини розум (божественний і людський). З погляду Гегеля, вся реальність є логікою божественного мислення, яке може бути адекватно відтворене мисленням людини. Цю концепцію, як зазначалось, по-своєму критикували пізній Шеллінг, Фейєрбах і Маркс. Однак радикальний розрив з раціоналістичною традицією здійснили не вони, а Керкегор і Шопенгауер — мислителі, яких з повним правом вважають засновниками сучасного ірраціоналізму.

Ірраціоналізм (лат. irrationalis — несвідомий, нерозумовий) — вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання — інтуїція, почуття.

Ірраціоналізм проголошує основою світу і людини (отже, основою світогляду) волю, інстинкти, життєві поривання, протиставляючи їх розумові, вважаючи їх такими, що вислизають з раціоналістичної схеми, непідвладні розумному пізнанню та регулюванню. Ірраціоналізм не є породженням новітньої філософії. Різною мірою сліди його помітні в патристиці (Тертуліан, Августин), поглядах Паскаля, романтиків, пізнього Шеллінга. Однак тільки наприкінці XIX ст. він виходить на передній план філософської думки. Поширення і вплив ірраціоналізму зумовлені насамперед розчаруванням інтелектуалів в ідеї царства розуму на землі, яку в XVIII ст. проголосили ідеологи молодої буржуазії. Соціальні катаклізми (війни, революції) засвідчили, що людство далеке від омріяних ідеалів земного раю. Утвердженню ідей ірраціоналізму сприяло й поширення зневір'я в гуманістичні засади науково-технічного прогресу. Розвиток науки і техніки — найважливіших дітищ розуму поряд з демократією — приніс людству як вражаючі досягнення, так і невідомі раніше біди (Хіросіма, Чорнобиль, екологічна катастрофа). Засновники ірраціоналізму, мовби передчуваючи, що перетворення науково-технічного розуму на суспільного ідола може призвести до небажаних наслідків, виступили проти абсолютизації та універсалізації наукового пізнання, протиставивши йому релігійний, художній, а також філософський спосіб освоєння дійсності.

58. Філософське вчення про істину

Із численних характеристик знання основними для пізнання є істинність і хибність. Помилка, помилковість визначаються характеристикою знання, вираженою теорією або концепцією істинності у межах певної теорії пізнання. Уся різноманітність концепцій істини служить конкретизацією або розвитком трьох концепцій: відповідності, пристосування і зв'язності. Серед них першого явного вираження набула концепція відповідності у філософії Платона і Арістотеля.

За концепцією відповідності, істина є знання, що відповідає дійсності, а хибність, помилковість є знання, що не відповідає дійсності. Якщо у визначеннях істини і хибності вказане лише одне ставлення до дійсності, то його стверджувальне вираження («відповідає») дозволяє встановити предмет знання, а заперечувальне («не відповідає») — ні.

59. Істина та хиба

За концепцією відповідності, істина є знання, що відповідає дійсності, а хибність, помилковість є знання, що не відповідає дійсності. Якщо у визначеннях істини і хибності вказане лише одне ставлення до дійсності, то його стверджувальне вираження («відповідає») дозволяє встановити предмет знання, а заперечувальне («не відповідає») — ні. Тоді ж хибність, будучи знанням, повинна мати предмет, якому відповідає. Але тоді знання стає істиною і хибність неможлива, що суперечить фактам невідповідності знань дійсності. При формально-логічному підході вихід із скрутного становища полягає у відсутності предмета віднесення у тій події, до якої хибність стосується і припущення такого в інших подіях, діалектичний варіант концепції відповідності з початків, у визначеннях істини і хибності, розрізняє предмети віднесення: істина — це знання, відповідне суттєвому, а хибність — знання, відповідне несуттєвому в одній і тій же події. Не звертаючи уваги на слабкості кожного з варіантів на фоні іншого, відмітимо нездатність усіх варіантів вказати предмет віднесення заперечувальних суджень, унаслідок чого такі судження повинні бути позбавлені ознак істинності або хибності, тоді як фактичне вживання таких суджень ґрунтується на ознаках.

Формально-логічний варіант теорії відповідності, що вимагає визначеності знання і предмета його віднесення, допускає приписування істинності або хибності окремим галузям знання, але не знанню повністю. Діалектичний варіант характеризує знання повністю з сполученнями взаємнозаперечних термінів: знання суб'єктивне і об'єктивне, істинне і хибне, абсолютне і відносне. Такі сполучення стосуються не певних предметів, а тих, що змінюються, проходять становлення, є невизначеними. Предмети віднесення і знання повинні вважатися такими, що змінюються, кожному з них притаманно бути процесом. / істина є процес. Істина об'єктивна за джерелом, предметом віднесення, за змістом; істина суб'єктивна за формою, засобами використання. Об'єктивність істини означає незалежність її змісту від суб'єкта. Істина, що не змінюється з дальшим пізнанням, називається абсолютною. Істина, що змінюється з дальшим пізнанням, називається відносною. З точки зору діалектичної концепції відповідності, абсолютні істини рідкісні і здебільшого банальні (як-от істини фактів), основний масив складають відносні істини, що не протистоять абсолютним, а включають їх у себе як частини. Якщо абсолютність істини витлумачується як повнота знання, вичерпне знання предмета пізнання у його безкінечних прямих і опосередкованих зв'язках, то, навпаки, абсолютна істина складається із відносних істин. Така абсолютна істина означає знання усієї матерії, що досягається безкінечною зміною поколінь, які пізнають, кожне з яких досягає відносних істин.

60. Специфіка пізнання соціальної дійсності

Об'єктом пізнання суспільних наук є суспільні, соціальні відносини, а суб'єктом пізнання залишається людина. Таким чином, сама соціальна дійсність виражає собою єдність суб'єкта й об'єкта пізнання. До того ж це єдина сфера пізнання, де суб'єкт і об'єкт можуть мінятися місцями; суспільні явища самі по собі значно складніші, ніж природні. Це пояснюється тим, що суспільна форма руху матерії є найскладнішою з усіх відомих. Закони розвитку суспільства не так чітко і відкрито проявляють себе, оскільки це закони— тенденції; пізнання явищ суспільного життя завжди протікає в атмосфері особистісного ставлення суб'єкта до проблеми, що досліджується. А таке ставлення може або сприяти ефективності пізнання, або створювати додаткові перешкоди, гальмуючи процес досягнення істини.

Отож процес соціального пізнання посідає надзвичайно важливе місце в житті особи, у її взаємодії з іншими людьми. Активізація проблем соціального пізнання в наш час спрямована на дослідження та з'ясування таких характеристик цього складного феномену:

• яким чином люди формують свої висновки, отримуючи соціальну інформацію із навколишнього середовища;

• чому люди звертають увагу на одні дії індивідів, ігноруючи інші;

• у чому полягає специфіка соціального пізнання, спрямованого на особливості сприймання й кодування соціальної інформації;

• за допомогою яких методів люди інтегрують інформацію для того, шоб мати уявлення та зробити відповідні висновки про соціальний світ;

• як відбувається процес отримання знання про себе та інших;

• якими є інструменти, за допомогою котрих набувається соціальне знання;

• яким чином люди накопичують і пригадують інформацію про соціальні події та інших людей.

61. Емпіричне й теоретичне в науковому пізнанні

У науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний. Вони відрізняються: глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів.

На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами. На теоретичному — створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.

Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання розрізняються також і тим, з якого боку вони досліджують об'єкт, яким чином одержано основний зміст знання, що є логічною формою його вираження, науковою та практичною значимістю одержаного знання.

На емпіричному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, які доступні, в основному, живому спогляданню. Логічною формою вираження знання емпіричного рівня є система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулюються закони, що відображають взаємозв'язки та взаємодії явищ дійсності в їхній безпосередній даності. Практичне застосування знання, одержаного на емпіричному рівні, обмежене, а щодо розвитку наукового знання в цілому, то воно є початковим, вихідним для побудови теоретичного знання. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, з наукового експерименту. Раціональними тут є насамперед форма знання та поняття, що становлять мову науки, в якій виражені результати даного рівня наукового пізнання. На цьому рівні дуже важко, а іноді і неможливо визначити ступінь загальності та застосованості одержаного знання. На емпіричному рівні осягаються лише явища, а не сутність, тому практичне застосування цього знання часто призводить до помилок.

62. Методи та форми емпіричного рівня пізнання

Методи емпіричного рівня пізнання (вимірювання, порівняння, спостереження, експеримент) дають можливість накопичити емпіричні дані, факти, аналіз яких дає можливість продукувати понятійне знання.

Спостереження — це упорядкована, систематизована, цілеспрямована система сприйнять досліджуваних явищ, його властивостей, зв'язків, відношень, яка дає вихідний емпіричний матеріал для пізнання, його властивостей, зв'язків, відношень, відповідні факти. Будь-що стає науковим фактом за умови, що

воно зафіксоване тим чи іншим прийнятим уданій науці способом — у вигляді протокольного чи магнітофонного запису, фотографії тощо. Спостереження широко застосовуються в багатьох природничих та суспільних науках. У сучасній науці в процесі спостереження дедалі частіше використовують різноманітні прилади, які ніби доповнюють органи чуття людини, розширюють можливості сприймання, — мікроскоп, телескоп та ін. На відміну від спостережень, які мають місце у повсякденному житті, наукове спостереження завжди пов'язане з вирішенням відповідного теоретичного завдання, перевіркою певної гіпотези тощо.

Експеримент, перебуваючи в тісному зв'язку із спостереженням, відрізняється від останнього тим, що експериментатор активно втручається в перебіг досліджуваних явищ та подій. Він вдається до експерименту тоді, коли для розв'язання проблеми доводиться вдаватися до певної форми взаємодії з досліджуваним предметом, до створення штучного середовища з метою одержання відповідних емпіричних даних. Свідомо і планомірно підбираючи умови, в яких відбувається досліджуване явище чи протікає процес, регулюючи, багатократно повторюючи його, вчений виявляє в ньому істотне і абстрагується від неістотного.

Експеримент використовують не лише для одержання емпіричних даних. Іноді до нього вдаються і тоді, коли виникає потреба підтвердити або спростувати певні наслідки, що випливають з існуючої теорії.

Експеримент дає загалом багатшу і глибшу інформацію про досліджувані явища порівняно із спостереженням. Правда, при цьому виникає можливість привнесення суб'єктивного начала в пізнавальний процес, перекрученого відображення дійсності.

Крім названих, до методів емпіричного рівня відносять ще порівняння, вимірювання, метод спроб і помилок та ін.

Порівняння — метод емпіричного рівня наукового пізнання, з допомогою якого робиться висновок про подібність чи відмінність об'єктів пізнання. Цей метод дає можливість виявити кількісні й якісні характеристики предметів, класифікувати, упорядкувати і оцінити їх.

Вимірювання — метод емпіричного рівня пізнання, здопо-могоюякого визначається відношення однієї, вимірюваної величини, до іншої, що приймається за постійну стосовно вимірюваної. Метод вимірювання включає в себе такі основні моменти: вибір одиниці вимірювання і одержання набору відповідних мір, установлення правил порівняння вимірюваної величини з мірою і правил складання мір, опис процедури вимірювання.

Здобутий з допомогою емпіричних методів пізнання матеріал, факти обробляються, результатом чого є справжнє теоретичне знання. При цьому вдаються до теоретичних методів пізнання — абстрагування й узагальнення, аналізу і синтезу, індукції і дедукції та інших методів продукування понятійного знання.

Абстрагування — це метод, за допомогою якого мислено відволікаються від неістотних властивостей явищ, що вивчаються. Результатом абстрагування є поняття, в яких відображаються загальні та суттєві ознаки предметів і явищ об'єктивної дійсності.

Узагальнення — це мислений перехід від окремих фактів, подій до їх ототожнення або від однієї думки до іншої, що є більш загальною. Ці переходи відбуваються на підставі особливих правил. Узагальнення перебуває в органічному взаємозв'язку з абстрагуванням, аналізом, синтезом, порівнянням тощо.

Аналіз — це мислене розчленування предмета (явища, процесу), властивості предмета або відношення між предметами на частини. Процедура аналізу є органічною складовою будь-якого наукового дослідження. Вона, як правило, становить початкову стадію вивчення об'єкта, на якій дослідник переходить від нерозчленованого опису цього об'єкта до виявлення його структури, складових, а також властивостей.

Синтез — мислене поєднання різноманітних елементів, сторін предмета в єдине ціле (систему). Синтез є наступним етапом пізнання після аналізу.

63. Методи й форми теоретичного рівня пізнання

До теоретичних методів наукового пізнання належать: формалізація (побудова абстрактно-математичних моделей, що розкривають сутність процесів дійсності); аксіоматизація (побудова теорій на основі аксіом — тверджень, істинність яких не потребує доказу); гіпотетично-дедуктивний метод (створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, із яких виводяться твердження про емпіричні факти).

Нерідко методи пізнання поділяють на загальні (такі, що застосовуються не тільки в науці, а й в інших сферах людської життєдіяльності), загальнонаукові (використовуються в усіх сферах науки) і конкретно-наукові (специфічні методи, придатні для окремих розділів науки та наукових дисциплін).

На теоретичному рівні пізнання використовуються різні форми умовиводів. Умовивід — це форма мислення, в якій з одного чи декількох істинних суджень на основі певних правил виводу виводять нове судження. Структура кожного умовиводу включає засновки, висновок і логічний зв’язок між засновками та висновком. Умовивід буде правильним тоді і тільки тоді, коли в ньому виконуються основні закони логіки (тотожності, несуперечності, виключеного третього, закон достатньої підстави). Логічним висновком з даних засновків є таке речення, яке не може бути хибним, коли ці засновки істинні. Умовиводи поділяються на дедуктивні, індуктивні та традуктивні (умовиводи за аналогією). Вони можуть бути необхідними та ймовірними (правдоподібними).

Дедуктивний умовивід — це умовивід, в якому висновок обов’язково зроблений із засновків, які виражають знання достатньо великого ступеня загальності і які самі є знанням меншого ступеня загальності.

Індуктивні умовиводи — це опосередковані умовиводи, в котрих з одиничних суджень-засновків виводять часткове або й загальне судження-висновок. У гносеології індукцією називають метод наукового пізнання, який полягає в дослідженні процесу пізнання від одиничного до часткового або загального. Існують повна і неповна індукції. Неповна індукція в свою чергу поділяється на наукову і популярну.

64. Наука, її сутність, структура та функції

Наука — це сфера людської діяльності, основною функцією якої є продукування і систематизація істинних знань про світ. Наука — це і продуктивна сила, і соціальний інститут, і діяльність з метою одержання нових знань, і результат цієї діяльності, — тобто сума (а точніше — система) одержаних теоретичних знань, що становлять собою у своїй сукупності мислену (ідеальну) картину світу.

Основне завдання науки полягає в узагальненні та систематизації знань окремих учених і наукових колективів. Безпосередньою метою науки є опис, пояснення й передбачення процесів і явищ дійсності, що становлять собою предмет її вивчення на основі відкриття нею законів природи, суспільства і людського мислення.

На відміну від інших видів діяльності, в яких результат, як правило, буває наперед відомим, наукова діяльність дає приріст нового знання, і тому її результати часто є непередбаченими. Саме тому науку розглядають як силу, що революціонізує інші види діяльності людини.

Істотною ознакою наукового пізнання є його системність, яка ґрунтується на відповідних засадах. Кожна наука перебувала на стадії її формування. Критерієм формування будь-якої науки є такий: визначення предмета дослідження, продукування понять, що відповідають її предметові, встановлення фундаментальних законів, які діють у відповідній сфері створення теорії, здатної пояснити відповідну множину фактів.

Наука ґрунтується на фактах. Під фактом розуміють все те, що існує чи існувало в минулому. Нагромаджені наукою факти потребують пояснення, з'ясування їх причин, зв'язків, сутності.

Важливим етапом наукового осмислення фактів є гіпотеза, яка надає пошукам розв'язання відповідної проблеми осмисленого цілеспрямованого характеру. Нерідко при розв'язанні будь-якої проблеми формулюються дві чи більше конкуруючих гіпотез. Витримавши конкуренцію з іншими гіпотезами, припущення за умови його перевірки і підтвердження перетворюється в наукову гіпотезу.

65. Роль науки у прогнозуванні й вирішенні глобальних проблем сучасності

Наукове пізнання суттєво відрізняється від буденного, від віри, від естетичної форми свідомості тощо. Історично наука виникає із неспеціалізованого знання. Щоб осмислити поняття науки, важливо виявити її істотні ознаки. Наукове знання передбачає не лише констатацію фактів та їх опис, але й пояснення фактів, осмислення їх у системі відповідних понять. Буденне пізнання лише констатує і то, як правило, поверхово, як протікає та чи інша подія. А наукове пізнання відповідає на питання не тільки як, а й чому воно протікає саме таким чином. Сутність наукового пізнання полягає в обґрунтованому узагальненні фактів, у тому, щоб за випадковим виявити необхідне, закономірне, за одиничним — загальне. А завдяки цьому здійснюється передбачення майбутнього і свідоме його формування.

Усі типи наукових революцій мають певні передумови: формування нової ідеї, визнання нової наукової ідеї спілкою вчених; наявність умов, що дозволяють включити нову ідею до системи знання, що склалося (у термінах наукової мови, що склалася та ін.); спадкоємність нових і традиційних наукових методів. При аналізі передумов наукових революцій не обмежуються логіко-методологічною сферою, зведенням і перевіркою наукових теорій емпіричною практикою. На сучасному етапі велике значення надається культурологічним факторам розвитку науки. Культурологічний підхід робить акцент на онтологічній стороні науки, аналізуючи необхідну умову, форму, спосіб суспільного буття людей на певному рівні їх історичного розвитку, тобто пов'язує науку з практичною діяльністю людини. До культурологічних передумов наукових революцій належить критика існуючих авторитетів у науці, боротьба за вплив та авторитет у наукових установах; визнання у науковій спілці, за привілеї і переваги визначеним науковим напрямком; боротьба за соціальне визнання; вироблення культурних традицій, що орієнтують мислення вчених у визначеному напрямку, щоб результати науки вписувалися в культуру епохи та ін. В найбільш розробленому виді вчення про наукову революцію викладене у праці Томаса Куна «Структура наукових революцій». Томас Кун обумовлює чергування наукових революцій, що супроводжуються зміною стилів мислення, зразків постановки і розв'язання наукових завдань, періодів нормального, спокійного-тривалого розвитку науки.

66. Практика, її основні форми та функції

Практика — це матеріальна, чуттєво-предметна, цілеспрямована діяльність людини, яка має соїм змістом освоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів. Вона становить собою всезагальну основу і рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання.

Суспільна практика перебуває в органічному взаємозв'язку з пізнавальною діяльністю людини, з теорією. Вона є джерелом наукового пізнання, його рушійною силою, дає необхідний фактичний матеріал, який піддається теоретичній обробці і узагальненню. В процесі практики відбувається формування суб'єкта пізнавальної діяльності. Практика зумовлює напрям і зміст мислення суб'єкта. Саме практика обґрунтовує об'єктивність змісту знання, служить критерієм, засобом перевірки істинності пізнання (знання). Вона перебуває в діалектичному взаємозв'язку з теорію.

Поняття практики виникло лише в епоху капіталізму. До того увага філософів акцентувалася на специфіці окремих форм людської діяльності.

У Новий час необхідність практичної спрямованості філософії підкреслювалася Ф. Беконом, на думку якого, знання і діяльність єдині. Проте він, як і його сучасники, не розумів історичного характеру людської діяльності.

Німецький класичний ідеалізм визнавав людську активність, та за словами К.Маркса, ідеалізм "… не знає дійсної чуттєвої діяльності як такої".

Не розумів сутності та ролі практики і Л.Фейербах, який істинно-людською вважав лише теоретичну діяльність, а практику тлумачив як утилітарну діяльність.

Сучасна західна філософія, як правило, різко протиставляє теорію практиці, зокрема сфери теоретичного і практичного розуму.

Основною ознакою практичної діяльності людини є безпосередня чуттєва зміна предмета у процесі взаємодії людини і предмета природи. Практика є основою всіх останніх форм життєдіяльності людини. Практичне відношення до природи втілюється у виробництві, а теоретичне — в природознавстві.

Структура практики, як і всіх інших форм людської діяльності, розкривається в категоріях опредметнення і розпред-метнення. Аналізуючи основні моменти практичної діяльності, треба зазначити, що практика є цільовим відношенням людини. Моментами цього відношення є мета, засоби діяльності, предмет і продукт діяльності, сам процес діяльності. Людське відношення до предметів.природи опосередковане знаряддям, засобом праці. Засіб праці перебуває в єдності з метою людської діяльності і її предметом. У результаті діяльності мета реалізується, і виникає новий предмет, який раніше не існував і в якому опредметнені здібності людини.

Практичне відношення людини до світу має універсальний характер. Для людини оточуючий світ виступає як універсальний тому, що практика має тенденцію до універсальності, що виявляється в постійному розширенні сфери предметів, які втягуються в орбіту людської діяльності. Цей процес можливий лише тому, що сама людина є родовою, суспільною істотою, а її діяльне виявлення своїх здібностей є суспільним життям. У цьому розумінні історія суспільства збігається з освоєнням людиною предметного світу. Практика є суспільний процес зміни, перетворення матеріального світу у світ соціальної предметності, світ культури, олюднений світ.

У процесі практичної діяльності відбувається гуманізація самої людини. Саме в діяльності людина формує себе як творця предметного світу, викликає до життя свої творчі здібності.

67. Генезис поглядів на розуміння суспільства (позитивістські, марксистські, психологічні, фрейдистські, М. Вебера та ін.)

У теоретичному розумінні суспільства, його сутнісних засад існують різноманітні погляди. Одні дослідники вважають, що суспільство є узагальнюючою назвою сукупності та взаємодії значної кількості індивідів, інші — самобутньою реальністю, особливою сферою буття. Якщо суспільство є лише випадковим зібранням індивідів, то чим пояснити, запитують вони, те, що індивіди, відрізняючись між собою психічними особливостями, інтересами (волевиявлення, цілеспрямування, потреби, характер тощо), будучи наділеними всім, що породжує елементи стихійності, хаосу, співіснують у єдності. Чому суспільство не є безладдям, хаосом таких собі людей-атомів, які, на зразок броунівського руху, снують у різні боки, наштовхуючись один на одного, а постає єдністю, де існують спільність і загальний порядок? Питання ці далеко не риторичні. Філософи завжди прагнули зрозуміти специфіку соціальних явищ, з'ясувати механізми соціальної інтеграції, що забезпечують соціальний порядок, незважаючи на величезну різноманітність інтересів індивідів та соціальних груп.

Принципи кожного філософського напряму нерідко використовувалися для осягнення таємниць суспільства, розв'язання проблеми «людина—суспільство».

В епоху домінування середньовічного християнського світогляду поза конкуренцією в поглядах на суспільство був соціальний універсалізм, а філософською основою був неоплатонізм. Суспільство ототожнювалось з «тілом Христа».

Однак уже в XVII—XVIII ст. відновлюються ідеї Епікура про суспільство. Мислителі Нового часу Т. Гоббс, Дж. Локк і Ж.-Ж. Руссо знову актуалізували ідеї добровільної угоди між людьми як вихідного принципу влаштування громадського життя. Так, Локк, виводячи цивільне суспільство зі згоди його громадян, писав, що «суспільство — втілення єдиного договору, укладеного чи такого, що має бути укладеним, між індивідами, які входять у державу чи створюють її».

Т. Гоббс, вважаючи суспільство великим цілим тілом, наголошував, що це — тіло штучне, складне для подолання природної роздрібненості на окремих індивідів, «боротьби всіх проти всіх». «Я розкрив загальну схильність усього людства — вічну й невгамовну жадобу нової й нової влади, що зникає тільки зі смертю. І причина такої схильності — не завжди та, що людина сподівається на гострішу насолоду, ніж та, яка вже стала посильною; чи що вона може задовольнитися помірнішою владою: річ у тім, що вона не може вважати наявні владу й засоби для прожиття за добрі без можливості здобути ще більші», — писав Гоббс у своєму «Левіафані». Тому те, що контролює людське життя, стверджує він, є не наслідком, а причиною, психологічним механізмом життєдіяльності людської істоти. Суспільства, що постають із спільного життя цих істот, — плід їх спільної дії і взаємного реагування. А умова тривкого єднання між ними — не справедливість і чесний розподіл чи якісь моральні ідеали, а певний тип поведінки. Оскільки людська поведінка, на думку Гоббса, мотивується особистою корисливістю, то суспільство слід розглядати як засіб її задоволення. Звідси і твердження про суспільство як «штучне» утворення, як мету групових прагнень через те, що люди вважають його особисто вигідним для обміну товарами і послугами. Подібне уявлення про суспільство переважало у XVIII ст. Але вже у XIX ст. після важкого досвіду французької революції і краху раціоналістичного індивідуалізму знову відроджуються ідеї соціального універсалізму, щоправда, у складнішій інтерпретації. Ними опікувались філософи Жозеф де Местр (1753—1821), Луї де Бональд (1754—1840), пізніше Огюст Конт, який у своїй «Соціології» знову висунув окреслене ще Б. Паскалем уявлення про людство як єдину Людину.

У Великобританії над цими проблемами працював Едмунд Берк (1729—1797), який хоч і визнавав, що суспільство є наслідком певного договору, стверджував, що воно не повинно розглядатись як щось не краще за партнерську угоду в торгівлі перцем та кавою або за інший нікчемний клопіт, який постає тимчасовим інтересом, що розривається примхливою волею сторін. Його потрібно розглядати зовсім по-іншому, оскільки воно не є партнерством у тих аспектах, які підпорядковуються тільки грубо тваринному існуванню, природа якого тимчасова і тлінна. Всяка угода в конкретній державі — це тільки одне положення у великому первісному договорі вічного суспільства, де взаємопов'язуються нижчі й вищі природи, єднаються видимий і невидимий світи відповідно до незмінної домовленості, освяченої незламною клятвою, яка утримує всі природи (фізичні й моральні) в призначених їм місцях. У цьому судженні Берка простежуються відсутність чіткого розмежування між суспільством у широкому розумінні слова і державою, водночас започатковуються уявлення про суспільство як систему взаємопов'язаних відносин, що детермінується певним об'єктивним чинником. У Гегеля ним є Світовий Дух, Абсолют, у Маркса — спосіб виробництва матеріальних благ, який визначає всі аспекти людської життєдіяльності.

На підставі аналізу різних підходів до соціального, суспільного, а отже, і суспільства як з боку прибічників соціального універсалізму, так і соціального атомізму, можна стверджувати про двоаспектність сучасного тлумачення суспільства. З одного боку, це суспільство постає як система зв'язків і стосунків, у якій і завдяки якій люди, взаємодіючи між собою і природою, здійснюють свою життєдіяльність. У такій інтерпретації поняття «суспільство» означає не просту сукупність індивідів, що проживають спільно, а систему зв'язків і стосунків, у які вступають індивіди, виявляючи свою сутність. А з іншого боку, суспільство — це особлива форма інтеграції життєдіяльності індивідів у цілісність як реальність, що може успішно функціонувати тільки завдяки участі духовної енергії кожного індивіда. Тобто суспільство є певною єдністю і спільністю, яка виявляє себе в об'єднаності, спільності, упорядкованості життя й функціонує як єдине конкретне ціле. Людське життя в усіх його сферах, починаючи від сім'ї і закінчуючи найвищими духовними цінностями (мистецтвом, релігією, наукою), має форму суспільного життя, спільного буття і співдружності. Воно — необхідний та іманентний вияв найглибшої онтологічної всеєдності, яка є основою людського буття. Людина живе в суспільстві не тому, що такий спосіб буття є для неї найзручнішим, а тому, що це відповідає її єству як суспільної істоти. Тому суспільство є дійсною, цілісною реальністю, а не похідним, що об'єднує окремих індивідів. Більше того, воно — єдина реальність, в якій конкретно дана людина.

Однак єдність суспільства не є однорідною єдністю, а скоріше єдністю різнорідною в людях та їх житті. Це підтверджує проблема одвічного конфлікту між сумлінним і лінивим, талантом і сірістю, добрим і злим, а також проблеми, пов'язані з людським егоїзмом, заздрощами, жадобою, хворобливою жагою влади, жорстокістю, агресивністю тощо. Тому суспільна єдність двоаспектна: з одного боку, їй властива внутрішня онтологічна єдність «ми», що забезпечує інтуїтивне усвідомлення особою своєї причетності до суспільного буття, а з іншого — зовнішній аспект єдності, де вона поділяється навпіл, — протидія. Це значною мірою зумовлює трагізм людського існування — невідповідність між його емпіричною реальністю та онтологічною сутністю. Таке поєднання, що випливає із подвійної людської природи (біологічної та духовної), неймовірно ускладнює вивчення природи суспільного, породжує різні підходи і теорії щодо його характеристики. А з огляду на те, що суспільство як системне утворення має ще й різні рівні організації, стає зрозумілою складність цієї проблеми. Тому активно розробляється філософська методологія розуміння суспільства як складної багатофункціональної системи (Т. Адорно, Е. Блох, Ю. Габермас — Німеччина; П. Фейєрабенд — США; Ф. Хайєк — Австрія тощо). Природно, що суспільна система за таких обставин має свої підсистеми, функціонування яких і забезпечує розвиток суспільства, суспільне відтворення. Серед таких підсистем виокремлюють:

— «матеріальну», або економічну, сферу (сфера — реальний процес людської життєдіяльності) суспільного життя як сферу спеціалізованого виробництва, розподілу, обміну і споживання «речей»;

— «соціальну» — сферу виробництва і відтворення безпосереднього людського життя, або «світ соціальних груп»;

— «організаційну» (політичну) — як сферу спеціалізованого виробництва суспільних відносин та ідей;

— «духовну» — як сферу спеціалізованого духовного виробництва, інформації.

68. Співвідношення соціальної філософії з іншими суспільними науками

Наголошуючи знову і знову на надзвичайній складності суспільства як природно-історичного процесу, на його динамізмі (а про це ще буде мова у наступних лекціях), можна зробити висновок, що його пізнання не може здійснюватися засобами якоїсь однієї чи декількох наук. Суспільство як соціальна система пізнається системою суспільних наук, його пізнання вимагає комплексного підходу. Ці науки (їх називають і соціальними, останнім часом – гуманітарними) мають один об’єкт – суспільство, але їх роль у цьому пізнанні зводиться до того, що предметом дослідження є окремі сфери суспільства -–матеріальні чи духовні.

Отже, суспільствознавство є сукупністю наук про суспільство, його функціонування та розвиток. Кожна з цих наук вивчає:

– процес виникнення суспільства (такими є антропологія як наука про виникнення й розвиток людини як суспільної істоти); історія первісного суспільства, археологія, яка вивчає пам’ятки матеріальної культури минулих суспільств та інші);

– процес функціонування суспільства у відповідності з видами суспільних відносин: економічні науки (від політичної економії до економік галузей виробництва – промисловості, її галузей, сільського господарства та інших); соціально-політичні науки (політологія); юридичні науки; психологічні науки тощо.

У вивченні суспільства значна роль належить соціології як науці про закономірності виникнення і розвитку соціальних утворень, соціальних систем, форм спільності тощо. Філософія історія розглядає й оцінює історію з точки зору виявлення закономірностей історичного процесу, вивчення специфіки історичного знання, сенсу і спрямованості людської історії.

Пізнання суспільства неможливе без пізнання його історичного розвитку, тобто його історії. Історична наука займається описом історичних подій у їх взаємозв’язку і послідовності; прослідковує дії загальних закономірностей в конкретній історії різних країн та народів; розкриває власне історичні закони, які визначають своєрідність історичних подій.

Отже, кожна з суспільних наук досліджує один і той же об’єкт – суспільство, але з різних сторін, тобто кожна з них має власний предмет пізнання і свої засоби пізнання.

Специфіка ж підходу до вивчення суспільних явищ з позицій соціальної філософії виявляється у розгляді суспільних явищ з точки зору причин їх виникнення, у з’ясуванні найбільш загальних законів їх розвитку і функціонування. Якщо говорити про своєрідний “стрижень” соціальної філософії, то ним є вивчення відносин людини і суспільства у всій складності їх відтінків, тобто суспільного буття людини.

Отже, головною особливістю предмету соціальної філософії є те, що вона вивчає не ту чи іншу сторону життя суспільства, а суспільство в цілому, суспільство як цілісну систему. Соціальний філософ на основі узагальнення знань про суспільство розглядає його в цілому, добуває інтегративне знання про суспільство як систему, яка має свою історію, досягла певного рівня розвитку, функціонує у тісній взаємодії економічних, соціальних, політичних, психологічних та інших, коротко кажучи – матеріальних та духовних факторів.

Соціальна філософія є світоглядною наукою, оскільки вивчає закономірності й проблеми розвитку суспільства через визначення місця і ролі в ньому людини. До числа її ключових проблем відносяться:

– проблеми людського начала: як виникла людина? Які основні визначальні чинники її появи та існування? Природне в людині та суспільстві тощо;

– проблеми індивідного начала в суспільстві: яким чином можливе перетворення індивідного в суспільне і навпаки? Взаємодія індивідів як основний елемент соціуму;

– проблеми розвитку та функціонування законів соціальної системи;

– проблеми способів людського буття у суспільстві: діяльності, праці, виробництва;

– проблеми соціальних форм духовного, його об’єктивації та індивідуального освоєння;

– накінець, проблеми спрямованості людської історії.

Соціальна філософія, таким чином, є розділом філософії, який включає в себе вивчення якісної своєрідної суспільства, його відмінностей від природи, відношення до держави, релігії, моралі, духовної культури; його цілей, суспільних ідеалів, генези і розвитку соціальної історії, її долі і перспектив.

69. Формаційний та цивілізаційний аналіз суспільства

Цивілізація (від лат. civilis — цивільний, державний), 1) синонім культури. У марксистській літературі вживається також для позначення матеріальної культури. 2) Рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної і духовної культури (антична Ц., сучасна Ц.). 3) Ступінь суспільного розвитку, що випливає за варварством.

З погляду еволюції, виділення формацій чи цивілізацій відіграє важливу роль в осмисленні грандіозного обсягу інформації, що представляє історичний процес. Класифікація формацій і цивілізацій — це лише визначені ракурси, у яких вивчається історія розвитку людства. Зараз прийнято розрізняти цивілізації традиційні і техногенні. Природно, такий розподіл умовний, проте він має сенс, тому що несе визначену інформацію і може бути використаний як базис дослідження.

Традиційними звичайно прийнято називати ті цивілізації, де життєвий уклад орієнтований на повільні зміни в сфері виробництва, консервацією культурних традицій, відтворення часто протягом багатьох сторіч сформованих соціальних структур і способу життя. Звичаї, традиції, взаємини між людьми в таких суспільствах дуже стійкі, а особистість підлегла загальному порядку й орієнтована на його збереження. Особистість у традиційних суспільствах реалізовувалася тільки через приналежність до деякої корпорації і найчастіше жорстко закріплювалася в тієї чи іншій соціальній спільності. Людина, не включений у корпорацію, утрачав якість особистості. Підкоряючи традиціям і соціальним обставинам, він уже з народження був закріплений за визначеним місцем у кастово-становій системі, йому стояло засвоїти визначений тип професійних навичок, продовжуючи естафету традицій. У традиційних культурах ідея панування сили і влади розумілася як безпосередня влада однієї людини над іншим. У патріархальних суспільствах і азіатських деспотіях влада і панування поширювалися не тільки на підданих государя, але і здійснювалися чоловіком, главою родини над дружиною і дітьми, якими він володів так само, як чи цар імператор тілами і душами своїх підданих. Традиційні культури не знали автономії особистості і прав людини. Древній Єгипет, Китай, Індія, держава Майя, мусульманський Схід епохи середньовіччя — зразки традиційних цивілізацій. До числа традиційних суспільств прийнято відносити все суспільство Сходу. Але наскільки вони різні — ці традиційні суспільства! Як не схожа мусульманська цивілізація на індійську, китайську, а тим більше на японську. Та й кожна з них теж не являє собою єдиного цілого — як неоднорідна мусульманська цивілізація (Арабський Схід, Ірак, Туреччина, держави Середньої Азії і т.д.).

Сучасний період розвитку суспільства визначається прогресом техногенної цивілізації, що активно завойовувала собі всі нові соціальні простори. Цей тип цивілізованого розвитку сформувався в європейському регіоні, його часто називають західною цивілізацією. Але він реалізується в різних варіантах як на Заході, так і на Сході, тому використовується поняття "техногенної цивілізації", оскільки її найважливішою ознакою є прискорений науково-технічний прогрес. Технічні, а потім і науково-технічні революції роблять техногенну цивілізацію надзвичайно динамічним суспільством, викликаючи часто протягом життя декількох поколінь радикальна зміна соціальних зв'язків — форм людського спілкування. Могутня експансія техногенної цивілізації на інший світ приводить до її постійного зіткнення з традиційними суспільствами. Деякі були просто поглинені техногенною цивілізацією. Інші, випробувавши на собі вплив західної технології і культури, проте, зберігали багато традиційних рис. Глибинні цінності техногенної цивілізації складалися історично. Їхніми передумовами були досягнення культури античності і європейського середньовіччя, що потім були розвиті в епоху Реформації й Освіти і визначили систему ціннісних пріоритетів техногенної культури. Людина розумілася як активну істоту, що знаходиться в діяльному відношенні до світу. Ідея перетворення світу і підпорядкування людиною природи була головної в культурі техногенної цивілізації на всіх етапах її історії, аж до нашого часу. Перетворююча діяльність розглядається тут як головне призначення людини. Причому, деятельностно активний ідеал відносини людини до природи поширюється і на сферу соціальних відносин. Ідеали техногенної цивілізації — це можливість індивіда включитися у всілякі соціальні спільності і корпорації. Людина стає суверенною особистістю тільки тому, що він не прив'язаний до тієї чи іншої конкретної соціальної структури, а може вільно будувати свої відносини з іншими людьми, вливаючи в різні соціальні спільності, а часто в різні культурні традиції. Пафос перетворення світу породжував особливе розуміння влади, сили і панування над природними і соціальними обставинами. Відносини особистості залежності перестають в умовах техногенної цивілізації домінувати (хоча можна знайти чимало ситуацій, у яких панування здійснюється як сила безпосереднього примуса однієї людини над іншим) і підкоряються новим соціальним зв'язкам. Їхня сутність визначена загальним обміном результатами діяльності, що здобувають форму товару. Влада і панування в цій системі відносин припускає володіння і присвоєння товарів (речей, людських здібностей, інформації і т.д.). Важливої складової в системі цінностей техногенної цивілізації є особлива цінність наукової раціональності, науково-технічного погляду на світ, що створює впевненість у тім, що людина здатна, контролюючи зовнішні обставини, раціонально, науково улаштувати природу і соціальне життя.

Таким чином, цивілізація — це соціокультурне утворення. Якщо культура характеризує міру розвитку людини, то цивілізація характеризує суспільні умови цього розвитку, соціальне буття культури.

Саме сьогодні проблеми і перспективи сучасної цивілізації набувають особливого сенсу, унаслідок протиріч і проблем глобального порядку, що здобувають усе більш гострий характер. Мова йде про збереження сучасної цивілізації, безумовному пріоритеті загальнолюдських інтересів, унаслідок чого соціально-політичні протиріччя у світі мають свою межу: вони не повинні руйнувати механізмів життєдіяльності людства. Запобігання термоядерної війни, об'єднання зусиль у протистоянні екологічній кризі, у рішенні енергетичної, продовольчої і сировинної проблеми — усе це необхідні передумови збереження і розвитку сучасної цивілізації.

70. Основні функції соціальної філософії

Структура соціальної філософії значною мірою визначається функціями, які вона виконує. До таких функцій належать методологічна, світоглядна, пізнавальна та інтегративна. Для того щоб виступати як методологія, соціальна філософія має здійснювати пізнання того рівня суспільного життя, який дає змогу визначати основи будь-якого наукового соціального дослідження. Таке пізнання розкриває необхідні умови суспільного життя, які мусить враховувати не лише наука, а й людина. Слід пам'ятати, що теоретичний рівень соціального знання є лише його складовою, і соціальна філософія визначає пріоритети для використання соціальних знань, у тому числі й теоретичних, будь-якою людиною. У цьому й полягає світоглядна функція соціальної філософії. Таким чином, соціальна філософія не лише сприяє досягненню інтеграції наук та суспільних поглядів окремих людей, а й створює (зокрема й через вищезгадану інтеграцію наук і світоглядів) підстави для інтеграції суспільства в цілому. Інтегративна функція представляє соціальну філософію як чинник суспільного життя. Як бачимо, ці функції соціальна філософія виконує на базі одних і тих самих знань. Отже, філософія не складається з окремих структурних компонентів, вона лише модифікує ці знання для різних функціональних потреб.

71. Сутність глобальних екологічних проблем сучасності

Причини виникнення глобальних проблем різноманітні. Їх можна поділити на три групи:

1) причини природного і демографічного характеру;

2) негативні наслідки господарської діяльності людей;

3) побічні наслідки розвитку науки і техніки.

Існують певні ознаки, що дають змогу визначити проблему глобальною. А саме:

1) вони мають загальносвітовий характер, тобто стосуються інтересів значної кількості або ж усіх держав світу;

2) невирішення їх викликає загрозу людству, погіршення умов життя людей та розвитку продуктивних сил;

3) вони потребують невідкладних та рішучих дій на основі колективних і скоординованих зусиль світового співтовариства.

Відповідно до перелічених ознак глобальні проблеми поділяються на три сфери дії. До першої належать проблеми, що виникають у сфері взаємодії суспільства з природою. Зокрема, надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством; збереження довкілля; освоєння ресурсів Світового океану, дослідження космічного простору тощо. У розв'язанні цих проблем людству слід пам'ятати: Земля — це не те, що ми успадкували від батьків, а те, що взяли в позичку у своїх дітей. Загальний економічний закон зростання потреб та й зростання чисельності самого людства вимагають все більше і більше відновлюваних та невідновлюваних природних ресурсів. Отже, загострюється суперечність між потребами людства та можливостями природи задовольнити їх на даному рівні розвитку продуктивних сил цивілізації.

72. Матеріальне буття людини та суспільства

Спосіб життя — це система всієї сукупної життєдіяльності людей у певних суспільних умовах. Характер способу життя визначається всією системою діяльності та спілкування людей, усіма соціальними умовами: продуктивними силами, суспільними відносинами, знаннями, системою норм і цінностей, традиціями. У ньому найповніше виражається якість життя суспільного індивіда, спосіб активного привласнення ним суспільних умов життя і створення свого світу. Це спосіб виявлення соціального в індивідуальному — єдиній і незаперечній основі всіх соціальних процесів, форм буття. Спосіб виявлення його суті. На це орієнтується принцип індивідуальності — важливіший методологічний принцип аналізу суспільства як системи.

Отже, суспільство — це не якась існуюча поза людиною система, а повнокровний спосіб життя, в якому особистість реалізує свої можливості. Спосіб життя — це категорія соціальної філософії, що виражає спосіб існування людини. У способі життя, як у індивідуальному, виявляються не лише загальні і особливі умови суспільства, але й історично визначена суть людини. Підводячи підсумок аналізу суспільства як системи, підкреслимо: суспільство, по-перше, — система всіх суспільних зв'язків і відносин. По-друге, суспільство — така система зв'язків і відносин, за допомогою якої люди здійснюють свою життєдіяльність і своє відтворення. Немає інших умов і засобів забезпечення людського життя, крім суспільства. По-третє, суспільство становить відносно незалежно від людей цілісне утворення, як суб'єкт соціальної діяльності.

73. Суспільне виробництво, його сутність і структура

Вищою формою прояву людських потреб і метою будь-якого суспільства є удосконалення способу виробництва матеріальних благ, розвиток продуктивних сил, які складають його зміст. Продуктивні сили і виробничі відносини у своїй нерозривній єдності утворюють спосіб виробництва. Це — сукупність прийомів і методів, за допомогою яких люди виробляють, створюють матеріальні блага й послуги (їжу, одяг, житло, засоби зв'язку тощо) для задоволення особистих і суспільних потреб. У процесі свого життя людина постійно споживає вироблені матеріальні цінності. Безперервність споживання об'єктивно потребує безперервного виробництва: оскільки суспільство не може перестати споживати, воно не може перестати й виробляти матеріальні блага. Звідси випливає, що без створення і розвитку матеріального виробництва життя суспільства неможливе.

Процес суспільного виробництва характеризує взаємодію людини з природою. Працюючи, людина змінює речовини природи і пристосовує їх для задоволення своїх потреб. З цієї точки зору, ставлення людей до природи в процесі виробництва визначається продуктивними силами. Одночасно в процесі виробництва люди вступають між собою в певні суспільні зв'язки й відносини, які називаються виробничими або економічними. Отже, суспільне виробництво має дві сторони: продуктивні сили й виробничі відносини, і процес суспільного виробництва відбувається в результаті їх взаємодії.

Продуктивні сили поєднують у собі речовий елемент (засоби виробництва) і особистий (робоча сила, самі виробники). В процесі взаємодії цих елементів і відбувається процес виробництва матеріальних благ та послуг.

До засобів виробництва відносяться предмети праці і знаряддя праці. Залежно від характеру виробництва предметом праці може бути земля, корисні копалини, різні матеріали, рослинний і тваринний світ тощо. Це все те, з чого людина виробляє необхідні для свого життя матеріальні блага. Знаряддями праці служать людині створені нею предмети, включаючи найскладніші й найдосконаліші машини і механізми, з метою перетворюючого впливу на природу, виходячи зі своїх потреб та інтересів. Це те, чим, за допомогою чого люди виробляють матеріальні цінності. Для матеріального виробництва необхідні також відповідні приміщення, транспорт, засоби передачі інформації тощо. Разом зі знаряддями праці вони утворюють засоби праці.

Таким чином, у процесі виробництва задіяні як жива праця — застосування робочої сили, — так і уречевлена, втілена у знаряддях праці, а також у тих її предметах, у які людина попередньо вклала свою живу працю — метали, синтетичні матеріали з наперед заданими властивостями, сільськогосподарська сировина тощо.

74. Сутність науково-технічної революції, її наслідки

Науково-технічна революція змінює стосунки людини з природою, створює нові умови її існування, помітно впливає на спосіб її життя і праці. Використовуючи сучасні засоби виробництва, людство впливає на природу в планетарному масштабі. Різке збільшення масштабів такого впливу загострило проблему передбачення наслідків людської діяльності. Екологічне прогнозування стало необхідною умовою оптимізації процесу взаємодії суспільства і природи. Тому важливо мати еколого-економічну оцінку науково-технічного прогресу. Ця суперечливість пов'язана з нерівномірністю розвитку різних галузей виробництва, науки і техніки. Подальше вдосконалення техніки має здійснюватись із врахуванням її негативного впливу на стан природного середовища. В умовах структурної перебудови економіки, заміни застарілої техніки і технології новими відкриваються широкі можливості для помітного зменшення негативного впливу виробничої діяльності на природу.

Науково-технічна революція — докорінний переворот у продуктивних силах суспільства: науці, техніці, людині. Революція в науці (в тому числі в природознавстві, технічних та суспільно-гуманітарних) полягає в тому, що наука стала безпосередньою продуктивною силою. Революція у техніці полягає у переході від механізації виробництва до автоматизації, комп'ютеризації та інформатизації. Техніка та наука сплелися у таку нову єдність, цілісність, в якій техніка дедалі більше опосередковується логічно, а логіка — технологічно. Техніка набуває наукового характеру і стає базою розвитку науки. У такому сплетінні докорінно змінюється людина як головна продуктивна сила, стає науково-мислячим організатором і керуючим виробничими процесами. Внаслідок науково-технічної революції в продуктивних силах сталася революція у всьому суспільному виробництві: з простого процесу праці виробництво стає технологією застосування науки.

75. Соціальна сфера життя суспільства. Поняття соціальної структури та спільноти

Соціальна сфера — це складна система зв'язків між різними елементами суспільства — етнічними, класовими, іншими спільностями людей. В основі цієї сфери завжди лежить соціальна структура суспільства, яка залежить від панівного способу виробництва матеріальних благ і ним визначається.

Соціальна структура- це спосіб закономірних зв'язків між елементами суспільства на певному етапі його розвитку. Такими елементами є групи людей, які розрізняються економічними, професійними, національними та іншими ознаками. Найпоширенішими є теорії класової структури і соціальної стратифікації.

Соціально-класовий підхід до аналізу суспільства, поділеного на класи, є одним з корінних методологічних принципів марксизму. Поділ суспільства на класи — це результат розвитку його продуктивних сил. Його глибинною причиною був поділ праці в суспільстві. На завершальному етапі первісного суспільства виділилися в окремі галузі землеробство і скотарство, потім реміснича праця відокремилася від сільськогосподарської, розумова — від фізичної. Все це зумовило зростання продуктивності праці й появу додаткового продукту як економічної основи приватної власності, яка прийшла на зміну суспільній формі. Зауважимо, шо приватна власність виникла поетапно: спочатку вона поширилася на результат, продукт праці, потім — на засоби виробництва, а ще пізніше — на самих виробників. У результаті цього в суспільстві з'являються

соціальні групи, які займають неоднакове місце у виробництві, виникають класи. З'являється нерівність, суспільство починає ділитися на багатих і бідних.

Утворення класів відбувалося двома шляхами. Перший із них — виділення всередині общини родоплемінної верхівки, знаті; другий —повернення у рабство спочатку чужоплемінників, а потім і одноплемінників, які опинилися в борговій кабалі.

Класи — це великі групи людей, які відрізняються: різним місцем в історично визначеній системі суспіль ного виробництва. Це означає, що рабовласницький спосіб зумовлює поділ суспільства на рабовласників і рабів, феодальний — на феодалів і кріпаків, капіталістичний — на капіталістів і пролетарів. їх місце в суспільстві визначається тим, що одні виробляють матеріальні цінності, а інші їх привласнюють; різним, навіть протилежним їх відношенням до засобів виробництва. У всіх антагоністичних суспільствах одні класи мають їх у власності, володіють ними, а інші — лише користуються ними в процесі виробництва. Завдяки цьому одні класи виступають як експлуататори, інші — як експлуатовані. Відношення до засобів виробництва є головною ознакою класів, яка визначає всі інші їх ознаки; різною роллю в організації суспільної праці — одні є без посередніми виробниками, а інші організовують виробництво й управляють ним. Панівні класи зосереджують у своїх руках управління виробництвом, ведення державних справ, як правило, перетворюють розумову працю у свою монополію. В наш час на службі у них перебуває великий загін учених, інженерно-технічних працівників і службовців; різними джерелами, способами одержання й розмірами певної частки суспільного доходу. Одні отримують його за рахунок власної праці, інші — за рахунок експлуатації чужої праці.

Поділ суспільства на страти (прошарки, верстви) може відбуватися на основі однієї чи кількох ознак — економічних, національних, расових, професійних, психологічних тощо. Відповідно до цього розрізняють «одновимірну стратифікацію» — на основі якоїсь однієї ознаки — і «багатовимірну стратифікацію» — на основі сукупності ознак: освіта, психологія, зайнятість, прибутки, побутові умови та ін.

Суспільні відносини між різними соціальними групами і, відповідно, політика, яка відображає корінні інтереси цих груп, випливають з їх місця в економічному житті суспільства. Політика є надбудовою над економічним базисом. У ній найбільш повно й глибоко відображаються корінні економічні інтереси різних соціальних груп і передусім класів. Тому вона є концентрованим вираженням економіки, її узагальненням і завершенням. Політика здійснює великий вплив на економіку і всі інші сфери суспільного життя. Яскравим доказом цього є соціально-політичні процеси, які відбуваються на сучасному етапі становлення української державності.

76. Нації та національні відносини

Нація — це найбільш розвинута етнічна спільність, в порівнянні з родом, племенем, народністю. Вона формується протягом тривалого історичного періоду в результаті поєднання, "змішування " представників різних племен та народностей, і як правило, появи у них спільних економічних зв'язків, території, мови, культури. Під національними відносинами розуміють відносини між суб'єктами етнонаціонального розвитку — націями, народностями, національними групами та їхніми державними утвореннями. У системі національних відносин політичні аспекти є ключовими, визначальними. Це зумовлено передовсім: — значенням держави як важливого чинника формування й розвитку нації; — внутрішнім зв'язком національних і класових проблем. Нація та держава виступають як одноціла та найвища в її ідейній і реальній вартості мета, що означається поняттям державної нації. Для націоналізму держава не є відірваною від життя і людей самоціллю. Натомість вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націоналізм підпорядковує всі інші цілі та інтереси: класові, партійні, групові й особисті. Оскільки політика — це діяльність у сфері відносин між великими соціальними групами, то, по суті, всі аспекти взаємовідносин націй, народностей і етнічних груп носять політичний характер. Вихід етнонаціональностей на політичну арену призводить до ускладнення політичної ситуації, виявом чого є зростання напруженості в її стосунках, зокрема в стосунках між етнонаціональною більшістю та етнонаціональною меншістю. За таких умов головним завданням етнонаціональної політики є пошук шляхів гармонізації міжетнонаціональних відносин, налагодження і поглиблення всебічних зв'язків — основи співробітництва, збереження миру і злагоди в суспільстві.

77. Сім'я як мікросоціальна спільнота

Сім'я як мікросоціальна група — соціально-біологічна спільнота, що існує на основі шлюбних зв'язків, кровної спорідненості або всиновлення, яка регулює стосунки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми й відповідає за виконання притаманних їй різноманітних функцій.

Як спільнота сім'я така ж давня, як і сама людина. Вона пройшла довгий шлях історичного розвитку, в процесі якого видозмінювались внутрішні стосунки в ній, набуваючи різноманітного ціннісного впливу. Через відсутність безпосередніх доказів генезису сім'ї, особливо її онтологічних засад, цей процес є дуже складним для вивчення. Тому більшість суджень про витоки сім'ї є здебільшого здогадом, який лише певною мірою відображає реальні події. Більшість дослідників вважає, що сім'я як історичне явище в своєму розвитку пройшла кілька етапів, форм. Їй передував період проміскуїтету (лат. promiscuns — змішаний, спільний) -— стадія нічим не обмежених статевих зносин у первісному суспільстві (полігамія), яку інколи ще називають «стадією зоологічного індивідуалізму».

Первинною формою сім'ї вважають кровноспоріднену (кровнородинну), яка складалась із кровних родичів — батьків і дітей, між якими були заборонені статеві зв'язки. Такі табу давали змогу уникати кровозмішання, сприяли народженню здорового і повноцінного потомства, що було запорукою збереження людського роду.

Наступним етапом сім'ї була групова сім'я в ендогамному (між особами однієї суспільної групи) і екзогамному (шлюб у межах однієї родової групи був заборонений) варіантах, де заборонялись статеві стосунки не тільки між батьками і дітьми, але й між братами і сестрами. Як і в кровноспорідненій, у груповій сім'ї родовід визначався материнською лінією.

Подальший її розвиток репрезентує парна сім'я, де вже конкретно визначені чоловік і жінка об'єднувались на більш-менш тривалий період їх життя. Родовід продовжувався по материнській лінії. Цей тип сім'ї був ще нетривким, оскільки кожен з її основних членів міг продовжувати жити у своїй родинній групі. Тому правильніше буде визначити цей тип сім'ї як дислокальна парна сім'я, в якій уже була відчутною зростаюча роль чоловіка як основного здобувача їжі.

Матеріальна перевага чоловіка, його майнова влада, право власності сприяли появі патріархальної сім'ї. Це була перша історична форма моногамної сім'ї (моногамія — одношлюбність), хоч моногамія стосувалась лише жінки, яка згідно з тогочасним правом була повністю підпорядкована волі чоловіка, стаючи насамперед знаряддям дітонародження.

Основними суспільними функціями сім'ї є:

— репродуктивна (дітонародження), пов'язана з відтворенням собі подібних, тобто населення країни;

— виховна, пов'язана із батьківською й материнською любов'ю, через яку дитина набуває суспільно значущих якостей особи;

— господарсько-побутова (економічна), пов'язана із забезпеченням матеріального добробуту сім'ї;

— рекреативна (лат. recreo — відновлюю, підбадьорюю), що полягає у забезпеченні відтворення фізично-психічних, духовних сил людини.

78. Духовна сфера життя суспільства

Духовна сфера суспільства підноситься над його соціаль-но-політичним життям. Вона найбільш віддалена від економічної основи і зазнає її впливу у дуже опосередкованому вигляді. Ближчий зв'язок духовної сфери з політичними явищами й процесами, але й тут немає прямої, однозначної відповідності. Духовне життя суспільства значною мірою має відносну самостійність, у ньому виразно проявляється активний, творчий потенціал свідомості, духу взагалі й суспільної свідомості зокрема.

До духовної сфери відносяться створення й використання, споживання, функціонування ідеальних цінностей: знань (зокрема наукових); типів світогляду; філософського і релігійного мислення, творів мистецтва, етичних норм, принципів, ідеалів, їх відображення в свідомості й поведінці людей, цілих верств населення; освіти і виховання.

Коли розглядають духовне життя суспільства не в загально-історичному плані, а з точки зору того, які його зміст і стан, особливості, які процеси в ньому відбуваються вданий період, то вживають поняття суспільної свідомості. Суспільна свідомість не зводиться до сукупності свідомостей багатьох окремих людей, а включає ті риси, які є спільними і характерними для людей певних соціальних груп або певного конкретного суспільства. Ці риси формуються під впливом умов життя і діяльності, в результаті взаємодії, взаємного спілкування людей, які належать до даного суспільства або групи, під впливом соціальних інформаційних процесів, роль яких особливо велика в наш час; недарма засоби масової інформації умовно називають «четвертою владою»(крім законодавчої, виконавчої та судової).

79. Поняття політичної сфери життя суспільства

У змістовому відношенні політична система включає в себе різнопорядкові елементи, об'єднані між собою однією, спільною основою — сферою політичного життя. Основними її структурними елементами є політичні відносини, політична влада, політична діяльність, політична організація суспільства, політична свідомість, політична культура і т.п.

Неважко побачити, наскільки складною є політична система за своєю структурою. До того ж зауважимо: чим вищого рівня досягло суспільство у своєму розвиткові, тим складнішою за своєю структурою і змістом є його політична система. Це — закон, який поширюється на будь-яку систему.

Звернемо увагу ще й на те, що політична система, її зміст, характер розвитку і спрямованість завжди детерміновані рядом факторів. Найважливішими серед них є політичний інтерес, політична цілеспрямованість, об'єкт і суб'єкт політики.

80. Політика й політичні відносини у суспільстві

Політична влада складає суть політики і політичної боротьби. Без влади немає політики, як і без політики не буває влади. Навколо останньої формується цілісна політична система суспільства.

За формами виявлення політична влада може бути державною, партійною владою громадських організацій та ін. Найсуттєвішим у політиці завжди є державна влада. Не випадково останню нерідко ототожнюють з політичною владою взагалі. Однак це не повинно служити підставою для ігнорування або недооцінки інших (хоча б названих) форм політичної влади. Кожна з них має свою специфіку. Всі вони переплітаються між собою, але не зводяться одна до одної.

Влада проявляється через панування, керівництво, управління, організацію і контроль. Панування передбачає абсолютне або відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншими. Керівництво означає здатність владних структур здійснювати свою волю шляхом впливу в різних формах (прямих і непрямих) на соціальні групи, якими керують. Керування може грунтуватися тільки на авторитеті, довірі, при мінімальному застосуванні примусу.

Влада — це взаємодія між суб'єктом і об'єктом. Суб'єктом влади є той, хто її здійснює. Це держава, політичні партії, певні громадські організації, індивіди, які наділені владними функціями. Об'єктом влади є ті соціальні спільності, на які спрямовується діяльність суб'єкта. Це народ, нації, класи та інші соціальні групи, професійні, виробничі колективи, а також окремі люди.

Розподіл на суб'єкт і об'єкт влади має відносний характер, його не можна абсолютизувати. На певних етапах розвитку суспільства об'єкт влади (народ, класи, нації) може виступати активним суб'єктом політики, її творцем.

До основних функцій політичної влади належать передусім формування політичної системи, організація і регулювання політичного життя, відносин у суспільстві.

Політична влада здійснюється в різних формах, наприклад, у демократичній, деспотичній, авторитарній, тоталітарній тощо. У демократичній правовій державі влада має належати народові, народ є єдиним її носієм. Влада народу (народовладдя) повинна здійснюватися на основі конституції безпосередньо (референдум) і через систему обраних демократичним шляхом органів (наприклад, Верховна Рада, органи місцевого самоврядування тощо).

Одним з основних засобів здійснення політичної влади є державна, яка реалізується за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу й судову. У демократичному правовому суспільстві жодна людина — нерідко її називають гілкою — не може претендувати на монопольне право здійснення державної влади.

Політика і держава — явища, які мають історичний характер. Вони виникли на певному етапі розвитку суспільства. Первісне суспільство було соціально однорідним, у ньому був відсутній спеціальний апарат управління, здійснювалося общинне самоврядування. В первісному суспільстві соціальні відносини регулювалися силою звички, звичаями і традиціями, якими закріплювався багатовіковий досвід спільного життя і сумісної праці. На цьому етапі розвитку суспільства єдиним регулятором суспільних відносин були первісна мораль, звичаї, традиції, інші форми поведінки людей, які історично напрацьовувались усім родоплемінним загалом. Але з розвитком виробництва, продуктивних сил, на основі якого зросла продуктивність праці, люди у створенні матеріальних благ перейшли межу їх мінімуму, з'явився додатковий продукт як об'єктивна основа приватної власності і передумова соціального розшарування суспільства.

81. Політична система та політична організація суспільства

Розподіл на суб'єкт і об'єкт влади має відносний характер, його не можна абсолютизувати. На певних етапах розвитку суспільства об'єкт влади (народ, класи, нації) може виступати активним суб'єктом політики, її творцем.

До основних функцій політичної влади належать передусім формування політичної системи, організація і регулювання політичного життя, відносин у суспільстві.

Політична влада здійснюється в різних формах, наприклад, у демократичній, деспотичній, авторитарній, тоталітарній тощо. У демократичній правовій державі влада має належати народові, народ є єдиним її носієм. Влада народу (народовладдя) повинна здійснюватися на основі конституції безпосередньо (референдум) і через систему обраних демократичним шляхом органів (наприклад, Верховна Рада, органи місцевого самоврядування тощо).

Одним з основних засобів здійснення політичної влади є державна, яка реалізується за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу й судову. У демократичному правовому суспільстві жодна людина — нерідко її називають гілкою — не може претендувати на монопольне право здійснення державної влади.

Політика і держава — явища, які мають історичний характер. Вони виникли на певному етапі розвитку суспільства. Первісне суспільство було соціально однорідним, у ньому був відсутній спеціальний апарат управління, здійснювалося общинне самоврядування. В первісному суспільстві соціальні відносини регулювалися силою звички, звичаями і традиціями, якими закріплювався багатовіковий досвід спільного життя і сумісної праці. На цьому етапі розвитку суспільства єдиним регулятором суспільних відносин були первісна мораль, звичаї, традиції, інші форми поведінки людей, які історично напрацьовувались усім родоплемінним загалом. Але з розвитком виробництва, продуктивних сил, на основі якого зросла продуктивність праці, люди у створенні матеріальних благ перейшли межу їх мінімуму, з'явився додатковий продукт як об'єктивна основа приватної власності і передумова соціального розшарування суспільства.

82. Держава: ознаки, сутність, форми та функції

Держава як орган політичної влади й управління пройшла тривалий шлях свого розвитку. Відомі такі її історичні типи, як рабовласницький, феодальний, буржуазний. У XX столітті вряді країн функціонувала соціалістична держава. Незважаючи на її приреченість в деяких країнах, треба визнати, що вона виражала назрілу потребу в перебудові суспільства на началах соціалістичної справедливості. Держава соціально-демократичної орієнтації має забезпечувати розвиток цих начал, гармонізацію соціальних відносин, гарантувати права і свободи кожній людині.

Кожна держава виконує цілий ряд функцій — внутрішніх і зовнішніх. Основними серед них є внутрішні. Зовнішні функції закономірно випливають із внутрішніх і є їх продовженням. Вони також істотно впливають на структуру і зміст внутрішніх функцій.

Основними функціями держави соціально-демократичної орієнтації є:

а) внутрішні:

господарсько-організаторська та господарсько-стимулююча — створення умов для розвитку виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності на засоби виробництва;

гуманістична — забезпечення, охорона і захист основних прав людини;

соціальна — охорона і відновлення здоров'я, соціальне забезпечення громадян;

екологічна — охорона, збереження і відновлення природного середовища;

культурно-виховна — освіта, виховання, підтримка і розвиток культури;

науково-організаторська — організація і стимулюваннянаукових досліджень; створення демократичних умов, інститутівдля виявлення і врахування інтересів різних соціальних груп суспільства;

національно-забезпечувальна — створення умов для збереження й розвитку національної самобутності народів, які проживають на території держави;

охорона — охорона і захист державно-конституційноголаду, законності та правопорядку;

б) зовнішні функції:

забезпечення обороноздатності країни та її захист від зовнішнього нападу; здійснення зовнішньої політики, міжнародного співробітництва у різних сферах суспільного життя;захист інтересів держави та її громадян у взаєминах з іншими державами; участь у вирішенні глобальних господарських і наукових проблем — екологічної, енергетичної, освоєння світового океану, космосу тощо.

Держави відрізняються за формою правління, устрою і політичного режиму.

Форма правління — це система вищих органів державної влади, спосіб їх утворення, порядок здійснення ними державної влади. Історично склалися дві основні форми правління:

а) монархія, де вища державна влада здійснюється однією особою і передається у спадок. У межах монархічної форми правління виділяються: абсолютна монархія — всевладдя глави держави. В сучасному світі вона існує, зокрема, в Саудівській Аравії, Омані; конституційна — коли глава держави наділений переважно виконавчою владою (Ірландія, Марокко, Кувейт) або фактично тільки представницькими функціями (Великобританія, Данія, Швеція тощо);

б) республіка — така форма, при якій вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, який обирається населенням (або його частиною) на певний строк.

На сучасному етапі розвитку суспільства є такі основні типи республіканського правління:

президентська республіка, де глава держави — президент — одноосібно або з наступним схваленням парламентом формує склад уряду, яким керує сам (США, Аргентина, Куба);

парламентська республіка, особливими рисами якої є насамперед те, що парламент формує уряд, здійснює контроль за його діяльністю, видає закони, затверджує державний бюджет. Уряд наділений виконавчою владою, а його голова — прем'єр-міністр — підзвітний парламентові.

У багатьох країнах західної Європи парламентська республіка формально представлена конституційною монархією (Великобританія, Швеція, Норвегія та ін.)

Існує також змішана форма республіканського правління, що має назву президентсько-парламентської (Австрія, В'єтнам, Китай, Польща, Португалія, Франція). Для неї характерне поєднання парламентського контролю за діяльністю уряду з перевагами сильної президентської влади. Однією з її особливих ознак є, як правило, подвійна відповідальність уряду — перед парламентом і президентом.

Державний устрій — це спосіб поділу території держави на певні складові і розподіл влади між державою та цими складовими.

Є два основних види такого устрою:

а) унітарна держава — це єдина, політично однорідна держава, адміністративно-територіальні одиниці якої не мають власної державної влади. У ній діє єдина конституція і єдине громадянство. Всі органи та гілки влади утворюють одну систему і керуються єдиними правовими нормами (наприклад, Великобританія, Данія, Швеція). Деякі унітарні держави (Іспанія, Україна) включають автономні утворення;

б) федеративна держава — це союз відносно самостійних державних утворень, які здійснюють самоврядування в межах розподілених між ними і союзними (федеральними) органами влади повноважень. Члени федерації мають власні законодавчі й судові органи влади, конституцію, в межах якої можуть приймати закони;

в) конфедерація — об'єднання союзних держав, що створюється для вирішення певних проблем — економічних, соціально-політичних та ін.

83. Духовне буття людини та суспільства

Духовна сторона суспільної життєдіяльності традиційно розглядалася в матеріалістичній філософії як похідна від економічного, господарського життя людей. У теоретичній конструкції марксизму-ленінізму ця позиція була догматизована, що призвело не тільки до хибної орієнтації практичного життя, а й до виникнення ряду очевидних недоречностей у розумінні співвідношення економічної та духовної сфери. Адже, якщо духовний розвиток є наслідком розвитку матеріального і лише віддзеркалює буття, впливаючи зворотно на економічне життя, то сутність людського існування полягає в останньому. В такому разі треба забезпечити безперебійне функціонування машин, вирощування високих врожаїв, виконання народногосподарських планів, і тоді людська духовність сама собою сформується і досягне належних висот. Вона, так би мовити, є неминучим наслідком добре налагодженого економічного механізму, адже буття визначає свідомість.

Проте економічні надбання в суспільстві залежать передусім від духовних якостей людини. “Розумним” машинам потрібен розумний робітник. У ризикованих ситуаціях, які повсякчас породжуються високотехнічними системами, може діяти лише відповідальна, високоморальна людина. Взагалі продуктивна праця неможлива без певного рівня освіченості, культури, порядності тощо. Саме духовна криза суспільства спричиняє деструктивні процеси в його економічних структурах. Про це досить докладно писали П. Сорокін, К. Ясперс, А. Тойнбі, інші філософи.

Отже, витоки духовності не зосереджені в самому індивіді, вони мають і зовнішній щодо нього вияв. Філософські системи по-різному уявляли ці витоки, вбачаючи їх в абсолютному дусі, що втілюється в народах (як, наприклад, вважав Гегель), чи в богові, що наділив людину духовністю (М. Бердяев, В. Соловйов), або ж розглядаючи духовність як втілення космічної енергії. Наївно думати, що можна спростувати ці пояснення, стверджуючи, що джерела духовності коріняться в економічному базисі. Значно переконливішим є уявлення, згідно з яким людина духовно збагачується з того джерела, що саме і є вищим виявом духовності й містить у собі зразки, еталони, духовні цінності.

84. Суспільна свідомість, її сутність, структура, рівні

Суспільна свідомість має свій зміст, структуру, закономірності функціонування й розвитку. За своїм змістом вона є відображенням суспільного буття людей. Але, як і свідомість взагалі, суспільна свідомість — не пасивно-дзеркальне, а активне відображення, яке виражає певне ставлення до буття, до наявної дійсності, певні соціальні потреби й інтереси. їх усвідомлення спрямовує діяльність людей на досягнення мети, зумовленої цими потребами й інтересами.

Структура суспільної свідомості представлена різними рівнями, сферами та формами (або видами).

За гносеологічним критерієм у суспільній свідомості виділяють буденний і теоретичний рівні. В буденній свідомості відображається буття людей, соціальних груп, уся сукупність суспільних відносин і процесів, в їх переломленні через повсякденний досвід. Тут ще немає проникнення в глибоку сутність наукового розуміння закономірностей соціальних процесів. На теоретичному рівні здійснюється пізнання сутності, закономірностей, тенденцій розвитку соціальних явищ, створюються узагальнені понятійні моделі, концепції. Це рівень діяльності спеціалістів — учених, дослідників.

За соціологічним критерієм розрізняють такі сфери суспільної свідомості, як суспільна психологія, ідеологія та наука. Суспільна психологія — це сукупність психічних явищ, процесів, особливостей, характеристик людей певних соціальних спільностей; це психологічний бік взаємодії, взаємовпливу людей. До суспільної психології відносяться колективні уявлення, думки й гадки, вірування, передсуди, а також колективні емоції, настрої, афекти, мрії, прагнення, типові психологічні установки, звички, традиції, риси характеру, особливості менталітету тощо.

85. Ідеологія, суспільна психологія, масова свідомість

Вивчаючи суспільну психологію, ми розглядаємо свідомість як функціонуючу, вплетену в повсякденне життя людських спільностей. Тому буденну свідомість ще називають повсякденною. Ми досліджуємо такі явища, як взаємне навіювання, наслідування, конформізм, нонконформізм, негативізм і т. п. При цьому дуже важливе значення має вивчення громадської думки, механізмів її формування, способів впливу на неї.

Свої психологічні особливості мають л юди різних соціальних груп, станів, класів, національностей, професій, вікових категорій тощо.

Іншу сферу суспільної свідомості становить ідеологія — система поглядів, ідей, учень, яка в узагальненій, теоретизованій формі виражає позиції, інтереси, прагнення певних соціальних спільностей. Ідеологія — на відміну від соціальної психології, яка формується значною мірою стихійно, — це продукт спеціальної, цілеспрямованої діяльності мислителів, політичних діячів, юристів, моралістів, мистецтвознавців, богословів, філософів і т.п. з позицій інтересів певного класу. Вона викладається у відповідних документах, трактатах, різного роду публікаціях, поширюється засобами масової інформації. Ідеологія може бути істинним або перекрученим, ілюзорним вираженням соціальних інтересів, мати прогресивний або реакційний характер, сприяти або перешкоджати розв'язанню назрілих історичних завдань.

Ідеологію треба відрізняти від науки, хоч вони можуть мати риси схожості, «точки зіткнення», а інколи й переплітатися. Для науки головне — істина, яка в своєму змісті не залежить від будь-чиїх інтересів чи прагнень.

86. Моральна й естетична свідомість

Моральна свідомість – це система поглядів, ідей, уявлень про належну поведінку, яка відповідає соціальним інтересам. В моральній свідомості суб’єкта отримує своє відображення система принципів і норм, які визначають межі вільних дій, вчинків людини у відповідності з їх моральною цінністю.

Моральна свідомість накопичує моральний досвід людства, систематизує його і створює шаблони для стереотипної поведінки, яка цілком ефективні для звичайних моральних ситуацій. Для вирішення проблемних конфліктних ситуацій моральна свідомість відпрацьовує творчі елементи – розум і моральну інтуїцію. Моральна свідомість виступає як складна програма, сформована на раціональному рівні, шляхом логічного міркування і в той же час володіє творчою властивістю до вирішення проблемних ситуацій і моральних протиріч, коли не спрацьовує розумовий шаблон і виникає потреба в пошуку нового рішення. Діалективність морального мислення особи обумовлена і її світоглядними позиціями. Тому в рішенні конфліктної ситуації моральна свідомість особи проявляє свою світоглядно-методологічну сутність.

Моральна свідомість, яка є ідеальною, включає в себе емоційно-почуттєвий і раціональний рівні відображення моральної практики. Перший проявляє себе через систему моральних почуттів і соціально-психологічних механізмів суспільної свідомості в цілому, другий – через систему раціонально сформованих понять, тверджень, кодексів поведінки. Обидва рівні об’єднують нормативно-оціночні властивості моральної свідомості.

Емоційно-чуттєвий і раціональний компоненти свідомості суб’єкта знаходяться в нерозривній єдності, але вирішальна роль в моральному житті належить, безумовно, переконанням, які формуються під впливом соціального середовища та виховання. Моральні переконання об’єднують почуття і розум, надають стійкості поведінці, твердості характеру, визначають загальну спрямованість поведінки суб’єкта.

87. Специфіка сучасного відродження релігії. Віра та духовність

Релігія є складним духовним утворенням, а тому її можна розглядати і як соціально-історичне явище, і як світоглядний чи культурний феномен, і як форму суспільної свідомості тощо. Однак це не означає, що ця відносно самостійна сфера духовного життя є неупорядкованим набором окремих елементів. Навпаки, релігія постає внутрішньо структурованим продуктом узагальнюючої діяльності духу й особливим способом тлумачення світу. В процесі свого розвитку вона диференціювалася, в ній виокремлювалися чітко означені елементи, встановлювалися відповідні зв'язки між ними. У теперішній час релігія є чіткою системою із власною складною рівновагою і взаємодією складових, власним механізмом функціонування. Ці складові характерні для всіх релігій і є основними шляхами людини до Бога. Отже, питання структурування релігії має реальне підґрунтя, оскільки такі складники відсутні, то відсутній сам феномен релігії.

Духовні традиції великих релігій акцентують на трьох якостях розуму і містять такі практики їх розвитку: практики розвитку етики, концентрації та мудрості. Етика є неодмінною умовою, бо коли людина живе неетично і цілеспрямовано шкодить іншим людям, то вона шкодить і собі, оскільки її розум починають охоплювати страх і провина. Концентрація необхідна для того, щоб втихомирити наш неспокійний розум і вивільнити його від численних клопотів, невідчепних думок, які нас часто переслідують. За допомогою мудрості осягають власні глибини і глибини навколишнього світу.

Релігія — складний, синтезуючий духовний феномен, який виражає не лише віру людини в існування надприродного Начала, Бога, що є джерелом буття всього сущого, а й є для неї засобом спілкування з ним і суттєвим чинником її духовного зростання, важливою сферою універсуму культури.

88. Діалектика матеріальної й духовної культури

Взаємовідносини культури і природи в історичному та сучасному контексті є актуальною проблемою культурології. Не випадково ще стародавні греки виділяли в навколишньому всесвіті два визначних феномени: "натура" і "культура". Античні мудреці завжди високо цінили велику матеріальну і духовну роль природи в житті людей. Так, Піфагор підкреслював унікальність природи, її божественну роль, закликав до її збереження. Він радив людям: розглядай тільки природу, сурово покарай свою дитину, винувату у вбивстві комахи, бо з цього починається людиновбивство. Не менш цікаві думки мав Геракліт: він вважав, що мислення – велика цінність, і мудрість полягає в тому, щоб говорити істину і щоб прислуховуватись до природи, діяти з нею узгоджено. Ще один грецький мудрець Демокріт підкреслював, що розуму навчає не час, а належне виховання і природа.

Між людиною і природою завжди існували тісні зв'язки. Ці зв'язки в першу чергу скріплені тим, що людина є біологічною істотою і її фізичне життя повністю підпорядковане законам природи. Людині, як і будь-якому іншому природному організму, потрібна їжа, сонячна енергія, чиста вода, повітря, захист від холоду, продовження роду. Такі потреби задовольняє природа.

Але завдяки своєму розуму, накопиченню практичного досвіду, активній творчій діяльності люди виходять в своїх зв'язках з природою за межі чисто біологічного існування, їх взаємодія з природою опосередковується штучним соціальним середовищем. На відміну від тварин і рослин, люди вступають у взаємодію з природою не тільки на основі біологічних потреб, але й на основі соціально-культурних, які задовольняються за допомогою предметів виробництва, предметів побуту, наукових знань, релігії, моралі і мистецтва, тобто за допомогою предметів культури. Взаємовідносини культури і природи склались не сьогодні, вони пройшли занадто тривалий і складний історичний шлях. Ці відносини ніколи не були легкими і простими. Вони залежали від багатьох факторів, від кліматичних умов, від світоуяви людей, їх способу життя, традицій, від рівня господарської діяльності. Впродовж людської історії співвідношення культури і природи постійно змінювались, ускладнювались, і головним фактором динаміки і змісту взаємовідношень культури, і природи була соціально-історична діяльність людей, яка постійно поглиблювала процес освоєння людиною природи.

Можливості виникнення та розвитку культури, як і самої людини, задаються природою. В наших роботах ми неодноразово наголошували, що природа не тільки дає людям природні матеріали для створення матеріальних цінностей, але значним чином впливає на характер тих чи інших видів духовної культури, скажімо, моральних норм, традицій, танців, пісень, декоративно-прикладного мистецтва. Природа впливає на розвиток релігії, філософії, науки, творів мистецтва, народного одягу, предметів побуту.

В свою чергу культура являє собою не тільки спосіб існування людини, але й засіб зв'язку людини з природою. Потрібно зауважити, що культура розробила цілу систему засобів взаємодії людини з природою. До цієї системи можна віднести міфи, мистецтво, народну творчість, народні свята, казки, ліричну поезію, навіяну природою, оповідання, байки та поговірки про тварин. До системи засобів спілкування з природою, переробки та використання її матеріалів можна віднести знаряддя праці, засоби виробництва, людське житло, транспорт та інші.

Таким чином, культура не є випадковим, надприродним явищем. Вона є важливою соціальною складовою земної природи. Подальший розвиток самої природи, всіх живих організмів і самої людини значною мірою буде залежати від гуманізації людської діяльності і поведінки в природі, від підвищення екологічної освіти людей, розвитку наукових досліджень біосоціосфери, усвідомлення людьми нашої планети високої місії культури щодо збереження, захисту та подальшого розвитку природи.

89. Соціальні функції культури

Філософія культури (культурфілософія) — термін, запроваджений німецьким романтиком Адамом Мюллером (1770—1829), — виявляє своєрідну єдність сутнісних засад культурного процесу, інваріанти соціодинамічних моделей, архетипні ситуації, закономірності повторення і перевтілення постійних складових культури. Завдяки філософському осмисленню опановуються різноманітний людський досвід, можливості залучення особи до культурного космосу.

Сутність культури можна осягнути тільки через діяльність людини. Поза людиною, її діяльністю, що здійснюється відповідно до закономірностей предмета (природи), на який вона спрямована, культура відсутня. Вона породжена тим, що людина, забезпечуючи умови свого існування, змушена постійно звертатися до навколишньої реальності в пошуках необхідної енергії, інформації, прагне віднайти сенс власного життя, вдосконалюючи при цьому себе і навколишній світ.

Людина створює світ культури і живе в ньому. Це ще раз підтверджує, що культура є надбанням людського буття. Тому з'ясувати її сутнісні засади можна лише завдяки аналізу даних антропології та історії. Культурогенез у контексті антропогенезу здебільшого розглядається як зародження матеріальної культури (знаряддя праці, предмети побуту), духовної культури (мислення, воля, мова) і культури людських відносин (суспільна воля, норми поведінки, табу).

Серед дослідників побутує думка, що сутність людини слід розглядати як таку, що принципово співвідноситься з аналізом сутності культури. Перша людина була не стільки «людиною розумною», скільки «людиною культурною». Виділившись із природи, людина (з огляду на гіпотезу її земного походження) змушена сама себе формувати («Культура — феномен самодетермінації людини» — В. Біблер) через творення культури. Тобто проблема буття культури задана буттям людини у світі речей, світі ідей і світі людей.

90. Індивідуальне, загальнолюдське, національне й інтернаціональне в культурі

Вирішення проблеми співвідношення національного і загальнолюдського в культурі залежить від конкретної філософської інтерпретації багатьох інших проблем, зокрема єдності та багатомаїття світової історії, сутності суспільного прогресу, природи національного, співвідношення змісту і форми в культурі.

У соціальній філософії існують різні трактування співвідношення національного та загальнолюдського у суспільному розвитку та культурі. З них полярними, альтернативними є концепції " лінійного " розвитку світової історії, загальнолюдського начала в культурі та концепції циклічності (культурно — історичних типів).

Уперше проблема співвідношення національного і загальнолюдського в історії та культурі була висунута у філософії історії Г.Гегеля, який створив класичну для західноєвропейського мислення XIX — XX століть концепції єдності людської історії. Через аналіз розвитку форм духовного життя та його вищої, за Гегелем, реальної "самосвідомості народу", німецький філософ не тільки показав глибоку спадкоємність між культурами різних століть і епох, але і спробував розкрити діалектику загальнолюдського у її конкретно — історичному вияві (національному).

За Гегелем, всесвітня історія — це процес спрямованого розвитку, розгортання духовності, усвідомлення свободи через культуру окремих народів. Людська історія, як драбина, кожен шабель якої є стадією прогресу загальнолюдських основ культури.

Загальнолюдське Гегель порівнює з культурою окремих народів. З цього погляду всі вони поділяються на два типи.

1. Всесвітньо — історичні, які в основах своєї життєдіяльності, культурі "містять загальний принцип", тобто роблять відчутний внесок у культуру людства, особливо духовну.

2.Народи, які позбавленні у своєму матеріальному, духовному бутті загальнолюдських засад. У кращому випадку вони — історичне тло і для розвитку людства не мають ніякого значення.

Відповідно до такої інтерпретації культури національне та загальнолюдське у ній розглядається як діалектична єдність. Сама національна культура трактується ширше і не зводяться до національно — особливого, тобто етнічної неповторності. Тому визначити співвідношення національного і загальнолюдського можна лише за допомогою поняття національної культури. Її слід вважати "процесом становлення і розкриття сутності людської цивілізації у конкретному народі (нації) упродовж усієї цієї історії", а також "сукупністю матеріальних і духовних цінностей, створених як самим народом, так і запозичених в інших народів і використовуваних народом у своєму розвитку".

Таким чином, національна культура — це поєднання загальнолюдського та етнічно неповторного ( національно — особливого )

Загальнолюдське характеризує не лише загальне в культурі різних народів, а насамперед соціальність людини та її буття. Той соціальний зміст матеріальної та духовної діяльності, культуру, яка є сутністю людини та її життєдіяльності.

Національне, як етнічно неповторне, в культурі історично мінливе. На ранніх стадіях розвитку суспільства воно домінувало, бо тоді на культуру людських спільностей (виробничу діяльність, соціальні цикли, побут, обряди, вірування, мову і т.д.) суттєвий вплив справило середовище проживання, обмежені і локальні контакти з іншими спільностями. З дальшим розвитком, особливо із становленням промислового суспільства, розширюється і посилюється матеріальна і духовна взаємодія і взаємозбагачення культур, відбувається інтеграція життя націй у єдине світове ціле. Причому не лише у сферах економіки, політики, а й у духовному житті, науці, мистецтві, інформатиці і т. д.

91. Поняття суспільного прогресу, його сутність та критерії

Сьогодні багатьма дослідниками суспільства, в першу чергу релігійного схилу, нехтується сама ідея суспільного прогресу. Це виправдано лише відносно окремих критеріїв, які, як правило, важко визначаються (щасливість, справедливість, змістовність життя, доброзичливість тощо). Але існують більш визначені і очевидні критерії: глибина і обсяг наукового знання, стан техніки, рівень матеріальної забезпеченості, вік життя людини тощо. Таким чином, більш підстав признавати, а не заперечувати суспільний прогрес.

Суспільний прогрес сприяє відхиленню застарілих моральних норм та виправленню інших. Якщо одним із зовнішніх джерел моральних норм є суспільний прогрес, то важливим є встановити, які його частини сприяють пошуку загальнозначущих моральних норм.

Співвіднесення моралі й суспільного прогресу як джерела й умови еволюції моралі дозволило виявити, як суспільний прогрес впливає на мораль. В наявності є дві тенденції розвитку моральних норм: заміна загальнозначущих норм галузевими, професійними і т. ін., з одного боку, і пошук нових загальнозначущих правил на основі сучасного пізнання сутності людини (її фізіологічних і психологічних особливостей, суспільної природи, еталонів гармонійного розвитку людини й т.ін.), – з іншого. Останнє свідчить, що суспільний прогрес супроводжується не тільки занепадом моральних норм, але також і появою нових, більш сучасних норм моралі.

92. Глобальні проблеми сучасності, їх сутність, ієрархія, пріоритети

Відповідно до перелічених ознак глобальні проблеми поділяються на три сфери дії. До першої належать проблеми, що виникають у сфері взаємодії суспільства з природою. Зокрема, надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством; збереження довкілля; освоєння ресурсів Світового океану, дослідження космічного простору тощо. У розв'язанні цих проблем людству слід пам'ятати: Земля — це не те, що ми успадкували від батьків, а те, що взяли в позичку у своїх дітей. Загальний економічний закон зростання потреб та й зростання чисельності самого людства вимагають все більше і більше відновлюваних та невідновлюваних природних ресурсів. Отже, загострюється суперечність між потребами людства та можливостями природи задовольнити їх на даному рівні розвитку продуктивних сил цивілізації.

До другої сфери належать проблеми суспільних взаємовідносин між державами різних економічних устроїв, подолання економічної відсталості багатьох країн світу, локальні, регіональні та міжнародні кризи тощо. Останнім часом серед проблем даної сфери на перший план вийшли проблеми, пов'язані з регіональними конфліктами. Слід зазначити, що за останній час окреслились певні відцентрові тенденції в багатьох країнах світу. Мова йде не лише про розвал СРСР, колишніх Югославії та Чехословаччини. Подібні процеси відбуваються в Італії (суперечність між багатою промисловою північчю країни і бідним сільськогосподарським півднем), Канаді (англомовна і франкомовна частини країни) тощо. Соціологи говорять про світову тенденцію суверенізації. В цьому розумінні особливо показовим є приклад Канади. Адже в багатьох випадках дану тенденцію пов'язують із кризами, зубожінням та перенаселенням. Канада ж сьогодні — це країна, що має один з найвищих у світі показників щодо рівня та якості життя.

Слід зазначити неоднозначність процесів світової глобалізації, змістом яких є втілення в усіх країнах незначної кількості єдиних системоутворювальних цивілізаційних чинників. Проте відомо, що одним з найуніверсальніших законів світобуття є зростання значущості індивідуальності та різноманітності елементів будь-якої системи, в тому числі й соціальної. Без цієї важливої умови система втрачає здатність до адаптації та розвитку. Як справедливо зазначають В. Кузьменко та О. Романчук, якщо у системі починають переважати процеси одноманітності, а тим більше якщо це супроводжується збільшенням розмірів системи, то вона швидко деградує, перетворюючись на ретросистему.

Крім того, глобалізація вкрай загострює проблему захисту національних інтересів, їхнього співвідношення з інтересами інших держав, світової спільноти загалом, потребами транснаціональних корпорацій. Можна згадати хоча б проблему лазерних дисків, яка для України з суто комерційної перетворилася на політичну та міжнародну.

Зазначене вище розуміння складного взаємозв’язку суб’єктивних та об’єктивних чинників суспільного розвитку, пріоритетності суб’єктивних чинників для перехідних суспільств (саме таким є Україна) зумовило структуру книги. Ми прагнули проаналізувати порушені питання в контексті можливих напрямів зовнішньої та внутрішньої політики української держави. Саме політика має пріоритет з–поміж інших сфер життєдіяльності суспільства у перехідний період.

Список використаної літератури

1. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

2. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

3. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

4. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.

5. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

6. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

7. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

8. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

9. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

10. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

11. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.