Вступ.

1. Проблеми та перспективи формування системних індикаторів сталого розвитку.

2. Стратегічна мета, принципи та завдання сталого розвитку.

3. Шляхи та засоби реалізації державної політики сталого розвитку, досвід використання загальних індикаторів сталого розвитку.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Україна має значний геополітичний потенціал: сприятливі кліматичні, зокрема агрокліматичні, умови, вигідне географічне положення, достатні природні ресурси, високий рівень освіти і кваліфікації громадян, вагому культурно-історичну спадщину.

Сталим є розвиток, який задовольняє потреби суспільства, не ставлячи під загрозу спроможність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби.

Сталий розвиток — це система взаємоузгоджених управлінських, економічних, соціальних, природоохоронних заходів, спрямованих на формування системи суспільних відносин на засадах довіри, партнерства, солідарності, консенсусу, етичних цінностей, безпечного навколишнього середовища, національних джерел духовності. В основі сталого розвитку лежать невід'ємні права людини на життя та повноцінний розвиток.

Пріоритетним напрямом сталого розвитку є оптимізація життєдіяльності людства в умовах безпечного природного середовища і гармонійних відносин як усередині суспільства, так і між окремими спільнотами.

Проблемам сталого розвитку та індикаторам його комплексного вимірювання присвячені наукові праці багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених: О.Г.Білоруса, З.В.Герасимчук, Б.М.Данилішина, В.І.Данілова-Данил’яна, Ґ.Е.Дейлі, М.І.Долішнього, С.І.Дорогунцова, К.С.Лосєва, І.І.Лукінова, Л.Г.Мельника, Д.Г.Медоуза, О.О.Осауленка, Ю.В.Орловської, А.Д. Урсула та інших.

Науковцями вже запропоновані проекти індикаторів для систем різних масштабів: глобального, регіонального, національного, локального, галузевого, навіть для окремих населених пунктів і підприємств. Проте питання розробки індикаторів сталого розвитку ще має безліч проблем та протиріч. На жаль, поки що всі ці розробки носять попередній характер.

1. Проблеми та перспективи формування системних індикаторів сталого розвитку

Завдання розробки індикаторів було поставлене у 1987 році Всесвітньою комісією з навколишнього середовища і розвитку (комісія Брундтланд). А необхідність у розробці індикаторів сталого розвитку була відзначена в «Порядку денному на XXI століття», прийнятої на (Конференції ООН по навколишньому середовищу й розвитку в Ріо-де-Жанейро в 1992 році. У главі 40 цього документа («Інформація для прийняття рішень») відзначено: «З метою створення надійної основи для процесу прийняття рішень на всіх рівнях і сприяння полегшенню саморегульованої стійкості комплексних екологічних систем і систем розвитку необхідно розробити показники сталого розвитку».

На міжнародному рівні зараз розроблено проект із 134 індикаторів сталого розвитку. Ця безліч розділена на наступні основні групи: індикатори соціальних аспектів сталого розвитку, індикатори економічних аспектів сталого розвитку, індикатори екологічних аспектів сталого розвитку (включаючи характеристики води, землі, атмосфери, інших природних ресурсів і відходів) та індикатори інституціональних аспектів сталого розвитку (програмування й планування політики, наукові розробки, міжнародні правові інструменти, інформаційне забезпечення, посилення ролі основних груп населення), запропоновані в проекті індикатори вимагають спеціальних перетворень, пристосування до конкретних умов, а в деяких випадках — розширення для окремих країн.

Використання індикаторів, запропонованих міжнародним проектом, обмежує їхнє використання в багатьох країнах у зв’язку з відсутністю необхідної інформації й статистичних даних. Так, США у своїй стратегії сталого розвитку використали тільки 56 індикаторів, більшість із яких -якісні.

Країни Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР) розвивають програму індикаторів сталого розвитку, починаючи з 1990 р. на основі наступних вимог:

· політичної релевантності, аналітичного глузду та вимірювання;

· можливості розрахунку цих індикаторів у більшості країн;

· регулярного використання їх в аналітичних оглядах, наукових доповідях і офіційних звітах.

Індикатори використовуються для трьох головних цілей:

· відстеження прогресу в економічних, соціальних, екологічних вимірах;

· кращої інтеграції екологічних інтересів у секторальну політику;

імплементації екологічних інтересів в економічну політику.

Концептуальною основою індикаторів ОЕСР служить тріада: тиск (на навколишнє середовище) — стан (навколишнього середовища) — реакція (необхідні заходи), що співпадає з вимогами до індикаторів ООН [7, c. 4-6].

Індикатори тиску являють собою індикатори людської активності, процесів і характеристик, які можуть позитивно або негативно впливати на сталий розвиток. Ці індикатори відповідають рівню компанії, галузі або економіки. Приклади таких індикаторів — зростання населення або емісія парникових газів.

Індикатори стану фіксують характеристики сталого розвитку в даному районі в цей саме момент. Це може бути щільність населення, відсоток міського населення, запаси палива, води й т.п.

До індикаторів реагування відносять політичний вибір та інші реакції на зміну характеристик сталого розвитку. Ці індикатори вказують на волю та ефективність суспільства в вирішенні проблем сталого розвитку. Приклади подібних індикаторів — витрати на покращення стану здоров’я, законодавство, нормування і регулювання, економічні інструменти й т.п.

Така ж модель використовується при розробці секторальних (галузевих) індикаторів, які повинні відбивати тенденції розвитку галузі і їхнє екологічне значення, взаємодію між галуззю й навколишнім середовищем (включає позитивні і негативні впливи розвитку галузі на навколишнє середовище та впливи зміни останньої на розвиток галузі), економічні зв’язки між галуззю і навколишнім середовищем.

Інша модель — тиск, стан, вплив і відповідь, також широко використовується розвиненими країнами при оцінці сталого розвитку. Проте обидві моделі індикаторів мають свої слабкі сторони. Найбільш серйозна проблема щодо згаданих варіантів індикаторів полягає у тому, що вони недостатньо враховують системність сталого розвитку.

Все вищевикладене свідчить, що дотепер немає таких індикаторів, які б адекватно обслуговували досягнення двох ключових проблем:

· надавати всю необхідну інформацію про життєздатність системи і рівень її змін;

· вказувати шлях до кінцевої мети — сталого розвитку. На нашу думку, починати формування індикаторів сталого розвитку треба з визначення

· відносно точних вимог до них.

До так вимог належать:

· індикатори сталого розвитку потрібні для того, аби сприяти розробці політики та відповідних рішень на всіх рівнях: село, містечко, місто, регіон, країна, континент, світ;

· ці індикатори мають реагувати на всі важливі занепокоєння, що виникають у процесі сталого розвитку. Потрібні спеціальні індикатори, які враховують взаємодіючі системи і їх навколишнє середовище;

· кількість індикаторів повинна бути максимально малою, але при цьому вони мають бути достатньо ефективними і надійними;

· індикатори мають бути ясними, точними, зрозумілими і практичними. Вони повинні враховувати інтереси всіх учасників процесу сталого розвитку;

· індикатори мають допомагати оцінювати життєдіяльність, усталеність поточних подій, пов’язаних із сталим розвитком; Проблема полягає в тому, що індикатори пов’язані ситуацією, яка постійно змінюється, рухається. Це динамічний процес [12, c. 36-38].

Також індикатори мають працювати на дуже різній матерії-основі. Одні вимірюються у вартісному вираженні, інші — кількісно. Відповідно, виникають суттєві труднощі. Йдеться про те, щоб індикаторів було якомога менше, щоб вони були комплексними і водночас охоплювали багато аспектів.

Так, у пошуках індикаторів необхідно враховувати те, що кількість їх не може бути невиправдано великою. Саме тут може допомогти агрегація індикаторів, тобто поєднання більш-менш близьких, однакових за своїм характером і спрямованістю. Проте виваженої агрегації можна досягти тільки за допомогою науково вивірених вагомих факторів, які мають бути міжнародно визнаними і відносно об’єктивними. Процес агрегації повинен бути повністю відкритим і транспарентним. Це важливо насамперед для тих, хто приймає рішення.

Індикатори мають бути достатньо стандартизованими. Цьому, зокрема, сприятиме виділення напрямків, які можна розподілити за такими групами:

· соціальна група — інтегрує проблеми рівності, справедливості, охорони здоров’я, освіти, житла, безпеки, народонаселення;

· група навколишнього середовища — об’єднує проблематику захисту повітря, землі, морів, океанів, води, біорізноманітності;

· економічна група — охоплює проблематику економічну, фінансову, споживання, виробництва, розвитку, менеджменту;

· інституційна група — інтегрує інституційні рамки та інституційні можливості.

Визнаючи багатоформатність сталого розвитку, не можна не враховувати появу великої кількості індикаторів. Це, звичайно, створює суттєві проблеми. Міжнародний інститут сталого розвитку (Канада) відзначає основну дилему, згідно з якою, з одного боку, необхідний всеохоплюючий підхід, а з другого, — простота і ясність системи вимірювання. Інститут вказує на існування кількох сотень індикаторів. Визнаючи їх корисність для політиків, науковців, інституцій, він водночас визнає складність, непрактичність оперування надмірною кількістю індикаторів.

Таким чином, внаслідок збільшення кількості проектів з індикаторами виникає два протидіючі виклики:

1. Збільшується комплексність, складність, широкомасштабність, а отже, постає питання, як управляти масивом даних, потрібних для моніторингу.

2. Вимога простоти, ясності, практичності й ефективності [4, c. 17-18].

2. Стратегічна мета, принципи та завдання сталого розвитку

Стратегічною метою сталого розвитку України є досягнення збалансованості співіснування природного середовища, держави і суспільства на основі демократичної, толерантної, плюралістичної та екологічно орієнтованої соціально-економічної політики, відкритої динамічно-інтегрованої в глобальні процеси економіки, забезпечення національної безпеки держави, гармонійних суспільних відносин та рівноправного міжнародного співробітництва.

Державна політика щодо сталого розвитку базується на таких основних принципах:

збалансованість розвитку українського суспільства — паритетність економічної, соціальної та екологічної складових, визнання неможливості тривалого поступального розвитку суспільства в умовах деградації природного середовища;

забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності населення;

утвердження гуманізму, демократії і загальнолюдських цінностей, розвиток громадянського суспільства та залучення широких верств населення до державотворчих процесів;

підтримка і підвищення ролі всіх секторів громадянського суспільства та забезпечення вільного доступу його членів до екологічної інформації та правосуддя для захисту своїх невід'ємних прав і свобод;

забезпечення еколого-економічної збалансованості розвитку окремих регіонів на фоні тісної міжрегіональної господарської взаємодії за умови узгодження із загальнонаціональними потребами та інтересами національної безпеки;

встановлення рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами для сприяння сталому розвитку всіх країн світу.

Стратегічними завданнями сталого розвитку є:

У сфері екологічно збалансованого розвитку економіки:

· забезпечення переходу економіки на інноваційну модель розвитку;

· структурна перебудова економіки шляхом прискорення розвитку високотехнологічних галузей;

· створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової моделі економіки;

· впровадження сталих економічних механізмів природокористування та імплементація екологічної складової в систему національних рахунків;

· підвищення ефективності інвестиційних процесів, у тому числі у сфері відновлення природного капіталу;

· стимулювання впровадження екологічно безпечних, енергетично ефективних та ресурсозберігаючих технологій;

· розвиток технологій замкнутого циклу і технологій очищення, переробки та утилізації промислових і побутових відходів;

· підтримка екологічно ефективного виробництва енергії, включаючи використання відтворювальних джерел енергії та вторинних енергетичних ресурсів;

· розвиток екологічно безпечних видів транспорту та транспортних комунікацій, створення альтернативних видів палива у тому числі невуглеводневого.

У сфері забезпечення соціальної справедливості:

· зниження рівня майнового розшарування населення, подолання бідності;

· зниження рівня безробіття населення і забезпечення продуктивної зайнятості;

· збереження і зміцнення демографічного та трудового ресурсного потенціалу країни; стабілізація демографічної структури суспільства;

· зміцнення фізичного здоров'я нації;

· оптимізація соціальної структури суспільства; встановлення гарантій забезпечення рівних можливостей для досягнення матеріального, екологічного і соціального благополуччя;

· розвиток системи освіти, просвіти та поширення інформації з питань сталого розвитку [5, c. 27-29].

У сфері суспільних відносин:

· створення дієвих механізмів захисту конституційних прав і свобод людини;

· формування громадянського суспільства, забезпечення у ньому політичної стабільності та взаєморозуміння;

· розвиток духовності, культури, моральних засад, інтелектуального потенціалу українського народу.

У сфері раціонального використання природно-ресурсного потенціалу:

· сприяння забезпеченню екологічно збалансованого стану навколишнього природного середовища країни та розвитку окремих регіонів;

· економічно та екологічно обґрунтоване використання невідновлюваних та ефективне відтворення відновлюваних природних ресурсів;

· мінімізація шкоди, яка завдається довкіллю під час видобутку корисних копалин; рекультивація земель, порушених у процесі розробки родовищ корисних копалин;

· формування екологічної мережі, збереження та відтворення природного біорізноманіття;

· розвиток екологічно чистих сільськогосподарських технологій, збереження та відтворення природної родючості ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення;

· удосконалення ринкових механізмів регулювання у сфері природокористування;

· вжиття заходів щодо запобігання та припинення всіх видів незаконного використання природних ресурсів, у тому числі браконьєрства.

У міждержавних стосунках:

· проведення активної міжнародної політики;

· поглиблення інтеграції в європейську та світову економічні системи, активізація участі у міжнародних організаціях [6, c. 83-84].

Слід зазначити, що пріоритетними економічними індикаторами сталого розвитку повинні бути такі показники, які могли б ефективно сприяти спочатку припиненню подальшого руйнування природних екосистем, а потім розширенню територій з такими екосистемами. Особливо це стосується природних лісових екосистем і, звичайно, збереження природних екосистем Світового океану.

Наступними за пріоритетністю повинні бути індикатори ефективного використання всіх видів ресурсів, орієнтованих на зниження або усунення тиску на природні екосистеми. Значення ресурсоефективних технологій полягає також в одержанні виграшу в часі для вирішення завдання збереження й відновлення природних екосистем.

Такий же новий підхід необхідно впроваджувати при виборі інституційних індикаторів стійкого розвитку, які б працювали на відновлення механізму біотичної регуляції навколишнього середовища. Тут особливо важливими були б індикатори, які б забезпечили на національному і глобальному рівнях збереження і розширення територій, зайнятих природними екосистемами.

Індикатори соціальних аспектів стійкого розвитку також повинні слугувати інструментом забезпечення дій у напрямку відновлення стійкості навколишнього середовища та підтримуючих її механізмів, але також і сталості генома людини, пов’язаного зі сталістю навколишнього середовища [10, c. 38].

3. Шляхи та засоби реалізації державної політики сталого розвитку, досвід використання загальних індикаторів сталого розвитку

Принципи сталого суспільства взаємозалежні і взаємопідтримувані. З представлених нижче принципів, перший — основний, як той, що забезпечує етичну базу для інших. Чотири наступних визначають критерії, що повинні бути прийняті, і чотири останніх напрямки повинні запрацювати в процесі руху до сталого суспільства на індивідуальному, місцевому, національному і транснаціональному рівнях.

Шляхи та засоби реалізації державної політики сталого розвитку в економічній та фінансовій сферах:

сприяння макроекономічній стабілізації, вирівнювання структурних диспропорцій в економіці та соціально-економічного стану регіонів;

забезпечення дотримання природоохоронних вимог, визначених законодавством, та відповідних санкцій під час спеціального використання природних ресурсів;

удосконалення системи фінансово-економічних санкцій, важелів і заохочень у сфері природокористування та природоохоронної діяльності;

розроблення науково обґрунтованої нормативно-правової та методологічної бази еколого-економічної оцінки збитків від виснаження або вичерпання природоресурсного потенціалу, забруднення довкілля та негативного впливу на довкілля виробничої діяльності;

включення показників економічної оцінки природного капіталу і його амортизації до системи макроекономічних показників соціально-економічного розвитку;

удосконалення системи статистичної звітності щодо стану довкілля з метою наближення її до потреб і загальних принципів економічної статистики, у тому числі запровадження національних рахунків навколишнього середовища;

розроблення та запровадження для кожного виду природних ресурсів спеціальних рахунків з відображенням на них загального балансу обсягів даного ресурсу, ступеня його виснаження та обсягів витрат, пов'язаних з відтворенням довкілля;

використання єдиної системи оцінки різних природоохоронних витрат: відновлення якості навколишнього природного середовища, запобігання забрудненню довкілля; відшкодування збитків, завданих навколишньому природному середовищу внаслідок надзвичайних ситуацій;

створення системи державної цільової підтримки розвитку виробництв повного циклу відповідно до норм і правил угод СОТ; реалізація державної програми підтримки модернізації виробничих потужностей базових галузей економіки; забезпечення державної підтримки підприємств, які здійснюють екологічну реструктуризацію;

запровадження систем екологічного аудиту, менеджменту, підприємництва та страхування;

сприяння зниженню енерго- та матеріалоємності вітчизняних товарів і підвищенню їх конкурентоспроможності;

вжиття економічних заходів щодо зменшення експорту продукції видобувних, ресурсо- та енергоємних галузей; переорієнтація експорту з сировинної складової на наукоємну та високотехнологічну продукцію;

розроблення і поетапне впровадження нормативно-правового та методичного забезпечення, спрямованого на врахування вартості природного капіталу в ціні кінцевої продукції;

реалізація програм енергозбереження і використання альтернативних джерел енергії, зокрема сприяння розвитку малої енергетики та відновлювальних джерел енергії;

стимулювання впровадження енергозберігаючих технологій у галузях економіки та побуті;

активне залучення внутрішніх інвестиційних резервів для розвитку нових перспективних виробництв;

створення сприятливих умов для спрямування довгострокових іноземних інвестицій в інноваційну сферу;

забезпечення пріоритетності розвитку виробництва предметів споживання та ринку послуг, орієнтованих на задоволення внутрішнього попиту;

практичне впровадження науково обгрунтованої системи тарифікації використання природних ресурсів для забезпечення збалансованого розвитку сировинних галузей виробництва;

удосконалення системи платежів (зборів) за спеціальне використання відновлюваних природних ресурсів з урахуванням обсягу коштів необхідного для їх відтворення;

удосконалення державної системи екологічного нормування;

удосконалення системи стратегічного планування і прогнозування основних складових сталого розвитку;

реформування системи фінансування природоохоронної діяльності;

розроблення комплексу заходів з поступового виведення з експлуатації і закриття найбільш екологічно небезпечних виробництв і виробничих потужностей у поєднанні з розв'язанням пов'язаних з цим соціальних проблем [9,c, 6-7].

Відтак запровадження аналізу процесів сталого розвитку обумовлює необхідність радикального перегляду існуючих парадигм господарювання й менеджменту та їх інформаційного забезпечення.

Одним із аспектів зміна сучасної економічної парадигми на нову є поділ економічних знань на фізичну та політичну економію. Така структура економічної науки та врахування схожостей і розбіжностей між вказаними складовими є важливою з міркувань методології аналізу процесів сталого розвитку.

Адже якщо фізична економія досліджує відповідність процесів господарського буття об'єктивним законам природи, то політична економія зосереджується на процесах, що здійснюються людьми та суспільними інститутами, які мають свободу вибору. Очевидно, на схожості цих складових має базуватися гармонійний синтез цілісного економічного знання, а їх розбіжності зумовлюють необхідність підпорядкування політичної економії фізичній.

Визначальними для вказаної зміни парадигм є здобутки заснованої С.А.Подолинським та продовженої В.І.Вернадським і М.Д.Руденком української школи фізичної економії, яка є водночас і новітньою світовою науковою школою, бо не має рівних собі аналогів за більш ніж 120-літню історію існування.

З позицій цієї школи, яку доречно розглядати як філософію "вписування" економічних систем у природну сферу, суспільно-господарський прогрес досягається завдяки усвідомленому управлінню, з одного боку, процесами фотосинтезу за допомогою людської праці у землеробстві та інших сферах нагромадження живої речовини, а з іншого — процесами видобутку та перетворення покладів корисних копалин у споживчі блага.

Разом з тим слід приймати до уваги, що використання надр, особливо спалювання енергоносіїв, призводить до дедалі зростаючої ентропії, яка виснажує чи остаточно спустошує земні надра. Поряд з інтенсифікацією забруднення довкілля це обумовлює виникнення загрози омніциду (самознищення людства) [2, c. 9-10].

Виходячи з викладених застережень, екологічно коректними можна вважати сценарії суспільно-господарської динаміки, втілення яких спирається на засади сталого розвитку, модифіковані з позицій фізичної економії. Не зважаючи на здобутки національної економічної школи, в Україні ці засади досі не знайшли впровадження ні у вигляді концепції, ні національної стратегії, які відповідно до вимог Ріо мають бути ухваленими до 2002 р., коли в Йоганнесбурзі (Південна Африка) відбудеться черговий Всесвітній самміт ООН (Ріо + 10).

Одним із способів запровадження пропонованих сценаріїв сталого розвитку у суспільно-господарську практику може стати модель екологічно та соціально орієнтованої ринкової економіки (ЕСОРЕ). Реальне приведення господарюючих систем у відповідність цій моделі охоплює комплекс заходів, які включають екологізацію, соціалізацію, маркетизацію та економізацію цих систем.

З новітніх наукових позицій слід підходити й до аналізу ролі монетарного сектора у забезпеченні сталого розвитку соціально-економічних систем. Це вимагає створення монетарної теорії, інтерпретованої на засадах фізичної економії, та відповідного тлумачення фінансово-кредитних відносин.

Зокрема, важливим аспектом аналізу досліджуваної проблематики є розроблення інструментарію для вимірювання процесів сталого розвитку соціально-економічних систем з позицій фізичної економії. Існують спроби вимірювання ентропійних процесів за допомогою часового вимірника, зокрема, підрахунку відрізку еволюції, яку "спалює" людство, споживаючи енергоносії.

Поряд з такими спробами оцінити ентропійні процеси стає все актуальнішим їх вимірювання на засадах новітньої монетарної теорії, в основу якої пропонується покласти принципово нову інтерпретацію сутності грошей та функцій, які вони виконують. Адже розгляд грошей у традиційній інтерпретації (як інформаційне віддзеркалення "живої" та уречевленої праці), використання дорогоцінних металів як загальних еквівалентів та інші подібні підходи є неприйнятними з позицій фізичної економії, оскільки таке тлумачення грошей не вказує справжнього джерела благ, яке вони повинні відображати.

Сутність грошей слід виводити з того, що є вічним, а не тимчасовим, постійним, а не скороминущим. Отже, основою грошей як вимірників реальних економічних процесів, має бути абсолютна, а не відносна додаткова вартість.

Відповідно матеріальним забезпеченням грошей як мірила вартості матеріальних благ має бути товар, в якому втілена абсолютна додаткова вартість. Відтак вартісним еталоном може стати одиниця енергії прогресу, що уособлює певну порцію сонячної енергії, нагромадженої на земній поверхні.

Найприйнятнішим вимірником економічних процесів слід вважати злаки, відсутність яких унеможливлює людське буття. Глобальна поширеність окремих злаків, а саме пшениці, дозволяє застосовувати їх у ролі реальної основи універсального еквівалента.

Зерно має стати мірилом вартості ще й тому, що уособлює результати протидії ентропійним процесам. Грошова одиниця, в основі якої знаходитиметься зерно, дозволятиме робити істинні оцінки процесів використання відносної додаткової вартості — вона віддзеркалюватиме обсяги ентропії в істинному вимірі.

Подібне енергетичне "наповнення" грошей є надзвичайно важливим і з позицій використання монетарних важелів з метою запобігання ентропії відтворюваних та невідтворюваних ресурсів. Тільки таким чином можна припинити інтенсивне руйнування гумусу, яке відбувається внаслідок майже цілковитої відірваності грошових потоків від природних процесів [6, c. 66-67].

Що стосується проблематики кредитних відносин, то новітні підходи до їх аналізу можна вибудувати за умов, що ці відносини розглядатимуться спочатку через призму реального, а потім — монетарного сектора економіки. З позицій фізичної економії ентропійні процеси, які є наслідком видобутку і споживання ресурсів та шкоди, заподіяної природі і людям, слід розглядати як своєрідну позику, взяту минулими та сучасними поколіннями у майбутніх поколінь.

Актуальність пропонованого підходу до аналізу кредитних відносин обумовлюється дедалі помітнішим не лише зростання цієї заборгованості, але й неприховане пограбування нащадків. З'являється нагальна необхідність запобігання збільшенню обсягів цих позик, оскільки борг, взятий у прийдешніх поколінь, має незворотний характер, а тому є цілковитим антиподом сталому розвиткові.

Удосконалення фінансових аспектів аналізу пов'язане з необхідністю формування моделі фінансів сталого розвитку. Її запровадження в економічну практику базується, з одного боку, на викладених засадах монетарної теорії, а з іншого — передбачає внесення суттєвих змін у традиційне тлумачення сутності розподілу та перерозподілу благ.

У найзагальнішому окресленні йдеться про запровадження та аналіз адекватної фінансової, у тому числі фіскальної та інвестиційної політики, розроблення бюджетів сталого розвитку, зокрема, формування їх доходів на цих засадах та здійснення видатків з урахуванням відповідних пріоритетів.

Що стосується фіскальної політики, то вона стане ефективною лише у разі спрямованості на протидію ентропійним та сприяння антиентропійним процесам. Відповідно, базою оподаткування повинні стати результати економічного зростання, адекватні цим вимогам.

У зв'язку з цим слід підкреслити, що з позицій фізичної економії джерела економічного зростання знаходяться виключно в реальному секторі економіки. Натомість діяльність монетарного сектора може спричинити позитивний або ж руйнівний вплив на процеси та результати економічного зростання.

Практичне втілення такої фіскальної політики передбачає, з одного боку, стимулювання процесів нагромадження живої речовини, акумулювання поточної енергії та створення інтелектуальних продуктів (знань). З іншого боку, її застосування повинно стати обмежувальним у секторах і галузях економіки, діяльність яких має ентропійний характер.

Розподіл здобутих благ шляхом бюджетних видатків, міжбюджетних відносин та інших фінансових механізмів повинен здійснюватися з урахуванням економічних, соціальних та екологічних параметрів, що уособлюють вимоги сталого розвитку.

З економічної точки зору реформа сфери розподілу повинна враховувати внесок господарюючих суб'єктів та суспільних інститутів у перебіг і наслідки ентропійних та протилежних їм процесів і полягати у відповідному заохоченні чи дестимулюванні цих процесів. Соціальні аспекти бюджетних видатків передбачають спрямування коштів на досягнення цілей людського розвитку, який вимірюється тривалістю життя, рівнем освіченості та добробуту населення. Спрямування видатків на екологічні цілі зумовлюється потребами забезпечення раціонального природокористування та ефективного природо збереження [8, c. 43-44].

Висновки

Отже, сталий розвиток — у формулюванні ООН

— розвиток суспільства, що дозволяє задовольняти потреби нинішніх поколінь, не наносячи при цьому збитку можливостям майбутнім поколінням для задоволення їхніх власних потреб.

Сталий розвиток — у формулюванні Світового банку

— управління сукупним капіталом суспільства в інтересах збереження і збільшення людських можливостей.

Сталий розвиток – за визначенням Інституту сталого розвитку

Суспільно-економічнамодель поступального технологічного і соціального розвитку українського суспільства з метою задоволення життєвих потреб нинішнього та майбутніх поколінь згідно з якою виробнича і соціальна сфери розвиваються збалансовано, не наносячи довкіллю непоправної шкоди. Базується на засадах соціо-природної коеволюції.

Сталий економічний розвиток – процес структурної перебудови економіки відповідно до потреб збалансованого розвитку виробництва, соціальної сфери, населення і навколишнього природного середовища, технологічного і соціального прогресу. Суть структурної перебудови економіки для цілей сталого розвитку полягає в глобальній переорієнтації матеріальних, трудових, фінансових ресурсів на користь енергоефективних, ресурсозберігаючих, високотехнологічних, наукомістких та екологічно безпечних галузей. Сталий економічний розвиток забезпечується за рахунок сталого економічного зростання.

Список використаної літератури

1. Бідзюра І. Сталий розвиток. Порядок денний на ХХІ століття: рекомендовано Мін.освіти //Віче. — 2004. — № 6. — C. 65-68.

2. Герасимчук В. Управлінський вектор економічної складової сталого розвитку: Україна та світ //Економіст. — 2007. — № 9. — C. 7-10.

3.Данилишин Б. Науково-інноваційне забезпечення сталого економічного розвитку України //Економіка України. — 2004. — № 3. — С.4-12

4. Данилишин Б. Україна в міжнародних рейтингах сталого розвитку //Економіка України. — 2008. — № 7. — C. 13-23

5. Жарова Л.В. Сталий розвиток: перспективи та можливості для України //Безпека життєдіяльності. — 2007. — № 6. — C. 27 — 30

6. Корнійчук Л. Економічне зростання і сталий розвиток //Економіка України. — 2008. — № 3. — C. 84-91.; № 4. — C. 82-90

7. Корнійчук Л. Сталий розвиток і глобальна місія України/ Л. Корнійчук, В. Шевчук //Економіка України. — 2009. — № 4. — C. 4-11.; № 5. — C. 4-14.

8. На меті-сталий розвиток України //Вісник Національної академії наук України. — 2007. — № 2. — C. 14-44.

9. Руденко Л. Г. Концепція сталого (збалансованого) розвитку та її сприйняття в Україні//Український географічний журнал. — 2005. — № 4. — C. 3 — 10.

10. Сенюшкін Є. Економіко-правові механізми державного забезпечення сталого розвитку //Статистика України. — 2003. — № 3. — С.37-39

11. Участь України у Всесвітньому саміті з питань сталого розвитку //Вісник екологічної адвокатури. — 2002. — № 19. — C. 3-9

12. Шубравська О. Сталий економічний розвиток: поняття і напрям досліджень //Економіка України. — 2005. — № 1. — C. 36-42