Вступ.

1. Політична діяльність Сократа.

2. Політичні ідеї Сократа.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Втіленням творчої сили, що сприяла перетворенню зародкових ідей у чітку систему, був Сократ, і, причому цікаво, що йому в рівній мірі приписували всі людські можливості. Глибоко хвилююча привабливість його особистості справляла враження па людей найрізноманітніших характерів, спілкування з ним будило думку, підводило до висновків, нерідко зовсім несумісних з точки зору логіки, хоч, безперечно, похідних від Сократа. Так, Антисфен пояснював секрет його особистості вмінням володіти собою і міг перебільшити цю його властивість, поклавши її в основу етики мізантропії, в той час як Аристип вбачав секрет тієї ж особистості у безмежній здатності до насолоди і міг утрирувати цю рису, звівши її до етики насолоди, — дві цілком різні версії калліклеської сильної людини, здатної розтоптати закони товариськості.

Однак видається безсумнівним, що і особистість Сократа, і сутність його ідей найкраще проступають у вченні найвизначнішого із учнів Сократа — Платона. Але для всіх учнів Сократа є характерним, що вони завершили ту гуманістичну реакцію, в якій починали свою діяльність софісти. У зрілі роки Сократ виявляв найбільший інтерес до етики, до інтригуючого питання про локальне розмаїття і мінливість звичаїв, про істинність існуючого права.

Отже, якщо брати до уваги ці дві складові вчення Сократа, то не виключена можливість відкриття загального дієвого правила поведінки і впровадження його у життя шляхом освіти. Або ж, висловлюючи цю думку дещо іншими словами, якщо можуть бути визначені етичні принципи, можливе їх наукове застосування у конкретних випадках. Такою наукою можна було б керуватися для створення і підтримки життєдіяльності суспільства зразкової якості. Ось таке бачення політичної науки, раціональної, наочної, було характерне для Платона протягом всього його життя.

1. Політична діяльність Сократа

Сократ, 469–399 рр. до н.е., — одна з найцікавіших фігур у духовній історії людства, з іменем якої пов'язане виникнення моральної філософії. Сократ викладав свої погляди виключно в усній формі. Про них можна дізнатися тільки з тих творів його учнів і сучасників, які збереглися, — це, перш за все, Платон і Ксенофонт. Обговорення моральних та політико-правових проблем Сократ підняв на рівень логічних дефініцій і понять, закладаючи цим основи власного теоретичного дослідження в даній галузі. Моральна організація полісного життя так само неможлива без законів, як неможливі і закони поза полісом: закони, у трактуванні Сократа, і є основою полісу. Сократ, як і софісти, розрізняє природне право і право писане. Але ця відмінність не перетворює їх у протилежність, як це мало місце у трактуванні софістів. І неписані божі закони, і писані людські закони мають на меті, згідно з Сократом, одну і ту ж справедливість, яка не просто є критерієм законності, але, по суті, тотожна з нею. Сократ — переконаний прихильник такого устрою держави-полісу, при якому безумовно панують справедливі за своєю природою закони. Настійливо пропагуючи необхідність дотримання полісних законів, Сократ пов'язує з цим і однодумство громадян, без чого, на його погляд, ні будинок не може добре стояти, ні держава керуватися. При цьому, під "однодумством" він має на увазі відданість і підкорення членів полісу законам, а не уніфікацію смаків, думок і поглядів людей.

Принцип законності Сократ використовував, як базисний критерій при класифікації і характеристиці різних форм державного устрою і правління. Владу, основану на волі народу і на державних законах, він називав царством, а владу проти волі народу і таку, що базується не на законах, а на свавіллі правителя, назвав тиранією. Якщо правління здійснюється людьми, які виконують закони, то такий устрій він називав аристократією, якщо ж влада походить від багатства — плутократією, якщо від волі всіх — демократією. Судячи з платонівського діалогу "Крітон", Сократ першим в історії європейської політичної та правової думки сформулював концепцію договірних відносин між державою і її членами (громадянами). Будь-який громадянин, що досягнув повноліття, пояснює Сократ, може, відповідно до закону, без всяких перешкод покинути державу, якщо її порядки йому не подобаються, і відправитися куди йому хочеться — або в колонію держави, або в іншу державу. Прийняття громадянства, таким чином, — добровільне. Тому ті громадяни, які залишаються в цьому полісі, як його члени, фактично погоджуються виконувати всі веління держави і її органів. Громадянин держави, який залишається, згідно з Сократом, повинен або переконанням та іншими правомірними, ненасильницькими засобами уникнути можливості несправедливих рішень і заходів законних органів полісу та посадових осіб, або виконувати їх.

З пануванням розумних і справедливих законів Сократ пов'язує саму можливість політичної свободи. І, говорячи про обов'язки індивіда перед полісом, він мав на увазі законні обов'язки вільних і рівних громадян в умовах розумно і справедливо упорядкованого полісу. Тільки таким шляхом може бути досягнута, на думку Сократа, свобода — "прекрасне і величне надбання як для людини, так і для держави".

Вплив Сократа найбільшим чином проявляється в таких найвищих досягненнях грецької політичної думки, як політична філософія Платона і політична наука Аристотеля.

Про політичну сторону життя філософа ми маємо досить повні відомості. Сократ брав участь у трьох воєнних операціях у якості гоплита, важкоозброєного піхотинця, і виявив себе мужнім і витривалим воїном, що не губить цілковитого самовладання при відступі війська й вірним стосовно бойових соратників.

Сократ виявив не тільки військову доблесть на полях боїв, але й громадянську мужність у складних перипетіях суспільно-політичного життя своєї батьківщини. Правда, у питанні про участь у політиці держави, у діяльності його установ Сократ обрав досить своєрідну позицію. Він свідомо уникав участі в державному житті, мотивуючи це принциповою розбіжністю його внутрішнього переконання щодо справедливості й законності зі спостережуваною безліччю «несправедливостей і беззаконь, які відбуваються в державі». У той же час він не вважав себе вправі ухилятися від виконання цивільних обов'язків (відвідування народних зборів, участь у суді присяжних і т.п.), що накладають на нього законами держави.

Всупереч небажанню Сократа виступати на суспільно-політичному поприщі й займати скільки-небудь відповідальну державну посаду на схилі віку йому довелося відігравати роль активного політичного діяча й на ділі довести, у якому ступені він здатний захищати законність і справедливість перед особою своїх співгромадян всупереч волі більшості з них. Це відбулося наприкінці Пелопоннеської війни.

Таким чином, Сократ під час правління Тридцяти тиранів, що знехтували всяку законність і справедливість, поводився з достоїнством незалежного громадянина, згідно своїм поданням про законність і справедливість.

Точно так само й при демократичному ладі він виступав проти більшості, коли воно було готове в тих або інших випадках відступити від закону й законності, порушити їм же самим установлені й обов'язкові для всіх закони, замість того щоб дотримувати їх завжди й у всіх життєвих ситуаціях. Адже якщо закон і закріплену їм справедливість (тобто правову норму) можна порушувати по якомусь «особливому» випадку, те немає ніяких гарантій, що в різноманітті життєвих ситуацій вони не будуть потоптані по іншому «особливому» випадку й, стало бути, замість панування закону, права й справедливості суспільство виявиться у владі беззаконня, безправ'я й несправедливості, в обстановці анархічного свавілля, навіть якщо це й свавілля більшості.

Справа в тому, що афінська демократія, що у період правління Перикла (444-429 р. до н.е., крім 430 р.) сполучала в собі автократію з демократією, при його спадкоємцях прийняла більше радикальну форму, у результаті чого повноваження народних зборів стали усе більше розширюватися за рахунок компетенції Ради п'ятисот і суду присяжних, гелів.

Розпоряджаючись майже всіма сторонами державного життя за допомогою «псефизм» (постанов), народні збори в останній чверті V в. до н.е. стало зневажати законами, що привело до стирання розходження між постановами й властиво конституційними законами. У результаті втрати цього розходження, що свідчила про початок кінця афінської демократії, почали поширюватися подання, що народні збори можуть робити все, що завгодно. Тим часом у пору розквіту афінської демократії народ обмежував себе законом, визнавав його панування над собою.

Сократ був одним з тих, хто усвідомлював небезпечні наслідки відходу від законів, і зокрема заміни їх псефизмами. Він намагався боротися, хоча й безуспішно, проти цієї тенденції, що намітилася наприкінці V в. до н.е. У заклику додержуватися законів власне кажучи й складається те, що вважається антидемократизмом або аристократизмом Сократа. Питання це досить складне, тому розглянемо його більш докладно.

2. Політичні ідеї Сократа

Основу благополуччя держави й нормального функціонування його установ Сократ бачив у непорушності законів, у покорі громадян законам. Вождь афінського демосу Перикл також уважав одним з головних підвалин демократії непорушність законів держави й покора особам, які були улучені на даний час.

В негативному відношенні Сократа до порушення законності не було по суті справи нічого антидемократичного. Навряд чи що-небудь антидемократичне, на нашу думку, укладалося й у сократовському розумінні «аристократії». За свідченням Ксенофонта, Сократ уважав «аристократією» (буквально—«влада кращих») тільки той державний лад, де «посадові особи вибираються з людей, що виконують закони».

Природно, що в очах Сократа тиранія була беззаконням і несправедливістю, правлінням «проти волі народу й не на підставі законів, а по сваволі правителів».

Майже з повною впевненістю можна сказати, що Сократ був прихильником помірної демократії, аналогічної тієї, котра встановилася в Афінах при Периклі. Непряме підтвердження цьому ми знаходимо у відозвах Сократа про Перикла як видатного громадянина й державного діяча, про проявлення до нього любові співгромадян і про його славу «кращого радника» батьківщини. Супротивник крайньої демократії й анархічного свавілля, Перикл правив «помірковано»: він прагнув сполучати принципи волі й рівності з верховенством закону й законності, народовладдя з «покорою особам, улученим владою тепер». Характеризуючи правління Перикла, Фукідід зауважує, що Перикл, опираючись на свій престиж і вплив, «вільна стримував народну масу, і не стільки вона керувала їм, скільки він нею». «По імені це була демократія, на ділі влада належала першому громадянинові».

Зважаючи на все, Сократ призначав вирішальну роль не стільки формі правління (за винятком тиранії, що він засуджував), скільки строгому дотриманню законів і вмілому керівництву державою. І це не випадково, тому що після смерті Перикла в Афінах наступив період панування демагогів в одіозному змісті цього слова. За словами Фукідіда, «спадкоємці Перикла скоріше були рівні між собою; у той же час кожний з них, прагнучи стати першим, догоджав народу й надавав йому керування державою». Якщо колись, за рідкісними винятками, що не мав досвіду державного діяча або не був стратегом не міг керувати народом, то тепер, у часи спадкоємців Перикла, подібні явища стали звичайними.

У зв'язку із цим зрозуміла наполегливість Сократа, що говорило про необхідність кваліфікованого керівництва державою. Це чи було не основною його вимогою до держави й державного правління. Проводячи аналогію між державним діячем і керманичем на кораблі, він уважав, що державою повинен керувати лише той, хто знаючий в області керування, подібно тому як кораблем може управляти лише той, хто має необхідні знання, досвідом і навичками кораблеводіння.

Сократ критикував практику вибору посадових осіб по жеребу. Ця критика з античних часів і до наших днів висувалася й висувається як головний довід на користь тези про «антидемократизм» Сократа.

Розглянемо власне питання. Спочатку звернемося до системи виборів посадових осіб в Афінах V ст. до н.е. По цій системі одні посадові особи обиралися шляхом голосування в народних зборах, інших — шляхом жеребкування. Так, стратеги в кількості 10 чоловік завжди обиралися голосуванням. По більшій частині в такий же спосіб призначалися фінансові чиновники. Інші ж численні посадові особи: 9 архонтів, 500 членів Ради, 6 тисяч геліастів, тобто суддів, 10 міських наглядачів, свого роду комісарів поліції, 20 хлібних наглядачів, 10 портових піклувальників і т.д. — заміщалися по жеребі. Посади були річні. По закінченні строку повноважень всі посадові особи повинні були давати звіти про свою діяльність.

Порядок заміщення посад, прийнятий в Афінах, забороняв займати двічі ту саму посаду, за винятком військової, на яку можна було обирати одна й та сама особа неодноразово, причому безупинно рік у рік. Можна було також складатися членом Ради п'ятисот двічі протягом життя. Річний строк повноважень і порядок черговості заміщення посад, забезпечуваний жеребом, дозволяли залучати до державної діяльності майже всіх дорослих афінських громадян чоловічої статі. І рідкістю було, щоб рядовий афінський громадянин не займав протягом життя якої-небудь посади, часом досить відповідальної.

Система заміщення посад по жеребі розглядалося як волевиявлення богів. Вона практикувалася почасти в олігархічних державах і сходила до найдавніших часів, коли релігія безпосередньо впливала на діяльність всіх державних установ і коли всі магістрати були вбрані жрецьким достоїнством. У часи Сократа релігійні мотиви виборів по жеребі були в значній мірі ослаблені, але підсилилися мотиви політичного характеру: крайні демократи бачили в жеребі гарантію рівноправності, а в процедурі заміщення посад шляхом виборів — ознака олігархії. Тому в числі обвинувачень, виставлених проти Сократа, фігурувало й обвинувачення наступного роду: «Сократ учив своїх співрозмовників нехтувати встановлені закони; він говорив, що нерозумно посадових осіб у державі вибирати за допомогою бобів, тоді як ніхто не хоче мати обраного за допомогою бобів кермового, теслі, флейтиста або виконуючу іншу подібну роботу, помилки в якій приносять набагато менше шкоди, чим помилки в державній діяльності; подібні мови, говорив обвинувач, збуджують у молоді презирство до встановленого державного ладу й схильність до насильницьких дій».

Неважко помітити, що схема обвинувачення була гранично проста: вибір багатьох посадових осіб за допомогою бобів є, мов, основний зміст і чи ледве не наріжний камінь афінської демократії, демократичної рівноправності. Сократ заперечує проти такого вибору.

Отже, Сократ — супротивник демократії (рівноправності), «антидемократ». Таким чином, обвинувачення було побудовано на тім, що спочатку один з ознак афінського демократичного ладу (вибори по жеребу) був оголошений вирішальним, незаперечним, щоб потім критикові цієї ознаки кваліфікувати як підрив підвалин демократії й навіть як заклик до «насильницьких дій». Тим часом за законами афінської демократії кожний громадянин користувався повною волею слова й такою же волею законодавчої ініціативи. Усякий громадянин мав право критикувати посадових осіб і існуючі порядки, міг представити на обговорення народних зборів проект нового закону й збудити питання про скасування існуючі або застарілого, виступити з якою-небудь пропозицією або запитом.

У критику Сократом практики виборів посадових осіб по жеребі не було суперечної афінської конституції його часу й, за нашим переконанням, нічого антидемократичного. Врешті решт Сократ не висував ніякої особливої програми (або моделі, як прийнято нині говорити) державної перебудови, а лише рекомендував проводити вибори на відповідальні державні посади, так само як у стратеги, шляхом голосування, тобто не пропонував нічого іншого, крім ідеї про доцільність заміни жереба голосуванням. Існуючу практику заміщення багатьох відповідальних державних посад, наприклад Ради п'ятисот, по жеребі він знаходив безглуздої.

Зрозуміло, постійні нападки Сократа на вибір посадових осіб по жеребі були не по душі тим, хто схильний був доводити демократичний принцип рівноправності до тієї крайності, коли рівноправність ставала знеособленим, тобто такою рівністю, при якому в ім'я нібито загального добра ігнорувалося питання про придатність даної особи для виконання даної посади. Разом з тим, маючи на увазі ходячі й розпливчасті подання про демократії, Сократ вимагав ясного визначення демократії і її завдань. Цим він ставив співгромадян у скрутний стан, приводив їх у розпач і нерідко викликав невдоволення й роздратування.

У своїх поглядах на державне керівництво Сократ вийшов за межі своєї епохи. Тому філософ не був зрозумілий багатьма співгромадянами й навіть викликав до себе ворожнечу, незважаючи на те що ні в якому злочині (карному, військовому, культово-релігійному або державно-політичному) він ніколи не був винний.

Сократ у певнім відношенні здійнявся також вище забобонів свого століття відносно рабства. Для нього, як ми вважаємо, рабство було категорією винятково моральної, а не юридичної або расової. За свідченням Ксенофонта, він уважав рабами тих людей, які не знають «прекрасного, доброго, справедливого». До числа рабських натур філософ відносив нездержливих і взагалі невладних над своїми низинними інстинктами: «…нездержливі перебувають у самім кепському рабстві…».

Поважаючи фізичну працю, Сократ дотримувався переконання, що «у людей більше моральності» і справедливості тоді, коли вони зайняті «корисною працею», а не тоді, коли ведуть дозвільний спосіб життя. Він визнавав, що воля й щастя укладаються в діяльному житті, а не в тім, щоб тільки «є й спати» і нічого не робити. Сократ, якому під загрозою страти довелося відстоювати законність і справедливість як при тиранії, так і при крайній демократії, був супротивником тієї й іншої форми правління. Крайня демократія, за словами Сократа, ратуючи за необмежену волю, підготовляє «нестаток у тиранії».

Залишаючись осторонь від особистої участі в політичному житті Афін, Сократ разом з тим вважав своїм обов'язком чесно виконувати обов'язку громадянина й строго дотримувати законів. Але чим у такому випадку пояснити судове переслідування Сократа й висунуте проти нього обвинувачення в антидержавній діяльності? Почасти ми вже відповістили на поставлене запитання, але повне з'ясування його припускає поряд із цим ознайомлення з ідейною атмосферою й філософськими плинами того часу, а також розгляд навчання афінського мислителя в цілому.

Поява софістів на філософському обрії супроводжувалося чіткою постановкою питання про ролі суб'єкта (людини) у процесі пізнання. Тим самим софісти уперше висунули гносеологічну проблему вірогідності людських знань і можливості об'єктивних істин. Не можна сказати, щоб ця проблема була зовсім далека попереднім мислителям, скажемо, Геракліту, Пармениду або Демокриту. Однак хоча Геракліт і Парменид підкреслювали принципову відмінність "істини" від "думки", а Демокрит — "світлого" знання від "темного", проте жоден з них не сумнівався в тім, що людині доступно об'єктивне знання, достовірна істина. Софісти ж уперше покритикували розповсюджене переконання в можливості достовірного знання і висунули ідеї про суб'єктивний характер людських представлень і оцінок, ідею, відповідно до якої істина (добро, прекрасне і т.п. ) існує лише для нас, для людей. З цього погляду немає і не може бути нічого щирої, справедливої або прекрасного поза і незалежно від людини і суспільства. Але тому що в різних людей, народів і груп суспільства — різні представлення про щирих, справедливих і прекрасному, то звідси випливає, що скільки людей, стільки істин, стільки оцінок і думок про справедливому і прекрасному. Ця схема думки характерна і для Протагора. У своїх міркуваннях він виходить з тези гераклитовца Кратила, що утверждали, що про речі, вовлеченных у загальний процес руху і зміни, не можна сказати нічого визначеного. І якщо ми проте затверджуємо щось про речі, то з цього факту ще не випливає, що наші судження мають об'єктивну цінність і не є суб'єктивними: необхідно пам'ятати, що властивості і якості речей суть відносини і виникають у результаті взаємодії речей, їхнього руху і зміни. Тому не можна говорити про існування речей самих по собі. Далі, самі відчуття, що з'являються унаслідок взаємодії сприйманого предмета і сприймаючого органа почуття, існують до тих нір, поки мається названа взаємодія. І тому, якщо немає одночасної взаємодії об'єкта і суб'єкта, те немає і самого предмета і його почуттєво сприйманих властивостей (див. Платон, Теэтет, 157 у). Суб'єктивний характер наших знань про речі і світ обумовлюється також психологічною організацією сприймаючого суб'єкта, його станом і його відношенням до навколишнього середовища. Зі сказаного випливає, що ніяких об'єктивних знань ні, є тільки "думки". Усяка думка рівною мірою істинно і ложно: про кожну річ можна висловити одночасно різні і, більш того, що суперечать одне іншому судження, причому вони будуть однаково переконливі. Тому що "яким кожна людина відчуває щось, таким, швидше за все, воно і буде для кожного, тобто усе, що кому як здається, так воно і є". Звідси принцип: "Міра всіх речей — людин…". Тобто світ речей такий, яким він представляється в наших відчуттях; знання про світ не виходить за межі відчуттів і переживань суб'єкта. Кінцевий висновок — об'єктивна істина, у строгому змісті слова, неможлива. Але якщо об'єктивної істини немає і людина є мірою (критерієм) усіх речей у своєму представленні, то він є мірою всіх норм і у своєму поводженні. І якщо для кожного щирим (морального, законним і т.д. ) є те, що йому здається таким, то ми не гарантовані від висновку, що звідси випливає, що кожному, говорячи словами Ф. М. Достоєвського, "усе дозволено". Далі, якщо істини ні, а є лише думки як описи психологічних переживань суб'єкта, те як відрізнити освіченої людини від неосвіченого і розумного від дурного? І як бути з загальнообов'язковими судженнями, якщо такі маються, а також із правовими і моральними нормами, прийнятими в тій або іншій державі? З огляду на можливість такого роду питань, Протагор установлював розходження в цінності тих або інших думок: "щирі" ті думки, що корисні людям. Наприклад, медицина щира, тому що корисно людям. Те ж саме можна сказати щодо землеробства і будь-якого корисного ремесла. Задача софіста, як учителі, полягає, по Протагору, у тім, щоб допомогти учневі зробити правильний вибір, обрати думку, що приносить користь, і уникнути думки шкідливого. В області ж загальнообов'язкових правових і моральних норм Протагор, уникаючи крайностей індивідуалізму й утилітаризму, спробував обмежити свій релятивізм; суб'єктивні судження окремих людей він замінив колективною суб'єктивною думкою більшості людей за принципом демократичного голосування. Інакше кажучи, Протагор запропонував розглядати як критерій "істинності" думки та думка (судження), що тепер розділяється більшістю громадян.

Софісти і Сократ не розділяли представлення своїх попередників про людину як лише частини космосу; вони проголошували людину центром світобудови. Можна сказати, що теза Протагора про людину як "мері" усіх речей у відомому змісті розділяється Сократом. У кінцевому рахунку, загальним для софістів і Сократа є те, що вони орієнтували філософію на постановку питання про сутності людини, його місці і призначенні у світі.

Висновки

Якими саме були висновки Сократа щодо політичної діяльності — невідомо. Але взагалі смисл ототожнення доброчесності зі знаннями надто очевидний, щоб залишити його поза увагою. Сократ, певно, був відвертим критиком афінської демократії з її припущенням, що будь-яка людина може обіймати будь-яку посаду. Про це багато говориться в «Апології», і, по суті, про це заявляє Ксенофон в «Меморабілії»; в усякому разі, суд над Сократом і винесений йому вирок було б дещо важко зрозуміти, якби за всім цим не було «політики». Отже, цілком ймовірно, що якась значна частина політичних принципів, розвинутих у «Державі», насправді належала Сократу і була безпосередньо запозичена у нього Платоном. Як би там не було, інтелектуальний характер «Держави», схильність шукати порятунок у добре освіченого правителя, безперечно, є наслідком вітливу і подальшого розвитку сократівського переконання, що доброчесність, не виключаючи і політичну доброчесність,— це знання.

Список використаних джерел

1. Блекки Джон Стюарт Четыре фазиса нравственности: Сократ, Аристотель, Христианство, Утилитаризм/ Джон Стюарт Блекки,. -М.: Тип. Вильде, 1999. -423 с.

2. Боннар А. Греческая цивилизация/ Андрэ Боннар,. От Илиады до Парфенона. От Антигоны до Сократа. От Еврипида до Александрии : В 3 ч./ Андре Боннар,; Пер. с фр. О. В. Волкова, Е. Н. Елеонской. -М.: Искусство, 1995. -670 с.

3. Гомперц Т. Греческие мыслители/ Теодор Гомперц; Пер. с нем. Д.Жуковского и Е.Герцык. -СПб. -1991. — Т.1 : Начальный период. Переход от метафизики к положительной науке. Эпоха просвещения, Т.2 : Сократ и сократики. — 205 с.

4. Кессиди Ф. Сократ/ Феохарий Кессиди,. -2-е изд., доп.. -М.: Мысль, 1988. -220 с.

5. Сиповский В.Д. Сократ и его время : Исторический очерк. -С-Петербург: Изд. Я.Башмакова и К, 1990. -110 с.

6. Суд над Сократом : Сборник исторических свидетельств/ Укл. А.В.Кургатников. -СПб.: Алетейя, 2000. -262 с.

7. Толстых В. Сократ и мы : Разные очерки на одну и ту же тему. -2-е изд.. -М.: Политиздат, 1986. -383 с.

8. Томан Й. Сократ -К.: Дніпро, 1979. -510 с.