1.Економічні теорії добробуту.

2.Соціально-економічні погляди народництва. Його особливості в Україні.

Список використаної літератури.

1.Економічні теорії добробуту

Не буде перебільшенням визнати, що економісти всіх часів, поколінь і світоглядних орієнтацій, вивчаючи економічні явища, процеси і закономірності, мали на увазі добробут людей і збагачення своїх народів. Це яскраво засвідчили меркантилісти, фізіократи і А. Сміт, дослідження якого "Багатство народів" по суті було синтезом тогочасного економічного знання.

У теорії Вальраса рівновага розглядалася, по-перше, як явище суто функціональне, по-друге, як вияв суб'єктивного прагнення індивідів до максимуму корисності в умовах вільної конкуренції. Основу такої рівноваги вчений вбачав в утворенні середньої або рівної норми прибутку на капітал як передумову максимуму корисності.

Теорія Вальраса полягає в тому, що кожній ринковій ціні відповідає свій спосіб раціонального розподілу товарів, виходячи із максимуму суб'єктивної корисності, свій попит і пропозиція. Максимумів корисності для суб'єкта може бути багато. Максимуми корисності встановлюються попитом з боку кожного індивіда і пропозицією товарів з боку другого індивіда. Інакше кажучи, ціна зумовлює попит, попит визначає пропозицію.

Прихильником цієї теорії був послідовник і спадкоємець лозаннської школи Вільфредо Парето (1848—1923). Він твердив, що потрібно створити чисту економічну теорію, позбавлену поняття цінності взагалі й корисності зокрема. З цією метою Парето замість кількісного поняття суб'єктивної корисності запровадив порядкову суб'єктивну перевагу, а замість порівняння порядкової корисності окремих благ — порівняння їхніх наборів. Функція порядкової корисності наборів двох благ вимірювалась висотою поверхні у тривимірному просторі.

В. Парето вважав, що рівновага вичерпно характеризується п'ятьма основними умовами.

1. Зважені (за цінами) граничні корисності (переваги) рівні для всіх товарів.

2. Для всякого суб'єкта сума доходів дорівнює сумі витрат.

3. Кількість усіх благ до досягнення рівноваги і після цього однакові.

4. Ціни готових товарів дорівнюють витратам виробництва.

5. Запас продуктивних благ є величина дана і використовується повністю, інакше кажучи, кількості первинних продуктів дорівнюють кількості продуктів, що перетворені в процесі виробництва на інші продукти.

Система загальної економічної рівноваги, розроблена математичною школою, характеризується елементами і критерієм власне рівноваги. Цим критерієм, як визнавали Госсен, Джевонс, Вальрас і Парето, була максимізація корисності в різних інтерпретаціях. У процесі уточнення критерію стійкості систем економічної рівноваги Парето сформулював умову, яка була названа "оптимум Парето". Згідно з цим оптимумом рівновагу трактували як стан, при котрому було би неможливо помітити ситуацію будь-кого з учасників обміну для того, щоб не погіршити становище хоч би одного з решти учасників. Отже, математична школа конструювала моделі загальної економічної рівноваги за певними принципами. Економічну систему представники цієї школи трактували як замкнуту систему колових ринкових взаємовідносин. Передумовою цих моделей було те, що в кожній ланці ринкової системи існує рівновага. Оскільки теорія загальної економічної рівноваги містила чимало спрощень реального економічного процесу, то вона не уникла критики представників різних течій економічної думки. Ця критика засвідчила, що незважаючи на окремі види теорії економічної рівноваги математичної школи, вона залишається помітним явищем в історії економічної теорії. Вона також сприяла розширенню теоретичного спектра дослідницького інструментарію економічної науки. Особливо цінними виявилися природні аспекти теорії загальної економічної рівноваги, розроблені представниками математичної школи[7, c. 159-161].

Економісти XIX—XX ст. також прагнули випрацювати інструментарій забезпечення економічної рівноваги та економічного зростання, вкладаючи, безумовно, у це поняття власний зміст. Ця проблема існувала на етапі економічного моделебудування, представники якого намагалися сприяти розвиткові економічної теорії добробуту. До них належав і Артур Сесіл Пігу.

Він народився 1877 року в сім'ї військового. Після закінчення громадської елітної школи у Херові він вступив до Кембріджа, де вивчав історію та літературу. Під впливом Альфреда Маршалла зацікавився "моральними науками", які тоді включали політичну економію. Математичні знання А. Пігу здобув згодом. За свою працю "Роберт Бровінг як релігійний вчитель" хоч і отримав приз, але не дістав звання члена наукової ради. Звання члена королівського коледжу, яким він залишився до кінця життя, здобув за працю про зміни у співвідношенні цін у сільському господарстві.

У 1904 р. Пігу читав лекції з нових економічних програм, а за чотири роки (йому був 31 рік) він замінив Маршалла на кафедрі політичної економії в Кембріджі, де викладав протягом 35 років1. Як вірний учень свого вчителя, він переробив відомі "Словесні традиції" економіки Маршалла для наступних поколінь. "Все у Маршалла", що чекає на тлумачення та використання, — було відомим висловом.

Під час Першої світової війни свідомість А. Пігу не дозволяла йому взяти зброю до рук, але він був добровільним водієм швидкої на різних фронтах. Досвід змінив його особистість. Не маючи можливості спілкуватись з колегами на професійні теми, він читав книжки.

У міжвоєнний період Пігу був єдиним професором економіки у Кембріджі. Коли Джон Кейнс запевняв, що його діяльність — це діяльність економічного теоретика, то це було завдяки Пігу. У загальній теорії Пігу був зображений як втілення "класичної" ортодоксальності. Потім стало зрозуміло, що Пігу був набагато серйознішим та глибшим економістом. Пігу пішов у відставку у 1943 p., його змінив Денніс Робертсон. Пігу помер 1959 року. Він був надзвичайно плідним автором, написав тридцять книжок. Хоча більшість економістів, включаючи Маршалла, відштовхувалися від чистої теорії та математики, до економічних висот Пігу йшов у протилежному напрямку. У "Багатстві і добробуті" (1912 р.) він узагальнив питання правового впливу уряду на зростання добробуту. Видана 1960 р. під іншою назвою, "Економіка добробуту" стала його основною працею і посіла своє місце в історії економіки.

Вивчаючи проблеми добробуту, Пігу написав "Розробки громадського фінансування" (1951 p.), "Індустріальні коливання" (1927 р.) та "Теорію безробіття" (1933 p.). Це свідчить, що його неокласичні погляди на безробіття були ширшими в економічному аспекті й менш догматичними. Можна сказати, що аналізи Пігу в 1933 р. мало чим відрізнялись від аналізів Кейнса в 1936 p., але Пігу не міг підігнати їх до своєї моделі й відмовився скорочувати.

У своїй праці "Економіка у постійному стані" Пігу наблизився до абстрактної теорії та формального моделебудування. Наступні його праці були здебільшого відповідями на результати Кейнса. Він наголошував, що спад цін на суспільні вимоги підвищує реальний баланс готівки. Найбільшим внеском Пігу в економічну теорію було те, що він трактував економічний добробут як галузь економічної науки. Основним результатом цього був не вибір альтернативної економічної "системи", а вдосконалення економіки за допомогою реформ уряду і змін. Його економічний внесок стосується продуктивності. За його критеріями, оптимальний розподіл ресурсів — це рівність їх сітки продуктів на різних рівнях використання. Якщо б ці умови були порушені, то міг би бути перерозподіл добробуту. З уваги на це Пігу наголосив на трьох проблемах, які, однак, не розв'язав, і вони не розв'язані досі.

1. Маржинальна рівність визначається тільки місцевою оптимальністю. В загальному можуть бути й інші оптимальності, які ще кращі. Це порушило проблеми пошуку шляхів та методів ідентифікації глобальної оптимальності, яка стала центральною протилежністю теорії економічного добробуту після Другої світової війни.

2. Якщо потрібний перерозподіл ресурсів, певний розподіл може залишатись кращим до початкового розподілу та існуючого регулювання коштів. Це зачіпає проблеми значення продуктивності у сучасному розподілі коштів.

3. Якщо маржинальні продукти не рівні, то не зрозуміло, чому скорочення хоч однієї розбіжності підвищить добробут.

Однією із причин нерівності може бути монополія. Іншою причиною, згідно з Пігу, може бути недосконалість інформації, нерозподільності у виробництві чи затратах ринку[2, c. 84-86].

Основою специфічної теорії Пігу є відмінність між приватними та громадськими продуктами. Якщо вони збігаються, то це призводить до ефективного розподілу ресурсів. Насправді, приватна та громадська сітка не збігаються.

Неокласичних економістів завжди вважають ідеологічними захисниками незалежних підприємств.

Основним джерелом відмінності між приватною і громадською власністю є зовнішні кошти та вигоди. Ці терміни запровадив Маршалл, коли намагався зіставити зростаючий попит зі спадаючим виробництвом. Пігу використав цю концепцію набагато ширше, тобто для тих коштів та вигод, що випадають на долю суспільства. Діяльність із зовнішніми вигодами призведе до зниження попиту, порівнюючи із загальною оптимізацією, а із зовнішніми коштами — до підвищення. Це, за Пігу, мало привести до того, що уряд закрив би прогалину між громадською та приватною маржинальністю продуктів за допомогою податків.

У цьому Пігу припускається помилки, яка відкидає теорію економічного добробуту на десятиріччя. Він розумів, що роз-ширення виробництва призведе до підвищення цінностей факторів виробництва, а також мав рацію, визначаючи, що це підвищення фактора цінностей не відображалось на кривій попиту малих підприємств. З цього випливає, що справді існує відмінність між кривою маржинальної вартості виробництва та кривою попиту індивідуальних малих фірм. Помилкою Пігу було те, що він вважав, що випуск продукції цього виробництва буде надлишковим і може бути скороченим за рахунок податків.

На цю помилку відразу ж вказав Аллін Янг (1913 p.), пізніше — Ф. Найт (1924 р.). Якоб Вінер вирішив встановити різницю між грошовим та технологічним фактором[6, c. 79-80].

Основною працею А. Пігу (1877—1959) є «Економічна теорія добробуту» (1920), де викладено його концепцію добробуту. Основна увага приділяється проблемі оптимізації соціального добробуту, що його А. Пігу розглядає як суму добробуту окремих індивідів. Основою соціального добробуту є економічний добробут. На думку Пігу, економічний добробут — це задоволення, яке можна оцінити в грошовому еквіваленті. Економічні причини впливають на економічний добробут будь-якої країни не безпосередньо, а через створення і використання об'єктивного додаткового економічного добробуту, тобто національного доходу (національний дохід є тією частиною об'єктивного доходу, яка також вимірюється грошима). Пігу вважав головним показником національного добробуту «національний дивіденд». Добробут визначається рівнем і темпами зростання національного дивіденду та рівномірним його розподілом. Виходячи з цього Пігу визнає перерозподіл національного доходу однією з найважливіших функцій держави.

Головні фактори працюють через ринок. Хоча вони відображають систему цін, але не створюють проблем добробуту. Вони необхідні для продуктивного розподілу. До цієї категорії належить, за Пігу, фактор зростання вартості. Технологічні фактори працюють у напрямку на виробництво і попит. Це свідчить про те, що індивідуальна вигода може залежати не тільки від особистого попиту, але також від виробництва і попиту інших людей, а виробництво фірми може залежати від діяльності інших фірм. Ці технологічні фактори зумовлюють проблеми, тому що не відображають ринкових цін.

Так, забруднення повітря є зовнішньою проблемою, оскільки забруднювач не має купувати повітря за високою ціною, продаючи за низькою.

Аргументи Пігу можна звести до трьох пунктів.

1. Якщо А обкладає податком зовнішні кошти Б, причиною є не тільки поведінка А, але і спільна поведінка А і Б. Якщо шум від транспортного мотора А заважає спати якомусь Б, що звик спати з відчиненими вікнами, шкода чиниться як А, так і Б.

2. Пригнічення зовнішньої сторони не може бути ефективним рішенням. Права власності мають бути визначені так, щоб вони сприяли ефективності рішень.

3. Індивідуальних угод між зацікавленими сторонами достатньо для досягнення ефективних рішень.

Пігу писав це з погляду загальної рівноваги теорії економічного добробуту, однак, його аналіз був незадовільний. Прогрес у цьому належить Вільфредо Парето та Енріко Бароне, які змушені були чекати на відновлення загальної рівноваги аналізів у 30-х роках. Пігу зробив внесок у сферу часткової рівноваги аналізу добробуту, у визначення специфічних джерел недоліків ринку. Ці внески є важливими щодо вимог теорії економічного добробуту сьогодення. У зв'язку з проблемами навколишнього середовища, вичерпанням ресурсів, перенаселенням вони стають ще вагомішими, ніж раніше.

Пігу розглядав дві форми державного втручання в економіку: пряму й непряму. Непрямі заходи (податки, субсидії) необхідно застосовувати для усунення економічних наслідків «зовнішніх ефектів», що виникають за умов вільної конкуренції. Пряме втручання необхідне за посилення позицій монополій в економічному житті. Однак, на думку Пігу, антимонопольне законодавство є хоч і корисним, але малоефективним. Він висловлює ідею прямого втручання держави в галузі із найбільшою загрозою виникнення монополії. Втручання держави має здійснюватися у формі безпосереднього контролювання цін, тарифів та обсягів випуску продукції. Крім того, Пігу не виключає можливості прямих державних капіталовкладень у певні сфери економіки, а також прямого державного управління. Таким чином, у концепції Пігу було сформульовано важливі аспекти участі держави в економічній діяльності, однак в цілому ця концепція залишилася в межах неокласичної традиції[4, c. 317-319].

2.Соціально-економічні погляди народництва. Його особливості в Україні

В економічній думці Росії другої половини XIX ст. панівним напрямком було народництво. У теоретичному відношенні народництво — це певний різновид утопічного соціалізму, характерного для країн із низьким рівнем економічного розвитку, переважанням сільського господарства і дрібних виробників.

Народництво — ідеологія і громадсько-політичний рух, що охопив вихідців із дворянства та різночинної інтелігенції Російської імперії у 60-х – 80-х років 19 ст. Представники цього напряму виражали інтереси селянської демократії, поєднуючи радикально-буржуазно-демократичну і антифеодальну програму з ідеалами утопічного соціалізму.

В основі ідеології народництва лежала містична віра в російське селянство як носія вищої життєвої мудрості. У 60-х рр. 19 ст. ідеї селянського соціалізму активно пропагував М. Огарьов. У кінці 60-х – на початку 70-х рр. теоретичним обґрунтуванням ідеї некапіталістичного шляху розвитку стає суб'єктивна соціологія (П. Лавров, М. Михайловський та інші), яка рушійною силою суспільного прогресу вважала критично мислячі особистості, тобто інтелігенцію. У 80-ті рр. в народництві отримав розвиток економічний романтизм (В. Воронцов, М. Данієльсон та інші), представники якого виходили із протиставлення типів економічної еволюції Західної Європи і Росії. Народники-економісти намагались довести безперспективність капіталістичного розвитку Росії й необхідність переходу до народного виробництва — некапіталістичної індустріалізації, артільно-общинного методу організації господарства. Найвідомішими ідеологами Н. у 1870-і рр. були М. Бакунін, П. Лавров і П. Ткачов. Вони розглядали особу російського селянина як зберігача давніх засад общинної власності і саме в цьому вбачали можливість переходу Росії до соціалістичних відносин, обминаючи етап капіталістичного розвитку. Вважаючи російського селянина природженим соціалістом, М. Бакунін закликав молодь готувати народне повстання проти трьох головних ворогів: приватної власності, держави, церкви. На думку окремих дослідників, народництво було просякнуте месіанською свідомістю, успадкованою частково від слов'янофілів, котрі твердили про почуття вини дворянина перед селянством за гріхи предків-кріпосників (В.Осінський, С. Перовська, А. Желябов, С. Нечаев, П. Ткачов та ін.). Народництво об'єднувало людей, що належали до різних політичних напрямів, часто дуже різних. Так одні, скажімо, підтримували теорію непротивлення злу насильством (М. Муравський), інші закликали до нової пугачовщини (М. Бакунін).

Російське народництво, однак, є досить складним і багатогранним явищем, яке змінювалось разом зі зміною суспільно-економічних умов. Воно характеризувалось наявністю досить різнорідних напрямів і тенденцій.

У народництві виділяються дві тенденції — революційна й ліберальна. Відповідно розрізняються і два етапи розвитку народництва. Перший — із 60-х до середини 80-х pp., що зв'язаний із діяльністю революційного народництва. Другий — із середини 80-х до кінця 90-х pp. — характеризується пануванням ліберального народництва.

Усім без винятку представникам народництва, до яких би течій чи напрямів вони не належали, притаманні певні спільні риси. Це визнання капіталізму в Росії занепадом, регресом, визнання самобутності, "неповторності" російського економічного ладу взагалі і селянина з його общиною, артіллю зокрема[8, c. 361-363].

У 70-80-х pp. XIX ст. питання про шляхи економічного розвитку Росії, про перспективи розвитку в ній капіталізму було найзлободеннішим. Воно ще більше привернуло до себе увагу громадськості з появою в Росії "Капіталу" Маркса. Навколо "Капіталу" точилася жвава полеміка (головне щодо теоретичних питань), за якою проглядалися намагання з'ясувати перспективи економічного розвитку Росії.

Заслуга постановки питання про розвиток капіталізму в Росії належить саме народництву. Проте вирішення його народниками виявилось незадовільним. Як ідеологи дрібних виробників, приречених капіталізмом на загибель, народники не бачили в капіталізмі історично неминущого явища, а відтак вірили в можливість уникнути його. Вони ідеалізували вигаданий ними "народний лад", оголошуючи його запорукою прогресивніших, ніж капіталізм, суспільних відносин соціалізму.

Підґрунтя для соціалістичних перетворень у Росії народники бачили в общині. Виходячи з утопічних та ідеалістичних уявлень про особливий шлях розвитку Росії, народники ідеалізували селянську общину, розглядали її як "форму побуту", що якнайліпше відповідає "російському народному духові". Російського селянина народники вважали навіть "комуністом за інстинктом". Велике поширення в Росії общини і віра в так званий "общинний дух", "комуністичні інстинкти" російського селянина породили в народників віру в те, що Росія ближче стоїть до соціалізму, ніж країни Заходу. Оскільки розвиток капіталізму розкладав общину, народники закликали "зміцнювати" її.

Як суб'єктивісти в соціології, народники не розуміли закономірностей суспільного розвитку. Вони вважали, що суспільні відносини люди будують свідомо. Провідну роль у суспільному розвитку вони відводили інтелігенції, яка нібито здатна на своє бажання спрямувати його в той чи інший бік.

Віра в особливий уклад, в общинний лад російського життя, у можливість селянської соціалістичної революції породила так зване "ходіння в народ". З допомогою пропаганди й підготовки селянських бунтів народники сподівались підняти селянство на соціалістичну революцію. Переконавшись на практиці в наївності віри в "комуністичні інстинкти" селянства, народники перейшли до боротьби з самодержавством власними силами, застосовуючи тактику індивідуального терору.

Революційне народництво. У революційному народництві існували три різні течії, які очолювали П. Лавров, П. Ткачов і М.Бакунін.

Петро Лаврович Лавров (1823-1900) — один з провідних ідеологів народництва, філософ, соціолог, економіст, математик. Він закінчив Петербурзьке артилерійське училище і викладав математику у військових навчальних закладах. 1868 року за свою суспільну діяльність був заарештований і висланий у Вологодську губернію.

Саме у засланні Лавров написав знамениті "Історичні листи" (1868-1869), які друкувались в "Неделе" і стали програмним документом революціонерів 70-х pp. За допомогою Г.Лопатіна Лавров утік із заслання і виїхав за кордон, де познайомився з Марксом і Енгельсом. За кордоном розпочав видання журналу "Вперед", який відіграв важливу роль у пропаганді соціалістичних ідей у Росії.

Лавров і його послідовники (так звані лавристи) були прихильниками соціалістичної революції, яку здійснить народ, селянство, кероване революційною інтелігенцією. Підготовка революції передбачала тривалу пропаганду ідей соціалізму в народі.

Значне місце в працях Лаврова присвячується економічним питанням, які охоплюють всі сторони суспільно-економічного життя тогочасної Росії. Ще до проведення реформи Лавров писав про тяжке, безправне становище селянства, проте його погляди на проблему звільнення селянства були досить поміркованими. Більш послідовно він виступив з критикою реформи, яка, на його погляд, "не звільнила селян повністю". Лавров гостро критикував самодержавство і його економічну політику.

У питанні про роль общини погляди Лаврова не були незмінними. У 70-х pp. він розглядав общину як умову переходу до соціалізму, як основу побудови майбутнього соціалістичного суспільства. Спостерігаючи процес розкладу общини і зародження капіталістичних відносин, Лавров характеризує його як початок підготовки соціального перевороту. На місце капіталістичного ладу, писав він, прийде робочий соціалізм'. Робочий соціалізм, за Лавровим, здійснюватиметься через передачу землі селянським общинам, а промислових підприємств — робітникам. Тим самим буде ліквідовано приватну власність і експлуатацію людини людиною. Отже, основною вимогою Лавров вважав заміну приватної власності суспільною.

У працях 90-х pp. Лавров досліджує різні етапи розвитку майбутнього соціалістичного суспільства. Під впливом К.Маркса аналізує категорію "перехідного часу" до соціалізму, а також розкриває завдання "більш віддаленого періоду". Проте проект соціальної революції, розроблений Лавровим, обмежувався лише загальними вимогами революції буржуазно-демократичної[1, c. 461-463].

Михайло Олександрович Бакунін (1814-1876) — виходець із дворянської сім'ї. 1840 року виїхав за кордон, де включився в революційну діяльність. В історії революційного руху Західної Європи він відомий як анархіст. Анархізм і народництво — близькі ідеології, проте не тотожні.

Сподівання Бакуніна на негайну соціальну революцію, його заклики до молоді "йти в народ" і очолити селянські бунти були сприйняті частиною народників, які з гордістю називали себе анархістами. В історії народницького руху цей напрям назвали бакунізмом.

Бакунін вважав, що російський народ — "бунтар від природи". Революційність народу, а отже й неминучість соціальної революції, він зв'язував зі злиденним станом, в якому перебував народ, а також із його вірою в право на землю. Бакунін був непримиренним противником кріпацтва.

Реформа 1861 р. не задовольнила його, він називає її обманом, тому що вона не дала народу справжньої свободи і примусила сплачувати великі викупні платежі.

Виступив Бакунін і з критикою капіталізму. Він засуджує апологетику капіталізму в буржуазній літературі й підкреслює його зв'язок з попередніми експлуататорськими способами виробництва. Капіталізм Бакунін розглядає як нову форму експлуатації, яка змінює лише свою назву порівняно з попередніми формами — рабством і кріпосництвом. Критикуючи капіталізм, Бакунін головну увагу звертає на критику "буржуазних порядків", а не на характер економічних відносин.

Робітників він називав "чистими соціалістами" і вважав, що політична боротьба їм не тільки не потрібна, а й шкідлива, вона служить лише інтересам буржуазії. Робітникам вистачатиме боротьби на ґрунті "економічних інтересів". Проте Бакунін підкреслював непримиренність класових суперечностей капіталізму і приреченість буржуазії.

Бакунін і його послідовники виступали проти держави і пропагували ідею вільної федерації робітничих асоціацій і землеробських общин, в основі якої лежала б абсолютна свобода особи (аж до права на аморальність, паразитизм, лінощі тощо). Економічну основу майбутньої вільної асоціації бакуністи вбачали в передачі всієї землі землеробським общинам і всіх засобів виробництва — робітничим асоціаціям.

1876 p. виникла народницька організація "Земля і воля", програма якої була бакуністською. На перший план цією програмою висувалось аграрне питання, на відміну від Західної Европи, де головним вважалось питання фабричне.

"Ходіння в народ", в якому взяли участь і лавристи, і бакуністи, зазнало невдачі. Селяни не сприйняли народницьких ідей, їх хвилювали проблеми безземелля і високих податків. За цих умов стався розкол "Землі і волі" на "Народну волю" і "Чорний переділ". Чорнопередільці на чолі з Плехановим продовжили традиції "Землі і волі", а народовольці стали на шлях терору.

Петро Микитович Ткачов (1844-1885) і його прихильники вважали метою боротьби досягнення "народних ідеалів", тобто "селянського соціалізму". Вирішити цю проблему мали самі революціонери, поваливши царський уряд і захопивши владу. Росія, на думку Ткачова, готова до соціалістичної революції, оскільки не має капіталу і буржуазії. Саме тому він виступив з теорією негайного захоплення політичної влад и "революційною меншістю" шляхом змови1.

Ткачов багато уваги приділяє дослідженню економічних проблем Росії. У статтях "Продуктивні сили Росії", "Статистичні нариси Росії" та інших Ткачов на великому статистичному матеріалі аналізує економічний стан країни, підкреслює, що їй притаманний низький рівень продуктивних сил у землеробстві, відсутність раціонального господарювання. Усе це, робить він висновок, є доказом неспроможності існуючої системи. Змінити ситуацію й поліпшити становище селянства Ткачов вважає можливим, перетворивши селянина із "землероба" на "землевласника". Отже, одна з його програмних вимог полягала у ліквідації поміщицького землеволодіння і передачі землі у власність селянам.

Визнавав Ткачов і необхідність промислового розвитку країни, без чого сільське господарство не може не тільки процвітати, а й взагалі існувати. Він виступав з гострою критикою капіталізму і буржуазної політичної економії, яка, за його словами, захищає інтереси капіталу. Ткачов зробив навіть спробу створити нову економічну науку, виходячи з вимог "справедливості та моралі". На відміну від Бакуніна, він не заперечував необхідності держави в майбутньому соціалістичному суспільстві.

Державу Ткачов розглядав як самостійну силу, не зв'язану з експлуататорськими класами. Він закликав до її негайного повалення заради того, щоб запобігти розвиткові капіталізму і урятувати общину. На цих позиціях стояла і створена 1879 p. партія "Народна воля". Народовольці вважали, що економічне й політичне рабство народу в Росії зумовлюється не економічним ладом, а волею держави. Революційний переворот, повалення держави народовольці сподівались здійснити силами "Виконавчого комітету". Проте всі їхні зусилля обмежилися вбивством царя Олександра II (1881 p.).

Після розгрому "Народної волі" у народництві стали переважати ліберальні тенденції.

Ліберальне народництво. З середини 80-х pp. у суспільному русі переважають ідеї ліберального народництва. Цьому сприяють розвиток капіталістичних відносин у країні і посилення диференціації селянства. Хоч ліберальні народники, як і революційні, виступали від імені всього селянства, проте вони були фактично виразниками інтересів сільської буржуазії. Ідеологами ліберального народництва були: В.П.Воронцов (1847-1918), М. Ф.Даніельсон (1844-1918), М.К.Михайловський (1842-1904), С.М.Кривенко (1847-1906), С. М. Южаков (1849-1910) та інші.

На відміну від революційних, ліберальні народники відмовились від боротьби із самодержавством і сконцентрували всю увагу на розробці програми так званих "малих діл". Свою економічну програму вони зв'язували з ідеєю некапіталістичного шляху розвитку Росії, яка ґрунтувалась на вченні С.Сісмонді. Спираючись на теорію реалізації Сісмонді, народники ігнорували виробниче споживання, вартість сукупного продукту зводили до суми доходів. Відтак робився висновок про скорочення внутрішнього ринку, неможливість реалізації додаткової вартості без зовнішніх ринків, про постійну кризу надвиробництва. Це служило підставою для доведення безперспективності розвитку капіталізму в Росії.

Так, В. Воронцов писав, що Росія, яка пізно стала на шлях капіталістичного розвитку, не може розраховувати на вільні зовнішні ринки. Внутрішній ринок, зазначав він, теж скорочується, бо капіталісти нездатні "витратити всю додаткову вартість", а російський мужик "сильно охляв", отже, в Росії немає ґрунту для розвитку капіталізму.

Воронцов не міг не бачити явних ознак розвитку капіталізму в країні. Проте він усупереч фактам називав "усе це більше грою в капіталізм, ніж проявом його дійсних відносин". Змушений визнати розвиток капіталістичних відносин в окремих галузях промисловості (наприклад машинобудуванні), Воронцов пояснював цей факт протегуванням уряду.

Отже, Воронцов,- з одного боку, твердив про брак ґрунту в Росії для розвитку капіталізму, а з іншого — змушений був визнати цей розвиток. Саме тому він закликає вжити заходів для затримки розвитку капіталізму.

Аналогічну позицію з цього питання займав і С. Южаков. Звертаючи увагу на загрозу капіталізму, яка насувається з Заходу, він заявляв, що її ще не пізно зупинити і повернутись до старих патріархальних порядків.

На некапіталістичну еволюцію Росії покладався і М. Даніельсон. Зазначаючи, що капіталістична течія, очевидно, перемагає, що "… все більша й більша частина виробників експропріюється…" , він закликає розум і совість врятувати "вітчизну" і народ від навали капіталізму. Здійснити це він сподівався через зміцнення общини і розвиток дрібного селянського виробництва.

Виступаючи з критикою капіталізму, яка багато в чому мала "романтичний", дрібнобуржуазний характер, народники протиставляли йому небуржуазний лад, репрезентований "народним виробництвом", який, на їхню думку, панував у Росії. До "народного виробництва" вони відносили общинне селянство, кустарні промисли і навіть відробітки.

Ідеалом ліберального народництва було міцне селянське господарство, яке протиставлялось капіталістичному. Саме для забезпечення цього господарства вони вимагали розширення селянського землеволодіння, упорядкування орендних відносин, надання селянам позичок, створення на селі ощадних кас, різних форм кооперації, забезпечення селян поліпшеним сільськогосподарським реманентом. Отже, фактично, йшлося про створення умов, необхідних для капіталістичного розвитку сільського господарства. Економічна програма ліберальних народників мала, таким чином, буржуазно-демократичний характер[3, c. 154-157].

Більш активну діяльність розгорнула Народна Воля. В Україні народовольські організації і групи існували у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах. У лютому 1878 в Києві здійснено замах на товариша прокурора Котляревського; у травні 1878 Г. Попко вбив жандармського ад'ютанта Гейкіна; у липні 1878 біля Харкова зроблено спробу визволити з ув'язнення Войнаральського, засудженого в процесі 193-ох; у липні 1878 в Одесі під час суду над І. Ковальським виникли вуличні сутички з поліцією; у лютому 1879 у Харкові вбито губернатора князя Куропаткіна та ін. Після вбивства народовольцями у березні 1881 Олександра II царизм перейшов у відкритий наступ. Судові процеси 80-х рр. (процес 20-ти 1880, процес 14-ти 1884 та ін.) довершили розгром організації. Народовольці намагалися відродити свою організацію. На початку 80-х рр. основним районом їхньої діяльності стала Україна. Тут ще діяли гуртки військово-революційної організації Народна Воля на чолі з М. Ашенбреннером. У 1885 в Катеринославі проведено з'їзд південних народовців. Однак відродити Народну Волю було вже неможливо.

До лав російських народників належало багато українців (Д. Лизогуб, М. Кулябко-Корецький, І. Рашевський, В. Малинка, М. Кибальчич, С. Перовськата ін.), але вони майже не цікавилися визвольними прагненнями поневолених Росією народів і не вважали їх з погляду інтересів революції вартими уваги. Лише інколи російські народники вживали українську мову в пропагандистських цілях (зокрема, відозва Ф. Волховського Правдиве слово хлібороба до своїх земляків, 1875). Поруч з російським народницьким рухом існувала окрема народницька українська течія. Українські народники-хлопомани, радикальні українофіли наголошували на своєрідності психіки українського народу, його побуту й господарства. Коли російські народники намагались показати соціалістичні нахили російського селянина, хлопомани підкреслювали індивідуалізм українського селянства. Українське народництво ставило своїм завданням культурницьку працю серед населення, тоді як російське народництво зверталось до культурницької роботи у 80-х рр., що було вже показником пригасання їхнього руху. Культурницька праця розумілась українськими народниками як національна. Народники мали вплив на українських письменників другої половини 19 ст. — Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Карпенка-Карого, П. Грабовського, І. Манжуру та інших. Видатні представники галицького суспільного руху — О.Терлецький, М.Павлик, І. Франко сприяли розповсюдженню творів народників. Під впливом ідей народництва перебували історики — О. Єфименко, О. Левицький та інші. Українські народники здійснили спробу організуватись у радикально політичній площині, як от Братство Тарасівців. З'явились твори, де звучав національно-революційний клич (Українська марсельєза В. Мальований). Українські народники, на відміну від російських вважали релігійність ідеальною прикметою селянина і оспівували її в поезії (Великдень І. Манжури). З українським народниками був пов'язаний артільний рух, теоретичні засади якого розробив Ф. Щербина в роботі Южнорусские артели и артельные формы хозяйства. У 1890-х рр. М. Левицький ставив своїм завданням утворення артілей. Національні ідеї у народницько-демократичних рухах в Україні у 1880-90-х рр. відстоювали М. Левицький, Б. Грінченко, Т. Осадчий. Радянська історіографія критикувала їх за буржуазний лібералізм, оскільки вважали, що народники були у 80-90-х рр. 19 ст. головною перешкодою поширення марксизму в Росії[5, c. 82-83].

Список використаної літератури

1. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.

7. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 301 с.

8. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.