Вступ.

1. Характеристика рис демократичного лідерства.

2. Образ політичного лідера у світоглядно-аксіологічному вимірі демократичного суспільства.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Лідер-демократ — це поєднання самої особи лідера та конкретних політичних, соціально-економічних умов. Звичайно, що далі існують значні, навіть кардинальні відмінності від авторитарного типу лідера. Якщо там переважає суб'єктивний чинник — лідер, то ліберально-демократична система певною мірою спрямовує діяльність свого лідера, тримає його в рамках, обмежує владу, діяльність, якщо він трохи відхиляється у той чи інший бік. Демократичний лідер теж є ковалем своєї долі, але він значною мірою залежний від типу й характеру політичної системи та режиму влади. Політична система, ЇЇ аксіологічні елементи тримають демократа в рамках, певних заданих суспільством ритмах. Право обмежує його владу, колегіальність накладає вуздечку на його рішення, звітність висить над ним, як дамоклів меч. Виборність демократа-лідера визначає його вчинки, але водночас у рамках системи конституційного режиму влади дає йому певні гарантії на два, чотири, п'ять років, на час його каденції. У тому полягає відмінність демократичного лідера XX ст. від лідерів-демократів Античності.

Політичне лідерство с складним феноменом взаємодії лідерів та керованої спільноти. Воно здійснює досить сильний вплив на життя сучасного суспільства. Лідерство має глибоке та стародавнє коріння, яке слід шукати в особливостях суспільного світогляду. На перший погляд може здаватись, що розпочавши процес демократизації та відмовившись від авторитарного минулого, суспільство вже не має такої гострої потреби у лідерах, проте це є не зовсім правильним. Образ лідера у будь-якій системі координат — авторитарній або демократичній — відбиває головні суспільні цінності, ідеали та переконання. За лідерами можна судити про світогляд, рівень зрілості та розвитку, а також рівень політичної культури суспільства. Саме тому образ політичного лідера у контексті демократичного соціуму заслуговує на ретельний соціально-філософський аналіз.

1. Характеристика рис демократичного лідерства

Лідер у демократичній країні виростає на перетині особистих якостей та конкретної соціально-політичної ситуації, яка окреслює завдання та напрямки його активності, а також значною мірою визначає методи реалізації політичного лідерства. Починаючи з робіт М. Вебера у науці виділяють наступні типи політичних лідерів, спираючись на розкриття сутності їх впливу:

По-перше, це традиційні лідери, влада яких спирається на існуючі традиції (наприклад. Імам Хомейні).

По-друге, це легальні політичні лідери, що прийшли до влади шляхом законних виборів (Дж. Буш, В. Путін, Ф. Міттеран).

По-третє, це харизматичні лідери (від грецьк. «божий дар»), яких відрізняють унікальні особистісні якості, що притягують до них послідовників (В. Жирнновськнй. О. Лафонтен). Хоча низка сучасних авторів розуміє харизму як характер зв'язку лідера з групою виборців, що набуває особливої актуальності у кризові періоди [3, с.38], з чим важко не погодитись.

У сучасному демократичному суспільстві для політичного лідера однаково важливо легально прийти до влади та узгоджувати свої дії з традиціями та особливостями політичної культури, що склалась у даному соціумі (за умови діалектичного балансу між традиціями та інноваціями). Мати харизму при цьому зовсім не обов’язково, проте дуже важливою є відповідність лідера демократичним цінностям, втіленням яких він. власне, і має виступати. Проблемним аспектом для країн пострадянського простору тут виступає недостатньо розвинуті традиції демократії і тяжіння до зростання недемократичних рис в іміджі ключових політичних фігур. Крім того, якщо лідери першої у світовій історії демократії — афінської, у класичний період її розвитку були скоріше політичними, ніж соціальними керівниками, то для сучасного лідера досить вагомою стає саме його соціальна роль, що також не достатньо розвинуто у пострадянських країнах.

Лідерство є комплексним явищем, але воно неможливе без низки характеристик, якими має бути наділений сам лідер. Логічно, що в умовах сучасного демократичного суспільства існує певна специфіка лідерських якостей. До загального образу політичного лідера відносяться три групи якостей: природні (розвинута воля, рішучість та ін.); моральнісні (вірність задекларованим принципам, дисциплінованість, благородство тощо); професійні якості (професійна компетентність, висока поінформованість, відчуття політичного часу, виважений лексикон, точність та швидкість у прийнятті рішень, гнучкість, розвиненість аналітичного мислення та ін.)

Серед специфічних рис демократичного лідера слід назвати наступні. По-перше, політичний лідер у демократичному суспільстві західного зразка має бути відкритим до діалогу з людьми. У цьому аспекті традиційне східне розуміння лідера значно відрізняється від західного. Зокрема, у відомому тексті «Дао де цзин» говориться, що про справжнього правителя народ має знати лише те, що він є. Для сучасного суспільства це є абсолютно неприйнятним. Серед найбільш відомих пострадянських лідерів певну «прогресію демократичності» та відкритості до вільної комунікації можна прослідкувати на прикладі В. Путіна у той період, коли він був президентом Російської Федерації [3, c. 58-59].

По-друге, політичний лідер повинен орієнтуватися на гідність громадян, дотримуватись демократичного розуміння рівності, мати спільні інтереси з народом та постійно демонструвати це своїми діями. Не випадковими у цьому контексті є постійні згадки про важливість служіння нації, які легко можна знайти у публічних зверненнях Б. Клінтона, Дж. Буша—Молодшого, Б. Обами та інших лідерів західної демократії. Сенс демократичного лідерства полягає в акумуляції та вираженні аксіологічних засад народних мас.

По-третє, політичного лідера у демократичній країні відрізняє відкритість до критики та дискусій. Тут варто зазначити, що можливість критики та свобода у ставленні до керівництва є різною у різних країнах. Так, у США як світовому зразку демократичної свободи практично будь-яка людина може відкрито висунути свої претензії як до президента, так і до будь-якого громадянина у судовому порядку, що яскраво проілюстровано скандальною ситуацією, яка склалась навколо співробітниці Білого Дому Монікою Левинські та екс-президента США Білла Клінтона. Проте на типовому американському підприємстві у спілкуванні керівництва та підлеглих діють жорсткі внутрішні правила. У СРСР було абсолютно нормальним явищем критикувати власне керівництво на роботі, проте публічно критикувати вище керівництво країни мало хто наважувався. Сьогодні в Україні зроблено великий крок вперед щодо можливості критики політичних лідерів. Одним з показників цього є поява телепередач, на які запрошуються відомі політики та у прямому ефірі обговорюють актуальні для країни питання (наприклад, ток-шоу «Свобода слова» та «Шустер Live»).

По-четверте, сучасний демократичний лідер повинен стимулювати громадян до досягнення максимальних успіхів у суспільно-політичній сфері. Це передбачає відсутність погроз та монопольних методів управління. Лідер лише тоді є по-справжньому успішним, коли він надихає та робить успішними інших. Адже демократичне суспільство — це також і єдність людей, які можуть реалізовувати свій потенціал у легітимних межах, окреслених свободою інших. Звідси витікає відомий образ американського суспільства як суспільства відкритих можливостей.

Таким чином, образ політичного лідера має діалектичний зв'язок зі світоглядом і цінностями демократичного суспільства, водночас відбиваючи та закріплюючи його базові орієнтири. Основні характеристики лідера можуть бути розподілені на дві групи: загальні, притаманні для будь-якого стилю лідерства (сукупність природних, моральнісних та професійних якостей), а також специфічні, необхідні лідеру саме у демократичному соціумі (відкрита комунікація, повага до громадян, єдність власних цілей з інтересами народу, відкритість до критики та дискусій, стимулююча функція та відсутність монополізму в управлінні). Демократична держава безперечно потребує сильних і професійних лідерів, які б змогли на практиці довести дієздатність демократичних цінностей, які вже самі по собі є найвищим світоглядним здобутком сучасної епохи. Особливо важливою роль лідерів є у кризові періоди та у часи розбудови демократичної спільноти. Формування демократичного світогляду, що відбувається в народу сучасної України, показує високе значення послідовного дотримання лідерами задекларованих принципів, цінностей та ідеалів, чого, на жаль, часто не вистачає вітчизняним політикам. Натомість, така непослідовність гальмує демократизацію та викликає розчарування у самій її сутності. Перспективи подальших досліджень аксіологічного аспекту образу лідера полягають в аналізі складнощів, які виникають на шляху реалізації лідерами свого демократизуючого та консолідуючого потенціалу та розробці способів їх подолання [10, c. 16-17].

2. Образ політичного лідера у світоглядно-аксіологічному вимірі демократичного суспільства

Платон, як відомо, з деяких причин був проти демократії. У праці «Держава» він дещо з іронією описував демократичну державу, в якій «немає жодної потреби брати участь в управлінні, навіть якщо ти і здатний до того; необов'язково й підкорятися, якщо ти не бажаєш того, чи воювати, якщо інші воюють, чи дотримуватись, як інші, умов миру, якщо ти миру не прагнеш». Демократія, вважав він, формує і певну «демократичну людину», що виростає в умовах, коли «… у державі з'явиться повна свобода і щирість, можливість робити все, що хочеш». Це дасть демократа, особистість, якій притаманні «нахабність, розгнузданість і розбещеність», що буде толерувати всі прагнення; у житті демократа «немає порядку, у ній не панує конечність: приємним, вільним і блаженним називає він це життя і так увесь час ним користується». Отакий не дуже привабливий образ демократії й людини-демократа за Платоном.

Важливими складовими процесу демократичного здійснення влади в суспільстві є універсальні демократичні процедури, які характеризують сучасну демократію і полягають у такому: вищий політичний законодавчий орган повинен бути обраний народом; поряд з ним повинні існувати виборні органи влади та управління менш високих рівнів, аж до самоврядування; виборці повинні бути рівними у правах, а виборче право — загальним; всі виборці повинні мати рівне право голосу; голосування повинне бути вільним; вибір із ряду альтернатив повинен виключати голосування списком; вибори повинні здійснюватися на всіх рівнях більшістю голосів, хоча таке значення цієї більшості може визначатися різним чином; рішення більшості обмежує права меншості; орган влади повинен користуватися довірою інших органів влади; відносини суспільства та обраних ним органів влади повинні бути взаємними й симетричними, з гарантованою законом і реакціями виборців відповідальністю носіїв влади; демократія існує під неперервним і пильним громадським контролем; держава й суспільство напрацьовують дієві механізми упередження та усунення конфліктів на всіх соціальних і політичних рівнях: між поділеними владами, між більшістю і меншістю, соціальними групами, націями, містом і селом тощо [7, c. 463-465].

Демократичний політичний режим найповніше проявляється за республіканської форми державного правління парламентарного чи президентського типу. Цілком демократичними можуть бути й парламентарні монархії. Проте за будь-якої форми державного правління до числа важливих-спільних рис демократичних режимів належить пріоритет прав людини над правами держави, що означає визнання пріоритету громадянського суспільства над державою. У цьому полягає принципова відмінність у стосунках між державою і громадянським суспільством за демократичного політичного режиму. Якщо за авторитарного режиму громадянське суспільство зберігається, але підпорядковується державі, то в умовах демократії держава і громадянське суспільство виступають партнерами. Вони на паритетних засадах беруть участь у вирішенні тих чи інших суспільних проблем.

За демократичного політичного режиму громадянське суспільство здійснює ефективний контроль над державою через засоби прямої і представницької демократії, свої політичні інститути — політичні парти, групи інтересів, засоби масової інформації.

Процес демократизації, що розгорнувся у нашому суспільстві, і принципово новий у цьому зв’язку підхід до формування й організації органів влади всіх ступенів зумовили появу якісно нової категорії народних депутатів — особистостей, депутатів-лідерів. Справді, значна частина з них уже пройшла важкі випробування боротьби на альтернативній основі й отримала депутатський мандат не тільки тому, що чітко викладала свої погляди, а й тому, що своєю позицією зуміла зацікавити виборців, знайти в їхніх серцях відгук, породити надії на вирішення існуючих проблем.

Немає сумнівів, що з розвитком демократії значення депутатів усіх рівнів, як виразників і захисників народних інтересів зростатиме. Мабуть, у перспективі особа народного депутата буде серед основних претендентів на роль громадсько-політичного лідера. А партії в умовах багатопартійності зосередять зусилля на отриманні депутатських мандатів.

Як свідчить суспільна практика, потреба в авторитетному лідері особливо стає нагальною у складних ситуаціях життєдіяльності суспільства. Можливості суспільства у вирішенні складних проблем багато в чому залежать від наявності загальновизначеного лідера, який би не тільки запропонував стратегію виходу з кризи, а й зумів консолідувати суспільство на її виконання. Просто «призначити» такого лідера не можна, він виникає на перетині потреб та сподівань народних мас, а в демократичних суспільствах обирається населенням на виборах. Такими загальновизнаними лідерами, що очолили вихід суспільства із кризи, були Ф.Рузвельт, У.Черчілль, Де Голль, а в наш час — Л.Валенса, В.Гавел.

Розвиток політичних подій у державі, коли у суспільстві є велика потреба в сильних лідерах, але їх немає, може призвести до непередбачених наслідків. Чи зможуть у цій ситуації демократичні сили України об’єднатися на основі загальнонаціональних інтересів, мобілізувавши для цього переважну більшість населення? [8, c. 181-182]

Висновки

Можна стверджувати, що найважливішим у типології лідерів є їх поділ за стилем. Виникнення демократичного типу лідерів тісно пов'язане з розвитком полісу, афінського демократичного устрою. Його особливостями були пряма, а не представницька демократія, виборність влади, колективність (колегіальність) прийняття рішень, звітність посадових осіб. Це поступово визначало й саму особистість демократичного лідера. Крім того, його формувала постійна потреба особистого доведення права на лідерство, що постійно тримала його в активній політичній формі. Після падіння афінської демократії лише в Нові часи знову відтворюються умови для появи демократичних лідерів. Вирішальними тут стали введення загального виборчого права, поява масових політичних партій, загальний ріст освіченості, дифузія власності й капіталу серед загалу. Політичне життя XX ст. висунуло на перший план такі вимоги щодо виділення демократичних лідерів, як певні фінансові ресурси самого кандидата в лідери або політичної організації, яка його висувала, необхідність професійної освіти (правової або політичної), володіння певними психологічними рисами, інтелектуальність. Демократичний лідер — це частіше екстраверт, інтуїтивний, логік, раціоналіст.

Велику роль у формуванні лідерів відіграють як самі особистості лідерів, так і певні політичні, соціально-економічні умови, що панують у суспільстві. Велике значення мають і типи режимів політичної влади, що переважають у суспільстві. Тоталітарно-авторитарні режими служать диктаторові, він є правом і мірою влади в такій системі. Ліберально-демократичні режими обмежують та нормують діяльність демократичних лідерів, підтримують їх та охороняють. Звичайно, це лише панівні тенденції і аж ніяк не закономірності.

Список використаної літератури

1. Антоненко В. Г. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ "Академія", 2006. — 568с.

2. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр "Академія", 2004. — 366с.

3. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.

4. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.

5. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.

6. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.

7. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

8. Журавський В. С. Політична еліта України: теорія і практика трансформації. — К. : Логос, 1999. — 262с.

9. Кухта Б. Політичні еліти і лідери. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — Л. : Кальварія, 1996. — 224с.

10. Суліма Є. Політичне лідерство як інститут влади (соціально- філософський аналіз): Дніпропетровський держ. ун- т. — Дніпропетровськ, 1997. — 23 с.