Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти побудови соціальної держави.

1.1. Сутність соціальної держави та її характеристика.

1.2. Соціальна держава: типи, зміст.

1.3. Чинники визначення соціальної держави.

Розділ 2. Побудова соціальної держави як основа соціально-екомічного розвитку.

2.1. Соціально-економічна модифікація в контексті побудови соціальної держави в Україні.

2.2. Аналіз соціальної держави.

2.3. Соціальні права людини та громадянина як невід'ємний елемент побудови соціальної держави.

2.4. Проблеми соціальної держави.

Розділ 3. Соціальна держава: перспективи розвитку, її реалізація в сучасній країні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Процеси національного відродження України, державного будівництва спричиняють істотні зміни в усіх сферах суспільного життя. У зв’язку з цим, хіба що не найважливішою стає проблема розбудови молодої держави, вибір шляху розвитку якої було остаточно зроблено із прийняттям 1996 року Конституції України. Зокрема згідно із її ст. 1, Україна є не тільки демократичною і правовою, але й соціальною державою.

Безперечно, таке проголошення в умовах сьогодення відображає не стільки реальну дійсність, скільки прагнення та орієнтацію Української держави. Водночас це конституційне положення поставило перед суспільними науками і, в першу чергу, перед теорією держави та права актуальне завдання: визначити й дослідити сутність, завдання, ознаки та функції саме соціальної держави, обґрунтувати її загальнотеоретичну характеристику, визначити шляхи побудови такої держави в Україні. Останнє завдання, а воно логічно випливає з попередніх, видається особливо важливим. Та цілком зрозуміло, що без чіткої й цілісної науково-теоретичної концепції соціальної держави неможливо забезпечити її становлення та функціонування.

Актуальність дослідження соціальної держави для вітчизняної науки випливає як із конституційного закріплення за Україною означеного статусу, так і з таких обставин. По-перше, на відміну від "правової" поняття "соціальної держави" не розглядалося радянською юридичною наукою навіть з позиції його критики. Це обумовлює його новизну, проблематичність і нерозробленість. По-друге, очевидним є те, що західноєвропейська модель державності не може автоматично втілюватись в Україні, не зазнавши попереднього критичного аналізу. Необхідність його проведення пов'язана як з відсутністю загальних для постсоціалістичних і західних країн умов і закономірностей становлення соціальної держави, так і з тією кризою, якої ця державність сьогодні в цих країнах зазнає. Все це є підставою для визнання існування двох різновидів моделі соціальної держави, що надає актуальності проблемі розробки вітчизняної концепції "соціальної держави".

Особливості соціальної держави вивчає ряд дослідників (О. Скрипнюк, В. Горбатенко, В. Бабкін, А. Сіленко та ін.). Перед українськими вченими стоїть завдання визначити не лише особливості соціальної держави, а й можливості її побудови в Україні. В сучасних дослідженнях соціальної держави мало уваги приділяється визначенню тих її рис, яких українська держава ще не набула. Саме цьому і присвячене дане дослідження.

Досить часто поняття «соціальна держава» і «держава загального добробуту» ототожнюються. Німецькі автори концепції соціальної держави Ф. Мангер, Марчич та інші виступали проти такого ототожнення. Вони не приймали тезу про відповідальність держави за певний життєвий рівень, що проголошується в концепції держави загального добробуту. На їх погляд, це призводить до зменшення особистої ініціативи і до формування споживацького ставлення до держави. Держава загального добробуту піддавалась критиці і за надмірне втручання в економічне життя, за те, що буцімто, в такій державі надається пріоритет рівності, а повинна зберігатись рівновага між рівністю і свободою.

Метою дослідженняє поглиблення загальнотеоретичних уявлень стосовно сутності, завдань, ознак та різновидів соціальної держави, що сприяло б її становленню в Україні.

Задля цього необхідно було вирішити низку задач:

— виходячи із аналізу саме тих завдань, що їх покликана виконувати соціальна держава, запропонувати конкретизовану характеристику її ознак та відповідне визначення загального поняття;

— уточнити співвідношення властивостей правової держави й держави соціальної;

— здійснити порівняльне дослідження основних моделей соціальної держави;

— виявити і проаналізувати основні сучасні тенденції розвитку та діяльності соціальної держави, зокрема розширення участі приватного бізнесу та недержавних неприбуткових організацій у виконанні її функцій у гуманітарній сфері й активізацію діяльності такої держави щодо забезпечення соціального партнерства.

Об’єктом дослідження є загальні закономірності становлення і функціонування соціальної держави.

Предметом дослідженняє поняття “соціальна держава”, становлення її теоретичної конструкції, місце в політичній системі суспільства, порядок функціонування.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти побудови соціальної держави

1.1. Сутність соціальної держави та її характеристика

Соціальна держава — це правова держава розвиненого цивільного суспільства, що, з'єднуючи у своїй діяльності принципи волі й рівності, соціальної справедливості, надкласовості, реально забезпечує соціально-економічні права людини.

Соціальна держава — надкласово, у тому розумінні, що воно спрямовано на організацію нормального життя й розвитку всього суспільства в цілому, воно захищає права, волі, законні інтереси всіх його громадян, народів, є знаряддям зняття соціальної напруженості в країні.

Соціальна держава — це держава розвиненого цивільного суспільства (создающого матеріальні блага, інші цінності), що є умовою існування й розвитку соціальної держави, розвинена цивільне суспільство як би зворотна сторона соціальної держави, останнього без першого не буває.

Соціальна держава нівелює невиправдані соціальні розходження, забезпечує гідні умови існування своїх громадян, соціальну захищеність населення, беручи участь у виробництві й розподілі економічних благ, воно втручається у вільну економічну діяльність ( в інтересах усього суспільства в цілому).

Соціальна держава сприяє формуванню в країні т.зв. «середнього класу» ( частина суспільства, що забезпечена в тій мері, коли не відчувається потреба в необхідному, але й не багата настільки, що це викликає в малозабезпечених верств населення намір до розділу їхньої власності).

Проблема тлумачення змісту поняття «соціальна держава» одержала певне відображення у сучасній науковій літературі. Проте досі не досягнуто консенсусу щодо визначення цього феномена. Її розглядають і як принцип конституційного устрою, і як тип організації державного життя, і як державу, що виконує соціальну функцію, і як характеристику правової держави. Характерно, що при цьому одні автори використовують термін «соціальна держава», другі — «соціальна правова», треті — «держава соціально-демократичної орієнтації». Аналіз наведених інтерпретацій дає підстави визнати, що хоча використовуються й різні терміни, але за своїм змістом вони майже не відрізняються один від одного [37, c. 19].

Проблема тлумачення означеного поняття має й інший аспект. Демократичні процеси у постсоціалістичних країнах дали поштовх розбудові і в них соціальної правової державності. Це дозволило визнати факт виокремлення в межах вчення про дану державу двох традицій, які слід розглядати, крізь призму розвитку таких процесів, як еволюції демократії, формування громадянського суспільства і правової держави,! еволюції власне соціальної державності.

Перша традиція, започаткована на Заході у XIX ст., причини формування і розвитку соціальної держави вбачає у змінах, які відбуваються в шкалі цінностей і пріоритетів громадянського суспільства. Теорія і практика соціальної держави виявляються затребуваними в міру усвідомлення суспільством необхідності перегляду місця і ролі держави в процесі її функіоціонування. Виявлення нездатності таких ліберальних інститутів, як політична демократія і ринкова економіка, створю! вати моральні цінності, що забезпечують існування і розвиток соціальних зв'язків, поза якими ні людина, ні демократія, ц ринкова економіка існувати не можуть, мало наслідком обрання головним засобом оновлення зруйнованих зв'язків, піднесення моральності, досягнення громадянського миру і злагоди соціальної держави, який наповнив демократичну правову державність ніби «соціальною плоттю й кров'ю».

Це дало підстави, по-перше, для визначення правомірності висновку про те, що теорія соціальної держави і заснована на ній практика повинні розглядатися як актуальна конкретизація змісту правової держави стосовно вимог, як постали перед суспільством Заходу наприкінці XIX ст. По-друге, для висунення припущення про те, що спроба теоретичного осягнення соціальної держави без урахування її єдності з ліберальними і демократичними традиціями може завершуватися надуманим, догматичними висновками, а отже, заважатиме пошуку наукової істини.

Поява іншої традиції пов'язана з обранням постсоціалістичними країнами принципів демократичної, соціальної правової держави як концептуальних засад державного будівництва, що обумовлює специфіку їх співвідношення і функціонування. Йдеться про таке. Якщо у країнах Заходу соціальна держава традиційно виникає як характеристика правової, що знаменує собою початок якісно нового етапу в процесі розвитку останньої, то в цих країнах становлення демократичної, правової державності відбувається в умовах, коли соціальні засади вже набули сталого характеру, однак потребують істотного оновлення.

На тлі згаданих проблем використання поняття «держава соціально-демократичної орієнтації», що символізує історично новий тип державності, дозволяє певною мірою вирішити деякі з них. Зокрема, знімається проблема конкуренції між різними термінами за право виступати узагальнюючим поняттям, а відтак, і питання про час і місце започаткування відповідної теорії і практики. Як наслідок цього, «соціальну державу» і «державу Добробуту» розглядають як специфічні моделі в межах означеного типу. Відповідно перша модель започатковується Німеччиною, а засновницею другої виступає Велика Британія. Крім того, в рамках концепції «держави соціально-демократичної орієнтації» набагато легше пояснити існування двох досить різних традицій започаткування соціальної державності [40, c. 26-27].

Соціальна держава, і в цьому полягає її специфіка, у другій половині XX ст. конституюється як одна із стрижневих засад державності і справедливо вважається одним із фундаментальних елементів системи цінностей, властивої європейській політико-правовій культурі. До її найбільш змістовних ознак відносять такі: 1) соціальна держава є закономірним продуктом еволюції громадянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства соціальної демократії; 2) вона завжди є якісною характеристикою правової держави; 3) проголошення держави соціальною виступає важливою конституційною гарантією забезпечення і захисту соціальних прав людини; 4) оскільки як мета діяльності, так і сама діяльність (соціальна політика) цієї держави визначається правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального законодавства; 5) соціальна держава слугує забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві; 6) утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.

Проте, враховуючи ту напругу, яку спричиняє закріплення соціальної держави на конституційному рівні, вона позбавляється властивостей самодостатності, самодії та саморегулювання. Хоча як конституційний принцип вона і має відносну самостійність, однак не може бути усвідомлена поза їх системою. Внаслідок цього сучасні теорія і практика конституціоналізму вимагають розгляду принципу соціальної держави як елемента дескриптивної концепції демократичної, соціальної, правової державності.

Ця концепція поєднує ідеї про права людини, демократію, соціальну правову державність у систему, в якій вони узгоджуються між собою. При цьому внаслідок дифузії з'являється те нове, чого не існувало в жодному з елементів, які утворили систему, що не може бути представлено як адитивна сума властивостей елементів. Саме тому стає можливим обговорення ідеї: щодо економічної та соціальної демократії або розгляд факту примирення лібералізму і демократії, демократії і правової держави, а також визнання того, що заснований правовою державою лад є ладом соціальної правової державності.

Заснування такої досить складної і внутрішньо напруженої форми існування обумовлено, як правило, бажанням окремих держав компенсувати слабкі історичні традиції лібералізму і демократії. Україна, як свого часу Німеччина та Іспанія, створюється як демократична, правова держава. Проте в| процесі розбудови вона має подолати наслідки тоталітаризму. У зв'язку з цим в умовах соціально-політичної нестабільності конституційне закріплення принципів демократії, правової держави виявляється недостатньою гарантією розвитку в проголошеному напрямку. Важливою опорою для стабілізації політичної системи виступає ефективно функціонуюча ринкова економіка. Однак вона не здатна автоматично стабілізувати політичну систему, а тому виникає потреба у створенні між економікою і політикою сфери «переведення» економічних досягнень у політичний позитив. У такій якості в XX ст. традиційно розглядали соціальну державу [41, c. 37-38].

Пропозиція щодо розгляду соціальної держави в означеному контексті визначає її місця і ролі у сучасній теорії державотворення.

Перш за все слід звернути увагу на існування безпосереднього зв'язку між демократичною і соціальною державністю. Демократія є продуктом суспільного розвитку. Саме зміни в громадянському суспільстві визначають темпи, форми і методи змін у державі і пов'язаних з нею явищ. На момент свого становлення для неї пріоритетною була політико-правова сфера. Відповідно утверджується політична демократія. На межі XIX— XX століть актуальності набуває проблема зростання соціальної та культурної нерівності — як наслідок, виникає друга, після демократизації політичної сфери, фаза демократичної революції — утверджується поняття соціальної та економічної демократії. Заважаючи перетворенню свободи на завершеність, демократія шляхом визнання соціально-економічних прав сприяє утвердженню соціальної державності. Відповідно функціонування останньої в умовах демократії вимагає, аби соціальні програми, в яких втілюється це конституційне положення, приймалися і реалізовувалися у межах демократичних процесів і за допомогою демократичних механізмів. Отже, вимоги Демократії перешкоджають виникненню ситуації, при якій ідея про соціальну відповідальність держави використовуватиметься для тотального маніпулювання масами.

Попри існуючу неузгодженість в окремих моментах, слід визнати, що ідея поєднання демократії з теорією соціальної Держави виявилась плідною. На теоретичному рівні вона відображує процес переходу соціальної демократії до громадянського суспільства і відповідно формування нового соціально-правового типу державності [29, c. 21-22].

У більш ніж десяти країнах Європи конституції прямо проголошують держави соціальними правовими. їх розробники традиційно вважають, що мета прийняття конституції повинна полягати у заснуванні парламентської демократії, соціальної правової держави, закріпленні її форм, але не у формулюванні деталізованої концепції державності. Як наслідок цього, законодавець відмовляється від визначення соціальної держави, оскільки сутність такого нормативного регулювання повинна бути розкрита на практиці. Це пояснюється тим^ що означене поняття важко вивести із сукупності конституційних норм, бо воно має передувати їм, визначаючи їх зміст як ключовий принцип конституційного устрою. Однак це не виключає необхідності здійснення реконструкції поняття шляхом його тлумачення, що сприятиме виявленню змістовних і функціональних зв'язків, заповненню прогалин конституційного тексту.

Співвідношення соціальної держави з традиційними конституційними принципами надає нам підстави визнати, що законодавець закріплює її як принцип, аналогічний іншим; засадам державного ладу. Тим самим він окреслює ті межі, й яких вона повинна діяти, аби не суперечити вимогам демократичної, правової державності, за допомогою яких забезпечуються політична єдність і правильне розуміння завдань, поставлених суспільством перед державою.

Внаслідок цього проголошення держави соціальною не потребує істотних змін в організації влади, яка передбачена; демократичною, правовою державою. Виходячи з цього, логічно зробити висновок про те, що оскільки соціальна держава є ознакою правової, котра розглядається як форма організації громадянського суспільства, то вона закономірно повинна бути визнана продуктом останнього [24, c. 175-176].

Конституційна невизначеність соціальної держави дозволяє громадянському суспільству залежно від потреб і матеріальних можливостей за допомогою демократичної процедури виборів істотно впливати на напрямки і обсяги її діяльності. Саме позиція професійних груп, громадських організацій, верств населення, суспільства в цілому створює той клімат, ВІ якому відбувається прийняття рішення щодо долі соціальної держави, та соціальних програм, в яких вона одержує свій безпосередній прояв. Це пов'язано з тим, що громадськість не сприймає соціальну державу як щось неподільне ціле. Вона підтримує не принципи, покладені в її основу, а певні соціальні програми та інститути.

Однак помилково вважати, що оскільки існування соціальної держави полягає в обслуговуванні інтересів громадянського суспільства, то їй відведено пасивну роль. Імперативом для соціальної держави є вимога служіння громадянському суспільству, сприяння його функціонуванню. Що ж стосується визначення пріоритетів у межах цього завдання, прийомів і засобів його реалізації, то в цьому держава має бути достатньо самостійною і незалежною, при умові додержання нею рамочних угод, які створює формула «демократична, соціальна правова держава». Тому держава як представник всього суспільства не повинна допускати ототожнення інтересів окремих груп з інтересами суспільства в цілому. Додержання цієї вимоги є обов'язковим для соціальної держави.

В Україні діяльність держави в соціальній сфері має надзвичайно важливе значення для життя суспільства. Це зумовлено як різким падінням доходів переважної більшості населення при переході до ринкової економіки, так і традиційною орієнтацією громадян на одержання соціальних послуг саме від держави. Особливо гострим стає питання забезпечення соціальних стандартів життя населення в умовах загострення світової економічної кризи.

Головною метою соціальної політики в Україні на сучасному етапі є призупинення спаду життєвого рівня населення та зменшення тягаря кризи для найменш захищених верств населення.

Витрати зведеного бюджету України на духовний та фізичний розвиток є незначними, хоча й демонструють позитивну динаміку постійного зростання. Так, протягом 2002-2007 років ця стаття витрат збільшилась з 1417,9 млн. грн. до 5687,8 млн.грн., тобто майже в чотири рази.

В перспективі абсолютний розмір витрат на духовний і фізичний розвиток повинен зростати, так само як і питома вага цих витрат у загальному обсязі соціальних видатків бюджету. Адже в кінцевому підсумку саме людина, її добробут, духовний і фізичний розвиток мають бути в центрі уваги держави та її органів.

Проведене дослідження показало, що назріла необхідність прийняти Соціальний кодекс, який має закріпити принципи функціонування соціальної системи України, механізм впровадження соціальних програм, контроль за дотриманням соціального законодавства.

В умовах кризи і обмеженості фінансових ресурсів основний наголос повинен бути зроблений на забезпеченні адресного характеру соціальних виплат. Допомога повинна бути зосереджена на вразливих верствах населення (пенсіонери, багатодітні родини, сироти).

Вразливі групи населення повинні мати підтримку через програми державної допомоги. Інші цільові програми мають бути тимчасово скорочені з огляду на обмеженість ресурсів.

Соціальне забезпечення в нашій державі має відповідати вимогам Європейського кодексу соціального забезпечення, який містить мінімальні стандарти захисту, які держави мають надавати у зв'язку з дев'ятьма традиційними соціальними ризиками: хворобою, безробіттям, старістю, трудовим каліцтвом, професійною хворобою, материнством, інвалідністю, втратою годувальника, утриманням дітей.

Практика засвідчує, що кошторисний порядок планування і фінансування установ та організацій невиробничої сфери погребує вдосконалення. Це зумовлено насамперед тим, що розширилися джерела фінансування і частка бюджету в ньому знижується.

На нашу думку, всі установи соціальної сфери на всіх рівнях управління мають складати фінансовий баланс за формою балансу доходів і витрат. Основою для його складання мають бути показники економічного та соціального розвитку установ та системи в цілому.

1.2. Соціальна держава: типи, зміст

Для визначення соціальної держави доцільно звернутись до досвіду західноєвропейських країн. Термін соціальної держави, або держави добробуту, вживається у Західній Європі з кінця 40-х pp. Завдання соціальної держави розповсюджуються на систему соціального захисту, соціальне страхування, охорону здоров'я, освіту, сімейну і житлову політику. Соціальне законодавство розвинутих країн постійно розширюється і оновлюється відповідно до змін в умовах життя населення.

В наукових працях і соціальній практиці стали загальновизнаними три моделі соціальної держави:

· ліберальна, або англосаксонська;

· скандинавська, або соціально-демократична;

· континентально-європейська (консервативна).

Перша модель, яка застосовується, наприклад, у Великій Британії, передбачає державні обов'язки з соціального захисту для найбільш уразливих верств населення. Решта громадян мають забезпечувати себе самостійно.

Характерними для ліберальної моделі є перевірка нужденності, обмеження розмірів універсальних трансфертів, програм соціального страхування. Відповідно до ліберальної доктрини необхідно спрощувати функції соціальної держави. В системі соціального забезпечення перевага надається трудовій мотивації громадян, чому сприяють напівавтоматичні механізми фінансування гарантованого мінімального рівня доходів. Для забезпечення потреб найменш захищених верств населення найбільш поширені методи прямого (цільового) перерозподілу через податкову систему і бюджет. Спостерігається тенденція до посилення ролі приватних і регіональних (муніципальних) служб соціального забезпечення для надання адресної допомоги. Майбутнє ліберальної моделі соціальної держави визначає глибоке усвідомлення того, що люди здатні власною працею поліпшити свій добробут.

Друга модель, класичним прикладом використання якої є Швеція, надає базове забезпечення всім громадянам країни за рахунок державного і місцевих бюджетів, сформованих за рахунок податків. Скандинавський тип соціальної держави характеризується універсалізмом і перерозподілом доходів за допомогою прогресивної системи оподаткування населення. Вона націлена на недопущення бідності і забезпечення усім зайнятим громадянам достойного рівня життя [6, c. 9-10].

Соціал-демократична концепція відстоює інтервенціоністську модель соціальної держави і виключає потенційну можливість ринку задовольнити потреби усіх груп населення. Основна ціль державної соціальної політики, яка реалізується соціал-демократами, полягає у проведенні упереджувальних і профілактичних заходів у соціальній сфері. Однак, незважаючи на ідеологічну схильність соціал-демократів до універсалізму в соціальному забезпеченні, спостерігається певний рух у бік розширення платності соціальних послуг.

Третя модель заснована на системі соціального страхування з пайовим відрахуванням внесків працюючими і роботодавцями. Боротьба з бідністю поєднується з підтримкою високих стандартів життя всіх громадян. Ринок праці, зайнятість регулюються соціальними партнерами.

Континентально-європейську модель ототожнюють із центристським і консервативним підходом до визначення моделі соціальної держави. Високий соціальний потенціал цієї моделі полягає в поєднанні традиційних цінностей універсалізму і перерозподілу із забезпеченням економічної мобільності відповідальності. У консервативній моделі приватні форми соціального страхування відіграють допоміжну роль. Пріоритет вважається обов'язковим. Прагматизм консерваторів підтримується їх втручанням у соціальні процеси тільки у випадках, коли ринок неспроможний забезпечити добробут громадян.

Усі розглянуті моделі виникли на основі розподілу і перерозподілу доходу з метою досягнення соціальної стабільності у державі. З економічним зростанням функції соціальної держави постійно ускладнювались і розширювались.

При цьому соціальна держава не ставить перед собою завдання досягнення абсолютної соціальної справедливості. Воно мусить забезпечити соціальну компенсацію, яка дає змогу уникнути конфліктів внаслідок нерівномірного розподілу ресурсів. Головна мета, що випливає із сутності соціальної держави — обмежити і нейтралізувати потенційно деструктивну природу ринку щодо лінійної залежності багатства країни і відносного рівня соціальних витрат.

Ліберальна модель соціальної держави застосовується у англомовних країнах: США, Великій Британії, Канаді, Австралії;

консервативна модель — в Австрії, Німеччині, Франції, Італії, Греції;

соціал-демократична соціальна держава — у Швеції.

В умовах перехідного періоду; соціальна політика в Україні відзначається аморфністю і протиріччями. Сьогодні в Україні не можливо чітко визначити тип соціальної держави. Соціальна політика поєднує усі три основоположні ознаки сучасної соціальної держави: реформується соціальна сфера і простежується тенденція до селективної підтримки населення (ліберальна модель); має місце центристський підхід до надання державних послуг і схильність до соціального планування шляхом впровадження програмно-цільового методу формування консолідованого бюджету (консервативна модель); орієнтується на соціальну інтеграцію і високий рівень пере-розподільчих відносин (соціал-демократичний підхід) [36, c. 249].

1.3. Чинники визначення соціальної держави

Соціальна держава — це держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянину достойних умов існування, прав на соціальний захист, на участь в управлінні виробництвом. Перші ознаки соціальної держави стали проявлятися з кінця XIX ст. у формі діяльності уряду боротьби з бідністю і покращенню становища робітничого класу. Німеччина стала першою країною, де були прийняті соціальні закони, що передбачають страхування за старістю, хворобою, а також встановлюють пенсії за старістю. У США імпульсом для соціалізації держави стали соціальні перетворення В.Вільсона. Президент закликав відмовитися від підходу до держави тільки як до "нічного сторожа", завдання якої — охорона власності. На його думку, активна діяльність держави в соціально-економічній сфері може стати основою загального добробуту. Основні напрями соціальної політики американської держави були визначені "новим курсом" президента Ф.Рузвельта — програмою виходу з країни з глибокої економічної кризи 1929-1933 pp., названої "великою депресією".

Компетенція сучасної соціальної держави набагато ширша і поширюється на такі сфери, як освіта, охорона здоров'я, ринок праці, система соціального страхування від таких класичних ризиків, як хвороба, безробіття, вік тощо. В різних країнах прийняті програми, покликані гарантувати загальнодоступність і безкоштовність медичного обслуговування, основної загальної і середньої професійної освіти, допомога інвалідам, пенсіонерам та іншим соціально незахищеним групам, програми зі створення нових місць праці і розвитку системи перенавчання безробітних і з працевлаштування молоді. Подібним чином держава гарантує право своїх громадян на "достойне проживання", право на мінімальний стандарт благополуччя, а в ідеалі — приблизно однакові для всіх соціальних груп стартові можливості для реалізації життєвих завдань.

Внутрішню політику соціальної держави можна охарактеризувати як засіб ствердження соціального компромісу в суспільстві. У перерозподіленні допомоги від одних груп до інших (від працюючих до пенсіонерів та інвалідів, від високодохідних громадян до малозабезпечених тощо) реалізуються відносини солідарності. Іншою метою соціальної держави є пом'якшення соціальної нерівності і підтримка стабільного соціально-економічного становища громадян.

Ефективність соціальної держави відбувається залежно від факторів, серед яких виділяють:

· високий рівень економічного розвитку країни, економічний ріст, що дозволяє забезпечити перерозподілення засобів на соціальні програми;

· згода основних політичних сил про необхідний набір соціальних програм, що реалізуватимуться державою, досягнення подібного консенсусу дозволяє зберегти правонаступність соціальної політики у випадку приходу до влади інших політичних партій;

· розвинуте відчуття відповідальності, законослухняності, суспільної солідарності.

На тлі викладеного постає питання про визначення чинників соціальної держави. Внаслідок орієнтації на певні аспекти сутності об'єкта дослідження в науковій літературі представлена низка дефініцій соціальної держави. На підставі власних висновків, аналізу існуючих дефініцій, а також виходячи з того, що досліджувана держава залишається власне державою, яка має загальні родові ознаки, однак набуває в процесі свого функціонування специфічних ознак, пропонується підхід до визначення соціальної держави як моделі «держави соціально-демократичної орієнтації», специфіка якої полягає в тому, що в ній йдеться про функціональну єдність конституційних принципів демократичної, правової та соціальної державності.

Як демократична така держава слугує свободі як вищій цінності, сприяє її піднесенню до рівного доступу до власності, рівних виборів, рівності прав на участь у здійсненні політичної влади, забезпечення багатоманітності політичного і культурного життя. Як правова вона забезпечує організацію суспільного і державного життя на принципах права, гарантує правопорядок, сприяє досягненню особистістю самостійності та відповідальності, раціональну обґрунтованість юридичних рішень, стабільність правової системи. Як соціальна ця держава визнає людину найвищою соціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які перебувають у важкій життєвій ситуації, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя"," перерозподіляє економічні блага згідно з принципом соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру і злагоди в суспільстві.

Отже, слід визнати, що втілення принципів демократичної, правової держави створює певні передумови для досягнення соціальної рівності, тоді як реалізацію положень соціальної держави можна розглядати як діяльність, що у підсумку сприяє попередженню руйнації демократичних, правових цінностей, розмиванню правової державності внаслідок зростання радикалізму в суспільстві [28, c. 184-185].

Вчені (Т.А. Ріттер, Роулз та ін.) виділяють три моделі сучасної соціальної держави.

1. «Позитивна держава» (США), у якій є найменший ступінь невтручання держави в економіку і соціальне забезпечення, орієнтоване на дотримання індивідуалізму та захист корпоративних інтересів (соціальна політика держави виступає як засіб контролю).

2. Власне соціальна держава (Велика Британія), у якій забезпечуються гарантований мінімальний рівень життя і рівність стартових можливостей (соціальна політика держави як засіб забезпечення повної зайнятості).

3. «Держава добробуту» (Нідерланди), у якій забезпечується мінімальний рівень життя та встановлюється максимальний рівень доходів, зменшується різниця в зарплаті, гарантується повна зайнятість (соціальна політика держави як засіб забезпечення «рівності, кооперації та солідарності»).

Ці моделі мають тенденцію переходу від однієї до іншої. Вони ніде цілком не були реалізовані, що свідчить про мінливість соціальної політики держав у ході розвитку.

Соціальна держава, безумовно, є гранично загальною категорією, теоретичний зміст якої важко визначити у вигляді однозначної дефініції, оскільки текст конституцій не надає для цього необхідного понятійного матеріалу. Це ускладнює з'ясування її змісту, оскільки сфера її дії виявляється не захищеною спеціальними конституційними нормами. В процесі осягнення феномена соціальної держави необхідно звертатися до норм законодавства, судової практики та аналізу існуючих традицій. Тому формування її моделі відбувається в процесі руху від висунення загального поняття соціальної держави і далі, через аналіз позитивно-правової конкретики.

Однак поточне законодавство порівняно з конституційними нормами є менш стабільним. Це породжує додаткові труднощі, бо якщо допустити досить вільний та гнучкий підхід до інтерпретації матеріального змісту соціальної держави, то це неодмінно негативно позначиться на здатності принципу здійснювати свої регулюючі функції. Отже, необхідно визнати, що існує потреба у визначенні певного мінімального змісту цього поняття, який би зв'язував як законодавчу, так і виконавчу владу в їх діяльності.

У контексті обговорюваної проблеми складним є таке питання: принцип соціальної держави є збірним поняттям, але утворюється з положень, закріплених у поточному законодавстві, чи він є автономним принципом із власним змістом?

Слід погодитися з думкою М. Арагона, про те, що якщо б конституції не містили відповідного визначення, юридична сила соціальної держави як конституційного принципу, наявність якого лише припускається, не випливала без сумніву інших правових приписів . Тільки пряме визнання державі! соціальною дозволяє стверджувати, що конституційному усті рою певної країни притаманний принцип соціальної держав ви, через що він набуває вищої імперативної сили і стає загальнозначущим.

Разом з тим, оскільки соціальна держава не являє собою специфічної форми буття держави і її зміст на конституційному рівні не конкретизовано, посилання на цю норму принципів як на норму має пряму дію, в судовій практиці використовується рідко. При вирішенні конкретних справ перевага має віддаватися конкретним конституційним нормам, якщо такі мають місце, а також нормам, які містяться у відповідних законах.

Проте і за цих умов не всі проблеми знаходять своє вирішення. Так, залишається відкритим питання: а чи відповідають змісту принципу соціальної держави норми поточного законодавства і ті заходи влади, які вона спрямовує на його реалізацію? У процесі перевірки як критерій повинні обиратися принципи соціальної держави, які відображують закономірності її розвитку і функціонування, притаманні саме соціальній державі, а тому нехарактерні для інших держав, хоча останні і виконують певні соціальні функції. До них належать принципи: людської гідності, соціальної справедливості, солідарності, автономії суспільних відносин і процесів субсидіарності і соціальних зобов'язань. На жаль, слід визнати, що вчення про принципи як частину теорії соціальної держави на сьогодні все ще перебуває в процесі становлення. Проблема визначення їх змісту залишається в цілому поза увагою науковців. Наявність такої прогалини потребує її якнайшвидшого заповнення. Цього ж вимагає і практика державного будівництва [10, c. 218-219].

Розділ 2. Побудова соціальної держави як основа соціально-екомічного розвитку

2.1. Соціально-економічна модифікація в контексті побудови соціальної держави в Україні

Конституція України проголошує Україну соціальною державою. Це поняття є конституюючим елементом діючих економічних і суспільних відносин. Воно накладає свій відбиток наддержавне регулювання економіки, бюджетну політику та ринок праці, соціальний захист, ідеологічні та моральні цінності.

Соціальна держава як системоутворююча основа підпорядковує принципу соціальності діяльність усіх ланок економіки. Фактично це зобов’язує уряд здійснювати політику, спрямовану на забезпечення достойного рівня життя людини, задоволення основних життєвих потреб усіх соціальних верств і груп населення, на утвердження в суспільстві соціальної справедливості.

Ідея соціальної держави, де соціальні пріоритети висуваються на перший план і створюються стартові можливості для всіх громадян, безумовно, має перевагу серед населення країни і може бути визнана як об'єднуюча. Досі залишається відкритим питання, на якій основі можлива консолідація держави. Українське суспільство вкрай неоднорідне, політичні й економічні інтереси соціальних груп відрізняються один від одного. Зусилля влади мають зводитись до того, щоб усі верстви населення на власному досвіді відчули зміни на краще. Сильна соціальна політика у поєднанні зі становленням громадянського суспільства, демократичних інститутів, посиленням соціальної відповідальності на всіх рівнях суспільства і влади має стати передумовою і реальним пріоритетом збалансування інтересів і консолідації суспільства на основі надійних соціальних гарантій, безпеки, гідного рівня життя населення.

У теорії суспільного вибору складно знайти однозначну і остаточну відповідь, яка б сприймалась одностайно якщо не всіма, то переважною більшістю населення. Тому особливого значення тут набуває проблематика взаємоузгодженості структурних елементів, що входять у поняття соціальної держави. На кожному етапі розвитку необхідно знаходити такі інструменти, які можуть ефективно виконувати функції інтеграції і комунікації суспільства. Це не тільки наукове завдання, але й певною мірою мистецтво управління.

У постпатерналістський період, у якому доводиться жити і працювати і де соціально-економічні зв'язки ще не устоялись, люди пов'язують свою надію забезпечення соціальних гарантій саме із державою. У свідомості громадян держава має бути домінуючим суб'єктом соціальних функцій у суспільстві.

Довгий час держава мала великий вплив на регулювання доходів населення, що зумовлювало їхню транспарентність і практично виключало тіньові надходження. Соціальній поведінці населення були властиві розвинуте почуття соціальної справедливості, колективістський спосіб життя і, що особливо характерно, відчуття надійності державного потенціалу в організації соціального устрою суспільства на основі рівності. Це не тільки якість соціальної парадигми дореформеного періоду, але й певною мірою традиції православної етики, які "генетичне" притаманні психології особистості. З такою особливістю часу потрібно рахуватись як політикам, так і державним керівникам [39, c. 25-26].

Соціологічні моніторинги поведінки населення 2002 р. свідчать про те, що 75,4 його відсотка вважають доцільним повернутись до державного керівництва економікою і поєднати особисту ініціативу і відповідальність з плановим управлінням. Підвищення ролі соціальних функцій держави стає настільки очевидним і актуальним, що виникає потреба у фіксації цієї нової якості. Проблема тут, звичайно, не в простому значенні слів, хоча представники різних економічних шкіл трактують функціональне призначення соціальної держави з різних позицій, тому існує питання щодо неточності і неузгодженості. Для трансформаційної економіки України постановка і обговорення поняття соціальної держави уявляється досить складним, що і примушує розглядати його не тільки із соціальної точки зору, але і як наукову та політичну проблему.

Характеристика і визначення соціальної держави як категорії має відповідати вимогам доцільності, корисності і змістовної чіткості. З’ясування дефініції виявиться достатньою категоріальною ознакою, якщо не нехтувати практичним підходом.

В Конституції України наводяться найзагальніші риси завдань соціальної держави. Однак у теоретичному і практичному аспектах країна ще далека від реалізації цілей соціальної держави. Стислість конституційного формулювання дозволяє широко трактувати її зміст. Тому для полегшення просування до соціальної держави необхідно перейти до розробки програмних рішень щодо концептуальної моделі й механізмів функціонування такої держави. Проте функції, зміст і функціонування соціальної держави досі залишаються нез'ясованими. З такої точки зору соціальна політика уявляється як комплекс заходів, які демонструють реакцію уряду на кризову ситуацію, що виникає під впливом економічних чинників. Головна увага зосереджується на окремих ланках соціальної сфери: пенсіях, грошових допомогах, індексації, мінімальних соціальних стандартах. Така соціальна політика характеризується некомплексністю і безадресністю, що знижує її ефективність.

Конкретно це проявляється у неузгодженості основних макроекономічних показників. Останні два роки політика уряду зосереджувалась на випереджаючому зростанні заробітної плати порівняно з ВВП. Справді, динаміка середньої заробітної плати була вищою за динаміку валового продукту. У 2002 р. середня заробітна плата зросла на 18,4%, а ВВП — на 4,1%. У 2001 р. картина була аналогічною. Динаміка заробітної плати становила 19,3%, а ВВП — 9,1%. Водночас спостерігалось зниження заробітної плати у структурі валового внутрішнього продукту відносно 1990 p., коли розпочались радикальні реформи. У 1990 р. оплата праці найманих працівників у ВВП становила 53,1%, у тому числі заробітна плата — 46,7%. У 2001 р. вона дорівнювала, відповідно, 43,0% та 27,4%. За одинадцять місяців поточного року частка заробітної плати у структурі ВВП підвищилася на два відсоткових пункти, але залишилась значно нижче дореформеного рівня [33, c. 8].

Перехід до соціальної ринкової економіки і демократичного суспільства мають радикально змінювати форми участі держави у розробці та здійсненні соціальної політики. У період, коли держава втрачає свій патерналістський характер, це вкрай необхідно. Однак їх перегляд практично не розпочинався. Замість цього держава емпірично регулює соціальну політику.

Жоден соціальний закон не використовується повною мірою, а окремі закони коригуються відповідно до бюджетної ситуації. Непослідовність соціальної політики, яка постійно балансує між прискоренням реформ і необхідністю дотримання соціальних стандартів, пояснюється зростаючою і небезпечною диспропорцією між працею й капіталом. Із втратою заробітною платою основних функцій під загрозою опинилась стабільність основного доходу. У 2002 р. заробітна плата в сукупних доходах зменшилась з 55,2 % до 42,5%, одночасно зросли соціальні трансферти. Держава, фактично, намагається усунути прогалини у правовому полі соціальної політики, часто без системи, не комплексно і без врахування перспективи. Суспільство звикає жити за мінімальними соціальними стандартами, призначення яких — підтримка життєвого рівня у кризовий період.

Становлення соціальної держави повинно стати результатом формування соціальних державних функцій. Через виконання функцій виявляються сутність і зміст соціальної держави, притаманні йому системоутворюючі властивості. Функції соціальної держави еволюціонують і по-різному проявляються у різних країнах, не змінюючи своєї принципової основи і цільової орієнтації. Сформульовано низку функцій такої держави, які мають характерні для сучасного періоду риси і властиві для всіх країн, у тому числі й України. До основних функцій соціальної держави відносяться: компенсаційна, інвестиційна, емансипаторська, розподілу та перерозподілу.

Компенсаційна функція забезпечує соціальне відшкодування економічного потенціалу громадян. Вона характеризується низкою моментів, пов'язаних із ситуацією на ринку праці.

Збільшується чисельність економічно активного населення, розширюється зайнятість у різних сферах послуг з одночасною диференціацією оплати праці. Частина працюючих має статус самозайнятих. Сума заробітку, з якого сплачуються внески, обмежена. Складаються умови для мінімальної участі в системі соціального страхування, або уникнення від сплати внесків. Тому завдання держави полягає у розробці і впровадженні таких податкових і фінансових механізмів, які дають можливість повномасштабного відшкодування коштів.

Інвестиційна функція спрямована на розвиток соціальної інфраструктури, модернізації невиробничих галузей: освіти, охорони здоров'я, науки. Інвестиції у соціальну сферу належать до стратегічних напрямів діяльності держави. Від них залежать темпи і якість майбутнього розвитку держави [16, c. 22-23].

В Україні, за словами Президента, є всі підстави для переходу від вирішення економічних проблем до вирішення соціальних. На думку Уряду, поліпшити життя людей не можна без надійного інвестиційно-інноваційного підґрунтя. За допомогою міжнародних організацій створено Фонд соціальних інвестицій. Законом України "Про інноваційну діяльність" встановлено форми стимулювання державою інноваційних процесів у соціальній сфері, зокрема, освіті, науці.

Емансипаторська функція (звільнення від залежності) полягає у захисті працівників від соціальних ризиків, що в умовах ринкової економіки потенційно можливі у зв'язку із функціональною залежністю матеріального стану громадян від заробітної плати. Соціальна держава має брати на себе відповідальність за соціальну безпеку громадян. Це передбачає широкий комплекс заходів з індивідуального розвитку людини.

Розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту зберігає своє значення як центральний момент під час формування соціальної політики країни. Через регулювання процесів розподілу, де провідна роль належить державі, реалізується принцип соціальної справедливості.

Джерелами перерозподілу є кошти найманих працівників і роботодавців. У майбутньому, із розвитком інноваційної економіки, зниженням трудомісткості і підвищенням капіталоємності виробництва, пріоритетне значення набуватиме перерозподіл коштів, які поступатимуть від роботодавців. Активна функція держави по розподілу і перерозподілу ВВП зафіксована у Конвенції МОП №117 "Про основні цілі та норми соціальної політики", які зобов'язують державу "приймати всі заходи для забезпечення такого рівня життя, включаючи їжу, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також освіту, які необхідні для підтримки здоров'я та добробуту". Значні зміни формаційного порядку викликають необхідність вирішення складних проблем по трансформації моделі розподілу.

Логічно зафіксувати серед функціональних завдань держави виконання державної інтегративної функції.

Посилення поляризації населення України за рівнем доходів набуло стійкого і загрозливого характеру. Воно спричиняє фрагментацію єдиної соціальної структури суспільства на багато-чисельні автономії та ізольовані верстви і групи, знижує рівень соціальної солідарності, що в остаточному результаті витісняє окремі категорії із суспільного виробництва на периферію економічного та соціального життя. Тому соціальній державі має бути притаманна функція, яка забезпечує політичну, економічну та соціальну інтеграцію всього населення у систему державних інститутів. Тим самим політика соціальної держави є інструментом для реальної реалізації рівності прав, доступності до соціальних благ, вирішення багатоаспектної проблеми людського розвитку, регіонального вирівнювання, тендерних питань, особливо розвитку депресивних районів.

Усі розглянуті функціональні напрями характеризують соціальну державу як державу суспільного договору. Вона бере на себе відповідальність за соціальну справедливість, соціальну рівність, добробут громадян, гарантує надання соціальної допомоги на рівні встановлених стандартів, впроваджує прогресивні форми організації соціальної сфери.

Принципом функціональної діяльності держави є соціальність. Саме цей принцип припускає обов'язок держави здійснювати політику, спрямовану на забезпечення достойної праці, задоволення основних життєвих потреб усіх соціальних груп, орієнтує на універсальність показників рівня життя і розподіл фінансових коштів із врахуванням відповідальності держави за досягнення цілей соціальної справедливості. Із філософсько-гуманітарної точки зору, соціальна держава — це шлях до симетричного розвитку суспільства та індивіда за такими компонентами життєдіяльності, як морально-етичні, психологічні і релігійно-конфесіональні відносини.

Останнім часом у теоретичному плані спостерігається відхід від концепції соціальної держави. Про виникнення нової постановки соціальної проблематики свідчить неадекватність методів регулювання соціальних проблем, зміна природної сутності соціальної держави і держави загального добробуту. Сьогодні у багатьох розвинутих країнах із ринковою економікою, крім гострих проблем фінансування соціальних витрат, сумнів викликають організаційні принципи суспільної солідарності і сама концепція соціальних прав [12, c. 19-21].

У сучасній динаміці соціальної держави спостерігаються дві протилежні тенденції — до звуження і розширення функцій. Мобільність транснаціонального капіталу все більшою мірою обмежує свободу дій держави в економічній сфері, а це примушує її перебудовувати стратегії соціального захисту задля збереження конкурентоспроможності. Існує думка, що соціальна держава, в принципі, не поєднується із глобалізацією. Прихильники протилежної позиції доводять, що німецька і шведська моделі стабільно демонструють високий рівень соціальної захищеності населення. Реалізація державного політичного настановлення підкреслює стійкість німецької системи соціальних гарантій, яка довела свою здатність пристосовуватись до різних умов функціонування. Більше того, німецькі економісти відстоюють, виходячи із практичних міркувань, точку зору, що економічне зростання спостерігається, насамперед, у тих країнах, де економіка зорієнтована на вирішення соціальних проблем. Якщо працівники-отримувачі соціальної допомоги перетворяться на ефективних платників податків і платників страхових внесків, можна домогтися підвищення темпів економічного зростання.

Водночас глобалізація та низка інших чинників призводять до зменшення динаміки соціальних витрат.

Зростаючий розрив між доходами та витратами у країнах Європи знижує ефективність системи перерозподілу соціальних благ і рівень захисту від соціальних ризиків. Традиційна страхова концепція відшкодування ризиків переглядається. Змінюються роль і функції соціальної держави і формується нова ідеологія соціальної допомоги.

Проте сутність соціальної держави не ставиться під сумнів. Йдеться про його реформування і адаптацію до нових реалій і проведення активної соціальної політики.

Зростаючий дефіцит економічних ресурсів, посилення диференціації суспільства, ускладнення демографічної ситуації, намагання держави стимулювати економіку за рахунок зниження обов'язкових внесків призведе до атрофії страхових соціальних фондів і, як наслідок, до соціальної незахищеності, поширення бідності, маргінальності.

У критичних умовах держава бере на себе відповідальність за фінансування фондів соціальної підтримки, що викривлює принцип солідарності і трансформує його та замінює принципом відшкодування. Поступово коригуються джерела фінансування у бік особистих доходів, плутаються пріоритети, що викликає кризу легітимності соціальної держави. Вона поступово трансформується в соціальну державу, яка функціонує на принципах ринкового лібералізму.

Означена констатація принципово нових аспектів у сутності соціальної держави теми не вичерпує. Для України, яка формує соціальну політику на страхових принципах і моделях адресного захисту малозабезпечених домогосподарств, виникає багато проблем теоретичного і практичного значення. Однак не підлягає сумніву, що головна з них — підвищення оплати праці найманих працівників. Базовим елементом усієї конструкції розподільчих відносин стає визначення розмірів і порядку відрахувань у соціальні фонди. Паритетність внесків, яка існує у західних країнах, виходить з брутто-доходів громадян і підприємців. В Україні механізми розподілу виходять з нетто-доходів населення. Звичайно, в умовах подальшої лібералізації економічного життя буде важко витримати об'єктивність у формуванні джерел фінансування соціальних потреб населення [11, c. 83-84].

Отже, на нашу думку, майбутня соціальна страхова модель має враховувати загальні трансформаційні тенденції до лібералізації економічних і розподільчих процесів. Практично це означає відповідність фонду оплати праці зміні динаміки і структури джерел фінансування соціальних потреб.

Функції і властивості держави у межах доктрини соціально ринкової економіки набули у розвинутих державах певної асиметричності. Але проект соціальної держави у перехідних економіках, зокрема в Україні, може бути розрахований на період крупної структурної та інституціональної перебудови. Разом з цим необхідно рахуватись із економічною політикою, на яку впливають не тільки процеси глобалізації, але й технології регулювання, викликані дефіцитністю фінансових і матеріальних ресурсів, необхідністю забезпечення конкурентоспроможності суб'єктів господарювання. У перехідних економіках проблема вибору між соціально орієнтованою і ліберальною економікою, соціальною державою і ліберальною соціальною державою поки залишається без чіткої відповіді. На практиці ж спостерігається набуття українською економікою ліберальних рис.

Отже, й соціальна політика має бути адекватною у своїх пріоритетах, насамперед, у сфері доходів населення і оплаті праці.

Розробка моделі соціальної держави з метою здійснення ефективного реформування соціальної сфери потребує (враховуючи складність і неоднозначність проблематики) створення відповідної робочої групи з фахівців і вчених. Масштабність і актуальність цієї роботи вимагає авторитетного керівництва, президентського патронату.

Порушуючи тему соціальної держави, необхідно висловити низку попередніх пропозицій:

· концептуальні положення соціальної держави мають бути інкорпоровані у новий Трудовий кодекс (Кодекс праці);

· варіант соціальної держави повинен мати ознаки повної зайнятості, ефективної системи угод між найманими працівниками та роботодавцями, високої ролі тарифного регулювання.

Важливо також передбачити:

· створення дієздатних державних органів, що гарантують соціальну стабільність і захист населення від соціальних ризиків;

· здійснення контролю за фінансово-грошовими потоками і зменшення рівня тінізації економіки;

· впровадження недержавних комерційних соціальних структур;

· посилення цільової орієнтації соціальних програм, їх фінансової компенсації.

За планами Уряду, модель соціальної держави набиратиме повноцінності поступово:

· до 2006 р. мають бути вирішені найгостріші соціальні проблеми, в першу чергу, підвищення середніх рівнів забезпечення соціальних гарантій;

· досягнення до 2011 р., в основному, кількісних індикаторів рівня життя, що відповідають рівням 1990 p.;

· реалізація до 2015 р. цілей розвитку України, затверджених Україною на Самміті Тисячоліття (Йоганесбург, 2002 р.) Декларацією Тисячоліття, підписаною 180 країнами-членами 00Н;

· наближення до 2020 р. до європейських кількісних стандартів соціального розвитку [4, c. 172-173].

Нині надзвичайно важливо визначити соціально-економічний зміст, особливості, шляхи і механізми становлення соціальної держави в Україні. Прийняті на сучасному етапі рішення стосовно якісного реформування соціальної сфери будуть, на наш погляд, визначати ефективний розвиток України і у довготривалій перспективі.

Враховуючи домінуючі настрої у суспільстві щодо вирішення соціальних питань, строки і пріоритетність етапів реалізації соціальної політики країни мають визначатись не лише економічними, а й соціально-політичними чинниками, усвідомленням гостроти і болісності соціальних проблем, що має підштовхнути суспільство до швидкого здійснення необхідних кроків у становленні соціальної держави.

Назрівання ідеї становлення соціальної держави активізувала наукову розробку з означеної проблематики. У відділі соціальної сфери, доходів та рівня життя населення Інституту економіки НАН України здійснюються дослідження із сутності, функцій і становлення в Україні соціальної держави. У інших установах — Інституті економічного прогнозування НАН України, Інституті реформ проводиться розробка з аналогічних питань.

Розуміючи важливість цієї проблеми, Комітет Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці на своєму засіданні розглянув питання "Про проблеми, шляхи і етапи розбудови в Україні соціальної держави" і прийняв відповідне рішення.

Враховуючи необхідність у здійсненні ефективного реформування соціальної політики в Україні з обов'язковою її синхронізацією із розвитком економіки, спрямування економіки на вирішення соціальних проблем, Комітет Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці звернувся до Президента України з проханням створити робочу групу, до складу якої увійшли б керівники відповідних структурних підрозділів Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, інститутів Національної Академії наук України, галузевих науково-дослідних інститутів та профспілок за участю народних депутатів України — членів Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці для опрацювання викладених вище пропозицій щодо обґрунтування найбільш прийнятної для України моделі становлення соціальної держави, розробки схеми її реалізації [3, c. 492-493].

2.2. Аналіз соціальної держави

Ознаками сучасної соціальної держави можна вважати:

— Наявність громадянського стану суспільства та правової держави, що передбачає: розвиненість інститутів громадського самоврядування; постійний діалог населення з владними структурами через різноманітні організації громадянського суспільства; солідаризм у формуванні відносин між різними соціальними групами, суб’єктами політики; активну поведінку громадянина під час пошуку засобів до існування та відстоювання власних інтересів.

— Солідарна ринкова економіка, яка передбачає поєднання планових та ринкових механізмів регулювання суспільного виробництва; наявність державної, приватної та комунальної форм власності; формування численного середнього класу.

— Соціальна спрямованість програмних та практичних дій держави, її інститутів, за якої: забезпечуються рівні стартові можливості для самореалізації особистості; створюються умови для гідного життя і вільного розвитку людини; існує розвинена система правових норм охорони праці й здоров’я людей та соціального захисту вразливих верств населення.

Керівними принципами соціальної держави є: принцип, відповідно до якого людина, її життя і здоров’я, честь і гідність визнано найвищою соціальною цінністю, цей принцип закріплений у статті 3 Конституції України, так само, як і в конституціях західних держав, і є ключовим для еволюції соціальної держави з правової; принцип справедливості згідно з яким держава створює рівні умови для всіх, тобто дає однакові життєві шанси всім своїм громадянам; принцип свободи, під яким розуміють і формально-правовий аспект свободи, що забезпечує існування громадянського суспільства, і матеріально-соціальний аспект свободи, який вимагає, щоб кожна людина справді володіла матеріальними засобами – економічними, соціальними і культурними – для життя на основі особистої відповідальності; принцип солідаризму, згідно з яким кожна людина як член суспільства несе відповідальність за інших, і ця відповідальність має взаємний характер; принцип субсидіарності передбачає, що держава втручається в життя своїх громадян лише в тому разі, якщо вони особисто, їх сім’я або різноманітні благодійні організації не в змозі розв’язати своїх проблем.

Функції соціальної держави виокремлюються, виходячи з її структури. Обґрунтовано, що соціальна держава покликана виконувати в суспільстві такі функції: забезпечення стабільного розвитку суспільства, утвердження соціальної справедливості, формування розвиненої системи правових норм, сприяння створенню розгалуженої мережі форм громадянського життя, залучення до ринкових відносин усіх верств населення, забезпечення економічного розвитку країни шляхом використання планових та ринкових механізмів регулювання економічної сфери.

Державна соціальна політика передбачає реалізацію заходів щодо зростання рівня матеріального стану населення, зокрема його доходів, забезпечення належного рівня оплати праці, подальшого розвитку механізму соціальних стандартів. Стабільне підвищення доходів населення є першорядним підґрунтям економічного зростання держави.

Аналіз доходів населення, які відображають стан справ у сфері кінцевого споживання, дозволяє оцінювати реальний стан справ з вирішенням завдань підвищення добробуту населення.

Основним компонентом доходів громадян є заробітна плата, що забезпечує більше половини їхніх сукупних доходів. За офіційними даними Держкомстату, протягом 2009 року номінальна заробітна плата стабільно зростала (Рис.1)

На теперішньому етапі розвитку Українська держава перебуває лише на початковому етапі становлення її як соціальної держави.

В Україні постала проблема, аналогічна проблемі соціальних держав — старіння населення, яке призводить до перенавантаження на соціальну сферу. Саме практика соціальних держав надає зразки реформування пенсійної системи щодо забезпечення пенсії, яка буде формуватися з трьох незалежних джерел: пенсійного фонду України (солідарна пенсія), накопичувального фонду та приватних пенсійних фондів; стимулювання пізнішого виходу на пенсію через використання накопичувальних рахунків та створення сприятливих умов для пенсіонерів, що бажають працювати; забезпечення розподілу обов’язків з фінансування страхових пенсій та інших пенсійних виплат між Пенсійним фондом й іншими джерелами, включаючи державні соціальні позабюджетні фонди; послідовне збільшення ставки страхового тарифу з державного пенсійного страхування; ще один не надто популярний захід, але, очевидно, такий, що буде використаний у майбутньому – поетапне збільшення пенсійного віку.

Позитивним, на нашу думку, є досвід впровадження в Україні страхових фондів, властивий державам, які належать до корпоративістської моделі. На відміну від соціальної допомоги, коли людина отримує допомогу за рахунок суспільних засобів (фактично за рахунок інших осіб), за програмами соціального страхування фінансовими джерелами виплат і послуг є спеціалізовані фонди, що формуються за безпосередньої участі застрахованих.

Надзвичайно важливим є процес формування громадянського суспільства в Україні, як детермінанти і вияву становлення соціальної держави, розвитку самоуправління для забезпечення ефективного контролю за діяльністю органів влади.

2.3. Соціальні права людини та громадянина як невід'ємний елемент побудови соціальної держави

Соціальні права та свободи особи в теорії права визначаються як її можливості із забезпечення належних, достатніх і необхідних соціальних умов життєдіяльності особи в суспільстві. При цьому систему соціальних прав і свобод формують такі різновиди прав, як: право на соціальний захист, право на житло, право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, право на охорону здоров'я, медичну допомогу, медичне страхування. Найбільш повно та всебічно розкрити й охарактеризувати сутність і зміст кожного різновиду соціальних прав і свобод особи можна шляхом проведення порівняльного аналізу національних (українських) та міжнародних нормативно-правових актів щодо регламентації й офіційного закріплення соціальних прав людини та громадянина [31, c. 137]

Конституція України як найвищий законодавчо-правовий акт нашої держави висвітленню та закріпленню соціальних прав особи та їх різновидів присвятила статті: 46 (закріплює право людини та громадянина на соціальний захист); 47 (гарантує кожній особі право на житло); 48 (забезпечує право особи на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї); 49 (право особи на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування).

Важливим нормативно-правовим актом у сфері захисту й охорони соціальних прав і свобод особи є Цивільний кодекс України, ст. 283 якого присвячена закріпленню права людини та громадянина на охорону здоров'я, ст. 284 — права на медичну допомогу, а положення ст. 287 регламентує права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я.

В свою чергу, Кримінальний кодекс України містить ряд статей, спрямованих на правове забезпечення охорони та захист соціальних прав і свобод особи від злочинних посягань: ст. 130 передбачає кримінальну відповідальність за зараження ВІЛ чи іншою невиліковною інфекційною хворобою; ст. 131 — за неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи ВІЛ чи іншою невиліковною інфекційною хворобою; ст. 133 — за зараження венеричною хворобою; ст. 134 — за незаконне проведення аборту; ст. 135 — за залишення в небезпеці; ст. 136 — за ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані; ст. 137 — за неналежне виконання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей; ст. 138 — за незаконну лікувальну діяльність; ст. 140 — за неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником; ст. 141 — за порушення прав пацієнта; ст. 142 — за незаконне проведення дослідів над людиною; ст. 143 — за порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини; ст. 144 — за насильницьке донорство; ст. 145 — за незаконне розголошення лікарської таємниці; ст. 184 — за порушення права на безоплатну медичну допомогу.

Житловий кодекс Української РСР гарантує всім громадянам нашої держави одне з основних соціальних прав — право на житло. Відповідно до ст. 1 цього Кодексу громадяни України мають право на житло, що забезпечується розвитком і охороною державного та громадського житлового фонду, сприянням кооперативному й індивідуальному житловому будівництву, справедливим розподілом під громадським контролем жилої площі, яка надається в міру здійснення програми будівництва впорядкованого житла, а також невисокою платою за квартиру та комунальні послуги. Стаття 9 Житлового кодексу України розкриває сутність і зміст житлових прав громадян, закріплює право громадянина на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду [30, c. 12-13].

Закон України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім'ї, її доходів, віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім'ям з дітьми у загальній системі соціального захисту населення.

Положення ст. 3 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» розкриває сутність і зміст засад державної політики щодо соціального захисту такої вразливої категорії населення, як діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування. До таких засад, зокрема, належать захист майнових, житлових та інших прав та інтересів таких дітей; забезпечення права на здоровий розвиток; забезпечення соціально-правових гарантій; створення умов для надання психологічної та медичної допомоги; формування системи соціальної адаптації тощо.

Закон України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» визначає засади державної політики щодо ветеранів праці, інших громадян похилого віку та спрямований на формування в суспільстві гуманного, шанобливого ставлення до них, забезпечення їх активного довголіття. Положення цього Закону гарантують ветеранам праці та громадянам похилого віку рівні з іншими громадянами можливості в економічній, соціальній, політичній сферах, сприятливі умови для повноцінного способу життя.

Закон України «Про оплату праці» в аспекті розкриття сутності соціальних прав особи визначає та регламентує питання мінімальної заробітної плати: відповідно до ст. З мінімальна заробітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт); при цьому мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності та господарювання.

Закон України «Про державну службу» містить норми, що визначають соціальні права державних службовців: ст. 36 розкриває зміст соціально-побутового забезпечення державних службовців, а ст. 37 — пенсійного забезпечення та грошової допомоги даній категорії працюючого населення нашої держави.

Закони України «Про адвокатуру», «Про міліцію», «Про прокуратуру», «Про Службу безпеки України», «Про статус суддів» також містять норми і положення у сфері гарантування соціальних прав людини, відповідно: адвокатів (ст. 11), працівників міліції (ст. 22), працівників органів прокуратури та слідчих (статті 50, 50і), військовослужбовців і працівників Служби безпеки України (статті 27, 28) та суддів (ст. 45).

Право людини та громадянина на житло як різновид соціальних прав особи закріплено та гарантовано положеннями законів України «Про житловий фонд соціального призначення», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку кредитування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань» тощо. Особлива увага приділяється розкриттю питань, пов'язаних із соціальним жит-лом: відповідно до ст. 1 Закону України «Про житловий фонд соціального призначення» соціальне житло — це житло всіх форм власності (крім соціальних гуртожитків) із житлового фонду соціального призначення, що безоплатно надається громадянам України, які потребують соціального захисту, на підставі договору найму на певний строк. Стаття 2 цього Закону передбачає, що громадянам України, які відповідно до закону потребують соціального захисту, соціальне житло надається безоплатно.

Стаття 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» визначає сутність права громадян на охорону здоров'я, що передбачає певний життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування; безпечне для життя та здоров'я навколишнє природне середовище; безпечні та здорові умови праці, навчання, побуту, відпочинку тощо.

Загальна декларація прав людини як один із основних міжнародних нормативно-правових документів у сфері гарантування й охорони прав і свобод особи гарантує та закріплює в нормах ст. 25 право кожної людини на життєвий рівень, у тому числі харчування, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, необхідний для підтримання здоров'я та добробуту її та її сім'ї, а також право на забезпечення у випадку безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, настання старості або іншого випадку втрати засобів до існування із незалежних від неї обставин. [21, c. 25-27]

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права передбачає, що держави, які підписали цей правовий документ, визнають право кожного на достатній життєвий рівень особи та її сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, та на безперервне поліпшення умов життя (ст. 11).

Європейська соціальна хартія (переглянута) присвятила висвітленню різновидів соціальних прав і свобод особи ряд норм: п. 4 гарантує всім працівникам право на справедливу винагороду, яка забезпечує достатній життєвий рівень для них та їх сімей; п. 11 визнає за кожною особою право користуватися будь-якими заходами, що дозволяють їй досягти найкращого стану здоров'я; відповідно до п. 13 кожна малозабезпечена людина має право на соціальну та медичну допомогу; відповідно п. 31 кожна людина має право на житло.

Хартія соціального забезпечення X Всесвітнього конгресу профспілок у п. 5 розділу 1 задекларувала право трудящих і членів їх сімей на житло; п. 6 цього розділу передбачено, що державна соціальна політика повинна орієнтуватися на розвиток різних послуг для громадян похилого віку й інвалідів.

Декларація прав дитини ООН відповідно до принципу 4 визначає право кожної дитини на житло та право на медичне обслуговування.

Держави, які підписали Європейську конвенцію про соціальну та медичну допомогу, відповідно до положень ст. 1 зобов'язуються надати громадянам, які перебувають на законних підставах на їх території та не мають засобів до існування, на рівних умовах із своїми власними громадянами, соціальне та медичне обслуговування.

Європейський кодекс соціального забезпечення Ради Європи у ст. 7 закріпив принцип забезпечення захищеним особам надання допомоги у зв'язку із станом здоров'я, який вимагає медичної допомоги профілактичного чи лікувального характеру.

Мінімальні стандартні правила поводження із в'язнями гарантують кожній особі, яка позбавлена волі та відбуває покарання, принцип надання та забезпечення медичного обслуговування (п. 22 частини І) як гарантування права кожної людини на охорону здоров'я та медичну допомогу; особлива увага та турбота приділяється вагітним жінкам і породіллям (п. 23 частини І).

Викладене свідчить, що в Україні існує достатній законотворчий масив у сфері гарантування соціальних прав людини та громадянина, який ще не підтверджений практичною реалізацією задекларованих положень. На відміну від України, міжнародний світ не лише декларує принцип гарантування, захисту й охорони соціальних прав і свобод людини, а й здійснює практичні кроки на шляху реалізації закріплених на законодавчому рівні правових положень [17, c. 16].

2.4. Проблеми соціальної держави

Для більшості сучасних соціальних держав існують певні пропорції оптимального співвідношення економічної ефективності й соціальної справедливості, що реалізуються у процесі розподілу матеріальних благ, духовних цінностей, послуг та ін. У кожному окремому випадку ця проблема потребує спеціального вирішення.

Найскладнішою проблемою для сучасної української держави є її становлення не тільки як соціальної, а й правової, коли соціальна держава набуває правового статусу. Про соціальну державу може йтися лише у тому випадку, коли вона водночас є правовою. Правова соціальна держава — це така держава, що ґрунтується на принципах соціальної справедливості та, по-перше, гарантує для своїх громадян цивілізований рівень життя, соціальний захист; по-друге, охороняє свободу громадян передусім від нужди та бідності; по-третє, гарантує соціальну злагоду і єдність народу. Це така держава, що не лише може приймати закони, зокрема, спрямовані на соціальний захист населення, а й дотримуватися їх.

Таким чином, соціальна держава розглядається не як протилежна правовій, а як новий, вищий етап розвитку правової держави. Це держава, яка бере на себе відповідальність за кожного громадянина і прагне забезпечити кожному людяні гідні умови існування (життя), соціальний захист, співучасть в управлінні виробництвом, а в ідеалі — приблизно однакові життєві шанси та можливості для самореалізації особистості в суспільстві. Діяльність такої держави спрямована на загальне благо, утвердження в суспільстві соціальної злагоди. Соціальна держава розкриває свій зміст, орієнтуючись на повагу до людини як вищої цінності, на всебічний конституційний і соціальний захист громадян. Вирішуючи завдання розбудови власної соціальної держави, як слушно зауважив О. Скрипнюк, ми не повинні шукати суперечності між принципом правової рівності та справедливості, між правовою і соціальною державами, а зосередити головну увагу на розробці конструктивної доктрини соціально-правової держави [4, с. 20].

Особливо важливою проблемою на шляху становлення соціально-правової держави є наявність низького рівня розвитку громадянського суспільства, що гальмує процес структуралізації українського суспільства. Саме громадянське суспільство є умовою існування соціально-правової державності. Тому природно, що тільки держава з розвиненим громадським суспільством може претендувати на те, щоб називатися соціальною. В умовах сучасного глобалізованого світу громадянське суспільство розглядається не тільки як умова послідовного і безперервного розвитку цивілізації, а й як важливий гарант існування і розвитку соціальної, правової держави.

Громадянське суспільство сьогодні загалом — це система суспільних відносин, де юридично самостійні індивіди (приватні фізичні особи) та організації (юридичні особи), які вони законно створюють, пов'язані між собою взаємними економічними та іншими інтересами й мають можливість вільно діяти відповідно до цих інтересів та за своїм розсудом, не порушуючи при цьому законних інтересів інших осіб і суспільства загалом. Воно охоплює систему економічних, духовних, культурних, релігійних та інших відносин окремих індивідів, які добровільно об'єдналися в асоціації, корпорації для підвищення життєвого рівня населення, задоволення їх духовних і матеріальних потреб.

Громадянським можна вважати суспільство, в якому послідовно забезпечуються такі різновиди прав, як: 1) громадянські: право на життя, свободу й особисту безпеку; 2) політичні: свобода переконань, виборчі права, право брати участь в управлінні своєю державою безпосередньо або через обраних представників; 3) економічні, соціальні, культурні: право на соціальне забезпечення, на працю, на вільний вибір роботи і захист від безробіття, право створювати профспілки, право на освіту, право на вільну участь у культурному житті суспільства [5, с. 27].

У рамках єдиного суспільства можна розглядати змістовне й суттєве розмежування держави та громадянського суспільства. Кожне суспільство має певні прикмети громадянського і кожна держава має прикмети правової та соціальної. Як держава немислима без відповідного їй суспільства, так і суспільство немислиме без відповідної йому держави. Громадянське суспільство — це соціальний фундамент держави й водночас соціальне середовище, в якому вона функціонує.

Взаємовідносини держави та громадянського суспільства на сучасному етапі характеризуються тим, що: по-перше, у громадянському суспільстві саме суспільство виступає як основа і зміст держави; остання є формою його організації; по-друге, громадянське суспільство виникає на тому етапі розвитку, коли його громадяни й держава виступають як вільні та рівноправні партнери; по-третє, право формується громадянським суспільством, а держава лише закріплює його законами, гарантує і захищає від порушень з боку будь-яких суб'єктів; по-четверте, взаємовідносини держави та громадянського суспільства здійснюються на основі права, що є рівним і справедливим масштабом свободи, а не засобом нав'язування державної волі [6, с. 29].

Громадянське суспільство в Україні перебуває на початковому етапі свого розвитку, але вже нині маємо приклади формування провідних рис та інститутів громадянського суспільства. Так, сучасний американський вчений, теоретик громадянського суспільства Т. Карозерс уважає, що в Україні помаранчева революція була революцією громадянського суспільства. Продовжуючи цю тезу, український вчений Є. Бистрицький дещо конкретизував цю думку: «Помаранчева революція була лише прототипом громадянського суспільства. Громадянське суспільство в Україні — попереду» [7].

Важливою проблемою на шляху становлення соціально-правової державності в Україні є незадовільне вирішення питань утвердження соціальної справедливості, що є інструментом оновлення та стабілізації суспільства. Як складне багатогранне соціальне явище, ідея соціальної справедливості відіграє провідну роль у процесі розбудови соціальної, правової держави.

Розділ 3. Соціальна держава: перспективи розвитку, її реалізація в сучасній країні

Проблема побудови соціальної держави є однією з першочергових для всіх посттоталітарних суспільств, у тому числі і країн колишнього СРСР. Однак доводиться констатувати, що становлення цих держав розпочалося без врахування необхідності вирішення завдань саме соціальної держави. Зокрема було створено умови для заволодіння державною власністю новими господарями, що призвело до зубожіння великої кількості населення. Тому цілий ряд вчених негативно ставиться до самого поняття «соціальна держава», вважаючи його лиш сором'язливим аналогом терміна «соціалістична держава», який змусили змінити лише жахи соціалізму, тоталітарних та диктаторських систем. Інші дослідники навпаки позитивно оцінюють перспективи соціальної держави, існування якої передбачає наявність інститутів, покликаних втручатися в соціальне та економічне життя суспільства заради забезпечення високого матеріального добробуту його членів, максимального соціального захисту. Розширення демократії, надання усім членам суспільства не тільки юридичного, а й політичного забезпечення та соціальної допомоги є головною метою такої держави. Найважливішим для соціальної держави є соціальна безпека та наявність матеріально-економічних умов вільного та гідного існування.

Останнє десятиліття XX — початок XXI ст. є особливою добою для України, оскільки стало часом переходу суспільства від соціалістично-тоталітарного способу життя до демократичного ринкового.

У чинній Конституції України зазначено, що наша держава є демократичною, соціальною і правовою. Зрозуміло, що слова «демократична», «соціальна», «правова» стосуються не нинішнього стану української держави, а, як наголошують чимало дослідників, її майбутнього, бо одне десятиліття незалежності — дуже мізерний час, щоб навіть наблизитися впритул до цих ідеалів. За роки незалежності у нас з'явилося чимало нового: наприклад, в економіці — плюралізм форм власності, приватна власність і приватний власник, хоч слабкий і малочисельний, але свій, український «середній клас», український буржуа, підприємець; в суспільно-політичному та правовому житті нового не менше — незалежна держава, Президент, Конституція, Конституційний Суд, світоглядний плюралізм і т. п. Ці новації, зрозуміло, є явищами позитивними, вони сприяють суспільному прогресу, поступу України шляхом демократизації. Але, на жаль, цей період розвитку не позбавлений суттєвих негативних властивостей, що радикально впливають на зміст і темпи розвитку суспільства. Ще багато слід зробити, особливо у питаннях, що стосуються соціальної сфери, життєвого рівня населення, оскільки у нас лише закладаються основи вітчизняної соціальної політики [8, c. 8].

Україна не може називати себе соціальною державою, бо, маючи великий відсоток громадян, що проживають за межею бідності, позбавляє їх можливості реалізувати своє основне право — на гідне людини життя. Життя пересічного українця нині — це суцільне обмеження себе у доступі до базових ресурсів — природних, економічно-матеріальних, культурних, соціальних, правових. Зниження рівня індивідуальних доходів — це недоспоживання, що неминуче призводить до зростання захворюваності, смертності, що сягнула в Україні критичної межі (Україна входить в першу десятку країн за рівнем смертності), обмеження доступу до освіти, культурних благ, медичного обслуговування, недоспоживання тепла, світла, чистого повітря тощо .

Рівень народжуваності в Україні не забезпечує простого відтворення населення, оскільки народити і виховати навіть одну дитину є великою проблемою через нестачу матеріальних можливостей. За останнім переписом населення 2001 р. у нас на 1000 осіб працездатного віку припадає 411 громадян пенсійного віку, а до 2050 р. на 1000 працездатних припадатиме 724 пенсіонери.

Розрив між тривалістю життя жінок і чоловіків в Україні складає сьогодні 11 років, тоді як нормальний біологічний розрив — 3-4 роки. Це пояснюється значно гіршою адаптацією чоловічого населення до суспільної незаангажованості, зниження рівня індивідуального споживання. Понад 60% жінок і майже 50% чоловіків не можуть нині купити собі основних продуктів харчування, багатьом людям недоступний необхідний одяг.

У країні відсутнє повноцінне громадянське суспільство, тобто спільнота переважно приватних власників, що мають на меті реалізацію прав та свобод кожного, безпеку кожного. Соціальна аномія, роз'єднаність, розпорошеність суспільства внаслідок масового зубожіння зумовлюють відсутність контролю громадянства над держапаратом, державною владою у сфері соціальної політики. За наявного стану речей влада приймає рішення в економічній, політичній, правовій тощо сферах, не беручи до уваги інтереси зубожілих громадян.

Соціальна політика держави має бути спрямована на утвердження соціальної справедливості. Соціальна справедливість в сучасних умовах означає можливість кожної людини задовольняти основні людські потреби, мати гідний рівень життя, достатній доступ до базових ресурсів. Нинішня українська влада виявляє повну неспроможність проводити ефективну соціальну політику — про це свідчить індекс людського розвитку в Україні, масова обмеженість доступності українців до базових ресурсів, численні порушення прав людини [14, c. 121].

В умовах ринку, коли нерівність у доходах стає неминучою, саме держава має взяти на себе відповідальність за забезпечення соціальної справедливості. А щоб ця її місія була виконана, вона має трансформуватися в народну за своєю суттю. Це складний, комплексний, еволюційно довготривалий процес. Значною мірою він залежить і від самих громадян.

Основні напрями державної соціальної політики окреслено в посланні Президента України до BP України «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку». V розділ Послання називається «Основні завдання та напрями соціальної політики»". В ньому йдеться про те, що реалізація завдань економічного зростання створить необхідні передумови для вирішення найбільш складних і назрілих проблем соціальної політики. Ставиться за мету забезпечити у 2009-2010 pp. зростання у 1,3-1,4 раза реальних доходів населення, забезпечення зайнятості та створення 1 млн. нових робочих місць, поступове підвищення мінімального рівня трудових пенсій до межі прожиткового мінімуму.

Важливим важелем соціальної політики є адресна підтримка соціально незахищених верств населення. За якими напрямами здійснюватиметься вона? 1. Основна увага зосереджуватиметься на визначенні та невідкладній реалізації узгоджених з BP механізмів погашення та недопущення у майбутньому заборгованості із заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат.

2. На принципах розподілу відповідальності між державою, роботодавцями та громадянами удосконалюватиметься система соціальної допомоги через упорядкування на законодавчому рівні пільг для різних категорій населення, система регулювання гарантованого мінімального сукупного доходу. Поступово розмір цього доходу повинен наближатися до величини прожиткового мінімуму залежно від реального фінансового стану держави. На його основі буде реформовано діючу нормативно-правову базу державних соціальних стандартів і соціального захисту населення. Об'єктом державної соціальної допомоги має виступати сім'я відповідно до рівня її доходу.

3. Необхідно прийняти та реалізувати Програму запобігання бідності, а також Програму компенсації знецінення вкладів громадян, оздоровлення Ощадбанку.

4. Зусилля державної влади має бути зосереджено на здійсненні національної та регіональної програми професійної реабілітації й зайнятості інвалідів з метою їхнього залучення до активного життя, а також Державної програми забезпечення інвалідів найрізноманітнішими засобами реабілітації (автотранспортом, візками тощо).

5. Уряду належить забезпечити належний контроль за створенням на підприємствах усіх форм власності безпечних і здорових умов праці.

6. Державна підтримка малозахищених верств населення через вдосконалення механізмів надання субсидій на оплату житла, комунальних послуг, палива, в т.ч. сільському населенню, запровадження (окремим верствам населення залежно від рівня доходів) субсидій на послуги, пов'язані із забезпеченням їхньої життєдіяльності (користування автотранспортом, телефоном тощо).

7. Соціальний захист населення через запровадження системи загальнообов'язкового державного соціального страхування, що дозволить реалізувати конституційні права громадян на матеріальне забезпечення у разі повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття тощо.

8. Вдосконалення механізмів соціального захисту ветеранів війни, людей похилого віку, громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи [34, c. 109-110].

Наступний важіль соціальної політики на сучасному етапі розвитку українського суспільства — це здійснення пенсійної реформи, що базуватиметься на принципах соціального страхування. Мета її — підвищення державних гарантій у досягненні вищих соціальних Гарантій у пенсійному забезпеченні громадян. У стислі строки необхідно створити основні правові й організаційні умови для переходу до змішаної пенсійної системи. Вона буде трирівневою і включатиме: реформовану державну розподільну систему; обов'язкові заощадження населення у пенсійних фондах; добровільні пенсійні заощадження населення.

Потребує уваги забезпечення необхідного динамізму та фінансової стабільності пенсійної системи. Необхідно забезпечити поетапну оптимізацію співвідношення між середньою пенсією і середньою заробітною платою, враховуючи тривалість трудового стажу, величину зарплати та демографічні показники; вдосконалити механізм коригування заробітку при обчисленні пенсій тощо. Слід розробити проекти законодавчих актів щодо посилення зацікавленості громадян у довгострокових заощадженнях у недержавних пенсійних фондах, механізми переходу до обов'язкової нагромаджувальної системи з фіксованим розміром відрахувань від заробітної плати. Необхідно надійно захистити вклади населення в недержавних пенсійних і страхових фондах. Для цього уряд взяв зобов'язання сприяти прийняттю законів «Про соціальні послуги», «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» «Про недержавне пенсійне забезпечення».

Наступний важіль у соціальній політиці нинішньої України — забезпечення випереджаючого зростання вартості робочої сили. Це дозволить підвищити купівельну спроможність населення. Основу мінімальної заробітної плати має складати прожитковий мінімум.

Вдосконалюватиметься податкове законодавство з метою зменшення податкового навантаження і на фонд оплати праці, і на доходи громадян. У програмі уряду окремим пунктом виділено вдосконалення системи оподаткування, зменшення податкового тиску на підприємства та доходи громадян.

Ще одне завдання соціальної політики, запропонованої Президентом, — забезпечення продуктивної зайнятості населення, скорочення безробіття. У 2000-2004 pp. реалізовані Державна програма розвитку трудового потенціалу України та щорічні регіональні програми зайнятості населення, їхня мета — створення нових і ефективне використання наявних робочих місць, створення механізмів забезпечення державних гарантій працевлаштування молоді, підвищення якості та конкурентоспроможності національної робочої сили,формування мотивації до продуктивної праці в сфері економіки [38, c. 71-72].

Прискорений розвиток житлового будівництва, забезпечення житлом найрізноманітніших верств населення — наступне завдання соціальної політики. Для цього треба зберегти систему забезпечення житлом найменш захищених верств населення, їхнє фінансування відбуватиметься з державного та місцевих бюджетів. Розширюватиметься програма «Власний дім» для сільського населення та військовослужбовців, підтримуватиметься молодіжне житлове будівництво. Програми в цьому напрямі мають бути розробленими в кожному регіоні, а виконання розглядатиметься як одне із ключових завдань регіональної політики.

Охорона здоров'я населення та демографічна політика — ще один напрям соціальної політики нашої держави. Це дуже болюча проблема для суспільства, і державна влада бере на себе зобов'язання поетапно збільшувати державні асигнування в цю сферу, ефективно їх використовувати, вдосконалювати профілактичну роботу серед населення, оздоровлювати довкілля.

У рамках цього напряму планується: реформувати систему охорони здоров'я шляхом пріоритетного розвитку первинної медико-санітарної допомоги, створення єдиного простору медичних послуг, формування керованого розвитку платних медичних послуг, запровадження державного соціального медичного страхування.

Необхідно забезпечити доступність медичного обслуговування для соціальне незахищених верств населення шляхом затвердження гарантованого рівня безоплатного медичного обслуговування. Потребує вдосконалення правова база охорони здоров'я — вона має бути увідповіднена нормам і принципам міжнародного права.

У сфері демографічної політики передбачається опиратися на такі пріоритети, як:

• зниження смертності у всіх вікових групах населення, особливо населення працездатного віку, збільшення тривалості життя;

• виховання у населення ставлення до свого здоров'я як до особливої вартості, шани до здоров'я інших, пропаганда здорового способу життя, охорона материнства та дитинства, боротьба зі шкідливими звичками, сприяння розвитку фізичної культури та спорту тощо;

• розробка та реалізація нової стратегії міграційної політики, особливо у сфері трудової міграції;

• адресна підтримка малозабезпечених сімей з дітьми. Реалізувати прийняті попередньо державні програми поліпшення становища дітей, жінок, молоді, вжити заходи щодо нарощування виробництва високоякісних продуктів для дитячого харчування [23, c. 7-8].

Одним із магістральних напрямів державної соціальної політики на 2009-2010 pp. є примноження інтелектуального потенціалу суспільства загалом, створення рівних можливостей для молоді у здобутті якісної освіти незалежно від доходів і матеріального стану. В 2003-2004 pp. здійснено структурну реформу освіти, спрямовану на максимальне кадрове та наукове забезпечення потреб суспільного розвитку. Здійснено перехід на дванадцятирічну середню, ступеневу професійну та вищу освіту. Розвиватимуться різні форми організації дошкільного виховання.

Усі школярі мають бути забезпечені підручниками. Запроваджуватимуться механізми пільгового кредитування студентів, буде створено державний фонд сприяння здібній молоді для набуття вищої освіти за кордоном.

Необхідно підвищити соціальний статус вчителя. Держава має забезпечити поетапне підвищення фінансування науки за рахунок як збільшення частки бюджетних видатків на науку (до рівня не менше 1,5-1,7% валового національного продукту), так і за рахунок надбюджетних відрахувань.

Зміцнення позицій середнього класу — також один з основних напрямів соціальної політики в сучасній Україні. Середній клас, як відомо, є засадою стабільного розвитку суспільства, важливим інструментом ринкових перетворень, реалізації приватновласницької ініціативи. А тому доцільно здійснювати активну політику доходів. Треба легалізувати тіньові доходи, розширювати прошарок населення, що користується приватною власністю, у т. ч. землею, отримуючи від цього доходи. Захист приватної власності — один із пріоритетів соціальної політики.

Щоб реалізувати всі зазначені вище завдання, державній владі треба докласти великих зусиль, але ця робота буде малоефективною, якщо суспільство не допомагатиме владі і контролюватиме її. Лише при взаємодії влади і народу соціальна політика в Україні зможе піднестися на якісно вищий рівень [20, c. 109-110].

Висновки

Отже, соціальна держава проводить гнучку соціальну політику на основі принципу субсидіарності. При цьому вона використовує різні форми співробітництва з групами населення, створює умови для самодопомоги, що сприяє збереженню людської гідності й економії ресурсів.

Таке становище свідчить, що тенденції соціального розвитку в Україні є досить загрозливими. Економічні зрушення, збільшення обсягів ВВП, які спостерігаються останніми роками в нашій державі, поки що не призводять до істотного підвищення індексів людського розвитку, спостерігається посилення майнової поляризації, тобто багаті стають багатшими, а бідні — біднішими.

Подоланню зазначених процесів сприятиме прискорення реформування системи оплати праці, усвідомлення роботодавцями того факту, що низька заробітна плата працівників не завжди безпосередньо пов'язана з високими прибутками, оскільки вона не стимулює збільшення продуктивності праці і високу відповідальність за своє діло. Найважливішим завданням є також реальне впровадження державних соціальних стандартів, особливо тих, що стосуються підтримки малозабезпечених громадян як гарантії від їхнього зубожіння в умовах наявних високих соціально-економічних ризиків. Міжнародне співтовариство неодноразово погоджувалося з тим, що соціальне забезпечення є одним з основоположних прав людини і одним з основних методів досягнення соціальної стабільності, про що йшлося на Всесвітній зустрічі на вищому рівні на користь соціального розвитку в 2005 р.

Можна стверджувати, що соціальна держава створює умови соціальної безпеки, яка є однією із складових безпеки держави взагалі. Соціальна безпека, як вважає Т. Майєр, повинна стати правом громадянина, її не можна ставити в залежність від приватної благочинної діяльності чи індивідуального фінансового стану. Солідарність усього суспільства по відношенню до індивіда, що потрапив у скрутне становище, — основа соціальної держави в умовах демократії.

Під впливом соціальної держави дещо видозмінюється і правова держава. О. Скрипнюк вказує на спільні й відмінні риси соціальної і правової держави. І соціальна, і правова держава покликані забезпечити благо кожного окремо взятого індивіда. «Хоча соціальна держава передбачає існування ще однієї політико-правової визначальної ознаки, яка, власне, і відрізняє її від правової держави.

Формування соціальної держави в Україні, порівняно із розвинутими індустріальними країнами Заходу, має своєю особливістю те, що відбувається воно водночас із становленням держави правової. А це вимагає ще більшої уваги до проблеми рівноваги між складовими соціальної правової держави — зокрема між її соціально-інтервенціоністськими і правовими засадами.

Обов’язковим елементом формування науково-теоретичної концепції соціальної держави в Україні є конструювання власної моделі такої держави з урахуванням національних історико-політичних, соціально-економічних та ментально-психологічних особливостей.

Вагомим чинником процесу розбудови соціальної держави є законодавче опосередкування “соціальності” такої держави шляхом формування особливої “ділянки” об’єктивного юридичного права — соціального права — і відповідної галузі законодавства (соціального законодавства).

Неодмінною передумовою формування соціальної держави та одним із важливих її атрибутів є ефективна система соціального партнерства. Процеси приватизації в Україні закономірно послаблюють прямий вплив держави на регулювання соціально-трудових відносин саме як власника засобів виробництва (роботодавця). Відтак, держава повинна посилити свою роль як законодавця й гаранта соціального партнерства.

У діяльності соціальної держави в гуманітарній сфері дедалі виразнішою стає тенденція до зміщення “центра ваги” при виконанні соціальних функцій від власне державних установ до інституцій приватного бізнесу та недержавних неприбуткових організацій. Попри це держава й надалі має залишатися головним суб’єктом соціальної політики, відіграючи чільну роль у забезпеченні гарантій здійсненності економічних, соціальних і культурних прав своїх громадян.

Отже, дослідження виявили особливості соціальної держави. Однак багато рис, притаманних соціальним державам, не характерні для української держави. У зв'язку з цим виникає потреба дослідити можливості набуття нашою державою цих сутнісних рис.

Сприйняття Україною базових принципів розвитку економіки як соціально-орієнтованої дозволить не тільки примножити людський потенціал, але і полегшить процес входження нашої держави до світової спільноти.

Список використаної літератури

1. Бабкін В. Нове загальнотеоретичне дослідження проблем соціальної держави //Право України. — 2006. — № 12. — С.134-135

2. Берданова О. Проблеми реалізації соціальних обов'язків держави/ О. Берданова //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 4. — C. 285-289.

3. Берданова О. Проблеми розвитку України як соціальної держави/ //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 3. — C. 490-994

4. Биконя С.Ф. Соціальна політика держави в умовах інституційних змін //Наше гасло. — 2004. — № 1-2. — C. 171-174

5. Гошовська В. Соціальна держава: типи, сутність, зміст //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2007. — № 3. — C. 259-265.

6. Гуменюк І. Концепція соціальної держави: теоретико — методологічні засади формування змісту //Право України. — 2008. — № 7. — С.9-12.

7. Кіндратець О. Сутнісні ознаки соціальної держави //Людина і політика. — 2003. — № 6. — C. 138-144.

8. Кисільова Т. Державні соціальні стандарти України: стан і перспективи //Юридичний Вісник України. — 2005. — № 22. — C. 8

9. Кондратьєв Р. Соціальна держава в теоретико-правових і філософських дослідженнях //Право України. — 2005. — № 2. — С.81-84.

10. Копєйчиков М. Соціальна держава як політична реальність //Вісник Академії правових наук України. — 2001. — № 2. — C. 216-227

11. Куценко В. Соціально-економічна модифікація в контексті побудови соціальної держави в Україні //Економіка України. — 2004. — № 11. — С.77-86

12. Лібанова Е. Соціально-економічна політика держави та ії вплив на зміну соціальної структури суспільства //Україна: аспекти праці. — 1999. — № 8. — C. 18-28

13. Магновський І. Демократична, соціальна, правова держава і громадянське суспільство: єдність та обумовленість //Право України. — 2005. — № 7. — С.25-29

14. Магновський І. Правові аспекти розвитку соціальної держави в Україні на шляху євроінтеграції //Право України. — 2006. — № 8. — С.118-122.

15. Максимов С. Співвідношення принципів правової і соціальної держави //Вісник Академії правових наук України. — 2008. — № 3.

16. Мандибура В. Соціальна політика держави та ії структурні складові //Україна: аспекти праці. — 2000. — № 7. — C. 21-23

17. Подгорний С. Проблеми соціальних держав //Нова політика. — 2001. — № 2 . — C. 15-16.

18. Прокопець Л. Соціальна держава як політична реальність //Право України. — 2000. — № 12. — C. 16-19

19. Пугач В.Г. До питання про пріоритети державної соціальної політики в Україні: розвиток системи соціальних гарантій державної служби України //Наше гасло. — 2004. — № 1-2. — C. 284-288

20. Сіленко А. Деякі тенденції розвитку соціальної держави/ А. Сіленко //Право України. — 2005. — № 8. — С.106-110.

21. Сіленко А. Права людини в соціальній державі/ А.Сіленко //Нова політика. — 2002. — № 1 . — C. 24-27

22. Сіленко А. Структурні особливості соціальної держави/ А.Сіленко //Нова політика. — 1999. — № 4 . — C. 49-52. — Бібліограф.:12 назв.

23. Саханя І. Соціальні пріоритети державної політики/ І.Саханя //Охорона праці. — 2000. — № 11. — C. 3-8

24. Сивак А. В. Соціальна держава: від декларацій до втілення/ Сивак А. В. //Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 3. — C. 174- 178.

25. Силенко А.А. Про політичний режим соціальної держави/ А.А.Силенко //Вестник СевГТУ. — 2000. — № 24. — C. 62-66

26. Скрипнюк В. Проблема соціальної держави в контексті концепції "державного мінімалізму" //Право України. — 2000. — № 11. — C. 17-20

27. Скрипнюк О.В. Верховенство права та його роль у побудові демократичної, правової, соціальної держави //Вісник Верховного Суду України. — 2008. — № 8. — C. 33-36

28. Скуратівський В. Правовий вимір діяльності соціальної держави/ В. Скуратівський //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2007. — № 4. — C. 184-192.

29. Сокуренко В. Гуманістичний зміст концепції соціальної держави //Право України. — 2000. — № 11. — C. 21-23

30. Стратегічні цілі державної політики у соціальній сфері //Соціальний захист. — 2002. — № 7. — C. 12-13

31. Строган А. Соціальні права людини та громадянина як невід'ємний елемент побудови правової держави і громадянського суспільства //Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 11. — C. 137-140.

32. Тесленко І.М. Соціальне партнерство: від суспільного примирення до економіки добробуту і соціальної держави //Наше гасло. — 2004. — № 1-2. — C. 37-40

33. Хара В. Побудова соціальної держави — загальне національне завдання //Голос України. — 2003. — 28 березня. — C. 8

34. Череватюк В.Б. Соціальна держава: проблеми та перспективи її реалізації в сучасній Україні //Наше гасло. — 2004. — № 1-2. — C. 108-112

35. Шаповал В. Конституційна категорія соціальної держави/ В. Шаповал //Право України. — 2004. — № 5. — С.14-19

36. Шульженко Ф. Соціально-правова держава: поняття та функції //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 3. — C. 248-256

37. Шульженко Ф. Філософсько-правові питання класифікації соціальних держав //Юридична Україна. — 2008. — № 3. — C. 19-25.

38. Юрченко Ю. Соціально-правова держава та її соціальна політика //Управління сучасним містом. — 2005. — № 1-2. — C. 68-74.

39. Яковюк І. Виникнення та розвиток концепції соціальної держави //Вісник Академії правових наук України. — 2001. — № 2. — C. 25-34

40. Яковюк І. Про обсяг поняття "соціальна держава"(на основі порівняльного аналізу моделей ФРН і України) //Право України. — 1998. — № 11. — C. 26-28.

41. Яковюк І. Соціальна держава: до визначення змісту поняття/ І.Яковюк //Вісник Академії правових наук України. — 2001. — № 3. — C. 37-47

42. Якубенко В. Принципи соціальної держави //Право України. — 2002. — № 6. — С.33-38.