1. Особливості реалізації акціонерами управлінських функцій.

2. Зовнішня сфера корпоративного управління.

3. Управління створенням акціонерних товариств.

Список використаної літератури.

1. Особливості реалізації акціонерами управлінських функцій

Господарські функції і права акціонерного товариства як суб'єкта права у правовідносинах реалізують його органи управління. Акціонерне товариство є підприємством з найбільш складною управлінською структурою, що обумовлено так званою акціонерною власністю, тобто тим, що акціонерне товариство є об'єктом і суб'єктом права колективної власності акціонерів, права на частки якої, за загальним правилом, є трансфертними, можуть вільно передаватися ними іншим особам.

Аналіз робіт фахівців дозволив виявити концептуальну проблему – відсутність чітко визначеного переліку функцій управління, їх пріоритетності, неоднозначність сутності. Усього фахівцями пропонується більше 20 функцій управління. Виходячи з того, що корпоративне управління являє собою процес, тобто серію безперервних взаємозалежних дій, є необхідність їх поділу за ступенем однорідності виконуваних процедур і ролі в досягненні мети організації. Ці дії і становлять функції корпоративного управління. Процес управління загалом являє собою суму всіх функцій.

Звертаючись до поняття «функція» у загальнонауковому сенсі, зазначимо, що воно має такі характеристики:

· сукупність дій, що однорідні за якісними ознаками;

· зовнішній прояв властивостей будь-якого об'єкта в певній системі відносин.

Унаслідок наведених аргументів цілком логічним буде визначити функцію як продукт спеціалізації в управлінні. Але не всі функції управління, виділені фахівцями, відповідають вимогам, що випливають із цього визначення:

Передбачення. Пояснюється фахівцями як науково обґрунтоване знання про майбутній стан об'єкта дослідження. Це визначення більшою мірою відповідає прогнозуванню, яке реалізується на основі інформаційного та методичного забезпечення аналітичної функції.

Керівництво. Це сутність, призначення управління, але не його функція.

Координація діяльності. Координація — це результат регулювання об’єкта. Саме останнє є однією з функцій управління.

Маркетинг. У найбільш загальному сенсі це діяльність, спрямована на досягнення мети функціонування суб'єкта господарювання. У цьому випадку відбувається ототожнення виду (напрямку) діяльності з функцією управління.

Мотивація, стимулювання, робота з кадрами. Усе це елементи організаційної функції управління, а стимулювання персоналу підприємства — один із мотивів підвищення ефективності праці.

Розробка стратегії розвитку. Це основний напрямок реалізації функції планування діяльності корпоративного підприємства.

Створення ефективних інформаційних систем і комунікацій. Це дійсно необхідний елемент ефективного управління, але й одне із завдань такої функції, як організація.

Лідерство. Не співвідноситься з поняттям «функція» та не може бути застосоване щодо системи корпоративного управління.

Дослідження. На наш погляд, це не досить точне визначення аналітичної функції [12, c. 52-53].

У зв'язку з цим найбільш логічним, на нашу думку, буде виділення таких функцій корпоративного управління: планування, організація, облік, контроль, аналіз, регулювання. Наведені функції реалізуються системою управління підприємством. Однак, як вже підкреслювалося, особливістю корпоративного управління є делегування управлінських функцій між власниками підприємства та його керівництвом. Саме тому функціонального підходу до розгляду вимагає не тільки управління, яке здійснюється керівництвом підприємства, але й управління власників.

Залежно від змісту їхні функції можна поділити на організаційні та фінансово-господарські.

Організаційні функції — це:

а) засновницькі (визначення організаційної структури товариства; створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій, представництв; припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу);

б) нормотворчі (внесення змін до статуту товариства; затвердження статутів та положень дочірніх підприємств, філій, представництв, правил процедури та інших внутрішніх документів товариства);

в) "посадові" (обрання та відкликання членів спостережної ради товариства, членів виконавчого органу, членів ревізійної комісії; визначення умов оплати праці посадових осіб товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв; винесення рішень про притягнення до матеріальної відповідальності посадових осіб органів управління товариства).

Рішення щодо зміни статуту товариства, припинення діяльності товариства, створення та припинення діяльності дочірніх підприємств, філій та представництв правомочні за прийняття їх 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. З решти питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.

До фінансово-господарських функцій належать визначення найважливіших господарських питань і затвердження актів. Збори визначають: 1) основні напрями діяльності товариства; 2) порядок покриття його збитків.

Збори затверджують такі господарсько-правові акти: а) плани та звіти про їх виконання; б) звіти правління про річні результати діяльності товариства і дочірніх підприємств; в) звіти і висновки ревізійної комісії; г) порядок розподілу прибутку; д) договори (угоди), укладені на суму, що перевищує зазначену в статуті товариства. До компетенції зборів належить розв'язання питання про придбання товариством акцій, що випускаються ним. Згідно зі статутом збори (як вищий орган) можуть віднести до своєї компетенції й інші питання.

Функції і компетенція правління. Правління є органом управління товариства, який здійснює оперативне управління його діяльністю. Це орган, підзвітний зборам. Збори визначають персональний склад правління, стратегію його діяльності. Оперативне управління товариством передбачає, що правління вирішує усі питання діяльності товариства, в тому числі делеговані зборами, крім питань, що належать до виключної компетенції зборів (внесення змін до статуту товариства; затвердження річних звітів діяльності товариства, звітів і висновків ревізійної комісії; створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їхніх статутів та положень; прийняття рішення про припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу) [17, c. 82-83].

Роботою правління керує голова правління, який призначається або обирається відповідно до статуту товариства. Голова правління акціонерного товариства має право без довіреності здійснювати дії від імені товариства. Статутом може бути надано право представництва без довіреності і членам правління. Голова правління організує ведення протоколів засідання правління. Книга протоколів має бути у будь-який час надана акціонерам. На їх вимогу видаються засвідчені витяги з книги протоколів.

Спостережна рада (рада акціонерного товариства) є органом, який представляє інтереси акціонерів у перерві між проведенням загальних зборів і в межах компетенції, визначеної статутом, контролює і регулює діяльність правління.

В акціонерному товаристві, яке налічує понад 50 акціонерів, створення ради акціонерного товариства (спостережної ради) є обов'язковим.

Статутом акціонерного товариства або за рішенням загальних зборів акціонерів на раду акціонерного товариства (спостережну раду) може бути покладено виконання деяких функцій, що належать до компетенції загальних зборів. Питання, віднесені статутом акціонерного товариства до виключної компетенції ради акціонерного товариства (спостережної ради), не можуть бути передані на вирішення виконавчих органів товариства.

Кабінетом Міністрів України 19 липня 1993 р. затверджено Положення про спостережну раду, яке поширюється на акціонерні товариства, створені у процесі корпоратизації державних підприємств та закритих акціонерних товариств. Цим актом, по-перше, визначено склад спостережних рад. Це представники засновника, акціонерів (крім членів правління), уповноважені представники обслуговуючих банківських установ, є представники трудових колективів, органів приватизації. Щодо інших суб'єктів (без участі держави) визначення складу спостережної ради належить до компетенції самих товариств. Якщо товариство віднесено до категорії монополістів, до спостережної ради може входити представник Антимонопольного комітету. По-друге, персональний склад ради в акціонерному товаристві, створеному шляхом корпоратизації, формується зверху: за пропозицією засновника (міністерства, іншого уповноваженого органу) його затверджують Мінфін, Мінекономіки, Фонд державного майна України (їх спільна постійна комісія). Призначена зверху рада діє до перших загальних зборів акціонерів, які скликаються після прийняття рішення про приватизацію майна товариства. Перші збори обирають нову спостережну раду товариства.

Функції спостережної ради поділяються на контрольні у сфері управління та контрольні у сфері господарської діяльності товариства. У першій сфері рада затверджує голову правління (якщо це не директор корпоратизованого державного підприємства), за його поданням — членів правління, аналізує дії правління щодо управління товариством. У другій сфері рада розглядає й аналізує звіти правління, ревізійної комісії товариства; аналізує дії правління щодо реалізації інвестиційної, технологічної та цінової політики, додержання товариством номенклатури товару (послуг); є ініціатором позачергових ревізій та аудиторських перевірок господарських і фінансових результатів роботи товариства; погоджує операції товариства щодо розпорядження майном на визначену статутом суму; вносить засновнику і зборам пропозиції з питань діяльності товариства. Рада не має права втручатися в оперативні дії товариства [7, c. 142-144].

Для виконання контрольних функцій рада наділена правом отримувати інформацію про діяльність товариства; заслуховувати звіти правління та посадових осіб з окремих питань їхньої діяльності; припиняти повноваження тих членів правління, яких затверджує; залучати до аналізу окремих питань експертів.

Для ефективного управління та прибуткової діяльності АТ необхідно підвищувати рівень підготовки кадрів, орієнтованих на використання переваг корпоративного управління. Для вирішення цієї проблеми доцільно встановити на законодавчому рівні вимоги щодо особистих та професійних якостей кандидатів на посаду членів виконавчого органу, а саме: наявність відповідної освіти, стажу роботи за основним видом діяльності такого товариства, бездоганної ділової репутації.

Право на участь в управлінні товариством акціонерами реалізується шляхом участі та голосування на загальних зборах. Для того, щоб акціонери мали можливість ефективно реалізувати це право, товариство повинно забезпечити дотримання таких прав акціонерів:

а) брати участь у вирішенні найважливіших питань діяльності товариства, у тому числі прийняття рішення про внесення змін до статуту, обрання членів ради та ревізійної комісії, додатковий випуск акцій, викуп товариством розміщених ним акцій, укладення правочинів на значну суму, реорганізацію товариства та інші дії, які призводять до суттєвих корпоративних змін.

Акціонери як власники товариства повинні мати право вирішувати найважливіші питання діяльності товариства. Рішення з таких питань повинні прийматися вищим органом товариства — загальними зборами акціонерів. Перелік повноважень загальних зборів, у тому числі тих, що належать до виключної компетенції, має бути чітко встановлений у статуті товариства.

Чергові загальні збори акціонерів повинні проводитися щороку не пізніше як через чотири місяці після закінчення фінансового року.

б) вчасно отримувати повідомлення про скликання загальних зборів, яке повинно містити інформацію про дату, час та місце проведення зборів, а також повний перелік питань порядку денного з обов'язковим зазначенням способу, за допомогою якого акціонери можуть ознайомитися з документами щодо порядку денного. Час, місце проведення та процедура реєстрації акціонерів для участі у загальних зборах товариства повинні створювати сприятливі умови для участі акціонера у зборах.

Товариство повинно повідомляти акціонерів про скликання загальних зборів не пізніше як за 45 днів до проведення загальних зборів.

Реєстрація акціонерів для участі у зборах повинна проводитися у день проведення загальних зборів перед їх початком у тому ж приміщенні, де проводитимуться збори, протягом часу, достатнього для реєстрації усіх осіб, що прибули для участі у загальних зборах. Для проведення реєстрації слід створювати реєстраційну (мандатну) комісію, члени якої повинні обиратися (призначатися) наглядовою радою з осіб, які можуть добросовісно та належним чином виконувати свої обов'язки. До складу реєстраційної (мандатної) комісії доцільно включати членів наглядової ради, представників дрібних акціонерів та незалежного реєстратора. Кворум, визначений перед початком загальних зборів, залишається незмінним до закриття зборів [8, c. 54-56].

Товариству слід проводити загальні збори протягом одного дня у межах населеного пункту за місцезнаходженням товариства.

в) своєчасно та у зручний для акціонера спосіб знайомитися з матеріалами, пов'язаними з порядком денним загальних зборів, та отримувати додаткову інформацію стосовно питань порядку денного від посадових осіб та інших уповноважених осіб товариства.

Для того, щоб акціонери могли прийняти виважені рішення з питань порядку денного, товариство повинно забезпечити акціонерам можливість у будь-який час з моменту повідомлення про скликання загальних зборів до дня їх проведення ознайомитися з документами, пов'язаними з порядком денним. При цьому товариство повинно забезпечити акціонеру можливість ознайомитися з такими документами у зручний спосіб, зокрема, через:

— ознайомлення у приміщенні товариства;

— надсилання на запит акціонера поштою, факсом, електронною поштою;

— розміщення у мережі Інтернет за адресою, що зазначається у повідомленні про скликання загальних зборів.

Якщо до порядку денного включено питання щодо затвердження річних результатів діяльності товариства, порядку розподілу прибутку, визначення порядку покриття збитків, акціонерам повинні надаватись копії фінансової звітності (у складі балансу, звіту про фінансові результати, звіту про рух грошових коштів, звіту про власний капітал і приміток до звітів), копії рекомендацій наглядової ради, висновку ревізійної комісії та висновку аудиторської фірми (аудитора).

Якщо до порядку денного внесено питання про обрання органів управління, акціонерам повинна бути надана повна інформація про кандидатів на відповідні посади.

Акціонери повинні мати право задавати питання і отримувати інформацію стосовно будь-яких пунктів порядку денного або документів.

г) вносити пропозиції та вимагати їх включення до порядку денного загальних зборів за умови внесення такої пропозиції акціонером (ами), який (які) володіють необхідною кількістю голосів.

Будь-який акціонер має право вносити письмові пропозиції щодо доповнення порядку денного окремими питаннями або частинами питань не пізніше як за 30 днів до скликання загальних зборів. Рішення про включення пропозиції акціонера приймається виконавчим органом і має бути погоджено і з наглядовою радою. Підстави для відмови щодо включення пропозиції акціонера повинні бути чітко передбачені у внутрішніх документах товариства. Пропозиції акціонера (акціонерів), які володіють відповідною кількістю голосів (згідно з вимогою закону), повинні бути внесені до порядку денного в обов'язковому порядку.

Товариство повинно не пізніше як за 10 днів до загальних зборів повідомити акціонерів про зміни у порядку денному шляхом опублікування повідомлення у тих засобах масової інформації, у яких було надруковане загальне повідомлення про скликання зборів, а також шляхом надсилання персонального письмового повідомлення рекомендованим листом або вручення особисто за власним підписом акціонера-власника іменних акцій. У персональному повідомленні, що надсилається акціонерові, пропозиція якого була відхилена, повинні бути зазначені підстави відхилення його пропозиції.

ґ) брати участь у загальних зборах особисто або через вільно обраного представника, причому голоси, подані на загальних зборах акціонерами та представниками акціонерів, мають однакову силу [9, c. 156-158].

Акціонер не може бути обмежений у праві вибору, призначення представника для участі та голосування на загальних зборах. Представником може бути інший акціонер товариства або стороння особа. Повноваження представника щодо участі від імені акціонера у загальних зборах повинні ґрунтуватися на довіреності, оформленій відповідно до вимог чинного законодавства. Довіреність може стосуватися як усіх належних акціонерові акцій, так і будь-якої їх частини. Довіреність, що видається представникові, може містити завдання на голосування, тобто перелік питань порядку денного із вказівками, за які рішення (проти яких рішень) представник повинен голосувати.

Довіреність на право участі та голосування на загальних зборах може засвідчуватися реєстратором, який веде реєстр власників іменних цінних паперів товариства, або головою виконавчого органу товариства (за рішенням виконавчого органу таке право може бути надане одному із його членів). Послуги товариства щодо посвідчення довіреностей повинні бути безкоштовними. Довіреності акціонерів (належним чином засвідчені копії)- повинні залишатися у документах щодо реєстрації акціонерів для участі у загальних зборах і зберігатися разом із протоколами загальних зборів акціонерів товариства.

Акціонер може у будь-який час замінити свого представника. Призначення представника не позбавляє акціонера можливості взяти участь у загальних зборах та голосувати на них особисто (за умови, що акціонер у встановленому порядку зареєстрований для участі у загальних зборах).

д) брати участь в обговоренні та голосуванні з питань порядку денного, причому процедура голосування на загальних зборах повинна забезпечувати прозорість та надійність підрахунку голосів.

У товаристві має бути вироблений механізм обговорення питань порядку денного на загальних зборах, який повинен передбачати можливість акціонера (його представника) висловити свою думку з питань порядку денного в усній або письмовій формі.

Акціонер має право голосувати з усіх питань порядку денного «за» або «проти», а також може не брати участі у голосуванні. Для підрахунку голосів та виконання інших функцій, пов'язаних із забезпеченням проведення голосування на загальних зборах, слід створити лічильну комісію у порядку та у складі, що визначаються у внутрішніх документах товариства. Члени лічильної комісії повинні обиратися (призначатися) наглядовою радою з осіб, які можуть добросовісно та належним чином виконувати свої обов'язки. До складу лічильної комісії доцільно включати членів наглядової ради, представників дрібних акціонерів та незалежного реєстратора. До складу лічильної комісії не можуть входити особи, які є кандидатами для обрання до органів товариства.

Кожна із названих проблем є істотною для створення ефективною корпоративного сектора економіки, що передбачає необхідність розробки відповідної законодавчої і нормативної бази щодо запровадження адекватних ринковим умовам механізмів оцінки та стимулювання діяльності менеджерів на основі узгодження винагороди і показників діяльності компанії та врегулювання питань особистої відповідальності менеджерів за прийняті рішення [11, c. 29-31].

Підвищення рівня результативності корпоративного управління та інформаційної "прозорості" в AT передбачає розробку системи показників для аналізу ситуації на фондовому ринку, запровадження рейтингової оцінки підприємств — емітентів цінних паперів, а також підтримку спеціалізованих видань, які здійснюють аналіз і моніторинг на фондовому ринку.

2. Зовнішня сфера корпоративного управління

На сучасному етапі, коли швидко змінюється розвиток економічних концепцій в Україні, особливого значення набувають питання управління великими підприємствами в пріоритетних сферах української індустрії державного і недержавного секторів економіки. Оскільки практично всі великі індустріальні підприємства є акціонерними товариствами, то обов'язково виникає ряд проблем, пов'язаних з корпоративним управлінням в промисловому секторі.

Поняття корпоративного управління за останні роки набуло широкого впровадження в Україні. Це зумовлене існуванням корпоративної форми господарювання, необхідністю керувати акціонерною власністю (а керувати нею можуть власники, держава, інші зацікавлені особи.

Визначення сутності корпоративного управління допомагає відповісти на запитання, ким і за допомогою яких механізмів приймаються основні рішення в акціонерному товаристві і як розподіляються доходи від діяльності товариства.

Для країн з перехідною економікою формування відкритої економіки не лише у зовнішній торгівлі, а й у сфері забезпечення вільного руху капіталу є об'єктивною необхідністю. Проблема в тому, щоб досягти цієї мети ефективно. Необхідно розробити механізм залучення економіки України до сучасного інтеграційного процесу. За цих умов зростає роль державних органів у лібералізації руху капіталу, адаптації внутрішнього законодавства до міжнародного.

У фінансовому секторі корпоративне управління включає способи, якими державні установи, спостережні ради та вище керівництво банків та інших фінансових установ регулюють бізнес та діяльність установи і впливають на те. як пі установи визначають корпоративні цілі для забезпечення стійких економічних прибутків своїм власникам: проводять щоденні операції: захищають інтереси вкладників: враховують інтереси інших зацікавлених сторін: забезпечують відповідність своєї діяльності чинному законодавству [2. с.27].

Державний вплив на формування адекватного корпоративного управління є невід'ємною частиною комплексу дій з розвитку фінансової інфраструктури. В цьому аспекті повною мірою виявляється ступінь розвиненості інституціональної інфраструктури та її ключового інституту — власності.

У працях багатьох науковців відзначалось, що в умовах повноцінного ринкового середовища державне регулювання системи корпоративного управління виступає одним з найважливіших елементів системи забезпечення ефективної діяльності корпорацій, достовірної оцінки їх активів, реалізації прав акціонерів на отримання доходів і вдосконалення менеджменту [3. с. 36].

В Україні, як і в інших країнах світу, діє відповідний державний механізм, покликаний регулювати відносини в корпоративному секторі економіки. До елементів механізму відносяться, зокрема, фондовий ринок, інвестиційний клімат, податкова та фінансово-кредитна політика, корпоративне управління, конкурентна та регуляторна політика, які мають ряд недоліків і проблемних питань, що потребують вирішення на загальнодержавному рівні (таблиця 1).

В основу розробки пропозицій щодо вдосконалення державного механізму регулювання учасників корпоративних відносин був покладений принцип системного підходу. Застосування автором різних методів і підходів дало можливість запропонувати напрями вдосконалення механізму регулювання корпоративного сектора економіки, який складається з трьох блоків.

Перший блок містить теоретичні і методичні основи функціонування корпоративного сектора економіки; у другому – згруповані засоби державного регулювання, які розподілені за економічними, правовими, організаційними та інформаційними ознаками. Третій блок визначає основні напрями щодо подальшого розвитку корпоративного сектора, вдосконалення корпоративного управління і державного регулювання учасників корпоративних відносин. Основні напрями вдосконалення торкаються фінансової сфери, корпоративних відносин і сфери соціально-економічного забезпечення [5, c. 74-75].

Підсумовуючи викладене слід зазначити, що методологія регулювання діяльності товариств з боку держави повинна:

· базуватися на демократичних принципах економічної свободи для всіх учасників ринкових відносин;

· враховувати специфіку і багатоаспектність відносин у сфері корпоративної власності та рейтинг привабливості українських акціонерних товариств для зовнішніх інвесторів;

· вишукувати та впроваджувати шляхи гармонізації нормативно-правового забезпечення діяльності суб’єктів господарювання;

· носити рекомендаційний та консультативний характер;

· забезпечувати прозорість процесів формування корпоративного сектора шляхом об’єднання зусиль всіх регіонів України.

Процес державного регулювання корпоративного управління фінансового сектору не повинен порушувати взаємозв'язку корпоративного управління та фінансових ринків, який має здійснюватися на багатосторонній основі.З одного боку, належне корпоративне управління стає одним з найважливіших факторів ефективного функціонування фінансового ринку за рахунок формування джерельної бази інструментів фондового ринку (постачання акцій і облігацій), цільових процесів купівлі-продажу цінних паперів, регламентації надання інформації щодо діяльності емітентів й обігу цінних паперів. З другого боку, високий рівень корпоративного управління підвищує ціну акції, а отже сприяє більш ефективному функціонуванню фінансових ринків, збільшує доходи інституціональних гравців на фінансовому ринку.

У суспільному житті пі механізми поєднані та втілюються в економічній політиці держави. Від того, за допомогою яких інструментів здійснюється регулювання, яким з них віддається перевага, можна судити про загальну концепцію та цілі сучасної економічної політики. Сучасна регуляторна інфраструктура включає широкий арсенал методів та механізмів, однак лише кілька з них можна назвати ключовими, які мають структуро утворюючий та системний вплив на всі сфери економічного життя [4, c. 42-43].

Як вважає В. А. Євтушевський одним із найважливіших елементів зовнішньої сфери корпоративного управління є державне регулювання корпоративного сектору. В цілому державне регулювання як один з напрямів корпоративного управління виходить за рамки безпосередньо управління державними підприємствами та господарськими товариствами корпоративного типу. Створюючи цілісну організаційно-правову базу функціонування економіки, держава так чи інакше регулює різнобічні аспекти діяльності корпоративних підприємств [6. с. 52].

Запровадження корпоративного управління у банках та інших фінансових установах за допомогою державних органів реалізується за умов формування правових, організаційних, економічних механізмів державного регулювання на різних рівнях управління — міжнародному, державному, регіональному, місцевому, мікроекономічному. На кожному з цих рівнів має бути розроблена своя система заходів, що формує певний механізм державного управління. На міжнародному рівні передусім доцільно встановити пріоритети розширення зв'язків з партнерами при реалізації надання кредитних послуг, формувати сприятливий імідж держави і конкретної установи, реалізувати складову інноваційного розвитку: на державному — розробити законодавчу основу розвитку корпоративного управління із врахуванням національних інтересів, захисту інвесторів та кредиторів, ввести нові види послуг, невідомі українському фінансовому ринку: на регіональному та місцевому рівнях — сприяти встановленню відносин кооперації між різними інститутами для забезпечення подолання заставних обмежень і зменшення ризиків, сприяти розвитку регіональних мереж надання фінансових послуг [13, c. 68-69].

Загалом національні принципи корпоративного управління передбачають поєднання як загальних принципів корпоративного управління, так і особливих принципів управління, які розроблені з врахуванням національних особливостей формування корпоративного сектора економіки, законодавства і сформованої системи управління підприємствами в Україні.

Дотримання зазначених принципів є основою ефективного управління корпоративним сектором економіки, але рекомендаційний характер та добровільне застосування таких принципів корпоративного управління не може привести до створення ефективної моделі корпоративного управління. Натомість на практиці важливу роль і у подальшому відіграватимуть замкненість вітчизняних корпорацій, орієнтація на інтереси стратегічних інвесторів та ігнорування прав дрібних інвесторів, а також закритість від більшості зацікавлених осіб.

З метою забезпечення іноземним акціонерам можливості реалізації своїх прав нарівні з вітчизняними акціонерами товариству слід вживати розумних заходів для усунення обставин, які перешкоджають реалізації такими акціонерами своїх прав. Зокрема, товариству рекомендується надсилати повідомлення про скликання загальних зборів та документи, пов'язані з порядком денним, у перекладі відповідною іноземною мовою. Крім поштового відправлення товариству доцільно додатково надсилати акціонеру таку інформацію за допомогою сучасних засобів зв'язку, таких як факс, електронна пошта тощо.

В світовій практиці існують Міжнародні професійні стандарти внутрішнього аудиту, Кодекс етики внутрішнього аудиту, «Фінансові аспекти корпоративного управління (Кодекс Кедбері)» тощо. Тобто внутрішній аудит в системі корпоративного управління широко поширений. Наприклад, компанії, цінні папери яких котуються на Лондонській або Нью-Йоркській фондових біржах зобов'язані мати в структурі корпоративного управління аудиторські комітети при наглядових радах. В США ця вимога закріплена в положеннях закону Сарбенса-Окслі. При цьому, основними завданнями аудиторських комітетів є розвиток та оцінка ефективності діяльності служби внутрішнього аудиту та внутрішнього контролю з метою підвищення ефективності управління ризиками. Відповідно до визначення Міжнародного Інституту Внутрішніх аудиторів, внутрішній аудит — це функція, що надає незалежні, об'єктивні гарантії й консультації, спрямовані на вдосконалювання господарської діяльності підприємства. Внутрішній аудит допомагає досягненню поставлених цілей, з використанням систематизованого й послідовного підходу до оцінки процесів управління ризиками, контролю та корпоративного управління й підвищенню їхньої ефективності. В той же час, на відміну від внутрішнього аудиту, внутрішній контроль — це процес, який здійснюється на всіх рівнях підприємства і спрямований на надання достатніх гарантій менеджменту щодо досягнення цілей за такими напрямками як результативність і ефективність операцій, вірогідність фінансової звітності, дотримання чинного законодавства. Метою внутрішнього контролю є створення ефективного процесу оцінки й управління ризиками, впровадження необхідних контролів, спрямованих на підвищення ефективності операцій, вірогідності фінансової звітності й дотримання законодавства [14, c. 15-16].

Ефективна система корпоративного управління, як правило, забезпечує високу інвестиційну привабливість акціонерного товариства. До числа факторів, які сприяють залученню інвестицій, в тому числі за рахунок додаткової емісії акцій відносяться такі як:

— високі темпи росту валового доходу акціонерного товариства;

— сприятлива кон'юнктура ринків в яких функціонує акціонерне товариство;

— стійке зростання показника рентабельності;

— відсутність корпоративних конфліктів;

— захист прав усіх акціонерів.

За даними міжнародного рейтингового агентства Standart&Poors, середньостатистичний «раціональний інвестор» оцінює ризики, які пов'язані з інформаційною прозорістю компанії за 100 позиціями, не враховуючи ризики, пов'язані з іншими складовими корпоративного управління. «Як показує аналіз, процес впровадження в діяльність компаній принципів та стандартів кращої практики корпоративного управління: носить еволюційний характер і залежить від стадії розвитку компанії; визначається об'єктивними потребами компанії та її основних акціонерів; має комплексний характер і зачіпає різні аспекти діяльності компанії; враховує вимоги та сподівання різних категорій потенційних інвесторів» [ 4, с.46].

Досвід роботи консультантів із акціонерними компаніями, пов'язаний із аналізом та впровадженням ефективної системи корпоративного управління, показує, що найкращим способом визначення того, що необхідно зробити в компанії з точки зору покращення існуючої системи корпоративного управління, являється проведення аудиту корпоративного управління. Під аудитом самого корпоративного управління досить часто розуміється регулярне проведення зовнішнім консультантом оцінки відповідності закріплених у внутрішніх документах компаній процедур корпоративного управління вимогам чинного законодавства. В той же час, наприклад, на думку вищого керівництва Російського інституту директорів, аудит корпоративного управління — це оцінка основних компонентів корпоративного управління конкретної компанії з точки зору розуміння основними власниками стратегії її розвитку, в тому числі стратегії залучення інвестицій. Відповідність процедур корпоративного управління вимогам діючого законодавства являється основною частиною аудиту корпоративного управління.

Аудит корпоративного управління означає виявлення сильних та слабких сторін існуючої в компанії практики корпоративного управління в порівнянні із стратегічними цілями компанії; виявлення задач, які необхідно вирішити в сфері корпоративного управління для досягнення цих цілей; підготовка конкретних рекомендацій (комплексного плану) вдосконалення системи корпоративного управління та її основних компонентів.

Виходячи із аналізу систем корпоративного управління вітчизняних акціонерних товариств, проведення аудиту корпоративного управління може включати в себе наступні етапи:

— збір та аналіз інформації про систему корпоративного управління в акціонерному товаристві;

— аналіз внутрішніх корпоративних документів акціонерного товариства, які регулюють всі компоненти корпоративного управління;

— індивідуальні інтерв'ю (анкетування) з крупними акціонерами, членами наглядової ради, правління, ревізійної комісії, портфельними інвесторами;

— порівняльний аналіз стану корпоративного управління акціонерного товариства з аналогічними товариствами з точки зору галузі, розміру, корпоративної стратегії тощо;

— аналіз зовнішньої інформації про стан системи корпоративного управління в компанії;

— напрацювання рекомендацій щодо вдосконалення системи корпоративного управління в акціонерному товаристві.

Особлива увага, на наш погляд, в ході проведення аудиту корпоративного управління повинна приділятися таким компонентам як структура акціонерного капіталу, оцінка роботи та функції органів управління та контролю акціонерного товариства, розкриття інформації про діяльність акціонерного товариства. Інформація, яку необхідно аналізувати в ході проведення аудиту корпоративного управління на наш погляд повинна містити такі дані:

— статутні та внутрішні нормативні документи акціонерної компанії;

— річна і проміжна звітність компанії;

— інформація, що направляється акціонерам компанії перед проведенням загальних зборів;

— звітність, що представляється державним наглядовим органам;

— протоколи чергових і позачергових зборів акціонерів за останні три роки;

— протоколи засідань наглядової ради та правління за останні три роки;

— оприлюднена інформація про нові емісії акцій (включаючи опціони) на рівні компанії чи її дочірніх підприємств;

— відомості про основних акціонерів і кредиторів;

— відомості про обіг цінних паперів;

— відомості про пені, штрафи та інші санкції, пред'явлені у зв'язку із привселюдно зафіксованими порушеннями прав акціонерів, включаючи позови, що знаходяться в стадії розгляду;

— інформація про структуру і склад наглядової ради;

— розкриття інформації про результати діяльності компанії;

— інформація про великі угоди за останні три роки (сума яких складає більш як 10% від вартості чистих активів компанії);

— звіти про корпоративну соціальну відповідальність і взаємодію з навколишнім середовищем;

— зведення про реєстроутримувача компанії;

— співробітників, що відповідають за зв'язки з акціонерами, оцінка роботи корпоративного секретаря;

— висновки аудиторських компаній.

Підсумовуючи зазначимо, що головна особливість запровадження корпоративного управління у банках та інших фінансових установах за допомогою державних органів повинна зводитись до глибокого усвідомлення державою, в особі її вищих органів, того, що здоровий фінансовий сектор країни є потужною силою розвитку, яка дозволяє будувати прогнози розвитку бізнесу і економіки країни в цілому. І саме тому регулювання фінансового сектора повинно націлюватись на забезпечення надійності фінансової системи [10, c. 13-15].

3. Управління створенням акціонерних товариств

Акціонерні товариства відрізняються від інших господарських товариств тим, що їхній статутний капітал утворюється у грошовій формі і розділяється на однакові за своєю номінальною величиною та неподільні паї у вигляді акцій. Перелік організаційно – правових форм господарських товариств, що містяться у Законі «Про господарські товариства» є вичерпним, проте щодо акціонерного товариства варто мати на увазі положення ст. 25 цього закону відповідно до якого товариство може бути закритим або відкритим.

Відкрите і закрите акціонерне товариство різняться між собою за порядком створення і правовим статусом, і є фактично двома різними організаційно – правовими формами господарського товариства. Тому при створенні акціонерного товариства його засновниками обов’язково має бути визначений вид товариства – закрите чи відкрите.

Відкритим є таке акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі – продажу на біржах, а закритим є акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки та купівлі – продажу на фондовій біржі. Тобто акції закритого акціонерного товариства (ЗАТ) належать тільки його засновникам і на вільний ринок не поступають [11, с.34].

Підготовчий етап утворення підприємства включає в себе ряд складових: складання установчого договору; складання статуту підприємства; визначення юридичної адреси; складання пакету протоколів про наміри співробітництва; узгодження перспектив роботи з банківськими установами та затвердження пакету установчої документації. Усі копії реєстраційної документації необхідно завірити у нотаріуса.

Реєстраційний етап утворення підприємства має наступні складові: формування пакета реєстраційної документації; внесення необхідної суми статутного фонду та обов’язкових платежів; отримання свідоцтва про реєстрацію; отримання ідентифікаційного коду та печатки; постановка на облік у статуправлінні; реєстрація у податковій адміністрації та пенсійному фонді, у фонді зайнятості та у фондах соціального страхування; відкриття рахунку в установах банку.

Акціонерні товариства можуть створюватися шляхом заснування і шляхом реорганізації.

У світовій практиці застосовується 2 способи створення акціонерних товариств шляхом заснування:

а) з використанням підписки на акції (Франція та ін.);

б) шляхом розподілу акцій між засновниками (Німеччина, Російська Федерація та ін.).

В Україні за Законом «Про господарські товариства» передбачено застосування двох способів: першого (шляхом підписки) — для відкритих акціонерних товариств; другого (шляхом розподілу акцій між засновниками) — при створенні закритих акціонерних товариств.

Хоча порядки створення акціонерних товариств різні, однак існують загальні засади при започаткуванні цих товариств у процесі їх заснування, що передбачають наявність таких етапів:

· визначення засновників, тобто осіб, що ініціюють створення акціонерного товариства та беруть на себе обов'язки щодо здійснення відповідних підготовчих дій, а також укладення між цими особами договору, що у світовій практиці іменується по-різному: установчим (українське законодавство) або договором про створення акціонерного товариства (Російська Федерація, Німеччина);

· публікація повідомлення про намір засновників створити акціонерне товариство певних параметрів;

· проведення засновниками відповідних підготовчих дій щодо створення акціонерного товариства (ці дії дещо різняться від виду товариства — відкрите чи закрите, тобто способу утворення товариства — шляхом підписки на акції чи шляхом розподілу акцій між засновниками), в т. ч. початок формування майнової бази майбутнього акціонерного товариства відповідно до встановлених законодавством вимог щодо її розміру на певну дату (частіше, до початку проведення установчих зборів);

· у разі успішно проведених підготовчих дій скликаються установчі збори, на яких приймається рішення про створення акціонерного товариства, затверджується його статут, формуються органи товариства та вирішуються інші питання;

· державна реєстрація товариства (за умови прийняття установчими зборами позитивного рішення про його створення)[9, c. 116-117].

Створення акціонерних товариств шляхом реорганізації включає такі основні етапи:

· визначення господарської організації (господарських організацій), у процесі реорганізації якої має виникнути нове акціонерне товариство;

· вибір способу реорганізації (поділ, виділення, злиття, приєднання, перетворення) і прийняття про це рішення компетентним органом (органами): власником майна — щодо унітарного підприємства або загальними зборами товариства/кооперативу — щодо організацій корпоративного типу;

· виконання підготовчих дій, які різняться від способу реорганізації організаційно-правових форм учасників реорганізації (підписання угоди між учасниками реорганізації у формі злиття або приєднання; затвердження розподільчого балансу у разі реорганізації шляхом виділення або поділу; здійснення розрахунків (викуп акцій, часток, паїв) з учасниками господарських організацій корпоративного типу, що беруть участь у реорганізації, якщо ці учасники голосували проти реорганізації;

· затвердження статуту акціонерного товариства, що створюється в процесі реорганізації, обрання органів товариства;

· державна реєстрація новоствореного товариства і відповідно — анулювання державної реєстрації господарських організацій, що припинили своє існування в результаті реорганізації.

Акціонерним визнається засноване на установчому договорі та статуті товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. З визначення випливають особливості акціонерного товариства, які обумовлюють специфіку його юридичного статусу. По-перше, статутний фонд акціонерного товариства має акціонерну природу, формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та/або юридичним особам. По-друге, акціонерне товариство має публічний статус емітента цінних паперів (акцій, облігацій). Інші товариства не мають статусу емітента акцій. Акціонерне товариство є юридичною особою, яка від свого імені випускає акції і зобов'язується своєчасно виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску. Шляхом випуску і продажу акцій акціонерні товариства і формують свої статутні фонди, і збільшують їх, якщо це необхідно. Акції відкритих акціонерних товариств допускаються до вільного продажу на умовах, визначених Законом України "Про цінні папери і фондову біржу", іншими актами про фондовий ринок. По-третє, фізичні та юридичні особи, які придбали акції акціонерних товариств, фіксуються у реєстрі власників іменних цінних паперів і набувають статусу акціонерів. Права та обов'язки акціонерів визначені статтями 10 і 11 Закону України "Про господарські товариства", статтями 4, 5, 8 і 9 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу". По-четверте, особливою ознакою акціонерного товариства є обмеження відповідальності акціонерів. Акціонери відповідають (точніше — несуть ризик відповідальності) за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. За ознакою відповідальності акціонерів акціонерне товариство належить до товариств з обмеженою відповідальністю[16, c. 96-98].

Юридичний статус акціонерного товариства характеризується і деякими іншими рисами. Так, товариство має засновницькі права щодо створення господарських об'єднань (участі в існуючих об'єднаннях). Акціонерне товариство має право створювати дочірні підприємства, наділяти їх майном, яке належить товариству, призначати керівника та реалізовувати інші права власника дочірнього підприємства.

Законодавством передбачено, що акціонерне товариство має фірмову марку та товарний знак. Ці реквізити затверджуються правлінням товариства і реєструються в Торгово-промисловій палаті України.

Види акціонерних товариств. За способом функціонування акцій закон розрізняє відкриті та закриті акціонерні товариства. Акції відкритих товариств можуть розповсюджуватися як шляхом відкритої підписки, так і шляхом купівлі-продажу на біржі (статті 6-8 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу", ст. 30 Закону України "Про господарські товариства"). В закритому акціонерному товаристві акції розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки або купівлі-продажу на біржі.

Засновники закритих акціонерних товариств до дня скликання установчих зборів повинні внести не менш як 50 відсотків номінальної вартості акцій[12, c. 67-68].

Акціонерному товариству притаманний корпоративний характер управління, тому воно є підприємством з найбільш складною управлінською структурою, ланками якої є:

вищий орган – загальні збори акціонерів,

виконавчий орган – правління,

контрольні органи – спостережна рада (контроль за діяльністю правління і захист інтересів акціонерів у перерві між загальними зборами акціонерів) і ревізійна комісія (контроль за фінансово-господарською діяльністю правління).

Залежно від змісту функції загальних зборів можна поділити на організаційні та фінансово-господарські. Організаційні функції — це:

засновницькі (визначення організаційної структури товариства; створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій, представництв; припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу);

нормотворчі (внесення змін до статуту товариства; затвердження статутів та положень дочірніх підприємств, філій, представництв, правил процедури та інших внутрішніх документів товариства);

"посадові" (обрання та відкликання членів органів управління товариства; визначення умов оплати праці посадових осіб товариства; винесення рішень про їх притягнення до матеріальної відповідальності).

До фінансово-господарських функцій належать визначення найважливіших господарських питань (основних напрямів діяльності товариства і порядку покриття його збитків) і затвердження таких господарсько-правових актів, як плани та звіти про їх виконання; звіти правління про річні результати діяльності товариства; звіти і висновки ревізійної комісії; порядок розподілу прибутку; договори (угоди), укладені на суму, що перевищує зазначену в статуті товариства[1, c. 46-48].

Правління здійснює оперативне управління діяльністю АТ. Це орган, підзвітний загальним зборам, яки визначають персональний склад правління, стратегію його діяльності.

Роботою правління керує голова правління, який призначається або обирається відповідно до статуту товариства. Голова правління акціонерного товариства має право без довіреності здійснювати дії від імені товариства. Статутом може бути надано право представництва без довіреності і членам правління. Голова правління організує ведення протоколів засідання правління. Книга протоколів має бути у будь-який час надана акціонерам.

Спостережна рада акціонерного товариства є органом, який представляє інтереси акціонерів у перерві між проведенням загальних зборів і в межах компетенції, визначеної статутом, контролює і регулює діяльність правління. В акціонерному товаристві, яке налічує понад 50 акціонерів, створення спостережної ради є обов’язковим.

До складу спостережної ради можуть входити представники засновника, акціонерів (крім членів правління), уповноважені представники обслуговуючих банківських установ, Антимонопольного комітету, а також представники трудових колективів, органів приватизації, якщо товариство створюється в процесі корпоратизації чи приватизації.

Спостережна рада затверджує голову правління, за його поданням — членів правління; розглядає й аналізує звіти правління і ревізійної комісії; аналізує дії правління щодо реалізації інвестиційної, технологічної та цінової політики і т. ін. Рада не має права втручатися в оперативні дії товариства.

Ревізійна комісія обирається з числа акціонерів, які не є посадовими особами товариства. Порядок діяльності ревізійної комісії та її кількісний склад затверджують загальні збори акціонерів згідно зі статутом товариства.

Перевірки фінансово-господарської діяльності правління ревізійна комісія проводить за дорученням загальних зборів, спостережної ради, з її власної ініціативи або на вимогу акціонерів, які володіють у сукупності більш як 10% голосів. Ревізійній комісії акціонерного товариства мають бути подані всі матеріали, бухгалтерські або інші документи та особисті пояснення службових осіб на її вимогу. Про результати проведених нею перевірок ревізійна комісія доповідає загальним зборам акціонерного товариства або спостережній раді[6, c. 56-57].

Список використаної літератури

1. Андрійчук Р. В. Корпоративне управління в контексті розвитку теорій фірми і методологічних підходів до його становлення/ Р. В. Андрійчук //Економіка АПК. — 2008. — № 11. — С.42-49.

2. Баюра Д.О. Конвергенція систем корпоративного управління в умовах глобалізації //Фінанси України. — 2008. — № 2. — С.26-35

3. Березянко Т.В. Корпоративне управління як індикатор інституціональних змін в економіках перехідного періоду //Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 1. — C. 36-42

4. Волинський Г. Про якість корпоративного управління/ Г. Волинський //Економіка України. — 2009. — № 1. — C. 42-49.

5. Довгань Л. Управління корпораціями: Монографія/ Людмила Довгань, Валентина Пастухова, Люд-мила Савчук,; М-во освіти і науки України, НТУУ "КПІ". — К.: Політехніка, 2004. — 233 с.

6. Євтушевський В. Корпоративне управління: Підручник/ Володимир Євтушевський,; Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка ; Ін-т вищої освіти Академії пед. наук України. — К.: Знання, 2006. — 406 с.

7. Корпоративне управління: монографія/ І. Спасибо-Фатєєва, О. Кібенко, В. Бо-рисова та ін. ; за ред. : І. Спасибо-Фатєєвої; М-во освіти і науки України, Нац. юридична акад. України ім. Я. Мудрого. — Харків: Право, 2007. — 498 с.

8. Корпоративне управління: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Тетяна Мостенська [та ін.]; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій , Нац. авіаційний ун-т. — К.: Каравела, 2008. — 383 с.

9. Кравчук В. М. Корпоративное право: Науково-практичний коментар законодавства та судової практики/ В. М. Кравчук. — К.: Істина, 2005. — 719 с.

10. Міжнародні та національні стандарти корпоративного управління: (Збірник кодексів та принципів)/ Міжнародна фінансова корпорація. — К., Б.г.. — 247 с.

11. Міщенко В. Проблеми вдосконалення управління державними корпоративними правами/ В.Міщенко //Економіка України. — 2002. — № 5. — C. 29-36

12. Мороз О. Соціально-економічні аспекти ефективності корпоративного управління: Монографія/ Олег Мороз, Наталія Карачина,; Ред. Т. А. Ягельська; М-во освіти і науки України, Вінницький нац. техн. ун-т. — Вінниця: Універсум, 2005. — 175 с.

13. Назарова Г. Система міжнародних стандартів корпоративного управління //Фінанси України. — 2002. — № 10. — C. 67-74

14. Резанова Н. Корпоративне управління на порозі XXI століття/ Н.Резанова //Фінанси України. — 2002. — № 1. — C. 13-19

15. Румянцев С. Українська модель корпоративного управління: становлення та розвиток: науко-во-популярна література/ Сергій Румянцев,; Ред. В. П. Розумний, А. І. Белиба. — К.: Знання , 2003. — 149 с.

16. Спасибо-Фатєєва І. Сучасні проблеми корпоративного управління в Україні //Вісник Академії правових наук України. — 2002. — № 3. — C. 92-110

17. Чернявський А. Корпоративне управління: Навчальний посібник/ Анатолій Чернявський, Всеволод Кобржицький,; Міжрегіональна академія управління персоналом. — К.: МАУП, 2006. — 207 с.