Вступ.

1. Поняття та основні складові іміджу політика.

2. Актуалізація іміджу політичного лідера.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Дослідники зазначають, що стосовно будь-якого політика, як і організації, можна говорити про кілька типів іміджів:

· дзеркальний (суб´єктивний), тобто образ політика у власних очах. Це те, що думає політик про самого себе;

· модельований бажаний імідж-образ, який команда політика намагається закріпити у суспільній свідомості;

· негативний імідж, що створюється опонентами;

· поточний імідж, позитивний чи негативний образ, який складається у суспільній свідомості як стихійно, так і в силу застосування спеціальних технологій.

Нижче піде мова про модельовані іміджі, які враховують стереотипи, що склалися у масовій свідомості, і відповідають соціальним очікуванням певних соціальних груп. З цієї точки зору імідж — це сконструйований образ, який може володіти будь-якими характеристиками, затребуваними послідовниками. За допомогою іміджу створюється яскравий образ політика, який запам´ятовується. Дійсно, якщо подивитися на ситуацію, яка склалася в Україні у 90-х pp. XX ст., то можна зазначити, що суспільство проявило значно більше уваги політикам, які зруйнували стереотипне уявлення про керівника, що склалося у радянські часи, і продемонстрували принципово нову модель поведінки (наприклад, перший президент незалежної України Л.Кравчук, який стояв у витоків злому тоталітарної системи, вперше з вітчизняних керівників зняв краватку і не приховував свої людські слабкості) — ніж політикам, які не зуміли створити свого образу.

На психологічному рівні суспільний діяч може асоціюватися з одним із образів: "мудрець", "герой-захисник", "вірний послідовник" (спадкоємець ідей іншого популярного лідера), "батько нації", "слуга народу" тощо.

1. Поняття та основні складові іміджу політика

Формування іміджу політичного лідера і політичної партії в українській практичній політології має певні особливості. Вони пояснюються не тільки характером соціально-політичних трансформацій останніх років, але й історичними традиціями. Протягом всієї своєї складної історії український народ не раз втрачав політичну еліту. Не мали ми справжньої культурно-політичної еліти й у недавньому тоталітарному минулому, де панувала адміністративно-партійна номенклатура.

В сучасних умовах політичної самоорганізації українського народу гостро постала проблема формування нової генерації високопрофесійної, патріотично налаштованої і по-європейски інтегративної еліти. Розгортання цього процесу збіглося за часом з навальним поширенням в Україні політичних технологій та методів сучасної іміджелогії, що значно ативізувало політичне життя, загострило суперництво між політичними силами. Відтак актуальним стає аналіз найзначущіших аспектів формування і становлення іміджу політичних лідерів в Україні в період розбудови незалежної держави.

Імідж політичного лідера формується на основі як мінімум двох основних факторів: очікувань виборців та індивідуальних особливостей самого політика. Однак варто враховувати, що в сучасному політичному житті, коли широко використовуються ефективні методи політичної реклами у ЗМІ та здійснюється потужний і всеохоплюючий тиск на громадську думку, імідж “лідера-для-публіки” може значно відрізнятися від “лідера-реальної особистості”.

Імідж політика складається з цілої низки компонентів, які в ідеалі повинні "працювати" на створення єдиного образу:

програм, заяв, в яких відображені основні ідеї лідера. Це, як правило, кілька найбільш злободенних проблем суспільного життя, що вимагають вирішення. У передвиборчий період мета політичного курсу, що пропонується лідером, висловлюється в короткій і доступній для розуміння формулі-тезі. Багато претендентів на вищі державні посади асоціюються з простими за формулюванням, але яскравими гаслами своїх виборчих кампаній: "Новий курс" — Ф.Рузвельт, "Нові горизонти" -Дж.Картер, "Головне — це люди" — Б.Клінтон, "На захист працюючих сімей" — А.Гор;

поведінки, що дозволяє продемонструвати риси характеру, які у суспільній свідомості пов´язуються з поняттям лідера. Серед них такі, як рішучість у відстоюванні своїх ідей, компетентність. Важливо, щоб поведінка політика демонструвала простоту, відкритість у спілкуванні та інші якості, які викликають симпатію і довір´я у людей;

зовнішності (одяг, обличчя, фігура), жестів, красномовності. Психологи говорять, що ставлення до політика визначається не тільки тим, що він говорить і пропонує, але також і тим, як він виглядає. Навіть стиль одягу покликаний підкреслити візуальний образ політика, наблизити його до певних груп населення. Наприклад, символами деяких політиків стали певні деталі одягу: шинель (Й.Сталін), морський кітель (У.Черчілль). Відомо, що М.Тетчер, дочка дрібного купця, ставши британським прем´єр-міністром, підкреслювала свій зв´язок з середнім класом, купуючи одяг в системі магазинів для цього класу;

біографії: походження, освіта, професія, партійність. Авторитет кандидата може підкріпити його посадовий статус та імідж тієї організації, з якою він у професійному плані пов´язаний. Підтвердити право на лідерство можуть і яскраві факти життєвого шляху, що підтверджують сміливість і рішучість політика, наприклад, служба в армії, участь у військових діях, боротьба з корупцією та привілеями, з проявами несправедливості.

Імідж включає в себе додаткові складові, які покликані наблизити політика до пересічного громадянина, роблячи його образ більш близьким і знайомим: це характеристики, що розривають взаємовідносини з членами сім´ї чи певні захоплення.

Підсумовуючи, можна навести думку відомого французького спеціаліста з виборчих технологій Ж.Сегела.

Свої спостереження, що стосуються побудови вдалих іміджів, він запропонував у формі восьми заповідей:

· Голосують за людину, а не за партію.

· Голосують за ідею, а не за ідеологію.

· Голосують за майбутнє, а не за минуле.

· Голосують за образ соціальний, а не політичний.

· Голосують за людину-легенду, а не за посередність.

· Голосують за долю, а не за буденність.

· Голосують за переможця, а не за невдаху.

· Голосують за цінності справжні, а не надумані.

2. Актуалізація іміджу політичного лідера

По суті вся пропагандистська кампанія, що проводиться напередодні виборів, є сукупністю форм і методів актуалізації іміджу кандидата. Досвід і соціологічні дослідження показують, що грамотно організовану, матеріально щедро підкріплену й професійно підготовлену листівкову кампанія за ефективністю впливу на електорат можна порівняти з електронними ЗМІ. Така кампанія одержала назву "листівкова експансія". її мета полягає в тому, щоб, використовуючи мову візуального впливу на виборця (наочної агітації), актуалізувати імідж кандидата, організаційно мобілізувати електорат на його підтримку, послабити пропагандистські зусилля суперників. Така мета досягається комплексним підходом, який має змістові, часові й соціально-просторові виміри.

Зупинимося на кожному з них.

Безумовно, головне в листівковій експансії — це донести до виборця індивідуальність кандидата, виражену як у формі, так і в змісті листівок. Завдяки листівкам виборець повинен відчути сильний і самостійний голос кандидата. За змістом листівки поділяються на презентаційні (ті, що відрекомендовують кандидата) й агітаційні (що закликають голосувати за цього кандидата). Окремо можна виділити такий різновид агітаційних листівок, як сигнально-інформативні листівки невеликого формату й обсягу, які інформують виборця про діяльність кандидата та закликають голосувати за нього.

Особливе значення має використання листівок у процесі кампанії "від дверей до дверей", тобто кампанії, побудованої на масовій індивідуальній агітації виборців, яку проводять члени команди чи самі кандидати в депутати за місцем проживання виборців. Кандидат у депутати чи агітатор у ході кампанії приходить до виборця додому й пояснює основні положення своєї чи партійної програми (передвиборної платформи). Соціологічні дослідження багато разів підтверджували високу ефективність такої агітації.

В Україні кампанію "від дверей до дверей" часто застосовують у ході виборів як у місцеві органи влади, так і до Верховної Ради. Найактивніше застосовують цю тактику радикальні організації. Серед деяких фахівців з організації виборчих кампаній побутує думка, що кампанія "від дверей до дверей" є найпростішою. Звичайно цю думку підтверджують тим, що під час проведення такої кампанії не потрібні спеціальні технічні засоби, що достатньо поговорити з виборцем і роздати агітаційні матеріали, а це зможе будь-який активіст політичного руху. Ремствують організатори кампаній лише на те, що виборці неохоче беруть агітаційну літературу, пояснюючи це "втомою від політики" (хоча вже давно знайдено спосіб, як подолати цю "втому").

Відомо, що людина легше запам'ятовує співрозмовника, якщо прийме від нього який-небудь подарунок. Цим користувалися багато агітаторів у ході останніх виборчих кампаній в Україні, роздаровуючи виборцям кусочки мила, коробки цукерок, цукор, крупи, протизаплідні засоби тощо. Як подарунок можна використовувати елементи стилю актуалізації іміджу кандидата, презентувати виборцям потрібні їм предмети: поліетиленові пакети, авторучки, записні книжки, запальнички і т. ін. Одночасно вручаються "корисні" листівки. Головна відмінність агітаційних, презентаційних і сигнально-інформативних листівок у ході кампанії "від дверей до дверей" полягає в різному ступені "корисності". Додаткова, "корисна" виборцю інформація (яка може бути прямо й не пов'язана з виборами) у презентаційній листівці повинна займати, на наш погляд, до 25 % обсягу, в агітаційній — до 50 %, а в сигнально-інформативній — понад 50 %.

На думку західних політологів, лише 7 % успіху політичного лідера залежить від того, що саме він говорить, а 55 % — від того, яке він справляє враження. Слово, манера, тональність виступу, образний ряд, емоційна забарвленість, почуття міри в одязі, у тому числі й наслідування моди —.усі ці компоненти значною мірою визначають успіх виступу, формують привабливий для глядачів імідж політика.

Обов'язковою є чіткість і конкретність постановки завдань, їхня зрозумілість їх для електорату, на який розраховує організація. Не менш важливо добре сформулювати механізми реалізації завдань, тому що розрив між проголошеним і реалізованим — одна з основних причин невдач багатьох організацій у період виборчих кампаній. Положення передвиборної програми повинні легко піддаватися пропаганді й агітації, бути зручним матеріалом для створення необхідного іміджу організації. Занадто складні, науково обтяжені програмні документи та гасла важкодоступні широкій аудиторії, не мають проникної сили, а отже, породжують нудьгу й байдужість електорату.

Існують два принципово різні режими актуалізації іміджу. Перший — активний, він провокує аудиторію на відповідні дії стосовно кандидата, другий — допускає пасивне сприйняття виборцями ідей кандидата. Перший можна умовно назвати діалоговим режимом, другий — монологовим. Кожний з них має свої переваги й вади. Головна перевага діалогового режиму — можливість для кандидата постійно "тримати руку на пульсі" свого електорату, відгукуватися на найменші зміни його настрою. Режим досягається постійним нагадуванням своїх контактних телефонів, звертанням до виборців із проханням приходити на зустрічі з кандидатом, інформацією про розважальні та інші масові заходи, які організує кандидат чи в яких він бере участь. Цьому режимові віддають перевагу кандидати популістського типу, які створюють собі імідж народних заступників.

Можливості застосування монологового режиму вужчі, тому що не кожний кандидат може претендувати на імідж "мудреця", чиїм словам треба вірити без найменшого критичного аналізу. Застосовують його найчастіше в середовищі інтелектуалів.

У ході кампанії з актуалізації іміджу кандидата в депутати, який балотується за підтримки якої-небудь партії чи руху (так само, як і в кампанії на підтримку якого-небудь виборчого об'єднання), останнім часом важливе місце починає займати стиль агітаційних матеріалів, стиль актуалізації іміджу. Так, для створення іміджу партії необхідне єдине стильове рішення агітаційних матеріалів, оскільки запам'ятатися потенційним виборцям, не загубитися в морі передвиборної інформації можна тільки завдяки єдності всіх елементів, закладених в атрибутиці команди кандидата.

Доцільно використовувати такі елементи агітаційного стилю:

• символ партії (виборчого об'єднання, команди кандидата);

• стильову назву партії (виборчого об'єднання, команди кандидата);

• партійні значки (офіційний, сувенірний);

• партійні прапори, вимпели, настільні прапорці;

• логотипи агітаційних газет, журналів, буклетів;

• бланки, конверти, папки з символікою партії (виборчого об'єднання, команди кандидата);

• візитні картки активістів;

• заставку рекламно-агітаційних роликів;

• графічний модуль для реклами в пресі;

• агітаційні плакати і листівки;

• календарі з агітаційною символікою (настінний, перекидний, кишеньковий);

• поліетиленові пакети із символікою партії (виборчого об'єднання, команди кандидата);

• сувеніри з партійною символікою (авторучки, запальнички, записнички).

Через усі види агітаційної продукції повинно проходити єдине гасло виборчої кампанії, а найголовніше — весь матеріал повинен містити інформацію, яка презентує архетип кандидата, лідера партії чи виборчого об'єднання.

Піар-реклама іміджу повинна відповідати деяким загальним вимогам:

• Бути зрозумілою, прозорою. Адже одне з головних завдань PR-реклами — сприяти взаєморозумінню. Якщо зміст рекламного повідомлення та його мотиви заплутані, люди просто не зрозуміють його, як би добре його не задумали та виконали.

• Бути переконливою. Це — основа PR-реклами. Недостатньо поінформувати людей, їх треба ще й переконати.

• Апелювати до переконань. Будь-яка реклама, і особливо PR-реклама, повинна зосереджуватися на тому, чого хоче публіка, а не на тому, що потрібно самій організації. Саме в цьому й полягає сенс PR-реклами, про що нерідко забувають.

• Бути чесною. До всякого рекламодавця ставляться з підозрою.

Будь-яка реклама є упередженою. Якщо організація хоче, щоб їй повірили, реклама повинна бути відвертою і щирою, без будь-яких спроб завести людей в оману.

• Містити гумор. Організації, і насамперед солідній, не варто напускати на себе надмірну серйозність, особливо в усьому, що стосується PR-реклами. Гумор роззброює скептично налаштовану публіку. Викликавши легку усмішку, простіше схилити громадськість до відповідної точки зору.

Що стосується політичної реклами, то висловлюються такі судження про її ефективність щодо іміджу організації й політиків:

• важливо маніпулювати слабкими сторонами іміджу конкурентів;

• суспільна думка погано реагує на прямі випади та образи на адресу суперників;

• ефективнішими є короткі рекламні ролики;

• благодатний матеріал для реклами — моральні якості лідерів організації;

• доцільна персоналізація політичних питань;

• послідовність реклами (систематичне розгортання відповідних поглядів і образу організації та політичних лідерів на всіх етапах виборчої кампанії).

Неабияке значення надається "нейтралізації" опонента. Доцільно використовувати такі прийоми:

1) нав'язувати під час діалогу свої сюжети, а саме ті, до яких представники організації заздалегідь готові, тому здатні вести діалог з опонентами за своїми правилами досить упевнено, використо-вуючи переконливі аргументи, у тому числі й для спростування доводів опонентів, які легко прораховуються під час старанної попередньої підготовки (змусити опонента втягтися в цю "гру");

2) "провокувати" опонента на використання аргументів, в істинності яких можна сумніватися (спираючись на досвід попередніх суперечок, бесід), і старанно готувати контрдоводи на основі документальних джерел (такий прийом можливий за умови, якщо буде задано розмову на конкретну тему, і тоді можна буде диригувати ходом діалогу в потрібному для себе напрямі);

3) намацувати слабкі місця опонента, у тому числі й витягати з його біографії (особливо політичної) матеріали і факти, які компрометують опонента. Однак цей прийом треба застосовувати обдумано, не використовувати критичний момент як засіб політичної компрометації грубо, аморально, а враховувати особливості психологічного сприйняття аудиторії, яка негативно реагує на грубі випади;

4) витягати уривки з газетних, журнальних та інших публікацій, телевізійних інтерв'ю, що суперечать одні одним і свідчать про відсутність в опонента належної принциповості й переконаності в своїй правоті, використовувати їх у процесі діалогу з метою "підмочити" імідж співрозмовника;

5) перехоплювати ініціативу під час діалогу за допомогою "домашньої заготовки" в ті моменти, коли стає зрозумілим, що опонент виглядає сильніше, переконливіше (цим прийомом успішно користувався В. Жириновський, особливо під час діалогів з В. Липицьким, коли в атакуючій манері суперечки виводив співрозмовника зі звичної для нього раціонально спокійної манери міркування);

6) діставати максимальну вигоду з декларацій, інших програмних документів своєї організації й гасел, використовуваних у процесі передвиборної боротьби для створення свого привабливого іміджу, і подавати їх у порівнянні з явно слабкими політичними документами опонентів (знаходити популістські положення, декларативні, але явно нездійсненні обіцянки, не підкріплені ніякими розрахунками);

7) "замовляти" газетні й журнальні публікації аргументовано і тонко, так, щоб вони прямолінійно, в лоб не "зачіпали" імідж опонента;

8) як крайній захід використовувати критичні прийоми в гострій і навіть різкій формі, якщо опонент займається явною демагогією, підтасовуванням фактів, а іноді й говорить відверту чи закамуфльовану неправду.

Досить ефективні такі популістські тактичні прийоми: обіцяй, молсе, повірять; пропонуй прості рішення складних проблем; не позбавляй людей надії, перспективи жити краще; якщо хочеш вразити супротивника, то бий з розмаху; співчуваючи суперникові, піднімаєш свій імідж; шокуй публіку граничною відвертістю; часто повторюй "я такий, як і ви" (і мені погано жилося, і в мене маленька квартира, невисока зарплата).

Отже, імідж, формування й використання його в політичній роботі — усе це таїть у собі значний організаційно-політичний, ідеологічний та мобілізаційний заряд. Нині вже вироблено досить ефективні технології цього процесу, які передбачають створення групи "іміджоробів", розроблення сценарію творення і "просування" іміджу до виборців.

Доцільно організовувати "ідентифікаційну" рекламу організації та її лідерів: відтворювати фрагменти біографії, що сприяють формуванню іміджу (обігрувати моральні якості — простоту, щиросердність і скромність; ділові — професіоналізм, управлінську культуру, організаційні навички; показувати манери поведінки, спілкування з молодими людьми, дітьми, робітниками, інвалідами й жінками, відсутність закомплексованості); організовувати "негативну рекламу", яка розкриває слабкі сторони опонентів. Важливо й виробити тактику "завчасного знешкодження", що передбачає випередження суперника за часом обговорення питання, що його він може обрати як об'єкт атаки.

Висновки

Одним із важливих аспектів загального сприйняття й оцінки організації є враження, яке вона створює, тобто її імідж (образ).

Формування і використання привабливого іміджу організації та її лідерів — найважливіший чинник їхнього політичного успіху, одна з умов завоювання електорату на свій бік. Зрозуміло, створення іміджу вимагає значних політичних, організаційних, ідеологічних, соціальних і психологічних зусиль і спирається на відповідні теоретичні постулати, на правила і технології.

Масова свідомість може ототожнювати політика з декількома образами одночасно, що значно розширює соціальну базу. Наприклад, всі перераховані вище образи були використані для створення харизматичного образу Й.Сталіна. Нинішня ситуація нестабільності в Україні робить затребуваними образи політиків, що асоціюються у масовій свідомості з типом сильної особистості (лідер-"захисник"), здатним захистити населення від хаосу і гарантувати суспільну безпеку. Інший популярний образ — це політик господарник, здатний облаштувати життя регіону чи країни в цілому.

Список використаної літератури

1. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна Ольга Володимирівна, Бебик В. М., Головатий М. Ф. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ "Академія", 2006. — 568с.

2. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр "Академія", 2004. — 366с.

3. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.

4. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.

5. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.

6. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.

7. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

8. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

9. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

10. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

11. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.

12. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.