referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Реформування української адвокатури

Вступ.

1. Актуальні проблеми і роль адвокатури в Україні.

2.Адаптація законодавства України про адвокатуру до європейських стандартів.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Конституція України проголошує, що Україна є соціальною державою, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Одним із найважливіших конституційних прав людини, яке гарантоване статтею 59 Конституції України є право кожного на правову допомогу.

Адвокатура — важливий не лише правовий, а й політичний /інструмент побудови громадянського суспільства. Триманні його у належному, тобто бойовому стані, — одна із запору! забезпечення додержання прав людини.

Закон України «Про адвокатуру» прийнято у 1992 р. Зі час, що минув, сталися зміни, найважливішою серед яких (І прийняття Конституції України. За ст. 59 її: «Для забезпеченні права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах і Україні діє адвокатура». Саме ця обставина була першою сере факторів, які зумовили необхідність внесення на розгляд Верховної Ради проекту Закону «Про внесення змін до Закону України «Про адвокатуру».

Цей проект не торкається усіх положень Закону. Значна кількість пропозицій стосується мовно-термінологічного редагування. Він містить дві радикальні зміни до правового статусі адвокатури та адвокатів. Однак проект не торкнувся великої кількості проблемних питань»: виникли в процесі застосування цього Закону.

1. Актуальні проблеми і роль адвокатури в Україні

Беззаперечним фактом є те, що у забезпеченні і ефективній реалізації конституційного права на правову допомогу найважливішу роль відіграє адвокатура, оскільки саме адвокатура покликана згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та гарантій гарантованих Конституцією та надавати правову допомогу при вирішенні справ у судах та інших державних органах.

Законодавством, зокрема Законом України «Про адвокатуру», Кримінально-процесуальним кодексом України, іншими процесуальними кодексами надано широкі гарантії діяльності адвокатів при наданні правової допомоги громадянам.

Так, якщо говорити про участь адвоката у кримінальному процесі, а це є одним із найважливіших напрямів роботи адвокатури, то необхідно вказати на те, що з моменту допущення до участі у справі адвокат наділений такою сукупністю процесуальних прав, яка дозволяє йому успішно здійснювати функцію захисту і надання правової допомоги.

В той же час, слід відзначити, що Рішенням Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року у справі про право вільного вибору захисника визнані неконституційними окремі положення статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України та статті 268 Кодексу України про адміністративні правопорушення були викладені в новій редакції Законом України від 21 червня 2001 року.

Зокрема, відповідно до частини другої статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України в редакції Закону від 21 червня 2001 року як захисники допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Практика застосування в Україні правових норм, що передбачають право особи на правову допомогу та регламентують реалізацію цього права, висвітлила неоднозначність розуміння самого поняття правової допомоги не лише науковцями в галузі права, а й державними органами і їх посадовими особами.

З урахуванням згаданого рішення Конституційного Суду України, розуміти останню конституційну норму треба таким чином, що окрім адвокатів правову допомогу можуть надавати й інші фахівці в галузі права.

Однак, існує думка, поширена, зокрема, серед адвокатів, що конституційна норма про те, що правова допомога може надаватись лише адвокатурою (ст. 59 Конституції України), а не особою, яка є «фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи», що фактично забороняє здійснювати діяльність по наданню правової допомоги особам, які підпадають хоча б під одну з таких ознак: по-перше, за освітою не є правознавцем, а по-друге, не існує спеціальної норми в законі, яка б дозволяла здійснювати надання правової допомоги іншим особам, навіть маючи при цьому диплом юриста-правознавця.

Таким чином, стверджується, що законодавець визначив: надання правової допомоги може здійснюватись лише у випадках, коли про це зазначено у спеціальному законі. Таким законом на даний момент є лише Закон України «Про адвокатуру». Решта законів не дають права іншим фахівцям у галузі права, крім адвокатів, здійснювати захист у кримінальному процесі.

В той же час, практика, яка склалася, і про це зазначається у листі Спілки адвокатів України на адресу Міністерства юстиції України, свідчить про те, що судді допускають до участі в кримінальному процесі фахівців у галузі права, які не є адвокатами, що, на думку Спілки адвокатів, руйнує адвокатуру.

Таким чином, існує дві протилежні думки з даного питання, що не сприяє однаковій практиці застосування норми Кримінально-процесуального кодексу України.[1]

Інша проблема, яка, на нашу думку, теж є дуже важливою, це забезпечення, у випадках, передбачених законом, права на безоплатну правову допомогу.

Так, стаття 59 Основного Закону встановлює, що у випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно.

На сьогодні право певної категорії осіб на безоплатне отримання правової допомоги регламентується рядом законодавчих актів.

Так, Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», зокрема, абзац п'ятнадцятий статті 6 встановлює, що особи, реабілітовані відповідно до цього Закону, мають право на безплатну консультацію адвокатів з питань, пов'язаних з реабілітацією.

Аналогічні положення містить також Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Відповідно до вимог статті 22 цього Закону, ветерани війни та особи, на яких поширюється чинність цього Закону, звільняються від плати за оформлення документів, юридичні консультації, а також від судових витрат, пов'язаних з розглядом питань щодо їх соціального захисту.

Пункт 4 статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» передбачає право громадянина на відшкодування сум, сплачених ним у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги.

Міжнародні договори України про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах, як правило, також закріплюють положення щодо надання громадянам договірних сторін безоплатної правової допомоги на території України.

Відповідно до положення частини другої статті 59 Конституції України для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Законом зазначено, що оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином чи юридичною особою і адвокатським об'єднанням чи адвокатом.

У разі участі адвоката у кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадянина від оплати правової допомоги через його малозабезпеченість оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Порядок призначення адвоката для надання юридичної допомоги громадянам визначається кримінально-процесуальним законодавством (стаття 12 Закону України «Про адвокатуру»).

Кримінально-процесуальний кодекс України передбачає випадки звільнення підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від оплати правової допомоги через малозабезпеченість.

Таким чином, на сьогодні безоплатна правова допомога надається особам, які за своїм статусом мають право на її безоплатне отримання (реабілітовані, ветерани війни тощо), малозабезпеченим громадянам у випадках та порядку, передбачених Законом. Але безумовною залишається необхідність існування закону, який акумулював би у собі засади надання безоплатної правової допомоги та визначав обсяг прав суб'єктів її отримання.

Слід зазначити, що народним депутатом Задорожнім О.В. був внесений на розгляд Верховної Ради України минулого скликання проект Закону України «Про державну безоплатну правову допомогу». Даний законопроект спрямований на забезпечення реалізації положень статті 59 Конституції України, якою кожному гарантується право на правову допомогу і встановлюється, що у випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно, та визначає загальні правові, фінансові та організаційні засади забезпечення державою права на безоплатну правову допомогу в Україні[2].

Цим проектом, зокрема, визначалися види безоплатної правової допомоги, суб'єкти, що надаватимуть таку допомогу, коло осіб, які матимуть право на безоплатну правову допомогу, порядок її надання, фінансування, особливості надання такої допомоги окремим категоріям громадян тощо.

На думку Міністерства юстиції України, прийняття відповідного закону є вкрай необхідним для того, щоб повною мірою реалізувати конституційну норму щодо забезпечення права на правову допомогу для тих, хто цього справді потребує, але не має відповідної можливості.

2.Адаптація законодавства України про адвокатуру до європейських стандартів

Питання реалізації європейського вибору України постало практично одночасно із здобуттям державної незалежності. Сьогодні цей курс став офіційним зовнішньополітичним курсом України. Прагнення приєднатися до єдиної Європи — природне та історично обумовлене. Просування на шляху до євроінтеграції об'єктивно збігається з пріоритетами внутрішнього державотворення. Воно передбачає створення правової, соціальної та демократичної держави, реальне забезпечення та захист основних прав та свобод людини і громадянина, побудову держави, що посідає гідне місце серед розвинених країн світу.

Україна, визначивши основні напрями співробітництва з Європейським Союзом (ЄС) — організацією, яка у процесі свого розвитку досягла високого рівня політичної інтеграції, уніфікації права, економічного співробітництва, соціального забезпечення та культурного розвитку, розробила „Програму інтеграції України до Європейського Союзу"[3], покликану стати головним інструментом загальної стратегії на шляху наближення України за всіма спектрами співробітництва до ЄС: політичним, соціальним, фінансовим, економічним, торговельним, науковим, освітнім, культурним тощо.

Національні інтереси сучасної України потребують утвердження її як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС. Необхідним є також чітке та всебічне визначення зовнішньополітичної стратегії щодо інтеграції України до європейського політичного, інформаційного, економічного та правового простору. Зважаючи на це, Указом Президента України від 11 червня 1998 р. затверджена Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу[4].

Проголошення незалежності зумовило активізацію державотворчих процесів, спрямованих на побудову демократичного соціального суспільства та становлення України як рівноправного партнера світової спільноти.

Утвердження самостійної, правової, демократичної та економічно стабільної держави сьогодні є основним критерієм існування Української держави як повноправного члена ЄС. Події, що сталися в Україні, та помаранчева революція допомогли довести європейській спільноті, що ми гідні їх товариства. Народ України продемонстрував світу, що він набагато більше готовий до інтеграції у Європейське Співтовариство, ніж правляча влада. „Наш рух до Європи не стримують такі формальності, як відсутність заявки на вступ чи плану спільних дій. Ніхто не бачив в Україні громадянського суспільства і прагнення жити за стандартами та цінностями ЄС. Тепер ви це побачили", — підкреслив Віктор Ющенко[5].

Однією з умов досягнення цієї мети є побудова системи адвокатури, що відповідала б новим суспільно-політичним та економічним реаліям, а також створення законодавства, норми якого відтворювали б модель демократичного правового інституту адвокатури.

Розбудова правової держави неможлива без належного функціонування правових інститутів, діяльність яких полягає у захисті прав і свобод людини. Одним з них є адвокатура — складова правової системи, призначена професійно виконувати правозахисну функцію у передбаченому законом порядку. Рівень демократизації адвокатури, обсяг професійних прав адвокатів та їх обов'язків, ступінь незалежності, гарантії здійснення адвокатської професії, забезпеченість громадян правовою допомогою, професіоналізм та доступність свідчать про демократизм держави, поважання нею прав людини. Демократичні засади побудови адвокатури, незалежний, волелюбний характер її природи створили цьому інституту репутацію надійного гаранта забезпечення прав і свобод людей.

На сьогодні відносини, пов'язані з адвокатською діяльністю, а також правова основа, принципи побудови і функціонування адвокатури в Україні врегульовано Законом "Про адвокатуру". Введений у дію у 1992 р., Закон побудовано на досить демократичних засадах, з урахуванням багатьох міжнародно-правових документів, котрі регламентують діяльність адвокатури. Отже, концепція зазначеного Закону побудована на загальноприйнятих міжнародних стандартах. Вона неодноразово піддавалась міжнародним експертизам і отримувала позитивну оцінку. Однак у зв'язку з прийняттям у 1996 р. Конституції України та інших нормативних актів, Закон потребує подальшого розвитку, внесення змін та доповнень. Зміни мають слугувати демократизації правової системи України, її належному функціонуванню, посиленню гарантій захисту прав і свобод людини. Це допоможе посилити правозахисну діяльність адвокатури, забезпечить її організаційне зміцнення, додержання нею конституційних завдань і, водночас, підвищить відповідальність адвокатів за виконання професійних обов'язків.

Проблеми вдосконалення Закону "Про адвокатуру" активно обговорюються протягом останніх років. На розгляд Верховної Ради внесено декілька законопроектів, метою котрих є зміцнення адвокатури як правового, незалежного інституту. Закони та інші нормативно-правові акти щодо розвитку та функціонування інституту адвокатури в Україні мають відповідати стандартам Європейського Союзу в цій галузі. Враховуючи вказану мету, необхідно взяти до уваги наступні моменти.

Українське законодавство у галузі адвокатури має перебувати у сфері регулювання законодавства Європейського Союзу. Це означає, що зміст нового Закону України "Про адвокатуру" має в цілому відповідати Загальному кодексу правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства, прийнятому делегацією 20 країн-учасниць на пленарному засіданні у Страсбурзі у жовтні 1988 р.[6], а також Рекомендаціям Парламентської Асамблеї Ради Європи від 26 вересня 2005 р. і Резолюції (78) 8 Комітету Міністрів Ради Європи про юридичну допомогу та консультації від 2 березня 1978 р.

Додержання положень наведених документів сприятиме вирішенню ряду питань адвокатської діяльності, встановленню правових основ, принципів побудови і функціонування адвокатури в Україні, розширить правові й організаційні можливості діяльності адвокатів та адвокатських утворень.

Загальний кодекс правил є міжнародним документом, який регулює діяльність адвокатів у країнах Співтовариства, визначає особливу роль та місце адвоката у суспільному житті будь-якої країни-учасниці ЄС. До цього повинна прагнути також Україна. Щоб посісти належне місце у суспільстві, адвокатура має розвиватися. Адвокати не повинні самоізолюватися, виправдовуючись корпоративністю, а, навпаки, залучати у своє товариство усіх гідних правознавців.

Прогалиною у Законі „Про адвокатуру" є відсутність у ньому етичних норм про діяльність адвокатів, він не містить правил професійної етики останніх. У той час Загальний кодекс правил у Розділі І закріплює правила професійної етики, які передбачають добровільне виконання тими, на кого поширюється їх дія.

Відповідно до законодавства України адвокатура є інститутом незалежним і недержавним. Тому критично слід поставитись до спроб структурувати українську адвокатуру в нових проектах законів про адвокатуру[7], зокрема, до намагання утворити загальнодержавний орган адвокатського самоврядування — Національну професійну палату адвокатів, членство у якій має бути обов'язковим. Зазначена спроба викликає сумнів, оскільки цим порушується принцип адвокатської незалежності. Як варіант об'єднання може мати місце лише на умовах добровільності членства, коли кожен адвокат самостійно вирішуватиме для себе необхідність та доцільність брати участь у ньому. Загальний кодекс правил у Розділі II визначає, що завдання, виконувані адвокатом у процесі професійної діяльності, вимагають абсолютної незалежності останнього і відсутності будь-якого впливу на нього. Отже, закріплена у чинному законодавстві України норма про незалежність і недержавність інституту адвокатури збігається з нормами законодавства Європейського Союзу і зміни не потребує.

У Розділі III Загального кодексу правил міститься норма, згідно з якою професійна діяльність адвокатів підлягає страхуванню. З метою адаптації норм українського законодавства до стандартів європейської системи права цю норму доцільно запровадити і в Україні.

Ще однією з найскладніших проблем організації адвокатури є оплата юридичної допомоги, яка надається адвокатом. У світовій практиці дане питання вирішується таким чином. Розмір гонорару адвоката, який визначається у розумних межах і співвідносний з характером послуг останнього, має бути заздалегідь відомий клієнту в повному обсязі. Незалежно від існування угоди між клієнтом і адвокатом, розмір гонорару регулюється згідно із статутом адвокатського об'єднання, членом якого є адвокат. У разі одночасного членства останнього у декількох об'єднаннях, застосовується той статут, зміст якого найбільше відповідає змісту договору, укладеному між сторонами.

Якщо адвокат вимагає попередньої виплати гонорару або компенсації можливих витрат, пов'язаних з виконанням замовлення клієнта, ці суми не повинні перевищувати розумних розмірів. У разі нездійснення клієнтом попередньої оплати, адвокат має право відмовитися від подальшої участі у розгляді справи або від надання послуг клієнту.

Наведені стандарти організації та функціонування адвокатури вже закріплені у відповідному законодавстві провідних країн світу та дотримуються на практиці. Український же законодавець має враховувати положення зазначених стандартів при розробленні нового закону „Про адвокатуру", а адвокатська спільнота застосовувати їх у своїй повсякденній професійній діяльності.

Висновки

Чинний Закон визначає, що адвокатура є добровільним професійним громадським об’єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу.

Однак адвокатура ніколи не була «об'єднанням» (про це, до речі, як про негативне явищ, зазначено у Пояснювальній записці до проекту). Не стане таким об'єднанням адвокатура і в майбутньому.

Адвокатура сьогодні — це сукупність адвокатських об'єднань, бюро, фірм та окремих адвокатів, які працюють індивідуально. Наголошую «сукупність», а не «система», якою до реї за Конституцією є прокуратура.

Відповідно до Закону «Про адвокатуру» завданням її є «сприяння захисту прав», і проектом же її завдання полягає, насамперед, у «здійсненні захисту прав».

Стаття 59 Конституції демонструє обережне поводження із терміном «захист права». Ужитий в ній терміни: «для забезпечення права на захист від обвинувачення» та «захисник… прав — засвідчують, що адвокатура не здійснює захисту прав осіб, а лише сприяє здійсненню особа» права захищати свої права від порушень та протиправних посягань (ч. 5 ст. 55 Конституції Відповідно до ст. 55 конституційні права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Це зумовлює необхідність перегляду завдань адвокатури, з внесенням відповідних змін до Закону.

Список використаних джерел

1. Програма інтеграції України до Європейського Союзу: схвалена Указом Президента України від 14 вересня 2005р. № 1072 // Офіційний вісник України. — 2005. — № 39. — Ст. 164.

2. Указ Президента України "Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу" від 11 червня 1998 р. № 615/98 (із змінами, внесеними згідно з Указами Президента № 587/2000 від 12 квітня 2000 р.; № 8/2001 від І січня 2001 р.; № 1146/2001 від 26 листопада 2001 р.; № 573/2004 від 5 липня 2004 р. // Урядовий кур'єр. — 2004. — № 129. — 16 лип.

3. Віктор Ющенко: Вірю! Знаю! Можемо! / За ред. Р.І.Чирви, В.Т.Майбороди, Ю.В.Володіної. — К., 2004. — С. 426.

4. Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства (Страсбург, 1988) // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. — № 1.

5. Проект закону "Про адвокатуру", зареєстрований Верховною Радою України 4 лютого 2005 р. № 7051.

6. Ромовська З. Закон України "Про адвокатуру" — ремонт чи повна реконструкція? // Право України. -2005. -№ 11. — С. 56-59

7. Жук Н. Реалізація права на захист// Юридичний вісник України. -2005. -№ 10. — С. 4-5